Мистецтво української книги

Аматори старих українських видань, естети стародруків часто з захопленням підносять високий мистецький рівень українських видань XVI — XVIII ст., навіть до 40-х років XIX ст., і тим виданням протиставляють пізнішу книжкову продукцію на Україні як взірець лихого смаку. На погляд таких аматорів, стара книжка «і чепурна, і легко читається, і з широкими краями, і приємна щодо формату, і з красивими літерами ... в часі XVI — XVII століття ми не знаємо книжки непропорційного розміру, з неприємно малими або взагалі невідповідними розмірами берегів, з літерами сліпими, що в сучасний момент так тяжко читаються, розміщені в рядках аркуша абияк, — з літерами, які своєю пропорційністю зовсім не підходять до розміру аркуша, ширини рядків». Такі автори часто не знаходять слів для похвали мистецтва старої книги і не жаліють епітетів для огуди книги останньої сотні років. Такий стриманий і об’єктивний у своїх осудах історик, як проф. М. Грушевський, теж великий аматор і знавець старого друкарського куншту, особливо високо цінить «значну гойність у графічній своїй техніці» видань Київської лаври XVII — XVIII ст. і з жалем констатує, що «нова гражданка, по московських взірцях, була гіркою заміною стильної і розкішної старої графіки».

В таких осудах багато справедливого, і, оскільки вони не доходять до екстремів, з ними важко не згодитися. Безперечно, сучасному розвиненому естетично смакові далеко більше відповідають і швидше задовольняють видання старого друкарського куншту, ніж продукція друкарської техніки особливо другої половини XIX ст. та й пізніше. Для цього суть свої причини, в яких варто розібратися, а розібравшись, може, й в самі осуди книги старої й новішої доведеться внести певні обмеження. В старі часи, коли поява книжки не в тисячах, а максимум в сотнях примірників робила цілу епоху серед культурної людності, кожна книжка була, висловлюючись сучасною мовою, виданням бібліофільським. Сам по собі вихід книжки, над складанням і друкуванням якої іноді великі друкарські організації працювали роками, — наприклад, київський «Анфологіон», що вийшов тільки в 1619 році, а друкарню було куплено й приступлено до друкування його в 1615 р., — це вже була подія, і, очевидно, що для такої події не шкодували і певних затрат, аби видання виглядало якнайкраще, так що сам проф. Грушевський визнає, що ця книга була «необрахована і марнотратна в своїй друкарській техніці». Очевидно, ставлення до книги і до її зовнішності мусило змінитися, коли книги почали друкувати в безмежно великому числі примірників кожної книги, розраховуючи на масового споживача і переслідуючи завдання, щоб розійшлося якнайбільше число примірників, а значить і щоб кожний примірник коштував якнайдешевше. Але до самих економічних та утилітарних причин не можна зводити зниження естетичної цінності вигляду книги. Поперше, естетичний вигляд книжки при масовій продукції мусить змінитися, а зовсім не мусить знизитися; по-друге, в новіші часи не рідкість видання дорогі і з претензіями на люксусовість, а все ж негарні. Це друге явище, й, можливо, з тої причини, що в другій половині XIX ст. заникли естетичні вимоги до зовнішності книги, а внаслідок того знизилася «культура книги». Це явище стоїть у безпосередньому зв’язку з тим, що у вік позитивізму в половині XIX ст. взагалі в Європі пройшла течія естетичного нігілізму, коли талановитий і впливовий критик міг під оплески аудиторії проголошувати, що пара чобіт цінніша від Аполлона Бельведерського і зовсім поважні люди могли дискутувати над тим, чи потрібне мистецтво, чи ні. Але ця ультрареалістична або нігілістична течія в свою чергу була виявом течії, що загніздилася в мистецтві й опанувала ним на початку XIX ст., течії, яка відділяла «високе» мистецтво від «низького», під яким розумілося мистецтво ужиткове, яке поступово охрестили ремісництвом і, як таке, протиставила високому, або справжньому, мистецтву. Це проведення межі між мистецтвом і ремісництвом було фатальним і для самого мистецтва, що замкнулося в недосяжних (хоч дуже сумнівних) високостях, і для маси, що не мала приступу до високого мистецтва, а в предметах свого побуту була відлучена від мистецького виробу. Внаслідок цього знизився рівень мистецьких вимог маси споживачів, а це знову фатально відбилося на інтересах того ж мистецтва. Це явище, проти якого в XX ст. розпочато боротьбу, але ця боротьба робить ще тільки перші кроки.

Таким чином, книжка поділила долю всіх інших ужиткових речей, і як вони, так і книжка була перестала претендувати на естетичний вигляд, а була звичайним предметом побуту. Як мало цінувався естетичний вигляд книги, можна судити хоча б з того, що часто поважні автори книг вважали нижче своєї гідності цікавитися тим, який зовнішній вигляд матиме їхня книга. Такий занепад мистецьких вимог не пройшов безслідно, але привів до втрати мистецького критерію, а коли його втрачено, то вже тяжко вертатиея назад, а не маючи такого критерію, неможливо, очевидно, дати книзі естетичний вигляд. Безперечно, книга взагалі і українська зокрема під цим оглядом і досі переживає тяжку кризу.

Але все ж не можна радикально ставити і вирішувати питання про мистецтво книги в минулому й сучасному. Справа в тім, що мистецтво можна викинути тільки із свідомості, а підсвідомо воно все-таки свою силу в усіх проявах виробів зберігає. І в книзі в тому числі в певний час свідомих мистецьких завдань не осягалося, але підсвідомо хай невисокий, хай нині може неприємний, все ж якийсь мистецький рівень книжка все зберігала, не могла від нього відділитися, і можливо, що прийдуть часи, коли цей мистецький рівень Книжки кінця XIX ст. будуть судити не так суворо, як нині, коли з тим рівнем провадиться гостра боротьба. Одним словом, все-таки треба пам’ятати, що в кожну добу живе відповідне до доби мистецтво, — свідомо чи підсвідомо, але живе, і мистецький вигляд книжки, власне, тільки змінюється в залежності від тої доби, в якій книжка появляється.

Українська друкована книжка за час свого існування пережила п’ять мистецьких періодів, і в залежності від того змінювався її зовнішній вигляд. З’явилося друкарство на Україні в добі ренесансу, пережило далі добу козацького барокко, слідом рококо, в першій половині XIX ст. пережила українська книжка добу класичності, а в другій половині того ж століття цю фатальну добу еклектизму, і, нарешті, сучасність ніби характеризується збільшеним шуканням мистецтва книги. ’