103. "Фелонія" з кримінального права Англії.

Англійське середньовічне право з початку XIV ст. твердо виконувало принцип що "слабоумний або божевільний не відповідає за злочин". Виключалася відповідальність особи в разі самооборони при злочинах, спрямованих проти особистості. Вчення про співучасть, розроблене судовою практикою, виходячи з принципу: "хто робить щось через іншого, робить це сам". Тягар провини багато в чому визначалося тим, чи діяв співучасник до або після вчинення злочину. Співучасть до вчинення злочинів, наприклад, у формі підбурювання, викликало відповідальність усіх учасників за вчинення злочину . Разом з поняттям співучасті було створено вчення "про різний ступень злочинності": "головного учасника злочину I ступеня", що здійснив злочин, "головного учасника злочину II ступеня"- не брав безпосередньої участі, але був присутній на місці скоєння злочину, "додаткового учасника що не перешкоджав вчиненню злочину.  У середньовічному кримінальному праві склався поділ всіх злочинів на три групи: зрада (treason), фелонія (felony) і місдімінор (misdimeanour). Інша класифікація злочинів носила суто процесуальний характер. Це - злочини, що переслідували з обвинувального акту (pleas of the Crown або indictable offences) і розглядалися в суді присяжних, і малих правопорушення (petty offences), які розглядалися в сумарному порядку (summary conviction).  Першим в XIII в. склалося поняття фелоніі, як кара, поряд зі смертної карою, конфіскацією майна. Про це свідчить саме слово felony, що відбувається від слова fee - феодальне володіння і Ion, що означає ціну *.  * Конфіскація майна за вчинення фелоніі була скасована тільки в XIX ст.  До фелоніі і відносилися такі тяжкі злочини, як тяжке вбивство (murder), просте вбивство (manslaughter), насильницьке проникнення в чужу оселю вночі з метою здійснення фелоніі (burglary), викрадення майна (larceny) та ін . Самим тяжким злочином стала зрада ( treason) **, що виділялося з числа інших злочинів у XIV ст. Зрада могла бути здійснена по "загальному праву" або за допомогою порушення боргу вірності королю з боку його підданих, що називалося великою зрадою (high treason), або - боргу вірності підлеглої людини до свого пана (мала зрада - petty treason). У цьому випадку признавалось зрадою тільки умертвіння особи більш високого рангу, наприклад, вбивство васала свого сеньйора, дружиною - чоловіка або священиком - свого єпископа.  ** Назва цього злочину походить від французького trahir і латинського tradere, що означає акт віроломної зради.  Звинувачення в "великій зраді" було потужним знаряддям в руках сильної королівської влади, широко використовуваним у боротьбі зі своїми світськими супротивниками, баронами і кліром бунтівників. В останньому випадку звинувачення в зраді було особливо ефективним, так як воно позбавляло представників церкви "привілеїв духовного звання", тобто права розгляду їх справ у церковних судах, які виключали застосування смертної кари ( "церква не може проливати кров").  Король при цьому переслідував і матеріальну вигоду, бо засуджений за "велику зраду" феодал лишався свого землеволодіння, яке переходило після його страти не його спадкоємцям, а королю.  У силу цього поняття зради всіляко розширюється у королівських судах. Не залишився осторонь і англійський середньовічний парламент, який у відповідності з мінливою політичною кон'юнктурою издавав статути, що відносяться до "великої зради" такі дії, які не мали нічого спільного з "порушенням боргу вірності королю" (наприклад, осуду як незаконного, а потім, навпаки, визнання як законного одного з численних шлюбів Генріха VIII).  Спроби припинити ці зловживання робилися з боку феодалів неодноразово, але лише в 1351 році Едуардом III був прийнятий статут, що поставив на деякий час тлумачення зради в певні рамки. Статут 1351 року, за твердженням Е. Кока, "не замінив положення" загального права ", а лише надав їм законний вираз".  Поняття "великої зради" повинне було обмежуватися сім'ю формами: навмисна смерть короля, його королеви або їх старшого сина і спадкоємця (при цьому, всупереч дійсному змісту, поняття "умисне" включало в себе не тільки наявність умислу, але й дію) ; згвалтування дружини короля, його незамужніх старшої доньки чи дружини його старшого сина і спадкоємця, яке визнавалося таким і при згоді жінки ***; ведення війни проти короля, що включає в себе всяке "пов'язане з насильством обурення великої групи осіб проти королівського уряду"; перехід на бік ворогів короля в його королівстві "шляхом надання їм допомоги або сприяння в королівському чи іншому світі"; умертвіння канцлера, головного скарбника або королівського судді (останнє положення було додано до статуту згодом).  *** На такому підставі була, наприклад, страчена друга дружина Генріха VIII Анна Болейн, колишня фрейліна королеви.  Цей перелік доповнюється іншими злочинами проти державної безпеки, відомими "загальному праву": заклик до заколоту (sedition), незаконне зібрання в цілях учинених заворушень (riot), а також змова (conspiracy), угода двох або більше осіб з протизаконними намірами. Нечіткість поняття "змова" давала можливість широко використовувати його як проти будь-яких форм невдоволення існуючим режимом, так і стосовно до приватних осіб, "які роблять ці порушення шкідливими для суспільства".