Філософський Енциклопедичний Словник

НЕОЛІБЕРАЛІЗМ — одна з форм існування сучасного лібералізму. Подібно до лібералізму класичного, неолібералізм ставить на меті пошук шляхів і умов, які могли б забезпечити стійкий і дина­мічний розвиток суспільства, інновативність і креативність соціальних форм. Для реалізації цього завдання класич­ний лібералізм вважав за необхідне всі­ляко сприяти виокремленню і певній ав­тономізації соціальних сфер (особливо економіки, яка виступала могутньою трансформативною силою у проектах Модерну XVIII - XIX столітть), невтручанню у спонтанний розвиток, який і створює по­рядок, заснований на свободі. Істотні трансформації, яких зазнали розвинені ліберальні суспільства на рубежі XIX - XX столітть (монополізація економіки, фордизм, державна політика "соціальної амортизації" та інші.), зумовили світог­лядні зміни у ліберальній філософії. Фі­лософські розвідки неолібералізму збагачувалися не­оліберальною прагматикою, пошуками політики, яка б була адекватною добі світових воєн і революцій, доленосним зрушенням в історичній долі як окремих націй, так і всього людства. Неолібералізм доктринальний виразно репрезентований ідео­логією "Нового курсу" Рузвельта, кейнсіанством, теорією і практикою "держа­ви загального добробуту" та інших. Якщо класичний лібералізм автономізував і асинхронізував сфери соціального буття задля більшої ефективності суспільного розвитку, то неолібералізм скоріше віддзеркалює

тенденцію до більшої злагодженості со­ціального організму, підпорядковуючи міркування ефективності вимогам со­ціальної безпеки та вгамовуючи дух со­ціального експериментування тяжінням до більшої передбачуваності і впорядко­ваності. Підходи неолібералізму виходять із перфекціоністських установок (можливість і не­обхідність покращення, вдосконалення умов соціального буття), поміркованого етатизму (визнання ролі держави у га­рантуванні і забезпеченні прав людини, створенні і підтриманні необхідних засад функціювання громадянського суспіль­ства, захист правовими й демократични­ми засобами загальновизнаних цивілізаційних цінностей, активне здійснення на державному рівні науково-технічної і освітянської політики тощо), чіткішого позначення у ліберальній філософії ідей і принципів консенсусу, солідарності і со­ціального партнерства. Разом з тим неолібералізм продовжує відстоювати докорінні лібе­ральні цінності розвитку і відкритості змінам, свободи і гідності особистості, со­ціального плюралізму і толерантності, досягнення певної гармонії між інди­відом і спільнотою через посередництво "абсолютизму права" та інше. (В. Заблоцький)

НЕОПЛАТОНІЗМ — один з основних на­прямів античної філософії в пізньоелліністичну епоху, що став логічним поєд­нанням ідей платонізму, аристотелізму та неопіфагореїзму. Засновником неоплатонізму у III столітті був Плотин, якого разом із його учнями Порфирієм та Амелієм відносять до римсь­кої неоплатоністичної школи. IV століття відзначається піднесенням малоазійсь­кого неоплатонізму, пов'язаного з іменами Юліана й Салюстія у Пергамі та Ямвліха і його школи у Сирії, відомих, крім власне філософських надбань, також орієн­тацією на практичну містику і теургію. У V - VI століттях центром неоплатонізму стають Афіни (шко­ла Прокла) й Александрія, де неопла­тоніки приділяли особливу увагу узгод­женню вчень Платона та Аристотеля й коментуванню творів останнього. Для філософії неоплатонізму характерним є уявлення про ієрархічну структуру та послідовну сутнісно-смислову еманацію сущого — від довершеності та всеосяжності надсущого Єдиного до Чисел як першої без'якісної визначеності буття, котрі далі, через з'єднання з довколишнім інобут­тям, отримують якість вже як певним чином оформлений буттєвий смисл, тоб­то ідея. Сукупність ідей виступає при цьому як ум, що і є прообразом усіх речей. Коли ж світ ідей, в свою чергу, та­кож з'єднується з інобуттям, ідеї перехо­дять в стан смислового становлення і ста­ють одухотворюючими усе першопринципами, котрі всі разом складають Світо­ву Душу. Подальше становлення Душі гранично приводить до появи нерухомо посталого, що завдяки їй, однак, знахо­диться у вічному русі, тобто до появи Космосу. І лише у внутрішньо-космічному становленні виявляє себе такий різно­вид інобуття, як чуттєва матерія, інакшість якої відносно Ума і Душі поля­гає в тому, що вона як "несуще" є метою їхнього розпаду й згасання. Філософське пізнання, що є можливим для людини в окресленій структурі буття, полягає в усвідомленні свого місця в ній — як ду­ховного "ув'язнення" в чуттєвій мате­рії — і в зосередженні власного єства на русі до осягнення Єдиного в над-умному екстазі. Християнська інтерпретація не­оплатонічних тем простежується в тво­ріннях східної та західної патристики. Осмислення неоплатонічних уявлень в дусі ісламу відмічають в арабській філософії. Ідеї неоплатонізму знайшли свій відгомін в євро­пейських містичних вченнях, середнь­овічній містиці, у філософії італійських гума­ністів, кембриджських платоніків, а та­кож у творах Берклі, Ляйбніца, німецької кла­сичної філософії. Особливе зростання інтересу до неоплатонізму в європейській культурі пов'язане з добою Романтизму. (О. Сирцова)

НЕОПОЗИТИВІЗМ — третя історична форма позитивізму, один із головних на­прямів західної філософії XX століття. На основі вихідних принципів "першого" (Конт, Мілль, Спенсер) та "другого" (Мах, Авенаріус та інші) позитивізму неопозитивізм поставив за мету довести неможливість "метафізики" (філософії) як у формі раціонального, науково обґрунтованого світогляду, так і як автономної форми те­оретичного пізнання та осягнення сут­ності світу й людини; з огляду на це, неопозитивізм прагнув довести безпідставність тих вчень класичної філософської традиції, які вимагали, щоб при розв'язанні онто­логічних, теоретико-пізнавальних, мето­дологічних та інших філософських проблем обов'язково здійснювався вибір між матеріалізмом та ідеалізмом. Одним із основних філософських джерел неопозитивізму були засадничі філософські ідеї Вітгенштайна "Логіко-філософського трактату", де він стверджував: "філософія не теорія, а діяльність , результат філософії — не певна кількість "філософських речень", а прояснення речень. Глибинні гносео­логічні корені проблематики неопозитивізму сцієнтистської орієнтації у 20 - 30-ті роках XX століття — в ідеях Віденського гуртка (Шлік, Кар­ная, Фейгл та інші), а після Другої світової війни — у логічному емпіризмі, що здо­бувся на потужний розвиток у США (Гемпель, Куайн та інші). Увага неопози­тивістів була зосереджена на досліджен­ні актуальної філософської проблеми щодо ролі логіко-математичних методів та штучних математичних і логіко-математичних мов науки як процесі пізнан­ня. Йшлося про евристичні можливості математичної логіки як нового етапу в розвитку формальної логіки, про роль наочності та наукових абстракцій у зв'язку з фізичною інтерпретацією неевклідової геометрії Римана в теорії віднос­ності Ейнштейна, а також у зв'язку з фізичним та філософським осмисленням квантової механіки, теоретичний зміст якої був позбавлений наочності, харак­терної для класичної фізики. Результати дослідження цих проблем виявилися суперечливими, позаяк вони розглядалися в "одному пакеті" з третьою проблемою — про неможливість "метафізики", тобто філософії як змістовної і раціональної форми знання. Неопозитивізм зберігав за філософією єдину функцію — бути насамперед логіч­ним аналізом мови й понять науки, а потім уже — мови й понять повсякденно­го знання. Як наголошував Карнап, усе, що залишилося від філософії, — це вже не теорія і не твердження, а лише метод ло­гічного аналізу знань. Твердження нау­ки неопозитивізму розглядав як висловлювання вче­них, раціональне пояснення яких ґрун­тується на двох принципах:

1) зведення, редукція теоретичного знання до емпі­ричного;

2) чуттєва, емпірична перевір­ка, верифікація (перевірка, підтверд­ження) емпіричних висловлювань.

Як­що останні не піддаються підтверджен­ню у досвіді (верифікації), то цього до­статньо для з'ясування, які саме вислов­лювання в науці є істинними, а які "ме­тафізичними". В логічному емпіризмі в основу тлумачення науки було покладе­но гіпотетико-дедуктивну модель струк­тури наукового знання за умов відмови від принципу редукції та лібералізації вимог принципу верифікації, але при збереженні "антиметафізичних" цілей філософського аналізу знання. До безпе­речних досягнень сцієнтистських форм неопозитивізму належать: уточнення структури тео­ретичного й емпіричного знання та їх взаємодії, внесок у становлення та розви­ток семіотики. Проте нігілізм щодо "ме­тафізики", антиісторизм та абсолютизація можливостей формальної логіки в пізнанні призвели на початку 70-х років до кризи і втрати провідних позицій неопозитивізму у західній філософії і до виникнення пост-позитивізму. З початку 40-х років в рамках лінгвістичної філософії формується лінгвістичний позитивізм ("пізній" Вітгенштайн, Райл та інші), що зберігає певні позиції й нині. (Г. Заіченко)

НЕОРЕЛІГІЇ — термін, яким позначають оформлені в другій половині XX століття нові кон­фесії, релігійні групи, духовні течії, цер­кви, в появі яких відбилися модернові процеси в релігійній сфері. Зумовлені змінами світоглядних парадигм, кризою традиційних релігій, взаємовпливами різних культурних світів, неорелігії, водночас, виступають результатом релігійної іні­ціативи окремих осіб, які, базуючись на певній віросповідній традиції (або синкре­тизмі декількох), творять нові віровчення, культи, організації. Останні вважаються самодостатніми і незалежними від будь-якого релігійного центру. Згідно із сучас­ною класифікацією, вирізняють неохристиянство, неоорієнталізм (необуддизм, неоіндуїзм), неоязичництво "нью-ейджівської" (синкретичної) орієнтації. За­звичай, ннеорелігії — це складова молодіжних ру­хів, що виникають у середовищі інтелектуалізованих верств населення. В Україні представлені різні за напрямами, але від­носно нечисленні неорелігійні громади — харизматів, товариства свідомості Кришни, РУНВіри, багаїв, Великого білого брат­ства тощо. (Л. Филипович)

НЕОСХОЛАСТИКА — дивись Томізм.

НЕОФРОЙДИЗМ — напрям у філософії і психології, ідеї якого позначилися також на сучасній естетиці, етиці, соціоло­гії. Виникнення терміна "неофройдизм" було зумов­лене необхідністю відмежуватися від фройдизму — філософсько-антропологічної і психологічної концепції Фройда (психоаналіз) і всієї сукупності вчень і шкіл, що склалися на її підґрунті. Якщо фройдизм — явище європейське, то неофройдизм — переважно американське. Неофройдизм був спробою присто­сувати ортодоксальний психоаналіз до традицій соціології та психології у США (у ЗО - 40-х роках XX століття). Витоки неофройдизму сяга­ють, з одного боку, "психологічної шко­ли" в соціології (Кулі, Гіддингс, Бернард), зокрема, теорії щодо спонтанної і позасвідомої координації поведінки чле­нів первинних соціальних груп, а з дру­гого — американської школи культурантропології, представники якої наполягали на спе­цифічному та оригінальному характері окремих культур. Наслідком цих різно­манітних нашарувань стала еклектична теорія, яка поєднує американську модель прагма­тизму, біхевіоризму, етнографізму з низ­кою положень і технічних прийомів психоаналізу. На відміну від властивої фройдизму абсолютизації біологічного чинника, неофройдизм відстоює ідею соціального та культурного детермінізму, визнає сут­тєву роль середовища у формуванні пси­хології людини. На думку одного з чіль­них представників неофройдизму Фромма, людське починається там, де закінчується при­родне. Для багатьох прихильників неофройдизму, зокрема Хорні, Саллівана, Кардинера, властива тенденція до "соціологізації" психологічних чинників та "психологі­зації" соціальних. Для неофройдизму характерний та­кож перегляд деяких положень ортодок­сального психоаналізу: вчення про твор­чий потенціал сексуальної енергії (лібідо), теорії сублімації, ролі позасвідомого. Ево­люція неофройдизму не привела до утворення цілісної системи поглядів, радше до об'єднання яскравих творчих особистостей, які, виз­наючи культуротворче значення психоа­налізу Фройда, водночас усвідомили його обмеженість і тенденційність; необхід­ність оновлення ортодоксальної теорії пси­хоаналізу спонукала їх до вироблення но­вих підходів. Так, Фромм зосередив увагу на проблемі надмірної соціалізації люди­ни, що він її розглядав як шлях до вирод­ження й дегуманізації. Концепція Хорні про властивий людині "саморух", "тяжін­ня до самореалізації", вчення Кардинера про "груповий тип" особистості, в якому вирізняється ідентичне для всіх членів суспільства "ядро", також чимало додала до теоретичного доробку неофройдизму. До кола проб­лем, порушених неофройдистами, які на­разі зберігають свою актуальність, нале­жать психофізіологічна і соціальна приро­да страху, тривоги, деструктивних тенден­цій, неврозу влади.

НЕОЯЗИЧНИЦТВО — штучно створюва­на сучасними інтелектуалами з фрагмен­тів стародавніх вірувань і обрядів релі­гія, яка ставить на меті збереження (від­родження) національної культури, пер­винної духовності і самобутності в умо­вах нівелюючого впливу модернізації і глобалізації. Неоязичниство конструюється як певна ідеологічна основа для національної кон­солідації і стимуляції соціальної актив­ності через усвідомлення самобутнього коріння, глибинних витоків, неприйнят­тя індустріальної цивілізації з її відно­шенням до природи, людини, релігії. Неоязичництво зазвичай є продуктом ідеологічної твор­чості і відповідних ритуальних практик міської інтелігенції і молоді, які сприй­мають релігію як важливий елемент ку­льтурної спадщини, осердя етнічної іден­тичності. У змістовному плані неоязичниство — явище гетерогенне, від багатоманітного політеїз­му до новостворених монотеїстичних релі­гій із використанням персонажів язични­цьких пантеонів (наприклад, Дажбога). Неоязичництво зде­більшого негативно ставиться до христи­янства (зокрема, до властивих йому антропоцентризму, прощення), вважаючи його "чужородною" релігією, ідеалізує дохрис­тиянські часи. Етнос неоязичництва ґрунтується на звеличенні воїнських чеснот, ідеї боротьби з будь-яким злом шляхом насильства, обс­тоювання доблесті, честі, мужності у се­редньовічно-архаїзованій інтерпретації. Деяким різновидам неоязичництва властивий відчут­ний елемент містицизму, окультизму, апе­ляції до "сил сонця" та інше. Різновидами неофройдизму є ведизм, венедизм (руські версії Я.), друїдизм (зокрема, в Ірландії, Великій Британії), РУНВіра ("Рідна Українська Народна Віра" — релігійна концепція, роз­роблена Л. Силенком; у 1992 році. РУНВіра була офіційно зареєстрована в Україні як особлива конгрегація), тенгріанство (у му­сульманському середовищі) та інше. (В. Заблоцький)

НЕПЕРЕРВНЕ І ПЕРЕРВНЕ — категорії для характеристики суперечливості буття, пов'язаної з його суцільністю, зв'яз­ністю, нероздільністю, з одного боку, і розчленованістю, різноманітністю, диференційованістю (на обмежені, локаль­ні у просторі і часі речі, явища і події) — з другого. Домінування або абсолютизація однієї чи другої з цих сторін в історії філософії, релігії і науки обумовили роз­виток і боротьбу двох концептуальних напрямів — континуалізму та атомізму. Визначення континууму як неподільно­го цілого широко використовувалося в Античності, Середні віки і пізніше, у то­му числі в математиці і фізичних уяв­леннях. Спроби універсалізувати ідеї континуалізму й атомізму засвідчили їх обмеженість і внутрішню суперечли­вість. Як наслідок подібних утруднень, розвивалося уявлення про діалектичну єдність неперервного і перервного. Ця ідея базувалася, зокре­ма, на думці про іерархізовану світобу­дову, що поєднує дискретне і неперервне (теорія еманації неоплатоніків), про не­обхідність бачити різноманітність при­роди в єдності (у вченнях Кузанського, Бруно, Дидро, Гольбаха, Толанда та інших). Безпосередній розвиток ця ідея знайшла в "динамічній атомістиці" Шеллінга, який писав, що виокремлено ідея непе­рервності, як і дискретності, "ніколи не може повністю здійснитись", оскільки має місце тотожність різнорідних сил природи. Єдність неперервного і перервного доводив Гегель за допомогою діалектики "одного" та "многого", кількості та якості. В марксизмі діалектика неперераного і перервного зафіксована в уявленні про "нову атомістику", прикметною ри­сою якої Енгельс вважав наявність диск­ретних частин різних ступенів або вузло­вих точок, котрі обумовлюють якісні форми існування "всезагальної матерії". В історії науки ідея неперервного і перервного знайшла вияв в "механіці сили" Ньютона, "динаміч­ній атомістиці" Босковича (де поняття атомів і монад невідривне від їх взаємодії через сили, подібні до гравітаційного тя­жіння), у поєднанні хвильових та корпу­скулярних підходів у квантовій механіці та інше. Використання понять, що синтезу­ють монізм і плюралізм, тотальність, синергетичні процеси, хаос і порядок, прийняття, як цілком очевидної, тези про єдність різноманітного фізичного, хімічного, біологічного та соціального світів — свідчення діалектичних підстав пізнання щодо уявлень про неперервне і перервне. (В. Кизима)

НЕСТЕРЕНКО Владислав Григорович (1947, село Оленівка, Автономна респуб­ліка Крим — 1998) — український філософ. Закін­чив філософський факультет КНУ ім. Т. Шев­ченка (1972). Кандидат філософських наук (1982), професор (1995). Від 1972 року — викла­дач Української державної академії во­дного господарства. Коло наукових інте­ресів — етична й естетична свідомість, її основні категорії і структура. Автор кон­цепції страждання як смислотворчого чинника людського буття.

Основні твори: "Страждальність — мораль­ність — культура" (1994); "Вступ до філо­софії: онтологія людини" (1995).

НЕСТОР (близько 1050 року — початок XII століття) — український мислитель, літописець, агіограф. Чер­нець Києво-Печерського монастиря. Автор "Житія Бориса і Гліба", "Житія Фео­досія Печерського", один з імовірних ав­торів "Повісті врем'яних літ". Походдження Русі відносить до біблійних часів, коли відбувався розподіл Землі між бра­тами Симом, Хамом і Яфетом. Таким чи­ном, Русь, як суб'єкт світової історії, за­початковується не від моменту свого хре­щення, а від доісторичного минулого. Детермінованість історичних подій зу­мовлена надприродною силою Бога, що приборкує народи за самовладдя, "язич­ництво", міжусобиці князів, порушення принципу династичного княжіння: "каждо да держить отчину свою" — при­чина вразливості Русі. Нестор закликав до ду­ховного єднання під проводом Церкви. Братерська любов та взаємоповага — го­ловна моральна норма державного жит­тя. "Повість" містить морально-етичні настанови, закликає до знань і книж­ності.

НЕСУПЕРЕЧНІСТЬ — властивість систе­ми висловлювань, яка полягає в тому, що з неї не виводиться протиріччя. Фор­мальною ознакою несуперечності системи висловлю­вань є те, що кожне висловлювання цієї системи можна довести її засобами. Для тих систем, які містять у собі операцію заперечення, несуперечність виражається тверджен­ням відсутності в системі такого вислов­лювання, що доведеним є як саме це вис­ловлювання, так і його заперечення. Ви­мога несуперечності є обов'язковою для наукових те­орій. Вони не повинні одночасно містити в собі доведення чогось і його спростуван­ня.

НІГІЛІЗМ (від латинського nihil — ніщо) — світос­поглядання та спосіб людського світовідношення, що містить інтенції запере­чення, свавілля, відчаю, розчарування, недовіри тощо. Нігілізм виражається у запере­ченні існування Бога, безсмертя душі, свободи волі, могутності розуму, можливості пізнання, об'єктивності моралі, ду­ховних підвалин буття, культурних за­сад, суспільного устрою, прав націй на самоідентифікацію та самовизначення, оптимістичних перспектив людської іс­торії. Абсолютною формою нігілізму є самогуб­ство й жага до тотальної руйнації, але найчастіше він виражається через від­носні форми, тобто скасовування або знецінення певного боку реальності, з метою піднесення інших. Акти негації в нігілістичній свідомості пов'язані з ус­відомленням людської неспроможності пояснити чи обґрунтувати всі підстави буття, а також з відчуттям непевності. Виявом нігілізму є світонастанова, що відпо­відає ситуації межування з екзистенційною "безоднею", — зрештою, він стає за­собом переоцінки цінностей. В нігілізмі існу­ють дві позиції: "пасивна", що базується в інтровертній поведінці, й "активна", яка виходить з позиції сили, що здатна дієво перетворювати світ. В українському нігілізмі ця типологія представлена войовничістю й фаталістичним песиміз­мом представників, тобто агресивною позицією перебільшення по­тенцій національного буття і психо­логічними комплексами меншовартості та кривдженості. Крім заперечення, нігілізму притаманні: здатність до "неантизації" (спосіб звільнення місця для легітимації нових моделей); песимістична іронія (метаісторичний спосіб оцінювання цивілізаційних процесів); інтелектуальна про­вокація (випробування цінностей); ре­дукція до профанного (актуалізація того, що виходить за межі осердя культури); бунт як містерійно-вакхічний прояв; си­туація абсурду (відчуття відчуженості в світі); прояви гри (неупереджений спосіб сприйняття дійсності) в процесі відкритої системи є побудова для неї певної моделі: формальна система є несуперечливою, якщо існує модель, у якій є істин­ними всі теореми цієї системи. Особливе значення має множини висловлю­вань, яка розглядається як засновки для виводу. Множина висловлювань є несуперечливою, якщо існує для неї принаймні одна модель (істинна інтерпре­тація для всіх її висловлювань). Фор­мальні системи можуть містити в собі протиріччя. В так званих пара несуперечливих логіках вивчаються засоби побудови чис­лень, в яких із протиріччя не виводиться будь-яке висловлювання. (В. Навроцький)

НІБУР Рейнголд (1892, Райт-Сіті, Міссурі — 1971) — американський філософ, теолог. Закінчив Єльський університет, пастор у Дет­ройті (1915 - 1928); професор теології у Нью-Йорку (від 1928 року). Релігійно-філософські інтереси Нібура перебували у річищі протестантської теології, її неоортодок — сального варіанта. До засадничих теолого-філософських тез концепції Нібура нале­жать: розуміння Бога як "цілковито Іншого"; визнання первородного гріха як головної причини "падіння людини" (її духовної і моральної деградації). Егоїзм та людська гординя — найвиразніші прикмети цього падіння. Тра­гедія людини, згідно з Нібуром, полягає у то­му, що вона у змозі відчути й усвідомити необхідність власного самовдосконален­ня і, разом з тим, вона неспроможна це здійснити. Людська свобода, з одного бо­ку, містить відповідальність по відно­шенню до Бога, з другого — вона обтяжена елементом "демонізму" (зла, гріховності), який, зрештою, унеможливлює моральний поступ людства. Політичні і соціально-філософські погляди Нібура на по­чатку його діяльності були під впливом ідеології марксизму та соціалістичних ідей. Відмовившись від них остаточно вже на початку 20-х років XX століття, Нібур став на по­зиції християнського "ліберального ре­алізму", однією з чільних ідей якого було визнання ірраціональної природи люди­ни та можливості її спрямування у ра­ціональне русло. Для Нібура характерне песимістичне ставлення до процесів внут­рішніх (на рівні "серця") трансформацій людини, тому центр ваги у своїх спо­діваннях на суспільно-духовний поступ він переносив на інституціональні зміни. В історії нігілістич­ного звершення виокремлюють "філо­софський" (метафізичний, епістемологічний, етичний та теологічний), "суспільно-політичний" та "естетичний". В Античності ідеї Нібура проявлялися у вчен­нях софістів, кіренаїків, кініків, епіку­рейців та скептиків. Середньовічний Нібур постає як акт єретичного "відпадання" від Бога через створення вільного інтелектуального простору, з одного боку, та через впровадження владних структур з метою утвердження християнської дог­матики, з іншого. В добу Відродження набула загострення трагедія ілюзор­но-вільної особистості, абсолютизація якої в індивідуалістичному самостверд­женні сягала межевого рівня. Людина прагнула позбутися зовнішніх підвалин свого онтологічного опертя і намагалася покладатися лише на себе. Нігілістичне самоуповноваження людини Нового часу позначається матеріалізмом, ідеями Просвітництва XVII - XVIII столітть (пере­більшені домагання на отримання абсо­лютного знання, нездатність пояснити свободу, зведення людини до "по­нятійного існування", а історії — до руху та взаємозв'язку категорійних рядів). Знецінення повноважень розуму на абсо­лютне панування призвело до краху оп­тимізму та спричинило появу песимістичних вчень (Шопенгауер, К'єркегор), індивідуалістичного Нібура (Штирнер) та радикально-анархічного відкидання суспільного устрою (російський тероризм XIX століття). У Ніцше Нібур стає усвідомленою характеристикою західної культури. До­бою Нібура він називає історичний процес втрати влади надчуттєвого над сущим, до якого причетні християнство, поява мо­ралі та філософська істина. Процес знецінення цих ідеалів позначений фра­зою: "Бог помер". На зламі XIX - XX столітть виникають дискурси "підозри", позна­чені Нібуром. Це активний Нібур, що втілився у викритті оман цінностей культури (Ніцше), відчуження пролетаря, котрий прагне активного звільнення праксису від владних фантомів капіталу (Маркс), а також в активізації свідомості людини, яка опановує смислами дійсності, супротив репресивній дії культури, покликаної лише збільшувати царину позасвідо­мого (Фройд). Катастрофізм XX та початку XXI століття, світові війни, поява та крах то­талітарних систем, техногенні аварії, не­безпека екологічних криз, небувалі людські жертви, тероризм уможливили ідеї "кінця історії", "смерті" культури та людини. (Т. Лютий)

НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ — складова частина західноєвропейської філософії Нового часу, в яку входять, крім німецької, також англійська, французька, нідерландандська філософії. Засновником англійської кла­сичної філософії є Бекон, французької — Декарт, нідерландської — Спіноза. Рівна їм ве­лика постать у Німеччині з'являється лише після Тридцятирічної війни у другій половині XVII століття в особі Ляйбніца. Термін "класична філософія" має подвійний зміст. По-перше, це — філософія розуму, свідомості і самосвідомості, пізнання. Вона виникає з Декарта і Бекона і за­вершується вченням Гегеля. В такому широкому розумінні Німецька класична філософія поділяється на чотири періоди:

1) філософські пошу­ки в межах Реформації і містики. Найбільш видатною фігурою тут є Беме;

2)засвоєння беконівського емпіризму, картезіанства, спінозизму і матеріалізму, філософії права Гроція і Гоббса, а також початок вироблення власної дум­ки (Юнгій, Штурм, Пуфендорф, Вольф та інші, XVII століття);

3) період німецького просвітницт­ва XVIII століття, на який припадає і поява основних творів Ляйбніца та його учнів, котрі згуртувалися навколо Вольфа і утворили школу, яка відіграла основну роль в німецькому просвітництві;

4) філософсь­ка думка від Канта до Фоєрбаха. По-дру­ге, "класична філософія" означає зразко­ва. Таким у німецькій історії є переважно четвертий період — починаючи "з Канта". Поділ історії філософії на філософію до Канта і від Канта проведено Віндельбандом, Гартманом і продовжено в марк­сизмі. Основну рису цього періоду ста­новлять різноманітні варіанти діалектичного світорозуміння, заснованого на поєднанні фундаментальних протилеж­ностей. Потяг до такого синтезу помітний і в попередній думці. Найбільш характерним у Беме є його діалектика в тлумаченні Бога, природи, людини. Го­ловні зусилля Ляйбніца були спрямовані на примирення і узгодження конкурую­чих ідей і концепцій: раціоналізму і сен­суалізму, апріорного та апостеріорного, телеології і механіцизму, аж до об'єднан­ня церков різних конфесій та численних німецьких князівств в одну державу. Потяг до синтезу стає всеохопним у четвертий період, який і визначає всі основні особ­ливості Німецької класичної філософії. Саме тепер діалектика як така була усвідомлена і піддана всебічно­му аналізу, розробці і критиці. Головні його представники: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах. Німецька класична філософія має цілий спектр загальних властивостей. На першому місці — установка на розум і як об'єкт пізнання, і як пізнавальну здатність. Такими є Кантові "Критики" чистого і практичного розуму, відповідні дві основні частини "Науковчення" Фіхте та "Системи трансцендентального ідеалізму" Шеллінга, всі великі твори Гегеля ("Феноменологія духу", "Логіка", "Енциклопедія філософських наук"), в яких розум постає або у своїй власній формі, або ж як сутність духу. Головна функція розуму регулятивна: подати знання у вигляді системи. Всі філософи від Канта до Гегеля свідомо будують свої вчення як системи. Це важлива відмін­ність від попередників. Коли в останніх і знаходимо системи, наприклад, "Етику" Спінози чи "Систему природи" Гольбаха, спосіб береться або з іншої науки, або ж ототожнюється з повнотою висвітлення матеріалу з певних проблем. Для побудо­ви системи потрібен певний метод. У Канта загалом це метод трансцендента­льний, в який входять декілька складо­вих. Усе вчення, викладене в трьох "Кри­тиках", базується на "системі найвищих здібностей душі": пізнавальна, почуття задоволення і незадоволення, бажання. "Критика чистого розуму" в цілому структурується трьома питаннями: