18) Становище українських земель у складі польського королівства XIV- XVI ст.

Пит. №15 +

Незважаючи на небажання великих литовських магнатів створювати єдину з Польщею державу, втрачаючи при цьому свої певні права і привілеї, ураховуючи невдачі Литви у Лівонській війни та у боротьбі з Московією литовські магнати змушені були піти на відновлення переговорів. 1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію, яка передбачала:

– об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу Річ Посполиту;

– на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі;

– спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат;

– запроваджувалася єдина грошова одиниця;

– Литва зберігала певну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут, судову систему, військо, уряд і адміністрацію;

– до Польщі, у складі якої вже перебували Галичина, Холмщина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьогодні – територія Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина;

– українська шляхта зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Вимоги української еліти на Люблінському сеймі були мінімальні: збереження станових привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання.

Наслідки втілення в життя цієї стратегії були для України фатальними.

По-перше, втрата значної території (Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини), де найдовше зберігалася політична та економічна відокремленість від державного організму Литви, на тривалий час загальмувала розвиток автономістських тенденцій в українському суспільстві.

По-друге, впровадження чужих за своєю природою виконавчих та судових органів, засилля в них іноземців і відсторонення від влади українців – призвели до згасання національного життя, державних традицій.

По-третє, Люблінська унія прискорила процес поляризації в тогочасному суспільстві. Українські князі та шляхта не скористалися нагодою. Щоб заявити у сеймі право України бути, як Польща і Литва, третім рівноправним учасником федеративної Речі Посполитої.

По-четверте, унія відкрила польським магнатам та шляхті широкі можливості для захоплення українських земель. Причому, король роздавав землі на «вічність» шляхті не лише «порожні», а й залюднені селянами та козаками. Польські магнати (Потоцькі, Калиновські, Жолкєвські та багато інших) захоплювали велетенські володіння (особливо на Брацлавщині та Подніпров’ї), нещадно гнобили селянство та міщан, утискували козацтво (деякі шляхтичі навіть катували й вбивали селян та міщан, спалювали села).

По-п’яте, зміцнення та зростання феодальної власності на землю посилювало кріпацтво. «Артикули» Генріха Валуа (1573 р.) запроваджували необмежену панщину «з волі пана». Литовський статут 1588 р. встановлював норму, за якою селянин, що прожив на землі пана понад 10 років, ставав кріпаком; до 20 років було продовжено термін розшуку селян-втікачів та повернення їх до пана. Шляхтич регламентував повинності селян, розпоряджався їхнім майном та життям. Селянин знаходився в юрисдикції вотчинного суду.

По-шосте, на руйнування старого аграрного ладу був спрямований «Устав на волоки» (1577 р.), за яким господарство селянина підпорядковувалося інтересам фільварку: посилювалося майнове розшарування, збільшувалася панщина, зростала натуральна й грошова рента.

По-сьоме, магнати й шляхта безжалісно експлуатували природні багатства. Зокрема, з метою розширення орних земель вони вирубували старовинні пущі, випалювали ліси.

По-восьме, унія посилила дискримінацію українського населення в містах. Українцям перешкоджали при вступі до ремісничих цехів. Обмежували в праві на проживання у містах, обкладали непомірними податками. У містах господарювали євреї, німці, поляки, які займалися торгівлею, орендували фільварки і промисли.

По-дев’яте, після унії з боку польської влади та католицької церкви в українських землях активізується політика витіснення української мови, культури, православної церкви.