Lekcii_ekonom

9.7. Сутність та управління технічним розвитком підприємства

Вся сукупність сучасних напрямків НТП слугує фундаментальною базою технічного розвитку будь-якого підприємства. Технічний розвиток підприємства відображає процес формування і удосконалення технікотехнологічної бази підприємства та має бути постійно зорієнтованим на кінцеві результати його господарської діяльності.

Технічний розвиток як об'єкт організаційно-економічного управління охоплює різноманітні форми, що мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і забезпечувати відтворення основних фондів підприємства (від капітального ремонту знарядь праці до розширення та нового будівництва певних виробничих ланок). Із сукупності форм технічного розвитку варто виокремлювати такі, які характеризують, з одного боку, підтримування техніко-технологічної бази підприємства, а з другого, — її безпосередній розвиток шляхом удосконалення і нарощування.

У зв'язку з визначальним впливом на результати господарської діяльності підприємства рівня його технічного розвитку, його багатоспрямованістю і великою складністю важливе практичне значення має постійно здійснювана чітка і збалансована за всіма елементами система економічного управління цим процесом на підприємстві. Процес економічного управління технічним розвитком підприємства повинен включати декілька основних етапів:

установлення цілей визначення і ранжирування цілей, окреслювання їх пріоритетів;

підготовчий аналіз аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної інформації;

варіантний вибір рішень розробка, вибір критеріїв, оцінка ефективності можливих варіантів рішень;

програмування робіт узгодження вибраних рішень, їх інтегрування в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку;

• супроводження реалізації програми контроль за виконанням передбачених програмою заходів, проведення необхідного коригування програми.

План технічного розвитку підприємства може включати такі основні розділи:

1.Науково-дослідні і проектно-конструкторські роботи з визначенням для кожної: мети дослідження (розробки), основних цілей; місця впровадження результатів; головного виконавця та співвиконавців; строків початку і закінчення роботи; кошторисної вартості; очікуваних результатів.

2.Створення, освоєння і підвищення якості виготовлених видів продукції:

створення та освоєння випуску нових видів продукції; організація виробництва за ліцензіями або створеної іншими організаціями; розробка нових стандартів (технічних умов); сертифікація продукції; зняття з виробництва застарілих видів продукції.

3.Впровадження прогресивної технології, модернізація і автоматизація виробничих процесів: розробка і застосування нових технологій; впровадження нових видів устаткування і інструментів; капітальний ремонт і модернізація устаткування; механізація ручної праці; автоматизація виробництва і процесів управління.

4.Зведені результати здійснення заходів технічного розвитку за окремими напрямками: зниження матеріальних витрат і собівартості товарної продукції; приріст виробничої потужності підприємства; відносне вивільнення чисельності працівників.

5.Зведені результати здійснення заходів технічного розвитку для всієї сукупності заходів: загальні витрати та результати; динаміка основних технікоекономічних показників.

9.8. Поняття технології та види технологічних змін

Технологія – це спосіб впливу засобів праці (обладнання) та живої праці (робітників) на предмети праці (матеріали, енергію та інформацію) з метою створення кінцевого продукту (послуги).

За більшістю продуктів виробництво одного і того самого натурального обсягу їх виготовлення може здійснюватися за рахунок різної комбінації виробничих ресурсів, зокрема засобів праці та живої праці. Це зумовлено тим, що один вид ресурсів може частково заміщуватися іншим. Це являє собою одну з причин технологічних змін, що відбуваються в економіці.

Технологічна зміна називається капіталозберігаючою, якщо витрати інвестицій на виробництво одиниці продукції за новою технологією є меншими ніж за старою.

Технологічна зміна називається працезберігаючою, якщо витрати праці на створення одиниці продукції за новою технологією є меншими ніж за старою.

Існують також інші види технологічних змін: матеріалозберігаюча,

енергозберігаюча тощо.

9.9. Критерій вибору найкращої технології та його обгрунтування

Нехай існують кілька альтернативних технологій виготовлення одного і того самого продукту. Введемо такі позначення:

Сі – собівартість річного випуску продукції за і-тою технологією: Кі – потрібні інвестиції у впровадження і-тої технології;

Ен – нормальна річна прибутковість інвестицій у частках одиниці (така їх прибутковість, за якої інвестори погоджуються інвестувати свої кошти);

Оі – річний натуральний обсяг виробництва продукції за і-тою технологією;

сі=Сі / Оі – собівартість одиниці продукції за і-тою технологією; kі=Кі / Оі – питома капіталомісткість продукції за і-тою технологією.

Тоді в умовах конкурентного ринку оптимальною буде та технологія, за

Добуток Kі Ен у формулі питомих приведених витрат – це фактично нормальний річний прибуток за і-тою технологією. Якщо його поділити на Оі, то отримуємо нормальний прибуток на одиницю продукції - kі Ен. Якщо додати до нього сі, то отримуємо рівноважну ціну одиниці продукції, за якої попит на неї дорівнює пропозиції і прибутковість інвестицій у її виробництво становить Ен. Таким чином, питомі приведені витрати – це рівноважна ціна одиниці продукції, і та технологія, за якої ця ціна є найменшою, є найбільш конкурентноспроможною, так як за фіксованої функції попиту вона забезпечує максимальний сукупний обсяг виробництва продукції.

Формулу приведених витрат як критерій вибору найкращої технології виробництва продукції можна обґрунтувати також і таким чином: нехай існує дві альтернативні технології виробництва продукції; при цьому натуральні річні обсяги виготовлення продукції за обома технологіями є однаковими. Введемо такі позначення:

С1, С2 собівартість річного випуску продукції відповідно за першою та другою технологіями (при цьому С1 > С2 );

К1, К2 – потрібні інвестиції відповідно у першу та другу технології ( при

цьому К1 < К2 ).

Тоді впровадження другої технології порівняно з першою дозволить отримати річну економію на собівартості продукції (і, відповідно, приріст річного прибутку) у розмірі С1 - С2 , але таке впровадження потребує додаткових інвестицій у сумі К2 – К1 . За таких умов друга технологія буде

Приклад. Існує дві альтернативні технології виробництва продукції. Натуральні річні обсяги виготовлення продукції за обома технологіями є однаковими і становлять 120 тис.шт. Витрати енергоносіїв на 1 шт. продукції: за першою технологією – 5 кг умовного палива, за другою технологією – 3 кг умовного палива. Ціна 1 кг умовного палива – 10 грн. Потрібні інвестиції: у першу технологію 20 млн.грн.; у другу технологію 44 млн.грн. Собівартість річного випуску продукції без урахування витрат на енергоресурси за обома

технологіями – 15 млн.грн. Нормативна річна прибутковість інвестицій

Ен = 0,15.

Тоді річні вирати на енергоресурси у грошовому виразі будуть становити:

за першою технологією:

120 5 10 = 6000 тис.грн.;

за другою технологією:

120 3 10 = 3600 тис.грн.

Повна собівартість річного випуску продукції буде становити :

за першою технологією:

15000 + 6000 = 21000 тис.грн.;

за другою технологією: 15000 + 3600 = 18600 тис.грн.

Таким чином, впровадження другої технології порівняно із першою

дозволить отримати приріст річного прибутку у розмірі 21000 18600 = 2400 тис.грн. Однак, таке впровадження потребує додатково 44 20 = 24 млн. грн. інвестицій. Тобто, прибутковість цих додаткових інвестицій становить 0,1 (2,4/24) і є меншою від Ен = 0,15. Отже, у данному випадку впровадження енергозберігаючої технології не є доцільним. Але, якщо б ціна на енергоносії зросла б більш ніж у 1,5 раза, то за інших незмінних умов впровадження енергозберігаючої технології стало б доцільним.

Слід відзначити, що за умовою даного прикладу розміри інших складових собівартості продукції за обома технологіями припускалися рівними. Однак, впровадження другої більш капіталомісткої технології могло б викликати зростання розміру амортизаційних відрахувань у собівартості продукції. Тому при проведенні реального обгрунтування вибору найкращого варіанту технології виробництва продукції необхідно ретельно обчислити повну собівартість цієї продукції за усіма її складовими.

9.10. Критерій необхідності припинення експлуатації застарілої

техніки

Можлива така ситуація, коли обладнання фізично ще може функціонувати, але настільки застаріло морально, що власники його вимушені припиняти експлуатацію цього обладнання, щоб не зазнати збитків.

Загалом вважається, що експлуатувати техніку доцільно доти, доки не стане рівним нулю чистий грошовий потік від її експлуатації (сума прибутку та амортизаційних відрахувань). Враховуючи це, критерій доцільності припинення експлуатації застарілої техніки в умовах конкурентної економіки можна сформулювати таким чином: припиняти експлуатацію застарілої техніки потрібно, якщо собівартість одиниці продукції без амортизації за старою технікою є більшою за питомі приведені витрати за новою технікою.

Приклад. Собівартість одиниці продукції, що виготовляється за допомогою нової техніки – 5 грн./шт., а за старою технікою – 7 грн./шт (у тому числі амортизаційні відрахування 0,5 грн./шт.). Питома капіталомісткість продукції за новою технікою становить 10 грн./шт., нормативна прибутковість інвестицій Ен = 0,12.

Тоді в умовах конкурентної економіки ціна одиниці продукції встановиться на рівні питомих приведених витрат на виробництво продукції за новою технікою, тобто буде становити 5 + 0,12 10 = 6,2 грн./шт. За таких умов собівартість одиниці продукції без амортизації за старою технікою, яка складає 6,5 грн./шт (7 - 0,5), буде перевищувати ціну одиниці продукції, тобто власник старої техніки буде отримувати збиток, якщо він не прийме рішення про припинення її експлуатації.

9.11. Оцінка економічного ефекту від впровадження нових

прогресивних технологій

Ефективність це відносна величина, що характеризує результативність будь-яких затрат. Ефективність НТП є відношенням ефекту від здійснених заходів до затрат на них. Ефект це результат від будь-якого заходу, який найчастіше виражається певною грошовою сумою (чиста продукція або прибуток підприємства, галузі, національний дохід). Ефект від впровадження НТП може бути позитивним (економія затрат) і негативним (збитки). Існує поняття відвернених збитків, тобто таких, яких вдалось уникнути в результаті використання досягнень НТП (наприклад, збитки від забруднення навколишнього середовища).

В залежності від рівня оцінки, обсягу враховуваних ефекту і затрат і призначення оцінки розрізняють декілька видів ефективності НТП, а саме:

народногосподарська ефективність характеризує відношення ефекту до затрат в масштабах народного господарства. Ефектом є ріст національного доходу, а затратами — сукупність спожитих ресурсів;

госпрозрахункова ефективність оцінює результативність затрат в масштабах галузі, підприємства і розраховується, найчастіше, як відношення прибутку до вартості виробничих фондів або до собівартості продукції (рентабельність виробництва і продукції);

порівняльна ефективність обчислюється у випадку вибору кращого із можливих варіантів заходів НТП; в якості ефекту може бути прийнятий ріст прибутку за рахунок зниження собівартості при реалізації одного варіанту в порівнянні з іншими, а в якості затрат — додаткові капіталовкладення, що забезпечили це зниження по кращому варіанту;

абсолютна ефективність характеризує відношення кінцевого народногосподарського або госпрозрахункового ефекту до затрат на реалізацію вибраного варіанту.

Економічний ефект від впровадження кращої технології може бути обчислений, зокрема як добуток різниці питомих приведених затрат на виробництво продукції за гіршою та кращою технологіями та натурального

де с1, с2 – собівартість одиниці продукції відповідно за гіршою та кращою технологіями;

k1, k2 – питома капіталомісткість продукції відповідно за гіршою та кращою технологіями;

О2 – річний натуральний обсяг виробництва продукції за кращою технологією.

Якщо на ринку вже функціонує гірша технологія, то використання даної формули дозволяє оцінити величину надприбутку, яку буде отримувати власник кращої технології доти, доки ціна одиниці продукції внаслідок розповсюдження кращої технології не зменшиться до рівня питомих приведених витрат за нею.

Економічну ефективність впровадження кращої технології можна обчислити як відношення економічного ефекту від її впровадження, що обчислюється за формулою (9.4), до величини капітальних вкладень у цю технологію, або як відношення річного прибутку за кращою технологією до величини капітальних вкладень у цю технологію. В останньому випадку формула для розрахунку економічної ефективності інвестицій у впровадження

де Ц – ціна одиниці продукції без непрямих податків; с2 собівартість одиниці продукції за даною технологією; К2 – потрібні інвестиції у дану технологію.

Для того, щоб впровадження нової технології було ефективним, необхідно, щоб показник ефективності такого впровадження, розрахований за формулою (9.5), був не меншим за нормальну прибутковість інвестицій (тобто

Еф Ен).

ТЕМА 10. ІНФРАСТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВА

10.1. Поняття і види інфраструктури підприємства

Результати господарської діяльності підприємства залежать не тільки від рівня організації виробничих процесів та обсягів наявних виробничих ресурсів, а й від діяльності допоміжних та обслуговуючих господарств, які створюють інфраструктуру підприємства.

Інфраструктура підприємства – це комплекс підрозділів та служб, які забезпечують необхідні умови для нормального функціонування підприємства в цілому (основного виробництва та усіх сфер його діяльності).

Інфраструктура підприємства складається з виробничої та соціальної інфраструктури.

Виробнича інфраструктура підприємства – це комплекс підрозділів,

спеціальні допоміжні та обслуговуючі господарства (інструментальне, ремонтне, енергетичне, транспортне, складське), які не беруть безпосередньої участі у виробництві профільної продукції, але своєю діяльністю створюють необхідні умови для роботи основного виробництва.

Соціальна інфраструктура – це комплекс підрозділів, які обслуговують соціально-побутові та культурні потреби працівників підприємства (заклади охорони здоров'я, громадського харчування, культури та відпочинку, житловокомунального господарства).

Основною функцією виробничої інфраструктури підприємства є комплексне забезпечення основного виробничого процесу інструментом, оснащенням, паливом, енергією, сировиною тощо; виконання транспортноскладських операцій та технічне обслуговування, ремонт і модернізація технологічного, енергетичного й іншого устаткування.

Склад і масштаби виробничої інфраструктури підприємства залежать від типу виробництва, номенклатури й обсягу випуску продукції, організації виробничих процесів, розмірів підприємства, інших факторів. У сфері технічного обслуговування багатьох підприємств працює близько 40-50% загальної кількості персоналу. Це зумовлено не тільки значним обсягом робіт з обслуговування основного виробництва, а й різноманітністю і складністю робіт, які дуже важко механізувати й автоматизувати.

Виходячи з вимог сучасного виробництва, організація допоміжних і обслуговуючих господарств повинна відповідати таким вимогам:

забезпечувати гнучкість і мінімальну перебудову при переході в основному виробництві з однієї продукції на іншу;

носити насамперед профілактичний характер (попереджати можливі порушення нормального ходу виробничих процесів і тим самим забезпечувати безперебійну роботу основного виробництва);

створювати умови для організації спеціалізованого виконання робіт, призначених для обслуговування основного виробництва;

здійснювати техніко-економічну, технологічну й організаційну регламентацію процесів обслуговування:

забезпечувані належні умови для випуску високоякісної продукції при мінімумі витрат.

10.2. Ремонтне, інструментальне та енергетичне господарства

підприємства

У виробничій інфраструктурі підприємства ремонтному господарству відводиться вагома роль, оскільки його функціонально-сутнісна характеристика зводиться до забезпечення безперебійної роботи устаткування із заданими характеристиками шляхом систематичного технічного обслуговування, виконання ремонтних робіт і своєчасної технічної діагностики.

Основне завдання ремонтного господарства – забезпечення безперервної експлуатації устаткування за мінімальних затрат на ремонт та обслуговування.

До функцій ремонтного господарства належать: технічне обслуговування обладнання; проведення планово-запобіжного ремонту; модернізація застарілого обладнання.

Організаційна структура ремонтного господарства залежить від виробничої та соціальної інфраструктури підприємства, типу виробництва й обсягів ремонтних робіт, складності обладнання, специфіки устаткування та його розміщення, рівня кооперування, форм організації ремонту та ін. До складу ремонтного господарства великих і середніх підприємств можуть входити: відділ головного механіка, ремонтно-механічний цех, корпусні ремонтні бази, ремонтні дільниці цехів, склади устаткування і запасних частин та інші підрозділи.

Основними напрямками вдосконалення організації ремонтного господарства є: впровадження прогресивних методів, технологічних процесів і організаційних форм виконання робіт; застосування сучасних засобів технічної діагностики устаткування; комплексна механізація робіт; типізація і стандартизація технологічних процесів; своєчасна адаптація до змін, які відбуваються в основному виробництві на підприємствах тощо.

Інструментальне господарство підприємства – це сукупність відділів і цехів, що займаються придбанням, проектуванням, виготовленням, ремонтом та відновленням технологічного оснащення, його обліком, зберіганням і видачею в цехи й на робочі місця.

Завданнями інструментального господарства є: безперебійне забезпечення виробництва технологічним оснащенням; постійне удосконалення конструкції

технологічного оснащення; організація, збереження, облік, видача та експлуатація технологічного оснащення.

Склад інструментального господарства визначається залежно від типу виробництва, масштабу підприємства, номенклатури та складності технологічного оснащення. На великих підприємствах, зазвичай, створюються загальнозаводські та цехові підрозділи інструментального господарства. До них належать: інструментальні цехи; центральний інструментальний склад; заточувальні майстерні; інструментальний відділ.

Удосконалення організації інструментального обслуговування відбувається в результаті вжиття таких заходів: підвищення рівня стандартизації та уніфікації технологічного оснащення; застосування типових технологічних процесів; скорочення тривалості розроблення та виготовлення оснащення; модернізації стану нормативної бази інструментального господарства; використання модульного принципу гнучкого автоматизованого виробництва при організації цехового інструментального господарства; забезпечення нормальних умов роботи центрального інструментального складу та інструментально-роздавальних комор; організації ефективного забезпечення робочих місць високоякісним оснащенням та інструментом сучасних зразків; посилення технологічного нагляду, упорядкування нормативного господарства, поліпшення оперативного та поточного обліку і лімітів затрат, а також ефективності ремонту й оновлення оснащення та інструменту; глибокого аналізу доцільності виробництва оснащення власними силами чи вибору альтернативних варіантів.

В інфраструктурі промислового підприємства виділяють також енергетичне господарство, оскільки усі основні й допоміжні виробничі процеси здійснюються із витратами енергії.

Енергетичне господарство промислового підприємства включає функціональні та виробничі підрозділи та служби, зайняті прийманням чи виробництвом енергоносіїв, їх розподілом, технічним обслуговуванням і ремонтом енергетичних установок. Підрозділи енергетичного господарства підпорядковуються головному енергетику або відділу головного енергетика чи головному механіку.

Основними функціями енергетичною господарства є: безперебійне забезпечення виробництва енергією; регулювання енергетичного навантаження відповідно до заданих графіків і вимог максимальної економічності; постійне спостереження за станом енергетичного устаткування і ходом енергетичного процесу; поточний контроль роботи енергоустановок; періодична перевірка дії захисних пристроїв; щоденний догляд і проведення плановопопереджувальних ремонтів; здійснення заходів щодо економії електроенергії.

Основними напрямами вдосконалювання енергетичних господарств є: їх укрупнення та перехід на централізоване енергопостачання; використання технічно обґрунтованих норм витрат енергоносіїв; застосування економічних енергоносіїв, вторинних енергетичних ресурсів, нетрадиційних видів енергії;

упровадження раціональних методів організації ремонту і технічного обслуговування устаткування і мереж; автоматизація управління виробництвом і споживанням енергії; спрощення структури енергетичного господарства.

10.3. Складське та транспортне господарства підприємства

Для збереження запасів сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих, інструментів, палива й інших матеріальних ресурсів необхідна система складів, тобто складське господарство підприємства.

Функціями складського господарства є: приймання і підготування матеріалів до збереження; облік їх надходження і витрат; видача матеріалів і підготування їх до споживання.

Завданнями складського господарства є: приймання матеріалів від постачальників; забезпечення збереження, якості і кількості матеріальних цінностей; раціональне розміщення матеріальних цінностей на території складу; контроль і підтримка нормативного рівня і комплектності запасів; регулярний контроль якості та облік кількості матеріальних ресурсів, а також здійснення заходів, що забезпечують збереження їх належної якості (провітрювання, просушування); формування відповідного складу тари для збереження і внутрішньозаводської передачі сипучих, подрібнених матеріалів, вузлів; підготування матеріалів до виробництва і своєчасна подача їх на робочі місця; створення (за необхідністю) сезонних запасів.

Складський облік матеріалів ведуть у спеціальних картотеках. В облікових картах зазначають страховий і максимальний запаси матеріалів, а також їх наявність з урахуванням усіх надходжень і видач.

Транспортне господарство підприємства здійснює зумовлене вимогами виробничих процесів переміщення основних і допоміжних матеріалів, напівфабрикатів, готової продукції, устаткування та відходів виробництва. Роль транспорту на підприємстві обмежується не тільки простим переміщенням вантажів, тому що транспортні операції, тісно переплітаючись з технологічними, значною мірою обумовлюють і забезпечують ритмічність виробничого процесу. Уся сукупність транспортних робіт на підприємстві здійснюється за допомогою трьох взаємопов'язаних видів транспорту: зовнішнього, міжцехового і внутрішньоцехового.

Зовнішній транспорт забезпечує зв'язок підрозділів підприємства, його сировинних і паливних складів, а також складів готової продукції з залізничною станцією, з пристанню, іншими підприємствами.

Міжцеховий транспорт виконує роботи з переміщення вантажів на території підприємства між його окремими цехами, а також між цехами і складами.

Внутрішньоцеховий транспорт призначений для виконання транспортних операцій у межах окремих цехів і складів.