50. Міжнародне співробітництво в протидії транснаціональній злочинності.

Міжнародна співпраця в боротьбі зі злочинністю проявляється в укладенні договорів про боротьбу з міжнародними злочинами і зло¬чинами міжнародного характеру, наданні взаємної правової допомоги по кримінальним справам, включаючи видачу злочинців, координації зусиль і заходів із запобігання і припинення злочинів, забезпеченні невідворотності покарання та ін.

Міжнародна співпраця в боротьбі із злочинністю регулюється міжнародно-правовими нормами, що містяться у багатосторонніх конвенціях про боротьбу з міжнародними злочинами і злочинами між-народного характеру (тероризмом, захопленням заручників,угоном по-вітряних суден та ін.); договорах про правову допомогу в кримінальних справах; договорах,що регулюють діяльність відповідних міжнародних організацій (наприклад, Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерпол)).

Важливою формою міжнародної співпраці в боротьбі із злочин¬ністю є надання правової допомоги в кримінальних справах. Право¬вою основою такої співпраці є багатосторонні конвенції (наприклад, Європейська Конвенція про взаємну правову допомогу в кримінальних справах 1959 р.) і двосторонні міжнародні договори (наприклад, Договір між Україною та Сполученими Штатами Америки про взаємну правову допомогу в кримінальних справах 2001 р.). Як правило, правову допо-могу в кримінальних справах надають органи суду, прокуратури, інші державні установи, до компетенції яких відносяться розслідування і розгляд кримінальних справ. Деякі види правової допомоги, зокрема вручення документів, можуть здійснюватися дипломатичними і кон-сульськими представництвами держав. Правова допомога надається на підставі доручення (клопотання, прохання) про надання правової допомоги.

Угоди про правову допомогу, як правило, регулюють процедуру ви¬дачі (екстрадиції) злочинців. Екстрадиція є передачею особи державою, на території якої така особа знаходиться, іншій державі для притягнен¬ня її до кримінальної відповідальності або для приведення вироку до І виконання. У багатьох державах видачі присвячені спеціальні закони. В Україні питанням видачі присвячено ст. 10 Кримінального кодексу.

Загальновизнаним є принцип подвійної кримінальності, відповід¬но до якого видача може мати місце лише за діяння, які караються і за законами держави, що запитує про видачу, і держави, що видає.

Наступне правило полягає в тому, що переслідування виданої особи може мати місце лише за ті злочини, за які вона була видана. Власні громадяни не видаються. Також не підлягають екстрадиції осо¬би, щодо яких вже винесений вирок, який вступив в законну силу, або виконаний нирок за той же злочин або є постанова, що набрала чин-ності,про припинення провадження по справі,а також особи,відносно яких кримінальне переслідування не може бути порушене внаслідок Ш строку данное ті. Загальновизнаною < норма про недопустимість видачі за злочини, за політичними мотивами.

Комитет по предупреждению преступности и борьбе с ней. Экономического и социального совета

Комиссии по предуп¬реждению преступности и уголовному правосудию Экономического и социального совета

Программа Организации Объединенных Наций в области пре¬дупреждения преступности и уголовного правосудия объединяет деятельность Комиссии по предупреждению преступности и уголовно¬му правосудию, институтов Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями, сети назначаемых правительствами национальных корреспондентов в области предупреждения преступности и уголовного правосудия, Глобальной информационной сети по вопросам преступности и уго¬ловного правосудия и конгрессов Организации Объединенных Наций по предупреждению преступности и обращению с правонарушителя¬ми в деле оказания помощи государствам-членам в их усилиях по сокращению числа преступлений и связанных с преступностью издер¬жек, а также по организации надлежащего функционирования их систем уголовного правосудия.

21—23 ноября 1994 года в Неаполе Всемирная конференция на уровне министров по организо¬ванной транснациональной преступности.

Резолюцией 51/60 Генеральной Ассамблеи ООН от 12 декабря 1996 года была утверждена Декларация Организации Объединенных Наций о преступности и общественной безопасности

Управление Организации Объединенных Наций по нар¬котикам и преступности (УНПООН).

Центр по международному предупреждению преступности (ЦМПП

Глобальная программа борьбы с отмыванием денег

Глобаль¬ная программа по борьбе против торговли людьми

Глобальной программы против транснациональной орга¬низованной преступности

Глобальная про¬грамма борьбы с коррупцией,

Відповідно до прийнятої 15 листопада 2000 р. Генеральною Асамблеєю ООН "Конвенції ООН проти транснаціональної злочинності", транснаціональний злочин вважається таким за умов:

— скоєння його у декількох країнах;

— наявної підготовки, планування, керівництва або контролю за його скоєнням в одній країні за умов, що вони скоюються в іншій;

— скоєння злочину в певній країні за участю злочинної групи, що функціонує у понад одній країні;

— скоєння злочину в одній країні за умови, що його суттєві наслідки наявні в іншій країні.

На думку білоруського дослідника В. Меркушина, транснаціональні злочини не лише скоюються на території декількох країн, а й відзначаються своєю систематичністю, чим відрізняються від дій звичайних організованих злочинних груп, які навіть за умови наявності значних можливостей можуть здійснювати лише поодинокі міжнародні акції, а також залучають неабиякі фінансові потоки та засоби, які можна зіставити з розмірами національного валового продукту певних країн, що іноді призводить до залежності економік цих країн від діючих на її території транснаціональних злочинних організацій. Російський дослідник транснаціональної злочинності І. Годунов виділяє такі притаманні їй риси:

а) наявність складних за структурою дій;

б) набуття різновиду промислу;

в) надання незаконних економічних вигод;

г) злочинна підприємницька діяльність.

Отже, транснаціональну організовану злочинність (ТОЗ) можна розглядати як суспільно-політичне явище, що відображає сукупність дій порівняно великих, стійких та керованих організованих груп людей, що мають соціально-небезпечний характер, спрямовані проти основних прав і свобод людини та громадянина, скоюються на території двох або більше країн, відповідальність за які передбачено міжнародним і національним кримінальним законодавством.

Основні рекомендації щодо організації протидії транснаціональній організованій злочинності (ТОЗ) було вироблено міжрегіональною підготовчою нарадою у Відні в лютому 1988 p., напередодні проведення Восьмого Конгресу ООН. Полягали вони у ствердженні необхідності:

— ратифікації та здійснення міжнародних домовленостей;

— розроблення двосторонніх та багатосторонніх угод;

— підготовки до прийняття типових документів і стандартів для використання на національному, регіональному та міжрегіональному рівнях;

— розроблення універсальної міжнародної конвенції з питань співпраці у справі протистояння транснаціональним злочинам та у здійсненні кримінального правосуддя;

— розгляду питань транснаціональної юрисдикції;

— вироблення стандартів у справі міжнародної допомоги у зв'язку з банківською таємницею;

— розроблення ефективних стандартів для протидії відмиванню грошей, здійсненню інвестицій, які пов'язані з незаконним обігом наркотиків, тероризмом та іншими формами транснаціональної злочинності;

створення глобальної інформаційної мережі для попередження злочинності та кримінального правосуддя;

широкого залучення громадських організацій для здійснення програми попередження злочинності та кримінального правосуддя.

ТОЗ можна класифікувати за п'ятьма основними групами:

а) організовані на міжнародній основі кланові злочини з основною метою отримання прибутків;

б) терористична діяльність транснаціонального спрямування;

в) економічні злочини, що передбачають здійснення операцій та дій у двох або декількох країнах;

г) транснаціональна незаконна торгівля предметами мистецтва, що е культурним чи релігійним надбанням нації;

ґ) дії, які забрудненням порушують екологічний баланс та стан довкілля кількох країн.

На основі виробленої ООН стратегії боротьби з транснаціональною злочинністю міжнародним співтовариством розробляються і конкретні напрями протидії цьому соціально-небезпечному явищу. Зокрема, їх було конкретизовано у "Віденській декларації про злочинність та правосуддя: відповідь на виклики XXI століття", яку було прийнято під час проведення X Конгресу ООН із запобігання злочинності та відносинам із правопорушниками, що минула у Відні 10—17 квітня 2000 р. У Декларації, зокрема, наголошено, що належні програми запобігання і реабілітації мають основоположне значення для ефективної боротьби зі злочинністю, і що такі програми мають ураховувати соціально-економічні чинники, котрі можуть зумовлювати суттєву вразливість людей з огляду злочинних дій та ймовірність здійснення людьми таких дій.

Ефективними чинниками подолання транснаціональної злочинності є, по-перше, активізація тісної координації дій та розвитку міжнародної співпраці, створення умов, які сприяють боротьбі з організованою злочинністю, сталому розвитку, викоріненню злиднів та безробіття; по-друге, широке залучення як партнерів та суб'єктів процесу протидії злочинності "урядів, національних, регіональних, міжрегіональних установ, міжурядових та неурядових організацій і різноманітних сегментів громадянського суспільства, зокрема засобів масової інформації та приватного сектору, а також визнання їх відповідної ролі та вкладу"; по-третє, проведення широкомасштабних переговорів держав — учасниць ООН, спрямованих на вироблення спільної Конвенції ООН проти транснаціональної злочинності; по-четверте, посилення допомоги щодо накопичення потенціалу світового співтовариства у боротьбі зі злочинністю (підготовка кадрів, технічна допомога, розроблення законодавства та правил, накопичення спеціальних знань та досвіду). Саме такий план дій міжнародної організації, на думку оонівських стратегів, мав сприяти різкому зменшенню кількості різних видів транснаціональних злочинів до 2005 р.

Серед важливих тактичних завдань боротьби зі транснаціональною злочинністю Віденська декларація передбачала:

— внесення компоненту попередження злочинності у національні та міжнародні стратегії в галузі розвитку;

— активізацію двосторонньої та багатосторонньої співпраці, зокрема технічної;

— розширення співпраці країн-донорів у різноманітних галузях життєдіяльності суспільства, охоплюючи аспекти попередження злочинності;

— зміцнення можливостей Центру щодо міжнародного попередження злочинності, а також реалізації Програми ООН щодо попередження злочинності та розвитку кримінального правосуддя.

Проблеми протидії транснаціональній злочинності стають предметом аналізу провідних країн світу, зацікавлених у розвитку демократії, стабільності й економічного розвитку. Зокрема, питання вибору стратегії й тактики боротьби з транснаціональними злочинними формуваннями вже стали традиційними під час проведення спільних нарад Міністрів юстиції та внутрішніх справ "великої вісімки" (Москва, 1999 p., Мілан, 2001 р.). У комюніке цих нарад вказано пріоритетні різновиди транснаціональних злочинів, боротьба з якими в умовах сучасного суспільного розвитку стала вкрай актуальною.

Передусім це злочини у сфері високих технологій, що є виявами кіберзлочинності, та характеризуються широким використанням досягнень сучасної науки й техніки, що тісно пов'язані з функціонуванням Інтернету, а за його посередництвом реалізуються злочинними силами для здійснення економічних злочинів та злочинів проти свободи людини (наприклад, сексуальна експлуатація).

По-друге, це злочини, пов'язані з відмиванням грошових коштів (розкриття банківських таємниць, проникнення за допомогою сучасних технологій до системи охорони банків та інших фінансових структур).

І, по-третє, це злочини корупційного характеру, що реально підривають безпеку суспільства, суперечать пропаганді демократичних цінностей у сучасному світі та стають на заваді розвитку законності та правопорядку.

У світі функціонує низка міжнародних організацій та центрів, які вивчають проблеми боротьби з транснаціональною організованою злочинністю. Німецький учений У. Бек заявляє, що "транснаціональні правові простори та інститути — вже не розкіш, а давно стали необхідністю для всіх держав у глобальну епоху, причому саме тому, що національні держави у ході глобалізації все більше втрачають не номінальну правову владу виносити рішення, а контроль над виконанням положень законодавства". Отож, відзначено взаємозв'язок функціонування міжнародних інституцій, діяльність яких спрямована проти транснаціональної організованої злочинності з тими характерними рисами глобалізаційних процесів, які стали ознакою сучасного світу.

Серед таких міжнародних організацій одне з провідних місць належить Інтерполу, початок історії якого сягає квітня 1914 p., коли в Монако було проведено І Міжнародний конгрес кримінальної поліції.Свою назву — "Інтерпол" — ця міжнародна організація отримала у липні 1946 p., а 1956 р. було прийнято новий Статут організації, в якому у ст. 1 було закріплено нову назву. Головними завданнями й цілями Інтерполу, згідно зі Статутом, визначено:

— забезпечення найширшої співпраці між зацікавленими органами кримінальної поліції в межах чинного національного законодавства країн -учасниць Інтерполу — і у суворій відповідності до положень Всесвітньої декларації з прав людини;

— створення і розвиток всіх необхідних органів, які будуть ефективними в боротьбі з загальнокримінальною злочинністю.

Україну було прийнято до Міжнародної Організації Кримінальної Поліції 1992 р. на 61-й сесії Генеральної асамблеї Інтерполу. Повноправним членом цієї організації наша держава стала 1993 р. після створення Національного центрального бюро Інтерполу. Відтоді пройдено нелегкий шлях становлення, розвитку і визнання українського Бюро Інтерполу як одного з новітніх підрозділів, що представляє інтереси держави на міжнародному рівні. 25 березня

р. Кабінет Міністрів України затвердив положення "Про Національне центральне бюро Інтерполу", яке було продубльоване Наказом МВС України №194 від 7 квітня 1993 р. "Про заходи щодо виконання Постанови Кабінету Міністрів України "Про НЦБ Інтерполу". Згідно з цією Постановою, взаємодія правоохоронних органів України з компетентними органами зарубіжних держав щодо вирішення питань боротьби зі злочинністю, яка має транснаціональний характер або виходить за межі України, здійснюється лише через Національне центральне бюро Інтерполу, яким є Міністерство внутрішніх справ.

Серед міжнародних організацій, діяльність яких спрямована на протидію ТОЗ, треба відзначити і Європол — правоохоронну організацію Європейського Союзу, яка здійснює активну діяльність у сфері протидії міжнародній організованій злочинності. Створення Європолу було зумовлене Маастрихтською угодою від 7 лютого 1992 p., а метою новоствореної міжнародної організації стало підвищення ефективності правоохоронних органів країн європейської спільноти та зміцнення співпраці між ними з метою протидії організованій злочинності та тероризму зокрема. Особливу увагу в діяльності організації зосереджено на виявленні та переслідуванні злочинних організацій на європейському континенті. Правовою базою функціонування цієї організації є Конвенція про Європол, котра була ратифікована країнами — учасниками Європейського Союзу та набула чинності 1 жовтня 1998 р. Відповідно до цієї Конвенції, Європол підтримує національні правоохоронні органи в країнах-членах у галузі боротьби з:

— незаконним обігом наркотиків;

— нелегальною міграцією;

— тероризмом;

— підробленням грошей та інших фінансових документів;

— торгівлею людьми;

— незаконною торгівлею автотранспортом;

— відмиванням грошей.

Здійснюючи свою діяльність у напрямі протидії транснаціональній організованій злочинності, Європол, по-перше, сприяє обміну інформацією між

країнами — учасниками організації відповідно до національних законодавств. По-друге, здійснює оперативний аналіз з метою забезпечення операцій щодо боротьби зі злочинністю. По-третє, готує стратегічні звіти (наприклад, щодо визначення загрози певного різновиду злочинів) та аналізує злочинність на основі інформації й розвідувальних даних, які представлено державами — членами організації та третіми сторонами. По-четверте, сприяє обміну досвідом та знаннями та надає технічну підтримку під час розслідувань і операцій, що здійснюються в рамках Євросоюзу для протидії злочинності під наглядом та юридичною відповідальністю зацікавлених держав — членів Євросоюзу. Особливу увагу зосереджено на проблемах уніфікації методів розслідування злочинів у різних країнах — членах Європолу. Фінансування Європолу здійснюють держави, що входять до Євросоюзу, залежно від їхнього внутрішнього валового продукту, а сам бюджет організації на 2005 р. становить 63,4 млн евро. Сьогодні у штаб-квартирі Європолу працює 490 співпрацівників, з яких 80 — офіцери зв'язку, котрі представляють правоохоронні органи країн європейської спільноти.

Після утворення 1991 р. міждержавного об'єднання Співдружності незалежних держав питання координації спільних дій у боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю виникла потреба у формуванні відповідних міждержавних структур. Отож, у вересні 1993 р. і було утворено Бюро з координації боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечними злочинами на території СНД.

Основні завдання Бюро полягають у:

— формуванні спеціалізованого банку даних на базі комп'ютерного центру Бюро та надання ініціативної інформації до відповідних міністерств внутрішніх справ;

— сприянні здійснення міждержавного розшуку учасників злочинних співтовариств, осіб, які скоїли найбільш небезпечні злочини та приховуються від кримінального переслідування;

— забезпеченні узгоджених оперативно-розшукових та комплексних заходів, які стосуються інтересів декількох держав — учасників СНД, вироблення рекомендацій із боротьби з транснаціональною злочинністю.

На черговому засіданні Ради глав держав — членів СНД, що відбулось у Казахстані у вересні 2004 р., у складі Бюро з координації боротьби з організованою злочинністю та іншими небезпечними злочинами на території СНД було сформовано структурний підрозділ з координації боротьби з незаконним обігом наркотиків та прекурсорів і його регіональну оперативну групу в Центральноазійському регіоні.

У рамках СНД діє й Антитерористичний центр країн — учасниць СНД, який було утворено 20 червня 2000 p., положення про який було затверджено Радою глав держав СНД в Мінську у грудні 2000 р.