§15. Співвідношення права і закону. Правовий закон

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності юридич­них законів. Коли закони мають соціальну цінність? Тоді, коли вони відповідають праву, адже закони можуть бути двох видів: правові і неправові. Ще Тарас Шевченко мріяв про «праведний закон» в Україні, тобто про правовий, справедливий закон, підкреслюючи тим самим неправедність законів царської Росії для кріпаків і для пригноблених народів, що входили до її складу. Відповідно до Вольтера, неправовий закон не повинен виконуватися.

Правовий закон — законодавчий акт, що побудовані на основі прин­ципу верховенства права і має на меті своїм регулюванням забезпечити розвиток громадянського суспільства, демократичної соціальної право­вої держави. Інакше кажучи, правовий закон — це право, що одержа­ло офіційну форму вираження, конкретизації і забезпечення, тобто набу­ло легалізованої, законної сили.

Загальносоціальні ознаки правового закону:

1) втілює справедливість, розуміння якої властиве даному суспільс­тву (поняття справедливості історичне);

2) є формалізованою мірою свободи, що сформувалася в суспіль­стві, тобто служить формою закріплення права;

3) виражає потреби, інтереси, солідарну волю народу;

4) проголошує і забезпечує права і свободи, честь і гідність людини і громадянина;

5) не суперечить нормам конституції;

6) не суперечить міжнародним актам про права людини, враховує рішення Європейського суду з прав людини;

7) є нормативною основою правозаконності і правопорядку в сус­пільстві;

8) стимулює розвиток правосвідомості і культури суспільства, тобто має високий рівень впливу на суспільство.

Оцінка закону як правового і відношення до нього значною мірою залежать від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільст­во, такі і його уявлення про право і справедливість. Народ, що має низьку правову культуру, може запропонувати (підтримати) і неправо-вий закон. Раніш, ніж народ усвідомлює необхідність правового закону, його виникнення може стимулювати правова доктрина, наукова думка в правотворчості. Тому однієї ознаки правового закону, як виразу інте­ресів народу, недостатньо. Принциповою ознакою закону є його відпові­дність справедливості, гуманістичним ідеям, закріплення в ньому права, що сформувалося в суспільстві як справедлива і рівна міра свободи. Ціннісним виміром закону виступає втілене в ньому право.

Той самий закон може бути правовим і неправовим на різних етапах розвитку суспільства. У наші дні неправовим є закон, що не відображає природних прав людини, які дані їй від народження; не відповідає міжнародним нормам і принципам у галузі прав людини; прийнятий нелегітимним органом держави або прийнятий з порушенням законода­вчої процедури та ін.

Загальним правилом є таке: будь-який закон — правовий чи неправовий належним чином прийнятий, підлягає виконанню, поки він не відмінений. У країнах з тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів було і існує чимало. Прикладом є фашистська Німе­ччина, у якій на основі законів (Закон «Про захист німецької крові і ні­мецької честі» від 15.09.1935 р.) переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних мотивів. На Нюрнберзькому процесі — судовому процесі у справі головних німецьких злочинців — винуватців Другої світової війни (відбувався 20.11.1945—01.10.1946 р.) винні відповідали за злодіяння відповідно до міжнародного закону — Статуту Міжнарод­ного трибуналу. Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності, оскільки як офіцери фашистської армії виконували «накази» і закони своєї держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували свавілля». Обвинувачі (одним із них був про­курор Української PCP Р. А. Руденко) не заперечували того, що під­судні не порушували юридичних актів своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, оскільки суперечили природ­ним правам людини (народів, людства) насамперед правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Міжнародного трибуналу посадове положення підсудних, так само як і той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не звільняє від відпові­дальності, коли йдеться про злочини проти людства.

Чимало прикладів можна навести з історії законодавства СРСР, зо­крема, періоду сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення змін до чинних кримінально-процесуальних коде­ксів союзних республік» від 01.12.1934 р. були внесені зміни до чин­них кримінально-процесуальних кодексів союзних республік про роз­слідування та розгляд справ про терористичні організації і терористичні акти проти представників радянської влади. Ці зміни позбавляли обви­нувачуваних права на захист, на касаційне оскарження вироків, на по­дачу прохань про помилування. Слідство було обмежено десятьма дня­ми, і вирок про вищу міру покарання підлягав виконанню негайно після його винесення.

У демократичних правових державах, де предметним критерієм, пра­вового характеру закону є невідчужувані права людини, неправовий закон підлягає обструкції, тобто не виконується, і замість нього застосо­вуються права людини як безпосередньо діюче право. У такому випад­ку відбувається реалізація принципу верховенства права.

Розходження правових і неправових законів має практичний резуль­тат — створення механізму контролю за змістом законів, за їх відпові­дністю вихідним людським цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний неправовим. У більшості розвинених демократичних країн такий механізм існує. Він іменується конститу­ційним контролем. В Україні його здійснює Конституційний Суд, кот­рий, відповідно до ст. 147 Конституції України, вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України. Про­відний принцип конституційного контролю виражається в такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про права лю­дини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм управління та здійснення державної влади. Вищою точкою відліку для оцінки від­повідності закону праву апріорно визнається Конституція, але не як за­кон вищої юридичної сили, а як форма буття права. Вважається, що Конституція може сприйматися, схвалюватися народом у разі визнання закріплених у ній норм як правових, що вона — основний правовий закон. Легітимація Конституції, тобто визнання і підтримка народом, служить тим критерієм, що свідчить про її наближення до ідеалу на даному етапі розвитку суспільства. Тому всі інші закони можуть бути перевірені на неуперечливість Конституції, або, що те ж саме, на відпо­відність праву. Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує. Проте у демократичних державах XXI ст. діють такі правила:

Якщо закон суперечить конституції, він вважається неправовим і скасовується. У питаннях про права людини такою точкою відліку визнаються міжнародні принципи і норми про права людини, рішення Європейського суду з прав людини.

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправильним', протиставляти їх одне одному, вважати, що правові норми не можуть існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою правових формах, говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від держави. Основне своє вираження право одер­жує у формах: нормативно-правовий акт, правовий прецедент, нормати­вно-правовий договір та інших; основною з цих форм є закон.

Співвідношення права і закону полягає в такому:

1) лише праву має надаватися законна сила, оскільки закон може^: бути правовим явищем лише як форма виразу права;

2) закон має бути завжди правовим, щоб бути обов'язковим -т-: «дух закону» і «буква закону» не повинні мати розбіжностей.

Мета правового закону — відбити об'єктивність права в суб'єктив­ній формі, адекватній потребам і інтересам (свободи) народу.