105. Закон Ле - Шапельє ( 1791) у Франції.

«Закон стосовно зібрань робітників і ремісників одного і того ж стану та однієї і тієї ж професії» — нормативний акт першого періоду Великої французької революції. Ухвалений 14.VI 1791 на пропозицію адвоката, депутата І. Р. Г. Ле Шапельє (1754-94) Установчими зборами Франції. Зафіксував реакцію великої буржуазії на зростання — після ухвалення Декларації прав людини і громадянина 1789 та першої конституції Франції — страйків, на посилення вимог щодо скорочення робочого дня до 10—12 год., підвищення зарплати, на створення професійних. робітничих спілок тощо. Спрямований на гальмування страйкового і профспілкового руху і водночас на забезпечення практично нічим не обмеженої свободи підприємництва та експлуатації робітництва. Закон передбачав скасування будь-яких станових або професійних корпорацій, категорично забороняв обрання голови, секретаря, ведення протоколів, фіксацію будь-яких рішень, постанов на зборах представників одного і того ж стану або однієї і тієї ж професії. Це стосувалося не лише робітників, лавочників чи підмайстрів, а й підприємців. Муніципальні та адміністративні органи не повинні були приймати петиції чи відповідати на подібні звернення і зобов'язувались оголошувати їх недійсними. Такими, що суперечать конституції, свободі та Декларації прав людини і громадянина, визнавалися і угоди про страйки, а їх провідники та автори віддавалися до поліцейського суду з накладенням штрафу в 500 ліврів на кожного звинувачуваного і позбавленням його протягом одного року активних громадянських прав. Суворо заборонялося залучати страйкарів до громадських робіт. Якщо ж ухвали про страйк містили погрози на адресу підприємців або штрейкбрехерів, то сума штрафу подвоювалася з доданням до нього тримісячного ув'язнення. Зібрання найактивніших страйкарів могли вважатися збіговиськами заколотників і розганялися силою з наступним покаранням їх організаторів «за всією суворістю законів». Закон діяв майже століття: страйки було дозволено лише у 1864, а профспілки — у 1884.

106. Якобінська диктатура 1793 р. У Франції.

Особливості якобінської диктатури. Конституція 1793 року Економічна криза, масові безладдя, повстання селян Вандеї, поразка при Неєрвіндені (18 березня 1793) зв'язаного з жирондистами Дюмурьє і його перехід на сторону ворога визначили падіння цієї партії і загибель її вождів. Перехід влади до монтаньярів у результаті чергового повстання парижан 31 травня 2 червня 1793 означав політичну перемогу нової буржуазії капіталу, що виник у роки революції за рахунок купівлі-продажу національного майна і інфляції над старим порядком і капіталом, що склався в основному до 1789. Перемозі монтаньярів у національному масштабі передувала їхня перемога над своїми опонентами в Якобінському клубі; тому встановлений ними режим одержав назву Якобінської диктатури. В умовах зовнішньої і внутрішньої війни якобінський уряд пішов на самі крайні міри. Ще до приходу до влади монтаньяри домоглися страти короля: 21 січня 1793 Людовік XVI був гільйотинований у Парижеві на площі Революції, нині площі Згоди. По аграрному законодавству якобінців (червень-липень 1793) селянам передавалися общинні й емігрантські землі для розділу; цілком без усякого викупу знищувалися усі феодальні права і привілеї. У вересні 1793 уряд установив загальний максимум верхню границю цін на продукти споживання і заробітну плату робітників. Максимум відповідав сподіванням бідноти; однак він був дуже вигідний і великим торговцям, що казково багатіли на оптових постачаннях, тому що розоряв їхніх конкурентів дрібних крамарів. Якобінці продовжували наступ на католицьку церкву і ввели республіканський календар. У 1793 була прийнята конституція, що декларувала загальне виборче право, однак реалізація цього принципу була відкладена до кращих часів через критичне положення республіки. Якобінська диктатура, що успішно використовувала ініціативу соціальних низів, продемонструвала повне заперечення ліберальних принципів. Промислове виробництво і сільське господарство, фінанси і торгівля, суспільні свята і приватне життя громадян усе піддавалося суворій регламентації. Однак це не призупинило подальшого поглиблення економічної і соціальної кризи. У вересні 1793 Конвент "поставив терор на порядок денний". Вищий орган виконавчої влади Якобінської диктатури Комітет суспільного порятунку розіслав своїх представників по всіх департаментах, наділивши їхніми надзвичайними повноваженнями. Почавши з тих, хто сподівався воскресити старий порядок чи просто нагадував про нього, якобінський терор не пощадив і таких знаменитих революціонерів, як Ж. Ж. Дантон і К. Демулен. Зосередження влади в руках Робесп'єра супроводжувалося повною ізоляцією, викликаною масовими стратами. Вирішальна перемога генерала Ж. Б. Журдана 26 червня 1794 при Флерюсі (Бельгія) над австрійцями дала гарантії недоторканності нової власності, задачі Якобінської диктатури були вичерпані і необхідність у ній відпала. Переворот 27-28 липня (9 термідора) 1794 відправив Робесп'єра і його найближчих сподвижників під ніж гільйотини.