Тема 9. Облік витрат на виробництво продукції, браку та напівфабрикатів

9.1. Калькулювання собівартості продукції, робіт, послуг.

Порядок, за яким формується виробнича собівартість продукції, встановлений у П(С)БО 16 „Витрати".

До виробничої собівартості продукції належать такі витрати:

• прямі матеріальні витрати;

• прямі витрати на оплату праці;

• інші прямі витрати;

• загальновиробничі витрати: (змінні; постійні розподілені)

Прямі матеріальні витрати — вартість сировини, матеріалів, купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, що підлягають монтажу або додат­ковій обробці на цьому підприємстві, допоміжних та інших матеріалів, викорис­тання яких прямо можна віднести на конкретний об'єкт витрат.

До прямих витрат на оплату праці відносять витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати, включаючи будь-які види грошових та матеріаль­них доплат; виплати, передбачені законодавством про працю; інші виплати; ви-траги, пов'язані з підготовкою і перепідготовкою кадрів.

Інші прямі витрати включають відрахування на соціальні заходи, плату за оренду земельних і майнових паїв, амортизацію необоротніх активів, вартість остаточно забракованої продукції, витрати на виправлення браку.

Загальновиробничими витратами називають витрати, пов'язані з організаці­єю виробництва у цехах та на дільницях. До таких витрат належать витрати на оплату праці керівництва дільниць та цехів, амортизація необоротних активів загальновиробничого призначення та інші.

Калькуляція — це обчислення собівартості одиниці продукції (робіт, послуг). Вона складається на продукцію основного та допоміжного виробництва щоміся­чно, за квартал, за рік за встановленою номенклатурою статей, яку підприємство визначає самостійно, з урахуванням із специфіки своєї діяльності.

Витрати, пов'язані з виробництвом продукції, можуть групуватись за таки­ми статтями калькуляції:

1.Сировина та матеріали.

2.Купівельні комплектуючі вироби і напівфабрикати.

3.Паливо та енергія на технологічні потреби.

4.Зворотні відходи (вираховуються).

5. Основна заробітна плата робітників основного виробництва.

6. Додаткова заробітна плата робітників основного виробництва.

7.Відрахування на обов'язкове соціальне страхування.

8.Витрати, пов'язані з підготовкою та освоєнням виробництва продукції. 9.Загальновиробничі витрати.

10.Витрати внаслідок технічно неминучого браку.

11.Інші операційні витрати. Відповідно до П(С)БО 16 сюди включають:

• втрати від знецінення запасів;

• нестачі і втрати від псування товарно-матеріальних цінностей;

• інші витрати.

Не включаються до виробничої собівартості продукції і списуються на ви­трати періоду, в якому вони були здійснені, такі витрати:

• адміністративні витрати; витрати на збут; витрати на зберігання.

Залежно від виду продукції, складності та самої організації виробничого процесу на підприємствах використовуються такі методи кальку­лювання собівартості продукції:

• позамовний;

• попередільний;

• нормативний.

Позамовний метод характеризується тим, що об'єктом обліку витрат та каль­куляції собівартості продукції є окреме індивідуальне замовлення, контракт (про­ект) або партія продукції, яка складається з ідентичних зразків, що проходять одна­ковий технологічний процес виготовлення. Цей метод широко використовується в індивідуальному та дрібносерійному виробництві. На виготовлення виробів між замовником і підприємством укладається договір, де вказуються термін виконання, кількість виробів та вартість. На підставі такого договору відкривається замовлен­ня, яке є підставою для організації обліку виробничих витрат. Кожному замовлен­ню присвоюється власний номер, який вказується у всіх документах про витрати за замовленням. За цим методом всі виробничі затрати накопичуються в розрізі окре­мого замовлення. Загальновиробничі витрати щомісяця розподіляють між замов­леннями. Фактична собівартість замовлення визначається після його закінчення як сума всіх витрат, зібраних за цим замовленням. Аналітичний облік ведеться відповідно по кожному замовленню та по стат­тях витрат

Попередільний метод обліку витрат на виробництво використовується в склад­них масових виробництвах, де кінцеву продукцію одержують поступовою перероб­кою вихідної сировини, що проходить ряд фізико-хімічних, термічних та технологіч­них виробничих процесів. Цей метод широко використовується в таких галузях промисловості, в яких технологічний процес виготовлення продукції складається з окремих стадій (переділів). При застосуванні цього методу витрати на виробництво, починаючи з обробки вихідної сировини і закінчуючи випуском кінцевого продукту, обліковуються у кожному цеху (переділі, фазі, стадії). Прямі витрати всередині кож­ного цеху обліковуються за калькуляційними статтями та видами виготовленої продукції. Якщо з одного матеріалу виготовляється декілька видів продукції, то вартість використаного матеріалу розподіляється за допомогою спеціальних коефіцієнтів. Попередільний метод передбачає облік напівфабрикатів власного виробни­цтва. Напівфабрикати власного виробництва є кінцевим продуктом для окремих цехів або дільниць підприємства і служать для наступної стадії виробництва, хоча частина напівфабрикатів може бути призначена і для збуту.

Нормативний метод використовується у масових і серійних вироб­ництвах. Він передбачає попереднє визначення фактичної собівартості виготовле­ної продукції на підставі діючих норм. Передумовою нормативного методу є наявність норм витрат, які задоволь­няють потреби планування та обліку, що дозволяє до початку виробничого проце­су складати нормативну калькуляцію продукту (виробу, роботи, послуги), а після його завершення на основі нормативної калькуляції та поточного обліку про від­хилення та зміни норм визначати фактичну собівартість продукції. При встанов­ленні цих норм береться до уваги звичайний (середній) рівень витрат сировини, матеріалів на одиницю продукції, нормальний рівень заробітної плати і наклад­них витрат при прогнозних обсягах виробництва. Основною ознакою нормативного обліку витрат на виробництво є те, що облік здійснюється за ходом технологічного процесу, тому всякі відхилення або зміна норм виявляються негайно на тій чи іншій операції. З цією метою на підприємствах складається нормативна калькуляція. Нормативна собівартість продукції (виробу, роботи, послуги) — це вид попередньої собівартості на поча­ток якогось періоду (року, кварталу, місяця тощо). Нормативну калькуляцію скла­дають на основі діючих на початок року норм витрат на конкретний вид про­дукції за елементами собівартості (статтями витрат). Передумовою нормативного методу є наявність норм витрат, які задоволь­няють потреби планування та обліку, що дозволяє до початку виробничого проце­су складати нормативну калькуляцію продукту (виробу, роботи, послуги), а після його завершення на основі нормативної калькуляції та поточного обліку про від­хилення та зміни норм визначати фактичну собівартість продукції. При встанов­ленні цих норм береться до уваги звичайний (середній) рівень витрат сировини, матеріалів на одиницю продукції, нормальний рівень заробітної плати і наклад­них витрат при прогнозних обсягах виробництва.

Облік напівфабрикатів може проводитися двома способами.

Згідно першого способу, спочатку калькулюють напівфабрикати кожного переділу (або фази) технологічного процесу. Напівфабрикати передають з одного переділу (фази) на інший за кількістю і за вартістю, які визначають на підставі калькуляції продукції. При цьому формування собівартості напівфабрикатів проводиться та­кими ж методами, як і формування собівартості готової продукції.

Для обліку напівфабрикатів власного виробництва використовують актив­ний, балансовий рахунок 25 „Напівфабрикати" за видами напівфабрикатів. По дебету рахунку 25 відображається надходження напівфабрикатів за виробни­чою собівартістю, а по кредиту — їх вибуття. Дебетовий залишок по рахунку показує собівартість виготовлених, але ще не використаних напівфабрикатів.

Списання напівфабрикатів власного виробництва проводиться за їх вироб­ничою собівартістю, при цьому передбачається використання статті „Напівфаб­рикати власного виробництва" у калькуляції продукту, на собівартість якого спи­сується напівфабрикат.

Цей спосіб використовується промисловими підприємствами, коли виробни­цтвом напівфабрикатів займаються окремі виділені структурні підрозділи (цехи, дільниці) і (або) частина напівфарикатів є призначена чи придатна для збуту.

При використанні іншого способу напівфабрикати передають з одного пере­ділу на інший за кількістю, тобто без вартісної оцінки. А для визначення загальної собівартості продукції кінцевого переділу витрати за окремими переділами під­сумовують і загальну суму поділяють між готовою продукцією та незавершеним виробництвом.