Отже, «Історія русів» відіграла значну роль у розвитку й становленні суспільно-політичної думки України початку ХІХ століття. Вона стала поштовхом для піднесення української культури на новий рівень й залишається для нас не лише літературною пам’яткою, але й історичним трактатом, який мав особливо значний вплив на творчість Т.Г. Шевченка.

СЕКЦІЯ ПСИХОЛОГІЇ Керівник секції – професор О.І. Пилипенко

Секретар – О.Г. Стеблянко

Безотосний П., студент магістратури Інституту психології та соціально-політичних наук КиМУ Науковий керівник – к. психол. н., проф. Абрамян Н.Д.

ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ РОЗВИТКУ МОРАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ ОСОБИСТОСТІ МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Сучасна соціально-психологічна ситуація, що склалася в суспільстві, характеризується своєрідною кризою особистості, яка проявляється як криза її духовності, моральності, що виника внаслідок втрати людиною цінностей базової культури, на основі якої особистість формувалася і відповідно до цінностей якої вона довгий час функціонувала в суспільстві.

Усе це актуалізує потребу звернення до проблеми морального відродження особистості молодшого школяра, розвитку його моральної свідомості, що дає змогу йому активно, творчо включитися в громадське життя на порозі третього тисячоліття, самореалізовуватися і самовдосконалюватися, бути суб'єктом своєї життєдіяльності. Актуальність дослідження полягає також у тому, що моральну свідомість зумовлює характер моральних відносин людини, її моральну позицію, вчинки та поведінку в цілому. Без сформованості понять про добро і зло, обов'язок, совість, справедливість, честь і гідність, свободу і відповідальності, щастя і сенс життя, а також уявлень про моральний ідеал неможливо ні справжня взаємодія людини зі світом, ні сам справжній розвиток людини.

Психологічний аспект проблеми дослідження полягає в недостатній вивченості механізмів засвоєння й осмислення особистістю молодшого школяра моральних знань та емоційного прийняття їм моральних норм, формування моральних домагань і перетворення їх у внутрішній регулятор поведінки, у власну моральну активність; відсутності робіт з вивчення психологічних механізмів і чинників розвитку моральної свідомості особистості молодшого школяра. Питання дослідження психологічної природи моральної свідомості особистості молодшого школяра є також одним з неопрацьованих . Відзначається дефіцит як експериментальних досліджень , так і теоретичних концепцій у вивченні цього явища. Тим часом потреба в достовірних наукових знаннях про сутність, структуру, механізми формування та розвиток моральної свідомості особистості молодшого школяра відчувають представники різних сфер діяльності, особливо вихователі, педагоги, соціальні

171

працівники, лікарі, менеджери та інші фахівці, у професійні обов'язки яких входить робота з людьми. У психології залишається, як і раніше, невирішеною проблема системного підходу до дослідження моральної свідомості особистості, що негативно позначається на практиці морального виховання, оскільки вихователю доводиться мати справу не з проявом окремих компонентів свідомості, а з продуктивно функціонуючою моральною свідомістю як системним утворенням .

Актуальність початого аналізу визначається, таким чином, потребою суспільства у розв’язанні зазначених завдань і відсутністю в психологічній теорії ствердної відповіді на це питання суспільної практики. Розв’язок позначеної проблеми можливий сьогодні лише при інтеграції досягнень у різних суспільних науках (у філософії, психології, педагогіці, етиці, соціології та ін.). Вироблення наукових парадигм і концептуальних схем, що дають змогу інтегрувати раніше розрізнені факти і дослідження, можливе в рамках психології, яка визначає ефективні механізми розвитку моральної свідомості особистості. Передумови побудови потрібної наукової концепції формування моральної свідомості особистості молодшого школяра створюються розвитком усього комплексу наук про людину. Значний внесок у розвиток уявлень про моральну свідомість особистості молодшого школяра внесли такі психологи, як ( Бандура А., 1969; Кольберг Л., 1976; Маурер О., 1950; Піаже Ж., 1969; Скіннер Б., 1971; Фрейд 3., 1948; Франкл В., 1990; Фромм Е., 1993), (Азімова Р.Д., 1977; АкМамбетов Г.Г., 1971, 1988; Бакштановскій В.І., 1979; Братусь Б.С., 1977, 1985; Богданова О.С., 1988; Бондаревська Є.В., 1976; Бормотова І.М., 1984; Гасанова Н.К., 1982; Гумницький Г.Н., 1978; Гурин В.Є., 1988;

Дробницкий О.Г., 1977; Зотов Н.Д., 1981, 1983; Кобляков В.П., 1979; Ковальчук Ю.М., 1986; Кон І.С., 1979; Николаич Б.О., 1976; Титаренко А.І., 1974; Чудновський В.Е., 1981; Шимановський Д.С., 1986 та ін. Однак в останні роки спостерігається помітне зниження інтересу дослідників до цієї проблеми. Автори нечисленних робіт, що з'явилися порівняно недавно, розглядають цей феномен в основному у філософському, етичному або соціологічному аспектах (Бирліба К.М., 1989; Войцехвич Н.А., 1990; Казарова Т.В., 1987; Левицька А.І., 1990; Міхеева І.М., 1991; Мкртчян Є.Р., 1991; Ротар М.В., 1990). Що стосується психологічного аспекту аналізованої проблеми, то робіт, виконаних у цьому ключі, одиниці, та й ті в основі своїй присвячені вивченню не так моральної свідомості, скільки морального становлення і розвитку особистості ( Орбан Л.Е., 1992, Соломатіна А.В., 1992; Соломіна Л.Ю., 1995; Токарева В.А., 1991; Фельдштейн Д.І., 1994). Проведений аналіз літератури показав, що поки ще не вироблено єдиної точки зору на зміст і структуру моральної свідомості, не виявлено його специфіку, існує термінологічна невизначеність цього поняття, практично не досліджено механізми, що впливають на розвиток досліджуваного феномена, не розкрито взаємозв'язок соціальних, педагогічних, психологічних факторів у процесі розвитку моральної свідомості особистості. Таким чином, усвідомлення недостатньої теоретичної та практичної розробленості проблеми, розв’язання якої відповідало б потребам сучасного стану суспільства, може бути розглянуто як обґрунтування необхідності її дослідження.

172

Бондаренко А., студент магістратури Інституту психології та соціально-політичних наук КиМУ Науковий керівник – к. психол. н., проф. Абрамян Н.Д.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВЗАЄМОВІДНОСИН В КОЛЕКТИВІ

Нормальні стосунки в колективі – одна дуже важлива складова, яка призводить до задоволеності в роботі будь-якої людини. Перебуваючи в організації, будь-який начальник змушений рахуватися з нормами і правилами того колективу, якому він належить. Тому важливо розглядати поведінку кожного працівника через призму всього колективу.

Першим етапом побудови стосунків із співробітниками є всебічне вивчення персоналу організації. Не кожна група може бути колективом, лише та, яка пройшла ряд етапів свого розвитку і має високий рівень розвитку, сприятливий психологічний клімат і товариські емоційні стосунки. Колектив потрібно створювати зусиллями всіх його членів, і головна роль тут належить менеджеру персоналу, який зможе так організовувати людей, щоб це була команда однодумців, об'єднаних загальною метою. Колектив – таке об'єднання людей, яке передбачає єдність і згуртованість, співробітництво і товариськість, які є основою життєдіяльності і спілкування людей. Тому головною проблемою кожного колективу е виникнення конфліктних ситуацій. Конфлікт

– це невід’ємна особливість усякого процесу соціального розвитку. Для всіх видів конфліктів характерним є:

−наявність не менше двох сторін, які контактують між собою;

−взаємонесумісність цінностей і намірів сторін;

−протиставлення діянь одної сторони іншій і навпаки;

−поведінка, спрямована на ліквідацію планів і руйнування намірів іншої сторони, щоб здобути щось за її рахунок;

−застосування сили і примусу з метою вплинути на поведінку іншої сторони в бажаному напрямку;

−наявність емоційної напруги в стосунках між партнерами.

Розв’язання конфлікту – це в основному неюридичний вплив на конфлікт самих протидіючих сторін (суб'єктів), іноді за участю третьої сторони, з метою спільного повного або часткового задоволення своїх основних потреб та інтересів, зниження рівня конфронтації, а також локалізації конфлікту та скорочення моральних і матеріальних витрат, з ним пов'язаних. Розв’язання конфлікту передбачає, що сторони самостійно (чи за участю посередників) докладають певних зусиль для подолання суперечностей, що виникли між ними, до того як розвиток їх призведе до необхідності звернутися до спеціальних установ. Розумна постановка питання зводиться не до повного уникнення конфліктів, а до намагання навчитись правильно розв’язувати конфліктні ситуації, робити їх корисними, якщо це можливо. Коли людина перебуває в конфліктній ситуації, для більш ефективного розв’язання проблеми необхідно вибрати певний стиль поведінки, властивий особистості, враховуючи при цьому стиль інших людей, а також природу самого конфлікту. Конфліктність сучасного українського суспільства спричиняє не лише теоретичний, й практичний інтерес стосовно проблеми вибору стратегії

173

поведінки в конфліктах. Загальна схема психологічного аналізу конфлікту передбачає вивчення особистісних (внутрішніх) детермінант поведінки людини в конфлікті, а це вимагає більш чіткого визначення тих факторів, які є причиною вибору особистістю стратегій поведінки в конфлікті.

Довгич А., студентка магістратури Інституту психології та соціально-політичних наук КиМУ Науковий керівник – к. психол. н., проф. Абрамян Н.Д.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ ПІДЛІТКІВ

Самогубство – тема актуальна в усі часи. Проблема схильності до суїциду є однією з важливих для сучасної України. Наша країна належить до держав із високим рівнем суїцидальної активності, а за останні 10 років рівень самогубств зріс майже вдвічі. У 2007 році смерть в результаті самогубства за чисельністю випередила смерть від інфекційних хвороб, хвороб ендокринної системи, смерть від гострого інфаркту міокарда та алкогольного цирозу печінки. Кількість самогубств на 100 тис. населення значно більша за кількість смертей в результаті нещасних випадків, випадкових отруєнь, утоплень та вбивств.

Випадки самогубства відомі людству з глибокої давнини. Про них згадується у міфах та легендах світу, літературних пам'ятках більшості народів, усіх континентів. У різних культурах ставлення до суїциду завжди було неоднозначним.

УСтародавній Греції до нього ставилися негативно, суїцид вважався юридично караним злочином, навіть вважалося, що слід відрубувати руку людині, яка вчинила це діяння.

Унашій культурі ставлення до самогубства завжди було негативним, людей які вчинили такий вчинок, не ховали на цвинтарі, не відспівували в церкві. Це було серйозним стримуючим моментом в плані зростання суїцидів. Католицизм також ставиться до цього явища негативно.

Дуже низькі суїцидальні тенденції в Італії, Іспанії, Греції, країнах Латинської Америки, за даними багатьох авторів, якраз списуються на те, що ці країни з позиції католицької віри засуджують це явище. Тобто соціокультурний феномен відіграє величезну роль у цьому питанні. В інших же країнах, наприклад, в Китаї, ставлення до суїциду було дуже спокійне. Вважалося, що людина, таким чином звільняє душу. Такий же приблизно підхід був і в Стародавній Індії.

Зараз у світі відбувається змішування культур, і в більшій мірі, ніж релігійні і соціокультурні чинники, на людину впливають урбаністичний та економічний чинники.

Особливою проблемою в Україні є підліткове самогубство. Молоді люди з властивими їм емоційною нестійкістю, імпульсивністю, високою навіюваністю опинились у складних умовах самовизначення, в ситуації незадоволення значущих соціальних потреб, що породило зростання соціально дезадаптованої поведінки.

Згідно з результатами соціально-психологічних досліджень, 27,7%

174

молодих людей іноді втрачають бажання жити; 17,8% – вважають, що нікому до них немає справ; 25,5% – не завжди можуть розраховувати на допомогу близької людини; 51,9% – мають агресивні прояви, тобто не стримуються в ситуації конфлікту.

За останні роки в час бурхливого розвитку засобів масової інформації, комп’ютерних ігор з поширеним у них смакуванням смертю, в тому числі й суїцидальною, тенденції самогубств поглибились. «Гіпнотизм» засобів масової інформації може стимулювати навіть суїцидальні епідемії серед молоді, оскільки, спрацьовують механізми наслідування та емоційного зараження. Різко збільшилася кількість самогубств серед дітей віком 5–14 років (в наш час це 0,5% самогубств серед усіх вікових груп). Надзвичайно високий рівень самогубств відзначається серед підлітків та молоді, що навчається. У віці до 13 років суїцидальні спроби рідкісні, а починаючи з 14–15 років суїцидальна активність різко зростає, досягаючи максимуму в 16–19 років.

Отже, тема підліткового самогубства є дуже нагальною, особливо в умовах складної соціально-політичної та економічної ситуації, що склалася в нашій країні.

Кучмій Ю., студентка магістратури Інституту психології та соціально-політичних наукКиМУ Науковий керівник – к. психол. н., проф. Абрамян Н.Д.

ОСОБЛИВОСТІ ПРОФЕСІЙНОЇ ДЕФОРМАЦІЇ СПІВРОБІТНИКІВ ОВС

У сучасній психології вивчення професійної діяльності людини займає одне з центральних місць. Інтерес зумовлений тим, що трудова діяльність має як позитивний ефект (входження в суспільство, освоєння та відтворення його матеріальних і духовних цінностей та ін.), так і може привести до негативних явищ. Одним із них є професійна деформація. Це явище перешкоджає успішному виконанню професійних обов'язків та реалізації професійних функцій фахівцем і може призводити до неможливості продовження ним своєї професійної діяльності. Професійна деформація розглядалася як зміни якостей особистості (стереотипів сприйняття, ціннісних орієнтацій, характеру, способів спілкування і поведінки) під впливом виконуваної професійної ролі.

Процес професійної деформації співробітників органів внутрішніх справ (ОВС) відбувається під впливом різноманітних причин. Найбільше значення при цьому мають специфіка найближчого оточення, з яким змушений спілкуватися фахівець, а також особливості його діяльності, розподіл праці і все більш вузька спеціалізація. Щоденна протягом багатьох років робота над розв’язанням типових завдань не тільки вдосконалює професійні знання, а й формує професійні навички, стереотипи, визначає стиль мислення та стилі спілкування.

Інша причина професійної деформації співробітників ОВС – невідповідність між їхніми особистісними особливостями і виконуваною роботою. Невідповідність виникає насамперед між вимогами, що висуваються до співробітника, і його реальними можливостями, коли вимоги керівників завищені порівнянно з можливостями особистості. Якщо для співробітника виконати розпорядження начальника – справа честі, але він об'єктивно не в

175

змозі це зробити, з’являється стрес, знижується якість роботи, виникають конфлікти з колегами.

Також викликають професійну деформацію деякі негативні характеристики професійної діяльності співробітників ОВС, у тому числі робота з дотриманням законності громадянами. За умов що самі правоохоронці повинні дотримуватися законності, внаслідок чого виникає велика емоційна напруга при дефіциті позитивних вражень. Подібні особливості служби створюють ґрунт для розвитку у співробітників стресових станів. Із збільшенням стажу роботи відбувається поступове накопичення психічної напруженості в структурі особистості. Це підвищує ймовірність виникнення дезадаптації і професійних деформацій у співробітників ОВС.

Службова діяльність працівників правопорядку пов'язана з підвищеною відповідальністю, високими психічними та фізичними перевантаженнями, роботою в екстремальних умовах. Ці специфічні особливості зумовлюють високий ступінь розвитку явища професійної деформації у даного виду фахівців. Професійна деформація – це зміна професійних можливостей і особистісних характеристик працівника органів правопорядку під впливом негативних факторів діяльності і навколишнього середовища.

Тому, виходячи з цього, можна сказати, що у феномені професійної деформації знаходить своє відображення фундаментальний принцип психології – принцип нерозривної єдності свідомості особистості та діяльності. Трудова діяльність, професія формує особистість і накладає свій відбиток на її характер. Розвиток особистості в процесі трудової діяльності, вплив професійної ролі на психологію особистості, на її комунікативну сферу, емоції, інтелект, формування світогляду, ціннісних установок, професійного типу характеру – досить актуальна проблема для сучасної психології.

Носаненко Г., студентка магістратури Інституту психології та соціально-політичних наук КиМУ Науковий керівник – к. психол. н., проф. Абрамян Н.Д.

ПСИХОЛОГІЧНА ГОТОВНІСТЬ ДИТИНИ ДО НАВЧАННЯ В ШКОЛІ

На сучасному етапі розвитку психології психологічна готовність до навчання в школі розглядається як комплексна характеристика дитини, яка розкриває рівні розвитку психологічних якостей, що є найбільш важливими передумовами для нормального включення в нове соціальне середовище й для формування навчальної діяльності.

У психологічному словнику поняття «готовність до шкільного навчання» розглядається як сукупність морфо-фізіологічних особливостей дитини старшого дошкільного віку, що забезпечує успішний перехід до систематичного, організованого шкільного навчання.

А.Н.Леонтьев вважає безпосередньо рушійною силою розвитку дитини

їїреальну діяльність зі змінами у «внутрішній позиції».

Востанні роки все більша увага проблемі готовності до шкільного навчання приділяється за кордоном. При розв’язанні цього питання, як відзначає Я. Їірасек, сполучаються теоретичні побудови, з одного боку, практичний досвід, з іншого. Особливість досліджень полягає в тому, що в

176

центрі цієї проблеми є інтелектуальні можливості дітей. Це знаходить висвітлення в тестах, що показують розвиток дитини в галузі мислення, пам'яті, сприйняття й інших психічних процесів.

Складеними компонентами психологічної готовності дитини до школи є: мотиваційна (особистісна), інтелектуальна, емоційно-вольова.

Мотиваційна готовність – наявність у дитини бажання вчитися. У дослідженнях А.К. Маркової, Т.А. Матіс, А.Б. Орлова показано, що виникнення усвідомленого ставлення дитини до школи визначається способом подачі інформації про неї. Важливо щоб повідомлювані дітям відомості про школу були не тільки зрозумілі, але й відчутні. Емоційний досвід забезпечується включенням дітей у діяльність, що активізує як мислення, так і почуття.

Особистісна готовність до школи виражається дитиною відносно до школи, вчителів і навчальної діяльності, включає так само формування в дітей таких якостей, які допомогли б їм спілкуватися із учителями й однокласниками.

Інтелектуальна готовність припускає наявність у дитини кругозору, запасу конкретних знань. Дитина повинна володіти планомірним і розчленованим сприйняттям, елементами теоретичного ставлення до досліджуваного матеріалу, узагальненими формами мислення й основних логічних операцій, значеннєвим запам'ятовуванням. Інтелектуальна готовність також припускає формування в дитини початкових умінь з навчальної діяльності, зокрема вміння виділити навчальне завдання й перетворити його в самостійну мету діяльності.

Крім розвитку пізнавальних процесів: сприйняття, уваги, уяви, пам'яті, мислення й мовлення, у психологічну готовність до школи входять сформовані особистісні особливості. До надходження в школу в дитини повинні бути розвинені самоконтроль, трудові вміння й навички, уміння спілкуватися з людьми, рольова поведінка. Для того, щоб дитина була готова до навчання і засвоєння знань, потрібно, щоб кожна з названих характеристик була в неї досить розвинена, у тому числі й рівень розвитку мовлення.

Таким чином, високі вимоги життя до організації виховання й навчання інтенсифікують пошуки нових, більш ефективних психолого-педагогічних підходів, націлених на приведення методів навчання у відповідність із психологічними особливостями дитини. Проблема психологічної готовності дітей до навчання в школі набуває особливого значення, тому що від її розв’язання залежить успішність наступного навчання дітей у школі.

Охріменко Ю., студентка мігістратури Інститут психології та соціально-політичних наук КиМУ Науковий керівник – к. психол. н., проф. Абрамян Н.Д.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПОЗИТИВНОЇ Я-КОНЦЕПЦІЇ В ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ

Наукове пізнання природи людського «Я», і самосвідомості зокрема, має давню історію, оскільки завжди цікавило філософську думку і знаходило конкретизацію в одвічному запитанні кожної психічно здорової людини

177

запитання: «Хто Я?». Самосвідомість – визначальне конструкт-утворення внутрішнього світу людини, полягає в сприйнятті нею численних образів самої себе в потоці найрізноманітніших ситуацій соціальної взаємодії та поєднанні цих образів у цілісне узагальнене уявлення – бачення себе у форматі Всесвіту.

Загальновідомо, що людина по-справжньому вперше стає особистістю лише тоді, коли в неї повністю формується поняття «Я». Свого часу О.М.Леонтьєв стверджував, що особистість народжується двічі: у три роки, коли каже: «Я сам» (виникає свідомість), і в підлітковий вік, коли каже: «Я розумію себе» (формується самосвідомість). Свідомість спрямована на зовнішній світ, а самосвідомість – на внутрішній простір людини. Крім того, самосвідомість – це процес, з допомогою якого людина пізнає себе, а потім формує відповідне ставлення до себе. Її продуктом є уявлення людини про себе, тобто «Я»-концепція.

Особливого рівня самосвідомість досягає в період підліткового віку. Найбільш важливою й суттєвою ознакою цього періоду є фундаментальні зміни у сфері самосвідомості людини, які мають кардинальне значення для всього її подальшого розвитку й становлення як особистості. Саме в цей період, згідно з позицією відомого російського психолога Б.Г. Ананьєва, свідомість, пройшовши через численні об’єкти відношень, сама стає об’єктом самосвідомості і, завершуючи структуру характеру, забезпечує його цілісність, сприяє утворенню й стабілізації особистості.

В підлітковому віці в молодої людини активно формується самосвідомість, виробляється власна незалежна система еталонів самооцінки і самоставлення, все більше розвивається здатність проникати у свій внутрішній світ. У цьому віці індивід починає усвідомлювати свою особливість і неповторність, в його свідомості відбувається поступова переорієнтація з зовнішніх оцінок (переважно батьківських) на внутрішні. Таким чином у підлітка поступово формується своя Я-концепція, що сприяє подальшій, усвідомлюваній чи неусвідомлюваній, побудові поведінки молодої людини. Залежно від характеру уявлень індивіда про себе будуть визначатись характерні для нього способи адаптації в навколишньому соціальному середовищі і успішність цієї адаптації, а також шляхи особистісного становлення. Пояснюється це тим, що з самосвідомістю, Я-концепцією особистості пов’язані такі феномени, як самооцінка, самоприйняття, самоповага, рівень домагань, локус контролю та ін., від яких, в свою чергу, значною мірою залежать особливості діяльності й поведінки людини, характер її взаємостосунків з іншими людьми.

Найбільш поширеними методами надання практичної допомоги в особистісному зростанні є ті, що пропонуються в рамках гуманістичного підходу. Зокрема, в контексті проблеми розвитку Я-концепції індивіда широкого застосування набув клієнт-центрований підхід К. Роджерса, який свого часу запропонував своє бачення даної проблеми з точки зору феноменалістичної позиції. Цей підхід, на відміну від інших (психоаналітичного, поведінкового і ін.), в розумінні природи людини виходить із вражень самого суб’єкта, а не з позицій зовнішнього спостерігача, тобто вивчає, як індивід сприймає самого себе, який вплив на його поведінку справляють його потреби, почуття, цінності, переконання і тільки йому властиве світосприйняття. Для практичної сторони проблеми розвитку Я- концепції в цьому підході цінним є визнання того, що людина спроможна

178

змінити самі події та їх інтерпретацію. Саме в цьому К.Роджерс і його послідовники вбачають завдання психотерапії: вона не знімає проблему, проте дає особі змогу поглянути на себе по-новому, усунути психологічне ускладнення і більш ефективно справитись з тією чи іншою складною соціальною ситуацією. Така теоретична позиція обрана за методологічну основу корекційної роботи, що проводилась нами з метою сприяння розвитку сприятливої Я-концепції осіб підліткового віку.

Пономарьова Т., студентка магістратури Інституту психології та соціально-політичних наук КиМУ Науковий керівник – к. психол. н., проф. Абрамян Н.Д.

ДІАГНОСТИКА ТА ПСИХОЛОГІЧНА КОРЕКЦІЯ ГІПЕРАКТИВНОСТІ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ ЗА ДОПОМОГОЮ ТАНЦЮВАЛЬНОРУХОВОЇ ТЕРАПІЇ

Проблема гіперактивності в даний час набуває особливої актуальності, тому що число гіперактивних дітей з кожним роком збільшується. За даними різних авторів, від 2 до 20% учнів виявляють гіперактивні розлади. Гіперактивність – це захворювання не тільки дитини, а й дорослих, насамперед матері, яка найбільш часто з ним контактує.

Актуальність проблеми і в тому, що гіперактивність являє собою розлад, який має безліч різноманітних аспектів: неврологічні, психіатричні, рухові, мовні, виховні, соціальні, психологічні і т.д. У зрілому віці лише близько 20% гіперактивних людей позбавляються цього розладу, а більшість з них відчуває значні труднощі і в житті. Тому важлива своєчасна діагностика проявів і причин гіперактивності в дітей, оскільки корекція гіперактивності в дитячому віці більш ефективна. У доборі вправ та ігор враховуються всі фактори, виявлені при діагностиці. У корекційній роботі з проблеми гіперактивності повинен брати участь психолог, педагог і гіперактивна дитина та її батьки відразу, бо тільки комплексне лікування здатне позбавити дитину і її сім'ю від цієї недуги. Так в моїй роботі буде представлена програма корекційної роботи з дітьми та батьками з подолання проблеми гіперактивності. Існує безліч психотерапевтичних методик, які можуть бути корисні як матері, так і дитині. Я зупинилась на танцевально-руховій терапії. Основоположниками танцевально-рухової терапії є Меріан Чейс, Труди Шуп, Мері Уартхаус, Ліліан Еспенак. Меріан Чейс уперше стала використовувати танець як метод психотерапії. Кожна з них розробляла свій власний метод, усі вони використовували танець як засіб розкриття захованих почуттів, прояву індивідуальності, набуття цілісності та повноти життєвих відчуттів. У Європі танцювально-рухова терапія з'явилася в 90-х роки ХХ і спочатку розвивалася як вид програми особистісного зростання для дорослих. Зараз вона виділена в самостійний напрям психотерапії. Значно розширилося й коло її застосування, починаючи від різноманітних програм для дорослих (програми особистісного зростання, боротьби зі стресами, психотерапевтичні програми, програми для вагітних та ін.) і закінчуючи програмами для дітей та підлітків, сімей, літніх людей, а також пацієнтів, які страждають серйозними захворюваннями (хвороба Паркінсона, аутизм, посттравматичні розлади та ін.). Танцювальнорухова терапія (ТДТ) є галуззю психотерапії. ТДТ – це міждисциплінарна

179

галузь, вона існує на стику психотерапії і танцювального мистецтва. Крім того, вона тісно пов'язана з багатьма іншими галузями знань. Серед них: анатомія, фізіологія, психофізіологія, кінезіології, нейропсихологія, найрізноманітніші теорії руху і танцю, психологія і тощо, тобто практично все, що можна віднести до знання про тіло, рух, танець, психіку творчий процес. Танцювальна імпровізація – це способи спонтанного руху. Коли людина спонтанно рухається, вона виражає себе дуже точно й чесно: у спонтанному русі можуть матеріалізуватися несвідомі сторони особистості. Несвідоме може стати видимим, знайти форму, таким чином людина здатна возз'єднатися із втраченими частинами себе, своїми психологічними ресурсами. І якщо усвідомити це, то відкривається можливість до самопізнання й набуття більшої особистісної цілісності та інтегрованості – а це основна частина й мета психотерапевтичного процесу. Тобто виявилося, що сама імпровізація зіштовхувала танцівників і педагогів з цілющою силою танцю.

Тому, я вважаю, коригувати гіперактивність у дітей дошкільного віку краще саме танцювально-рухової терапії. Через танець, через рух можна досягти самопізнання, досліджуючи реакції тіла і його дії. Саме за допомогою танцювально-рухової терапії дитина, у моєму випадку старшого дошкільного віку, може навчитися самостійно регулювати своєю активність. ТРТ допоможе і батькам, вона навчить їх, як правильно ставитись до таких дітей і як саме виховувати.

Синявська М., студентка магістратури Інституту Психології та соціально-політичних наук КиМУ Науковий керівник – к. психол. н., проф. Абрамян Н.Д.

КРЕАТИВНІСТЬ ЯК ФАКТОР ВИБОРУ СТРАТЕГІЇ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ СТУДЕНТА

До сучасного суспільства можна застосувати такі характеристики, як динамічність, складність, неоднозначність, суперечливість. Розвиток інноваційних технологій і доступність інформаційного простору задають високий рівень конкуренції і прискорюють темп взаємодій і змін, які зачіпають різноманітні сторони життя. З одного боку, дані особливості розширюють можливості для успішної самореалізації особистості в усіх сферах діяльності. З іншого боку, сучасні умови висувають високі вимоги до здатності приймати самостійні рішення, розробляти й реалізовувати нестандартні ідеї, переносити отримані знання в інші галузі життя, змінювати тактики поведінки при реалізації різноманітних завдань. Усі ці характеристики входять у поняття креативності та мають безпосереднє відношення до загальнопсихологічних знань.

У психології виділено два основні напрями вивчення креативності: поперше, за результатами (продуктами), їх кількості і значущості; по-друге, креативність розглядається як здатність людини відмовлятися від стереотипних способів мислення.

Основними чинниками креативності визнаються оригінальність, семантична та образна адаптивна гнучкість, здатність до загостреного сприйняття недоліків, дисгармонії. Ряд зарубіжних дослідників креативність пов'язують з особовими рисами.

180

Проблема креативності тривалий час перебуває в центрі уваги зарубіжних і вітчизняних психологів. В англомовній літературі, як правило, терміном «creativity» позначають все те, що має безпосередню причетність до створення чогось нового; власне процес такого створення; продукт цього процесу; його суб’єкт; обставини, в яких творчий процес відбувається; чинники, які його зумовлюють тощо, тобто «креативність» трактується як поняття синонімічне «творчості». У Психологічному словнику креативність розуміється з точки зору творчої продуктивності, як «…здатність породжувати незвичайні ідеї, відхилятися від традиційних схем мислення, швидко проблемні ситуації».

Суть креативності як психологічної властивості зводиться, за Я. Пономарьовим, до інтелектуальної активності і чутливості до побічних продуктів власної діяльності.

Креативність – це здатність адаптивно реагувати на потребу нових підходів і продуктів. Ця здатність дає змогу також усвідомлювати нове в бутті, хоча сам процес може мати як свідомий, так і несвідомий характер; породжувати незвичайні ідеї, відхилятися від традиційних схем мислення, швидко долати проблемні ситуації. Створення нового творчого продукту багато в чому залежить від особистості творця і сили його внутрішньої мотивації. Особливостями творчого процесу, продукту та особистості є їхня оригінальність, валідність, адекватність завданню і придатність – естетична, екологічна, оптимальність форми, правильність та оригінальність на даний момент. Креативні продукти можуть бути дуже різноманітні за природою: нове розв’язання проблеми в математиці, відкриття хімічного процесу, створення музики, картини чи поеми, нової філософської системи, нововведення в правознавстві, свіжий підхід до соціальних проблем тощо.

Аналізуючи сучасні дослідження цього явища, можна зробити висновок, що нема однозначної відповіді на запитання: чи існує взагалі креативність, чи вона є науковим конструктом, чи є самостійним процес креативності, чи креативність – це сума інших психічних процесів? Один з аргументів на користь останнього підходу полягає в когнітивній теорії «вроджених структур» (Н. Хомський, Дж. Фодор), яка стверджує, що не можна створити щось з нічого, тобто повз існуючі структури, а процес розв’язання творчих задач описується як взаємодія інших процесів (мислення, пам’ять тощо).

Снігур Д., студент магістратури Інституту психології та соціально-політичних наук КиМУ Науковий керівник – к. пед. н., проф. Пилипенко О.І.

ПРОБЛЕМИ ДІТЕЙ В КОНФЛІКТНІЙ СІМ'Ї

Роль моделей батьківської поведінки важлива не тільки в процесі набуття навичок. Засвоєння засобу подолання стресу також відбувається, виходячи зі знайомої дитині стратегії поведінки батьків. Якщо вони реагують на труднощі шляхом пасивного відходу або неадекватної агресії, то і дитина з великою ймовірністю буде поводитися в аналогічній ситуації так само. Якщо батько в моменти поганого настрою кричить і лається, то дитина, спираючись на цей приклад, швидше за все, буде поводитися так само. А якщо при

181

хвилюванні або напрузі мати щораз лягає у ліжко з головним болем, то це підвищує можливість придбання дитиною іпохондричного стилю реагування на труднощі, при цьому скарги на фізичне нездужання будуть використовуватися як засоби подолання тривоги.

У дисфункціональній сім'ї дитина отримує негативний досвід спілкування. Напружене вороже середовище сім'ї негативно впливає на формування психіки дитини. Серед соціально-психологічних чинників та результуючих наслідків можна виділити такі:

√Дитина не вірить у можливість існування дружніх, ніжних взаємовідносин між людьми, взаємної любові, підтримки та уваги між батьками.

√Дитина передчасно розчаровується в людських взаємовідносинах і не отримує позитивного досвіду, необхідного для майбутнього життя. У

конфліктних сім'ях діти зростають в умовах суперечливих вимог матері та батька.

√Духовна атмосфера сім'ї позбавлена благополуччя любові та стабільності, які необхідні для повноцінного духовного і психічного розвитку дитини.

Внаслідок цього:

√Зростає ризик нервово-психічних захворювань, бездоглядність та безконтрольності поведінки.

√Знижуються можливості дитини до адаптації, зростає дефект морального порядку.

Дитина не засвоює ряд моральних, загальнолюдських норм. У дітей з конфліктних сімей формується суперечливі почуття до своїх батьків, а іноді навіть вороже ставлення до них.

Дитина починає відчувати себе знехтуваною. Зростання розлучень супроводжується таким явищем, як небажання батьків брати на себе турботу про дитину.

Всі ці несприятливі умови не можуть не позначатися на психічному розвитку дитини, що призводить до відчуженості, причини якої в дезорганізації сім'ї. Проте сили, що дезорганізують, зароджуються спочатку не в самій сім'ї, а в способі життя всього суспільства й в об'єктивних обставинах, із якими сім'ї стикаються. Якщо ці обставини і цей спосіб життя йдуть на шкоду відношенням довіри й емоційної безпеки у стосунках між членами сім'ї, якщо ці обставини заважають батькам піклуватися про своїх дітей, виховувати їх, якщо обов'язки батька не зустрічають підтримки

неблагополучної родини на виховання дитини. Для цього необхідно точно визначити внутрішньо-сімейні соціально-психологічні фактори, серед яких одне з голових місць посідає характер психосоціального розвитку дитини в такій сім’ї. Тому соціальний педагог повинен вивчати не тільки особливості сімейного виховання дитини, але й те, як діти сприймають, розуміють і переживають своє становище в сім’ї.

182

Устинова К., студент магістратури Інституту психології та соціально-політичних наук КиМУ Науковий керівник – к. психол. н., проф. Абрамян Н.Д.

ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ КОРЕКЦІЇ АГРЕСИВНОЇ ПОВЕДІНКИ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ ЗАСОБАМИ

КАЗКОТЕРАПІЇ

У дитячому саду часто можна зустріти діте й з яскраво вираженими проявами агресії: вони постійно б'ються, штовхаються, сваряться. Вихователям доводиться нелегко з такими дітьми: вони не знають, як вчинити з агресивною дитиною. Досить швидко стало зрозуміло, що діти є ангелами не більше, ніж дорослі, і агресивність їм властива повною мірою. Згідно з численними дослідженням зараз прояви дитячої агресивності є однією з найпоширеніших форм порушення поведінки, з якими доводиться мати справу дорослим – батькам і фахівцям (вихователям, логопедам, психологам і т.д.). Сюди належать спалахи дратівливості, неслухняність, надмірна активність, забіякуватість, жорстокість. У переважної більшості дітей спостерігається пряма і непряма вербальна агресія. У багатьох дітей помічено випадки змішаної фізичної агресії – як не прямої (руйнування чужих іграшок, псування одягу одноліткам, та інше), так і прямої (діти б'ють однолітків кулаком по голові, кусаються, плюються і т.п.). Така агресивна поведінка завжди ініціативна, активна, а іноді й небезпечна для оточення, а тому вимагає грамотної корекції.

Ті або інші форми агресії характерні для більшості дошкільників. Агресія, як захисна реакція в наші дні і в нашій реальності, – абсолютно нормальне явище. Практично всі діти сваряться, б'ються, обзиваються та ін. Звично із засвоєнням правил і норм поведінки ці безпосередні прояви дитячої агресивності, поступається місцем спокійнішим формам поведінки. Проте, у певної категорії дітей агресія як стійка форма поведінки не тільки зберігається, й розвивається, трансформуючись в стійку якість особи. У результаті знижується продуктивний потенціал дитини, звужуються можливості повноцінного спілкування, де формується її розвиток. Агресивна дитина завдає масу проблем не тільки оточенню, й самій собі.

Казкотерапія, мабуть, найдоступніший і улюблений дітьми шлях. Саме уява в поєднані з пам'яттю дасть дитині можливість у найкоротший строк вибрати найправильніший і найефективніший розв’язок проблеми, зіткнися вона з чимось подібним у житті. А казка – це і є життя, що правда прикрашене. Казка доводить поведінку героїв до абсурду, закладаючи в пам'ять і свідомість дитини найголовніше: вихід з важкої, деколи й уявної безвихідної ситуації. Все одно є! У житті безвиході не буває.

Казкотерапія – метод, що використовує казкову форму для корекції емоційних порушень і вдосконалення взаємостосунків з навколишнім світом. Метою і завданням казкотерапії є зниження агресивності в дітей, усунення тривожності й страхів, розвиток емоційної саморегуляції і позитивних взаємостосунків з іншими дітьми. Для цього казкотерапія використовує казкові прийоми і способи роботи з дітьми, доступні їм через свою простоту й величезний інтерес до самої казки. Всяка дитина по-своєму розуміє і сприймає ту чи іншу казку. Тому одна казка справляє на неї велике враження, а інша проходить мимо, не зачіпаючи її відчуттів. Але це не означає, що в

183

«скарбничці» життєвих ситуацій не додалося ще одного «осередку», просто вона не буде задіяна до того моменту, коли дитина зіткнеться з подібною життєвою проблемою.

Казкотерапія – це задушевний настрій, доброта і радість – усе, що сприяє особовому зростанню. Особливо помітно це в груповій роботі. Всі із задоволенням слухають і обговорюють, складають і розігрують казки, малюють, ліплять, грають, придумують і одержують сюрпризи. Казкотерапія – метод, що використовує казкову форму для інтеграції особи, розвитку творчих здібностей, розширення свідомості, вдосконалення взаємодій з навколишнім світом.

У своїй роботі я займаюсь корекцією дитячої агресивності за допомогою казкотерапії. Я вважаю, що це ефективний спосіб корекції. Діти грають і не підозрюють, що цим самим працюють над усуненням своєї агресивності.

Цвєтков Д., студент магістратури Інституту психології та соціально-політичних наук КиМУ Науковий керівник – к. психол. н., проф. Абрамян Н.Д.

ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ ФОРМУВАННЯ ГНУЧКОСТІ ПРОДУКТИВНОГО МИСЛЕННЯ ДІТЕЙ МОЛОДШОГО

ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Мислення – психолого-пізнавальний процес віддзеркалення в свідомості людини складних звязків і відношень між предметами і явищами навколишнього світу. Задача мислення – розкриття відносин між предметами, виявлення звязків і відділення їх від випадкових збігів. Мислення оперує поняттями й приймає на себе функції узагальнення та планування. Поняття мислення є вищим пізнавальним процесом, що істотно відрізняє його від інших процесів, які допомагають людині орієнтуватися в навколишньому середовищі, оскільки в даному понятті простежується сукупність усіх пізнавальних процесів. Мислення є процесом, причому складним, що перебігає в свідомості людини і можливе без прояву видимих дій.

У психології гнучкість характеризується як якість мислення, відмінна від ригідності, шаблонності (О.Н. Гарнець, Дж. Гілфорд, К. Гольдштейн, X. Вернер, Г.В. Залевський, Т.В. Кудрявцев, А. Лачинс). Гнучкість мислення розглядаеться як необхідна якість продуктивного мислення (М. Вертгаймер, К. Дункер, З.І. Калмикова, К. Коффка, H.A. Менчинська та ін.) і вирізняеться як один з факторів креативності (Дж. Гілфорд, Дж. Джонс, Е. Торренс, JL Хаскелл та ін.).

Інтерес до вивчення гнучкості мислення в наш час пов’язаний з пошуком основ покращення сучасних освітніх систем дошкільного й шкільного навчання, з стійкою потребою розробки шляхом формування пізнавальної діяльності дітей, пошуку психолого-педагогічних технологій, які дають змогу відкрити дітям світ як систему систем, як картину суперечностей, здатну навчити їх способів розв’язання проблемних ситуацій. Педагогічна практика потребує проектування концептуальних технологій, спрямованих на розвиток творчого потенціалу дитини, з опорою на розроблені в психології механізми його активації, у тому числі й на гнучкість продуктивного мислення.

184