7.2. Програмування національної економіки

Об’єктивна необхідність державного програмування економіки зумовлена потребою глибоких і швидких структурних змін у національній економіці та недостатньою ефективністю ринкових механізмів. Суть програмування полягає в аналізі стану національної економіки, виявленні проблем, які не можуть вирішити ринкові механізми, розробці та реалізації окремих економічних програм.

Мета державного програмування полягає у забезпеченні найбільш ефективного варіанта розвитку економіки.

Програмування, як форма державного регулювання економіки, має такі особливості:

• втручання держави в економіку не ліквідує стихійність у ринкових перетвореннях, а лише коректує цей процес;

• програмування є елементом сучасної ринкової організації економіки, оскільки держава не керує агентами ринку, а лише спрямовує їхню діяльність;

• основою програмування є структурне регулювання;

• програмування, як форма впливу на економіку, є системним і комплексним.

Отже, програмування – це процес орієнтації економіки з боку органів державного управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період.

Основу державного програмування становлять розробка і виконання державних програм економічного і соціального розвитку. Ці програми існують як субординарні одна до одної, так і як співіснуючі і взаємодоповнюючі.

Державні програми включають комплексні програми розвитку національної економіки та спеціальні програми розвитку окремих секторів, галузей, територій.

Прикладом комплексної програми в Україні є програма “Україна – 2010”, а спеціальної – Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Державна програма зайнятості населення, Державна програма підтримки підприємництва, Державна програма приватизації, ДП соціального захисту населення, ДП зі стабілізації економіки та її виходу з кризового стану та інші.

Особливістю програмування є те, що функції розробки програм відділені від функції її реалізації. Виконання функцій перебуває в руках різних суб’єктів господарювання, що робить їх необов’язковими при виконанні як для самих суб’єктів господарювання, так і для органів державного управління. Програма розглядається як орієнтир, який може керуватися у часі.

Виняток становлять державні цільові комплексні програми.

Комплексно-цільова народногосподарська програма – це директивний, адресний плановий документ, у якому передбачений комплекс економічних, техніко-виробничих, організаційних, науково-дослідних та інших заходів, ресурси, терміни і виконавці, об’єднані з метою розв’язання глобальної народногосподарської проблеми. В реалізації таких програм беруть участь декілька галузей, регіонів, науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій. Координатором КЦНП виступають органи державної влади.

За змістом комплексні цільові програми є такі:

• соціально-економічні, спрямовані на підвищення добробуту населення, поліпшення умов праці та відпочинку;

• виробничі, спрямовані на збільшення обсягів виробництва певних видів продуктів (послуг), розвитку нових видів виробництва, підвищення конкурентоспроможності продукції, якісних характеристик продукції, зростання ефективності використання ресурсів;

• науково-технічні, спрямовані на розвиток наукових досліджень, вирішення проблем розробки і впровадження в практику нових видів техніки і технологій;

• екологічні, спрямовані на виконання природоохоронних проектів;

• інституційні, спрямовані на удосконалення організації управління господарськими системами;

• регіональні, спрямовані на господарське освоєння нових районів, реструктуризацію економіки розвинутих районів України.

Показники цільових комплексних програм є в індикативному плані (Державній програмі економічного та соціального розвитку). До таких показників належать: виробництво найважливіших видів продукції для потреб програм; ліміти капіталовкладень і обсяги будівельно-монтажних робіт на її реалізацію; державні замовлення на виробництво (поставку) продукції, робіт, послуг, потрібних для виконання програми; державні замовлення на введення в дію виробничих потужностей і основних фондів; перелік найважливіших будов; витрати з державного бюджету на реалізацію цільових програм; витрати валютних ресурсів і найважливіші заходи у сфері зовнішньоекономічних зв’язків.

Цільові комплексні програми фінансуються за рахунок коштів Бюджету України. Однак у зв’язку з напруженістю можуть залучатися кошти державного кредиту, кошти підприємств. Механізм формування і реалізації коштів для фінансування ЦКП перебуває на особливому контролі.

Організаційними передумовами формування цільових комплексних програм є своєчасне визначення переліку проблем, з яких потрібно розробляти програми; формування колективу розробників, визначення головної організації; визначення і затвердження вихідних матеріалів на програму, попередня зорієнтованість на ресурси і результати.

Формуванню переліку проблем, за якими повинні розроблятися ЦКП, передує визначення пріоритетних напрямків розвитку народного господарства, які вимагають програмного розв’язання. Ці напрямки визначає ВРУ, і такими на сьогодні є: охорона навколишнього середовища, рівень життя та здоров’я людини, продовольство, наукомісткі технології, ресурсозбереження, автоматизація та приладобудування, національно-культурне відродження. За цими напрямками з урахуванням критерію актуальності методом експертних оцінок визначається перелік програм. Перелік програм формує Академія наук України за участю зацікавлених міністерств, галузевих науково-дослідних закладів. Розглядається цей перелік КМУ та виноситься на затвердження ВРУ. За переліком, затвердженим ВРУ, відкривається конкурс на розробку цільової комплексної програми.

Учасники повинні розробити пропозиції щодо розробки програми: концепцію, структуру, кінцеву мету програми, визначити перелік заходів, які реалізовуватимуться в рамках програми.

3. Планування соціально-економічного розвитку країни

Макроекономічне планування – це цілеспрямована діяльність органів державного управління із забезпечення пропорційного й динамічного розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки у майбутньому та досягання їх з найменшими витратами суспільної праці. Планування передбачає розробку та обґрунтування планових показників, які характеризують розвиток економіки в майбутньому; економічних нормативів, які визначають взаємовідносини з державою, фінансово-бюджетною системою. Воно охоплює всі аспекти соціально-економічного розвитку, науку, культуру, освіту, охорону здоров’я тощо.

Завдання макроекономічного планування зводиться до забезпечення 1) макроекономічної рівноваги і збалансованості, 2) стабільного економічного розвитку (зростання), 3) високої конкурентоспроможності вітчизняної економіки, 4) соціальної справедливості та екологічної безпеки.

Макроекономічне планування як спеціальний інструмент державного регулювання економіки виконує такі функції:

1. Визначення цілей та пріоритетів розвитку національної економіки.

2. Забезпечення оптимального варіанта розвитку національної економіки (найкоротшого, найефективнішого способу досягнення поставленої мети).

3. Координація економічної діяльності суб’єктів господарювання (забезпечення інформацією, стимулювання, організація тощо).

4. Контроль за ходом реалізації цілей та завдань, оперативне регулювання умов господарювання або змін завдань економічної політики держави.

Світовій практиці відомі два основних види макроекономічного планування: директивне та індикативне.

Директивне планування діяло в більшості країн з централізованою системою управління економікою. Його сутність полягала в тому, що централізовано розроблені планові показники розроблялися вищою за рівнем ланкою управління народним господарством і доводилися нею нижчій за рівнем ланці для обов’язкового виконання. Виконання доведених планових показників забезпечувалося виділенням відповідних фондів, трудових ресурсів і стимулювалося преміями та відзнаками. За невиконання планових завдань керівники несли персональну адміністративну та партійну відповідальність.

Основні особливості директивного планування: планові завдання є обов’язковими для виконання (план – закон), домінування вертикальних відносин в економіці (накази, директиви доводяться згори), підприємства перетворюються на простих виконавців наказів; використовуються адміністративні, прямі методи ДРЕ.

Недоліки використання директивного плану на практиці:

• зниження конкуренції, створення умов для монополізму;

• диктат виробництва;

• ігнорування НТП;

• зниження ефективності виробництва, якості товарів, звуження їх асортименту;

• виникнення постійного товарного дефіциту;

• породження бюрократизму, корупції.

Найбільшого розповсюдження у системі макроекономічного планування набуло індикативне планування. Індикативне планування характерне для змішаної економіки. Цей вид планування – адекватна ринковим відносинам форма макроекономічного планування, головною відмітною особливістю якої є рекомендаційний характер показників, що розробляються на державному рівні.