Барокко

Стриманість шляхетного смаку, характерна для доби ренесансу і відповідна до мистецької інтелігентності гуманістів XVI ст., ще тримала в певних межах мистецтво книги і в двох перших десятиліттях XVII ст., але з третім десятиліттям XVII ст. барокко і барокковий нахил до нестриманої розкоші й величавої пишності вступив у свої права. Новий смак не задовольнявся естетичною вибагливістю невеликих книжок, необтяжених та неперенасичених оздобами, а навпаки, вимагав великих форматів, пишних і рясних оздоб, величавих композицій. Сам стиль мови стає піднесеним, нестриманим в панегіричному екстазі, величанні маючих владу сучасників, а зовнішність книги мала дорівнювати тому піднесеному стилю. Тепер кожна книга, кожне помітніше видання присвячується комусь із можновладців, присвяти складаються в найбільш вишуканих і величавих виразах, часто навіть не рахуючись із дійсністю, а пишність книги мусить іти з тим у парі, бути гідною того надуманого маєстату особи, якій вона присвячена; одним словом, книга прагне бути маєстатною. Зрозуміло, видання таких книг коштувало дуже дорого, і далеко не кожна друкарня могла собі дозволити або знайти кошти на великі коштовні маєстатні видання, яких вимагав барокковий смак; а цей смак так швидко собі засвоїло нове шляхетство з козацької верстви, як те, що й можновладство собі здобуло з шаблею в руці, так і духовна шляхта, що часто так само зручно володіла мечем, як і хрестом; а нерідко ті самі особи не забували орудувати і мечем. В кожнім разі ці можновладці не жаліли грошей на книгу, але з умовою, щоб книга дійсно була пишною і маєстатною. В ті часи., ввійшло в ужиток оправляти книжкові фоліанти в ковані срібні, іноді золочені, іноді обсаджені дорогоцінним камінням оклади, що теж нерідко були творами скульптурно-сніцерського мистецтва. Нема нічого дивного, що навіть така стара друкарня, як Львівського братства, що провалила свою діяльність все ж на певних меркантильних засадах, не могла встояти на висоті вимог часу. До того ж вона ще погоріла 1628 року. І хоч вона намагалася задовольнити вимоги пишності та рясних оздоб такими виданнями, як Євангеліє 1644 року з безліччю окрас та ілюстрацій або «Тріодь цвітна» 1663 року, але для цих видань іноді набирали окраси та ілюстрації від різних майстрів, не завжди співзвучні між собою, вже вживані раніше, так що й пишніші видання братства все ж не цілковито позбуваються меркантильного обрахунку, що не відповідає до вимог пишності. Вже багатий друкар-підприємець Михайло Сльозка у Львові в деяких своїх виданнях виступає пишніше, ніж братство, напр., його «Апостол» 1654 р. Одинока велика друкарня, що має можливість здійснити мистецтво друкарського куншту смаку барокко, — це тільки друкарня Києво-Печерської лаври, та хіба в кінці XVII й на початку XVIII ст. значних досягнень доходить друкарня чернігівська. Та все ж на протязі доби барокко добру сотню років київська друкарня на цілому протязі часу є єдиною, яка випускає справді пишні, розкішні, маєстатні видання. Уже перше велике лаврське видання — «Анфологіон» — було досить пишне, хоча зберігало ще характер ренесансовий. Той же характер мало й невелике, але повне смаку видання 1622 р. віршів на похорон Сагайдачного. Це були перші кращі видання друкарні, що за Єлисея Плетенецького переживала свою першу організаційну добу. У 1624 році Плетенецький помер, а його друг і наступник на архімандрії Захарія Копистенський енергійно провадить друкарську справу далі. За Копистенського (1624 — 1627) і наступного архімандрита Петра Могили (1627 — 1648) лаврська друкарня особливо розцвітає й видає розкішні мистецькі видання. Мистецький провід, очевидно, перебуває в руках Памви Беринди, що виявив свій мистецький хист ще у Стрятині, і його приятеляТараса Земки. Обидва вони померли в 1632 році. Ще під проводом архімандрита Копистенського видала лаврська друкарня розкішним виданням книгу «Тріодь постна» 1627 р. Велике видання in folio має більше 800 сторінок із безліччю ілюстрацій, заставок, кінцівок, прописних літер. Ілюстрації в ній, так само ініціали, — це робота різних майстрів, стиль зраджує часами німецькі впливи, але часами в ілюстраціях зустрічаються характерні деталі українського побуту; заставки іноді скомпоновано з жанрових мотивів місцевого характеру; прописні літери теж не в одному характері: вони є орнаментом або тільки рослинним, або тільки лицевим, або й мішаним. Серед великого числа лаврських видань з часу архімандрита Петра Могили особливо визначаються видання Служебника 1629 року і «Тріоді цвітної» 1631 року, а вже після смерті Беринди і Земки «Євангеліє учительне» 1637 р. і найліпше видання як найбільше осягнення й самого Могили й лаврської друкарні — Требник 1646 року. Цей Требник — одно з величніших видань українського друку донині. Всі ці чотири видання іп folio, найменше з них — Служебник — має до шестисот сторінок, а найбільше — Требник — має поверх тисячі шестисот сторінок. Ілюстрації Служебника 1629 р., іноді великі, на цілу сторінку, є дальшим кроком засвоєння західного стилю, так само як і кінцівки, а заставки вжито ще старі стрятинські, але як вони своєю ренесансовою стриманістю вже не задовольняють бароккового смаку, то тут їх ще обведено з трьох боків рамкою друкарського складу, що оточує цілу сторінку; це, зрозуміло, дає певну перенасиченість і взагалі ефект сумнівної цінності. Оздоби «Тріоді цвітної» 1631 року близько подібні до оздоб «Тріоді постної» 1627 року, особливо в заставках, що компануються здебільшого з прямокутників із рідким, але в сильних бароккових завитках, рослинним орнаментом, іноді з ангельськими ликами, а в центрі композиції картуш із дрібним, але чітко нарисованим образком євангельського сюжету. «Євангеліє учительноє» 1637 року незвичайно багате на великі ілюстрації жанрового характеру, в яких деталі фантастичні перемішано з деталями, запозиченими від німців, італійців, навіть голландців, а також деталями з сучасного українського антуражу. Прописні літери, так само як й ілюстрації; великі, масивні, багаті декоративно, з рослинним і лицевим орнаментом, а кінцівки, навпаки, не такі великі й скомпоновані з легшого й прозорішого, багатого на вигадку лицевого та візерункового орнаменту. Знаменитий Требник Могили 1646 р. не так багатий на ілюстрації та оздоби, але зате його ілюстрації та оздоби далеко вищої мистецької вартості, а сам фоліант, як писав М. Грушевський, «дуже розкішний у письмі, в чисто друкарській виправі».

Після смерті Могили архімандритом Лаври був Йосиф Тризна (1647 — 1656), і це була перерва у видавничій діяльності Лаври на час козацьких воєн. Але коли після Тризни архімандритом став Іннокентій Гізель (1656 — 1683), видавництво знову оживилося. Особливо заслуговує уваги величезне видання «Патерика Печерського», що вийшло 1661 р., і повторне 1678 р. з розкішними гравюрами талановитого печерського гравера Іллі. Після смерті Гізеля архімандритом став його енергійний помічник у друкарській справі Варлаам Ясинський (1684 — 1690), який видав першу частину «Четьїх Міней» Дмитра Ростовського, видання, яке удалося, на думку Грушевського, «гарно, але скромніше й холодніше»; але це, правдоподібно, треба пояснити тим, що в цей час лаврська друкарня, що досі орудувала тільки ритими дерев’яними гравюрами, стала вживати гравюр, різаних на міді. Це був цілий переворот у друкарському мистецтві. Появилися в Лаврі (також і в Чернігові) високоталановиті гравери на міді — «коперштихарі». З гравюрами одного з них, Л. Тарасевича, в 1702 році Лавра видала одне з найкращих своїх видань — «Печерський Патерик» 1702 року. В кінці XVII та на початку XVIII ст. лаврській друкарні робить конкуренцію друкарня в Чернігові, де Лазар Баранович спромігся зібрати видатні літературні сили й талановитих майстрів гравюри.

У добу барокко друкарні часто використовували старі-кліше ще з часів ренесансу, особливо кращі, як стрятинські, куплені з друкарнею до Лаври, але вживали їх відповідно до нового смаку. Оскільки ж книжні оздоби заготовлялися нові, то виробляли їх з декоративною пишністю, відкидаючи опрацювання декорації випускного аркуша — форти. В добу ренесансу вона наслідувала архітектурну арку; цей мотив тримався довгий час і в добу барокко, але втратив архітектонічну ясність. Рисунок все стремить зайняти більше місця, стати масивніше, поле для напису зменшується й часто втрачає форму просвіту арки, як у форті «Євангелія учительного» 1637 р., де центральне поле обрамоване по боках пілястрами з великим барокковим фронтоном нагорі, а внизу замість рівної поземної лінії теж Щось на взір фронтону з вибагливим рисунком, що врізується в напис. Форта Требника Могили 1646 р. вже зовсім не наслідує архітектурної арки, а представляє велику символічну концепцію двох Десятків образків, розміщених широкою рамою, залишаючи посередині порівняно невеликий простір для довгого напису. Тому, уступаючи місце на полі випускного аркуша складним і вибагливим гравюрним композиціям, як правило, бароккові титули втискуються в порівняно невеликі просвіти компактним і досить густим складом дрібних, як на вимоли обкладинки, літер. Ясних, чітких великих написів на книгах, як у добу ренесансу, в добу барокко майже не здибуємо.

Рококо

У XVIII ст. знову зайшла зміна художнього смаку: від тяжкої перенасиченості оздобами і маєстатності зовнішнього вигляду книги ніби почувається втома, і новий смак знову вимагає більшої легкості замість попередньої піднесеної величавості, лагідної миловидності; знову повертається або й спеціально розвивається смак до невеликих, але вибагливих елегантних книжок. Замість важких і складних композицій на випускних аркушах з’являються легкі картуші, в яких негустим письмом вписуються заголовки книжок. Один із найкращих граверів того часу, коперштихар Григорій Левицький перед 1736 р. випустив обкладинку, що збереглася при рукописному підручнику піїтики Митр. Довгалевського. Тут замість архітектурної рами — рамка, сильно заокруглена, з фантастичного рослинного, легкого, але химерно заокругленого орнаменту на двох так само химерно викручених ніжках. Вгорі легко літають у повітрі два «путті», тримаючи корону. Це типова для доби рококо форма, дуже відмінна, навіть просто протилежна старим смакам барокко; в ній немає найменшого натяку на велич, а все пораховано на легку, на наш сучасний смак, може, трохи зманеризовану елегантність. До простоти й ясності доби старого ренесансу вона стоїть в не меншій протилежності, ніж до величі барокко. Того ж стилю й подібну) композицію в формі картуша має на випускному листку перше видання (після більше ніж столітньої перерви) почаївської друкарні — Служебник 1734 р. Почаївська друкарня, що, власне, в добу¹ рококо заложилася (в 1630 р.), без старих традицій, є найбільше характерною для цієї доби. Оздоби почаївських друків — ілюстрації, заставки, прописні літери, — оскільки не куплені старі, не копіюють старші речі.

Особливо привабливі в своїй кокетливій манерній грації кінцівки, наприклад, у формі амура, що злітає з двома лавровими гілками, або букета з овочів чи вази з квітами. Особливо привабливу пікантність цим «графічним дрібничкам» надає пристосування цих суто французьких мотивів до української провінції, якою, зрештою, був Почаїв.

Але й столичний Київ з першорядною на європейський штиб друкарнею відходив од старого барокко і переймався новим духом часу. Один із кращих граверів доби кінця барокко, часів Мазепи, що ще в 80-х роках XVII ст. в Чернігові ілюстрував панегірик Лазарю Барановичу як типовий патетичний майстер барокко, в 1705 році ілюструє панегірик харківському полковникові Захаржевському в зовсім іншому стилі. Цілий випускний листок одведено на зображення придворного городика з баскетами, альтанкою і «лабіринтом кохання» в центрі та символічними жіночими постатями — Gratia, Amor, Charitas. Отже, стиль і дух рококо ніби в повному- розквіті. Нагорі в небесах троє путті легко злітають з гербом Захаржевських, а весь напис приміщено в малому картуші внизу композиції. Одна з ілюстрацій того панегірика і, очевидно, того ж самого майстра представляє «залізні сходи Марса» до арки з троянд, увінчаної двома путті з гербом Захаржевських, a Pallas, Prudentia, Wigilantia, Mars по боках і восьмеро полонених внизу на сходах виглядають зовсім як кавалери й дами галантного віку, хоч деякі з них мають східні тюрбани або стрижені козацькі чуби. Отже, в цілому виданні розлиті стиль, дух, елегантність і зманеризованість доби рококо.

Ніби більшу відданість старим традиціям виявляє стара лаврська друкарня в нових виданнях «Печерського Патерика», якими так уславилася в попередню добу. Ілюстрації видання 1702 р. Л. Тарасевича мали такий успіх, що їх повторено в копіях, різаних на дереві у виданні 1768 р., в тому ж звичайному для видань «Печерського Патерика» великому форматі 12×16. Копіювалися ці гравюри Тарасевича на дереві й пізніше, наприклад, Л. Ланицьким 1762 р. Того ж стилю і характеру дотримувався майстер, що, здається, заново різав деякі ілюстрації для видання «Печерського Патерика» 1777 р. Отже, на прикладі видань «Патерика» ми бачимо випадок свідомого консерватизму. Славне минуле протистояло духу часу, і нові видання трималися старовини всупереч новим прагненням. Так бувало й в інших випадках; тому видання Київської лаври в силу традиції й в XVIII ст. іноді мають вигляд барокковий.