Висновки

Реальне життя сучасних розвинутих країн, в котрих загальновизнаними є наявність громадянського суспільства і правової держави, переконує, що соціальні гарантії і соціальний захист громадян, як функції соціальної держави, ніяким чином не суперечать принципам правової держави, бо саме соціальні гарантії і соціальний захист з боку держави є одним із основних прав громадян і одним із основних обов'язків правової держави. Соціальний захист і соціальні гарантії в сучасній правовій державі - це не патерналістська опіка і не доброчинність, а обов'язок держави, бо саме для власного спокою і власної впевненості люди її створили і утримують на своїх плечах.

Таким чином, громадянське суспільство і правова держава - це дві органічні складові збалансованої соціальної цілісності. Порушення рівноваги між ними є небезпечним для існування суспільної системи як цілісності. Однаково небезпечними є як спроби віддати перевагу державі і поставити її над суспільством, так і вимоги відпустити суспільне життя на самоплив.

Громадянське суспільство являє собою безпосередню неконтрольовану державою сферу життєдіяльності індивідуумів, до яких входить об’єднання неполітичних взаємин економічних, націо­нальних і т.д., область спонтанного самовияву інтересів та волі свобідних індивідуумів та їх асоціацій, відгороджена законом від регламентації їх діяльності з боку держави.

Діалектика держави і грома­дянського суспільства така: держава обумовлюється і визначає громадянське суспільство, а громадянське суспільство обумовлює, визначає державу; чим більше розвинуто громадянське сус­пільство, тим менше ймовірне існування авторитарних та тоталі­тарних режимів.

Формування громадянського суспільства являє собою необхідну умову переходу України до ринку і правової державності, повернення в русло світової цивілізації.

Тема 4. Політичні режими

4.1. Сутність та типи політичних режимів.

4.2. Ознаки демократичного політичного режиму.

4.3. Політичний режим сучасної України.

Вступ

В умовах модернізації сучасної політичної системи України домінуюче місце в технології політичного процесу стали займати:

– методи і способи існування влади,

– ефективність і стабільність політичної організації,

– форми, рівень і ступінь демократизації в державі.

Ці поняття характеризують функціональну сторону політичної системи, механізм політичної влади.

Розгляд механізму прямого і зворотного зв’язку політичного розвитку політична наука розглядає скрізь призму становлення, функціонування і трансформацію політичних режимів.

Зміна політичного режиму приводить до зміни типу політичної системи.

1. Сутність та типи політичних режимів

Намагання знайти кращу форму політичного устрою проходить через вчення багатьох мислителів.

Найправильніша форма держави за Аристотелем – політея, коли керує більшість в інтересах спільної користі, де середній елемент домінує у всьому.

Першим, хто організував змішане управління, був на думку Полібія, лакамедонський законодавець Лікург. Це забезпечило спартанцям свободу на довгий час і, мабуть, не випадково Спарта проіснувала за законами Лікурга 800 років.

Афінський поліс дав світу зразок публічної влади. Однак древні греки не змогли в політичній сфері знайти механізм інституційного урегулювання конфлікту різними соціальними силами і в результаті не змогли подолати тотальної влади, тобто об’єднання всієї повноти влади в руках одного (царська влада), небагатьох (аристократія) або всього народу (демократія). Це вдалося зробити римлянам. Після повстання плебеїв проти патриціїв, римляни створили інститут народного трибуната (сенат, консульська влада, трибунат), сприяли утворенню механізму утримань та противаг у сфері влади.

Ця антична ідея отримала концептуальне оформлення у вченні Монтеск’є і втілилась в Конституції США 1787 р., де знайшов відображення єдиний засіб проти тиранії – розподіл влади.

Таким чином, людство подолало довгий шлях, пройшовши через різні форми правління (деспотії, монархії, республіки), перш ніж прийшли до демократичної форми політичного устрою суспільства.

Поняття політичного режиму отримало визначення Європейських соціально – політичних наук у кінці ХІХ початку ХХ століття при розкритті якості побудови держави, та політичної влади. Характер політичного режиму оцінювався за ступенем законодавчої влади в державі, особливостям їх взаємовідносин, а також формування державних органів.

Місце політичного режиму в системі категорій, які характеризують політичну систему, визначається тими принципами організації політичного строю, які виражають реально існуючі зв’язки між його соціальною структурою та інститутами публічної влади, враховують в якій мірі задовольняються різноманітні інтереси соціальних верств.

Своєрідним індикатором політичного режиму виступає становище особистості в суспільстві, стан її прав та свобод, можливості вираження та реалізації різноманітних інтересів, ступінь, характер та результати втягнення громадян в політику, та управління співвідношення самоуправління, та методи здійснення політичної влади,

Характер політичного режиму залежить перш за все від реального функціонування інститутів політичної системи, ступеню гласності в роботі органів влади, їх відкритості для контролю і впливу з боку суспільної думки, процедур відбору правлячих еліт, виділення та підбору керівників, стану законності, особливостей політичної культури та політичних традицій. Саме з цього виходить сучасна політична наука, трактуючи політичний режим, як сукупність засобів та методів здійснення політичної влади, визначаючи структурні зміни інститутів влади, вплив ідеологій керівних угрупувань та стабільність форм управління.

Політичний режим має такі параметри:

• характер боротьби за політичне лідерство, яка може бути відкрита (вільна конкуренція на виборах), закрита (опозиція заборонена, зміна керівництва здійснюється шляхом кооптації, спадкоємства, насильства), чи проміжна (наявність спрощеної та адаптованої до режиму опозиції);

• рівень політичної участі – вузький (управління небагатьох та виключення мас із політики) чи широкий (забезпечення масам можливості впливати на політичні рішення);

• цінності та пріоритети політичного керівництва, які знаходяться в діапазоні від консерватизму, реформізму, адаптивності зі збереженням керуючої еліти до революційності та ін.

Поняття політичного режиму виступає найбільш конкретною та рухомою характеристикою функціонування політичної системи. З його допомогою можна визначати різні періоди життєдіяльності основних інститутів політичної системи, розвитку чи ерозії демократії, ступеня участі мас у формуванні органів влади.

Це поняття тісно пов’язане з політичною діяльністю, яка характеризує основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики держави, зміни співвідношення сил, стиль політичного керівництва, поведінки політичних угрупувань, правлячих сил, їх лідерів, конкретні форми правління.

Політичний режим є породженням системи виробництва.

Таким чином проблема політичного режиму полягає у вивченні соціальних елементів держави, розгляді форм управління з точки зору того, яким із методів переважає в управлінні державою, які існують можливості контролю громадським суспільством за діяльністю державних структур, як держава реалізує задачу урегулювання конфліктів в самому громадському суспільстві, забезпечуючи власті права та свободи громадян, в якій мірі гарантується вираження плюралізму інтересів.

Політичний режим – це поняття, яке позначає конкретні форми того, як уряд володіє державою, контролює й управляє процесами в суспільстві.

Політичний режим – це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявність стосунків між державною владою і суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

Політичний режим – це сукупність форм та методів здійснення політичної влади, яка відображає рівень політичної свободи в суспільстві.

Деякі політологи схильні ототожнювати дане поняття з поняттям політичної системи. (М.Дюверже). Інші трактують його, як форму правління.

Політичний режим різниться більшою мобільністю в порівнянні з відносно більш консервативним політичним інститутам і залежить від співвідношення соціально-політичних сил і політичної ситуації.

Будь-який політичний режим визначається, у першу чергу, вживаними процедурами та способами організації установ влади і врядування, стилем прийняття громадських рішень, відносинами між державою та громадянами. Це засоби, методи здійснення політичної влади.

Відомий польський політолог Є. Вятрпід політичним режимом розуміє “систему конституційних (законних) порядків і конкретне втілення цієї системи на практиці”.

Французький політолог М. Дювержекваліфікує політичний режим як “певне поєднання системи партій, способу голосування, однієї чи кількох груп тиску”.

Зміст політичного режиму визначається взаєминами між двома політичними субстанціями – владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи і методи її діяльності, ступінь свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер існуючого у певному суспільстві політичного режиму.

Значну увагу характеристиці політичних режимів приділяв у своїх працях Аристотель. Він поділив режими на:

• правильні (монархія, аристократія, політея);

• неправильні (тиранія, олігархія, демократія).

При правильному режимі влада використовується для загального блага, а при неправильному – для задоволення приватних інтересів правлячої групи.

Еволюція політичних режимів має свою послідовність, відповідні цикли:монархія – аристократія – олігархія – тиранія – демократія – республіка (політея).

У XVI ст. французький мислитель Ж. Боден, спираючись на ідеї Аристотеля, у праці “Республіка” класифікує політичні режими на:

1) монархію (верховна влада належить одній особі);

2) аристократію (при владі знаходиться менша частка населення);

3) народну державу чи республіку (весь народ бере участь у здійсненні влади).

У своїх “Листах до братів-хліборобів” В. Липинськийвиділяєтри типиполітичних режимів:

1) Демократія з республікою;

2) Охлократія з диктатурою;

3) Класократія з правовою монархією.

Критеріями виділення політичного режиму у окремий тип є (див. таблицю №1):

– форма та роль держави;

– спосіб формування органів влади;

– співвідношення між гілками влади;

– становище і роль політичних партій та громадських організацій;

– правовий статус особи;

– рівень економіко-господарського розвитку;

– рівень політичної стабільності суспільства;

– порядок функціонування правоохоронних і каральних органів;

– встановлена правова система, її особливості та характер;

– історичні, культурні традиції, звичаї народу тощо.

З виділених ознак можна зробити висновок, що політичні режими розрізняються на основі аналізу співвідношення та взаємодії держави і громадянського суспільства.

В. Якушин пропонує таку класифікацію політичних режимів (див. табл. №2):

1. Режими постійні та тимчасові.

2. Режим нормального та надзвичайного функціонування.

3. Конституційні та неконституційні.

4. Режим функціонування правої держави, режими революційної законності та режими свавілля (відсутність законності).

5. Світські, релігійні, атеїстичні.

6. Безпартійні, одно-, двох- та багатопартійні.

7. Цивільні та воєнні.

8. Режими, що мають досить стабільну та надійну внутрішню опору та такі, що потребують постійно підтримки ззовні.

9. Режими, котрі опираються лише на національні інститути влади, та такі, котрі у своїй діяльності фактично обмежені рамками своєї країни і мають лише окремі компоненти загальнопланетарної системи забезпечення національних інтересів.

10. Режими, котрі опираються лише на національні інститути влади, та такі, що підтримуються за допомогою діючих на території країни політичних інститутів, які представляють закордонні сили.

Аналіз різноманітними школами більш ранніх та нинішніх політичних режимів дозволяє зробити висновок щодо них не існував ні один у чистому вигляді.

У світі відбувається постійна еволюція політичних режимів, частіше всього одні з них замінюється іншими шляхом революційних потрясінь, військових переворотів.

У сучасній політичній науці існують найрізноманітніші трактування політичних режимів. Характер політичного режиму визначають виходячи з боротьби за політичне лідерство, кількості партій, існування легальної опозиції, рівня політичної опозиції свободи громадян, наявність вільних виборів та інших політичних цінностей.

Наведемо найбільш загальну класифікацію політичних режимів, використовуючи названі загальні їх ознаки.

На основі критеріїв виділяються такі типи політичного режиму, як

1) традиційний – закритий характер боротьби за політичне лідерство, незначну політичну участь, консерватизм.

2) Конкурентна олігархія – відкритий характер боротьби за політичне лідерство, обмеження можливості політичної участі, орієнтація на революцію і т.д.

3) Військовий – закритий характер боротьби, революційні або адаптивні цінності.

4) Популістський.

5) Комуністичний – закритий характер боротьби за політичне лідерство, широкі можливості політичної участі, революційні цінності.

6) Ліберально-демократичний – відкритий характер боротьби за політичне лідерство, широкі можливості політичної участі, реформістські та адаптивні цінності.

Більшість політологів на основі таких критеріїв, як наявність багатопартійності, легальної опозиції, принципу розподілу влади виділяють демократичні, авторитарні і тоталітарні режими.

М.Дюверже називає такі типи політичних режимів: ліберальний і авторитарний, демократичний і змішаний монократичний (диктаторський), директорію (колективне правління), комбінований.

В залежності від соціального складу керівної еліти режими політичного поділяються на військові (військово – демократичні та військово - диктаторські), громадські, військово – громадські, клерикальні, теократичні (державна влада в руках духовенства, голова церкви є одночасно головою держави), патріархальні.

Однак оскільки досить важко знайти політичний режим, в якому б абсолютно чистому виді, проявляється той чи інший принцип правління і тенденції еволюції при характеристиці політичних режимів використовуються подвійні поняття: аристократично-авторитарний, аристократично-ліберальні, демократично-авторитарний, демократично-ліберальний і т.д.

Політичні режими, які характеризують громадсько-політичну будову суспільства протягом всесвітньої історії можна умовно Темаити на тоталітарні, авторитарні та демократичні режими.

Іноді в окрему групу дослідники виділяють фашистський режим у різноманітних формах їх прояву.

Тоталітарний режим.

Тоталітаризм (від лат. totus – весь, цілий) – це політичний режим, який характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Щодо авторства цього терміну, то думки вчених розійшлися, називають

Б. Муссоліні, Д. Джентіле, Дж. Амендолу, П. Габетті. Відомо, однак, що в 1925 р. це поняття вперше пролунало в італійському парламенті.

Перша спроба наукового аналізу тоталітаризму належить німецько-американській дослідниці Х. Арендт у праці “Походження тоталітаризму” (1951 р.).Х. Арендт знаходить початки тоталітарної ідеології в діалектичному розумінні історії і в перевазі теоретичного над політичним життям.

Тобто, відбувся відхід від тих політичних вартостей, носіями яких були стародавні греки, а пізніше – західноєвропейський громадянин у буржуазно-ліберальній конституційній державі. Цей процес виявився у переході від політичного “діяння” до вірування у можливість “творення” історії та її тоталітарного планування. Це спричинило автономізацію суспільства, розпад авторитету, традицій, релігії. На базі автономізації та утворення маси виникло нове безкласове тоталітарне суспільство.

Тобто, походження тоталітаризму Х. Арендт бачить у зламі класового суспільства і відносин будь-якої суспільної структури. Вона наголошувала, що тоталітарна влада не припускала ніякої діяльності, наслідки якої неможливо передбачити, а тому тоталітарний рух повинен був усіх обдарованих, талановитих, незалежно від їх політичних орієнтацій, замінити шарлатанами і дурнями, бо такі люди є найбільшою гарантією стабільності режиму.

Основні ознаки тоталітарногополітичного режиму:

– висока концентрація влади;

– жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;

– відсутність легальної опозиції;

– ідеологізація всього життя суспільства;

– наявність обов’язкової для усіх офіційної ідеології;

– нетерпимість до політичного інакодумства;

– знищення громадянського суспільства;

– проголошення принципу органічної єдності держави і народу;

–повна монополізація влади політичним лідером, який представляє законодавчу та виконавчу владу;

– існування широкого суспільно-політичного руху, що забезпечує тоталітарній владі масову підтримку;

– всезагальна лояльність громадян досягається під загрозою терору;

– державний монополізм в економіці.

Між дослідниками ведеться дискусія щодо того, чи є обов’язковою ознакою тоталітаризму ліквідація багатопартійності й абсолютне панування у суспільному житті однієї партії. Зокрема, В. Якушин зауважує, що у деяких країнах з тоталітарним режимом зовсім немає політичних партій, в інших – одна, ще в інших дозволяється діяльність кількох партій, які визнають провідну роль партії-гегемона.

Формами прояву тоталітарного режиму є комунізм, сталінізм, фашизм, нацизм та ін.

Історично першою формою тоталітаризму є комунізм радянського типу, сформований після 1917 р., в Італії у 1922 р. був встановлений такий різновид як фашизм, а в 1933 р. у Німеччині виникає суспільний устрій – націонал-соціалізм, котрий мав чимало спільних рис з фашизмом та радянським комунізмом.

Тоталітаризм характеризується всеохоплюючою ідеологізацією та політизацією суспільного життя, гіпертрофією власті і пожиранням нею громадського суспільства, відсутності свободи, особистості, всюди сущім контролем з боку об’єднаного в одне ціле партійно-державного апарату над громадянами, підкоренням всієї соціальної системи колективним перспективам та офіціальній ідеології.

Хоч тоталітаризм став політичною реальністю тільки у ХХ столітті його ідейні витоки сягають у глибину давнини.

Звернемося до витоків подібних режимів, до давніх деспотій. Для характеристики тоталітарних режимів минулого можна провести характеристики режимів імперії інків, азіатського способу виробництва а різних сферах суспільства.

Держава інків була відкрита іспанцями в 1531 році. До цього часу вона існувала вже більше 200 років і знаходилась на території нинішнього Еквадору, Болівії та Перу, а також на північній половині Чилі, та північно-західній частині Аргентини. Населення досягло майже 12 мільйонів чоловік. Іспанці були вражені грандіозними спорудами храмів, палаців з величезних камінних блоків.

Столиця була з’єднана з віддаленими частинами імперії прекрасними дорогами, які по дамбах йшли через болота, вирубувалися в скелях, пересікали прірви за допомогою навісних мостів і т.п.

Ця грандіозність споруд вражала тим більше, що інки не використовували заліза, більша частина гармат та зброї були дерев’яною чи кам’яною, соха не була відома, а земля оброблялася дерев’яною мотикою. Низький рівень техніки компенсувався досконалою організацією величезних мас населення, відробляючи трудову повинність.

Земля в імперії належала головному Інку і вже від нього давалась в користування як інкам (панівний прошарок, свого роду еліта, аристократія і бюрократія), так і селянам, які повинні були одробляти військову повинність та ряд трудових повинностей. Все життя, наприклад, чоловіка селянина поділяється на 10 періодів: згідно з віком назначалась та чи інша повинність: пастухом, гінцем, робітником з плетення мотузків і т.д. Справа доходила до абсурдних робіт, аби тільки люди не залишалися без діяльними. Наприклад, пересовували земляний горб на інше місце.

Не тільки робота, але і все життя жителів проходило під наглядом чиновників: вранці давався сигнал, який означав приступати до роботи, для зручності спостереження двері під час обіду повинні були бути відчиненими, до того ж час їжі та меню регламентувалися.

Цікаво відмітити, ще в ідеальній державі Платона серед наглядачів «ні в кого не повинно бути такого житла або комори, куди б не мав би доступу кожний бажаючий».

Ця ідея за 2500 років повторилася у Достоєвського в „Злочин і покарання” і була по суті реалізована в комуналках та гуртожитках.

В імперії інків кожному селянину із державних складів видавалось щорічно два плащі (робочій та святковий), одного крою, але різного кольору для різних територій, що поряд з однаковою зачіскою для кожної провінції полегшувало спостерігання за пересуванням людей. Регламентувалось навіть сімейне життя. Шлюбна церемонія здійснювалась один раз у рік чиновником, який приїжджав, коли, хто мав вступити у шлюб, досягли певного віку. У інків, привілейованих прошарків, було багато дружин.

Взагалі жінок, починаючи з дитячого віку, відбирали та готували як наложницю головного владики, або в будинки інків.

Для такої регламентації всього життя людей, для такого всюди сущого державного контролю необхідний був розгалужений бюрократичний апарат.

Про ступень бюрократизації, наприклад, в Давньому Єгипті свідчить хоч би різноманітність тих посад, які посідали чиновники: сільський писар, сільський суддя, начальник над каналами, писар озер, начальник морського будівництва, будівельник палаців, начальник робочого персоналу, начальник суспільних робіт, наглядач над хлібами та зерносховищами.

Закони, які регулюють життя в державі спирались на вишукану систему покарань. Кара була суворою: майже завжди смерть або жорстокі тортури, наприклад, підвішування за волосся над прірвою.

У всій життєдіяльністю людей була жорстка стандартизація. І все, що якось виділялось, розглядалось, як вороже: чи народження двійнят, чи скеля незвичайної форми. В цьому вбачали вияв злих сил. І події показали, що страх, який будь-як незаплановані явища викликали в державі інків виявився повністю оправданим: вели чувана імперія виявилась слабкою перед менш, ніж хвостами іспанцями.

Аналіз тоталітарного режиму потребує перш за все з’ясування способу виробництва, тобто характеристики економічних параметрів. Для цього звернемося до поняття «азіатський спосіб виробництва».

Сутність «азіатського способу виробництва» полягає у використанні тотального одержавлення і відсутності власності в населення.

Панівним класом стає бюрократія, яка регламентує все життя суспільства і деспотично ним управляє за допомогою потужної державної машини.

В умовах «розвиненого соціалізму» – це була номенклатура, котра зараз звертаючись до мімікрії намагається вжитися в нові ринкові структури і зберегти за собою економічні важелі.

Азіатський спосіб виробництва з позиції формаційного підходу не знаходить своєї історичної ніші, бо як показує досвід, він існував не тільки у східних деспотіях, але набув небаченого розмаху і в епоху космічних ракет. Це категорія з іншої системи координат. Таке тоталітарне одержавлення виникає, коли потрібно вирішувати складні завдання, які вимагають мобілізації всіх сил суспільства, швидка модернізація та інше.

Метод один, що в давній Ассирії двадцять п’ять століть тому, що в державі інків у Перу п’ять століть тому, що в Радянському Союзі у XX столітті. Згадаємо спорудження Дніпрогесу, Магнітки, Біломорканалу та інших будов п’ятирічок в період індустріалізації, та і пізніше – освоєння БАМУ, цілини та інше.

Тоталітаризм ХХ століття – це сплав феодалізму з давньодержавною деспотією. І як би не називалась ця деспотія: націонал-соціалізмом, реальним соціалізмом – мова іде про одне і теж – тоталітаризм, це чума ХХ століття.

Причина появи тоталітаризму в ХХ столітті – феодальна реакція, реакція відживаючої, але ще живучої феодальної структури. Причому в Германії та Італії ця реакція носила націоналістичний окрас, в Росії – комуністичний.

Майже всі імперські держави, які вступили в початку ХХ століття в перехідний період (Росія, Китай, Японія, Германія), але не завершивши політичну модернізацію, попали в руки тоталітаризму.

При всій різниці початкових умов переходу завершився він криваво і тоталітарно. Піднялися контреформістські сили, які спиралися на імперсько-ізоляціоністські традиції. Ці контреформісти безжалісно докінчили тільки що народжувану демократію і перетворили справу реформаторів в його протилежність: починання Тимчасового уряду завершилося режимом Сталіна, а на зміну

Сунь-Ят-Сену в Китаї прийшов Мао, замість Ф.Еберта на політичну арену піднявся Гітлер. Історично ця реакція була не довговічна (Германія, Італія, Східна Європа).

Соціальні характеристики тоталітарних режимів полягають у наступному.

По-перше, це суспільство є переважно безсуб’єктним,

по-друге те, що його структура в силу цього виявляється досить аморфною, принципово «усіченою» у порівнянні з нормальною структурою будь-якого типу нормального не тоталітарного суспільства.

У першому випадку це означає, що:

1) повне, абсолютне підкорення волі людини державі веде до повного знищення в людині людського. Таке суспільство зводить нанівець переважну більшість не тільки індивідуальних, але і сукупних групових, масових суб’єктів, перетворюючи їх в об’єкти державного управління, які позбавлені можливості самостійно, вільно, за власним розумінням та бажанням діяти та мислити. Одержавлене суспільство перетворює людей у агентів своєї тотальної волі, багато з яких стають потім дійсно агентами державної „охранки”;

2) усі попередні багато чисельні та різноманітні суб’єкти соціальної поведінки і свідомості заміщаються в цьому суспільстві переважно одним-єдиним суб’єктом, який є втіленням структури влади.

Що стосується другої соціальної характеристики тоталітарного суспільства, то головне тут те, що панівна влада разом з тим незримо розчинена у всій соціальної тканині суспільства пронизує сутність практично кожного живучого в ній індивідуума.

У політичному розумінні тоталітарне суспільство, особливо ХХ століття, – це суспільство, в якому існує повний тотальний контроль держави над всім її життям, що знаходить своє відображення в одержавленні всіх легальних організацій, забороні демократичних інститутів, фактичної ліквідація конституційних прав та свобод, мілітаризації виробництва і всього суспільства, жорсткої репресії стосовно опозиції, як і будь-якого прояву інших поглядів взагалі і т.д.

Тоталітаризм, як специфічне породження ХХ століття виріс у ненависті до демократичного руху із заперечення демократії в тому вигляді, в якому вона була ідеологією лібералізму.

Суть тоталітаризму – в заміні юридично законних правових основ влади чисто ідеологічними постулатами. В такому суспільстві ідеологія бере на себе функцію легітимації влади. Відбувається ідеологізація влади замість її демократизації і правового оформлення. Це і є джерело тоталітаризму ХХ-XXI століть.

Вибух тоталітаризму в минулому столітті не був історичною випадковістю. Як правило він перемагав в країнах, які не пройшли до кінця процес економічної модернізації, які знаходяться під владою самодержавних та імперських режимів і не готових через це до швидкого переходу до правового устрою.

Характерною рисою тоталітарного режиму є тотальна брехня. Чорне на очах людей називається білим, знищення власного народу називається патріотизмом, дурість, наглість та продажність – розумом, честю та совістю і т.д.

Той хто говорить неправду сам починає вірити в свої слова, для нього не існує об’єктивної діяльності, бо ж у нього є влада, в наслідок цього можливість змінити все: майбутнє, справжнє минуле.

Через це однією із найважливіших ознак тоталітаризму є міфологізована свідомість мас, яка тяжіє до спрощеного і водночас цілісного сприйняття світу, оперуючи при цьому не стільки абстрактними узагальненнями, скільки наглядно чутливими асоціаціями.

Існує обмежений набір цінностей і антицінностей, ворожі сили персоніфікуються в тому, чи іншому гурті „ворогів народу” чи „ворогів нації”.

Механізм тоталітарного режиму в ХХ столітті обов’язково пов’язаний з наявністю квазіідеологічної тотальної мети. Це може бути тисячолітній рейх, соціалізм в СРСР і Китаї. Засоби досягнення тотальної мети – тотальна війна, великий стрибок, репресії, голодомори та ін.

Прикладами тоталітаризму є метод здійснення влади при Сталіні в СРСР, при Гітлері в Германії, при Муссоліні в Італії, при Пол-Поті в Кампучії, та ін.

Таким чином, тоталітарний режим характеризується в галузі економіки – повним одержавленням засобів виробництва.

У політичній сфері – це харизматичний тип влади, який використовує величезний бюрократичний апарат.

В силу мілітаризації господарства та гігантоманії соціальна область зведена до рівня примітивного казарменого існування широких прошарків трудящих з одного боку і застряглих в нестриманому використанні бюрократії (номенклатури)

Духовна сфера характеризується повним нівіліруюванням особистості, низьким рівнем культури та науки, пануванням єдиної ідеології.

Тоталітаризм володіє досить високою властивістю мобілізації ресурсів, концентрації для досягнення вузько обмежених цілей. Тоталітарна система дуже ефективна в період війни. Її живучість проявляється також у створенні величезного апарату соціального контролю і примусу, якій жорстко придушує всяку опозицію.

І все ж таки тоталітаризм історично приречений режим. Це суспільство-самоїд, яке існує головним чином за рахунок багатьох природних ресурсів, засобів, що накопичені раніше, та сверхексплуатаціі переважної більшості населення.

Тоталітаризм – закрите суспільство, яке не пристосоване до глибокого якісного оновлення, своєчасному врахуванню змін, які відбуваються у світі. Його адаптивні можливості обмежені ідеологічними догмами. Самі тоталітарні керівники є полоненими утопічною за суттю своєї ідеологією та пропагандою.

Тоталітарна модель суспільства помилково заперечує такі досягнення людської цивілізації, як ринок, конкуренцію, свободу особистості. Вона руйнує мотиваційну сферу господарської передбачливості, заміщує господаря, тимчасово породжує соціальне утриманство.

Все це рано чи пізно веде до кризи тоталітарних режимів їх переходу до демократії чи авторитарному режиму.

Таким чином, тоталітаризм – це режим всеохоплюючого репресивного примушування громадян до виконання владної волі, яке ніяк не відбиває існуючого права, не спирається на закон. Це суспільство, яке тотально,всеохопно,регламентоване владою, етатизоване суспільство, що є придатком держави, в якому панує цілковитий, тотальний державний контроль над усімасферамижиття.

Порівняльний аналіз основних елементів названих вище, а також автократичного, анархічного та охлократичного режимів можна здійснити використовуючи дані, які наведені в таблиці №2,3.

Авторитарний режим.

Авторитаризм(від лат. autoritas – суцільна влада, вплив) – це політичний режим, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об’єднань, суворою регламентацією їхньої активності, різким скороченням повноважень демократичних інституцій. Це режим жорстокого примушування до дотримання законів, до виконання непопулярних, але формально легальних вимог.

При цьому, однак, державний контроль не розповсюджується на позаполітичні сфери: економіку, культуру, релігію тощо.

Найчастіше такий режим виникає в країнах, де відбувається зміна суспільного ладу, де спостерігаються тривалі економічні і політичні кризи, подолання яких демократичними засобами стає неможливим, а народ сумує за сильною рукою патрона.

Патерналізм –(від лат. pater – батько) це політична доктрина й практика, які виходять з припущення про те, що народ безпосередньо потребує батьківської уваги, турботи й піклування з боку влади, що громадяни мов неповнолітні діти, без підтримки й сприяння влади не здатні зрозуміти, що є вигідним для них, не в змозі власноруч досягти своїх цілей, задовольнити свої потреби.

На відміну від тоталітаризму, авторитарний політичний режим допускає існування обмеженого плюралізму врізних суспільних сферах, погоджується з існуванням окремих елементів демократії, таких як парламентські вибори, багатопартійність. Проте його суттєвими ознаками залишається щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів, просування до деспотизму і диктатурі, тероризму і «макіавеллізму».

Деспотизм –(від грецьк. despoteia – необмежена влада, despotes – володар) є такою формою політичного управління, яка характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках однієї людини (деспота) та його оточення, відсутністю політичних свобод і жорстокими методами придушування будь-яких проявів вільнодумства, інакодумства.

Диктатура –(від лат. dicto – диктую, наказую) це необмежене володарювання однієї особи або якоїсь верстви, групи, які, нехтуючи правами, встановлюючи й змінюючи закони на власний розсуд і бажання, домагаються свого за будь яку ціну.

Тероризм – здійснення політичної боротьби засобами залякування, насильства аж до фізичної розправи з політичними противниками; дестабілізація суспільства, державно-політичного ладу шляхом систематичного насильства і політичних вбивств, провокацій.

«Макіавеллізм» – поняття для позначення стилю здійснюваної політики, який характеризується домінуванням політизованості, корпоративного егоїзму, переконанням буцімто для досягнення політичних цілей усі способи й методи є прийнятими, а доблесть політики полягає в умінні ними скористатися. Термін “макіавеллізм” вживається як синонім політичної аморальності, штукарства. Це поняття пов’язане з ученням італійського мислителя, державного діяча, історика, письменника Нікколо Макіавеллі /1469-1527/.

Одним із альтернативних тоталітаризму типів політичної системи виступає авторитаризм. Він посідає проміжне положення між тоталітаризмом та демократією. З тоталітаризмом його ріднить перш за все диктаторський, не обмежений законами характер влади, а з демократією – наявність автономних, нерегульованих державою суспільних сфер, особливо економіки і власного життя збереження елементів громадянського суспільства.

Враховуючи ці ознаки авторитаризму, його можна визначити як тип політичної системи, особливістю якого є необмежена влада однієї людини або групи осіб, яка не допускає політичну опозицію, але зберігає автономію особистості та суспільства у позаполітичних сферах.

Авторитарні політичні режими не розповсюджені в історії людства. Вони дуже різноманітні. Це монархії, деспотичні, диктаторські режими, військові хунти, популістські системи управління і т.д.

Авторитетні правителі протягом багатьох віків спирались головним чином на традиційні та харизматичні способи легітимації. У сучасних умовах з метою легітимації широко використовуються національна ідеологія.

Авторитаризм може еволюціонувати як до тоталітаризму (Куба), так і демократії (Чилі, Аргентина).

Вплив авторитаризму на суспільний розвиток має як свої слабкі так і сильні сторони.

До перших відноситься повна залежність політики від позиції голови держави чи групи вищих керівників, відсутність у громадян можливостей запобігти політичним авантюрам, свавіллю інститутів артикуляції та пред’явлення своїх різноманітних інтересів.

До переваг авторитарної системи варто відносити: порівняно високу здібність забезпечити громадський порядок, здійснити швидку реорганізацію суспільних структур на перекір проти дії консервативних сил, сконцентрувати зусилля та ресурси на вирішення окремих питань. Все це робить її досить ефективним засобом проведення радикальних реформ.

Інтерес до авторитарних форм влади виріс спочатку 90-х років ХХ століття у зв’язку з крахом тоталітаризму більшості комуністичних держав світу. У багатьох із авторитарних держав розвинулися толерантність та готовність до компромісів, повага до закону, ціннісні орієнтації особистості і т.д.

У цих умовах сильна авторитарна влада може виявитися активним засобом злому тоталітарних структур, запобігання анархії, проведення ринкових реформ, створення демократичних інститутів. Дослід показує, що у таких випадках надійним гарантом збереження прогресивної демократичної орієнтації державної політики можуть виступати демократичні рухи типу польської „солідарності”, українського „Руху” чи народних фронтів.

Основні ознаки авторитаризму:

– у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, диктату;

–виконавчі органи держави наділені широкими законодавчими повноваженнями;

– обмежені громадські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;

– відчуження народу від влади;

– відсутність єдиної ідеології;

– гласність не є принципом діяльності органів влади;

– опора на силу й готовність влади в будь-який час застосовувати масові репресії;

– при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;

– обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об’єднань громадян;

• в процесі прийняття та реалізації політичних рішень практично виключається метод компромісу, взаємоузгодження різних позицій.

Рисами авторитаризму також є:

1. Носієм влади виступає одна людина або група осіб. Це можуть бути тиран, монарх, військова хунта і т.д. Маса ж населення відчужується від влади.

2. Необмеженість влади, її непідконтрольність громадянам. При цьому влада може керувати за допомогою законів, але їх вона приймає на свій погляд.

3. Монополізація влади та політики, недопустимість політичної опозиції, незалежної, нелегальної політичної діяльності. При авторитаризмі можливе існування обмеженого числа партій, профспілок та деяких інших організацій але тільки за умовою їх підконтрольності владі.

4. Відмова від тотального контролю над суспільством, невтручання або обмеження втручання у позаполітичні сфери і перш за все в економіку. Влада вирішує в першу чергу питання забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони та зовнішньої політики, хоч вона може впливати на стратегію економічного розвитку, проводити досить активну соціальну політику, не розрушуючи при цьому механізми ринкового саморегулювання.

5. Рекрутування політичної еліти шляхом кооптації, призначення зверху а не конкретної електоральної боротьби.

Основними видами авторитаризмує реформаційний, стабілізаційний, виключно деструктивний.

Таким чином, політичний режим– це поняття, яке позначає конкретні форми того, як уряд володіє державою, контролює й управляє процесами в суспільстві. Будь-який політичний режим визначається, у першу чергу, вживаними процедурами та способами організації установ влади і врядуванням, стилем прийняття громадських рішень, відносинами між державою та громадянами.

Політичний режим складається принаймні з трьох змістовних компонентів.

Перший компонент – це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету.

Другий компонент обумовлений рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу та способами формування влади, кількістю правлячих суб’єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Третій компонент– це методи здійснення політичної влади, способи урегулювання й розв’язання соціальних і політичних конфліктів.

Головні типи політичних режимів: демократичний, авторитарний, тоталітарний.

Різновидамиполітичних режимів також є фашистський, теократичний, ліберально-демократичний та ін.

Тоталітарний і авторитарний режими трансформуються при певних обставинах в демократичний політичний режим.

Авторитарні режими недовговічні. Їх реальною перспективою є більш стійкий в сучасних умовах тип політичної системи – демократія.

Важливо усвідомити, що загальноцивілізаційна тенденція сучасного світового політичного розвитку полягає у поглибленні демократії.