Співвідношення приватного і публічного права

Приватне право в нашій країні після багатьох десятиліть так названого соціалізму,власне кажучи тільки починає відроджуватися, а сама проблема приватного права — це добре забута стара проблема, що активно обговорювалася дореволюційними вченими Серед дослідників, що зверталися до неї, можна назвати таких видатних російських правознавців, як Л.Петражицького, Г.Шершеневича, І.Покровського.

Приватне право виникло кілька тисячоліть назад. Історія ж спільного існування приватного і публічного права нараховує усього лише кілька століть.

Для римлян право було єдиним У древньому світі публічного права як такого не було якщо не вважати окремих його кримінально-правових укріплень у випадку здійснення злочинів особи самі вирішували, чи карати кривдника чи самостійно звернутися зі скаргою до влади Приватне право безроздільно панувало не тільки тому, що держава була слабкою, але і тому, що домінували в суспільстві інтереси окремих родин Саме родина, замкнута і самостійна, була основною господарською одиницею

Лише через кілька століть, а точніше в ХІІ-ХІІІ ст.-ст. , суспільство починає усвідомлювати потребу в праві, розуміти, що тільки воно може забезпечити порядок і безпеку, що є непорушною умовою прогресу Про те, що такий порядок необхідний, давали звістку економічні і політичні зв’язки між окремими феодальними осередками (князівствами, графствами і т п )

Поняття і зміст приватного права

Хоча приватне право існує вже кілька тисячоліть, його осмислення почалося набагато пізніше, у XVIII—XIX ст.-ст. Однак ще в древньому світі, 2 тис. років тому, Аристотель казав, що публічне право захищає те що шкодить суспільству, а приватне — те, що шкодить окремим особам Усім також відоме формулювання Ульпіана. що міститься в Дигестах: «Публічне право є те, що відноситься до положення держави, приватне — яке відноситься до користі окремих осіб»

Приватне право — це сукупність розроблюваних організаціями і громадянами правил поведінки для реалізації власних інтересів, обов'язкових для суду й інших державних органів, куди вони можуть звертатися за їхнім захистом.

Публічне право — це система обов'язкових правил поведінки, які розробляються державою і є втіленням волі народу (референдумні норми), спрямовані на реалізацію загальних інтересів і захищених від порушень силою державного примуса.

Корпоративні норми — це правила поведінки, які розробляються органами керування корпорацій, розповсюджувані тільки на їх членів і спрямовані на регулювання відносин, що складаються у середині корпорацій.

На відміну від індивідуальних норм вони не мають тієї якісної (персональної) визначеності. Конкретні учасники корпорації можуть мінятися, але корпоративні норми залишаються б силі доти поки вони не скасовані органами керування корпорації, що їх прийняли Ще одна риса, що відрізняє їх від індивідуальних норм, стосується форми Якщо індивідуальні норми за рідкісним винятком не знаходять письмового вираження, то корпоративні здебільшого зовні оформлені в письмових документах Звичайно, у маленьких корпораціях це, як правило, не робиться, оскільки витрати, пов'язані з фіксацією корпоративних норм (тимчасові, організаційні, матеріальні), перевершують величину корисного ефекту Наприклад, дві фізичні особи, що об єдналися в повному товаристві, можуть протягом п'яти хвилин з’ясувати, хто з них які функції буде виконувати (наприклад, одна буде закуповувати товари для продажу, а інша їх продавати). Навряд чи з цього приводу потрібно складати відповідний документ. У великих корпораціях корпоративні акти стають вкрай необхідними, оскільки без них упорядкувати внутрішнє життя корпорації просто неможливо.

Договірні норми — це правила поведінки, що встановлюються шляхом угоди між двома чи більш суб'єктами (фізичними та юридичними особами) з питань, що представляють взаємний інтерес, і виконання яких гарантується застосуванням примусових заходів.

Договірні норми засновані на вільному волевиявленні сторін, на задоволення їх потреб і інтересі» Вони дозволяють суб'єктам (громадянам і організаціям) точно І тонко реагувати на виникаючі ситуації.

Договірним нормам присутні наступні ознаки:

а) вони передбачають яке-небудь поводження їх учасників (здійснення дії чи бездіяльність). У підприємницькій діяльності домінують договори, що вимагають під партнерів активних дій,

б) договірні норми виражають волю контрагентів Однак не завжди воля всіх контрагентів може бути представлена в договорі повно. Наприклад, купуючи річ за ціною, пропонованою продавцем, і не маючи можливості вплинути на її зменшення, покупець часом зважує всі «за» і «проти» даного придбання. Він як би оцінює, чи підходить йому договірна норма, розроблена контрагентом, і чи варто до неї прийматися («схвалити» її зміст). Воля покупця, звичайно, представлена в дати угоді, але недостатньо повно. І проте головне є договорі – рішення про те, укладати його чи ні на запропонованих умовах, вступати в правовідносини з чи партнером утриматися від цього, – приймається сторонами свідомо.

в) у договірних нормах визначаються права та обов'язки сторін. Право суб'єкта, що вступає в договір (суб’єктивне право), – це міра можливого поводження. Основним же змістом здійснення суб’єктивних прав с покладання обов'язку на інших осіб. Юридичний обов'язок – це запропонована суб'єкту міра належного, необхідного поводження. Суб’єктивні права і юридичні обов'язки в договорі взаємозалежні і саме вони складають зміст договірної норми

г) договірні норми виражають інтереси сторін і встановлюються для досягнення визначеної мети. Метою будь-якого виду договорів * одержання якого-небудь блага У підприємницькій діяльності об'єктом договору найчастіше служать матеріальні блага (земля, будинки квартири, товари, виконана робота, послуги і т п), але можуть бути і блага нематеріальні інтелектуальні, інформаційні, естетичні і т.п.

д) договірні норми виражаються у визначеній формі (усній, письмовій, нотаріальній). Для того щоб погоджене волевиявлення сторін стало договором, необхідно, щоб внутрішня воля учасників була виражена зовні, тобто в доступній для сприйняття формі. Взагалі законом допускається будника форма договору. Дуже часто договір укладається у формі конклюдентних дій, тобто дій, що свідчать про мовчазну згоду контрагента вступити в договір. Наприклад, покупець, який бачить ціну, зазначену на товарі, дістає гаманець, відраховує гроші і бере товар. Саме усна форма і тим більше форма укладення договору у виді конклюдентних дій, коли рішення укласти договір, із проробленням його умов формується в голові суб'єкта права часом протягом секунди, дозволили багатьом вченим зробити висновок про те, що договір є усього лише юридичним фактом і зв'язаний із процесом реалізації права. Однак не випадково римські юристи говорили «Договір – це закон для двох». У дану формулу вони вкладали не тільки той зміст, що договори повинні неухильно виповнюватися, але і те, що договір – це норма для двох (чи декількох) осіб, у змісті якої виражена їх власна воля. Укладення складних договорів, по яких йдуть тривалі переговори і складається багато сторінковий документ, наочно демонструє, що договір – це збори норм права. До моменту підписання договору сторони можуть відмовитися від нього і тоді договірні норми не почнуть діяти. Саме це підтверджує, що договір є актом правотворчості а не просто юридичним фактом.

є) договірні норми забезпечуються примусовими заходами. Про санкції, що можуть піти за порушення договірних норм, закон говорить лише в загальній формі (стягуються збитки, виплачується неустойка і т.д.) Конкретні санкції визначаються самими контрагентами в процесі укладення договору. Саме їх розсуд із приводу санкцій за невиконання умов договору, узгодження змісту санкцій і порядку їхнього застосування з урахуванням інтересів і можливостей контрагентів має вирішальне значення в процесі розгляду договірних суперечок у судах.

Як бачимо договір являє собою дуже складну конструкцію. У змісті ж приватного права договірні норми мають велику вагу і значимість.