Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
IDPU.doc
Скачиваний:
99
Добавлен:
10.02.2016
Размер:
710.14 Кб
Скачать

33. Організація органів влади і управління за часів Директорії.

В листопаді 1918 внаслідок антигетьманського повстання владу в свої руки взяла Директорія УНР. 26.12.1918 було проголошено відновлення УНР і сформовано уряд держави — Раду Народних Міністрів УНР. Рада Народних Міністрів УНР — виконавчий орган ,творилася на основі домовленностей головних партій. Склад Ради Народних Міністрів пропонував голова Української Центральної Ради, забезпечивши для неї підтримку більшости членів УЦР Цього ж дня було відновлено законодавство УНР, в тому числі закон про адміністративний поділ. 23-28.1.1919 у Києві відбувся Трудовий Конгрес України, який затвердив Акт Злуки ЗУНР і УНР, проголошений 22.1.1919 на Софійському майдані столиці, і тимчасово передав законодавчі повноваження Директорії УНР. Адміністративно-територіальний устрій територій, які контролювала Директорія, визначався законом «Про організацію адміністративної влади УНР у місцевостях, звільнених від більшовицької окупації». Згідно з цим законом влада на місцях належала органам місцевого самоврядування — Трудовим радам. Однак нормальне функціонування цих органів за умов воєнного стану не могло бути забезпечене, і фактично адміністративні функції здійснювали військові отамани і комісари Директорії. Територія республіки поділялася на Західну (ЗО УНР) і Східну області. Східна область складалася з Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської, Кам'янецької і Холмської губернії. Столицею УНР вважався Київ, хоча фактично головним містом в різні часи ставали Вінниця і Кам'янець-Подільський. 12.11.1920 Директорія УНР ухвалила «Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Закон про Державну Народну Раду Української Республіки», які однак не були реалізовані через окупацію тер. УНР сусідніми державами.

34. Загальна характеристика законодавчої діяльності Директорії.

Період української революції традиційно асоціюється з Центральною Радою. Проте незаслужено поза увагою залишається подальший розвиток української державності, зокрема законодавство. У той час, коли Директорія прийшла до влади, на території України зберігали чинність закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, законодавство Центральної Ради та гетьманства. До цього ж переліку слід додати й законотворчість радянської влади. Таким чином, основною проблемою, з якою одразу ж довелося зіткнутися Директорії, стала проблема колізій з цими попередніми й паралельними системами законодавства. Щодо законодавства “ворожої сторони” позиція Директорії була абсолютно однозначною. Директорія не скасувала в повному обсязі законодавство гетьмана Скоропадського, проти якого вона виступила, і водночас не відновила законодавства Центральної Ради. Слід зазначити, що з цього приводу існують різні точки зору. Так, вважається, що Директорія відновила всі закони, прийняті Центральною Радою. Однак, якщо звернутися до Декларації Директорії, то виявиться, що йдеться про вибіркові заходи, оскільки в ній сказано лише про скасування “усіх законів і постанов гетьманського уряду в сфері робітничої політики” й відновлення восьмигодинного робочого дня, введеного відповідним законом Центральної Ради. Аргументом на користь того, що Директорія досить обережно ставилася до законодавства Центральної Ради, вважаючи його, на думку деяких дослідників, надто “лівим”, служить і такий факт — не було відновлено дію Конституції УНР та цілого ряду інших законодавчих актів, зокрема земельного закону. 8 січня 1919 року Директорія ухвалила новий земельний закон, принципові положення якого, втім, майже не відрізнялися від попереднього. Навпаки, в чомусь він був навіть радикальнішим, бо порівняно із законом Центральної Ради вдвоє зменшував норму землі, яка закріплювалася за “дрібними господарями” — до 15 десятин. Отже, посилання на “лівизну” законодавства Центральної Ради також викликає певні заперечення. Загалом же Директорія обрала той же шлях, що й гетьман Скоропадський — шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів залежно від своїх політичних інтересів. Оцінюючи законодавчу діяльність Директорії, можна стверджувати, що на ній повною мірою позначилася відсутність чітких орієнтирів, характерна в цілому для її державницької стратегії. До речі, це один з основних докорів, що адресуються їй. У зв'язку з цим прийнято посилатися на законодавство Директорії, затверджене нею наприкінці грудня 1918 — в січні 1919 p. — у відносно мирний період. Тоді Директорія скасувала деякі “другорядні” гетьманські акти — наприклад, закон від 18 листопада 1918 року “Про заснування державного симфонічного оркестру” або закон від 3 жовтня 1918 року “Про утворення комісії для порядкування міської адміністрації столиці Києва”, а також ухвалила ряд законів, наприклад, 1 січня — закон “Про вищий уряд Автокефальної православної Соборної Церкви”, “Про службу в державних установах урядовців іноземних підданців”, “Про державну мову”, 9 січня — “Про звільнення від мобілізації деяких урядовців Судового відомства” та деякі інші. З одного боку, цей перелік справді дає підстави для висновків, що Директорія потонула в дрібницях. Проте, з іншого боку, досвід сучасної законотворчості переконує в тому, як важко в процесі формування національної правової системи знайти необхідні пріоритети, якщо йдеться не про основоположні акти, що визначають державний устрій, а про врегулювання конкретних суспільних та економічних проблем. А втім, на тлі загальної невизначеності (нині немає однозначної відповіді навіть на питання, яку ж державу будуємо) галузеве законодавство, що розвивається без належного концептуального обґрунтування, “без стерна і вітрил”, стає прекрасною мішенню для звинувачень у “другорядності” й “дріб'язковості”. У цілому ж законодавство “другої” УНР можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли закони приймаються лише за необхідності “швидкого реагування” на конкретні обставини. Звідси й відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного й кримінального законодавства. В інших випадках закони були відірвані від реалій життя й не давали очікуваного ефекту. Наприклад, закон “Про відновлення гарантій недоторканості особи на території УНР” від 28 лютого 1919 року, за яким кожен громадянин УНР підлягав “переслідуванню і позбавленню волі лише за передбачені належними карними законами злочинства і тільки чином, зазначеним в законі”. Хоча слід віддати належне нашим попередникам, які в умовах громадянської війни й анархії все-таки не забували про права людини.

Зі свого боку, самі обставини життя країни також впливали на пріоритети законотворчості. Економічні проблеми відійшли на задній план і регулювалися лише в поодиноких актах. Негативний вплив на стан законодавства справляла також відсутність належної законотворчої процедури й чіткої системи нормативно-правових актів. Подібно до Центральної Ради, Директорія не визначила критеріїв, яким мали відповідати закони й постанови, не кажучи вже про статус таких актів, як декларації та універсали Усі перелічені проблеми зумовили значну увагу з боку українських лідерів до колишнього російського законодавства, чинність якого не припинялася.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]