Філософський Енциклопедичний Словник

МАКСИМА (від латинського maxima — основне правило, принцип) — однозначна вимога неординарного змісту, подана у вигляді чіткої, стислої формули; певне правило моралі, права, логічного мислення; стосовно вимог практики поняття максима не вживається.

МАК'ЯВЕЛЛІ, Нікколо (1469, Флоренція — 1527) — італійський державний діяч, філософ, письменник (комедіограф), поет. Висока освіченість Мак’явеллі включала досконале знання античної класики (латиною) та італійської літератури. Замолоду проявив себе як досвідчений і талановитий політик; у віці 29 років був обраний на посаду другого канцлера уряду республіки Флоренція. Після падіння республіки і відновлення влади Медичі (1512) Мак’явеллі був заарештований і висланий у свій маєток, де написав більшість своїх творів. У центрі уваги Мак’явеллі — філософія історії та політичні процеси, пов'язані із створенням, розвитком та руйнуванням держав. У перебігу цих процесів велика роль відведена фортуні, або долі, яку Мак’явеллі вважав втіленням неминучого природного порядку речей. Але разом з тим вплив долі не є фатальним, оскільки він багато в чому зумовлений об'єктивним середовищем та умовами, в яких діє людина. Історичні події несуть на собі відбиток діянь самої людини, її вміння як пристосуватися до обставин, так і протистояти їм. Мак’явеллі наголошував на тому, що егоїстично орієнтовані потреби й інтереси є головною рушійною силою всіх різновидів людської діяльності — від родинно-побутової до політичної, від суто фізіологічної до інтелектуальної. Зокрема, всім людям притаманна потреба у примноженні власного багатства й поліпшенні добробуту своєї родини та громади, тісно пов'язана із відчуттям необхідності індивідуальної та національно-державної незалежності, економічної свободи, із прагненням до їх набуття і захисту. Чим меншими є сподівання на можливість вільного вибору форм життєдіяльності та на їх позитивний результат, тим істотніше пригнічується індивідуальна й колективна активність. Мак’явеллі закликав наслідувати античні зразки гармонійного поєднання тілесної сили й здоров'я, крицевої міцності волі та величності духу, тобто прагнути до взаємоузгодженого і різнобічного розвитку, виявлення і задоволення всіх основних різновидів людських потреб, а насамперед вивчати і наслідувати приклади і принципи дохристиянської Римської імперії. Досліджував досвід і правила політичної діяльності, зокрема, закликав відокремити політику від моралі та характеризувати самостійність, міць і велич держави як ідеал, для досягнення якого політики повинні використовувати будь-які засоби. Звідси термін "мак'явелізм" — для визначення брудної політики за принципом "мета виправдовує засоби". Однак сам Мак’явеллі швидше засуджував, аніж схвалював відомі йому історичні приклади такого розуміння політики. Надавав монархії перевагу над республікою, зокрема, зазначав меншу ефективність останньої форми правління в критичних ситуаціях та значно сильніший руйнівний вплив її на підкорені силою народи околиць держави. Водночас Мак’явеллі вважав основою сили і стійкості держави та державця насамперед підтримку народу, здобуту як шляхом врахування і задоволення природних прав та інтересів громадян, так і завдяки військовим, дипломатичним, економічним успіхам владаря. У "Роздумах..." Мак’явеллі обґрунтовував думку про необхідність розмежування та водночас врівноваження влади державця, знаті (нобілітету) та народу. У наступних сторіччях, пов'язаних із становленням і розвитком демократій, ця думка трансформувалася в одну з фундаментальних ідей політичної філософії та практичної політики — про розподіл та збалансування різних гілок влади. Мак’явеллі — талановитий поет та автор драматичних творів; один із фундаторів європейської комедіографії. Був послідовним і палким захисником поширення та розвитку італійської мови. П'єса Мак’явеллі "Мандрагора" зажила слави насамперед як твір, написаний на початку XVI ст. літературною італійською мовою.

Основні твори: "Державець" (1513); "Роздуми про першу декаду Тита Лівія" (1513 — 1516); "Діалоги, або роздуми про нашу мову" (1514 — 1516), "Бельфагор", "Мандрагора" (1518); "Про військове мистецтво" (1519 — 1520); "Флорентійські хроніки" (1520 — 1525).

МАЛАНЮК, Євген (1897, Новоархангельськ, Херсонщина — 1968) — український поет, публіцист, філософ. У колишньому Єлисаветграді (нині Дніпропетровськ) закінчив реальну гімназію, де раніше навчалися брати Тобілевичі, Кропивницький, Чикаленко. Певний час навчався у Політехнічному інституті в Петрограді, потім закінчив Київську військову школу. З проголошенням Української держави у 1917 р. — старшина армії УНР; після її придушення — еміграційні роки до самої смерті (Польща, Чехословаччина, від 1949 р. — США). З огляду на неординарну біографію Маланюка та назву його першої поетичної збірки "Стилет і стилос" (1925), є підстави стверджувати, що життя в еміграції Маланюка — це використання "стилосу" (пера літератора, філософа) як "стилету" (зброя вояка) для обґрунтування й поширення виплеканих ним ідей. Змістовий спектр останніх — від вишуканої лірики до глибоких суспільно-патріотичних роздумів та історичних і історіософських нарисів ("Книга спостережень"). На творчості Маланюка відчутно позначився вплив ідей Шпенглера, Куліша, Донцова. Філософські, історичні ідеї Маланюка переважно зосереджені на філософії української історії (Шлемкевич), на руйнації пов'язаних з нею соціальних міфів та роздумах про подолання історичної безвиході. Маланюк розглядає українську історію як історію певного типу ментальності. При цьому він заперечує визначальний вплив на Україну зовнішніх чинників. М'якосердність, лагідність, "розспіваність", "жіночність" характеру українців, їхня схильність до компромісу, до запальної емоційності, яка швидко сходить нанівець, — ці чинники, за Маланюком, є руйнівними для українства, оскільки не врівноважуються іншими — раціональними, вольовими, опертими на норми писаного права у створеній власними зусиллями державі. Феномен малоросійства в інтерпретації Маланюка є вітчизняним еквівалентом "втечі від свободи", відмови від самостійної організації культурного і політичного життя. Запоруку вивільнення від "синдрому малоросійства" Маланюк вбачав у побудові системи суспільної еліти на європейських політичних і культурних засадах.

Основні твори: "Земля і залізо" (1930); "Перстень Полікрата" (1939); "Влада" (1951); "Нариси з історії нашої культури" (1954); "Малоросійство" (1959); "Книга спостережень". У 2 книгах (1962, 1966).

МАЛАХОВ, Віктор Аронович (1948, Київ) — український філософ. Закінчив філософський факультет КНУ ім. Т. Шевченка (1972). Доктор філософських наук (1992). З 1972 р. — співробітник інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Сфера наукових інтересів — етика, естетика, філософія спілкування. Автор концепції мистецтва як світовідношення; розробляє постонтологічний підхід до обґрунтування етики.

Основні твори: "Культура і людська цілісність" (1984); "Мистецтво і людське світовідношення" (1988); "Сором" (1989); "Наука розставання..." (1992); "Етика: Курс лекцій" (1996, 2000).

MАЛЬБРАНШ, Ніколя (1638, Париж — 1715) — французький філософ; головний представник оказіоналізму. Вивчав філософію в College de la Marche і теологію в Copбонні; в 1664 р. прийняв сан священика і вступив до Конгрегації ораторіан, де й залишався до смерті. В особі Мальбранша поєднались філософ-вчений і глибоко віруючий християнин, а створена ним система є спробою синтезу філософії й релігії в єдиному світорозумінні. На формування світогляду Мальбранша помітний вплив здійснила традиція августиніансько-неоплатонічного християнського мислення, що панувала на той час в Конгрегації. Ставлення Мальбранша до філософії та науки в перші роки перебування в Конгрегації було не тільки байдужим, а й упередженим. Докорінний злам у його світорозумінні відбувся тоді, коли 26-річний Мальбранш випадково натрапив на "Трактат про людину" Декарта і прочитав його. З цього часу він цілковито присвятив себе філософії. Прагнення здійснити синтез картезіанства і християнського неоплатонізму визначило увесь подальший філософський розвиток Мальбранша. Як і Декарт, Мальбранш теж виходить із дуалізму матерії й духу, протяжності й мислення, тіла та душі, причому розглядає ці дві субстанції як цілком незалежні, неспроможні взаємодіяти чи впливати одна на одну. В людині єдність і взаємодія цих субстанцій (душі, тіла) досягається лише завдяки Богові, волею якого між модифікаціями обох субстанцій у кожному випадку встановлюється відповідність. Згідно з філософським вченням оказіоналізму, створеним Мальбраншом, тільки Бог становить дієву причину руху речей, включаючи тіло людини, а також взаємодію душі і тіла. Хоча душі людини і притаманний імпульс вільного волевиявлення, воля людини — це лише підстава, привід для оприявнення всеохопної волі Бога. Мальбранш відмежовував Бога від наявного у світі зла, вважаючи, що останнє пов'язане лише з окремішним індивідуальним існуванням; в обширах універсуму навіть зло слід розглядати як добро.

Основні твори: "Пошуки істини". У 3 томах (1674 — 1675); "Трактат про мораль" (1684); "Бесіди про метафізику й релігію" (1688); "Бесіди про розуміння Бога у китайській філософії" (1708).

МАЛЬРО, Андре (1901, Париж — 1976) — французький романіст, мистецтвознавець, кінорежисер, громадський і державний діяч. Брав активну участь в антиколоніальній боротьбі у країнах Азії, у громадянській війні в Іспанії, у русі Опору. Міністр інформації і культури у кабінеті генерала де Голля. Мальро — як письменник — у своїй довоєнній творчості, насиченій філософською проблематикою, попередив усі основні сюжети французького екзистенціалізму. У центрі його уваги — ситуація людини у її незмінній зустрічі з найбільш грізними силами Космосу та історії, з їхнім "абсурдом", з безжальною і всевладною "Долею" (головна лексема у словнику Мальро-романіста і мистецтвознавця). Герой Мальро в атмосфері смертельних небезпек різного штибу — від "природної" смерті, війни і політичного терору — намагається протистояти "абсурдові", вдаючись до гранично активної "дії" у тому чи іншому суспільно-колективному контексті. Смертельний ризик цієї "дії" має поменшити відчуття повсюдного "абсурду", повернути трагічно усамітненого героя Мальро до людського загалу. У часи комінтернівського "штурму і натиску" Мальро-романіст і ліворадикальний громадський діяч шукає контактів насамперед з революційними силами. Але цілковито сталіністське переродження цих сил примушує його шукати спілку вже з французьким патріотизмом, з підкреслено гуманістичним, національним пафосом. Найбільш послідовний, "антропологічний", опір "Долі" Мальро (автор численних мистецтвознавчих трактатів) віднаходить потому у царині художньої діяльності людини, передовсім в образотворчих мистецтвах з їхніми "пластично" висловленими пошуками Абсолюту. І романна творчість Мальро, і сама його постать, у якій митець безнастанно поєднувався з діячем, перетворили письменника на одне із провідних явищ у європейській культурі XX ст., визначальним для розуміння цілого спектра її сенсів і пошуків. Політична катастрофа голлізму дещо поменшила репутацію Мальро. Але по його смерті знову повертається повсюдне уявлення про нього як про одного із найбільших французьких художників-мислителів.

Основні твори: "Спокуса Заходу" (1926); "Завойовники" (1928); "Королівський шлях" (1930); "Доля людська" (1933); "Надія" (1937); "Антимемуари" (1967); "Мотузка і миші" (1976).

МАЛЬТУС, Томас Роберт (1766, Рокері, Серрей — 1834) — англійський священик, економіст і демограф. Сформулював вічний закон природи про народонаселення, згідно з яким населення збільшується у геометричній прогресії, а засоби існування можуть рости лише в арифметичній прогресії. З "чимдалі меншою родючістю ґрунтів" рекомендував боротися шляхом регламентації шлюбів і регулювання народжуваності. Його сучасні послідовники, "неомальтузіанці", вказують на те, що природа "зводить рахунки" з людством за надмірне розмноження забрудненням, руйнацією навколишнього середовища, катастрофічним порушенням механізму зв'язку між природою і людиною, що врешті призвело до однієї з глобальних проблем сучасності.

Основні твори: "Дослід про закон народонаселення" (1798).

МАМАРДАШВІЛІ, Мераб Костянтинович (1930, Горі — 1990) — грузинський філософ. Закінчив філософський факультет Московського університету (1954). Доктор філософських наук (1970), професор (1972). Працював у Празі, Москві, Тбілісі; у 1968 — 1974 рр. — заступник головного редактора журналу "Вопросы философии"; від 1974 р. — головний науковий співробітник інституту філософії Академії наук Грузії. Обґрунтовані Мамардашвілі філософські ідеї, зокрема про природу філософського мислення, у 60 — 70-х рр. торували шлях до відкритого світового філософського простору. Оскільки філософія, як вважав Мамардашвілі, є мисленням мислення, то його власна філософія також не може бути окреслена як певне філософське вчення, адже вона є процесом філософування, становлення філософської індивідуальності (як призначення долі, що зароджується у таїні невідомого і завершується невідомим). Доля філософа — продовжувати порушувати питання, повсякчас мовчати або мислити вголос, щоб відкрити наскрізний, "великий час" і відчути у цю мить муку народження слова. Філософський акт розгортається на рівні рефлексії, раціо (від латинського ratio — мислення, розмірковування). У філософії, згідно з Мамардашвілі, треба мислити, щоб існувати. Той стан, коли трапляється судження як єдина подія, котру неможливо помислити самому мислячому (бо він у цей час говорить), Мамардашвілі умовно називає "трансцендуванням" — виходом за свої власні межі. За такої "ситуації" в акті свідомості збігаються два сенси буття: "стан" та "знання". Ставлячи запитання перед видатними філософами світу минулих часів, Мамардашвілі постає як самобутній історик філософії, для якого зв'язок між старим та новим знанням існує начебто поза знанням, на підставі рефлексивної дії. Як майстер філософського слова Мамардашвілі зажив широкого визнання, читаючи курси лекцій у 70 — 80-х pp. XX ст. на психологічному факультеті Московського університету та в інших навчальних закладах.

Основні твори: "Форми і зміст мислення: До критики гегелівського вчення про форми пізнання" (1968); "Класичний і некласичний ідеали раціональності" (1984); "Як я розумію філософію" (1990).

МАРБУРЗЬКА ШКОЛА НЕОКАНТІАНСТВА — напрям неокантіанства, що виходив із "трансцендентально-логічного" тлумачення вчення Канта. Найвідоміші представники школи — Коген, Наторп, Кассирер. Марбуржців об'єднує у школу визнання трансцендентального методу як єдино правильного методу дослідження проблем логіки, гносеології, етики, релігії, соціології, філософії права, педагогіки, історії та інших сфер знання. Що стосується розуміння філософами з Марбурга речі у собі, то тут характерними є два моменти: по-перше, річ у собі розглядається як допоміжна побудова в системі критичної філософії, як "граничне поняття"; по-друге, істинний зміст цього поняття треба розуміти як принцип мети. Трансцендентну кантівську річ у собі марбурзькі неокантіанці розглядають вже як трансцендентальну, здійснюючи її перенесення у сферу свідомості. Вона трактується як категорія логіки, "чистого пізнання". Річ у собі виражає завершення, межу понятійного знання, структурну оформленість предмета як результату пізнання (становлення свідомості). Критерієм об'єктивності реальності пізнання Марбурзька школа неокантіанства вважає відносну врівноваженість одних елементів пізнання стосовно інших. Це породжує суб'єктивізм і релятивізм у сфері гносеології, внаслідок чого з'являється реальна можливість фідеїстичної інтерпретації досвіду. Марбурзька школа неокантіанства стверджує функціональне значення релігії для мислення: цінність релігії полягає в тому, що вона визначає межу діяльності розуму. "Чисте" пізнання досліджує не походження і сутність процесів, а природу нашого осягнення речей. "Чиста" воля — це спонтанний процес розвитку моралі, а "чисте" почуття свідчить про іманентність релігії свідомості людини. (Н. Арестова)

МАРГІНАЛЬНА КУЛЬТУРА — культура, яка знаходиться на межі різних культурних світів або перебуває в опозиції до культурної спільноти, що є автохтонною на даній території. Фундаментальними рисами маргінальної культури є її неукоріненість, нонфінітність (принципова незавершеність) та схильність до деконструкції. Маргінальна культура може бути результатом міграції — як випадкової, так і постійної; у другому випадку вона протистоїть автохтонній культурі за самим способом буття. Маргінальна культура може мати своєю протилежністю й офіційну культуру, виступаючи у формі контркультури (культура хіппі, панків тощо). У царині філософії маргінальна культура (маргіналізм) означає передусім ірраціоналістичні тенденції, які мають деконструктивний та десакральний характер і постулюють примат локального над універсальним. У цьому плані ситуація постмодернізму у філософії значною мірою є розвитком філософської маргінальної культури. (Н. Хамітов)

МАРГІНАЛЬНА ОСОБИСТІСТЬ — поняття, що було сформульоване американським соціологом Парком в 1928 р. для характеристики соціально-психологічних наслідків неадаптації мігрантів (іммігрантів) до вимог урбанізму як способу життя. Пов'язуючи маргінальність з міграцією, а її, в свою чергу, з розвитком торгівлі і ринку, з процесом переходу від локальних культур до цивілізації, Парк дав цьому поняттю широке історичне і соціокультурне тлумачення. Маргінальній особистості притаманні специфічні риси: агресивність, вразливість, занепокоєння, егоцентричність, честолюбство тощо. Характеризуючи історичні умови, в яких виник соціально-психологічний тип маргінальної особистості, Парк наголошував на тому, що послаблення внаслідок міграції локальних зв'язків та розвиток міст-метрополій призвели до виникнення нового типу особистості, "культурного гібриду" — людини, яка живе відповідно до норм культури і традицій двох різних народів; така особистість знаходиться на "межі двох культур і двох суспільств". У 30-ті рр. подальша розробка теми маргінальної особистості здійснювалася Стоунквіетом з культурологічних позицій: зіткнення культур, яке відбувається в свідомості маргінальної особистості — це форма вияву конфлікту соціальних груп, що представляють різні культури; маргінал належить одночасно до двох соціальних груп, не зливаючись із жодною з них. Драматична роздвоєність породжує у маргінала тривожне відчуття самотності, відчуження від суспільства. В залежності від обставин маргінальна особистість може відігравати роль лідера екстремістських угруповань або знаходитись у стані одвічного ізгоя. Маргіналізаційні процеси пов'язані, як правило, з перехідним станом, що переживає суспільство на певних етапах історичного розвитку. На сучасному етапі технологічні, соціальні, культурні зрушення останніх десятиліть надали проблемі маргінальності якісно нових окреслень. Урбанізація, масові міграції, інтенсивна взаємодія між носіями різних етнокультурних і релігійних традицій, розмивання вікових культурних бар'єрів, вплив на населення засобів масової комунікації — все це призвело до того, що маргінальний статус став у сучасному світі не стільки винятком, скільки нормою існування великої кількості людей. Ретроспективний погляд на історію світової культури також засвідчує, що незрідка в оновлюваних тенденціях духовної історії людства лідерська роль належала саме маргінальній особистості. (Є. Петров)

МАРГІНАЛЬНІСТЬ (від латинського margo — межа, границя) — поняття, яке застосовується для позначення пограничності, периферійності, невизначеності становища людини щодо будь-яких соціальних груп (національних, класових, культурних).

МАРИНОВИЧ, Мирослав Франкович (1949, с. Комаровичі Львівської обл.) — релігієзнавець, журналіст. Закінчив електрофізичний факультет ДУ "Львівська політехніка" (1972). У 1977 — 1987 рр. — політв'язень, засуджений за звинуваченням у "проведенні антирадянської агітації та пропаганди". У 1996 — 1997 рр. стажувався у Колумбійському університеті (США), у центрі вивчення прав людини. Від 1997 р. — директор інституту релігії та суспільства Львівської Богословської академії, член громадської ради Українсько-американського бюро захисту прав людини, засновник української асоціації "Міжнародна амністія" (1993). Коло наукових інтересів: релігієзнавство, історія християнства, проблеми екуменізму, релігійної свободи. Автор понад 50 наукових та науково-популярних праць.

Основні твори: "Україна на полях Святого Письма" (1991); "Україна: дорога через пустелю" (1993); "Спокутування комунізму" (1993); "Правда людини" (1994).

МАРИТЕН, Жак (1882, Париж — 1973) — французький філософ, чільний представник неотомізму XX ст. Навчався у Сорбонні, відвідував лекції Бергсона у Колеж де Франс. Викладав у Паризькому католицькому інституті (з 1914 р.); професор філософії у Принстоні (1948 — 1956). У віці 24 років прийняв католицизм і наступні 60 років присвятив розробці всеосяжної філософської системи, спираючись на твори Томи Аквінського та його послідовників. В обґрунтуванні онтології і гносеології обстоював плюралізм. Онтологічні рівні — фізичний, біологічний, психологічний, соціальний, духовний — не зводяться один до одного; пізнання також охоплює різні способи осягнення реальності — від застосування логічного розуму до творчої інтуїції та містичного досвіду. У розумінні людини Маритен вирізняв два рівні — рівень індивідуального та особистісного (персонального). Людина як індивід підпорядковується суспільству, у якому вона живе, у той час як особистість, що має безсмертну душу, наділена здатністю трансцендувати суспільні стосунки. Згідно з Маритеном, суспільство повинно усвідомлювати високе призначення людини на персональному рівні й створювати для цього належні умови. Концепція людини Маритена становить різновид християнського персоналізму. У висвітленні соціально-філософської та політико-філософської проблематики обстоював демократичний лад, протиставляючи його як крайнощам лібералістського атомізму в облаштуванні суспільства, так і нівелюванню індивідуальності в умовах тоталітаризму. "Метафізична інтуїція буття", за Маритеном, становить підвалину метафізики, поєднуючи окремий персональний інтелект із його довічним (Божественним) джерелом.

Основні твори: "Філософія Бергсона" (1914); "Мистецтво і схоластика" (1920); "Релігія і культура" (1930); "Рівні знання" (1932); "Вступ до метафізики. Сім лекцій про буття" (1934); "Інтегральний гуманізм" (1936); "Християнство і демократія" (1943); "Людина і держава" (1951); "Моральна філософія" (1960).

МАРКС, Карл (1818, Трір — 1883) — німецький мислитель, суспільний діяч, засновник марксизму. Навчався у Трірській гімназії (1830 — 1835), на юридичному факультеті Боннського (1835 — 1836) і Берлінського (1836 — 1841) університетів. У 1839 — 1841 рр. працював над дисертацією "Відмінність між натурфілософією Демокрита і натурфілософією Епікура", отримав ступінь доктора філософії. Вчення Маркса складається з трьох частин: філософії, політекономії, теорії соціалізму. Загальний зв'язок їх наступний. На противагу Гегелю, Маркс розробив власний метод — матеріалістичну діалектику і застосував її до аналізу суспільних явищ. На цьому шляху він розвинув нове їх тлумачення — матеріалістичне розуміння історії. Головний його принцип — вирішальна роль матеріального виробництва в житті суспільств, тому анатомію їх слід шукати в політичній економії, у відносинах власності і боротьбі класів як носіїв цих відносин. На відміну від попередніх епох, коли домінували сільське господарство, ремісництво, торгівля їх продуктами, за часів Маркса на перший план вийшла промисловість, а головними діячами історії стали капіталісти і робітничий клас. Їх взаємини Маркс розкрив у теорії відчуження, згідно з якою капітал складається з праці, котра не оплачується, відчужується завдяки тому, що капіталісти володіють засобами виробництва, а пролетаріат їх позбавлений. На цій підставі між ними точиться класова боротьба, кінцева мета якої, за Марксом, — знищення приватної власності, встановлення диктатури пролетаріату і створення нового, соціалістичного ладу. В цій боротьбі Маркс став на бік робітничого класу і заснував так званий науковий соціалізм. Попередні його варіанти мали утопічний характер, але упродовж всієї історії підлеглі — раби, кріпосні селяни, ремісники — боролися за більш справедливий лад. Тому тут існувала дійсна проблема, котру Маркс намагався розв'язати за допомогою "експропріації експропріаторів", а його опоненти — за допомогою реформ. В еволюції поглядів Маркса на різних стадіях домінуючими були різні частини його вчення. Спочатку такою стала філософія. Можна виділити три етапи розвитку його поглядів на неї: 1) власне антропологічний — сюди відносяться "Економічно-філософські рукописи 1844 року". Саме з приводу них "ранньому Марксу" з боку ортодоксів робився закид в так званому антропологізмі, коли він знаходився під впливом Фоєрбаха і аналізував людину абстрактно. 2) Етап "філософії життя", наявний в "Німецькій ідеології" (1845 — 1846), особливо в першому її розділі, де основне поняття — "життя" та цілий спектр похідних, добре структурованих термінів: живі людські тіла як передумова історії; дійсні індивіди, їх діяльність і матеріальні умови життя; виробництво матеріального життя як перший історичний акт; виробництво життєвих засобів і самого життя людей; життєдіяльність як вираз єдності праці та існування індивідів; спосіб життя як синтез усіх зазначених моментів; критика ідеалізму за зведення живих реальних індивідів до самосвідомості. Це один з перших варіантів "філософії життя", а Маркс — один із засновників даної філософської течії. З) Автентичним вченням Маркса стало матеріалістичне розуміння історії, перший виклад якого подано в "Німецькій ідеології", а класичне формулювання — в передмові до книги "До критики політичної економії" (1859). Завдяки прагненням подати Маркса у "чистому" вигляді і максимальній незалежності від будь-яких впливів попередні форми його філософування було відсунуто в тінь і проголошено "недоліками". В загальній духовній еволюції Маркса антропологія і філософія життя стали нетривалими епізодами. Але їх цінність неминуща, бо людина — істота не тільки духовна, а й матеріальна, немислима без матеріального життя, і ніхто його так не відчув і не висунув на перший план, як Маркс. Йому була притаманна особлива інтуїція, загострене бачення реального життя. Далі Маркс перейшов до спеціально-політекономічних досліджень, у яких живі люди перетворилися на соціальні маски чи ролі — капіталіст, робітник тощо. В "Капіталі" про особу йдеться лише остільки, оскільки вона є уособленням економічних категорій, носієм певних класових інтересів. Апогеєм економічних пошуків Маркса стала публікація першого тому "Капітала" (1867), а підсумком його — розкриття "історичної тенденції капіталістичного накопичення"; суть її в революційному переході від буржуазних до соціалістичних відносин. Соціалізм був висновком з економічного аналізу. Розробивши його в загальних рисах, Маркс доклав чимало зусиль до практичної реалізації свого соціального ідеалу: був засновником і керівником І Інтернаціоналу, підтримував Паризьку Комуну (1872) і таке інше. Особистою його метою була очікувана ним пролетарська революція, в якій він мріяв стати "Диктатором" (так називали його в колі друзів). Ця мрія не здійснилася. Натомість протягом XIX ст. в Західній Європі позначилася інша тенденція — перехід від революцій до реформ як головних засобів суспільних перетворень. Теоретично вона була розроблена так званими реформістами — Бернштейном, Каутським та ін. Значною мірою до неї в 90-ті рр. наблизився Енгельс. Цим окреслюються історичні межі Марксового соціалізму. Філософські його погляди виходять за ці межі, мають самостійне значення.