15. Польсько-литовська експансія на українські землі у хіv ст.

З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою — польський король Казимир 111 (1333-1370 pp.) відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали на допомогу татар. У результаті досягнутого компромісу Казимир III був вимушений визнати місцевого боярина Дмитра Дедька правителем Галичини, а той, у свою чергу, погодився на формальне верховенство польського короля. Внаслідок цього на деякий час на території колишнього Галицько-Волинського князівства сформувалися два державні утворення: в Галичині склалася автономна боярська республіка, очолювана "управителем і старостою Руської землі" Дмитром Дедьком, а на княжому столі Волині закріпився литовський князь Любарт Гедимінович. Приводом до активізації зусиль Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази.Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. Вже в 1361 р. було утворено католицьке архієпископство з центром у Львові. У 1374 р. Константинопольський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію. Наприкінці XIV ст. вона відновилася, але на початку XV ст. знову була ліквідована.По смерті Казимира III Польща за династичною угодою була змушена передати Галичину Угорщині. У складі Угорщини

16. Українське козацтво: походження, розвиток, історична роль. Козацтво — із XV—XVI ст. збірна назва козаків в Україні й порубіжних державах. Слово «козак» тюркського походження, що означає «вільна людина», «страж», «конвоїр», «воїн­найманець», «шукач пригод» тощо. Воно вживалося стосовно вільних людей, які населяли південноукраїнські степи. Унаслідок Національно­визвольної війни українського народу середини XVIІ ст. козацтво стало привілейованим станом.

Передумови виникнення козацтва були пов’язані з історичною ситуацією на українських землях наприкінці XVI ст. У той час південно-східна межа розселення українців досягала так званого Дикого Поля — необжитих осілим населенням степів між Доном, Верхньою Окою й лівими протоками Десни та Дніпра. Це був великий масив вільних земель, що фактично не належав жодній державі. Природні умови Дикого Поля були надзвичайно сприятливі для господарської діяльності людини.

Охочі міщани, бояри й селяни створювали ватаги уходників, які вирушали до Дикого Поля займатися степовими промислами (мисливством, рибальством, бджільництвом). Освоєння українською людністю цих територій майже одразу наштовхнулося на схоже явище з боку васалів Кримського ханства та Османської імперії ногайських татар, улуси (кочові стійбища) яких були розташовані в південній частині Дикого Поля. Заняття промислами в необжитих степах вимагало від уходників відваги й певних військових навиків, оскільки досить часто виникали сутички між ними та татарськими ватагами. Тому уходники об’єднувалися в загони, обирали досвідчених ватажків і відповідно озброювалися.

Численні конфлікти між уходниками й татарами загострювали стосунки між ними. У 1475 р. Кримське ханство стало васалом Османської імперії й активізувало свою боротьбу із сусідніми християнськими державами. Першими жертвами татарських погромів стали жителі півдня Київського й Брацлавського воєводств. Нечисельні гарнізони в місцевих замках не могли зупинити нападників. Місцеве населення змушене було самостійно об’єднуватися перед татарською небезпекою. Із часом тих, хто в уходницьких ватагах вирушав до Дикого Поля, здійснював походи в степ проти татар або захищав від них власні оселі, стали

"Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша). У складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша) Угорського, яке він передав своєму племіннику —сілезькому князю Владиславу Опольському. "Королівство Галицьке" стало васально залежним від Угорщини. Проте Владислав, що правив у Галичині у 1372-1378, 1385-1387 pp., прагнув позбутися залежності від Угорщини. Він створив власний апарат управління і навіть карбував власну монету з гербом і титулувався "самодержцем Русі". Для реалізації своїх планів він спирався не на місцеве українське населення, а на переселенців: поляків, німців, угорців. Активно насаджував католицизм. Така політика робила його владу непевною, що дало змогу Польщі після смерті Людовіка у 1387 р. знов захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.), литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт.

У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Після смерті Спитка його вдова продала Поділля королю. За допомогу у війні проти тевтонського ордена, Ягайло в 1411 р. повернув Поділля Вітовтові. Відразу після смерті Вітовта в листопаді 1430 р. поляки зайняли Кам'янець та інші подільські замки.

Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.

називати козаками. До середини XVI ст. більшість із них козакували лише певний час, а потім поверталися до своїх основних занять. Основними причинами виникнення українського козацтва стали процеси, пов’язані з освоєнням українцями степів Дикого Поля, і необхідність організації захисту населення Південної Київщини і Східного Поділля від набігів татар. Життя та побут козаків. У першій половині XVI ст. в соціальній структурі населення України поступово збільшувалася кількість козацтва, яке перетворювалося на окремий міжстановий прошарок. Козакування як побутове явище ставало звичним для українського суспільства XVI ст. Із південноукраїнських замків і сіл рушали до степу ватаги за здобиччю. Спочатку «ходити в козацтво» означало, насамперед, рушати на Дніпровський Низ («на низ») за здобиччю. Пізніше, коли козацтво стало перш за все протидіяти в українському прикордонні набігам татарів, «козацьким хлібом» стали називати воєнну службу. Звичні до військової справи козаки також наймалися на воєнну службу до іноземних володарів. Умови життя козаків­уходників, які склалися в степах Дикого Поля, були суворими й простими, вимагали фізичної витривалості, здатності витримувати холод і спеку, нестатки воєнного життя. Козаки жили в саморобних куренях, сплетених з очерету і вкритих кінськими шкурами. Одяг простих козаків був із домотканого сукна й полотна. Із нього шили широкі шаровари, сорочку, поверх яких одягалися широкополі кобеняки та киреї, що підперізувалися поясом. Взуттям слугували чоботи, а головним убором — шапка. Козацька їжа була невибагливою, але поживною. Вони готували саламаху, тетерю, щербу — варені страви з пшона, житнього борошна й риби, вживали в їжу смажену дичину і в’ялену рибу. Козацьке життя було дуже насиченим, адже все вони робили своїми руками. Заняття різноманітними промислами поєднувалися з воєнною службою, лагодженням зброї і спорядження, приготуванням їжі, запасів для походів. Проте в короткі хвилини дозвілля козаки любили заспівати пісню, послухати гру на кобзі або затанцювати.

По завершенні воєнних походів козацькі загони поверталися з Дніпровського Низу на відпочинок додому. Незважаючи на те, що козаки захищали прикордоння від татарських нападів, литовська й польська влада часто не схвалювала їхніх дій.