Терехова Д. І. Вступ до мовознавства

Булаховський Л. А. Нариси з загального мовознавства // Вибр. твори: у 5 т. – К., 1975. – Т. 1.

Виноградов В. В. Проблемы литературных языков и закономерностей их образования и развития. – М., 1967.

Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов / За ред. О. С. Мельничука. – К., 1966. – С.7–23.

Гак В. Г. Сравнительная типология французского и русского языков. – Л., 1977.

Гухман М. М. От языка немецкой народности к немецкому национальному языку. – М., 1958. – Ч. 2.

Донских О. А. К истокам языка. – Новосибирск, 1988. Журавлев А. М. Звук и смысл. – М., 1991.

Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторы языковой эволюции. – М., 1982.

Зограф Г. А. Языки Индии, Пакистана, Цейлона и Непала.

– М., 1960.

Иванов В. В. Генеалогическая классификация языков и понятие языкового родства. – М., 1954.

Иллич-Свитыч В. М. Опыт сравнения ностратических языков: Сравнительный словарь. – М., 1971–1984. – Т. 1–3.

Историческая типология словянских языков: фонетика, словообразование, лексика и фразеология / Под редакцией А. С. Мельничука. – К., 1986.

Клесов А. А., Тюняев А. А. Происхождение человека (по данным археологии, антропологии и ДНК-генеалогии). – М., 2010.

Кононов А. Н. Основные этапы формирования турецкого пись- менно-литературногоязыка//Вопросыязыкознания.–1977.–№4. Кузнецов П. С. Морфологическая классификация языков. – М., 1954.

Красная книга языков народов России: Энциклопедический словарь-справочник. – М., 1994.

Левицький Ю. М. Мови світу: енциклопедичний довідник. – Львів, 1998.

Лейбниц Г. В. Новые опыты о человеческом разуме. – М.; Л., 1936.

Леонтьев А. А. Возникновение и первоначальное развитие языка. – М., 1963.

Малкова О. В. К истории образования восточнославянских языков (По данным Галицкого евангелия 1266–1301 гг.) // Вопросы языкознания. – 1984. – № 4.

61

Мейе А. Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков. – М., 1938.

Мейє А. Сравнительный метод в историческом языкознании. –

М., 1954.

Мейе А. Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков // Введение в языковедение: Хрестоматия: Учебн. пособие для студентов вузов / Сост. А. В. Блинов, И. И. Богатырева,

В.П. Мурат, Г. И. Рапова. М., 2000. – С. 280–308. Морфологическая типология и проблема классификации

языков. – М.; Л., 1965.

Мосенкис Ю. Л. Сравнение языков разных надсемей и проблема языкового моногенеза. – К., 1997.

Оранский И. М. Иранские языки. – М., 1963.

Півторак Г. П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов / Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». – К., 2001.

Потапов В. В. Краткий лингвистический справочник. Языки и письменность. – М., 1997.

Радевич-Вінницький Я. К. Україна: Від мови до нації. – Дрогобич, 1996.

Рождественский Ю. В. Типология слова. – М., 1969.

Руссо Ж.-Ж. Опыт о происхождении языков, а также о мелодии и музыке // Избр. соч., Т. 1. – М., 1961.

Савченко А. Н. Сравнительная грамматика индоевропейских языков. – М., 1974.

Семереньи О. Введение в сравнительное языкознание. – М., 1980.

Сепир Э. Язык, Введение в изучение речи // Введение в языковедение: Хрестоматия: Учебн. пособие для студентов вузов / Сост. А. В. Блинов, И. И. Богатырева, В. П. Мурат, Г. И. Рапова. М., 2000. – С. 309–331.

Суслопаров М. Розшифрування найдавнішої писемності з берегів Дніпра // Київ. – 1996. – № 9.

Типология германских литературных языков / Ред кол.

В.Н. Ярцева. – М., 1976.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістич-

них учень. – К., 1980.

Филин Ф. П. Образование языка восточных славян. – М.; Л., 1962. Филин Ф. П. Происхождение русского, украинского и белорус-

ского языков: Историко-диалектологический очерк. – Л., 1972. Энгельс Ф. Диалектика природы (Роль труда в процессе пре-

вращения обезьяны в человека) // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – 2-е изд. – Т. 20.

62

Ющук І. П. Про походження української мови // Дивослово

– 1995. – №1.

Языки Азии и Африки. – Т. 1–2. Индоевропейские языки. – М., 1976–1978.

Языки и диалекты мира. – М., 1982.

Языки народов СССР: в 5 т. – М., 1966–1967.

Якобсон Р. О. Типологические исследования и их вклад в срав- нительно-историческое языкознание // Введение в языковедение: Хрестоматия: Учебн. пособие для студентов вузов / Сост. А. В. Блинов, И. И. Богатырева, В. П. Мурат, Г. И. Рапова. М., 2000. – С. 332 – 340.

Якушин Б. В. Гипотезы о происхождении языка. – М., 1984. Ярцева В. Н. Развитие национального английского языка. –

М., 1967.

План-конспект заняття

Мета: розглянути основні гіпотези походження мови, закономірності її розвитку; охарактеризувати класифікації мов світу та принципи їх побудови.

Завдання:

•охарактеризувати донаукові та наукові гіпотези походження мови;

•з’ясувати закономірності розвитку мов;

•охарактеризувати розвиток і функціонування мов у різні історичні епохи;

•з’ясувати зовнішні та внутрішні причини мовних змін;

•розглянути класифікації мов світу, принципи їх побудови;

•охарактеризувати становлення порівняльно-історичного мовознавства і створення генеалогічної класифікації;

•розглянути генеалогічну класифікацію мов: основні мовні сім’ї, групи і підгрупи мов, з’ясувати територію їх поширення на лінгвістичній карті;

•охарактеризувати мови народів і народностей, що проживають в Україні.

Теоретичні питання

1. Походження мови: а) донаукові гіпотези; б) наукові гіпотези.

63

Вказівки: назвати авторів та охарактеризувати гіпотези походження мови: міфологічні, логосічні, звуконаслідувальну, вигукову, гіпотезу соціального договору, гіпотезу трудових викриків, гіпотезу суспільних регуляторів, статеву, ономатопоетичну, гіпотезу жестів, гіпотезу ігор, контактну гіпотезу; розкрити сутність гіпотез моногенезу та полігенезу, назвати вчених, які їх поділяють.

Література: Кочерган М. П., с. 39–45. Карпенко Ю. О., с. 70–73.

2. Закономірності розвитку мов.

Вказівки: розкрити сутність розвитку мови; пояснити поняття: «мовні контакти», «диференціація», «інтеграція», «конвергенція», «дивергенція»; охарактеризувати явища, які виникають внаслідок розвитку мов: субстрат, суперстрат, адстрат, піджин, креольська мова; назвати, які штучні мови вам відомі та яка наука займається їх вивченням.

Література: Кочерган М. П., с. 45–50. Карпенко Ю. О., с. 73– 77.

3. Розвиток і функціонування мов у різні історичні епохи. Вказівки: охарактеризувати особливості розвитку і функціо-

нування мов у різні історичні епохи; розкрити поняття: «племінна мова», «мова народності», «національна мова», «літературна мова», «мова міжнаціонального спілкування», «світова мова»; простежити зміни в мовній картині світу в історичному процесі; дати визначення літературної мови і літературної норми; охарактеризувати стан і перспективи розвитку автохтонних мов (див.: додаток А, схема А.5).

Література: Кочерган М. П., с. 51–58. Карпенко Ю. О., с. 73–77.

4. Зовнішні та внутрішні причини мовних змін.

Вказівки: назвати і пояснити зовнішні та внутрішні причини мовних змін; розкрити специфіку розвитку різних рівнів мовної структури.

Література: Кочерган М. П., с. 45–51. Карпенко Ю. О., с. 78–86.

5. Класифікації мов: генеалогічна, ареальна, типологічна, функціональна, соціолінгвістична, фонологічна, синтаксична.

Вказівки: назвати та охарактеризувати основні класифікації мов світу: генеалогічну, ареальну, типологічну, функціональну,

64

соціолінгвістичну, фонологічну, синтаксичну; пояснити принципи їх побудови, назвати авторів (див.: додаток З, схема З.1).

Література: Кочерган М. П., с. 58–102. Карпенко Ю. О., с. 86–109.

6. Порівняльно-історичне мовознавство.

Вказівки: назвати основних представників та дати стислу характеристику становлення порівняльно-історичного мовознавства; охарактеризувати особливості становлення та принципи порівняльно-історичного методу; з’ясувати його можливості і слабкості.

Література: Кочерган М. П., с. 60–61. Карпенко Ю. О., с. 20–24.

7. Генеалогічна класифікація мов.

Вказівки: визначити критерії спорідненості мов; дати детальну характеристику генеалогічної класифікації мов (див.: додаток З, схема З.2); охарактеризувати основні мовні сім’ї, групи і підгрупи мов; з’ясувати територію їх поширення та показати на лінгвістичній карті.

Література: Кочерган М. П., с. 61–102. Карпенко Ю. О.,

с.87–97. Дорошенко С. І., Дудик П. С., с. 263–291. Ющук І. П.,

с.105–109.

8.Структурно-типологічні та генетичні ознаки мов народів і народностей України.

Вказівки: охарактеризувати мови народів і народностей, що проживають в Україні, зі структурно-типологічного та генетичного погляду.

Література: Бевзенко С. П. Вступ до мовознавства: Короткий нарис: Навч. посіб. – К., 2006. – С. 45–46.

Практичні завдання

Вправа 1. Зіставте висловлювання про походження мови і поясніть сутність поданих гіпотез.

1. «Найдавнішу добу існування людей на землі палеон-

і новокам’яний (неоліт). Новокам’яний вік тривав приблизно від

65

5000 до 2500 років до Н. Х. Саме про цю добу ми можемо сказати, що тоді жили люди, які були схожі на нас і розмовляли різними мовами, про існування яких ми можемо лише здогадуватися.

Ці віки були передісторією людства, тому що власне історія почалася разом з винайденням письма в країнах Старого Світу близько 3000 років до Н. Х. Наскільки незначною є за своєю тривалістю історична доба, можна зрозуміти з такого порівняння. Існування планети Земля оцінюється приблизно в 5 або 4,5 мільярдів років. Якщо уявити цей час у вигляді однієї доби з 24 годин, то тоді одна година буде дорівнювати 180 мільйонам років, одна хвилина – 3 мільйонам, одна секунда – 50000 років. Якщо палеоліт з його ще досить твариноподібними неандертальцями закінчився приблизно за 120000 років до Н. Х., то в цей час люди вже повинні були навчитися говорити «по-людськи»,

іце всього лише за якихось дві з чимось секунди в історії нашої планети! Якщо Африка (або точніше – східна Африка) була колискою людства, яке поступово розселилося на всіх континентах

іостровах,... не виключено, що саме Африка була місцем виникнення першої людської мови. Питання про один центр або про кілька центрів виникнення людського мовлення залишається без точної відповіді».

(Білецький А. О. Про мову і мовознавство. – К., 1997. – С. 45).

2.«У 1739 шведський природознавець Карл Лінней у своїй Системі природи (Systema Naturae) класифікував людину – Homo sapiens – як одного з приматів… Примати утворюють один із рядів у складі класу ссавців і розподіляються на два підряди: напівмавпи і вищі примати. До останніх належать мавпи і людина…

Виділяють такі види людини, усі вони належать до роду Homo:

• людина уміла (Homo habilis),

• людина рудольфська (Homo rudolfensis),

• людина працююча (Homo ergaster),

• людина прямоходяча (Homo erectus),

• людина флоресська (Homo floresiensis),

• людина-попередник (Homo antecessor),

• людина гейдельбергська (Homo heidelbergensis),

• людина неандертальська (Homo neanderthalensis)…

• людина розумна (Homo sapiens).

66

•Підвиди:

•людина розумна найстаріша (Homo sapiens idaltu),

•людина розумна розумна (Homo sapiens sapiens).

Сучасна людина – це підвид «людина розумна розумна» (Homo sapiens sapiens), у середині якого виділяють наявність рас.

Видова класифікація є найбільш сучасною…

Чарльз Дарвін висунув сіміїдну (від лат. simia – мавпа) теорію, яка обґрунтовує походження людини від викопних вищих (людиноподібних) мавп.

В ущелині Олдувай, на півночі Танзанії, у шарі давнини приблизно 2 млн. років виявлено залишки стійбища давніх мисливців і кістки чотирьох мавпоподібних людей (Homo habilis…), які нагадували австралопітекових мавп, але таких, що вже перетнули межу, яка відділяє людину від тваринного царства. Тут же знайдено череп австралопітека… і дуже грубі кам’яні знаряддя, що належать до найдавнішої епохи палеоліту… Шар, що лежить вище, давністю 1, 4 – 1 млн. років містив кістки людей, які займали проміжне положення між Homo habilis і пітекантропом. Ще вище

– кістки олдувайської, або шелльської людини (давністю 490 тис. років). Верхні шари в Олдуваї належать до ашельської культури.

Стоянки такої ж давньої людини було відкрито і в інших місцях планети. Відомі знаряддєві гомініди в Євразії (інтергляціал Бібер / Донау, 2,3 – 2 млн.), в Індонезії (Моджокерто, Ява; менше 2,3 – 1,5 млн.), у Франції (Сен-Вальє), на Алтаї (Улалінка, Горно-Алтайськ, 2,3 млн)».

(Клесов А. А., Тюняев А. А. Происхождение человека (по данным археологии, антропологии и ДНК-генеалогии)). – М., 2010. – С. 72–74).

3. «Наші мавпоподібні пращури… були суспільними тваринами… Володарювання над природою, яке розпочалося разом із розвитком руки, разом із працею, розширювало з кожним новим кроком уперед світогляд людини… У предметах природи вона постійно відкривала нові, не відомі до того властивості. З іншого боку, розвиток праці за необхідності сприяв більш тісному згуртуванню суспільства, оскільки завдяки йому почастішали випадки взаємної підтримки, спільної діяльності, і стало зрозумілим усвідомлення користі цієї спільної діяльності для кожного окремого члена… Люди, які формувалися, прийшли до того, що в них з’явилася потреба щось сказати одне одному. Потреба створила

67

собі свій орган: нерозвинена гортань мавпи повільно, але невпинно перетворювалась шляхом модуляції для все більш розвиненої модуляції, а органи рота поступово навчалися вимовляти один членоподільний звук за іншим…

Спочатку праця, а потім разом із нею і членоподільне мовлення стали двома найголовнішими стимулами, під упливом яких мозок мавпи поступово перетворився на людський мозок, який, при всій подібності до мавп’ячого, значно переважає його за розміром і досконалістю».

(Энгельс Ф. Роль труда в процессе превращения обезьяны

вчеловека. – М., 1979).

4.«Психологічно лінгвістичний акт полягає в тому, щоб надати знаку символічної зачущості. Цей психологічний процес відрізняє мову людини від мови тварини. Неправильно протиставляти одну з них іншій, говорячи, що друга – це мова природна, а перша – штучна й умовна. Людська мова не менш природна, ніж мова тварин, але людська мова належить до більш високого порядку явищ у тому розумінні, що людина, яка надала знакам об’єктивної значущості, може її змінювати до нескінченності завдяки її умовності. Різниця між мовою людини і мовою тварин полягає в оцінці природи знака...»

(Вандриес Ж. Язык. Лингвистическое введение в историю.

– М., 1937. – С. 24 – 25 [Цит. за: Кондрашов Н. А. Сборник за­ дач и упражнений по введению в языкознание: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2101. – 2-е изд., перераб.. – М., 1991, с. 19]).

5.«Людина, навіть первісна, тим… і відрізняється від тварини, що вона не наслідує пасивно природу, а протистоїть їй. Вона пов’язана з іншими людьми, допомагає їм. Вона користується тим, що створюють інші, і сама разом з ними перетворює навколишнє середовище. Виникає новий світ – світ людини і того, що нею створено, чи то матеріальні чи духовні цінності. Виникає людська культура.

Звук також є частиною цієї культури. Він потрібен первісній людині, щоб успішно організувати спільну працю. Він уособлює колективну діяльність, як і кам’яна сокира, наприклад. Лише сокира – це начебто консервована діяльність поза часом, конкретною ситуацією і об’єктом. А звук, який керує спільною

68

працею людей, – регулятор їхньої діяльності у часі, у конкретній ситуації.

Раніше, для тварини, звук був тотожним потребі. Тепер, для людини, він став тотожним діяльності…

Коли ж звук одержав соціальну значущість, з’явився об’єктивний критерій для того, щоб порівняти різні соціальні звуки один з іншим: звук отримав відносну незалежність від сприйняття окремою людиною, спільний для всіх об’єктивний зміст. …Лише тепер людина змогла зупинити звук, щоб порівняти його з іншими звуками, лише тепер вона змогла поєднати разом два значущих звука; а це і є здатність говорити, здатність розуміти іншу людину.

Уперше звук став справжнім людським. Людина втрутилася у світ звуків, як вона втрутилася у світ природи. Вона по-новому організувала цей звуковий макрокосм, створила в ньому мікрокосм слова і пристосувала слово, яке звучить, до своїх, людських, а це означає – соціальних цілей.

Але й цим ще не завершується розвиток людського звука… Якщо раніше людина вимушена була позначати свою діяльність єдиним, нерозчленованим звучанням, то тепер ніщо не заважало їй поєднувати різні звуки в одній звуковій картині, яка послідовно розгортається.

Усе це спричинило… нову революцію у ставленні людини до світу, в її усвідомленні світу: звук став суб’єктивно пов’язаним тепер не з діяльністю, а з окремим предметом, який використовується в діяльності. Звук став знаком».

(Леонтьев А. А. Эволюция звука // Язык и речевая деятель­ ность в общей и педагогической психологии: Избранные психоло­ гические труды. – М., 2003. – С. 215–217).

Вправа 2. Заповніть таблицю відповідно до зазначених рубрик, охарактеризуйте основні гіпотези походження мови.

Вправа 3. Прочитайте подані легенди про створення світу, людини і мови. Знайдіть і випишіть легенди, бай-

69

ки, міфи про створення світу, людини, мови, які існують у культурі народів, мови яких ви вивчаєте.

1. Уявлення українців про створення світу. Колись то було з початку світу; Втоди не було неба ні землі, Неба ні землі, нем синє море, А серед моря та два дубочки. Сіли, впали два голубочці, Два голубочці на два дубочки, Почали собі раду радити, Раду радити і гуркотати, Як ми маємо світ основати?

Спустимо ми ся на дно моря, Винесемо си дрібного піску, Дрібного піску, синього каменця; Дрібний пісок посієме ми, Синій камінець подунеме ми.

Здрібного піску – чорна землиця, Студена водиця, зелена травиця;

Зсинього камениця – синєє небо, Синєє небо, світле сонейко, Світле сонейко, ясен місячок, Ясен місячок і всі звіздойки.

(Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – 2-е вид. – К., 2003. – С. 122).

2. Міфологія Давнього Єгипту.

«У Мемфісі існував свій варіант міфу про створення світу. У цьому міфі бог-творець Пта створює все суще силою думки

ісловом: «Умиротворився Пта, створивши всі речі і божественні слова. Він породив богів, створив міста, розмістив богів у їхні святилища. Виникли різні роботи, різні мистецтва, рухи рук

ініг відповідно до наказу, що було замислено серцем і виражено мовою, які створили сутність усіх речей»».

(Муравьева Т. В. Мифы античности и средневековой Европы.

– М., 2006. – С. 27).

3.Міфологія Китаю.

«Одного разу Нюй-ва, сидячи на березі ставка, взяла шматок

70