8. Східнослов’янські союзи племен у V – іх ст. Н.Е.

Розселення східнослов’янських племінних союзів – предків українців. Віддавна живучи племенами, слов’янські племена час від часу об’єднувались у значно більші спілки – племінні об’єднання, або союзи племен. @ Проіснувавши трохи, такі союзи розпадалися, а замість них згодом утворювалися нові. (Власне, великими об’єднаннями слов’янських племен були і венеди, й анти, і склавини.) Назви східнослов’янських племінних союзів, що дожили до часів утворення держави, зберіг літопис «Повість минулих літ». Так, на території України, за літописом, мешкали сім племінних об’єднань: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни. Поляни мешкали в Середньому Подніпров’ї. Згодом вони розселилися й на лівий берег. На захід від полян жили деревляни. Їхні землі лежали між річками Случчю і Дніпром, Прип’яттю і Тетеревом.

Іще далі на захід, аж до Західного Бугу й Горині, лежали землі волинян. На північний схід від полян, на лівих притоках Дніпра мешкали сіверяни. Південну межу східнослов’янських земель уздовж Дністра обіймали племена уличів і тиверців. У Прикарпатті жили хорвати. Отже, названі сім племінних об’єднань можна вважати безпосередніми предками українців, а їхню мову – праукраїнською. @ Мешкаючи на землях, що безпосередньо межували зі Степом, предки українців мали постійні контакти зі степовими кочовиками. Багатовікове панування тюркомовних кочовиків в Причорномор’ї започаткували гуни. Наприкінці 6 ст. великої сили набули авари. Щоправда, їхнє перебування у причорноморських степах було нетривалим. @ Після того як авари залишили Причорномор’я, там дедалі більшої сили набирали тюркомовні булгари. Близько 635 р. їхнє племінне об’єднання Велика Булгарія обіймало землі Північного Причорномор’я та Приазов’я. Одночасно з Великою Булгарією на схід від неї, між Доном і Волгою та в Прикаспії, виникло ще одне об’єднання тюркомовних племен – Хозарський каганат. @ Ватажки булгарського та хозарського об’єднань ворогували, тож невдовзі між ними почалося військове протистояння. Гору взяли хозари. Військо Великої Булгарії розпалося на дві орди: одна відкочувала за Дунай, де заклала Дунайську Болгарію. Ті ж булгарські

12. Русь у добу удільної роздробленості (ХІІ – перша половина ХІІІ ст.). Добою роздробленості дослідники називають період в історії Київської Русі від середини 12 до середини 13 ст. Якщо раніше Руська держава, переживши чвари й розбрат, лишалася централізованою монархією, то від середини 12 ст. нею почало керувати об’єднання найсильніших князів – правителів удільних князівств. Узаконена Любецьким з’їздом вотчинна система розвинулася настільки, що удільні князі дедалі більше почувались у своїх володіннях незалежними господарями. Власне, у зміцненні самостійності удільних князівств і полягає сутність роздробленості.@ Історики по-різному пояснюють причини роздробленості Київської Русі. Називають з-поміж них: великі розміри території держави, строкатий етнічний склад, князівські усобиці, відсутність сталого порядку стояло наслідування, напади степових кочовиків, занепад торговельного шляху «з варяг у греки». Головною ж причиною більшість дослідників вважають розвиток феодального землеволодіння, зміцнення його вотчинної форми. Удільні князі не були зацікавлені у сильній владі великого князя київського. Навіть більше – вони прагнули для себе таких самих повноважень. Недарма у 12 ст. титул «великий князь» поряд із київським мали чернігівський, Владимирський та деякі інші князі.@ Володарі удільних князівств провадили власну внутрішню політику, на свій розсуд вирішували питання війни і миру, укладали угоди зі сусідами. Таких удільних князівств у середині 12 ст. було близько 15, з яких 5 сформувалися на українських теренах: Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське й Галицьке. @ І все ж, попри незворотність розпаду і зростаючу самостійність земель-князівств, Київська Русь до середини 13 ст. була єдиною державою – та єдиною територією зі спільними законами й єдиною церквою. Київ залишався, хоча дедалі більшою мірою формально, стольним містом, і за право покняжити в ньому змагалися руські князі з різних князівств. Кожен удільний князь, тільки-но здобував київський стіл, намагався скористатися своїм становищем для

племена, які не бажали коритися, відкочували у верхів’я Волги, де згодом виникла Волзька Булгарія. Здолавши розбрат поміж своїх одноплемінників, хозари на досить тривалий час – аж до кінця 10 ст. – запанували у причорноморських степах. @ Не поривали зв’язків східнослов’янські племена – предки українців – і з Візантією. Візантія була їхнім головним торговельним партнером. Тим паче, що володіння візантійських імператорів за тих часів сягали північного узбережжя Чорного моря й Криму. Позаяк Чорне море було кінцевим пунктом великого торговельного шляху «з варяг у греки», східнослов’янські племена, які на той час контролювали його середню частину, прагнули поширити свій вплив і на море. Такими вони лишалися тривалий час і після утворення Київської держави. @Той-таки торговельний шлях пов’язував східнослов’янські племена із численними північними народами – предками сучасних данців, шведів, норвежців. Візантійці тих найманців називали варангами – звідси походить назва «варяги», що нею східні слов’яни називали представників північних народів. Варяги від кінця 8 ст. і впродовж кількох наступних століть втручалися в історію східних слов’ян. Одним із найдавніших східнослов’янських племінних об’єднань були дуліби. Їхній союз склався у 7 ст. Археологічні розкопки свідчать, що він об’єднував дулібів, полян, деревлян, хорватів, уличів і тиверців.

Племінним центром дулібського союзу було, ймовірно, Зимненське городище, нещодавно знайдене археологами неподалік Володимира на Волині. Проте дулібському об’єднанню не судилося стати державою. Коли він розпався, центр державотворення з Волині перенісся у Середню Наддніпрянщину, до Києва. @Найдавніше поселення, що його можна назвати городищем, було споруджене на Старокиївській горі у 6–8 ст. слов’янами-праукраїнцями. Чимало й таких, хто вважає, що Київ виник як центр кількох племінних союзів, зокрема полян, деревлян і сіверян. Попри легендарний характер, сучасні історики ймовірними вважають свідчення «Повісті минулих літ» про полянського князя Кия. На думку археологів, городище Кия розташовувалось у північно-західній частині Старокиївської гори.

посилення великокнязівської влади й відновлення централізації держави.@Київську Русь часів роздробленості дослідники називають федеративною монархією. Форму правління, властиву Київській Русі часів роздробленості, визначають як колективний сюзеренітет: замість одного великого князя владу здійснює об’єднання найвпливовіших князів. @Найгостріші міжкнязівські суперечки впродовж 12 – у першій половині 13 ст. спалахували за київський стіл. Нічого дивного в цьому не було, адже Київ лишався на ті часи одним із найбільших і найбагатших європейських міст. Київське князівство було найбільш заселеним князівством Київської Русі. Джерелом багатства київських земель були родючі чорноземи та поліські корисні копалини. Мережа річок пов’язувала Київську землю із найвіддаленішими куточками Русі та сусідніми народами. @За рішеннями Любецького з’їзду Київське князівство визнавалось отчиною Ізяславичів. Утвердившись у Києві, Володимир Мономах намагався перетворити Київ на вотчину Мономаховичів. Та всі зусилля виявилися марними: за часів роздробленості за право княжити в Києві змагалися зі зброєю князі чернігівські, волинські, переяславські, ростово-суздальські, смоленські… Правителі у Києві заступали один одного через 6–8 років, а то й частіше. І жоден не мав спокійного князювання, змушений відбиватися від збройних домагань претендентів. Найдовше за доби роздробленості тривало князювання у Києві співправителів Святослава та Рюрика. Ці князі належали до двох найвпливовіших родів – чернігівських Ольговичів та смоленських Ростиславичів. @Домовившись про співправління, вони поклали край запеклим міжкнязівським чварам, що поліпшило внутрішньодержавне становище. Київська земля подрібнилася на значну кількість уділів, а останній київський князь, чиє володарювання відбувалося за доби роздробленості, довідавшись про наближення потужного війська монголів – кочовиків-завойовників, згодом під ударом яких Київська Русь припинила існування, втік із міста.