ekzamen_IGPZs_ukr

65. Ассізи Генріха 2, 1181 р. 1. Кожен, хто володіє феодом одного лицаря 15, повинен мати панцир і шолом, щит і спис, і кожен лицар повинен мати стільки панцир і шоломів, і щитів, і копій, скільки він має лицарських феодов у своєму домені. 2. Всякий же вільна людина світського звання, який має рухомість або дохід вартістю в 16 марок, повинен мати панцир і шолом, і щит, і спис, кожен же вільний світського звання, який має рухомість або дохід вартістю в 10 марок, повинен мати кольчугу і шишак залізний і спис. 3. Далі, всі городяни і вся громада вільних людей повинні мати фуфайку і залізний шишак і спис. 4. І кожен з них повинен дати клятву, що не пізніше свята святого Гіляров матиме ця зброя і принесе клятву вірності государю-королю Генріху, тобто синові імператриці Матильди, і буде зберігати цю зброю для служби йому згідно велінню його і для дотримання вірності государю-королю і його королівства. І ніхто, раз він має це зброя, не повинен його ні продавати, ні закладати, ні давати на сплату, ні будь-яким іншим способом від себе відчужувати, і сеньер його жодним чином не повинен відчужувати його від свого васала ні шляхом конфіскації, ні шляхом дарування, ні шляхом застави, ні будь-яким-іншим способом. 5. Якщо хтось, що має ця зброя, помре, зброя його має залишитися його спадкоємцю.

Якщо ж спадкоємець не буде ще в такому віці, щоб міг вживати в справу зброю, коли це знадобиться, то той, хто буде мати над ним опіку, повинен мати під своєю опікою також і зброю і повинен знайти людину, яка могла б вживати цю зброю на службі государю-королю до тих пір, поки спадкоємець прийде в такий вік, що буде в змозі носити зброю, і тоді нехай він і володіє ним. 6. Якщо який городянин має більше зброї, чим він повинен мати відповідно до цієї ассизе, він повинен продати його або подарувати або так відчужити від себе такій людині, який вживав би його на службі государю-королю Англії. І ніхто з; них не повинен мати в себе більше зброї, чим повинен мати відповідно до цієї ассизе. 7. Далі, ніякої іудей не повинен мати у себе панцир або кольчугу, але повинен продати їх або подарувати чи іншим [80] способом від себе видалити так, щоб вони залишалися на службі королю. 8. Далі, ніхто не повинен вивозити зброю за межі Англії інакше, як за повелінням государя-короля, і ніхто не повинен продавати кому-небудь зброя, хто відвезе його з Англії. 9. Далі, судді повинні провести розслідування під присягою за посередництвом повноправних лицарів або інших вільних і повноправних людей сотень та міст, скількох знайдуть потрібне, про тих, які мають майно такої цінності, відповідно до якою вони повинні мати панцир і шолом, і спис, і щит згідно з тим, що сказано вище, тобто щоб назвали їм [суддям] окремо всіх зі своїх сотень і сусідства і міст, які мають 16 марок або рухомості або доходу, а також і тих, хто має 10 марок. І судді після цього повинні веліти всім цим присяжним та іншим занести в список, хто скільки має рухомості або доходу і яке повинен мати зброю, і після цього перед ними в загальних зборах вони повинні змусити прочитати цю Ассісі про озброєння і змусити їх заприсягтися, що вони будуть мати цю зброю згідно цінності своєї рухомості або доходу і будуть вживати його на службі государю-королю згідно цієї названої вище ассизе по велінню, зберігаючи вірність государю-королю Генріху і королівству його. Якщо ж трапиться, що хтось із тих, які повинні мати цю зброю, не опиниться в зборах графства до того терміну, коли судді були в зборах цього графства, в такому разі судді назначут йому термін з'явитися перед ними на зібрання іншого графства. І якщо він не з'явиться до них ні в одні збори тих графств, які будуть об'їжджати вони [судді], і його не буде в цій країні, йому повинен бути призначений термін з'явитися до Уестмінстер протягом восьми днів після свята святого Михайла, щоб бути там для складення своєї присяги, оскільки він любить себе і все своє. І йому повинно бути наказано, щоб протягом названого вище свята святого Гіляров він вже мав зброю, яку йому слід мати. 10. Далі, судді повинні оповістити по всіх графствам, через які вони будуть проїжджати, що з тих, хто не матиме цієї зброї згідно з тим, що сказано вище, государ-король візьме задоволення їх членами і жодним чином не буде брати у них їхню землю або рухомість. 11. Далі, ніхто не повинен давати присяги про повноправних і вільних людей, хто не має 16 марок або 10 марок в рухомості. 12. Далі, судді повинні видати розпорядження по всіх графствам, щоб ніхто, оскільки він любить себе самого і все своє, не купував і не продавав ніякого корабля для відправлення його з Англії і щоб ніхто не вивозив або дозволяв вивозити за межі Англії лісової матеріал. І повелів король, щоб ні від кого не приймалася присяга про зброю крім вільної людини. 66. Прийняття Великої хартії вольностей 1215 р., та основні її положення. Підписання Великої хартії вольностей англійським королем Іоанном Безземельним в червні 1215 завершило перший етап боротьби, що призвела вже наприкінці XIII століття до утворення в Англії станової монархії. На цьому етапі в боротьбі за обмеження королівської влади поряд з баронство взяло участь також лицарство, а почасти городяни і верхівка вільного селянства. В ході збройної боротьби з королем барони, які очолювали рух, пред'явили королю вимоги, відомі під назвою «баронських статей», які лягли в основу офіційного тексту Великої хартії вольностей, виданого від імені короля. Велика Хартія вольностей як політичний і правовий джерело цікава, насамперед, тим, що вона відбила загальне співвідношення соціально-політичних сил в країні в той період, причини невдоволення різних верств населення королівської політикою, економічні та політичні вимоги різних соціальних елементів опозиції, а також загальне стан судово-адміністративної системи англійської феодальної держави на початку XIII століття. Церква, барони і міста об'єдналися проти короля і пред'явили йому в 1215 році список статей. Той прочитав і вигукнув: «Чому вже разом з цими несправедливими вимогами барони не просять у мене також і мого королівства?» Проте робити було нічого - Іоанн підписав Велику хартію вольностей. 67. Правове становище різних верств населення Англії за Великою хартією вольностей. Повний текст Великої хартії вольностей налічує 63 статті, які розташовані без певної системи і стосуються найрізноманітніших питань.Всі ці статті можна розділити на три основні групи: 1) Статті, що відображають матеріальні інтереси різних соціальних шарів (ст. ст. 1 -11,13,16,27тaінші). 2) Статті, які претендують на встановлення нових політичних порядків, зокрема на обмеження королівської влади (ст. ст. 12, 14, 39, 61), - так звані конституційні статті. 3) Статті, що підтверджують раніше існуючий або знову створюваний порядок роботи судових і адміністративних органів, а також припиняють зловживання королівського апарату в центрі і на місцях (ст. ст. 17-22, 24, 25, 34, 36, 38, 40 і др .). а) права і привілеї великих баронів; У першій групі основне місце, безумовно, займають матеріальні вимоги баронів - безпосередніх васалів короля - як за кількістю статей, так і по конкретності і детальності їх формулювання. Хартія визначає феодальні права короля і обов'язки його васалів, обмежуючи фіскальний свавілля корони по відношенню до них (особливо ст. Ст. 2-11). Більшість статей Хартії відбивало і захищало інтереси феодальної аристократії. Вони гарантували прелатам свободу церковних виборів (ст. 1), дотримання королем феодальних звичаїв по відношенню до його васалів-баронам (ст. 2-11), забороняла королю брати з них феодальну допомогу та щитові гроші (скутагій) без згоди «загальної ради королівства »(ст. 12), тобто ради безпосередніх васалів короля (ст. 14), забороняла судити баронів інакше як судом рівних їм по положенню перів (ст. 21), без їх вироку заарештовувати і позбавляти майна (ст. 39). Велика Хартія вольностей скасувала затвердилася після реформ Генріха II право короля втручатися в юрисдикцію феодальних курій (ст. 34). Стаття 61 забезпечувала порядок дотримання Хартії: барони обирали зі свого середовища 25 осіб для нагляду за дотриманням вольностей. Якби король порушив Хартію і протягом 40 днів на вимогу хоча б чотирьох баронів не виправив порушення, всі 25 баронів могли вдатися до насильства проти короля тобто відібрати в нього землі і замки, шкодуючи тільки його особу і сім'ю. Кожен підданий міг підтримати цих баронів в боротьбі проти короля. б) відображення у Великій хартії вольностей 1215 інтересів лицарів і городян. Лицарство і вільне селянство також отримали значні права: баронам заборонялося вимагати з них більше служб і повинностей, ніж належало за звичаєм (ст. 15, 16, 27, 60), всім вільним людям гарантувалася захист від свавілля чиновників. Стаття 39 започаткувала свободі особистості: жоден вільна людина не міг бути заарештований, ув'язнений, позбавлений власності або покровительства законів, вигнаний або підданий іншої каре інакше, як по суду рівних йому і відповідно до законів країни. Стаття 20 обмежувала розміри адміністративних штрафів: вільній людині зберігалася власність в розмірі, необхідному для збереження соціального статусу, при стягненні цих штрафів товар купця і інвентар виллана оголошувалися недоторканними. Міста отримали підтвердження своїх привілеїв (ст. 13); було встановлено єдність мір і ваг по всій країні (ст. 35); свобода в'їзду і виїзду з Англії в мирний час. Статті 18, 19, 20, 32, 40 та ін стверджували нові судово-адміністративні порядки, що встановилися після реформ Генріха II і в цілому вигідні широким верствам населення. Згодом, в XIII-XIV ст., Вони увійшли в англійське загальнодержавне феодальне право. Велика хартія залишила в силі широке застосування розслідування через присяжних в майнових позовах (ст. ст. 18, 19, 20), пріоритет королівських судів в розборі всіх підсудних їм справ, прокламував відмова від плати за розбір кримінальних справ в королівському суді (ст. 32 ). Такого роду статті, безсумнівно, відбивали поряд з інтересами самої корони також інтереси лицарства, верхівки вільного селянства і почасти городян, які потребували зміцненні централізованої судово-адміністративної системи, і були невигідні баронам. Однак і в цьому питанні барони зуміли вимовити собі окремі поступки. Серед цих загальних статей Великої хартії вольностей є дві статті, які явно суперечать склалася судовій системі, вилучаючи з-під її дії представників баронства. Це - стаття 21, яка на противагу 20 статті забороняла королю накладати штраф на графів і баронів без вирішення їх перів, тобто станового суду, тоді як всі інші вільні люди штрафувалися за рішенням звичайного суду, заснованого на свідченнях присяжних (ст. 20); і стаття 34, яка забороняла королівське втручання у справи феодальних курій за допомогою наказу Praecipe. Хоча в цій статті, як і в 39-й, мова йде про права «всякого вільної людини», але так як власникам судової курії насправді міг бути тільки феодал і притому зазвичай великий, то очевидно, що ця стаття відображала інтереси баронства. 68. Васально-сюзерену відносини у Франції (Медіатизація). Суспільний лад. Розділ Франкської держави не вніс істотних змін у соціально-економічний розвиток новостворених держав, включаючи Францію. Процес складання основних класів феодального суспільства - феодалів і залежних селян завершілсяв основному в X-XI ст. До цього часу беніфіцаріі домоглися перетворення довічного володіння - бенефіція-в спадкову феодальну власність - феод. Відносини між представниками класу феодалів у Франції, як і в ряді інших країн Західної Європи, грунтувалися на системі васалітету. Номінально верховним власником всієї землі в королівстві вважався король. Великі феодали, отримуючи від нього землі, ставали його васалами. У свою чергу вони могли дарувати землі більш дрібним феодалам і т. д. При цьому нижчестоящі феодали визнавали лише владу свого безпосереднього сеньйора, від якого вони отримували земельне володіння, і тільки йому були зобов'язані служити. Це правило було виражено формулою; «васал мого васала не мій васал». Виходила багатоступенева ієрархічна феодальна драбина. На її вершині знаходився король - Верховний сеньйор феодалів, сюзерен, глава феодальної ієрархії. Нижче його стояли найбільші світські і духовні феодали - герцоги, графи, архієпископи і єпископи монастирів, тримали землі безпосередньо від короля. Формально вони підкорялися королю, а фактично були майже незалежними. Вони мали право вести війну, карбувати монету, здійснювати юрисдикцію у своїх володіннях. Багато герцоги і графи вважали себе рівними королю (перами) і часом навіть не визнавали по відношенню до нього васальних обов'язків. Рангом нижче були барони - великі землевласники, що тримали землі від герцогів і графів і були їх васалами. У своїх володіннях вони також користувалися великою політичною владою. У самому низу фео-дальній драбини знаходилися лицарі (шевальє), які васалів не мали і виступали як сеньйори лише по відношенню до своїх селян. Взаємовідносини між сеньйором і васалом будувалися на основі договору. Васальний договір укладався публічно, за допомогою урочистого обряду, суть якого полягала у введенні васала у володіння (інвеститура) і проголошенні ними клятви вірності своєму сеньйору (Омаж). Зобов'язання брали на себе обидві сторони. Крім передачі феоду сюзерен зобов'язувався захищати васала і його майно. Обов'язки васала по відношенню до сюзерену полягали у військовій службі (зазвичай 40 днів на рік) і грошової допомоги в суворо визначених випадках (викуп сеньйора з полону, подарунки при посвяченні його сина в лицарі та видачу заміж дочки). Спочатку васальний договір укладався на термін життя сторін. Однак поступово склалося правило передачі обов'язків, пов'язаних з ним, у спадщину. При вступі до спадку новий васал був зобов'язаний сплатити сеньйору особливий податок рельєф. Земельне володіння, протягом декількох поколінні переходило у спадок нащадкам васала, перетворювалося в спадкове родовий маєток. Невиконання обов'язків по оговору могло спричинити за собою його розірвання. Спори між сеньйорами і васалами вирішувалися в суді сеньйора. Але юридичний механізм дозволу феодального суперечки був малоефективним. Великі феодали, що володіли військовою силою, часто не підкорялися рішенням суду, що породжувало численні феодальні чвари і війни. У IX-XI ст. відбувається остаточне оформлення і класу феодально-залежних селян. В обстановці безперервних феодальних усобиць і періодичних іноземних вторгнень у Франції виникло багато замків. У спеціальній літературі цей процес отримав назву інкастелламенто (буквально - «озамкованіе»). Власники замків поступово зосередили у своїх руках судово-адміністративну владу над навколишнім сільським населенням. Більшість селян перетворилося в сервів, що знаходилися в особистому спадкової залежності від свого пана. Серви розглядалися як проста приналежність землі. Вони платили сеньйору подушну подати (шеваж), щорічний оброк (талью), виконували панщину (зазвичай три дні на тиждень), були обмежені в цивільних та господарських права.

Без згоди феодала вони не могли одружитися, вільно розпоряджатися своїм земельним триманням. Іншу групу залежних селян становили віллани – особисто вільні власники землі, що належала феодалу. Їх повинності були тільки поземельним. Віллани платили сеньйору подушну подати, а також щорічний оброк, розмір якого встановлювався звичаями і був нижчим сервского. Крім того все селянське населення було пов'язано Баналітет, в силу яких сеньйор, володіючи правом власності ні, будь-яку річ суспільного значення, міг примусити своїх, селян до виключного користуванню нею за плату ним же встановлену. Об'єктами такого права зазвичай були млин, пекарня, виноробня, громадські ваги та інше Пізніше під Баналітет стали розумітися грошові побори за право здійснювати відповідні господарські операції у себе вдома. У XI-XII ст. в зв'язку з швидким розвитком міст з'являється і збільшується новий прошарок феодального суспільства – міське населення, який поступово набуває особливий правовий статус. Спочатку становище городян мало відрізнялося від основної маси феодально-залежних селян, але з XII ст. у Франції поширюється рух за звільнення міст від влади окремих сеньйорів. За підтримки королівської влади в ході збройної боротьби чи викупу містам вже в XIII в. вдалося добитися надання їм спеціальних хартій вольностей. Державний лад. У IX-XII ст. французьке королівство складалося з безлічі феодальних володінь, які вважалися його частиною, а фактично представляли собою незалежні політичні утворення. В умовах політичної децентралізації, яка призвела до глибокої територіальної роздробленості, королівська влада втратила своє значення. Номінально король продовжував залишатися главою держави. Але реально його влада поширювалася лише на обмежену територію - королівський домен. Таку форму феодальної держави, побудовану на принципі сюзеренітету-васалітету, прийнято називати сеньориальной монархією. В умовах політичної та економічної децентралізації окремі феодали більш ефективно здійснювали державну владу. Однак з розвитком товарно-грошових відносин політична децентралізація поступово поступалася місцем посилення центральної влади короля. У період феодальної роздробленості номінальний глава держави - король - обирався великими землевласниками - васалами короля і ієрархами церкви з дотриманням династичного принципу. З царювання династії Капетингів виборність короля збереглася, але наступника тепер вибирали при життя короля. До XII в. поступово закріпився принцип передачі престолу в спадщину, заснований на праві первородства. Опції королівської влади в період роздробленості були істотно обмежені. Формально король вважався верховним головнокомандувачем, мав право законодавства та вищого суду. На короля покладалися обов'язки, сформульовані ще в коронаційною присяги Карла Лисого та прийняті його наступниками. Король був зобов'язаний захищати церкву, підтримувати світ в королівстві, зберігати вірність народу, поважати правосуддя. Однак реальної влади для їх здійснення він не мав. Більшість королівських повноважень існували лише в теорії, а на практиці в найкращому разі поширювалися тільки на королівський домен. З XII в. становище короля починає змінюватися. Відновлюється практика видання королем за згодою великих феодалів законодавчих актів. З XIII в. зізнається, що королівський акт, виданий з додержанням всіх вимог, якому присягнули королівські васали, обов'язковий і для відсутніх на присязі землевласників. Розширюється сфера судової юрисдикції короля, зізнається, що всі жителі в королівстві є його підданими і зобов'язані йому коритися. 69. Сеньйоріальна монархія у Франції. Реформи Людовика 14. В умовах роздробленості органи центрального управління не були чітко структурно оформлені. У них палацово-вотчина система поєднувалася з управлінням, заснованим на васальних відносинах. Палацова система була представлена ​​міністеріаль. До числа головних міністіріалов, що грали основну роль в королівській адміністрації, ставилися: сенешал (глава королівського двору, командувач армією, начальник місцевих адміністраторів), коннетабль (глава королівської кінноти) і його помічник маршал, скарбник і камергер (керуючі державними архівами і королівською скарбницею); канцлер (керівник королівської канцелярії). Управління, засноване на васальних відносинах, здійснювалося у формі зборів найбільших світських і духовних землевласників країни. З'їзд феодалів називався Королівської курією 'або Великим радою і був по суті єдиним загальнодержавним органом у королівстві. Велика рада скликалася з ініціативи короля і працював під його головуванням. Місцеве управління період роздробленості характеризувався тим, що влада короля поширювалася тільки на королівський домен, а у великих феодальних володіннях існували системи місцевого управління. З кінця XII в. виникають більші адміністративно-територіальні одиниці - бальяжі. На чолі їх стояли чиновники, які призначаються королем, - бальї. Платні бальї не отримували, користуючись частиною доходів короля. Приєднуючи до королівського домену великі сеньйорії, королі, не ламаючи місцеву адміністративно-територіальну структуру, призначали туди з місцевих феодалів спеціального чиновника - сенешалі, з функціями аналогічними бальї. У XIII в. намітився процеси централізації та посилення королівської влади були закріплені реформами Людовика IX Святого (1226-1270 рр.).. Найважливішою спробою змінити феодально-сеньориальные порядки стала судебная реформа. У 1258 р. Людовик IX заборонив вести в своєму домені приватні війни і вирішувати суперечки за допомогою поєдинку. Рішення позовів з допомогою по ¬ Єдинка сторін спору широко застосовувалося в сеньйоріальної судах. Заборона на їх проведення зробив благотворний вплив на судочинство у Франції. Королівські судді, знайомі з римським правом, змінили виробництво суду: вони вели следст ¬ віє, допитували свідків, записували весь хід судового де ¬ ла. Особі незадоволеному вироком дозволялося апелювати до короля. На решті території допускалася апеляція на ре ¬ шення сеньйоріальної суду в королівський і вводилися так називаються ¬ ваемие 40 днів короля. Протягом цього часу феодали не міг ¬ ли починати військові дії, щоб будь-яка з сторін спору могла перенести справу в королівський суд. Істотну роль в зміцненні королівської влади сигра ¬ ла і фінансова реформа Людовика IX. В якості головної рас ¬ парному одиниці в королівстві була введена повновага золота і срібна королівська монета. Під страхом тілесного наказа ¬ ня заборонялося переливати гроші, що вийшли з королівської монетної майстерні. У королівському домені приймалася тільки ця монета, в сеньйор її повинні були приймати разом з дру ¬ шими. Всі порушення закону про монету розглядалися тільки королем. У силу даних переваг, а також високого якості монети, незабаром вона стала найавторитетнішою, поступово витес ¬ нив місцеві гроші з обігу. У період правління Людовика Святого була проведена і пекло ¬ міністратівная реформа, яка змінила центральне управління. З королівської курії були виділені спеціалізовані цін ¬ тральні відомства - малий королівську раду, рахункова палата і судове відомство. Малий рада представляв собою постійно діючий дорадчий орган при королі, вирішував раз ¬ особисті питання внутрішньої і зовнішньої політики, рахункова палата відала фінансовими питаннями в королівстві. В 1260 р. був даний спеціальний судовий орган - парламент, який збирав ¬ ся на сесії в Парижі чотири рази на рік і став вищим судом ко ¬ ролевства. У складі парламенту утворився рада фахівців для підготовки законів та судових рішень, який складався із знавців права - легистов, що зіграли величезну роль у рецепції римського права у Франції. Реформи Людовіка IX сприяли територіальному об'єднання країни і заклали основи перетворення сеньйоріальної монархії в станово-представницьку.

70. Три великих стани у Франції 14-15 ст.

Під впливом товарно-грошових відносин відбулися істотні зміни в правовому положенні селян. До XIV ст. у більшій частині Франції зникає серваж. Основна маса селянства являє собою особисто вільних цензітаріев, зобов'язаних платити сеньйора грошову ренту (ценз), розмір якої зростав.

Посилення феодальної експлуатації, а також економічні труднощі, пов'язані зі столітньою війною з Англією, викликали загострення внутрішньополітичної боротьби. Це знайшло своє відображення в ряді міських повстань (особливо в Парижі в 1356-1358 гг.) І селянських війнах (Жакерія в 1358 р.). Відбулися зміни і в боротьбі серед самих феодалів, що було пов'язане з посиленням королівської влади та її зіткненням в процесі об'єднання країни з феодальної олігархією. Під час столітньої війни було вироблено багато конфіскацій земель великих феодалів, що змінили французькому королю. Ці землі були роздані дрібним і середнім дворянами, активно підтримує королівську владу.

В XIV-XV ст. у Франції завершилася перебудова станового ладу, висловив під внутрішньої консолідації станів.

Оформлення трьох великих станів не означало зникнення успадкованого ще від попереднього періоду ієрархічного будови класу феодалів. Однак заради зміцнення своїх загальних позицій феодали були змушені поступитися колишньої самостійністю, відмовитися від деяких традиційних сеньоріальних привілеїв. Консолідація станового ладу означала поступово припинення винищувальних міжусобних феодальних війн та встановлення нових механізмів улаживания внутріклассових конфліктів.

Першим стан у Франції вважалося духовенство. Об'єднання всіх священнослужителів в єдине стан було результатом того, що королівська влада до XIV ст. здобула принципово важливу перемогу в боротьбі з папство. Було визнано, що французьке духовенство повинно жити за законами королівства і розглядатися як складова частина французької нації. При цьому обмежувалися деякі церковні прерогативи, які заважали політичного об'єднання країни і визнання верховенства королівської влади, був скорочений коло осіб, що підпадають під церковну юрисдикцію.

З встановленням єдиного правового статусу духовенства зміцнилися його найважливіші станових привілеї. Духовенство, як і раніше, мала право на отримання десятини, різних пожертвувань, зберігало свій податковий і судовий імунітет. Воно вивільнялося від будь-яких державних служб та повинностей. Останнє не виключало того, що окремі представники духовенства залучалися королем до вирішення важливих політичних питань, виступали в якості його найближчих радників, займали високі посади в державній адміністрації.

Другим стан в державі було дворянство, хоча фактично в XIV-XV ст. воно відігравало провідну роль у соціальному і політичному житті Франції. Це стан об'єднало всіх світських феодалів, які розглядалися тепер не просто як васали короля, а як його слуги. Дворянство являло собою замкнутий і спадкове (на відміну від духовенства) стан. Спочатку доступ в стан дворян був відкритий для верхівки городян і заможних селян, які розбагатіли купували землі у розорившись дворян. Родове дворянство, прагне зберегти дух феодальної кастовості, домігся того, що покупка помість особами неблагородні походження перестала давати їм дворянські звання.

Найважливішою привілеєм дворянства залишалося його виключне право власності на землю з передачею у спадщину всіх нерухомості та рентних прав. Дворяни мали право на титули, герби та інші знаки дворянського гідності, на особливі судові привілеї. Вони звільнялися від сплати державних податків. По суті єдиною обов'язком дворянства стає несення військової служби королю, а не приватному сеньйора, як було раніше.

Дворянство, як і раніше, було неоднорідним. Титулований знати - Герцоги, маркізи, графи, віконт та інші - претендувала на високі посади в армії і в державному апараті. Основна ж маса дворянства, особливо нижчого, змушена була задовольнятися значно більш скромним становищем. Її благополуччя безпосередньо зв'язувалися з посиленням експлуатації селян. Тому дрібне і середнє дворянство енергійно підтримувало королівську владу, вбачаючи в ній головну силу, здатну тримати у вузді селянські маси.

В XIV-XV ст. в основному завершилося формування і "третього стану" (tiers etat), яка поповнювалася за рахунок швидко зростаючого міського населення і збільшення числа селян-цензітаріев. Це стан було дуже строкатим за своїм складом і практично об'єднало в собі трудове населення і ті, що формуються буржуазії. Члени цього сословия розглядалися як "неблагородні", не мали якихось особливих особистих або майнових прав. Вони не були захищені від сваволі з боку королівської адміністрації і навіть окремих феодалів. Третє стан було єдиним податного стан у Франції, і на нього ложілось весь тягар сплати державних податків.