27. Організація та діяльність органів влади на місцях в Українській державі.

28. Судова система Української держави часів правління п.Скоропадського.

Судова система в Українській державі була достатньо сформована. Найвищою судовою інстанцією за “Законами про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 року залишався Генеральний суд. Судді призначалися гетьманом. В наступних нормативних актах (від 25 травня 1918 року, від 2 червня 1918 року) уточнювалися функції Генерального суду, окреслювалися перспективи судової реформи.

8 липня 1918 року було затверджено Закон про заснування Державного Сенату, який перебирав на себе функції найвищої в судових і адміністративних справах державної інстанції. Визначалася структура Державного Сенату, вимоги до сенаторів і порядок їх призначення. Очолював Державний Сенат Президент. До структури Державного Сенату входили: Генеральний адміністраційний суд, Генеральний карний суд і Генеральний цивільний суд. Фактично повноваження Сенату регулювалися колишнім царським законодавством. Така сама орієнтація простежується і в Законі “Про Судові палати і Апеляційні суди” від 8 липня 1918 року.

Підпорядкованість мирових судів визначалася постановами Ради Міністрів від 14 та 21 липня 1918 року.

В Українській державі діяли також військові суди на підставі Закону “Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію” від 21 червня 1918 року. Вони поділялися на вищі і штабні суди.

Система прокуратури в Українській державі була менш сформованою. Відповідно до Закону “Про Державний Сенат” функції Генерального прокурора виконував Міністр юстиції. При кожному з трьох генеральних судів і при Загальному Зібранні Державного Сенату запроваджувалися посади прокурора і товариша прокурора.

Характеризуючи розвиток правової системи Української держави, слід зазначити, що, встановлюючи правові основи законодавчого процесу, гетьманська адміністрація іноді вдавалася до прямої рецепції норм права колишніх режимів, які не суперечили інтересам Української держави.

29. Утворення та діяльність Державної варти.

http://exlibris.org.ua/sidak/r3-p2.html

30. Декларація Української Директорії від 26 грудня 1918 р.

- програмний документ конст. характеру, оприлюднений 26.XII 1918 після вступу військ Директорії УНР до Києва. У Декларації було узагальнено положення низки важливих держ. актів: Оповіщення громадян від 15.XI 1918, Звернення до всіх правительств світу від 20.XI 1918, Наказів селянам від 21.XI 1918, Оповіщення громадянам від 21.ХІ 1918, Постанови Директорії УНР від 26.XI 1918, Ноти до народів світу від 15.XII 1918 та деяких інших, виданих упродовж листопада — грудня 1918 від імені Українського національного союзу і Директорії. У преамбулі документа констатовано факт повалення гетьм. режиму П. П. Скоропадського, скасування дум і земств, жандармів, відновлення нац.-персональної автономії, дем. органів місц. самоврядування та ін. Щодо найболючішого для України питання — власності на землю — Директорія у додатку до Наказу селянам № 1 підкреслювала, що всі труд, г-ва залишаються у користуванні їх поперед, власників, а решта земель переходить до беззем. і малозем. селян, насамперед тих, хто боровся з гетьм. режимом. Розпочиналося слідство з приводу зловживань гетьм. влади. Скасовувались усі постанови уряду Укр. Держави стосовно роб. політики. Відновлювалися 8-годинний роб. день, право на колект. договори, коаліції, страйки, права профспілок. Всі ці заходи Директорія вважала лише першим етапом соціального і нац. визволення укр. народу. Наступним мав стати етап власне державотворення, налагодження системи влади. Директорія проголосила себе «тимчасовою верховною владою революційного часу», владою, першоджерелом якої є право трудящого народу на революцію. На думку Директорії, буржуазія і поміщики довели свою цілковиту неспроможність в управлінні д-вою, а їхні дії завдали народові величезної шкоди. Наслідками грабіжницької політики панівних верств стали дезорганізація держ. життя, злиденне г-во, занепад пром-сті, розквіт спекуляції, терор і насильство. Багатії, зазначалося у Декларації, поводилися в Україні як чужинці, брутально нехтуючи нац. правами. Вони ганьбили гідність укр. народу і гальмували процес державотворення. Виходячи з того, що буржуазію і поміщиків не можна допускати до державного керма, Директорія заявила: «Класи нетрудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці класів трудових, класи, які нищили, руйнували господарство і відзначили своє правління жорстокостями і реакцією, не мають права голосу у порядкуванні державою». Директорія закликала труд, селянство, озброєне вояцтво, робітників фабрик, заводів, майстерень та ін., а також працюючу інтелігенцію — вчителів, лікарів, членів кооперативів, контор, службовців та ін. обрати своїх делегатів на Конгрес трудового народу України. Конгрес розглядався керівниками Директорії як тимчасове рев. представництво організованих працюючих мас, що має всі верховні права і повноваження вирішувати будь-які питання соціального, екон. і політ, життя України. На Конгрес було покладено обов'язок організувати владу як у центрі, так і на місцях. Лідери д-ви усвідомлювали, що вибори до Конгресу не вдасться організувати на дем. засадах, оскільки розробити відповідні виб. процедури за короткий строк було неможливо. У майбутньому передбачалося скликати за допомогою інституту всенародних дем. виборів Установчі збори і передати їм усю владу в д-ві. Директорія планувала повернути селянству пограбоване в них поміщиками за Гетьманату, встановити роб. контроль на пром. підприємствах, відновити роботу осн. галузей нар. г-ва, «безпощадно нищити спекуляцію за законами воєнного часу», вжити заходів для найшвидшого задоволення потреб трудящих у товарах, предметах першої необхідності тощо. Гол. завданням у сфері внутр. політики визначено «досягнення національної злагоди і єдності трудової демократії». У сфері зовн. відносин Директорія проголосила цілковитий нейтралітет України, прагнення до мирного співжиття з народами всіх держав світу, коли всі сили труд, народу спрямовуватимуться не на «криваву боротьбу з сусідами, а на творення нового життя». Звинувачення Директорією режиму гетьмана П. П. Скоропадського за характером і термінологією були схожі на ті, що містилися у Маніфесті Тимчас. роб.-сел. уряду України від 28.ХІ 1918. Разом з тим у Декларації навіть не згадувався факт окупації Півдня України д-вами Антанти.