18. Становище українських земель у складі Польського королівства з хіv до першої половини хvі ст.

У 1366 р., після тривалої боротьби з Литвою та місцевим українським населенням Польща підпорядкувала собі Галичину і частину Волині (територія Польщі збільшилася майже у 1,5 рази, на підкорених землях проживало 200 тис. осіб).

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського:- польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією;- утверджувалося польське право та адміністративна система;

- витіснялося православ'я шляхом утвердження католицизму.

вони зберегли певну автономію руських князівств, а також місцеві традиції та звичаї. Руські князі і бояри згідно з укладеними з великим князем годами зобов’язувалися служити йому як васали, а князь обіцяв їм дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях, і захищати їх від татар.Слід зазначити, що Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави вищим рівнем централізації. Влада в ньому повністю була сконцентрована в руках великого князя і тому незважаючи на те, що литовські правителі обіцяли “новин не вводити”, вони внесли ґрунтовні зміни до адміністративно-політичного устрою Київської землі.Процес централізації влади набирає силу у Литовській державі після смерті у 1377 р. Ольгерда і обранням великим князем його сина Ягайла (1377–1392).Щоб зміцнити свою владу і сили країни в боротьбі з німецькими рицарями і зростаючою силою Московського князівства, Ягайло погоджується на про позицію Польщі, шляхом шлюбу з польською королевою Ядвігою об’єднати сили двох держав. Польські феодали таким чином не тільки об’єднували сили двох держав, а й відкривали собі шлях до загарбання українських і білоруських земель, що входили до Литовського князівства.У 1385 р. було укладено Кревську унію згідно якої Ягайло одержував польську корону і руку польської королеви Ядвіги. За це він мав окатоличити литовців “від мала і до велика” та “навік приєднати всі свої землі литовські та руські, до Корони Польської”. Ця унія докорінно змінювала становище південно-руських земель.Така пропольська орієнтація Ягайла і закріплення Польщею за собою галицької землі визвала опозицію литовських феодалів та руських удільних князів, яку очолив князь Вітовт (1392–1430). Наслідком цієї боротьби була підписана Ягайлом у 1392 р. Островська угода, згідно якої Литовське князівство зберігалося, а Вітовт був визнаний довічним правителем литовського князівства на основі васальної залежності від польського короля.Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління Вітовт протягом 1392–1394 рр. за допомогою зброї змістив як у Білорусі так і на Україні князів, а їх князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське) були ліквідовані і перетворені на провінції Литви, якими починають управляти великокнязівські намісники, що беззаперечно здійснювати волю князя.Таким чином за часів князювання Вітовта, робить висновок І.Рибалка, влада литовських князів в Україні змінилася, посилився гніт литовських феодалів, що викликало незадоволення і опір українського населення. Колишня автономія українських земель зводиться нанівець.Якщо за часів Вітовта почалося знищення автономії українських земель, то у другій половині ХV ст. уряд великого князівства Литовського взяв курс на повне знищення державної автономії цих земель і остаточну ліквідацію удільних князівств. У 1452 р. на територію Волинського князівства були введені литовські війська, князівство було перетворене на провінцію Литовської держави якою правив намісник, призначений великим князем. Трохи пізніше така доля спіткала й Київське князівство.Ліквідація великим князем Казимиром Київського князівства в 1471 р. призвело до остаточної втрати української державності. Після його ліквідації на етнічній українській території створювалися інститути тих країн, до складу яких входили українські землі, вважає сучасний історик М.Тараненко.Необхідно зазначити, що період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського визивали й сьогодні визивають жваві дискусії серед дослідників історії українського народу.

У 1370 р., після смерті Казимира, внаслідок династичної угоди Галичина переходить під владу Угорщини. Однак після Кревської унії (1385 р.) Польща у 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. С цього часу на території Галичини:

- розпочинається активне ополячення та окатоличення;

- на галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію Польського королівства;

- латина стає офіційною мовою;- всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню (частина галицьких бояр прийняла католицизм, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус)

20. Берестейська церковна унія та її значення в історії України. Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церквиУкраїни та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ).

Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвол ьний характер.

Причини підписання Берестейської церковної унії:1. Польська влада намагалася зробити все населення Речі Посполитої релігійно однорідним – окатоличити його – для полегшення керування ним та виведення зпід можливого впливу православної Московської держави.2. Римокатолицька церква була зацікавлена у поширенні католицизму на нові території.3. Українське православне духовенство бажало отримати такі ж політичні права та матеріальні блага, які мало католицьке духовенство.4. Українське православне духовенство намагалося підняти авторитет церкви, вивести її зі стану кризи, в якому вона опинилася в XVI ст.Чому виникла криза? Поперше, Київська церква практично залишилася без свого керівного центру, оскільки Константинопольський патріархат опинився в оточенні та під владою турківосманів, які захопили місто в 1453 р. Подруге, Люблінська унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти, що призвело до різкого звуження каналів матеріальної підтримки. Система патронату як опік феодала над церквою, деформувалася й перетворилася на володіння церквою чи монастирем. Ці осередки здавали в оренду, продавали, залишали у спадщину тощо. Світська влада активно проникала у духовні справи, торгувала церковними посадами, що відкрило шлях до церковної ієрархії світським особам, які вели себе іноді аморально.Люди залишалися не хрещеними, не вінчаними, їх не відспівували тощо. Такі обставини спричинили моральну деградацію церковної ієрархії та занепад православ’я. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи православного міщанства, організованого в братства (Львівське Успенське братство,Городецьке, Дрогобицьке, з 1615 р. – Київське Богоявленське). Активно протидіючи окатоличенню та полонізації (шляхом створення православних шкіл, друкарень, шпиталів), братчики спробували взагалі взяти під контроль церковне життя, іноді безцеремонно втручаючись у внутрішні церковні справи. Особливо активним цей рух був у Львові, де братство взагалі було виведене зпід підпорядкування місцевому єпископу й вступало у чисельні конфлікти із ним. Зрозуміло, що поступово серед вищої православної ієрархії, незадоволеної ситуацією, визріла думка про доцільність

21. Козацько-селянські повстання кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення і зумовили шерег потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер. 1577-1578 – козацьке повстання на чолі з Іваном Підковою;(поразка) У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків під орудою К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання,підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.1593р. – Косинський загинув у бою, повстання придушене. 1594-1597 – козацько-селянське повстання на чолі з Наливаком.(зрада козаків, поразка) 1625 – запорозькі козаки на чолі з Жмайлом проти коронного гетьмана Станіслава Конецпольського (козаки зазнали поразки, доля Жмайла невідома, укладено Круківську угоду) 1630

унії з сильною, добре організованою католицькою церквою..На активізацію унійного процесу вплинуло кілька факторів:розгортання діяльності єзуїтів (передусім, місіонерської, з пишними, яскравими виставами для народу, та освітянської – за дуже котроткий час вся Річ Посполита вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів);розгорнута релігійна полеміка між католицькими й православними авторами;дестабілізації суспільства посприяла й «календарна реформа» папиГригорія ХІІІ (1582 р.), яка розвела в часі релігійні свята католиків та православних (які її не визнали).Взагалі існувало дві моделі унії. Перша – так звана універсальна, що передбачала з’єднання православної та католицької церков на основах рівності (подібна ідея ще у 40х роках була висловлена православним публіцистом С. ОріховськимРоксоланом, її ж підтримував князь К.Острозький). Друга – римська модель, яка розглядала унію як «повернення народу руського до Римської Церкви», тобто як повне підпорядкування православної церкви Папі (таке бачення відстоював лідер католицької Польщі кардинал С.Гозій, а також єзуїт, перший ректор Віленської академії П.Скарга, автор книги «Прo єднiсть Бoжoї Цeркви»).Саме остання модель здійснилася на практиці.Одним з ініціаторів підписання унії став Львівський православний єпископ Гедеон Балабан. З 1590 р. по 1595 р. проходять таємні синоди українських єпископів з підготовки унії. Вона була підписана у грудні 1595 р. у Римі Папою Климентом VІІІ та українськими єпископами І.Потієм та К.Терлецьким. Обидва єпископи прочитали символ віри з додаванням філіокве, признали католицьку догматику (в тому числі вчення про чистилище), визнали владу Папи як найвищу, постанови західних соборів. Українській церкві гарантувалося збереження східного обряду, право священиків на шлюб, право київських митрополитів на рукопокладання єпископів. Підписання унії обурило все українське суспільство. Антиунійний рух очолив князь К. Острозький. Відмовилися підтримати унію Г. Балабан і перемишльський єпископ М. Копистенський. Заключний акт укладання унії мав відбутися у Бересті. За обставин гострого протистояння тут у жовтні 1596 р. зібралися два собори: унійний і православний, учасники яких взаємно прокляли одні одних. 18 жовтня прихильники унії підписали декларацію, а наступного дня урочисто проголосили унію з Римською Церквою. 15 грудня король своїм універсалом затвердив це рішення.Першим митрополитом уніатської церкви став Михайло Рогоза (1596-1599 рр.).Таким чином, виникла нова – уніатська або грекокатолицька церква.Православна церква була поставлена поза законом. Розпочався масовий наступ на православних: їх усували від участі в самоуправлінні міст,перешкоджали в заняттях промислами, ремеслом, торгівлею (що таїло загрозу перетворення українців у «селянську націю»); відбувалося масове закриття православних храмів і монастирів, примусове навернення мешканців сіл та міст в уніатство чи католицтво. Виникла складна ситуація,коли практично усі єпископи перейшли до уніатства, тоді як більшість українського населення залишилася православними. В Речі Посполитій реально існувало вже не дві, а три церкви, при цьому панівну роль, які раніше, відігравала римокатолицька. Отже, замість досягнення злагоди унія заклала передумови для подальшого розколу українського суспільства.

– повстання козаків проти польської шляхти на чолі Трясилом

(перемир’я між козаками та шляхтою. 1633 – «Статті для заспокоєння російського народу») 1635 – Напад запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Іваном Сулимою на фортецю Кодак (поразка) 1637 – постання на чолі з Бутом (поразка,виказаний козаками Бут страченний у Варшаві) 1638 – повстання запорожців на чолі з Острянином проти польської шляхти(після поразки повстання гетьман з козаками відступив на Слобідську Україну). Підсуки національо- визвольних повстань: 1. Поширення серед українського народу ідеї нац. Звільнення. 2. Массове покозачення селян і міщан 3. Надбанн досвіду збойної визвольної боротьби 4. «ординація військая запорозького» наступ польської влади на козацький устрій, різе посилення утисків козацтва. 5. Тимчасова поразка Укр нац.. визвольного руху. 6. 1639-1647 (10 років золотого спокою для польської держави) 7. Повстання стали грізними провісниками визвольної війни українського народу 1648-1657р.

22. Причини Української національно-визвольної війни середини ХVІІ ст. Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов'язана з трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого — посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов'язувалися з нещадною експлуатацією селян. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Що ж стосується української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу. Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси — все це підводило до того, що як самостійний суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах