40. Захист цивільного населення та цивільних об’єктів під час війни.

Четверта Женевська Конвенція встановлює основи захисту мир¬ного населення під час війни. Особи, що знаходяться під владою ворога поділяються на дві категорії: цивільні особи, які знаходяться у країні ворога та населення на окупованій території.

Обидві ці категорії мають право на повагу до їх особистих прав, обрядів, звичок та звичаїв. Із ними завжди повинні поводитись гуман-ного них не повинні застосовуватися заходи примусу. Забороняється депортація чи вигнання населення. Не можна у примусовому порядку залучати до праці осіб, яким не виповнилося 18 років, а працюючих забороняється примушувати виконувати будь-яку роботу, яка б зму-шувала їх брати участь у воєнних операціях.

Сторона, яка окупувала, зобов'язана піклуватися про долю дітей, підтримувати санітарні служби гігієни, а також слідкувати за поста-чанням населенню всього необхідного. Щодо цивільних осіб, які зна-ходяться у країні ворога, то вони можуть покинути її, якщо цьому не перешкоджають міркування безпеки. Якщо їхній виїзд не відбувся з певних об'єктивних обставин або ж їх просто затримали – ставлення до цих осіб повинно бути таким же як і до іноземних загалом.

В межах можливого, окупаційна влада зобов'язана поважати осно¬вні права людини, а також права, визначені міжнародними нормами. Мирному населенню повинен бути наданий певний рівень захисту з урахуванням, однак, з урахуванням інтересів безпеки окупаційних сил. Окупант зобов'язаний, у взаємодії з місцевою владою, максималь¬но забезпечити населення медичним обслуговуванням, включаючи санітарні умови. Медичні установи можуть бути тимчасово рекві¬зовані для лікування поранених, але таке вилучення компенсується створенням необхідних установ для мирного населення. Окупаційна влада стежить за забезпеченістю населення продуктами харчування і у разі потреби вживає необхідні заходи, також допускається допо¬мога під егідою МКЧХ.

Населення не може примушуватися до діяльності, що має військове значення. Добровольці, що вступають на військову службу окупацій¬ної держави, кваліфікуються як зрадники за законами своєї держави. Допускається залучення осіб старше 18 років до примусової праці, але працюючі повинні одержувати справедливу оплату і не можуть бути вивезені за кордон.

Реквізиція приватної власності для потреб окупаційних сил до¬пускається, але з компенсацією готівкою або шляхом видачі розписки. Руйнування власності заборонено, окрім випадків абсолютної військо¬вої необхідності.

Згідно зі ст. 25IV Гаазької конвенції 1907 р. заборонено «атакувати або бомбардувати будь-яким засобом» незахищені міста, селища, жит¬ло або споруди. Згідно з Додатковим протоколом І «цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресалій». До військових об'єктів Протокол відносить такі об'єкти, «які через свій характер, розташування, призначення або використання роблять ефективний внесок у військові дії і повне або часткове руйнування, захоплення або нейтралізація яких при існуючих в даний момент обставинах надає явну військову перевагу» (ст. 52). Отже, об'єкти, що не підпадають під вищенаведене визначення, повинні розглядатися як цивільні, і їх знищення є забороненим методом ведення війни.

Додатковий протокол І забороняє піддавати нападу або знищенню, вивозити або приводити в непридатність об'єкти, необхідні для ви¬живання цивільного населення, такі як запаси продуктів харчування, посіви, худоба, споруди для постачання питної води і запаси останньої, а також іригаційні споруди, спеціально з метою не допустити їх вико¬ристання цивільним населенням або противною стороною як засобів підтримки існування, незалежно від мотивів, будь то з метою викли¬кати голод серед цивільного населення, примусити його до виїзду або з якої-небудь іншої причини.

Об'єкти, що представляють культурну і історичну цінність, підля¬гають захисту згідно зі ст. 27IV Гаазької конвенції 1907 р. та ст. 53 До¬даткового протоколу І, що забороняють вчиняти будь-які ворожі акти, спрямовані проти тих історичних пам'ятників, витворів мистецтва або місць відправлення культу, які складають культурну або духовну спад¬щину народів; використовувати такі об'єкти для підтримки військових зусиль; здійснювати репресалії відносно таких об'єктів.

Найважливішим джерелом, що визначає правовий режим куль¬турних цінностей під час збройних конфліктів, є Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р. Згідно зі ст. 1 Конвенції захисту підлягають: пам'ятники архітектури, релігійні або світські, що «мають велике значення для культурної спадщини кожного народу»; археологічні об'єкти; будівлі, призначені для збереження або експонування рухомих культурних цінностей, такі як музеї, великі бібліотеки, сховища архівів і т.п., а також центри зосередження цінностей, якими може виступати частина міста або навіть ціле місто.

41. Міжнародні організації: поняття та види. Правосуб’єктність міжнародних міжурядових організацій.

Міжнародна організація - заснована міжнародним договором організація, що покликана на постійній основі координувати дії держав-членів відповідно до наданих їй повноважень.

Характерні риси організації:

- створення шляхом укладення особливого договору, що є засновницьким актом;

- система постійно діючих органів;

- автономний статус і відповідні функції.

Для класифікації міжнародних організацій можуть бути застосо¬вані різні критерії.

За характером членства міжнародні організації поділяються на міжурядові та неурядові. Останні, хоча і відіграють значну роль на міжнародній арені, не розглядаються як суб'єкти міжнародного права, оскільки створюються не державами, а юридичними та фізичними особами різних держав. Международные межправительственные (межгосударственные) организации — объединения государств или государственных институций, созданные на основе международного договора между государствами или их уполномоченными институциями.

Международные неправительственные (негосударственные, общественные) организации — объединения, членами которых (на основе совместной деятельности для защиты общих интересов и достижения уставных целей в гражданских, политических, культурных, социальных и экономических сферах) являются субъекты из разных стран и зарегистрированные в государстве, законодательство которого позволяет иностранным физическим или юридическим лицам создавать общественные организации и быть избранными в состав руководящего органа такой организации.

За колом учасників міжнародні міжурядові організації поділя¬ються на універсальні, відкриті для участі всіх держав світу (ООН, її спеціалізовані установи), і регіональні, членами яких можуть бути держави одного регіону (Африканський Союз, Організація американ¬ських держав).

Міжурядові організації поділяються також на організації загальної і спеціальної компетенції. Діяльність організацій загальної компетенції стосується всіх сфер відносин між державами-членами: політичної, економічної, соціальної, культурної і ін. (наприклад, ООН, СН Д, ОАД). Організації спеціальної компетенції обмежуються співпрацею в одній спеціальній області (наприклад, Міжнародна організація праці) і за предметом діяльності можуть поділятися на політичні, економічні, соціальні, культурні, наукові, релігійні і т.д.

За порядком вступу організації поділяються на відкриті (будь-яка держава може стати членом) і закриті (прийом в члени проводиться за згодою первинних засновників).

Держави, створюючи міжнародні організації, наділяють їх певною правосуб'єктністю, визнаючи за ними здатність: мати міжнародні права і обов'язки; приймати участь у створенні і реалізації норм між¬народного права; нести відповідальність за міжнародним правом. Тим самим держави створюють новий суб'єкт міжнародного права, який разом з ними здійснює правотворчі,правозастосовчі і правоохоронні функції у сфері міжнародної співпраці. Воля організації не обов'язково співпадає з волею кожного з її членів, тобто організація має свою авто¬номну волю.

В основі правової природи міжнародних організацій лежить на¬явність спільних цілей і інтересів держав-членів. Для правової природи міжнародної організації істотним є те, що її цілі і принципи, компетен¬ція, структура і т.п. має узгоджену договірну основу.

Міжнародні організації наділяються договірною правоздатністю, тобто мають право укладати різноманітні угоди в межах своєї компе¬тенції. Як встановлює ст. 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р., «правоздатність міжнародної організації укла¬дати договори регулюється правилами цієї організації». Пункт 1 ст. 2 Конвенції свідчить, що «правила організації» означають, зокрема, засновницькі акти, прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також сталу практику організації.

2) право визнання держав і урядів (шляхом прийому в організацію);

Міжнародні організації володіють здатністю брати участь у дипло¬матичних стосунках. При них акредитуються представництва держав, вони самі мають представництва в державах (наприклад, інформаційні центри ООН) і обмінюються представниками між собою. Міжнародні оргашзаціїтаїх посадовці користуються привілеями і імунітетами, які закріплені у Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 р., Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р. та ін.

Як суб'єкти міжнародного права, міжнародні організації несуть відповідальність за правопорушення і нанесення збитків своєю діяль-/ ністю і можуть виступати з вимогами про відповідальність.

Кожна міжнародна організація має в своєму розпорядженні фінан-сові ресурси, які хоча і складаються в більшій частині з внесків держав-членів, але витрачаються виключно в загальних інтересах організації.