30) Українське національне відродження XIX ст.: сутність і періодизація

Основна риса української історії ХІХ ст. – національне відродження України, під яким розуміють:

• Формування національної самосвідомості українців;

• Зростання інтересу до української мови, історії, культури;

• Активізацію зв’язків між західними і східними українцями, їх національну інтеграцію;

• Розгортання українського національно-визвольного руху.

Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний рух ХІХ ст. став продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту.

Українське національне відродження (або націоналізм у широкому розумінні слова) становить багатогранний соціокультурний феномен: це водночас національна свідомість, принцип національної державності та національно-визвольний рух.

Періодизація:

1) реставраційний період (80-і роки XVIII ст. – перша чверть ХІХ ст.);

2) романтичний (20 – 60-ті ХІХ ст.);

3) народницько-громадівський (60 – 80-ті роки ХІХ ст.);

4) національний, або національно-політичний етап (90-ті роки ХІХ – початок ХХ ст.).

У 1798 р. Іван Котляревський видав поему „Енеїда”, вперше використавши українську народну мову в якості літературної, що фактично започаткувало відродження української мови, перетворення її на літературну.

Ініціатором й організатором цього руху стала українська інтелігенція, що гуртувалася навколо університетів – Львівського (відкрито в 1661 р.), Харківського (1805 р.), Київського (1834 р.), Одеського (1865 р.).

Наприкінці XVIII – на поч. ХІХ ст. посилюється інтерес до української минувшини. Останньому сприяло поширення „Історії Русів” – найвизначнішого історіографічного твору цього періоду, опублікованого лише в 1846 р. Автор праці прагнув довести, що Україна має власну історію, а український народ – право на свободу і власну державність.

Культурницька діяльність української інтелігенції справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу, на активізацію процесів національного відродження.

Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні. У 1818 р. такі ложі виникли у Києві та у Полтаві. Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов і Михайло Бестужев-Рюмін. Хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру.

Багато із членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських організацій. Україна поряд з С.-Петербургом стала основним полем діяльності декабристів – лише у цих двох центрах декабристського руху дійшло до відкритого збройного виступу проти самодержавства. Декабристські товариства мали розгалужену сітку впливів в Україні.

Хоча й не існувало окремого українського декабристського руху, але декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялося у діяльності "Товариства з'єднаних слов'ян". Програма Товариства ставила за мету не лише усунення самодержавства і кріпацтва, але й утворення загальнослов'янської республіки. Товариство з'єднаних слов'ян відрізнялося більш демократичним характером своєї програми. Об'єднання Товариства з Південним товариством декабристів восени 1825 р. привело до перемоги централістської програми.

Українські декабристи залишили помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ним ідея федеративної слов'янської держави знайшла відображення і дальший розвиток у політичних програмах українського визвольного руху.