Філософський Енциклопедичний Словник

МУДРІСТЬ — позатеоретична форма філософського відношення до дійсності, яка не вичерпується пізнанням істини, а потребує "життя в істині". Мудрість визна­чається як досвідченість, що характе­ризується етичною духовністю, при­четністю до вищих життєвих цінностей. Мудріст є результатом використання пізнава­льних та інтелектуальних зусиль люди­ни в їх органічному зв'язку із потребами реальної життєдіяльності. Мудрість — різновид практично орієнтованої свідомості, яка підпорядкована завданням засвоєння норм та правил "праведного" життя. Ге­нетично мудрість сягає синкретичної форми досвіду особи. На рівні філософії пробле­ма мудрості використовувалась у концепції "софійності" світу, згідно з якою творча смислонаповненість буття, його краса та довершеність визначаються причетністю до мудрості універсальної сили, що нібито ке­рує світом. В раціональному розумінні мудрість є архаїчною формою духовно-практичного освоєння світу. Деякі функції мудрості, що пов'язані з інтеграцією способу буття зі способом думок, використовую­ться в новому контексті філософською антропологією. (С. Кримський)

МУНЬЄ Еммануель (1905, Гренобль — 1950) — французький філософ, засновник французького персоналізму. Закінчив університет у Греноблі, після захисту дисертації в Сорбонні викладав філософію в коледжах Франції та Бельгії (1933 - 1939). У1932 році разом з Лакруа за­снував персоналістський журнал "Дух". У центрі вчення Муньє — поняття "особис­тості", яке протиставляється ізольовано­му і самодостатньому індивіду. Згідно з Муньє, особистість — це вища духовна сутність, що перебуває в постійному самоздійсненні, самореалізації в напрямі до трансцендентного. Особливе місце в концепції Муньє займає соціальна тематика, оскільки розвиток особистості залежить також від трансформації суспільства, яке має забезпечити належні умови для її самореалізації. Називаючи свою про­граму "революційною", Муньє закликав до здійснення "персоналістської і общинної революції". Він вважав капіталізм з йо­го приватно-власницькою орієнтацією, відчуженням людей і боротьбою між ними результатом неправильного розумін­ня людини філософами доби Відроджен­ня, їхній концепції "індивідуалістично­го гуманізму" Муньє протиставляє новий гу­манізм, в якому мають враховуватися усі "виміри особистості", зокрема і насампе­ред — її зв'язок з іншими людьми. В програму "персоналістської і общинної рево­люції" входили: "соціалізація" основних галузей виробництва, піднесення особис­тості працівника, примат праці над ка­піталом, знищення класів. Виступаючи з критикою капіталізму, Муньє водночас ви­магав подолання марксизму з його вчен­ням про класову боротьбу і соціалістичною революцією. "Персоналістська рево­люція" є духовною і передбачає не боро­тьбу класів і не масовий соціальний рух, а глибоке моральне відродження людей, в результаті якого через духовне оновлення окремих особистостей відбудеться становлення нової цивілізації.

Основні твори: "Персоналістська і общинна революція" (1934); "Маніфест персо­налізму" (1936); "Умови свободи" (1946); "Що таке персоналізм?" (1946); "Вступ до екзистенціалізмів" (1947); "Персо­налізм" (1950).

МУР Джордж Едвард (1873, Лондон — 1958) — англійський філософ. Засновник течії неореалізму — як продовження шотландської філософії здорового глузду. У 1925 - 1939 роках — професор філософії у Тринітському коледжі, у 1921 - 1947 роках — редактор журналу. Самобутність його філософсь­кого підходу полягає у тому, що він вва­жав визнання існування зовнішнього світу на рівні повсякденного мислення і мовлення цілком виправданим. Запере­чення філософами-ідеалістами цього загально прийнятого погляду ґрунтується на ототожненні сприймання об'єкта з са­мим об'єктом (мислення про буття — з са­мим буттям). Але в даному разі — це не повернення до наївного реалізму, яке б нехтувало критикою такого реалізму з боку суб'єктивних ідеалістів чи Канта, а його оновлена версія. Мур вважав, що причиною заперечення існування зов­нішнього світу є хибний аналіз значень висловів, тобто плутанина в аналізі зна­чень. На рівні повсякденного мислення : мовлення визнання існування зовнішньо­го світу не веде до непорозумінь і цілком задовольняє практичні потреби. Фактич­но такий підхід вів до заперечення тези про недосконалість повсякденної мови і зрештою, до пізнішого виправдання по­всякденної мови Вітгенштайном та до його ідеї про різні "мовні ігри" з власти­вими їм критеріями смислу. Але сам Мур не вважав свою версію неореалізму до­статньо обґрунтованою. Він запропону­вав об'єктивне розуміння етики на про­тивагу суб'єктивістським концепціям. Вважав, що популярні визначення добра в психологічних, соціологічних, еконо­мічних термінах тощо є наслідком плута­нини у процедурі визначення. Мур три­мався думки, що поняття добра є прос­тою сутністю, яку не можна розкласти чи звести до якоїсь іншої сутності, тобто визначити добро через щось інше. Основні твори: "Основи етики" (1903); "Етика" (1912); "Деякі основні проблеми філософії" (1953); "Філософські статті" (1959).

НАЛИВАЙКО — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ їм. Т. Шевченка (1960), доктор філософських наук (1973), професор Ук­раїнської академії політичних наук (1994) та Академії наук вищої школи України (1995). Від 1996 року — професор ка­федри філософії і методології державно­го управління Української академії дер­жавного управління при Президентові України, декан заочного факультету. Опубліку­вав 205 наукових праць. Фахівець в га­лузі соціальної філософії, етики, політотології.

Основні твори: "Соціалізм і особистість (1976); "Проблеми методології наукового пізнання і соціальної практики" (1980); "Методологічні аспекти суспільного пізнання" (1982); "Філософія: Навчаль­ний посібник" (1997).

НАДОЛЬНИЙ Микола Іванович (1962, Київ) — український філософ. Закінчив філо­софський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1984). Кандидат філософських наук. Нині — старший науковий співробітник інституту філософії ім. Г. Ско­вороди НАНУ. Фахівець у галузі соціаль­ної філософії, філософії історії, політо­логії. Коло наукових інтересів охоплює проблематику детермінант людської життєдіяльності, культури, філософсько-історичних аспектів духовності, полі­тики, становлення громадянського сус­пільства. Автор понад 40 наукових праць. Основні твори: "Суспільні закони та їх дія (1995); "Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник", у співавторстві (1997); "Цивілізація та історія" (1999).

НАДПРИРОДНЕ — у світському релігіієзнавстві категорія, що виражає всезагальне і найбільш істотне в предметах релігійної віри — образах і уявленнях релігійної свідомості. Надприродне — гносеологічна ознака образів богів, духів, душ тощо, а також сакральних зв'язків і властиво­стей реальних предметів і явищ. У релігії надприродне є тим, у що вірують і що явлене у куль­товій практиці, що є уособлюваним, рисами субстанційності; Надприродне справляє визначальний вплив на людину і природу. В категорії надприродного виражені прикметні ознаки не лише релігійних образів та уявлень, а й загальні визначе­ності стихійних буттєвих станів людини, що характеризують її і з онтологічного боку. Уявлення про надприродне виникають і скла­даються як фантастичне відображення і морально-психологічне виповнення не­вільних станів людського існування — процесу, за якого ілюзорне і реалістичне можуть бути включені в єдиний план мислительно-фантазійної і практичної діяльності. Відомо три основних істо­ричних типи уявлень про надприродне: чуттєво- надчуттєвий, демоністичний і теїстич­ний. Для першого, найдавнішого, типу характерні уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу та притаманність йому орудної функції; для другого — уявлення про безплотність предмета віри — духа, розширення сфер його впливу, про можливість його пере­селення і перевтілення; для третього — уявлення про надприродне як довершену й абсолютну особу з іманентною їй деміургічною функцією розпорядника і творця природних і суспільних явищ. (Б. Лобовик)

НАЛЕЖНЕ — категорія практичної філо­софії й етики, що позначає ідеальний стан буття, протиставлений безпосе­редньо сущому як його взірець і мета. В етиці належне конкретизується у категорії мо­рального обов'язку. На основі конститу­тивного для етики протиставлення належного і сущого розгортається вся етична пробле­матика (прикладами крайніх позицій є теорія морального почуття Г'юма (деск­риптивна етика) та вчення Канта про категоричний імператив (деонтологічна етика).

НАЛИВАЙКО Дем'ян (Даміан) (? - 1627) — діяч Острозького культурно- освітнього осередку, брат Северина На­ливайка, активний учасник Берестейсь­кого собору 1596 року. Вчився в Острозі, зго­дом сам був учителем в Острозькій ко­легії, очолював друкарню в Дермані. Йому належать: збірка афоризмів і мора­льних сентенцій (вибраних насамперед з Біблії та творів патристики); Наливайко репрезентує в українській культурі кіння XVI

початку XVII століття течію ренесансного гу­манізму, яка витворилася на ґрунті ор­ганічного поєднання елементів візантійсько-руської і західної інтелектуаль­них традицій і відзначалася більшою акцентуалізацією духовного оновлення людини через пізнання нею своєї внут­рішньої божественної сутності та само­вдосконалення, усвідомленням, з одного боку, необхідності гармонійного розвит­ку людини, а з другого — переважною увагою до розвитку інтуїтивного, духов­ного розуму з властивою останньому здатністю до інтелектуального бачення, націленістю на захист віри предків та по­шуки шляхів самоутвердження українського народу. У вірші «Прозьба чительникови о чась» Наливайко, осмис­люючи проблему швидкоплинності людського віку в руслі ідей ренесансного гуманізму, акцентує необхідність розум­ного наповнення життя, потребу інтен­сивної, корисної праці. Спричинився та­кож до розвитку в Україні афористично­го типу філософського знання.

НАПЕРЕД ВИЗНАЧЕНА ГАРМОНІЯ — поняття, введене у філософський обіг Ляйбніцем з метою обґрунтування взаємозв'язку і узгодженості між мона­дами — субстанційними елементами світу. За Ляйбніцем, монади як нема­теріальні, наділені свідомістю активні сили не можуть фізично взаємодіяти од­на з одною. Це спричиняє певні труднощі пояснення взаємодії двох тіл, зокрема, їх зіткнення у динаміці. Ляйбніц цю проб­лему вирішує за допомогою напере визначеної гармонії, яка привнесена у світ Богом, щоб узгодити між собою зміни в одній монаді із зміна­ми в іншій та обумовити розвиток всіх речей у світі за єдиним планом. Кожну монаду Ляйбніц уподібнив годиннику, який таким чином заведений Творцем, що відображає Всесвіт і змінюється одно­часно зі змінами у всьому Всесвіті. Прин­цип наперд визначеної гармонії покладений в основу пояснення не тільки узгодженості між окремими монадами, а й між сутністю і явищем, душею і тілом. На думку Ляйбніца, наперед визначена гармонія є одним із доказів існування Бога, який при цьому виступає в ролі універсально­го проектувальника Всесвіту як скоорди­нованої поміж собою нескінченної множинності монад. В релігійно-ідеалістичній формі теорія наперед визначеної гармонії містить такі важливі філософські ідеї, як єдність Всесвіту, загальний зв'язок усіх речей, зок­рема, одиничного з загальним, теле­ологічний характер природних процесів тощо. (Л. Озадовська)

НАРОДНИЦТВО — суспільно-політична течія, політична філософія та ідеологія. Виникло у 60-ті роки XIX століття в Росії й існу­вало, зазнаючи періодично внутрішніх трансформацій, до часів революції 1917 року та громадянської війни в Росії. Народництво на­лежить до широко розгалуженої сім'ї ідеологічних течій, які являли собою ре­акцію на капіталістичну модернізацію традиційних аграрних суспільств. У ви­токів російського народництва стояли Герцен і Чернишевський. Народництво не утворювало цілісної течії у філософському відношенні, але назагал репрезентувало ідеалістичний, суб'єктивістський (почасти навіть во­люнтаристський) погляд на історичний процес. Важливими постатями в ідейно­му народництві були Лавров (започаткував пропа­гандистський напрям у народництві), Бакунін (бунтарський напрям), Ткачов (змовни­цький напрям). Вагому роль у становленні народницької соціологічної думки відіграли Берві-Флеровський (автор до­слідження "Становище робітничого кла­су в Росії") і Михайловський (основопо­ложник "суб'єктивного методу" в со­ціології). Політичні орієнтири народництва охоп­лювали широкий спектр — від радикаль­ного революціонаризму (обґрунтування можливості і необхідності селянської революції, створення доктрини індивідуа­льного терору) до цілком ліберальних по­зицій (вимоги щодо конституційних ре­форм, свободи слова, друку тощо). Голов­ним носієм і соціальним стрижнем народництва бу­ла різночинна інтелігенція, яка вироби­ла специфічний етос служіння народові (з метою віддати йому "історичний борг" за століття поневірянь, страждань і зну­щань з боку "освічених станів"). Теоре­тики народництва вбачали у селянській общині за­поруку можливого некапіталістичного шляху розвитку, соціальну перепону пролетаризації і зубожінню селянства, яке становило переважну більшість насе­лення Росії. Доктринальну основу со­ціальної філософії народництва складав демокра­тизм і народоцентризм. Саме народ був першопочатковою і кінцевою соціально-культурною категорією для теоретиків.

НАСИЛЬСТВО — застосування сили або загроза її застосування. В найширшому смисловому контексті, сила — це вияв свавілля та його здійснення відповідно до намірів певного суб'єкта. З огляду на це, насильство є обмеженням, аж до зведення на­нівець, можливостей вільної життє­діяльності індивідів та людських спіль­нот. Насильство включає нав'язування у той чи інший спосіб суб'єктам неадекватних їхній природі умов життєдіяльності; за­знавати насильства — означає втрачати свободу. Відповідно до характеру здійснення і форм вияву розрізняють насильство: пряме, або інституційне, фізичне, психологічне, інтелектуальне (нав'язування думки), мовне (ненормативна лексика), сим­волічне (у деяких обрядах чи творах мис­тецтва). За смисловим навантаженням вирізняють насильство:

а) ігрове, б) реактивне, в) функціональне, г) фрустраційне, д) ком­пенсаторне. Центральною щодо насильства, є проблема його виправданості. В різних культурах побутують, відповідно, різно­манітні уявлення про припустимість насильства (в сім'ї, побуті, в соціальному житті, у ставленні до природи) та міру його на­лежного застосування. Специфічною в цьому плані є роль держави, яка "володіє монополією на легітимне насильство" (Вебер); проте деякі дослідники заперечують сутнісний характер зв'язку державної влади з принципом насильства (Арендт). Практи­ка масового насильства в XX столітті переконливо свідчить, що насильство є способом руйнації лю­дини — і як суб'єкта насильницьких дій, і як їхньої жертви. (В. Нестеренко)

НАСТУПНІСТЬ У КУЛЬТУРІ — зв'язок між різними щаблями розвитку культу­ри, що полягає у збереженні окремих елементів або характеристик цілого у процесі переходу до нового стану. Проб­лема наступності у культурі притаманна переважно за­хідному культурному просторові, де ставлення до культурної спадщини ко­ливається від традиціоналізму до ні­гілізму через увесь спектр можливих гра­дацій. Для східних культур характерне синхронне співіснування сучасності й традицій, які постійно реактуалізуються в цих культурах. У межах західної типо­логії культур крайнощі континуального (наскрізного) і дискретного (замкненого, циклічного) підходів долає філософія Гегеля, згідно з якою наступність у культурі забезпечується завдяки закону "заперечення запере­чень" (Античність — Середньовіччя — Ре­несанс — Реформація). Наразі є пошире­ним чотирифазний ритм відтворення на­ступності в межах будь-якої культури:

1) формування традиції;

2) просвітницька критика та автономізація від спадщини;

3) романтична ідеалізація традиційних цінностей;

4) поновлення та реактуалізація початкової традиції.

Останню фазу потрібно розглядати не як повер­нення до архаїки, а як творче перетлумачення та асиміляцію споконвічних змістів на рівні сучасності. Закономір­ності цього процесу ґрунтовно осмислені герменевтикою, зокрема Гадамером. Структуралістські прийоми можуть бути застосовані до проблеми наступності у культурі, коли мо­ва йде про кількісні зміни у межах куль­турного типу (тобто зберігається і пере­дається сама структура організації об'єк­та). Коли ж ідеться про якісні зміни, без­перервність зв'язку забезпечується пере­дачею не структури, а змістів, що завдяки герменевтичним зусиллям інкорпорую­ться до нового культурального поля. Про­те, оскільки розуміння наступності у культурі, як певної "естафетності" культур неявно припускає ідею прогресивного розвитку, постмодерна парадигма певним чином скасовує проблему наступності у культурі, позаяк у світі, де всі ку­льтури визнаються рядопокладеними, ця проблема перестає бути актуальною. (Л. Менжуліна)

НАТОРП Пауль (1854, Дюссельдорф - 1924) — німецький філософ; разом з Когеном очолював Марбурзьку школу неокантіанства. Його праці тематично й проб­лемно охоплюють історію філософії, логіку, психологію й соціальну педа­гогіку. В галузі історії філософії в центрі уваги Наторпа — системи античної і нової філо­софії, в яких він вбачав передумови кантівського критицизму. Основна риса історико-філософських праць Наторпа — певна стилізація корифеїв філософії "під Кан­та". Філософію Наторпа ототожнював з транс­цендентальною логікою, а "річ у собі" стає у Наторпа "граничним" поняттям, почат­ком наукового пізнання. Відповідно, кантівська принципова різниця між апріорними формами чуттєвості і категоріями розсудку ліквідується і пере­творюється у чисто логічну проблемати­ку, а саме — яким чином увесь зміст нау­кового знання визначається початковим актом мислення ("першоджерелом"). Мислити, за Наторпом, не означає нічого іншо­го, як вважати, що дещо існує. Вимога буття є вимогою виправдання думки, її змістом; першопочаткове буття — це бут­тя логічне, буття визначення. Будь-який прояв мислення є осмисленням буття, а будь-яке буття — буттям думки. У погля­дах "пізнього" Наторпа помітною стала тен­денція виходу за межі неокантіанства, наближення до онтологічного ідеалізму гегелівського типу, яке включало пере­осмислення ідей Платона, Геракліта, Кузанського.

Основні твори: "Вступ до психології від­повідно до критичного методу" (1884); "Платонова теорія ідей: Вступ до іде­алізму" (1903); "Логічні засади точних наук" (1910); "Кант: Марбурзька школа" (1912).

НАТУРА — дивись Природа.

НАТУРАЛІЗМ (від латинського naturalis — при­родний) — уявлення про світ, згідно з яким природа (natura) є єдиним універ­сальним принципом пояснення всього сущого. Натуралізму властиві як матеріалістичні (механістичний, вульгарний, природничо-науковий), так і ідеалістичні (пантеїзм, гілозоїзм, панпсихізм) інтерпре­тації. В соціальній філософії та со­ціології елементи натуралізму присутні в кон­цепціях, що пояснюють розвиток куль­тури та соціуму, виходячи з характеру природних умов, у яких він відбувається (географічний детермінізм, соціо-біологія, природне право та природна мо­раль). У цьому аспекті натуралізм тлумачиться як уособлення намагань пояснити склад­ні соціально-гуманітарні феномени засо­бами природознавства, зокрема, біології. Натуралістичний світогляд у сучасних інтерпретаціях — це уособлення не тра­диційно фрагментарного природничо-наукового бачення світу, а цілісного, ор­ганічного у дусі Гете або Гумбольдта. Сучасні варіанти філософсько-наукового натуралізму спираються на теорію інформації, за­гальну теорію систем, синергетику, теорію самоорганізації, глобальний ево­люціонізм. Своєрідною варіацією натуралізму є так званий "екоцентризм". В цьому напрямі здійснюється світоглядна корекція уста­лених орієнтацій: людина попри всі її до­сягнення й відмінності від інших пред­ставників тварного світу, є одним з бага­тьох видів на планеті і органічно вписана в єдину глобальну екологічну систему. Хоча натуралізм у XX столітті являє собою явище гете­рогенне, його вирізняє ряд характерних особливостей: натуралістичне редукування розуму; прагнення до універса­лізації природничо-наукових принципів і методів та екстраполяція їх на розуміння сутності людини і суспільства; оголо­шення відносними не тільки смислових даностей свідомості, а й усіх ідеалів і норм; виключення з теоретичних пояс­нень світу будь-яких посилань на "над­природні" сутності; культивування біо- органіцистських та інших натуралістич­них дослідницьких стратегій у соціо­логії; розробка різних варіантів нату­ралістичної етики, які зв'язують мора­льну свідомість і моральні норми з пси­хофізіологічною природою людини. Для натуралізму є характерним прагнення зберегти світоглядну й онтологічну проблемати­ку, соціальний оптимізм, гуманістичний пафос захисту прав людини, критика мілітаризму й політичної нетерпимості (дивись Нагель). (М. Кисельов)

НАТУРАЛІЗМ ПРАВОВИЙ — напрям у філософії права, що ґрунтується на ідеї існування поряд з правовими нормами реальних юридичних систем принципів природного права, які регулюють колек­тивну та індивідуальну поведінку людей безпосередньо чи опосередковано через юридичні системи і виступають позаправовими стандартами їх оцінки. Натуралізм правовий по­рушує низку філософських проблем що­до походження, характеру і форм мані­фестації принципів природного права, способів виявлення і розв'язання суперечностей між вимогами природного пра­ва і юридичними системами, взаємо­відношень права з релігією, мораллю, політикою тощо. Традиційний натуралізм правовий, що був панівним до середини XX століття, стверд­жує, що принципи та категорії природ­ного права випливають із "справжньої" іманентної природи людини і суспільст­ва, характеризуються незмінністю, позаісторичністю та незалежністю від суб'єктивних факторів, відіграють виз­начальну та оцінювальну роль щодо ос­танніх, виступають регулятивами реаль­но існуючих юридичних систем, зокре­ма, у вигляді принципів справедливості, загальної обов'язковості, рівності перед законом. Норми природного права існу­ють як наслідок природного порядку, дії законів природи (Цицерон, Аристотель, Гоббс, Локк) або як запроваджені Богом, Творцем світу і людини (Тома Аквінський,Августин, Лютпер). Відповідно до цього вирізняються два способи пізнання принципів природного права: людський розум і релігійне одкровення. Особливо багато уваги приділяється цим питанням в християнських версіях натуралізму правового. Традицій­ний натуралізм правовий історично змінювався. Зокре­ма, якщо в середні віки мета природного права вбачалася в зорієнтованості колективної та індивідуальної поведінки на добро, то в Новий час вона полягає в уста­ленні меж для вільної реалізації інди­відами своїх цілей. Для сучасного натуралізму правового характерним є виведення принципів і норм природного права із етичних, со­ціальних та політичних теорій. Необхідною умовою продуктивного функціювання будь-якої юридичної системи є врахування потреби у співробітництві та взаємних зобов'язаннях суверена і вико­навця, законодавця і громадянина, а та­кож міжособистісних взаємин, ефектив­ності суспільних інститутів (Фуллер). Висувається вимога моральної оцінки правових систем і окремих законів. Останні повинні містити правові норми, що дозволяють найповнішу моральну інтерпретацію, зокрема, судових рішень (Дворкін). (В. Кузнєцов)

НАТУРФІЛОСОФІЯ (від латинського natura — природа) — філософське умоглядне вчен­ня про природу як цілісність. Термін "натурфілософія" введений у філософський обіг стоїками (Сенека). Як зміст поняття натурфілософії, так і її відношення до філософії та науки про природу, а також самі межі між при­родознавством і натурфілософією історично змінювали­ся. Найвагомішу роль натурфілософія відігравала в Античності, де вона була першою істо­ричною формою філософії, а також осно­вою теоретичного осмислення природи. В межах натурфілософії було висунуто низку важли­вих для історії науки гіпотез про будову Всесвіту та структуру матерії — атоміс­тична гіпотеза, ідеї заперечення пустоти та безконечної подільності речовини то­що. По суті, філософія досократиків не йшла далі натурфілософії, внаслідок чого Аристо­тель мав певні підстави називати їх "фізіологами", тобто тими, що "писали про природу". В Середні віки, коли філо­софія виступає здебільшого як теологія, натурфілософія зникає з філософського обрію і віднов­люється в епоху Відродження, розвиваю­чись переважно на ґрунті ідей пантеїзму та гілозоїзму. В працях Кузанського, Бруно, Коперніка, Помпонацці та інших мислителів створюється нова, пантеїстична картина світу, в якій природа, хоч ще і не отримала самостійної і самоцінної значущості, проте прирівнюється до Бога, що створило передумови для усунення, зрештою, Бога з природи і на­дання їй знову статусу суверенності та самодостатності. Становлення класично­го природознавства у Новий час усталило нові еталони і норми обґрунтування знання, серед яких визначальну роль відіграє вимога експериментального під­твердження наукових гіпотез і теорій. Од цього часу натурфілософія втрачає свій позитивний потенціал у розвитку наукового знання. Спроби з допомогою натурфілософії узагальнити до­сягнення сучасного природознавства, по­долати кризові ситуації в певних галузях природознавства та вирішити складні наукові проблеми, тобто спроби підміни­ти точні конкретно-наукові методи зага­льними філософськими положеннями, наштовхуються на принципово непере­борні труднощі, оскільки сам натурфіло­софський підхід вичерпав свої можли­вості в дослідженні природи. (Ф. Канак)

НАУКА — соціально-значуща сфера людської діяльності, що спрямована на виробництво та систематизацію знань про закономірності існуючого засобами теоретичного обґрунтування та емпірич­ного випробування і перевірки пізнава­льних результатів для розкриття їх об'єктивного змісту (істинності, досто­вірності, інтерсуб'єктивності). Ці засоби передбачають різні варіанти використан­ня теорій, концепцій, математичних екстраполяцій, дедуктивних структур вза­галі, форм фактуальності (даних спосте­режень, експерименту, індуктивних заключень, досвіду як такого) або сукупно­го (в більшості випадків) застосування вказаних форм дослідження в залеж­ності від дисциплінарної інститутизації наукового знання. Наука характеризується методологічним усвідомленням процесів формування та конституювання знання, що спирається на загальнонаукові та спе­цифічні методи (якісного та кількісного аналізу, класифікації та вимірювання, формалізації та моделювання, історич­ного дослідження в його еволюційних та структурно-трансформаційних варіан­тах тощо). Наука будує моделі, що імітують поведінку об'єктів, припускає мож­ливість їх математичного подання, при­чинну матрицю подій, інтерпретаційні акти усвідомлення даних дослідження. Ідеалом науки є строгість (наявність стан­дартів достовірності), доказовість, об'єк­тивність знання, спрямованість на посилення прогностичної сили теорій, їх ев­ристичності та практичної ефективності. Базовими принципами науки є детермі­нізм, ідея об'єктивних закономірностей, наявності універсальних законів, що припускають певну єдинообразність спричиненості в організації буття; при­пущення математичності світу; ідея елементаризму (наявності вихідних складо­вих одиниць явищ типу атомів: чисел, хімічних елементів, біологічних видів чи архетипів) та трансформізму (вивчення об'єктів через аналіз їх змін; вимога відтворюваності досліджуваних ефектів за наявності відповідних умов; а також канони раціоналізму та визнання сталої цінності істинного знання, збереження його основного змісту в історії розвитку науки, певної спадкоємності результатів творчості. Основними структурними компонентами науки як системи знань є: