Сучасність
Реакція проти сумного стану мистецтва української книжки почалася доперва за кілька років перед світовою війною, але швидко повела досить енергійну акцію і за якихось два десятки років безперечно досягла значних успіхів. В ім’я об’єктивності треба зауважити, що наш нинішній, такий негативний погляд на мистецтво книги другої половини XIX ст. може бути пояснений якраз тим, що наші смаки укладалися в періоді якраз боротьби проти «естетики» книги того часу. В боротьбі легко тратиться безсторонність, недобачаються позитивні риси, згущується негативне, гірше віддаляється головне від другорядного. Не виключено, що коли боротьба з «естетикою» кінця XIX століття скінчиться, новий об’єктивний історик мистецтва книги знайде в книжках кінця XIX ст. і свій стиль і свою, може бути, привабливість. Але нині для такої об’єктивності ще час не прийшов.
Реакцію проти мистецького нігілізму в українській книзі започаткували артист-графік Василь Кричевський і як видавець — пристрасно закоханий у красі старого українського книжкового куншту історик проф. М. Грушевський. Спільна праця цих двох діячів поклала початок і підвалини для нової течії в мистецтві української книги. Вони звернули увагу і в своїх виданнях популяризували мистецтво українських стародруків, а В. Кричевський, сам першорядний рисувальник і стиліст, глибоко зрозумів красу й логіку старого українського куншту й на підставі його дав свої нові композиції книжкової декорації. Першими ластівками цього звороту до старого мистецтва української книги були видання науково-популярних праць М. Грушевського, його відома «Ілюстрована історія України», «Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці» і «Наша політика». Вийшли ці книжки під мистецьким доглядом В. Кричевського: для одної він підбирав ілюстрації із старих українських видань, для другої відрисовував і відреставровував старі рисунки, для третьої творив нові книжкові композиції на основі старих взірців. Праця В. Кричевського й M. Грушевського викликала загальне захоплення, відразу досить численні, хоч і не завжди щасливі наслідування, і почався новий рух українського книжкового Мистецтва, який в короткому часі перервала війна. Перервала, але не перепинила. Він з новою силою підіймається в часі революції.
Вже в 1917 році заснована Українська Академія мистецтва три майстерні (з семи) присвячує в значній мірі новій-книжковій графіці. Це, зрозуміло, майстерня самого В. Кричевського; в значній мірі тою ж працею (хоча не виключно), зайнялася майстерня М. Бойчука, але швидко й особливо засяяла, на жаль, на короткий час, майстерня Г. Hapбута. Цей майстер ще з молодих років виніс велику любов до старого українського куншту. Пізніше, віртуозно опанувавши рисунком, під проводом такого міжнародного вчителя найкращих європейських майстрів, як Гольоші (з Підкарпаття) в Мюнхені, Нарбут став першорядним графіком і мав дуже великий успіх в Москві та Петербурзі. Але відірваний від рідного грунту, він не міг цілковито виявити своїх велетенських сил. Тільки повернувшись на Україну, під впливом В. Кричевського (вплив Бойчука відчув слабше) і багато від Кричевського запозичивши, Нарбут цілковито виявив свій колосальний талант. Захоплений старим українським кунштом, Нарбут оживив його силою своєї здібності, натхнув нового життя, і старий куншт знову в одежі XX століття заблищав переливними вогнями самоцвіту. Нарбут, на жаль, дуже скоро й передчасно зійшов у могилу, але враження оставив по собі дуже велике, власне, витворив школу, яка поставила українську книгу на нинішньому непересічному рівні. Безпосередні й посередні учні й послідовники Нарбута багато працюють далі й дуже багато зробили для піднесення мистецтва української книги. З Києва їхній вплив розлився по всій Україні, не рахуючись з державними кордонами, і чимало українських майстрів працюють над книжковим мистецтвом і далеко за межами України.
Але хоч як високо піднесли сучасні українські майстри мистецтво нашої книжки, все ж рівняти її до мистецтва старої української книги не доводиться. Справа в тім, що сучасні майстри працюють над окрасами книжки, над ілюстраціями, обкладинками, титулами, заставками, кінцівками, книжковими марками, знаками, але ще не здійснили радикальної реформи того, що творить основу книжкового куншту, — самого шрифту. Все-таки шрифт гражданки не був, як шрифт стародруків, витвором України, про неї зовсім слушно висловився М. Грушевський, що «нова гражданка, по московських взірцях, була гіршою заміною стильної й розкішної старої графіки». Коли нинішні прекрасні графічні оздоби книжки в’яжуться зі старою українською традицією, то тим гірше вони не пасують до шрифтів, що з українською традицією не пов’язані. В такій комбінації нова українська книжка не має ще тої цільності мистецького твору, якою міг похвалитися старий український куншт. Тому творення нового спеціального українського шрифту є завданням для книжкової графіки. Успіхи сучасного книжкового мистецтва такі великі, що маємо повне право сподіватися, що процес творення нового українського куншту дійде до свого логічного завершення.