Філософський Енциклопедичний Словник

ЕМАНАЦІЯ (від латинського emanatio — витікання) — поняття неоплатоністської філософської традиції, яке означає перехід від вищого і досконалого онтологічного ступеня Універсума до менш досконалих і нижчих його ступенів. Одним із найпоширеніших образів еманації є сонце і сонячне світло, які зустрічаються у Платона, надалі сприймаються християнською теологією в особі Псевдо-Діонісія Ареопагіта, а також арабо-мусульманською та європейською середньовічною думкою. Вплив концепції еманації простежується у пантеїзмі Еріугени, німецьких містиків XIV ст. (Екхарт та ін.), у вченні Кузанського.

ЕМАНСИПАЦІЯ (від латинського emancipo — звільняю від опіки) — виражена у різноманітних формах тенденція соціального розвитку, яка репрезентує звільнення людей від тих чи інших форм несвободи, дискримінації, гноблення. У найбільш універсальному вигляді можна вважати, що емансипація репрезентує звільнення людини від "культури залежності" як такої, створення (в ідеалі) для людей непідневільних умов існування, коли вони можуть повною мірою визначати своє життя на власний розсуд. Формою реалізації потенцій емансипації є творення альтернатив, які надавали б людині можливість самовизначення, вибору. Рівень емансипації може слугувати мірилом (хоч і не самодостатнім) для оцінки розвиненості суспільств. Традиційні суспільства демонструють стабільність за умов мінімального потенціалу емансипації (примусова соціальність). Сучасні лібералізовані суспільства є у певному сенсі тереном емансипаторських експериментів і дослідів. Їхня стабільність менша, але тут окремий індивід має принципову можливість реалізовувати власний життєвий проект (інша справа, що кінцева кількість таких проектів є обмеженою в принципі). З іншого боку, емансипація ніколи не може бути здійснена "повністю": звільняючи людину від одних обмежень і залежностей, емансипація передбачає занурення в мережу інших, менш явних, але так само суттєвих. Власне, сам соціальний процес (і прогрес) є колообігом емансипаторських практик, які невпинно змінюють одна одну, визначаючи, окреслюючи й "обживаючи" нові простори і сфери соціальної свободи. До різних форм цих практик є підстави віднести — аболіціонізм (рух за ліквідацію рабства у США), національно-визвольний рух (звільнення від імперського гніту), рух за гуманізацію звичаїв війни (визнання прав військовополонених, заборона деяких видів зброї, які завдають людині особливих страждань і каліцтв та ін.), секуляризацію і Реформацію (обмеження влади і впливу церкви на суспільні справи), суфражизм (жіночий рух за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав), правозахисний рух в усіх різновидах та ін. (В. Заблоцький)

ЕМЕРДЖЕНТНА ЕВОЛЮЦІЯ (від латинського emergence — з'являтися, виносити на поверхню) — ідеалістична концепція розвитку як стрибкоподібного процесу виникнення якісно нових рівнів існування, детермінованих "внутрішньою спрямованістю" нематеріального творчого начала. Засновники емерджентної еволюції — Лойд-Морган та Александер. Прихильники теорії емерджентної еволюції розрізняють два типи змін: "результанти" — кількісні зміни, які можна точно передбачити, визначаючи шляхом алгебраїчного складання вихідних елементів, та "емердженти" — непередбачені якісні зміни, що не є наслідком попередніх процесів. Відповідно до градації "емерджентів", емерджентна еволюція постає як вчення про "рівні існування", число яких налічується від трьох базових (матерія, життя, психіка) до кількох десятків. Нижчий рівень є лише умовою для виникнення вищого, але не породжує його, зате вищий рівень включає в себе нижчий й підпорядковує його. Джерело розвитку тлумачиться у концепції емерджентної еволюції як таємниця. Деякі англо-американські філософи (Селларс) тлумачили поняття емерджентності в матеріалістичному дусі, як вираз внутрішнього динамізму матеріального світу. Концепція емерджентної еволюції має багато спільного з концепцією "творчого пориву" Вергсона, філософією процеса Вайтгеда та теологічним еволюціонізмом Тейяра де Шардена. (М. Кисельов)

ЕМЕРСОН, Ралф Уолд (1803, Бостон — 1882) — американський філософ романтичного спрямування, поет та есеїст. Закінчив Гарвардський університет (1821). Був священиком-унітарієм, пізніше відмовився від церковного сану (1832). У 1836 р. у м. Конкорді створив "Трансцендентальний клуб" і став засновником трансцендентальної школи в США. Злет кар'єри Емерсона розпочався з його лекторської діяльності (1833). Прочитані ним курси лекцій "Великі люди", "Англійська література", "Філософія історії" стали знаними не тільки в Америці, а й Англії. Вчення Емерсона мало спіритуалістичний характер: лише дух вважався реальністю, природа розглядалась як символ духу. Людина — мікрокосмос всередині макрокосмосу; між людською душею та універсумом існує певна відповідність, взаємозв'язок. Подібно до Карлейля, Емерсон наголошував на значенні видатних постатей в культурі та історії вцілому, зауважуючи, що їхнє особисте самоздійснення може бути вагомим для кожного з нас. Збагативши жанр морально-філософського есе завдяки таким ключовим поняттям, як "особисте моральне вдосконалення", "довіра собі" (інтуїція внутрішнього "Я", в якому розвиваються загальнолюдські істини), Емерсон розвивав теорію моральності у формі витонченого індивідуалізму. Його не влаштовував будь-який стан суспільства, що заважає вдосконаленню особистості. Наполегливо захищаючи ідею любові до свободи, Емерсон надавав першочергового значення розвиткові культури (дорівняно з промислово-комерційними можливостями суспільства); обстоюючи інтереси насамперед американської нації, вважав, що кожна нація має невичерпний потенціал для розвитку, від якого, зрештою, залежить доля усього цивілізаційного поступу.

Основні твори: "Природа" (1836); "Досліди" (1841); "Обранці людства" (1845 — 1847); "Суспільство і самотність" (1870); "Освіченість і соціальні цілі" (1876).

ЕМОТИВІЗМ (від англійського emotive — той,що викликає емоції, збуджує) — один із чинників метаетики. Розрізняють радикальний емотивізм (Айєр, Рассел) та поміркований емотивізм (Стивенсон). Виходячи із загальних засад етичної версії логічного емпіризму, емотивізм вважає, що лише такі етичні висловлювання мають сенс, які можуть перевірятися емпірично або ж є тавтологією логічних висловлювань. Такі моральні поняття, як "добро", "правильне", "вірне" розглядаються лише як ціннісні вирази, зміст яких не можна звести до ознак емпіричних предметів, а отже, їх неможливо зафіксувати у вигляді дескриптивних значень. Емотивізм вбачає значення етичного висловлювання у тому, що почуття промовця, яке набуло мовного виразу, може привести, а може і не привести до появи у слухача автентичного змісту зазначеного почуття. Тобто етичні поняття мають лише емотивні значення, які можуть використовуватися як відповідники емоційних почуттів або індивідуальних емоційних уявлень.

ЕМПЕДОКЛ з Акраганта (490 — 430 до н.е.) — давньогрецький філософ знатного походження, Емпедокл відзначався багатьма обдаруваннями і різноманітними досягненнями (в галузі літератури, драматургії, політики, медицини, риторики тощо). У філософському вченні Емпедокл здійснює синтез багатьох космогонічних ідей досократиків. За Емпедоклом, першооснову буття складають чотири елементи (стихії): вогонь, земля, повітря та вода, як незмінні "корені сущого". Все існуюче утворюється через їх поєднання та розмежування під дією двох всесвітніх сил — любові (дружби, приязні) та ворожнечі (відрази, розбрату). Під дією любові світова сфера стає єдиною, навіть розрізнення стихій зникає у вищій точці цієї єдності. Під дією ворожнечі відбувається відчуження речей одна від одної і панує принцип множинності. Існування космосу являє собою своєрідну пульсацію дії то любові, то ворожнечі — що призводить або до єдності, або до розмежування. Вчення про чотири елементи стало одним із принципів фізики Аристотеля і складало основу фізичних уявлень про речовину аж до часів Ньютона та Лавуазьє. Певним чином воно відтворюється й у сучасному уявленні про чотири основні агрегатні стани речовини: твердий, рідинний, газоподібний та плазматичний.

Основні твори: "Про суще"; "Очищення".

ЕМПІРИЗМ (від грецького έμπειρία — досвід) — філософський напрям, протилежний раціоналізмові, вважає чуттєвий досвід єдиним джерелом і критерієм вірогідного знання. Сильний бік емпіризму полягає в орієнтації на ретельний аналіз чуттєвості та її ролі у пізнанні. Досвід розглядається передусім як чуттєве пізнання, що виникає через взаємодію органів чуття із зовнішніми речами (зовнішній досвід), хоча більшість філософів — прибічників емпіризму — визнають важливість і досвіду внутрішнього, тобто усвідомлення душевних станів суб'єкта пізнання в акті інтроспекції (рефлексії). Близькі до емпіризму, але не тотожні йому, два напрями у філософії: прагматизм і логічний емпіризм. Незважаючи на те що обидва напрями ґрунтуються на емпіризмі, вони мають також власні, відмінні від нього філософські підходи. Елементи філософії емпіризму, зокрема емпіричні пояснення процесу формування понять, пронизують всю історію філософської думки, починаючи від Античності. Але як цілісна гносеологічна концепція емпіризм сформувався у культурі Нового часу. Гассенді — французький християнський мислитель XVII ст. — відродив емпіричне вчення Епікура. Але найвідомішим прибічником емпіризму в філософії цього періоду був англійський філософ Ф. Бекон. Центральною в його філософії була проблема наукового методу, який він розглядав як метод виведення теоретичних принципів (аксіом) із чуттєвого досвіду. Досвід трактується Ф. Беконом не як просте чуттєве споглядання, а як науковий експеримент, що має систематичний і цілеспрямований характер. На думку Ф. Бекона, дані досвіду ведуть до необхідного результату лише за умови їх раціональної обробки. Методом аналізу та узагальнення емпіричних даних він вважав наукову індукцію. Матеріаліст і номіналіст XVII ст. Гоббс поєднав крайній емпіризм у тлумаченні походження понять (які розглядав як результат фізичної дії зовнішніх речей на тілесні органи відчуттів) з раціоналізмом щодо знань. Для нього все достеменне знання має апріорний характер, оскільки воно на кшталт геометричних теорем є точним висновком із попередніх дефініцій. Найвпливовішу форму емпіризму в новій філософії створив Локк. У праці "Нариси про людський розум" він доводив, що всі знання походять із відчуттів або рефлексії. Спростовуючи теорію вроджених ідей, він розглядав стан свідомості немовляти як чисту дошку (tabula rasa). Аналізуючи джерела виникнення ідей, Локк прагнув показати, яким чином прості ідеї, що виникають у зовнішньому і внутрішньому досвіді, об'єднуються у складні. Головні способи утворення складних ідей, за Локком, — це поєднання, порівняння, абстрагування й узагальнення. Подальша еволюція британського емпіризму полягала у послідовному дотриманні цього принципу і звільненні філософії від залишків метафізики. Так, Берклі, виходячи багато в чому із теорії пізнання Локка, надав їй більш переконливого ідеалістичного характеру. Він попередньо накреслив лінію, яка зрештою привела до феноменалізму — погляду, згідно з яким реальність поза нашими відчуттями є "ніщо". Важливий крок у цьому напрямі було зроблено також Г'юмом. У Франції, завдяки зусиллям таких філософів, як Вольтер, Кондильяк, Гельвецій, емпіризм Локка став підґрунтям сенсуалізму, в межах якого всі складові духовного життя людини пояснюються через чуттєвий досвід. Послідовним прихильником емпіризму в англійській філософії XIX ст. був Дж. Ст. Мілль. Він дотримувався думки, що всі знання, в тому числі математичні, мають емпіричне походження і спираються на метод індукції. Такий підхід характерний також для Спенсера, хоч він пропонував також пояснення іншого типу, зокрема щодо людських переконань. Останні, вважав він, значною мірою ґрунтуються на успадкуванні від попередніх поколінь. Точку зору радикального емпіризму в філософії науки обстоювали відомі математики та основоположники філософії сучасної фізики Кліффорд та Пірсон. У філософії XX ст. найвідоміший представник емпіризму — британський філософ і логік Рассел, який, наслідуючи Г'юма, вважав, що завданням філософії є аналіз усіх понять у термінах, які можуть бути безпосередньо віднесені до чуттєвих вражень. Теорїї, обґрунтовані Расселом, а також Вітгенштайном, сприяли розробці варіанта логічного позитивізму німецьким філософом Карнапом. Емпіризм, характерний для логічного позитивізму вцілому, виразно виявився у такому фундаментальному принципі, як принцип верифікації. (В. Гусєв)

ЕМПІРИЧНЕ ЗНАННЯ — окремий, відносно самостійний тип знання, що формується в процесі безпосереднього чуттєвого досвіду засобами спостереження, моніторингу, експерименту і закріплюється у відповідних формах опису реєстрації природного перебігу явищ або показань приладів, в різного роду таблицях, графіках, протоколах, статистичних зведеннях тощо. На відміну від теоретичного знання, емпіричне знання є безпосереднім відображенням об'єктивної реальності; за своїм змістом воно є сукупністю уявлень і фактів про властивості речей та процесів, неопосередковані зв'язки та закономірні залежності. Йому притаманна очевидність, наочність і онтологічна прозорість. Тому емпіричне знання наділене чуттєвою достовірністю, є самодостатнім, його істинність не потребує спеціальних процедур доведення. В пізнавальному процесі емпіричне знання виступає базою формування більш високих рівнів наукового знання та інтерпретації абстрактних теоретичних побудов. Абсолютизація місця і ролі емпіричного знання у пізнанні об'єкта веде до емпіризму. (П. Полон)

ЕМПІРИЧНЕ і ТЕОРЕТИЧНЕ — філософські категорії для позначення двох взаємопов'язаних рівнів пізнання та відповідної характеристики набутих знань. Емпіричне пізнання, головними пізнавальними прийомами якого є спостереження і експеримент, розкриває фактуальність досліджуваних явищ та кореляції між ними, дає описання їх у формі протоколів, спостережень, графіків, таблиць тощо. Об'єктами емпіричного пізнання є безпосередні фрагменти дійсності, осмислені свідомістю. На відміну від емпіричного теоретичний об'єкт — це не безпосередня репрезентація дійсності, а її логічна реконструкція за допомогою абстрагування та ідеалізації (наприклад, точка, що не має розмірів; абсолютно чорне тіло, ідеальний газ). Головною для теоретичного пізнання є побудова теорії, яка являє собою форму систематизованого, узагальненого, внутрішньо несуперечливого, вірогідного знання про сутність досліджуваних явищ. Теорія розкриває причини і формулює закони, що виражають внутрішні, істотні, необхідні зв'язки, дають пояснення певному колу явищ і створюють можливість передбачення в даній предметній галузі. Без нагромадження емпіричного матеріалу неможливе пізнання дійсності, однак лише теорія, яка підтверджується практикою, забезпечує проникнення в сутність явищ дійсності. (П. Йолоп)

ЕМПІРІОКРИТИЦИЗМ — другий етап розвитку позитивізму, заснований на початку XX ст. фізиком Махом та філорофом Авенаріусом. Відроджує суб'єктивний ідеалізм Берклі. Декларує прагнення подолати протистояння матеріалізму та ідеалізму. В центрі вчення емпіріокритицизму стоїть ідеалістично витлумачене поняття "досвід" — не як відображення об'єктивного світу, а як внутрішній зміст свідомості, незалежний від зовнішніх впливів. Єдиною реальністю є відчуття та їх комплекси. Емпіріокритики заперечують достовірність людських знань, спроможність науки досягти об'єктивної істини, тлумачать пізнання як засіб біологічного пристосування до зовнішнього середовища, тому актуальними стають вимоги простоти й доцільності, що відбилося в принципі "економії мислення" та ідеалі "суто описової науки". В цьому аспекті емпіріокритицизм має багато спільного з прагматизмом. Спричинений кризою класичної фізики, емпіріокритицизм заперечує матерію як втілення об'єктивної реальності, незалежної від суб'єкта сприйняття; тлумачиться як фізичний ідеалізм. (М. Кисельов)

ЕНГЕЛЬС, Фридрих (1820, Бармен, Пруссія — 1895) — німецький мислитель, суспільний діяч, один із засновників марксизму. Син підприємця (текстильного фабриканта), він присвятив свою творчість і діяльність доведенню минущого характеру суспільства приватної власності та необхідності революційної його заміни соціалізмом (комунізмом). Сподвижник і друг Маркса. Енгельс прийшов до ідей соціалізму переважно на ґрунті філософських міркувань (особливо теорії відчуження). Соціалістична орієнтація Енгельса мала витоки насамперед в політекономії і реальних суспільно-економічних колізіях (які особливо мали місце в Англії на початку 40-х рр. XIX ст). При всій єдності поглядів Маркса й Енгельса між ними є певні відмінності. Головним принципом філософії Маркса був принцип практики, яку він розумів як основу всіх виявів існування людини. Відповідним принципом у Енгельса було "велике основне питання всієї, особливо новітньої філософії" — про відношення мислення до буття, духу до природи: про первинність чи вторинність останньої, про пізнаваність світу. З огляду на це, Маркс вважав головним недоліком усього попереднього матеріалізму споглядальність, а Енгельс — його механістичний, метафізичний характер та ідеалізм у розумінні історії. Це відбилося і на розумінні природи. Якщо Маркс бачить її в контексті практики, то Енгельс зосереджує свою увагу на природі як такій ("Діалектика природи"). Характерною рисою творчості Енгельса є багатоманітність його зацікавлень та наукових інтересів. Він спеціально вивчав природознавство, військову справу, житлове й селянське питання тощо і на основі цього створив відповідні концепції. Помітною є протилежність загальних тенденцій духовної еволюції двох засновників марксизму: Маркс від ранніх філософських творів перейшов до політекономії і на ній, зрештою, зупинився. Енгельс продовжував розробляти марксизм в усіх його відгалуженнях (наприклад, "Анти-Дюринг") й інтерес до філософських досліджень з часом у нього не спадав. Матеріалізм і діалектику Енгельс аналізував і розробляв у загальному вигляді, тоді як у Маркса вони підпорядковані конкретному предмету його досліджень. Розробити, викласти і донести до широкого читача філософію марксизму випало саме на долю Енгельса. Він називав її по-різному: "новий матеріалізм", "сучасний матеріалізм", "матеріалістична діалектика", маючи на увазі, що "сучасний матеріалізм" є по суті діалектичним і що продовження його становить "матеріалістичне розуміння історії", або "історичний матеріалізм". Термін "діалектичний матеріалізм" запровадив Дицген. У 90-ті рр. XIX ст. Енгельс критично переосмислив певні аспекти історії і практики соціалізму. У вступі до праці Маркса "Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р." (1895) він оцінив свої і Маркса очікування близької революції як ілюзію, а способи боротьби, котрі тоді застосовувалися, — як застарілі; звернув увагу на новий для того часу, але ефективний засіб трансформації суспільства — всезагальне виборче право. Енгельс — вчений помітив і вказав на можливий перехід від насильницьких до мирних, парламентських способів боротьби. В праці "До критики соціал-демократичної програми 1891 р." Енгельс дійшов висновку, що в розвинутих країнах: Франції, Англії, Америці (але не в "деспотичній" Німеччині) можливе мирне "вростання" старого суспільства в соціалізм (втім, це "вростання" зберігало революційний зміст — заміну приватної власності суспільною). Енгельс — видатний прогнозист соціальних явищ. Майже за 20 років наперед (у 1895 р.) він передбачив настання доби світових війн. Але найбільш вражаючим є передбачення ним революції в Росії. Енгельс припускав, що почнеться вона в Петербурзі, буде здійснена невеликим гуртом людей, надасть поштовху до розвалу усієї системи і вивільнить такі руйнівні сили, які потім неможливо буде приборкати; але згодом люди, котрі здійснять революцію, переконаються в тому, що вони вчинили те, чого самі не знали й не хотіли. Енгельс, слідом за Гегелем, називав такий перебіг подій "іронією історії".

Основні твори: "Становище робітничого класу в Англії" (1845); "Анти-Дюринг" (1878); "Походження сім'ї, приватної власності і держави" (1884); "Діалектика природи" (написано 1873 — 1883 рр., опубліковано 1925 р.); "Людвіг Фоєрбах і кінець класичної німецької філософії" (1886). (В. Білодід)

ЕНЕРГЕТИЗМ — течія в філософії природознавства, яка виходить з визнання енергії першоосновою світу. Основоположником її вважається Оствальд, який у "Філософії природи" зробив спробу обґрунтувати цю тезу. Деяке пожвавлення інтересу до енергетизму в філософії науки мало місце після відкриття явища радіоактивності, коли виявилося, що радіоактивне випромінювання супроводжувалося деяким зменшенням маси радіоактивної речовини, а також після відкриття Ейнштейном так званого закону взаємозв'язку маси й енергії. Проти енергетичний матеріалізм пропонує два традиційних заперечення: 1) Замість матерії енергетизм висуває на роль першооснови буття енергію, в яку, згідно з енергетизмом, ця остання може перетворюватися; 2) Енергетизм розриває іманентний зв'язок між матерією й рухом. У межах енергетизму так звана анігіляція елементарних часток у ядерних взаємодіях трактується як зникнення матерії й перетворення її на чисту енергію. Енергетизм є однією з форм філософії природи, з долею якої майже ніяк не пов’язана історія сучасного природознавства. (Ф. Канак)

ЕНТЕЛЕХІЯ (від грецького ἐντελέχια — здійсненність) — термін філософії Аристотеля, що позначає актуальну дійсність предмета на відміну від його потенції (можливості буття); виражає єдність матеріальної, формальної, діючої та цільової причин. Якщо матерія, згідно з Аристотелем, є лише чистою можливістю, то ентелехія є такою формою (або формальною причиною), котра одночасно містить енергію діючою причини та спрямованість цільової причини, що і є реалізацією цілісності речі. Аристотель пов’язує ентелехію з енергією, оскільки і перша, і друга означає рух, актуалізацію можливості. Однак, якщо енергія є діяльністю, котра походить від “діла” (ergon), то ентелехія має смисловий відтінок уже реалізованої мети (telos) цієї діяльності. Формальна, діюча і цільова причини можуть також зосереджуватися, за Аристотелем, в “Першодвигуні”. У філософії Нового часу поняття ентелехії використовував Ляйбніц у своїй монадології. До нього також зверталася віталістична біологія (див. Віталізм). У XX ст. воно характерне для синергетики.

ЕНТИМЕМА (від грецького ἐνθύμημα — маю на думці) — неповний, скорочений силогізм, в якому один із засновків або висновок в явному вигляді не сформульовані, хоч їх мають на увазі. Наприклад, у міркуванні “Всі філософи мудрі, отже, Сократ мудрий” в явному вигляді не сформульований менший засновок: “Сократ — філософ”. Застосування ентимеми значно прискорює процес обміну думками, а також посилює переконливість міркувань. Услід за Аристотелем, ентимему інколи характеризують (на противагу демонстративним міркуванням) як риторичний силогізм, “силогізм із ймовірного”. На відміну від повних силогізмів, використання ентимеми дещо утруднює виявлення можливих помилок, які можуть існувати або свідомо припускатись саме в пропущених засновках чи висновку. Логіка аналізує правильність / неправильність ентимеми (так звана проблема ентимематичного слідування) через відновлення ентимеми до повного силогізму. За допомогою ентимеми будують більш складні силогізми — епіхейреми.

ЕНТРОПІЯ (від грецького ἐντροπία — поворот, зміна, перетворення) — загально наукове поняття, яке відіграє центральну роль у науково-теоретичному описі еволюційних процесів фізики, біологи та інших наук. Поняття "ентропія" вперше було введене Клаузіусом (1865) для визначення міри незворотного розсіяння енергії в термодинамічній системі, де термін "ентропія" означає особливу функцію стану системи. Так звана нерівність Клаузіуса дозволяє визначити характер процесів, що відбуваються в адіабатично ізольованій системі, тобто процесів, які відбуваються без теплообміну з навколишнім середовищем. Можливими є тільки процеси, за яких ентропія або залишається незмінною (зворотні процеси), або зростає (незворотні процеси). Поняття "ентропія", застосоване до термодинамічно нерівноважних або незворотних станів, виражає міру "старіння" системи. Воно набуло широкого застосування в інших областях науки. В статистичній фізиці ентропія характеризує міру ймовірності здійснення будь-якого макроскопічного стану. В теорії інформації ентропія — міра невизначеності будь-якого досліду, який може мати різні наслідки. Поняття "ентропія" може відігравати велику роль у розумінні процесів, що відбуваються в живих організмах, оскільки останні можна розглядати як складну відкриту систему, що знаходиться у нерівноважному, але стаціонарному стані.

ЕПІКТЕТ (близько 50, Гієраполь, Фригія — близько 138) — давньогрецький філософ, представник пізнього стоїцизму. Раб одного з охоронців Нерона, деякий час був секретарем останнього, пізніше відпущений на волю. Заснувавши власну школу, проповідував стоїчну мораль у бесідах і вуличних суперечках. Вів украй аскетичний спосіб життя. Про вчення Епіктета можна судити лише із записів його учня — історика Флавія Аріана: "Роздуми Епіктета" (з 8-ми книг збереглося 4) і "Дружні бесіди Епіктета" (дійшли лише фрагменти з 12-ти книг). Основною ідеєю Епіктета є необхідність досягнення й утвердження людиною духовної свободи і моральної позиції за будь-яких зовнішніх обставин — рабства чи можновладності, злидарювання чи розкошів. Однак при цьому Епіктет засуджує рабство як моральне потворство, яке призводить до духовної вбогості, а то й ницості як раба, так і його господаря. Господар, що піддається сваволі власних примх, — навіть більший невільник, аніж раб, що стійко долає труднощі долі. Вище благо Епіктет вбачав в узгодженості дій, поведінки, бажань і думок людини з природою, універсумом (божественними законами); вищу мету людини вбачав у свідомому підпорядкуванні своєї життєдіяльності розумній, божественній (природній) необхідності, що єднає особистість як розумну істоту з Богом та дотримання якої і є справжньою свободою. Від природи всі люди рівні, і лише зовнішні, випадкові обставини порушують цю рівність, ставлячи їх у позірно різне, часто-густо діаметрально протилежне становище. Тому покликання людини полягає не стільки у виборі своєї життєвої ролі, скільки у внутрішньому, моральному самовдосконаленні. Чимало ідей філософії Епіктета були розвинені римськими еклектичними вченнями, християнством. Письмових творів після Епіктета не залишилося.

ЕПІКУР (342, острів Самос — 270 до н. е.) — давньогрецький філософ, народився в сім'ї вчителя. Близько 309 р. почав навчати філософії в Колофоні, Мітилені, Лампсаку. Заснована в 306 р. власна школа отримала назву "Сад Епікура" і проіснувала вісім століть. Систему філософських поглядів виклав у численних (понад 300) письмових творах і листах, а також у бесідах з учнями та друзями. З письмової спадщини Епікура збереглися лише "Лист до Геродота" і "Лист до Піфокла", в яких викладені погляди Епікура на природу; "Лист до Менекея", що містить думки з питань моралі; а також "Головні думки", де в стислій, виразній формі виражені наріжні ідеї вчення Епікура. Останнє поділяється на три частини: "каноніку" (теорію пізнання), "фізику" (натурфілософію) й етику. Основною метою філософії Епікура є, на відміну від представників класичної давньогрецької філософії, не приріст нового знання, а опанування людиною мистецтва жити гідно, забезпечувати спокій своєї душі та зберігати духовну стійкість; протистояти також страху смерті, різноманітним стражданням і пристрастям. Епікур джерелом знання вважав чуттєві сприйняття.