Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Киевский национальный университет культуры и искусств

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

Збірник (Том 1).pdf

Скачиваний:

Добавлен:

06.02.2016

Размер:

1.61 Mб

Скачать

☆

<<< < Предыдущая 1 23 / 63 4 5 6 > Следующая >>>

Шевченко В., студентка I курсу Інституту журналістики КиМУ. Науковий керівник – професор Р.П. Іванченко

Тарас Шевченко і тоталітаризм…………………………………………….166

Шурак А., студентка I курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ. Науковий керівник – професор Р.П. Іванченко

Дисидентський рух в Україні………………………………………………….168

Ярмусь Н., ст. ІІІ курсу Інституту історичної освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова.

Науковий керівник – професор Л.Г. Іванова

Вплив «Історії Русів» на творчість Т. Г. Шевченка……………………..169

СЕКЦІЯ ПСИХОЛОГІЇ Керівник секції – професор О.І. Пилипенко

Секретар – О.Г. Стеблянко

Безотосний П., студент магістратури Інституту психології та соціальнополітичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор Н.Д. Абрамян

Психологічні механізми розвитку моральної свідомості особистості молодшого шкільного віку……………………………………………..171

Бондаренко А., студент магістратури Інституту психології та соціальнополітичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор Н.Д. Абрамян

Психологічні особливості взаємовідносин в колективі………………….173

Довгич А., студентка магістратури Інституту психології та соціальнополітичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор Н.Д. Абрамян

Психологічні особливості суїцидальної поведінки підлітків……………174

Кучмій Ю., студентка магістратури Інституту психології та соціальнополітичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор Н.Д. Абрамян

Особливості професійної деформації співробітників ОВС…………….175

Носаненко Г., студентка магістратури Інституту психології та соціальнополітичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор Н.Д. Абрамян

Психологічна готовність дитини до навчання в школі………………….176

Охріменко Ю., студентка магістратури Інституту психології та соціальнополітичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор Н.Д. Абрамян

Психологічні особливості розвитку позитивної я-концепції в

підлітковому віці………………………………………………………………………….177

Пономарьова Т., студентка магістратури Інституту психології та соціальнополітичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор Н.Д. Абрамян

Діагностика та психологічна корекція гіперактивності дітей старшого дошкільного віку за допомогою танцювальнорухової терапії…...179

Синявська М., студентка магістратури Інституту психології та соціальнополітичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор Н.Д. Абрамян

Креативність як фактор вибору стратегії самореалізації особистості студента………………………………………………………………….180

Снігур Д., студент магістратури Інституту психології та соціально-політичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор О.І. Пилипенко

Проблеми дітей в конфліктній сім'ї…………………………………………181

Устинова К., студентка магістратури Інституту психології та соціальнополітичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор Н.Д. Абрамян

Особливості психологічної корекції агресивної поведінки дітей старшого дошкільного віку засобами казко терапії………………………………183

Цветков Д., студент магістратури Інституту психології та соціальнополітичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор Н.Д. Абрамян

Психологічні закономірності формування гнучкості продуктивного мислення дітей молодшого шкільного віку………………………………………….184

Черняховська Т., студентка магістратури, Інституту психології та соціальнополітичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор Н.Д. Абрамян

Психологічні критерії придатності випускників психологів до професійної діяльності………………………………………………………………….185

Чуп М., студентка магістратури, Інституту психології та соціально-політичних наук КиМУ.

Науковий керівник – професор Н.Д. Абрамян

Психологічні особливості емоційного вигорання педагогів……………..186

СЕКЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ТА ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ Керівник секції – професор Б.В.Зажигаєв

Секретар – В. Шевченко

Алєксєйченко О.В., доцент кафедри міжнародних відносин та міжнародної інформації Українсько-Арабського інституту міжнародних відносин та лінгвістики імені Аверроеса Міжрегіональної академії управління персоналом

РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ ЯК ГОЛОВНИЙ МЕДІАТОР КОНФЛІКТУ В НАГІРНОМУ КАРАБАСІ

УДК 323 (479.25)

Нагірно-карабаський конфлікт між Вірменією і Азербайджаном, що має майже столітню історію став, за великим рахунком, «замороженим», ще тоді, коли російська більшовицька влада на території, де традиційно переважало вірменське населення, у 1924 р. проголосила Нагірно-Карабаську автономну область (НКАО). Таке рішення мало на меті не допустити спільного спротиву закавказьких народів радянській владі. Після того як у 1936 р. НКАО увійшла до складу Азербайджанської РСР, вірменська еліта неодноразово прагнула спонукати Москву передати Нагірний Карабах Вірменській РСР, однак союзний центр не підтримував цих вірменських прагнень.

Із розпадом СРСР конфлікт, що активізувався після ухвалення резолюції Ради народних депутатів НКАО 20 лютого 1988 р. про клопотання перед Верховними Радами Вірменської РСР, Азербайджанської РСР і СРСР щодо передачі області зі складу Азербайджану до складу Вірменії,фактично перетворився з внутрішнього міжетнічного у міждержавний – між Азербайджаном та Вірменією.

Ескалація Нагірно-карабаського конфлікту у 1992-1993 р. спричинила втручання ООН, НБСЄ та інших міжнародних організацій, які намагались припинити збройну конфронтацію. Але спроби посередництва в переговорах принесли лише тимчасове зниження інтенсивності бойових дій. У жовтні 1993 р. черговий наступ вірменських сил призвів до втрати Азербайджаном шести адміністративних районів з містами Фізулі та Кельбаджар. 18 лютого 1994 р. в Москві міністрами оборони Азербайджану й Вірменії за посередництвом міністра оброни Росії П.Грачова був підписаний Протокол про повне припинення вогню та воєнних дій, а також досягнуті умови розведення військ ворогуючих сторін на узгоджені рубежі.

Важливу роль в урегулюванні конфлікту прагнуть відігравати міжнародні організації, хоча на його початку особливої активності не виявляли. Так, ООН тривалий час залишалася пасивним спостерігачем, обмежившись резолюціями Ради Безпеки, в яких засуджувались військові дії і підтверджувалась територіальна цілісність «усіх держав регіону», без конкретизації агресора. Усю роботу з вирішення конфлікту ООН передоручила НБСЄ, яка вже в березні 1991 р. сформувала комітет з 19 членів для врегулювання конфлікту і зробила все, щоб його призупинити і не дати Росії

від виглядом проведення миротворчої операції повернутися до Азербайджану. Росія, що намагалася повернути контроль над колишнім радянським кордоном з Туреччиною та Іраном на азербайджанській ділянці, щоби забезпечити свою долю у нафтових багатствах Азербайджану, не досягнувши своєї мети, стала усіляко заважати роботі Мінської групи НБСЄ, створеної 24 березня 1992 р. під час Гельсінського засідання Ради НБСЄ на базі конференції НБСЄ щодо Нагірного Карабаху. У 1997 р. переговорний процес по врегулюванню проблеми Нагірного Карабаху очолили співголови від США,

Росії і Франції.

США, яким украй невигідна дестабілізація обстановки в багатому на енергоносії регіоні, вважають що взаємоприйняте рішення проблеми повинні знайти тільки два президенти - Азербайджану та Вірменії при можливому підключенні до двостороннього діалогу керівника Нагірного Карабаху [1]. Кремль, не бажаючи уступати ініціативу в посередницькій місії Білому дому, намагався перевести процес врегулювання Нагірно-Карабаського й інших конфліктів на Південному Кавказі в площину відносин чотирьох держав - Росії, Азербайджану, Вірменії і Грузії. В Нагірному Карабасі Росія, що, на думку азербайджанського політолога Елхана Нурієва «тримає в своїх руках ключ до вірменсько-азербайджанської проблеми» [2], грає у свою звичну на пострадянському просторі гру – виступає у ролі військового союзника Вірменії (через спільну участь двох країн в ОДКБ і розташування російської військової бази у вірменському Гюмрі) і, водночас, переозброює азербайджанську армію, продаючи офіційному Баку зброю на сотні мільйони доларів.

Таким чином, процес врегулювання нагірно-карабаського конфлікту затягується через зіткнення в регіоні стратегічних інтересів США і Росії. Тому можна з упевненістю стверджувати, що проблема Нагірного Карабаху знайде своє остаточне вирішення лише в двох випадках: або при гармонізації російсько-американських відносин, або при повному відході з регіону однієї з цих двох провідних світових потуг. Позаяк такі перспективи в найближчому майбутньому нездійсненні, швидкого врегулювання конфлікту очікувати не доводиться.

Література

1.Корнелл С. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения

/С. Корнелл [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.sakharov-

center.ru/azrus/az_016.htm;

2. Элхан Нуриев. Нагорный Карабах в тени российского влияния / Элхан Нуриев [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.inosmi.ru/caucasus/20110713/171978006.html

Борисова В., студентка I курсу магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковій керівник – к. іст. н., доц. І.І. Судак

ТЕРОРИЗМ ЯК ДЕСТРУКТИВНИЙ ЗАСІБ СОЦІАЛЬНОПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

Поняття тероризму з позицій сьогоднішньої світової ситуації виявляється досить складним для аналізу через різноплановість цього явища. Не дивлячись на довгу та досить серйозну історію, міжнародний тероризм порівняно нещодавно набув статусу глобальної проблеми і вимагає дуже

серйозної уваги всього міжнародного співтовариства. Така необхідність зумовлена низкою факторів:

•політичні спрямування дій деяких екстремістських кіл;

•поширення серед широких верств населення ряду країн різноманітних ультрарадикальних, екстремістських і терористичних ідей

релігійного та націоналістичного спрямування;

•поглиблення соціально-економічної диференціації у світі, що виштовхує низку країн і регіонів на периферію історичного процесу;

•активізація організованої злочинності.

Виходячи з цього, неможливо заперечувати потребу у подальших дослідженнях міжнародного тероризму, пошуку причин та можливих варіантів екстермінації такого явища. Згідно з офіційним тлумаченням, що вказане в Законі «Про боротьбу з тероризмом», тероризм – суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей.

За всю історію незалежної України було скоєно лише один терористичний акт – у Дніпропетровську у квітні 2012 року. У той день було чотири вибухи, які пролунали у різних частинах міста. Загиблих не було, але постраждало 27 осіб, серед яких – дев’ять дітей. Винних у цьому терористичному акті так і не знайдено досі.

Україна бере участь у багатьох міжнародних антитерористичних угодах: як багатосторонніх, так і двосторонніх. Найбільшу увагу у боротьбі з міжнародним тероризмом Україна приділяє напрацюванню загальних норм та концепцій у співпраці з іншими країнами СНД у рамках самої організації: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан.

Сьогодні, в час нелегкої боротьби за свої права та свободи українського народу, велику популярність отримав громадський рух «Правий сектор». До нього входять низка українських радикальних організацій, здебільшого націоналістичних та ультраправих. Важко визначити, чи будуть вони у майбутньому вчиняти терористичні акти задля здобуття поставлених цілей та прийняття потрібних їм законів у Верховний Раді.

Дослідження тероризму як інструменту геополітичних змін дозволяє визначити необхідні превентивні заходи, що запобігають активізації терористичних рухів по усьому світу, та зменшити заподіяне ним зло. Враховуючи певну спільність принципів діяльності будь-якого міжнародного терористичного угрупування, взаємодія представників усіх країн світу серйозно збільшує шанси на покращення загальної ситуації та з часом повної елімінації терористичних організацій.

Максименко О., студентка I курсу магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к. іст. н., доц. І.І. Судак

УЧАСТЬ УКРАЇНИ У НОВІЙ СТРАТЕГІЇ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Нові члени ЄС, особливо ті, що межують з Україною (Польща, Словаччина, Румунія та Угорщина), о зацікавлені у зміцненні політики Євросоюзу щодо України. Ці країни мають значний та цінний для України досвід в успішному впровадженні політичних та економічних змін, а також у подоланні перешкод на шляху до вступу в ЄС. Україна може стати партнером у різних сферах співпраці з Вишеградськими країнами (Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Чеською Республікою), розвиваючи, зокрема, співробітництво у прикордонних регіонах, полегшуючи пересування населення, створюючи спільні миротворчі сили.

Отже, основні завдання стратегії «Східне партнерство» в стосунках з Україною:

−подальше спрощення візового режиму та поступовий рух до його лібералізації;

−укладення поглиблених зон вільної торгівлі;

−підтримку процесу адаптації законодавства та зміцнення інституційної здатності країн-партнерів;

−сприяння регіональному розвитку на основі політики регіонального вимірювання;

−створення інтегрованої системи управління кордонами;

−співпрацю у сфері енергетичної безпеки.

У рамках ініціативи передбачено багатосторонній діалог на чотирьох рівнях:

1.зустрічі глав держав і урядів;

2.щорічні зустрічі на рівні міністрів закордонних справ;

3.зустрічі чотирьох тематичних платформ:

демократія, належне управління та стабільність;

економічна інтеграція та наближення; енергетична безпека;

міжлюдські контакти;

панелі для підтримки роботи платформ.

Належна імплементація Плану дій сприятиме поступовій інтеграції нашої держави до внутрішнього ринку ЄС і створенню передумов для започаткування з Євросоюзом зони вільної торгівлі. Прийнята стратегія Східного партнерства зможе допомогти Україні виробити власний шлях і методологію успішної інтеграції до ЄС.

З метою переведення відносин між Україною та ЄС від формату «партнерства та співробітництва» до «політичної асоціації та економічної інтеграції» відновилися переговори щодо нової посиленої угоди на заміну Угоди про партнерство та співробітництво та низки галузевих угод та домовленостей, які її доповнюватимуть в окремих сферах відносин між Україною та ЄС.

Однак приєднанню нашої держави до ЄС найближчим часом заважає

низка чинників. Це, зокрема, низький рівень життя в Україні – 15 відсотків від середнього показника в ЄС, незначна частка України в закордонній торгівлі ЄС (лише 0,4 відсотка). Частка українського експорту дорівнює 5 відсотків від того, що припадає на середнього мешканця ЄС, а частка закордонних інвестицій у перерахунку на одного українця становить від 1 до 2 відсотків порівняно з показником Євросоюзу. Наведене ілюструє величезну різницю між економічними рівнями нашої держави та ЄС. Превалювання владних і фінансових інтересів адміністративно-економічних груп над національними створює реальну загрозу стабільному розвитку українського суспільства.

2019–2020 рр. – можливий вступ до ЄС за умов отримання необхідних макроекономічних показників.

Свінціцький М., студент І курсу магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к. пол. н., проф. Б.В. Зажигаєв

УКРАЇНА – ЄС: ЗДОБУТКИ ТА ПРОБЛЕМИ НА ШЛЯХУ ДО ДЕМОКРАТІЇ

Україна досить успішно та цілеспрямовано намагається будувати міжнародні політико-економічні відносини з іншими країнами. Мета, поставлена Україною, вимагає об'єктивного сприйняття досвіду країн, які досягли своєї євроінтеграційної мети та вивчення проблем, що виникали як і у спільноти, так і у країн кандидатів. Особливої уваги заслуговують міжнародні відносини України з Росією та країнами Європи. Виходячи з географічного статусу України, її територія лежить між Росією та Європою, між якими також існують тісні міжнародні та міждержавні політико - економічні відносини.

Оскільки головною тенденцією світового розвитку є інтеграційні процеси, то національні інтереси України полягають не у відстоюванні абсолютного економічного суверенітету, а у пошуку таких форм участі в міжнародному співтоваристві, які б сприяли прискоренню економічного розвитку нашої держави, не порушуючи її державний суверенітет. Саме європейські цінності — демократія і підзвітність влади, повага до прав і свобод людини, справедлива і доступна судова система, плюралізм і толерантність, високі соціальні стандарти, успішно функціонуюча економіка, системна протидія корупції, ефективне місцеве самоврядування, розвинена інфраструктура, забезпечення безпеки кожного громадянина та обороноздатності держави — є тим, до чого прямує український народ у своєму розвитку.

ЄС веде активну зовнішню діяльність спрямовану на розширення свого впливу на міжнародній арені та, крім того, Євросоюзом постійно проводиться виважена політика свого територіального розширення,шляхом включення до свого складу нових країн-членів із кандидатів, які відповідають вимогам та цілям, що ставляться Європейським Союзом. Введення Лісабонською угодою принципу голосування «за кваліфікованою більшістю» становить перешкоду на шляху до повноправного членства України в ЄС. Вступ України до ЄС з її кількістю населення значно вплинув би на процес прийняття рішень, що послабило б

позицію найвпливовіших членів Євросоюзу. Хоча якщо ж все-таки Україні з часом вдасться вступити в ЄС, то вона буде мати досить «вагомий голос» в Євросоюзі, оскільки має великуяк для європейських країн кількість населення.

Отже, в роботі було досягнуто виконання основного завдання, а саме, досліджено відносини між Україною та ЄС і встановлено, які найближчі перспективи має Україна на шляхуєвроінтеграції.

Соміш О., студентка ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к. іст. н., доц. О. Ф. Самойлов

ЯПОНІЯ – ОДИН ІЗ НАЙВПЛИВОВІШИХ АКТОРІВ В АЗІЙСЬКОМУ РЕГІОНІ. УРОКИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

ДЛЯ УКРАЇНИ

Сучасні тенденції глобалізованого світу унеможливлюють якісний економічний, культурний, соціальний розвиток держав «закритого» типу. Інтеграція, як інструмент глобального управління, обумовлює появу наднаціональних органів, які й регулюють процеси злиття економік, спільні ринки, інвестиційну та безпекову політику. В рамках дослідження «інтеграції України до ЄС», на базі історичного досвіду розглянемо Японію як провідну державу в Азійському регіоні.

Японія – це острівна країна, розташована на східному узбережжі Азії, у північно-західній частині Тихого океану. Більша частина Японських островів укрита горами, серед яких багато вулканів. Загалом, історія Японії демонструє динамічні зміни двох парадигм, за якими розвивалася країна – активні відносини із зовнішнім світом та ізоляція від нього. Японія є другою за величиною економічною державою світу. Вона посідає 6-е місце за обсягами імпорту та експорту товарів і членом «Великої сімки».

Відповідно до історичного та порівняльного аналізів України та Японії, досить виразно вимальовується приклад для наслідування досвіду Японії, передусім в економічному плані.

Після Другої світової війни, приблизно у 1948 р., після нищівної поразки і воєнних руйнувань (ядерне бомбардування Хіросіми і Нагасакі), коли країна ще була під військовою окупацією, розпочалося так зване «економічне диво» Японії. До початку 1953 р. країна досягла довоєнного економічного рівня, якщо говорити про ВНП. Відтоді вона зберегла високі темпи зростання виробництва. Протягом 1952 – 1963 рр. її ВНП майже потроївся і характеризувався щорічним приростом у 9%; протягом цих років обсяг виробництва товарів зріс у 5 разів, а споживання подвоїлося. Від початку тріумфального економічного поступу і до 70-их років Японії вдалося утвердитися в ролі могутньої промислової держави. Японці успішно використовували зарубіжні досягнення в найсучасніших галузях індустрії. Японія наприкінці 70-их років перетворилася на один із найпотужніших світових центрів металургійного виробництва. У 80-х – комп’ютеризовані роботи, мікросхеми на кремнієвих кристалах (чіпи) та ін. Японія лідирує у такій наукомісткій і технічно передовій галузі, як електронна промисловість.

У цьому контексті не можливо не згадати про японський соціум. Повсякденна наполеглива праця більше ніж 120-мільонного японського

народу, його працелюбність, самовіддача, жертовність і високий патріотизм безперечно відіграли далеко не останню роль в «економічному диві» держави. Адже обмежені земні та природні ресурси держави не обумовлювали такого стрімкого економічного зростання. На сьогодні, Японія не є державою «закритого» типу, проте політика протекціонізму присутня не лише в економічній сфері життєдіяльності держави. Вона також виступає провідною державою-інтегрантом і посідає провідну роль не лише в регіоні, але й у світі. Україна, маючи вигідні геополітичні умови розташування, земні та природні ресурси, могла б посідати провідне місце на міжнародній арені.

Інтеграція не обумовлює абсолютних «благ» для країни. Країна – це єдиний чинник реформування і розвитку власного економічного, соціального, культурного добробуту, а соціум цієї держави є інструментом такого реформування.

Фролова О., студентка ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к. іст. н., доц. О. Ф. Самойлов

ПОЛІТИКА УКРАЇНИ У СФЕРІ КОНТРОЛЮ НАД НЕЛЕГАЛЬНОЮ МІГРАЦІЄЮ

Україна та Європейський Союз домовилися про підписання Угоди про реадмісію в рамках реалізації Плану дій на 2005-2007 роки. Угода про реадмісію передбачає, що Україна та країни-члени ЄС прийматимуть назад своїх громадян, які незаконно потрапили або незаконно перебувають на території однієї з сторін, а також незаконних мігрантів-громадян третіх країн та осіб без громадянства, які потрапили на територію однієї сторони через територію іншої сторони.

Угода за своєю суттю є зобов’язанням України ділити з ЄС відповідальність за безпеку Європейського Союзу, частиною якого Україна прагне стати, в обмін на вільний рух людей, що є довгостроковою метою України та ЄС. Підписання Угоди про реадмісію з ЄС – необхідна передумова спрощення візового режиму ЄС для громадян України.

Проте аналіз реалізації політики України у сфері контролю над нелегальною міграцією свідчить, що Україна не готова до виконання Угоди про реадмісію стосовно громадян третіх країн. Адже виконання положень угоди, що стосується нелегальних мігрантів, які потрапили до ЄС з території України, означає, що Україна має взяти на себе відповідальність за їхнє прийняття, утримання, необхідне для ідентифікації, видачу проїзних документів і повернення до країни походження. Уже нині Україна, яка є однією з основних транзитних країн на Шляху міграції з країн СНД і ПівденноСхідної Азії до Західної Європи, стикається з проблемами у протидії нелегальної міграції та виконанні процедур, необхідних для здійснення реадмісії.

Причини проблем реалізації політики у сфері контролю над нелегальною міграцією полягають у недосконалості системи управління міграцією в Україні. Відповідальність за реалізацію цієї політики розпорошено між кількома органами державної влади. Що більше, ці інституції не

відповідають сучасним викликам.

Без створення єдиного органу виконавчої влади, який би відповідав за вироблення та координацію міграційної політики в Україні, вирішувати інші проблеми технічного характеру не вдасться. Саме відсутність єдиної служби є причиною того, що, незважаючи на виділені ЄС кошти, досі не створено жодного центру для тимчасового утримання нелегальних мігрантів.

Крім інституційних змін, Україна повинна також ухвалити низку змін до законодавства України для вдосконалення системи надання статусу біженця і притулку в Україні. Хиби системи притулку призводять до того, що Україна не може виконувати свої міжнародні зобов’язання і є постійним об’єктом критики правозахисних організацій. Крім того, Конституція України потребує ухвалення закону про основи міграційної політики. Саме цей законодавчій акт повинен визначити цілі та завдання цілісної міграційної політики Україні, один із складників якої – контроль над нелегальною міграцією.

Україна мусить також поліпшити рівень охорони державного кордону, особливо на східній і північній ділянках, де за радянських часів зовнішнього кордону не існувало. Створення інтегрованої системи захисту кордону неможливе без технічного оснащення прикордонної служби сучасними засобами спостереження, транспорту та комунікацій.

Чернишова М., студентка І курсу магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к. пол. н., проф. Б.В. Зажигаєв

ІСЛАМСЬКА РЕСПУБЛІКА ІРАН В СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

20 лютого завершився черговий раунд переговорів між Ісламською Республікою Іран та шістьма міжнародними посередниками. Сторони узгодили теми та графік роботи задля досягнення домовленостей, які покликані покласти край підозрам стосовно ядерної програми країни. Якщо врешті-решт такі домовленості будуть досягнуті, вони відмінять санкції щодо Тегерану. Таким чином іранська економіка стане відкритою для іноземних інвесторів та компаній. Верховний лідер Ірану аятола Алі Хаменеї закликав уряд обирати стратегічних партнерів, враховуючи їх попередні позиції в питанні міжнародних санкцій. У країн, що виступали ініціаторами ембарго на поставки нафти з Ірану, шансів на прорив у відносинах з ІРІ практично немає.

Важливою подією цього року є 35 річниця Ісламської революції, глобальне значення якої зростає з кожним роком. Запеклі суперечки на Заході про характер і, головне, про підсумки цієї революції лише підтверджують очевидне: після неї Схід став іншим. Сила ідей Ісламської революції чітко проявляється в протистоянні режиму санкцій. Саме вірність цим ідеям забезпечила те, що санкції слабшають, а Іран зміцнює свої позиції на міжнародній арені. США активно переконують зарубіжних партнерів не розширювати економічне співробітництво з Іраном, позаяк ключові міжнародні та односторонні санкції проти Тегерана продовжують діяти.

Перші санкції проти Тегерану США ввели ще в минулому столітті, невдовзі після революції 1979 року, а наступного року були розірвані

дипломатичні відносини та введена заборона на імпорт іранської нафти. Через три роки президент Рейган оголосив Іран – країною, яка підтримує тероризм. У 1987 році він підписав нове ембарго на експорт американських товарів до ІРІ. У 2002 році Іран опублікував свою ядерну програму, що призвело до загострення ситуації, погіршення відносин із Заходом та міжнародної ізоляції. Крім Вашингтона, економічні, фінансові та інші санкції впровадили також ООН, ЄС та низка інших країн. Зокрема, у 2006-2010 роках ООН ратифікувала чотири раунди санкцій проти ІРІ, включаючи заборону на поставку зброї іранцям.

Янкевич Х., студентка ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к. пол. н., доц. Є.В. Рябоштан

НЕОКОНСЕРВАТИЗМ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

В сучасних умовах глобалізації багатьох аспектів міжнародного життя не можна не звертати увагу на процеси, які відбуваються в рамках ЄС, і на особливості політики окремих європейських держав, перш за все провідних. Важливим є питання ідеологій, які є основою політики країн світу. Однією з них є неоконсерватизм .

Консерватизм посідає помітне місце в розвитку світового політичного процесу. Виникнення консерватизму як течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст. Основою ідеології є принципи збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і політичних структур. Вихідні цінності консервативної політичної доктрини – порядок, стабільність і традиціоналізм.

У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвитку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм.

Неоконсерватизм став сучасною політичною течією, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу

наприкінці XX ст. Яскравим прикладом політики неоконсерватизму є

політика що проводили прем’єр-міністри Великобританії Маргарет Тетчер і Джон Мейджор з 1979 по 1997 роки. На той час метою консерваторів було вивести Великобританію з соціально-економічного застою. Уряд Маргарет Тетчер провів ряд заходів для того, щоб покращити становище в країні. Серед цих заходів було припинення інфляцію, зменшення податків на прибутки корпорацій та особисті доходи, що дало змогу збільшити інвестування в економіку країни, докорінно було звужено державне втручання в господарські та соціальні справи, що досі негативно впливало на зростання економіки; переглянуто законодавство відносно профспілок, що підривало розвиток бізнесу; та проведено приватизацію. У зовнішній політиці М. Тетчер передбачала відродження статусу Великобританії як великої держави. Після відставки «залізної леді» новий уряд Д.Мейджора в цілому продовжив політику неоконсерватизму. Підтвердженням цьому є приватизація вугільної

промисловості і залізниць, впровадження елементів ваучеризаціі в системі освіти, посилення виплат допомоги з безробіття, спроби передачі в приватні руки поштової служби, пропозиція про приватизацію системи пенсійного страхування, контроль над інфляцією та подальша централізація державного апарату.

У 80-х роках XX століття ідеї консерватизму та відповідні підходи до розв’язання соціально-економічних проблем, окрім Великобританії, стали домінуючими в багатьох впливових політичних партіях західних країн: у Республіканській партії США, Ліберально-демократичній партії Японії, Християнсько-демократичному та Християнсько-соціальному союзі у ФРН (ХДС/ХСС), Італійській християнсько-демократичній партії та кількох інших. Лібералізм поступився місцем консерватизму в усіх сферах життя.

На сьогоднішній день більшість виборців західних країн підтримують консерваторів. Сучасну людину приваблює висока оцінка консерваторами ролі сім’ї та школи як факторів стабілізації суспільства. Актуальним залишається й питання про ставлення до минулого. Віддаючи сьогодні свої симпатії консерваторам, виборці виступають не за демонтаж «держави добробуту» згідно ідеями лібералізму, а за її подальше вдосконалення. А тому політика неоконсерваторів все більше наближається до політики неолібералів.

Ознайомившись з ідеологією неоконсерватизму, можна зробити необхідні висновки, які у майбутньому можуть бути корисними для України у процесі євроінтеграції.

СЕКЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА І ПОРІВНЯЛЬНОГО ПРАВОЗНАВСТВА Керівник секції – доцент Т.Х. Хачатурян

Секретар – В. Негода

Бровчук Ю., студентка 4 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., доц. Т.Х. Хачатурян

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ БОРОТЬБИ З МІЖНАРОДНИМ ТЕРОРИЗМОМ

Міжнародний тероризм – це форма силового зіткнення цивілізацій в умовах глобалізованого світу. Тероризм – явище досить складне, динамічне та багатопланове. Надійне запобігання тероризму вимагає всеосяжного підходу, активізації спільних політичних, економічних і силових дій з боку всіх країн міжнародного співтовариства. Проблема боротьби з тероризмом на сьогодні є однією з найактуальніших, підтвердженням цьому є те, що питання боротьби з тероризмом було винесено на Порядок денний Саміту ООН (Перу ,2008). Як відомо, сучасний тероризм характеризується різко підвищеною технічною оснащеністю, високим рівнем організації, наявністю значних фінансових коштів. Його головна відмінна риса – це розмивання меж між міжнародним та

внутрішнім тероризмом. Розширюються зв’язки терористичних організацій з представниками наркобізнесу і незаконною торгівлею зброєю. Помітна динаміка зростання терористичних груп у сучасному світі. Нині стало цілком зрозуміло, що не тільки одна країна не може самотужки протистояти такому явищу, як тероризм, а й групи країн . ООН, НАТО, Інтерпол у цьому розумінні є найефективнішими механізмами боротьби з міжнародним тероризмом. Отже, метою статті є дослідити механізм міжнародно-правового регулювання у сфері боротьби з міжнародним тероризмом. В арсеналі заходів міжнародноправового хактеру, спрямованих на боротьбу з тероризмом на сучасному етапі, є певний комплекс актів, серед яких можна виокремити Конвенції, прийняті у 1937 р. про припинення тероризму та покарання за нього і про створення Міжнародного кримінального суду. Обидві Конвенції, хоч не вступили в силу, але мали певне значення.

Існує значна кількість резолюцій та декларацій прийнятих Генеральною Асамблеєю і ООН з цього питання, зокрема: Декларація ГА ООН про заходи для ліквідації міжнародного тероризму (1994 р.), Декларація ГА ООН що доповнює Декларацію 1994 р. (1996 р.,), Міжнародна Конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом (2002).

Окрім вище зазначених резолюцій та декларацій, спрямованих на боротьбу з міжнародним тероризмом, ООН здійснює низку організаційних заходів у цій сфері. Зокрема, в 1972 р. ГА ООН створила Спеціальний Комітет з боротьби з міжнародним тероризмом. У 1994 р. ООН створила ще один Спеціальний Комітет, перед яким було поставлене завдання розробки комплексу заходів, спрямованих на ліквідацію тероризму.

Правову основу боротьби з тероризмом в Україні становлять: Конституція України, Кримінальний кодекс України, а також міжнародні договори до яких приєдналась Україна: Європейська конвенція про боротьбу з тнроризмом (1997р.), Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом, (1997 р.), Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму(1999 р.), а також інші міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Крім того, Україна у боротьбі з тероризмом співпрацює з Міжнародною організацією кримінальної поліції – Інтерполом. Кабінет Міністрів України своєю Постановою № 220 затвердив "Положення про Національне центральне бюро Інтерполу", де визначалось, що взаємодія правоохоронних органів України з компетентними органами зарубіжних держав щодо вирішення питань боротьби із злочинністю, яка має транснаціональний характер, або виходить за межі країни, здійснюється лише через Національне центральне бюро Інтерполу.

Таким чином, досліджуючи заходи, які вживає міжнародне співтовариство та Україна у боротьбі з тероризмом свідчать про рішучість світу покінчити з цим явищем, однак проблема ще поки не вирішена.

Булана К., студентка 4 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., проф. Т.В. Данченко

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ

Актуальність даної теми полягає в тому, що в сучасному суспільстві все частіше вживається термін «трафікінг» або ж «торгівля людьми». Здавалося б, людство давно забуло про таке явище як «работоргівля», яке більшість асоціює з давньою та середньовічною історією – кріпацтвом, «чорним рабством» та іншими подібними явищами. Проте, як свідчать факти, работоргівля існує й в сучасному світі.

У світі щорічно близько 4 мільйонів чоловіків, жінок і дітей купуються, продаються, перевозяться і утримуються проти їх волі в умовах, подібних до рабства. Міжнародна Організація Міграції (далі – МОМ) зазначає, що тільки в Західну Європу щороку продається близько 500 тисяч жінок.

Отже, ця проблема має глобальний характер, адже постраждати від торгівлі людьми може людина будь-якого віку, статі, походження, з будь-якою освітою і рівнем достатку.

За оцінками експертів, торгівля людьми вважається третьою за прибутковістю сферою діяльності організованої злочинності, поряд із торгівлею зброєю та наркотиками. Центр ООН з міжнародного попередження злочинів вважає, що щорічно світовий ринок торгівлі людьми дає 12 мільярдів доларів прибутку.

Проблема полягає в тому, що розслідування та виявлення таких злочинів є вкрай ускладненими. Транснаціональна злочинність (далі – ТЗ) виробила добре відпрацьований механізм здійснення торгівлі людьми, при якому прослідкувати рух “живого товару” надзвичайно важко. Окрім цього, існує високий рівень латентності серед правоохоронних органів нашої держави, що явно не сприяє боротьбі з работоргівлею.

Для торгівлі людьми не існує державних кордонів, немає різниці між розвинутими державами і державами, що розвиваються. Вона легко адаптується як до бідності, так і до розкоші, є актуальною майже для всіх народів.

Метою торгівлі жінками може бути насильницький шлюб, примусова праця, використання в домашньому господарстві і промисловому чи сільськогосподарському секторах, народження дитини примусово чи за замовленням, використання в сексуальному бізнесі. Чоловіків переважно використовують на будівництвах, у промисловості, сільському господарстві, дітей – у жебрацтві, осіб будь-якої статі і віку – для вилучення і трансплантації органів.

Боротьба з цим кримінальним явищем здійснюється не лише на національному, а й на міжнародному рівнях. Тому криміналізація торгівлі людьми у вітчизняному законодавстві про кримінальну відповідальність має відповідати вимогам міжнародно-правових актів, до яких приєдналася Україна.

Зокрема, заборона торгівлі людьми передбачена Протоколом про попередження та припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, який доповнює Конвенцію ООН щодо боротьби з

транснаціональною організованою злочинністю, 2000 р. Останнім з ратифікованих Україною міжнародних нормативно-правових актів є Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми від 16.05.2005 р. (ратифікована Законом України від 21.09.2010 р.).

Таким чином, аналіз норм міжнародного права дозволяє стверджувати, що міжнародна громадськість вживає заходів проти торгівлі людьми. Проте, хоча норми законодавства і змінюються, відповідно до сучасних умов і ситуацій на ринку “живого товару”, транснаціональна злочинність постійно знаходить все нові й нові шляхи та способи вчинення цього злочину. І, незважаючи на розмаїття міжнародно-правових актів, покликаних боротися з торгівлею людьми, ситуація у цій сфері продовжує погіршуватися.

Гасанханли С., студентка 4 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., доц. А.С. Шелудченкова

ПОНЯТТЯ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА МІЖНАРОДНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ

Актуальність теми обґрунтовується тим, що нині спостерігається збільшення кількості збройних конфліктів, що породжують напругу та відсутність безпеки, жорстокість щодо дітей, жінок та людей похилого віку; політикою домінування одних держав над іншими; протиріччям військових дій потребам людства, демонструють необхідність існування інституту норм, яких би дотримувались держави, зменшували би наслідки збройних конфліктів, обмежували би методи та засоби ведення війни та захищали осіб від різного роду незаконних дій. Подолання таких негативних явищ на міжнародній арені можливе лише завдяки плідному співробітництву держав щодо встановлення міжнародної відповідальності за порушення норм міжнародного права.

Мета статті – визначити поняття, сутність і юридичну природу міжнародних правопорушень.

Отже, слід зупинитись на таких основних положеннях:

По-перше, будь-яке правопорушення – це проступок, тобто дія чи бездіяльність. Так, дія визначається, як акт активного поводження, а бездіяльність визнається вчинком, якщо у зв’язку з службовими обов’язками або за ситуацією потрібно було щось зробити, але зроблено не було. Значимість цієї риси полягає в тому, що в ній сховане загальноприйняте положення "за думки не судять". Так, не можна вважати правопорушенням не виявлені через вчинки внутрішній напрям думок, почуття, не тільки позитивні, але й негативні.

По-друге, однією з рис правопорушення, найбільш очевидної, що випливає із сучасності самого терміну, є протиправність, тобто порушення права, його норм. Протиправність проступку виражається в порушенні загальнообов'язкових правил, що держава встановлює з метою дотримання режиму законності, захисту прав і свобод громадян, суспільних та державних інтересів. Проступок, що не порушує яких-небудь норм права, може бути аморальним, порушенням норм громадських організацій, але не

правопорушенням.

По-третє, важливою ознакою правопорушення є винність (невинної протиправності не існує). Винність передбачає наявність у особи відповідного власного психічного ставлення до відповідного вчинку і його наслідків, тобто психічне відношення правопорушника до зробленого вчинку і виражається, насамперед, у тому, що він усві домлює характер свого вчинку або не усвідомлює, хоча міг та повинний був усвідомлювати. Усвідомлення діяння може залежати від різних обставин і, насамперед від знань про наявність норми, що забороняє подібні дії.

По-четверте, цілком можливі ситуації, коли правопорушник не знав про наявність відповідної заборони в чинному законодавстві. Однак ця обставина не звільняє від відповідальності за вчинення правопорушення. У праві існує презумпція знання закону. Ще з часів Стародавнього Рима діє принцип, відповідно до якого не можна відговорюватися незнанням закону. У сучасних умовах держава і його органи публікують усі нормативно-правові акти щодо прав та інтересів громадян та інших осіб.

Отже, кожний повинний подбати про знання норм, що регулюють відносини, в які він вступив чи має намір вступити. Законодавець вважав за необхідне вказати на форми вини, які мають юридичне значення. Це умисел (вина у формі умислу) і необережність (вина у формі необережності). Умисел може бути прямим чи непрямим (евентуальним). Необережна вина проявляється у формі самовпевненості чи недбалості.

Таким чином, вбачається, що наразі вкрай актуальним завданням сучасного міжнародного права є розробка нових доктринальних та нормативних підходів щодо поняття міжнародного правопорушення.

Дробиш Д., студент 3 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – доц. О.П. Мірошниченко

ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Актуальність теми дослідження обумовлена підвищенням ролі та збільшенням кількості міжнародних та інтеграційних об’єднань в світі, які активно впливають на національні процеси, що відбуваються в державах, розширенням їх компетенції та безпосередньої участі в міжнародних угодах з державами та між собою. Міжнародні міжурядові організації (далі - ММУО) займають особливе місце в системі міжнародного права. Зростання значення міжнародних організацій викликане широкими потенціальними можливостями, що випливають з властивостей інституту міжнародних організацій. Міжнародна правотворчість, у свою чергу, може існувати у таких формах: правотворчість глобальних міжнародних організацій (наприклад, ООН); правотворчість регіональних міжнародних інтеграційних об’єднань.

Під правотворчим процесом у рамках міжнародної організації розуміється діяльність, що спрямована на створення правових норм, а також їхнє подальше удосконалювання, зміну або скасування. Правотворча діяльність ММУО володіє рядом особливостей: по-перше, будь-яка норма, що міститься в

прийнятих міжнародною організацією рекомендаціях, правилах і проектах договорів, повинна бути визнана державою як міжнародно-правова норма, а по-друге, як норма, обов'язкова для даної держави. Слід мати на увазі, що правотворчість ММУО має свої межі: її вид і обсяг детально визначені і закріплені в її установчому договорі. Оскільки статут кожної організації індивідуальний, то обсяг, види і напрямки її правотворчої діяльності відрізняються один від одного. Тому конкретний обсяг повноважень, наданих міжнародній організації в сфері правотворчості, можна виявити тільки на основі детального аналізу її установчого акту. У доктрині міжнародного права щодо основ для правотворчого процесу міжнародної організації є дві позиції. Одні автори вважають, що ММУО організація вправі розробляти і підтверджувати норми права навіть у тому випадку, якщо про це немає конкретних вказівок у її установчому акті. Інші виступають за те, що правотворчий потенціал міжнародної організації повинний базуватися на її установчому акті. Таким чином, якщо міжнародна організація не наділена відповідно до статуту правотворчими функціями, то вона не вправі займатися ними.

Водночас аналіз правотворчої практики міжнародних організацій показує, що позиція першої групи авторів носить більш прагматичний характер, тому що в статутах багатьох організацій не містяться положення про правомочність їх схвалювати норми міжнародного права. Але вони, проте, приймають активну участь на всіх стадіях правотворчого процесу. Слід особливо підкреслити, що правотворча діяльність міжнародних організацій завжди має спеціальну спрямованість і повинна цілком погоджуватися з цілями такої організації. Крім цього, справедливою є думка щодо того, що правотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права. Отже, найважливішою умовою правотворчої діяльності міжнародної організації є і те, що вироблювані в такий спосіб норми повинні відповідати загальновизнаним нормам і принципам міжнародного права. Для правотворчості міжнародних організацій характерний ряд таких ознак: правотворчість міжнародної організації правомірна тільки в тому випадку, якщо вона спрямована на прогресивний розвиток міжнародного права; правотворчість в повному обсязі властива тільки тим міжнародним організаціям, що мають міжнародну правосуб'єктність; міжнародні організації мають тільки такі обсяг і напрямки правотворчості, як це передбачено в їх установчих актах.

Таким чином, міжнародна правотворчість - це активно творча діяльність суб'єктів міжнародного права щодо формування правової норми через узгодження державних інтересів, волі (позицій).

Кочержук Ю., студентка 4 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., доц. Л.І. Миськів

МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКОВІ ВІДНОСИНИ В ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНИХ КОМЕРЦІЙНИХ ВІДНОСИН

Головною особливістю розрахунків саме у міжнародному приватному

праві (далі – МПрП) є те, що експортери та імпортери або інші відповідні суб'єкти транснаціональних комерційних відносин вступають у розрахункові стосунки на безготівкових засадах, використовуючи для цього банки або інші фінансові установи, що вимагає здійснення спеціальних, певною мірою відокремлених від зовнішньоекономічних контрактів, відносин, які зводяться до належного оформлення, пересилання, обробки товаророзпорядчих документів та здійснення платежів. Зміст прав і зобов'язань, що в таких випадках виникають між сторонами розрахункових відносин, та розподіл відповідальності між ними залежать від конкретної форми розрахунків, які використовуються.

Взагалі під формою розрахунку в міжнародній комерційній практиці розуміється умова платежу, що регулюється нормами МПрП та має певні особливості стосовно порядку зарахування коштів на рахунок кредитора, видів платіжних документів, а також процедури документообігу. Вибір сторонами міжнародного комерційного контракту тієї чи іншої форми розрахунків впливає як на процес реалізації товару, так й на оборотність грошових коштів, а тому, врешті-решт, обумовлює ефективність самої комерційної угоди.

Основною для міжнародних розрахунків є договір доручення у різновиді вчинення однією особою (зазвичай, банком) від імені та за рахунок іншої (принципала) певних юридичних дій, тобто – агентський договір. Агент, в свою чергу, для виконання такого доручення може користуватися послугами інших банків (фінансових установ). При цьому, за угодою, банк може надавати принципалові певні додаткові послуги, такі, як кредитування, надання гарантій платежу і т. ін. Нарешті, залучення до посередництва банків має своїм наслідком те, що останні у процесі виконання доручення нерідко застосовують власні правила, що вважається припустимим.

Наступна спільна риса міжнародних розрахунків полягає в тому, що звичайний для будь-яких розрахунків ризик неналежного виконання зобов'язань, зокрема – ризик неплатежу покупця, у випадку транснаціональних відносин, значно зростає. Тому, для мінімізації таких ризиків або їх усунення в процесі міжнародних розрахунків практикою вироблено низку правил стосовно конкретних процедур виконання міжнародних платежів та створення гарантій їх отримання зацікавленими контрагентами.

Слід зазначити, що у міжнародному торговому обороті поодинокими є випадки, коли певна дія однієї сторони, наприклад, поставка товару, надання послуги тощо, і отримання платежу за її здійснення, збігаються у часі. Частіше має місце або здійснення платежу після отримання товару (послуги) чи здачі його перевізникові (своєрідне «кредитування» покупця), або попередня оплата майбутніх дій, коли «кредитується» постачальник.

Нарешті, слід зауважити, що зобов'язання, які виникають при здійсненні міжнародних платежів, рідко регулюються міжнародними угодами. Внаслідок цього зазначені платежі регулюються або правом, обраним сторонами, або відповідним національним правом. Проте, міжнародний обіг коштів створив деякі загальні правила, що стали звичаєвими нормами, закріпленими у документах Міжнародної торгової палати, а тому застосовуються, як правило, у багатьох країнах.

Курочкін О., студент 4 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., проф. Л.А. Сидорчук

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЗОВУ ПРИ ЗВЕРНЕННІ ДО МІЖНАРОДНОГО КОМЕРЦІЙНОГО АРБІТРАЖУ

Ліберальні економічні реформи, особливо в сфері зовнішньоторговельної діяльності, що провадяться в Україні в роки незалежності, призвели до відкриття для України світових ринків. Як наслідок, зросла кількість спорів щодо зовнішньоторговельних контрактів, і постало питання їх ефективного вирішення таких спорів.

У ХХ столітті міжнародний комерційний арбітраж став ефективним засобом вирішення міжнародних комерційних спорів. Але у зв’язку з тим, що міжнародний комерційний арбітраж є доволі молодою інституцією, він може викликати низку питань.

Однією з вагомих проблем арбітражного розгляду є забезпечення позову. У більшості правових систем передбачені заходи, спрямовані на забезпечення позову під час третейського розгляду. Але питання про те, хто приймає рішення про заходи для забезпечення позову в різних правових системах світу вирішується по-різному. У деяких країнах рішення про забезпечення позову може прийняти державний суд, розглянувши заяву позивача, подану паралельно з розглядом у третейському суді. При цьому могла виникнути проблема передачі спору до державного суду. Це питання було вирішено Європейською конвенцією про міжнародний комерційний арбітраж 1961 року. Так, у статті 6 даної конвенції зазначано, що заява про вживання забезпечувальних заходів, подана до суду, не означає відмову сторін від арбітражної угоди.

Згодом більшість країн надали можливість самим арбітражним судам розглядати заяви про забезпечення позову. Наприклад, прецедентне право багатьох судів у США вказує, що лише арбітраж, а не державний суд, має право вжити забезпечувальні заходи.

Більшість регламентів чинних арбітражів і стандартні правила розгляду справ третейськими судами різних асоціацій передбачають право арбітражу вжити забезпечувальні заходи. Наприклад, у статті 21 арбітражних правил Міжнародної торгової палати передбачено: «якщо сторони не домовились про інше, як тільки справа передається в арбітраж, то арбітраж може, за заявою сторони вжити будь-яких проміжних або запобіжних заходів, які вважає адекватними. Це може бути відповідне забезпечення від сторони, яка вимагає їхнього прийняття. Усі такі заходи повинні бути прийняті у формі наказу їх мотивацією рішення, на розсуд арбітражу».

Недоліком законодавчого врегулювання державним судом є те, що всі матеріали справи знаходяться у третейському суді, а рішення про вжиття забезпечувальних заходів приймає інший суд – державний.

Щодо забезпечувальних заходів третейського суду, то такий спосіб має теж свої недоліки. При забезпеченні позову головним є своєчасність. У багатьох країнах суд спеціально не повідомляє відповідача про розгляд заяви про забезпечення позову, щоб ці заходи виявились для нього несподіваними. У свою чергу законодавство про третейські суди і регламенти вимагають, щоб усі

документи, які має третейський суд були надані і іншій стороні. За таких умов відповідач буде проінформований про таку заяву, а також матиме більше часу для того, щоб вчинити ті дії, проти яких будуть спрямовані заходи забезпечення, до винесення судом рішення. Для вирішення цієї проблеми право, яким регулюється діяльність третейських судів, передбачає можливість позивачу самому визначити суд, до якого звернутись для розгляду заяви про забезпечення позову.

Але слід підкреслити, що законодавства різних країн встановлюють різний баланс між повноваженнями суду й арбітражу для вжиття забезпечувальних заходів. Так, англійське право вказує, що для вжиття таких заходів потрібно звернутись саме до арбітражного суду, тобто законодавчо обмежено повноваження державного суду. Німецьке право вказує на можливість вільно обирати між арбітражем і державним судом.

Найгіршою ситуацією може бути відсутність можливості вжиття заходів забезпечення позову за арбітражного розгляду. Так було і в Укр аїні до прийняття 11 травня 2004 року Закону «Про третейські суду». Стаття 40 даного закону передбачає можливість розгляду заяви про забезпечення позову третейським судом, але з урахуванням положень цивільного та господарського процесуального законодавства України.

Отже, при звернені до арбітражного суду позивач може звернутись до компетентного органу для забезпечення своїх вимог. Але дана процедура потребує вдосконалення, оскільки прогалини у регулюванні даного питання у третейському розгляді дають можливість відповідачу обійти або уникнути забезпечувальних заходів.

Кучава М., студентка 4 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., доц. А.А. Коваленко

ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Актуальність теми: сучасні загальносвітові процеси інтеграції та глобалізації вимагають вдосконалення правового забезпечення в усіх сферах міжнародних відносин. Однією з важливих проблем сучасного міжнародного права є розуміння сутності та умов реалізації міжнародно-правової відповідальності держав за міжнародно-протиправні діяння. З кожним роком вона набуває все більш важливого значення та вимагає нагального правового вирішення в умовах сучасного реформування міжнародно-правових відносин.

Унікальне значення міжнародної відповідальності пояснюється тим, що вона сприяє єдності та організації системи міжнародного права, свідчить про належний рівень її розвитку. Крім того, роль інституту міжнародно-правової відповідальності стає важливою для Української держави саме сьогодні, коли визначаються новітні вектори зовнішньої політики. За цих обставин необхідно розуміти юридичні механізми вирішення можливих суперечок, взаємні межі відповідальності України та інших держав.

Отже, мета статті – дослідити поняття і характерні особливості інституту міжнародно-правової відповідальності.

Про актуальність вивчення проблем, пов’язаних з інститутом міжнародної відповідальності свідчить Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про відповідальність держав, ухвалена на підставі Проекту статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння 2001 р., а також прийняття проекту Кодексу про злочини проти миру й безпеки людства 1996 р., створення Міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc, Міжнародного кримінального суду. Особливо слід відзначити Проект статей про відповідальність держав 2001 р., який має виняткове значення для закріплення міжнародно-правової відповідальності як міжгалузевого інституту міжнародного права й визначає новий етап у розвитку сучасного міжнародного права.

Таким чином, відповідальність держав є одним з основних принципів сучасного міжнародного права, який передбачає притягнення до міжнародноправової відповідальності у випадку, якщо одна держава чинить незаконну дію проти іншої держави, групи держав або міжнародного співтовариства в цілому. Порушення міжнародного зобов'язання тягне за собою необхідність відшкодування шкоди, завданої в результаті такого порушення. В науці міжнародного права під міжнародно-правовою відповідальністю розуміють негативні юридичні наслідки, які наступають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародно-правового зобов'язання. Комісія міжнародного права ООН визначила зміст міжнародної відповідальності як ті наслідки, які те чи інше міжнародно-правове діяння може мати відповідно до норм міжнародного права. Міжнародно-правова відповідальність є необхідним юридичним засобом забезпечення дотримання норм міжнародного права. Якщо у внутрішньодержавних правових системах відповідальність поділяється на адміністративну, дисциплінарну, цивільну, кримінальну, то міжнародне право не проводить такої диференціації.

Отже, позитивно оцінюючи попередні та сучасні дослідження в галузі боротьби з міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру, ми вважаємо, що, безумовно потребують подальшого осмислення та дослідження актуальні проблеми, пов’язані з реалізацією міжнародно-правової відповідальності. Потрібно чітко визначити коло таких суспільно небезпечних діянь, посилити та конкретизувати боротьбу із цими злочинами на міжнародно-правовому та внутрішньодержавному рівнях.

Логвиненко А., студент 4 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., доц. Хачатурян Т.Х.

ВИЗНАЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОСТІ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ У МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

Сучасні умови господарювання зумовлюють підприємницькі організації розширяти територію своєї діяльності. З точки зору ролі, яку юридичні особи відіграють в міжнародних господарських відносинах, саме вони і є основними суб'єктами міжнародного приватного права. Специфіка правового статусу і діяльності юридичних осіб визначається в першу чергу їх державною приналежністю.

Будь-яка держава намагається визначити юридичну особу, яка знаходиться під її юрисдикцією. Для цього використовується термін «національність юридичної особи»

Національність юридичної особи – це приналежність юридичної особи до конкретної держави. Національність юридичної особи – основа її особистого статуту. Правова категорія «особистий статут» визначає «особистий статут» компанії. Поняття особистого статуту юридичних осіб відомо праву всіх держав і майже всюди визначається подібним чином: статус організації як юридичної особи, її організаційно-правова форма і зміст правоздатності, відповідальність за усіма зобов'язаннями, питання внутрішніх відносин, реорганізації та ліквідації.

У всіх державах компанії, які діють на їх території поділяються на «вітчизняні» та «іноземні». Якщо юридичні особи здійснюють господарську діяльність за кордоном, вони знаходяться під впливом одразу двох систем правового регулювання – системи національного права держави «громадянства» данної юридичної особи (особистий закон) і системи національного права держави місця діяльності (територіяльний закон). Поняття «особистий закон» юридичної особи є один із найскладніших в міжнародному приватному праві, оскільки ця формула прикріплення містить серйозні «приховані» колізії і принципово по-різному розуміється в законодавсті різних країн.

Основними варіантами визначення особистого закону юридичних осіб

є:

1) теорія інкорпорації – критерій місця заснування, національність юридичної особи визначається згідно з правом держави, на території якої вона створена (цей критерій характерний для Великобританія та США);

2) теорія місця знаходження (принцип осілості) – національність юридичної особи визначається за місцем знаходження її виконавчого органу (цей критерій використовується у таких країнах, як: Франція, Японія, ФРН, Україна, Польща, Австрія).

3)теорія центру експлуатації – національність юридичної особи визначається за місцем здійснення основної господарської діяльності, розповсюджена у Єгипті, Сирії, Індії, Алжирі.

4)теорія контролю — критерій контролю відрізняється своїм неформальним підходом до визначення національності особистого закону юридичної особи. Застосування данного критерію враховує більшість характеристик компанії: місце реєстрації, місце здійснення основної

діяльності, національність акціонерів та співробітників, місце походження патентів і товарних знаків. Цей критерій був популярним в часи Першої світової війни для визначення «ворожих іноземців». У наш час цей критерій використовується як субсидіарна колізійна прив'язка у праві Великобританії, США, Швеції, Франції.

Отже, різноманітні визначення національної приналежності юридичних осіб в кожній країні створює проблеми «подвійної національності», подвійного оподаткування, неможливість визнати компанію банкротом або накласти арешт на її уставний капітал.

Малаш С., юрисконсульт ТОВ Консультацийни й портал Науковий керівник – к. ю. н., проф. Т. В. Данченко

НАПРЯМИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ООН ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Організація Об’єднаних Націй займається найрізноманітнішими видами діяльності, спрямованими на реалізацію однієї з найголовніших цілей – заохочення і захист прав людини. Величезне значення має складний механізм, створений у відповідності до різних міжнародних пактів і конвенцій для того, щоб встановити норми і контроль за їх виконанням, сприяючи їхньому дотриманню і розслідуванню випадків порушення прав людини. Поруч із цією діяльністю Організація Об’єднаних Націй надає також практичну допомогу державам у їхніх зусиллях щодо заохочення і захисту прав людини та поінформованості громадськості про права, які вона має.

Ці структурні заходи дозволяють Організації Об’єднаних Націй відігравати головну роль у реалізації прав людини і основних свобод. Однак важливо визнати, що ресурси Організації Об’єднаних Націй не безмежні і що вона по суті обмежена в своїх можливостях щодо вжиття безпосередніх заходів, особливо щодо конкретних випадків. Практично жодна організація не може розраховувати на те, що вона може тримати під контролем кожну ситуацію. Вона також не може розслідувати кожен випадок передбачуваного порушення прав людини чи надати допомогу всім жертвам.

Через ці причини міжнародна система значною мірою спирається на підтримку з боку регіональних структур у галузі прав людини і які подібні до тих, що функціонують у Європі, Африці, Америці. Додаткову підтримку надають уряди і відповідні міжнародні організації. Кожна із цих структур відіграє свою роль у розвитку загальної культури прав людини. Неурядові організації, наприклад, уже через свій характер мають свободу у вираженні думок, гнучкість у діях і свободу пересування, що дозволяє їм виконувати завдання, які не здатні або, можливо, не схильні виконувати уряди і міжурядові організації. Регіональні структури в галузі прав людини зміцнили міжнародні норми і механізми, забезпечуючи ті засоби, за допомогою яких можливе вирішення проблем прав людини в конкретних соціальних, історичних і політичних умовах відповідного регіону.

Особливо помітна роль національних урядів у реалізації прав людини. Права людини охоплюють відносини між окремими особами та державою. Отже, практичне завдання захисту заохочення прав людини є завданням перш за все національним, і відповідальність за його вирішення повинна нести кожна держава. На національному рівні захист прав людини може бути найліпше забезпечений за допомогою відповідного законодавчого оформлення і застосування індивідуальних гарантій і засобів захисту, а також створення демократичних інститутів. Крім цього найбільш ефективними кампаніями просвітницького й інформаційного характеру можуть бути кампанії, які розробляються і здійснюються на національному чи місцевому рівнях і які враховують місцеві і культурні традиційні умови.

Ратифікувавши той чи інший договір у галузі прав людини, держави включають його положення безпосередньо в своє внутрішнє законодавство або

зобов’язуються виконувати обов’язки, що містяться в ньому, іншим шляхом. Тому загальновизнані стандарти і норми в галузі прав людини відображаються у внутрішньому законодавстві більшості країн. Але наявність закону про захист конкретних прав не завжди є достатнім, якщо він не забезпечує також наявність усіх правових повноважень та інститутів, необхідних для того, щоб гарантувати їхню ефективну реалізацію.

Це проблема ефективного втілення на національному рівні викликає в світі, особливо останнім часом, чималий інтерес і відповідні дії. Поява чи відродження демократичної форми правління у багатьох країнах підкреслює значення демократичних інститутів для забезпечення правових і політичних основ, які стають фундаментом прав людини.

Таким чином, стає очевидним той факт, що ефективне втілення прав людини потребує створення національних інфраструктур для захисту і заохочення. Останнім часом у багатьох країнах були створені офіційні установи з прав людини. Хоча завдання таких установ можуть бути дуже різними для кожної країни зокрема, але всі вони спрямовані на досягнення спільної мети, і тому всі разом вони називаються національними установами, які займаються захистом і заохоченням прав людини.

Негода В., студентка 1 курсу магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., доц. О.М. Спектор

ВТІЛЕННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ СТАНДАРТІВ В УКРАЇНСЬКОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ЩОДО ЗАХИСТУ

ПЕРСОНАЛЬНИХ ДАНИХ

Хто володіє інформацією, той володіє світом. Цю фразу сказав колись Натан Ротшильд. Крилатою вона стала після того, як її процитував Уїнстон Черчилль. Початок інформаційної ери та формування інформаційного суспільства у світі, де інформація стала потужною небезпечною зброєю, найдорожчим товаром, а також підвищений захист прав і свобод людини призвів до необхідності чіткого окреслення меж втручання компетентних органів та інституцій в життя окремого індивіда, можливості порушення його прав і свобод задля захисту державних інтересів. З розвитком суспільства збільшується кількість протиправних посягань на носії інформації та інформацію про особу. Такі діяння становлять загрозу не лише державі, але й особі зокрема. Починаючи з другої половини ХХ сторіччя, правовий захист приватного життя в умовах побудови інформаційного суспільства став одним із пріоритетних напрямків дослідження зарубіжних вчених.

Персональні дані — відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована [1]. Прийняття Закону України «Про захист персональних даних» від 1 червня 2010 року, що набув чинності 1 січня 2011 року, а також Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року стало важливим етапом підвищення ефективності системи захисту персональних даних. Закони спрямовані на приведення законодавства України у відповідність до стандартів Ради Європи та Європейського Союзу. Головною

метою Закону «Про захист персональних даних» є забезпечення конституційного права особи на невтручання в приватне життя шляхом належного захисту персональних даних за допомогою встановлення ефективної системи державного контролю у цій сфері відповідно до міжнародних стандартів.

Для України актуальність і об’єктивна необхідність захисту прав громадян в інформаційній сфері визначається:

•великою активністю у формуванні баз даних (соціального, фінансового, маркетингового, фінансового, екологічного, адміністративного та іншого характеру);

•розвитком і розповсюдженням автоматизованих засобів і засобів збору, обробки, зберігання і поширення інформації;

•використанням інформаційних технологій кримінальними структурами, що підривають зусилля щодо розвитку і зміцнення демократичної правової держави.

Потреба узгодження норм права вітчизняного законодавства з вимогами

міжнародних стандартів є і в аспекті участі України в міжнародному процесі обміну інформацією, в міжнародних проектах, що засновані на використанні нових інформаційних технологій у різних секторах економічної, соціальної та науково-технічної діяльності.

Метою законопроекту є забезпечення конституційного права особи на невтручання у приватне життя шляхом належного захисту персональних даних за допомогою встановлення ефективної системи державного контролю у цій сфері відповідно до міжнародних стандартів.

Прийняття закону про захист персональних даних є важливим кроком в утвердженні поваги до приватного життя особи. Такий закон має відповідати критерію якості, тобто узгоджуватися з установленими європейськими стандартами, зокрема, Конвенції Ради Європи № 108 щодо автоматизованої обробки персональних даних, рекомендацій Ради Європи та рішенням Європейського суду з прав людини. Відповідно до конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, "персональні дані" означає будь-яку інформацію, яка стосується конкретно визначеної особи або особи, що може бути конкретно визначеною [2]. Необхідно підкреслити, що зазначена Конвенція вважається першим міжнародним документом про взаємні права та обов’язки, що містить загальноєвропейські норми (стандарти), що створюють умови регулювання суспільних відносин у сфері захисту персональних даних. Норми Конвенції є імперативними, тобто такими, від яких країни, які до неї приєднались, не можуть відступати. Відповідно до положень цієї Конвенції приведення національного законодавства у відповідність до її положень повинно відбуватися не пізніше вступу в дію Конвенції на території відповідної країни. Країни, що підписали зазначений документ, мають керуватися ним при розгляді всіх питань, пов’язаних із захистом персональних даних, які обробляються або не обробляються в автоматизованих системах різного призначення.

Хоча прийняття Закону одразу викликає багато дискусій та суперечок. Деякі його формулювання припускають доволі широке трактування, створюючи тим самим плідне підґрунтя для юридичних колізій, але не забуваймо, що це один з кроків до європейського, міжнародного рівня. Питання про захист персональних даних не є винятком тому що воно

стосується кожного з нас і повинно регулюватись відповідно до міжнародних норм та принципів.

Література:

1. Закон України “Про захист персональних даних” Верховна Рада України; Закон від 01.06.2010 № 2297-VI http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2297-17

2. Конвенція № 108 Ради Європи "Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних". Страсбург, від 28 січня 1981 року

//http://conventions.coe.int/Treaty/EN/Treaties/PDF/Ukrainian/108-Ukrainian.pdf.

Омельченко М., студент 4 курсу, Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., доц. Т.Х. Хачатурян

ДІЯЛЬНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ МІЖУРЯДОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЩОДО КОДИФІКАЦІЇ ТА ПРОГРЕСИВНОГО РОЗВИТКУ НОРМ

МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА

За останні десятиліття спостерігається зростання рівня прогресу, який впливає, зокрема, на вдосконалення озброєння держав, винаходів новітніх видів озброєння. Міжнародне співтовариство знаходиться у «перехідному» періоді, який характеризується нестабільністю, появою нових конфліктів, які далеко виходять за межі звичайних. За практикою міжнародних відносин, такі конфлікти характеризуються значною нестабільністю і призводять до великої кількості жертв серед цивільного населення. Тому, враховуючи усі вищезазначені обставини, міжнародне гуманітарне право (далі – МГП) слід розглядати як намагання міжнародного співтовариства встановити норми і правила поведінки сторін збройного конфлікту з метою полегшити страждання жертв цих конфліктів. Важливе місце в науці МГП посідає процес кодифікації норм цієї галузі міжнародного права. Адже, на практиці кодифікація МГП є дуже важливою міждержавною діяльністю, складним політико-правовим процесом нормотворення у міжнародних відносинах.

Мета статті – проаналізувати роль і значення діяльності деяких міжнародних міжурядових організацій в процесі кодифікації та прогресивного розвитку норм МГП.

Громадська організація – Міжнародний комітет Червоного Хреста (далі – МКЧХ) – підготувала проекти кодифікації гуманітарного права збройних конфліктів. На їх основі дипломатичні конференції прийняли чотири Женевські конвенції 1949 року про захист жертв війни. У 1977 р. були розроблені й прийняті два Додаткові протоколи: Додатковий протокол І, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, і Додатковий протокол ІІ, що стосується захисту жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру [7, 45-46].

Розвиток іншого напряму МГП – норм та принципів обмеження засобів і методів введення війни, або «права Гааги», – пов'язаний з ім’ям Френсіса Лібера – німецького юриста, який під час війни між Північчю і Півднем у США за дорученням президента Авраама Лінкольна розробив інструкцію для польових військ США, відому як кодекс Лібера. В 1863 р. було видано наказ, що містив правила введення війни, які передбачали запобігання надмірним

стражданням та жертвам під час бойових дій. Роль МКЧХ полягає в наступному: а) відстоювати й поширювати основні принципи Руху: гуманність, неупередженість, нейтральність, незалежність, добровільність, єдність та універсальність; б) визнавати кожне нове або реорганізоване національне суспільство, що відповідає усім умовам визнання, викладеним у статуті Руху, а також повідомляти інші товариства про факт визнання; в) виконувати завдання за Женевськими конвенціями, сприяти точному дотриманню положень міжнародного гуманітарного права, застосовуваного під час збройних конфліктів, і приймати будь-які скарги стосовно передбачуваних порушень цього права та ін.

МКЧХ може виступати з будь -якою гуманітарною ініціативою, що відповідає його ролі винятково нейтральної та незалежної установи й посередника, а також може розглядати будь-яке питання, що вимагає розгляду такою організацією. МКЧХ підтримує тісні зв'язки з Національними товариствами. МКЧХ співпрацює з ними стосовно питань, що представляють спільний інтерес, таких як підготовка до дій під час збройних конфліктів, дотримання Женевських конвенцій, їхній розвиток і ратифікація, поширення знань про основні принципи Руху та МГП.

Отже, кодифікація МГП – дуже важлива міждержавна діяльність, складний політико-правовий процес нормотворення у міжнародних відносинах. У процесі нормотворення не останню роль відіграють такі міжнародні організації, як: ООН, а також Міжнародний Комітет Червоного Хреста, головна роль якого полягає не тільки в допомозі постраждалим під час війни, а й у поширення знань про МГП та співпраця з іншими міжнародними організаціями щодо вдосконалення нормативної бази МГП.

Петросян С., студент 4 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н, проф. Т.В. Данченко

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ДЕРЖАВ У КОНТЕКСТІ ПРОТИДІЇ

МІЖНАРОДНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ ТА ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Міжнародне співробітництво в регулюванні питань юрисдикції має своє коріння у стародавній історії і спочатку було пов’язане з необхідністю захисту права власності (угоди про повернення біглих рабів) і боротьби із вкрай обмеженим колом злочинів (передусім, із політичними злочинами, злочинами проти інтересів скарбниці, а також з еміграцією, яку вважали злочинною).

Отже, актуальність обраної тематики пов’язана з необхідністю розвитку міжнародного співробітництва в контексті протидії міжнародним правопорушенням.

Метою статті є здійснити ґрунтовний аналіз актуальних проблем міжнародно-правового співробітництва держав у контексті протидії міжнародним правопорушенням.

Юридичним підґрунтям відповідальності за злочини міжнародного характеру є міжнародні конвенції з боротьби проти конкретних видів злочинів

і прийняті у національні норми кримінального права. Укладаючи міжнародні конвенції, держави світу в процесі співробітництва вирішують наступні завдання: а) узгоджують кваліфікації злочинів, які представляють міжнародну суспільну небезпеку; б) домовляються про включення у національне кримінальне законодавство норм щодо відповідальності за такі діяння і ступеню тяжкості покарання; в) встановлюють юрисдикції над злочинами і можливими злочинцями (підозрюваними); г) взаємодіють у процесі здійснення кримінального переслідування, враховуючи надання правової допомоги.

Відповіддю міжнародної спільноти глобальному кримінальному світу стала міжнародна угода ООН, а саме Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності (Резолюція 55/25 Генеральної Асамблеї ООН від 15.11.2000 р.), яка має допомогти державам у вирішенні спільної проблеми і, відповідно до якої, ці документи не застосовуються щодо правопорушень, які не відносяться до організованої злочинності, за винятком окремих сфер – корупція і комп’ютерні правопорушення.

Стосовно взаємодії правоохоронних органів України з правоохоронними органами зарубіжних країн у процесі розслідування транснаціональних злочинів необхідно зазначити, що згідно з п.1.1 Інструкції «Про порядок зносин органів внутрішніх справ України з компетентними правоохоронними органами іноземних держав з питань запобігання, розкриття та розслідування злочинів», затвердженої Наказом № 600 МВС України від 31.08.1995 року, – зносини органів внутрішніх справ України з правоохоронними органами іноземних держав здійснюються на основі міждержавних угод і договорів у сфері боротьби зі злочинністю, учасником яких є Україна, законів України, Статуту Міжнародної організації кримінальної поліції – Інтерполу, Регламенту міжнародного поліцейського співробітництва і внутрішнього контролю обліків Інтерполу, Положення про Національне центральне бюро Інтерполу в Україні, нормативних актів та міжнародних угод МВС України тощо.

Цілком зрозуміло, що означені та інші міжнародно-правові акти регламентують базові засади протидії правопорушенням, вчиненим на міжнародній арені, та не обмежуються територіальною юрисдикцією, наприклад, тієї ж України або будь-якої іншої держави. Однак саме активна участь України в боротьбі з міжнародною злочинністю такого рівня обумовлена зокрема й подальшою імплементацією міжнародно-правових норм у внутрішньодержавне право, має не тільки безпосереднє до цього відношення, але й впливає на успіх у протидії правопорушенням, що вчиняються іноземцями в Україні.

Пойда М., студент 4курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – д.ю.н., проф. А.Й. Іванський

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Під поняттям інтелектуальної власності розуміють (англ. Intellectual property) виникнення в процесі тривалої практики юридичного закріплення за

певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у промисловій, науковій, художній, виробничій та інших сферах.

Право інтелектуальної власності – це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК України (ст. 418).

Необхідність ефективної міжнародної охорони інтелектуальної власності зумовило створення міжнародної системи органів. Через дану систему надається як вітчизняним, так і зарубіжним суб’єктам інтелектуальної власності захист їх прав та свобод, а також вона сприяє правильному використанню та подальшому розвитку результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

Всесвітня Організація Інтелектуальної Власності (ВОІВ) – це організація, яка встановлює обов’язкові для всіх країн-учасниць стандарти охорони інтелектуальної власності, тобто кожна країна-учасниця діє відповідно до угод, ухвалених ВОІВ.

Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури,

скорочено ЮНЕСКО (англ. United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization, UNESCO) – міжнародна організація, спеціалізована установа Організації Об’єднаних Націй, яка за співпраці членів-держав у галузі освіти, науки, культури сприяє ліквідації неписемності, підготовці національних кадрів, розвиткові національної культури, охороні пам’яток культури тощо.

Рада ТРІПС (англ. A g r e e m e n t o n T r a d e - R e l a t e d A s p e c t s o f I n t e l l e c t u a l P r o p e r t y R i g h t s ) – міжнародна угода, що адмініструється Світовою організацією торгівлі та встановлює мінімальні стандарти для визнання та захисту основних об’єктів інтелектуальної власності.

Відповідно, міжнародний режим охорони об’єктів авторського права і суміжних прав визначається Бернською конвенцією про охорону літературних і художніх творів 1886 р., Всесвітньою конвенцією про авторське право 1952 р., Римською конвенцією з охорони інтересів виконавців, виробників фонограм та органів мовлення 1961 р., Женевською конвенцією про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення та деякими іншими угодами, також у 1996 р. було ухвалено Міжнародний договір про авторське право та Міжнародний договір про виконання і фонограми.

Правове регулювання охорони промислової власності на міжнародному рівні відбувається відповідно до наступних міжнародних угод: Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р., Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р., Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації знаків 1957 р., Гаазька угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків 1925 р. та інші.

Отже, міжнародно-правова охорона інтелектуальної власності здійснюється на високому рівні, безпосередньо через міжнародні урядові, та неурядові організації з питань охорони інтелектуальної власності, а також крізь призму великої кількості важливих міжнародних угод і конвенцій.

Попович С., студент 4 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., проф. Т.В. Данченко

ПЕРСПЕКТИВИ ВИРІШЕННЯ ПРАВОСУБ'ЄКТНОСТІ ТНК У СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Наразі питання регулювання діяльності транснаціональних корпорацій (далі ТНК) є вкрай важливими й актуальними. Проблематика, пов'язана із ТНК, у сучасних реаліях виступає своєрідною перевіркою ефективності різних правових засобів для регулювання проблем статусу комерційних організацій, що діють за межами держави, висвітлюючи основні питання у всій їхній багатогранності та рельєфності.

У юридичній літературі думки про правосуб'єктність ТНК є досить суперечливими. За надання ТНК статусу суб'єктів міжнародного права виступають такі зарубіжні вчені, як Н. Макдугал, У. Фрідмен та ін. На думку професора К.А. Бекяшева, у ХХI столітті поряд із розширенням обсягу правосуб'єктності індивідів, буде визнана правосуб'єктність таких колективних утворень, як транснаціональні корпорації

Зрозуміло, що сильні держави і ТНК зацікавлені у виведенні ТНК з-під національних режимів держав перебування. Для цього "золотий мільярд" усілякими способами лобіює визнання правосуб'єктності ТНК у міжнародному публічному праві.

Існує думка деяких вчених про те, що ТНК не зацікавлені в наділенні їх міжнародною правосуб'єктністю. Нам видається така думка необґрунтованою. Насправді, єдина проблема на сьогодні для ТНК – не можливість вийти з-під юрисдикції держави.

Тільки зі статусом міжнародної публічної правосуб’єктності можна домогтись правового імунітету в рамках національних правових систем, і тоді рекомендаційні положення міжнародних конвенцій, хартій, союзів і організацій можуть стати обов'язковими правовими нормами, що захищають інтереси ТНК у країнах заснування.

Щодо визнання за ТНК правосуб'єктності в рамках національного права, то виникає питання: яка частина діяльності ТНК підлягає врегулюванню національним законодавством? Визнання суб'єктом національного права означає визнання виключних прав певної держави у регулюванні діяльності ТНК. Зазначимо, що ТНК має юридичну множинність: діє за допомогою дочірніх і залежних підприємств, які є самостійними юридичними особами різної національності. Саме юридична множинність ТНК є основною перешкодою для визнання за ними статусу юридичної особи. Так при вирішенні цього питання Л.О. Ляликової пропонує відмовитися у відношенні ТНК від поняття правосуб'єктності, відзначаючи при цьому, що навіть якщо і можливо було б віддати перевагу одній з держав, на території якої перебуває який-небудь підрозділ ТНК, то в силу розбіжності міжнародного принципу національної юрисдикції і транснаціональної структури ТНК, ця держава не змогла б охопити у своєму регулюванні весь комплекс ТНК, не викликаючи колізії юрисдикції і не порушуючи суверенітету держав, на території якої розташовуються підрозділи ТНК.

Для вирішення проблем правосуб’єктності ТНК та правового регулювання їх діяльності пропонується розробити та використовувати

міжнародний режим регулювання на основі уніфікації наявних норм у відношенні ТНК, що стануть ефективним регулятором їх діяльності з урахуванням специфіки регулювання ТНК як на національному, так і регіональному рівнях.

Решетняк В., студентка 4 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., доц. О.М. Спектор

ПОНЯТТЯ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

Договір міжнародної купівлі-продажу був першою, і довгий час єдиною, формою опосередкування міжнародних господарських зв’язків. І нині це найпоширеніша форма. Договір міжнародної купівлі-продажу посідає чільне місце в системі договірних відносин, бо він є найпоширенішою підставою переходу права власності, історія правового регулювання якого налічує майже чотири тисячі років. Також, важливість договору міжнародної купівлі-продажу обумовлюється не тільки його поширеністю, а здебільшого його значенням для економіки будь-якої країни, бо розвиток як виробництва, так і споживання, значно залежить від ефективного регулювання договору купівлі-продажу. Це юридична форма, призначена для обслуговування сфери товарного обігу як всередині країни, так і в зовнішньоторговельному обороті.

Метою даної статті є докладне вивчення поняття договору купівліпродажу в міжнародному приватному праві.

Договір міжнародної купівлі-продажу – це угода про надання товарів певного виду у власність, укладена між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться на території різних держав.

Для визнання договору купівлі-продажу міжнародним, достатньо лише однієї умови – місцезнаходження комерційних підприємств сторін у різних державах. Національна (державна) приналежність сторін при цьому не має значення. Тобто не буде міжнародної купівлею – продажем угода, укладена між сторонами різної державної приналежності, комерційні підприємства яких розташовані на території однієї держави. Водночас контракт визначається міжнародним, якщо він укладений між сторонами однієї національної приналежності, але їхні комерційні підприємства перебувають на території різних держав.

Таке трактування контакту міститься в Конвенції ООН про міжнародну купівлю-продаж товарів (Віденська конвенція 1980 р.), в Гаазькій конвенції про право, застосоване до міжнародної купівлі-продажу 1986 р., в Оттавських конвенціях про міжнародний фінансовий лізинг і про міжнародний факторинг. Аналогічне правило було включено в Нью-Йоркську конвенцію про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р. Основний документ, що регулює умови поставки товарів представлений Міжнародними правилами тлумачення торгових термінів «Інкотермс».

Загальний порядок укладання договору міжнародної купівлі-продажу міститься у Конвенції ООН про міжнародну купівлю-продаж товарів (Віденській конвенція 1980 р.). Важливо знати, що Конвенція ООН не застосовується до купівлі-продажу товарів, які купуються для особистого,

сімейного або домашнього використання, тобто товарів, не призначених для підприємницьких цілей. Також Конвенція передбачає порядок укладення договору за допомогою оферти і акцепту. Головна мета Конвенції – сприяти уніфікації приватного права різних країн. Вона жодною мірою не покликана примусово встановлювати єдині стандарти для договорів купівлі-продажу товарів. Мета Конвенції – зменшити можливі суперечки, непорозуміння і труднощі, викликані розбіжностями у правових системах. Наприклад, якщо сторони в переговорах не в змозі вирішити, яке право буде застосоване до їхньої угоди, вони можуть використовувати Віденську конвенцію.

Міжнародне економічне співробітництво є одним із головних факторів розвитку економіки кожної країни. Економічні та правові основи діяльності (ЗЕД) в Україні регламентовані Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 p. У цьому законі ЗЕД трактується як діяльність суб'єктів господарської діяльності країни та відповідних іноземних суб'єктів, заснована на взаємовигідних відносинах між ними. ЗЕД передбачена як на території України, так і за її межами (ст. 1 Закону).

Отже, договір міжнародної купівлі-продажу займає ключове положення серед інших різновидів договорів. У сфері застосування договорів міжнародної купівлі-продажу виникає багато дискусійних проблем. Особливе значення інституту купівлі-продажу в сучасному праві обумовлено великою гнучкістю, широтою сфери його застосування, адже по суті міжнародна купівля – продаж є найбільш універсальною формою товарно-грошового обміну.

Скоробагатий Д., студент 4 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., доц. А.А. Коваленко

ДЕРЖАВА ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ СУБ’ЄКТ МІЖНАРОДНОГО ПРИВАТНОГО ПРАВА

Актуальність вищезазначеної проблематики обумовлюється насамперед, тим, що в доктрині міжнародного права ми звикли розглядати державу як суб’єкта МПП, хоча, як свідчить практика – існує певне коло правовідносин, за яких не доводиться за потрібне розглядати державу в такій якості. Починаючи з XXI ст., держава активно позиціонує себе в якості учасника приватно-правових відносин з іноземним елементом, а отже. виступає суб’єктом міжнародного приватного права, які зумовлені об’єктивною реальністю, що, в свою чергу, породжує виникнення тих чи інших суспільних явищ, які найчастіше мають певну форму вираження, а саме: коло відносин, які ми повинні віднести до приватноправових відносин з іноземним елементом і в яких бере участь держава.

Як відомо, держава, за різних обставин, може вступати в різні за видом та обсягом правовідносини. Так, держава може вступати в різноманітні майнові відносини з іноземними фізичними та юридичними особами. Крім того, відповідно до Цивільного кодексу України ( ст.1277) держава може виступати в якості спадкоємця відумерлого майна або спадкоємця за заповітом (ст.1235ЦКУ).

Слід зазначити, що існує декілька наукових поглядів на державу як на суб’єкт МПрП. Так, одні науковці вважають, що держава розглядається як

особливий суб’єкт, оскільки немає такого наддержавного органу, який би наділив її правами юридичної особи, й завдяки суверенітету вона виступає суб’єктом у відносинах, що регулюються нормами як МПП, так і МПрП.

Інші науковці вважають, що «держава, немов розпадається на дві особи», у цьому випадку йдеться про розмежування компетенції. Проте зауважимо, що участь держави у приватно-правових відносинах має ще й іншу специфіку, яка полягає в тому, що до уваги береться особлива природа та сутність держави в контексті таких правовідносин – володіння державним суверенітетом, що безумовно є важливою ознакою, котра характеризує державу. Державний суверенітет означає верховенство держави у вирішенні всіх внутрішніх та зовнішніх питань у межах своєї території і компетенції, а також незалежність однієї держави від іншої в рішеннях, діях, відповідальності та правовому регулюванні.

На наш погляд, аналізуючи питання специфічності участі держави у приватно-правових відносинах, варто звернути увагу на доктрину імунітету держави. Так, деякі країни допускають, що вступаючи у відносини щодо МПрП, держава має право на привілеї та переваги. Інша точка зору полягає в тому, що в таких відносинах держава не може посилатися на свої публічноправові якості та повинна підкорятися загальним правилам без будь-яких виключень.

Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави імунітет заснований на імперативному принципі сучасного МПП, а саме – суверенній рівності держав. Держава завжди розглядається як єдиний суб’єкт, хоча прояв її правосуб’єктності може бути різним. Абсолютний імунітет означає право держави користуватися імунітетом у повному обсязі, всіма його елементами та він поширюється на будь-яку діяльність і власність держави.

Отже, зазначимо, що в більшості держав набула розповсюдження теорія обмеженого імунітету, відповідно до якої, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава виступає в якості приватної особи у зовнішньоторговельних операціях, то в цих випадках імунітетом вона не володіє.

Скрежевський Ф., студент 4 курсу Інститут міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н., доц. Л.І. Миськів

КОЛІЗІЙНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДОГОВОРУ МІЖНАРОДНОЇ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ

Найпоширенішою юридичної формою зовнішньоторговельної угоди є договір міжнародної купівлі-продажу. Важливість ролі договору привертає серйозну увагу в його правовому регулюванні, покликаному сприяти розвитку міжнародної торгівлі. Проблематика полягає в існуванні відмінностей у застосуванні договору міжнародної купівлі-продажу в національних правових системах, що викликає певні труднощі. Через це у сфері міжнародної уніфікації колізійного і матеріально-правового регулювання контрактів міжнародної купівлі-продажу товарів були вжиті відповідні заходи по уніфікації цього виду зовнішньоекономічних угод, що призвели до значних результатів.

Міжнародних зв’язки, їх розширення та постійний розвиток призвели до

створення нової форми торгівлі, яка ускладнила взаємовідносини між покупцем і продавцем. Міжнародний характер торгівельних операцій нерідко виражається в тому, що покупець перебуває в одному кінці земної кулі, а продавець – у іншому. Але вони безпомилково знаходять один одного, чому сприяє розвиток різних посередницьких зв’язків і послуг, що також є новим, але здебільшого невід’ємним елементом купівлі-продажу.

Розвиток і різноманітність, привнесені в комерційні відносини, позначились на правових формах купівлі-продажу. При цьому якщо раніше значна частина операцій регламентувалась звичаєм, то право стало дедалі більше витісняти звичай, але справедливо зазначити, що право часто у відповідній йому формі лише закріплює звичай, перетворює звичаєву норму на норму права. Для другої половини ХХ століття було характерне різке розширення зовнішніх зв’язків між розвинутими державами, що вплинуло на розвиток процесів інтернаціоналізації між ними. Економічною основою сучасного світового господарства виступає інтернаціоналізація виробництва – розвиток таких організаційно-економічних зв’язків, які з’єднують виробництво одних країн із споживанням його результатів в інших країнах. Сучасний етап інтернаціоналізації виробництва породжений прогресуючою науковотехнічною революцією у технологіях, джерелах енергії, обчислювальній і комп’ютерній техніці. Економічні відносини в системі всесвітнього господарства здійснюються у визначених формах: світова торгівля; вивіз капіталу; міграція трудових ресурсів; міжнародний ринок позичкових капіталів і міжнародна валютна система.

Обмін товарами між державами становить собою міжнародну торгівлю. При цьому як покупці та продавці можуть виступати окремі особи, приватні, акціонерні й кооперативні підприємства, державні структури. На сучасному етапі економічного розвитку України її самостійна зовнішньоекономічна політика сприяє як розвитку внутрішнього ринку країни, так і поступовій інтеграції національної економіки у світову. Тому питання ефективного правового регулювання договірних відносин у зовнішньоекономічній діяльності є сьогодні вкрай актуальним. Через те, що в економічному спілкуванні та співробітництві між різноманітними країнами зовнішня торгівля відіграє особливу роль, встановлення та вивчення усіх взаємозв’язків і взаємозалежностей, що існують у проблемі формування та укладання міжнародних контрактів є винятково важливою проблемою. Сьогодні у міжнародному приватному праві відбувається лібералізація зовнішньоекономічних відносин у міжнародному співтоваристві, розширюється міжнародний торгівельний обіг. Більшого значення набуває одноманітне регулювання у цій галузі. За таких умов колізії у правовому регулюванні міжнародних торгівельних відносин становлять істотну перешкоду на шляху здійснення міжнародної підприємницької діяльності. Відтак більше уваги у міжнародно-правовому просторі приділяється єдиним нормам, що розроблюються міжнародними організаціями, відбувається так званий процес уніфікації правового регулювання у міжнародному приватному праві. Актуальність цього явища саме для регулювання міжнародних торгівельних контрактів обумовлена, передусім, історичними особливостями розвитку та становлення даної сфери правових відносин.

Оскільки Україна є повноправним учасником міжнародного співтовариства, прагне до нормального функціонування на зовнішньому ринку,

вивчення закономірностей процесу уніфікації та урахування сучасних тенденцій розвитку міжнародного торгового регулювання постають необхідними та бажаними. Тільки так незалежна держава може забезпечити рівноправне та безпечне існування для національних суб’єктів підприємницької діяльності на міжнародних ринках та привернути іноземних суб’єктів до співпраці.

Смолій А., студент 5 курсу спеціальності Міжнародне право Інституту міжнародних відносин КНУ ім. Т.Г. Шевченка Науковий керівник – к.ю.н., проф. І.М. Забара

МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА СОЮЗИ ЯК СУБ’ЄКТИ МІЖНАРОДНОГО ЕКОНОМІЧНОГО ПРАВА

З другої половини ХХ ст. відбувається динамічний розвиток міжнародного права. За цей період міжнародне право стало не просто напрямком у світовій науці, а й широкогалузевим інститутом розвитку людської цивілізації та інтеграції людей з різних країн світу до однієї світової спільноти. На рівні з такими галузями міжнародного права як права людини, міжнародне гуманітарне право, міжнародне кримінальне право встановилися і галузі міжнародного економічного та митного права. Особливої актуальності вони набули на регіональному рівні коли почали створюватися економічні та митні організації, а пізніше – q економічні союзи, на кшталт Організації економічного співробітництва і розвитку в Європі. Тому варто розглянути, які саме суб’єкти формують галузі міжнародного економічного та митного права.

Найбільш яскравим прикладом є створення Європейського Союзу, початки якого сягають іще 1950 року. 18 квітня 1951 року «план Шумана» було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі. На початку 1957 року керівники урядів «європейської шістки» вирішили створити також Європейське економічне співтовариство. В даному випадку йдеться про початки так званого регіонального міжнародного права. Саме ці два об’єднання, які, на перший погляд, є суто економічними, через декілька десятиліть стали прологом до створення ЄС.

До основних економічних та митних об’єднаннь також належать Андський пакт – торговельно-економічний союз, утворений 1969 р. Болівією, Колумбією, Чилі, Перу, Еквадором, Венесуелою; Північноамериканська асоціація вільної торгівлі – НАФТА – метою цієї організації було створення зони вільної торгівлі в Північній Америці протягом 15 років. АзійськоТихоокеанське економічне співробітництво – АТЕС. Організація країнекспортерів нафти – ОПЕК – створена для координації та уніфікації нафтової політики держав-учасниць; визначення найбільш ефективних засобів захисту їхніх інтересів; пошук засобів забезпечення стабільності цін на світових нафтових ринках; охорона навколишнього середовища.

Важливу роль у регулювання міжнародних економічних відносин відіграють спеціалізовані установи та підрозділи ООН. Найважливішими підрозділами є: МОП (Міжнародна організація праці), Міжнародне агентство з атомної енергії, Продовольча і сільськогосподарська організація, ЮНІДО

(Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку), Світовий банк та інші. Однією з найавторитетніших, найчисельніших за кількістю країнучасниць і найефективніших економічних організацій є Світова організація торгівлі.

На даний момент важко навіть перерахувати всі міжнародні економічні організації, оскільки багато з них уже не існують, деякі знаходяться на стадіях правового становлення.

Це невелика кількість міжнародно-економічних організацій, метою яких є певна економічна та митна інтеграція, міжнародне співробітництво в певних галузях. Але, в будь-якому разі, дані об’єднання здійснювалися на основі угод, які, в свою чергу, укладалися на основі міжнародно-правових норм і принципів.

Отже, на сучасному глобалізаційному етапі розвитку людства, міжнародні економічні організації є невід’ємною складовою міжнародних і міжнаціональних відносин. Міжнародні організації економічного характеру можуть створюватися як регіональні інтеграційні об’єднання або секторальні структури універсального характеру, які спрямовані на співробітництво в окремих галузях економіки.

Терпай О., студент 4 курсу Інститут міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н, доц. Т.Х. Хачатурян

СПРОБИ ВРЕГУЛЮВАННЯ АВТОРСЬКОГО ПРАВА ВІДПОВІДНО ДО СУЧАСНИХ ВИМОГ

Охорона та захист авторського права та суміжних прав, на сучасному етапі, відіграє важливе значення, оскільки ринкова економіка дає широкі можливості для розвитку правовідносин у сфері творчої діяльності, як наслідок спостерігається широкий розмах посягань на авторське право. Беручи до уваги, що інновації складають вагому частину людського життя, новітні технології практично стали вигідним товаром.

Швидкий розвиток технологій поставив перед державами проблему захисту об’єктів авторського права у цифровому середовищі та врегулювання нових правовідносин щодо авторського права.

Основною проблемою в сфері захисту авторських прав у цифровому середовищі є незаконне копіювання та розповсюдження захищених об’єктів.

Деякі спроби врегулювання цього питання на національному рівні, наприклад, Закон про припинення онлайн-піратства (Stop Online Piracy Act), а також Закон 2011 року про запобігання реальним загрозам в мережі Інтернет економічному творчому потенціалові та викрадення об’єктів інтелектуальної власності (Preventing Real Online Threats to Economic Creativity and Theft of Intellectual Property Act of 2011), які передбачали створення жорстких мір проти порушників авторського права за межами США, були невдалими і викликали шквал протестів через те, що деякі з їх положень могли зашкодити свободі слова в мережі Інтернет, а також веб-сайтам, матеріали яких створюють відвідувачі.

На міжнародному рівні варто відзначити Торгівельну угоду проти контрафакту (Anti-counterfeiting Trade Agreement), що встановлює міжнародні стандарти у боротьбі з порушеннями інтелектуальної власності теж викликала

значну критику і спротив через те, що її положення містять розмиті вимоги, які можуть використовуватися для посилення контролю за суспільством у мережі Інтернет. Також ця угода дозволяє відстежувати діяльність відвідувачів вебсайту за відсутності дозволу суду, чи прокурора. До того ж, положення даної угоди дозволяють працівникам митної служби проводити огляд техніки на предмет нелегального контенту.

Водночас є спроби вирішення даної проблеми менш «агресивними» методами. Цікава в цьому плані Система оповіщення про порушення авторського права (Copyright Alert System). Її мета – оповіщення, виховання і покарання користувачів таких інтернет-провайдерів США, як AT&T, Cablevision, Time Warner, Verizon та Comcast. Суть її полягає в повідомленні користувачів у випадках порушення ними авторських прав при завантаженні захищених об’єктів у мережу Інтернет. Після п’яти таких повідомлень інтернет-провайдер має право вжити наступні заходи: тимчасово обмежити швидкість, перенаправляти користувача на цільову сторінку, поки він не з’єднається з інтернет-провайдером для отримання додаткової інформації.

Таким чином, дана система дозволяє запобігати порушенню авторського права й одночасно здійснює освітню функцію, задля уникнення подібних порушень у майбутньому.

Водночас, існує проблема виникнення потенційно нових об’єктів авторського права. Так, у 2010 році Суд ЄС розглядав справу між SAS institute

та World Programming Limited (WPL) стосовно використання WPL мови SAS

для створення власного продукту. В зв’язку з цим постало питання визнання чи невизнання об’єктом авторського права мову програмування. Суд встановив, що мова програмування не є об’єктом авторського права, оскільки функціональні можливості програми, на відміну від алгоритмів і конкретних функцій, не є об’єктом авторського права, а тому повторюються в продуктах різних розробників.

Отже, розвиток суспільних відносин у даній сфері ставить нові завдання перед світовим співтовариством і потребує від них прийняття рішень, що впливатимуть на розвиток суспільства загалом.

Тичківська І., студентка 4 курсу Інститут міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.ю.н. проф. Л.А. Сидорчук

МІЖНАРОДНЕ УСИНОВЛЕННЯ – СВІТЛЕ МАЙБУТНЄ ЧИ БАЙДУЖІСТЬ ДО ДІТЕЙ-СИРІТ?

Усиновлення є найприйнятнішою та найсприятливішою формою виховання дітей, які залишилися без піклування батьків. Усиновлення дитини здійснюється у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних і гармонійних умов її життя.

Питання міжнародного усиновлення є досить важливою та невід’ємною частиною міжнародного приватного права. Останнім часом дедалі частіше в суспільстві обговорюються кричущі випадки жорстокого поводження з усиновленими дітьми – громадянами України – за кордоном.

Питання відносин усиновлення з іноземним елементом регулюється ст. 282-287 Сімейного кодексу України та ст. 69 Закону України “Про міжнародне

приватне право”.

Найбільш гострими проблемами та негативними рисами міжнародного усиновлення є відсутність нормативної урегульованості чіткого механізму здійснення нагляду за долею усиновлених дітей за кордоном та відсутність правових процедур повернення усиновлених іноземцями дітей в Україну в разі грубого порушення їхніх прав через набуття ними після всиновлення громадянства іншої держави. Для забезпечення контролю над поведінкою з дитиною за кордоном законодавство деяких держав вимагає, щоб приймаючі держави надсилали звіти протягом кількох років. Деякі країни вимагають від прийомних батьків надавати такі звіти протягом одного-двох років після всиновлення (Болівія, Кіпр, Латвія, Литва). Проте на практиці це є досить складна та не до кінця врегульована процедура. Ще однією перепоною в одержанні звітів є те, що в баг атьох країнах право прийомних батьків на приватне життя є основним принципом правопорядку. Так, у США з 1974 р. діє Закон про захист конфіденційної інформації про особу (Privacy Act), відповідно до якого забороняється збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про особу без її попередньої згоди, зокрема забороняється розголошувати будь-яку інформацію про дитину або мати доступ до інформації про неї без письмового дозволу батьків чи законних опікунів дитини або рішення суду.

Що ж до відсутності механізмів повернення дітей, у випадку порушення їхніх прав – ця ситуація є об'єктивною реальністю. Останнім часом переважна більшість країн не визнає подвійного громадянства, й особи, які його мають, у відносинах із цими країнами розглядаються лише як громадяни конкретної країни. У країнах, де проживає найбільша кількість усиновлених з України дітей, діють закони, відповідно до яких усиновлені автоматично набувають громадянство усиновлювачів (США, Італія, Ізраїль). Аналогічна норма міститься і в українському законодавстві (ст. 11 Закону України "Про громадянство України").

Підсумовуючи, можна констатувати, що після в'їзду усиновленої української дитини на територію іншої держави співробітникам закордонних дипломатичних установ України доведеться спілкуватися не з громадянином України (згідно зі ст. 283 Сімейного кодексу України), а, наприклад, із натуралізованим громадянином США. У такому випадку наслідком позбавлення батьківських прав його усиновителів у США стане не повернення дитини в Україну, а передача її в іншу американську сім'ю.

Отже, не зважаючи на наявність законів, які регулюють відносини між усиновлювачем і усиновленим та повинні гарантувати українським дітям захист в іноземній сімї, все-таки виникають певні складнощі. Від неврегулюваних законодавсвом питань страждають насамперед діти. Тому першочергово потрібно визначитися з питанням, чи насправді міжнародне усиновлення є більш ефективним, ніж національне.

Цимбалюк О., студент 4 курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник - к.ю.н., доц. Є.М. Цибуленко

ПРИРОДА ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ҐЕНЕЗА ЇХ ПРАВОВОГО ЗАКРІПЛЕННЯ

У міжнародному праві норми про права людини спочатку виникали як реакція на жорстокі та нелюдські способи й методи ведення воєн. На основі цих норм виникло міжнародне гуманітарне право. Перші міжнародні акти були спрямовані на боротьбу з рабством і работоргівлею (Декларація про заборону торгівлі неграми-невільниками 1815 р., Генеральний акт про Конго 1885 р., Брюссельська конвенція 1889 р., Генеральний акт Брюссельської конференції

1890 р. та ін.)

Потреба в міжнародних стандартах прав людини вперше далася взнаки наприкінці XІХ ст., коли індустріальні країни почали приймати трудове законодавство, за яким вартість праці була збільшена, це призвело до погіршення конкуруючої спроможністі цих країн у порівнянні із тими, які не мали трудового законодавства. Економічна необхідність примусила країни радитися між собою, що спричинило появу перших конвенцій, у яких держави давали зобов'язання іншим державам стосовно прав своїх громадян. Бернська Конвенція 1906 року проти праці жінок у нічну зміну може розглядатися, як перша багатостороння конвенція, яка має на меті захист соціальних прав. У 1919 році було засновано Міжнародну Організацію Праці (МОП), яка прийняла багато конвенцій, які регулюють права людини в галузі праці.

Тобто лише в XX ст. ідея прав людини опинилася дійсно в центрі світової політики. Після закінчення Першої світової війни Ліга Націй безпосередньо взялася за розробку міжнародно-правових питань захисту прав національних, етнічних, релігійних і мовних меншин.

Жахливі злочини Другої світової війни поклали край традиційній точці зору, що держави самі вирішують, яким чином їм ставитися до своїх громадян. Після її закінчення питання захисту прав людини постало перед ООН, яка згідно зі ст. 1 Статуту зобов'язана «здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру і в заохочуванні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно раси, статі, мови та релігії». Дані норми є найбільш загальним правовим зобов'язанням, на основі якого здійснюється все наступне міжнародне співробітництво в цій галузі. На початку 1946 року була утворена Комісія ООН з прав людини. Вищезазначене положення Статуту дозволило Генеральній Асамблеї ООН проголосити 10 грудня 1948 р. Загальну декларацію прав людини. Пізніше цей день було проголошено Днем прав людини. Згодом велика кількість найважливіших універсальних міжнародних договорівпроправалюдинибуларозробленайухваленасамеврамкахООН.

Протягом 1950–60-х років дедалі більше країн ставало членами ООН. При вступі вони мусили формально визнати Статут ООН, поставивши підписи під принципами й ідеями, викладеними в Загальній декларації прав людини. Це зобов'язання було остаточно визначене у Тегеранській прокламації (1968), прийнятій Першою світовою конференцією з прав людини.

Після 1950-х років багато міжнародно-правових документів підтримало і поширило принципи та ідеї, викладені в Загальній декларації прав людини.

Зокрема, сформовано Міжнародну хартію прав людини, або Міжнародний білль про права людини, до якого зараховують:

Загальну декларацію прав людини (1948); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права;

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1976);

2-й Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1991).

Особливе місце в розвитку міждержавного співробітництва у сфері захисту прав людини посідає співробітництво в регіональних міжнародних міжурядових організаціях, де затверджено значну кількість міжнародних договорів та інших міжнародних актів, де встановлено більш високі стандарти прав людини, ніж передбачені універсальними міжнародними договорами.

Найважливішим досягненням міжнародного співробітництва щодо захисту прав людини стало створення міжнародного механізму захисту прав людини. Деякі з таких органів можуть розглядати індивідуальні скарги про захист прав людини в окремих державах і ухвалювати щодо них рішення, юридично обов'язкові для цих держав. Серед найбільш авторитетних у міжнародному механізмі захисту прав людини можна назвати Комісію ООН з прав людини, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав людини. Для звернення до кожного з цих органів існує спеціальна процедура.

СЕКЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН Керівник секції – доцент О.М. Матусова

Секретар – А. Друзенко

Балицкий О., студент магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Рожкова Т.С.

СТРАТЕГИЯ США "ПОВЕРНЕННЯ В АЗIЮ"

Центральна Азія – великий регіон Азії, який не має виходу до моря. Попри певну невизначеність його кордонів, виділяються загальні характеристики даного регіону – Центральна Азія історично завжди асоціювалася з кочовими народами та Великим шовковим шляхом. У загальній історії Центральної Азії, підготовленій ЮНЕСКО, визначення регіону ґрунтується на його кліматичних особливостях, і сам регіон включає Монголію, Західний Китай, Пенджаб, Північну Індію та Північний Пакистан, Північно-східний Іран, Афганістан, райони азійської Росії південніше тайгової зони та п'ять колишніх радянських середньоазійських республік.

Центральноазіатські республіки – Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан, Киргизстан – проголосили незалежність на початку 1990-х років (розпад СРСР). У державах було прийнято нові конституції, сформовано органи державної влади. В основі моделі суспільного устрою незалежних держав Центральної Азії, що виникли на пострадянському

просторі, – збереження давніх та племінних традицій у поєднанні з сучасними реаліями.

У політичній сфері в центральноазіатських країнах простежується своєрідна тенденція становлення жорстких режимів, які очолюють харизматичні лідери.

Інтересами США в Центральній Азії є:

1. Боротьба з тероризмом. Це один із головних інтересів США. Події 11 вересня докорінно змінили американську концепцію і стратегію безпеки. Міжнародний тероризм став головною загрозою національній безпеці США, а боротьба з ним була віднесена до числа стратегічних завдань держави

2. Контроль над енергоресурсами Каспійського басейну. Важливою частиною стратегічної ідеології США є контроль над світовими енергоресурсами, у тому числі над родовищами басейну Каспійського моря. Центральна Азія і Каспійський басейн розташовують другими в світі за величиною запасами нафти після близькосхідних.

3. Після 11 вересня Америка під прапором боротьби з тероризмом несподівано ввела в Центральну Азію війська, вторгшись тим самим в традиційну сферу впливу Росії. Що стосується Китаю, то Сполучені Штати з'явилися прямо в тилу, максимально наблизившись до кордонів. Військові бази дають американцям можливість моніторингу, обмеження зростання впливу Китаю та Росії, стимулювання незалежного від Росії політичного курсу центральноазіатських держав, недопущення створення Росією і Китаєм спілок, що мають антиамериканську спрямованість.

Найбільш привабливим для США залишається, звичайно ж, Таджикистан. Стратегічне становище в Центральній Азії, протяжний кордон з Афганістаном, близькість Китаю, можливості транзитних коридорів і енергетичних маршрутів додають пріоритетні бали Душанбе в переговорах з США. США планують, використовуючи Афганістан, вжити енергійних заходів з розвитку свого впливу в ЦА регіоні. Стратегічна мета зрозуміла: віддалити країни центральноазіатського регіону від тісної співпраці, в першу чергу, з Росією і Китаєм шляхом розвитку альтернативних залізничних і автомобільних шляхів через Афганістан до портів в Пакистані, в Перській затоці, а також Індійському океані. Швидше за все, основою нинішнього розширення військово-технічних зв'язків США і НАТО з країнами Центральної Азії є необхідність оперативного, безпечного і більш дешевого виведення техніки і вантажів з Афганістану. Саме цим пояснюється і висока увага США до Узбекистану, так як через його територію буде виведено більше вантажів, ніж через усі інші країни Центральної Азії разом узяті. Разом з тим, США і НАТО спробують перенаправити торгівельно-економічний вектор країн регіону в південному напрямку, з метою як ослаблення впливу Росії і Китаю, так і зміцнення свого впливу в Афганістані: шляхом пожвавлення і прискорення розвитку економіки Афганістану через переформатування торгових шляхів.

Бернадін Д., студент магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Маленко О.Б.

ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВО РОЗВИНУТИХ КРАЇН ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКОГО

РЕГІОНУ

Нинішня Латинська Америка є сукупністю дуже різноманітних за значенням і потенціалу країн. Серед них є і такі гіганти, як Бразилія або Мексика, що мають серйозний вплив на формування міжнародної політики, і зовсім малі острівні держави. Проте кожне з них унікально і самобутньо, має свій власний голос на світовій арені.

Цей регіон в цілому налічує 33 держави із загальним населенням близько 550 млн. чоловік, сумарним ВВП – 2 трл. дол., обсяг зовнішньої торгівлі – понад 700 млрд. дол., доля промислової продукції в експорті – близько 2/3. Він має серйозний виробничо-економічний і інтелектуальний потенціал, місткий і динамічно, такий, що розширює ринок, у тому числі для наукомісткої продукції, дуже розвиненою банківською мережею.

Країни Латинської Америки мають значні енергетичні, мінеральні і продовольчі ресурси і у сучасному світі не обмежуються роллю постачальника сировинних і слабо оброблених продовольчих товарів. Вони вийшли на світовий ринок як значні виробники і експортери в галузях нафтопереробки, металургії, хімії, металообробки і машинобудування, а також мають високий рівень конкурентоспроможності в галузях легкої промисловості.

Кожна країна цього регіону йшла різним шляхом розвитку, проте важливо виділити країни групи НІК (нові індустріальні країни), які створили свою своєрідну модель розвитку, за допомогою якої змогли досягти високих результатів за короткий строк. Ці держави відрізняються нині вищими темпами економічного зростання, чим багато промислово розвинених країн, а також і істотно вищим рівнем господарського розвитку в порівнянні з основною групою країн, що розвиваються.

Вивчаючи феномен нових індустріальних країн, ми можемо зробити висновок про його значущість для світової економіки. Ці країни, опинившись в сприятливих умовах, змогли використати наявні можливості. Зумівши за короткий строк перейти на новий рівень розвитку, вони тим самим показали приклад для інших регіонів, що розвиваються. Які тепер можуть враховувати усі плюси і мінуси розвитку цих країн спроектувати цю модель на свої економіки.

Кожна НІК самостійно вибирала для себе шлях розвитку, проте умовно їх можна об'єднати в дві моделі: азіатську і латиноамериканську. У них є багато спільного, але відрізняються первинні умови і, відповідно, досягнуті результати. Ми можемо зробити висновок про те, що в цих моделях є як позитивні, так і негативні методи і способи розвитку. Зокрема, латиноамериканські країни, здійснюючи свої реформи, не враховували соціальні аспекти. Це призводило до того, що із зростанням макроекономічних показників не змінювався рівень розвитку населення, можна навіть говорити про те, що прибутки населення знижувалися, відбувався розрив між багатим і бідним населенням. Тим самим це перешкоджало повноцінному розвитку

економіки.

Ці проблеми латиноамериканські країни врахували у своїй новій політиці. Зараз можна з упевненістю сказати про те, що цей регіон вибрав твердий шлях розвитку. У сприятливій економічній кон'юнктурі їм вдалося вибратися з тривалої рецесії, підвищити темпи економічного зростання до рівня, що перевершує середньосвітовий показник, поліпшити своє фінансове становище, підняти платоспроможність тощо. Чималу роль в цьому зіграла схильність латиноамериканських країн до інтеграції. Створення Союзу Південноамериканських націй, за прикладом ЄС, відіграє важливу роль для усього регіону. Це інтеграційне угрупування допоможе розвитку відсталих держав.

В інтересах України встановити зв'язки з такою досить впливовою міждержавною інтеграційною структурою регіону, як Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС). Заснування безпосередніх зв'язків з цією організацією, яка має багатий досвід об'єднання країн з різною соціальноекономічною і політичною орієнтацією, демонструє вдале поєднання інтересів малих і великих держав, що мають неоднаковий рівень економічного розвитку, може слугувати ланкою опосередкування розвитку ділових стосунків України з країнами-членами ЛАЕС, а також з різноманітними міждержавними підприємницькими організаціями, з галузевими й субрегіональними механізмами та інститутами. Такими ж корисними можуть стати різноманітні форми і рівні співпраці з іншими латиноамериканськими регіональними організаціями, такими, наприклад, як ОАД, Група Ріо, Латиноамериканська Асоціація Інтеграції, МЕРКОСУР, Угода про вільний північноамериканський ринок тощо.

Без перебільшення можна сказати, що Україна має заново відкрити для себе Латинську Америку як один із регіонів світу, що несе в собі невичерпні потенційні можливості як для дво-, так і для багатосторонніх економічних, технологічних і науково-технічних зв'язків.

Букіна Н., студентка магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Шафранський А.В.

ВПЛИВ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ НА ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Сьогодні питання фінансової кризи є досить актуальним, оскільки з огляду на те, що фінансові кризи надзвичайно різноманітні як за своїми причинами, так і за проявами, не існує усталеної точки зору щодо більшості аспектів даної проблематики. Дискусія між вченими, управлінцями і підприємцями свідчить, що вони по-різному розуміють поняття «криза». Розмаїття причин і величезні масштаби втрат дозволяють класифікувати кризу як складне багатофакторне явище, що вимагає системного підходу до його аналізу і попередження.

Фінансова криза відображає глибокий розлад фінансової системи держави, який найбільше проявляється у виникненні якісних змін в економічній системі, що спричиняють глибоке порушення розвитку фінансової системи окремих країн або світових ринків у цілому. Найточнішим

індикатором стану економіки є фінансовий ринок.

Сучасна фінансова криза як невід’ємна ознака світової економіки є об’єктивно зумовленим феноменом світової фінансової архітектури в умовах зростаючої інтегрованості країн світу.

У 2009 році економічна криза поширилася майже на всі країни Євросоюзу. Лише країнам, які входять до складу Єврозони, а саме Австрії, Бельгії, Люксембургу, Мальті, вдалося зберегти позитивну динаміку економіки, тут відбулося зростання ВВП, хоча темпи були зовсім незначними. У таких країнах єврозони, як Кіпр, Фінляндія і Франція, падіння ВВП було зовсім незначним (менше ніж 1%), що свідчить про утримання економік цих країн в умовах світової фінансово-економічної кризи. Водночас у таких країнах Євросоюзу, як Латвія, Литва, Польща, Румунія і Чехія, падіння основного макроекономічного показника свідчить про економічний спад.

В окремих країнах Єврозони криза позначилася більше на фінансовій сфері, ніж економіці в цілому: так у 2009 році у Греції падіння ВВП становило лише 2 %, дефіцит бюджету – 36,5 млрд. дол., або близько 10% ВВП; в Ірландії на фоні падіння ВВП на 3,5% дефіцит бюджету становив 29,78 млрд. дол., або майже 17% ВВП; у Франції рівень ВВП майже відповідав рівню 2008 року, а дефіцит бюджету перевищував 200 млрд дол. і становив понад 10% ВВП. До країн із кризовим станом фінансової системи можна віднести ще Бельгію, де за умови зростання ВВП спостерігається значний дефіцит бюджету (майже 7% ВВП), Іспанію (8,5% ВВП), Італію (понад 6% ВВП). Проблеми фінансових систем цих країн істотно позначилися на валюті Єврозони – зниження курсу євро.

Потрібно зазначити, що ЄС почав своє відновлення після світової кризи швидше, ніж очікували аналітики, завдяки інвестиціям, що зросли приблизно на 2% в 2010 р.

Світова фінансова криза негативно впливає на розвиток економік всіх країн світу, в тому числі й на країни ЄС. Криза у Європі носить системний характер, вона показала неспроможність єдиної європейської валюти забезпечувати стабільність фінансової системи Євросоюзу. Негативні наслідки кризи змусили національні уряди та центральні банки здійснювати масштабні антикризові заходи щодо підтримки стійкості фінансової системи країн, забезпечення ліквідності банківської системи, підтримання виробництва. Подолання наслідків кризи має здійснюватися за умов інтеграції країн світу, міжнародної координації заходів щодо попередження ризиків і поширення кризи, гармонізації заходів із підтримки й розвитку банківського сектору, зміцнення фінансової системи.

Таким чином, криза по-різному вплинула на усі європейські країни. Однак, аналіз макроекономічних показників свідчать про недотримання більшістю країн Союзу критеріїв Маастрихтської угоди та порушення положень «Пакту про стабільність та зростання ЄС». Найбільш ураженими виявились економіки Греції, Ірландії, Португалії та Іспанії.

Грєчишкін Є., студент ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – д.е.н., проф. Коміренко В.І.

ПРОБЛЕМИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН – НОВИХ ЧЛЕНІВ ЄС

Європейський Союз – союз держав-членів Європейських Спільнот (ЄВС, ЄОВіС, Євратом), створений згідно з Договором про Європейський Союз (Маастрихтський Трактат), підписаним в лютому 1992 року і чинним із листопада 1993 р. Сьогодні в об'єднання входять 28 європейських держав з населенням понад 507 млн людей. Загальний валовий внутрішній продукт Європейського Союзу становить понад 17,5 трлн. дол. США ( 1-ше місце в світі). В ЄС запроваджується єдина валюта – євро. Де-факто столицею Європейського Союзу є Брюссель.

Європейський Союз є повноправним членом Організації Об'єднаних Націй, Світової організації торгівлі та має представництва у «Великій Вісімці» та «Великій двадцятці».

На заходи соціального захисту країни ЄС витрачають щорічно в середньому 28% ВВП. Вироблення спільної політики в цій сфері ускладнюється різними історично сформованими моделями в європейських країнах, що по-різному трактують співвідношення між економічною ефективністю й соціальною справедливістю.

Одна з важливих проблем – функціонування єдиної аграрної політики (ЄАП) Євросоюзу в умовах розширення. Незважаючи на те, що частка сільського господарства в ВВП ЄС не перевищує 2,5%, ЄАП є найдорожчим напрямком діяльності Союзу, поглинаючи майже половину всіх коштів видаткової частини його бюджету. Значні субсидії фермерам, істотно завищені ціни для споживачів і надлишки сільськогосподарських продуктів традиційно викликають критику як усередині ЄС, так і з боку його основних торговельних партнерів.

Одне з головних протиріч, викликаних інтеграцією – поляризація, що збільшується, між країнами й регіонами за рівнем життя. Значення даної проблеми особливо зросло з розширенням 2004–2007 рр. Проблема перерозподілу фінансових коштів через євросоюзний бюджет від багатих до бідних є одним з наріжних каменів формування бюджету, виділення регіонівбенефициарів і лобіювання національних інтересів в євросоюзних інститутах.

Одним з основних конфліктів, що гальмують перехід Євросоюзу на нову ступінь інтеграції – політичний союз, – є розбіжності між країнамичленами з питань зовнішньої й оборонної політики й тісно пов'язана із цим подальша передача функцій з національного рівня до наднаціонального. Можна виділити кілька перешкод, що гальмують вироблення погодженої зовнішньої політики й політики безпеки по основних питаннях і, таким чином, що сильно ускладнюють перехід до політичного союзу. По-перше, Євросоюз не є державою, не має єдиний національної території, щоб відстоювати свої національні, політичні, соціальні й культурні інтереси. По-друге найбільш великі країни (особливо Великобританія, Німеччина й Франція) не готові втратити свій вплив на світовій арені на користь єдиного «євросоюзного» голосу.

Високий обмінний курс євро є головним чинником, що робить

негативний вплив на стан експорту європейських товарів на зовнішні ринки. Отже, розвиток інтеграції вшир і вглиб не можна однозначно оцінювати

тільки з позитивної сторони. З кожним новим розширенням і переходом на більш високий ступінь інтеграції зростає число труднощів, подолання яких ускладнюється проблемами інституціонального, економічного, соціального, культурного характеру.

Друзенко А., студентка ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Маленко О.Б.

ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВО РОЗВИНУТИХ КРАЇН ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Після Другої світової війни країни Заходу вступили в новий період свого розвитку. Після повоєнної відбудови розпочався процес становлення і розвитку моделі держави процвітання, яка, переживши кризу 70-х років і “консервативну революцію” 80-х років, зміцніла і продовжила свій розвиток. Модель держави процвітання, що базується на ліберальній демократії, ринковій економіці і системі соціального захисту, забезпечує високий життєвий рівень громадян і невпинний розвиток країн Заходу.

Західна Європа сьогодні переживає перебудову економіки і державного макроекономічного регулювання. Першочерговими завданнями для західноєвропейських держав є реорганізація промисловості на основі енерго- і матеріалозберігаючих технологій, опанування новітніми досягненнями науки і техніки. Уряди країн особливу увагу приділяють цілеспрямованому «зростанню» і перебудові «структурно хворих» галузей, розвитку нових і новітніх галузей. Одним з напрямків структурної політики держав Західної Європи стало залучення прямих інвестицій закордонних компаній.

Розвиток західноєвропейських країн мав значний вплив на структуру та стан зовнішньоекономічних зв'язків світу. Експорт країн об'єднання більш ніж втричі перевищує американський. Зрушення в економіках країн Західної Європи впливали на масштаби та характер їхньої участі у системі міжнародного поділу праці. Посилилось переміщення міжнародних зв'язків з експорту товарів на експорт капіталу. Поряд з активізацією експорту капіталу, зростання значення ТНК змінився склад основних експортерів. Посилили активність міжнародні компанії Німеччини і Великобританії, які зміцнили позиції у нових і новітніх галузях світової економіки. Швидко нарощували свої закордонні активи малі країни, серед яких провідні позиції посідає Швейцарія. Її частка у західноєвропейських активах за кордоном дорівнює 1/6.

У Західній Європі виділяється група країн – Великобританія, Бельгія, Нідерланди, в яких обсяг перенесеного за кордон виробництва дорівнює 1/5 їх ВВП. А такі країни, як Франція, Іт алія, мають дещо нижчий показник вартості закордонного виробництва – 8-15 % ВВП. Однією з причин такої суттєвої активізації закордонного інвестування у формі прямих інвестицій була цілеспрямована політика західноєвропейських країн. Йдеться, зокрема, про вдосконалення системи гарантування приватних інвестицій.

Політика у галузі експорту капіталу безпосередньо впливає на характер торгівельних зв'язків. Значення торгівлі для західноєвропейських країн є дуже

великим. Питома вага їх торгівлі у світовій торгівлі перевищує їх частку у виробництві. Залежність цих країн від зовнішньої торгівлі виша, ніж в інших промислово розвинених регіонах. Експортна квота Західної Європи більш ніж утричі перевищує аналогічний показник для США і більш ніж удвічі – для Японії. Західна Європа випереджує інші індустріально розвинені країни за показниками зовнішньоторговельного обігу на душу населення. У зовнішній торгівлі західноєвропейських країн велику роль відіграють іноземні ТНК. На закордонні, переважно американські компанії, припадає в окремих галузях до 30% експорту готових виробів. Західна Європа є провідним експортером продукції машинобудування, хімічної промисловості.

Загалом спеціалізація та кооперація у промисловості Західної Європи найінтенсивніше розвиваються між країнами, де науково-технічний прогрес досягає найвищого розвитку. 3/4 торговельного обігу західноєвропейських держав припадає на розвинені капіталістичні країни. За 60–90-ті роки питома вага товарообігу всередині Союзу зросла з 36 до 60%.

Враховуючи той факт, що країни Західної Європи переважно є колишніми метрополіями, важливою складовою їхньої зовнішньоекономічної стратегії є збереження та поглиблення своєї присутності у країнах «третього світу». Для реалізації цієї мети західноєвропейські держави проводять курс на встановлення системи особливих відносин з країнами, що розвиваються.

Кожуріна Ю., студентка магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Рожкова Т.С.

ІНТЕГРАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В АЗІЇ ТА ЇХ ВПЛИВ НА РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

На сучасному етапі розвитку пильна увага політиків, істориків, громадськості приковано до перспективних напрямів інтеграції і глобалізації у світі, що викликає інтерес до регіональних інститутів інтеграції. Регіональна інтеграція – важлива особливість розвитку сучасних міжнародних відносин; у світі практично не залишилося держав, які б не були членами однієї або декількох їх груп. Інтеграційні угрупування перетворилися на важливий інструмент світової політики, зовнішньоторговельної і інвестиційної світової економіки.

Зміна зовнішньополітичних курсів багатьох держав останніх років, нові пріоритети економічної і політичної регіоналізації стосунків поставили перед країнами Азії абсолютно інші завдання. Тривала трансформація ролі регіональної співпраці держав Азії у бік поглиблення інтеграції однозначно вказує на поступове і планомірне посилення глобальних процесів у світі.

Проблема інтеграційних процесів в країнах Південно-Східної Азії є складною, багатоаспектною, яка вимагає виявлення: проблем ефективності інтеграції в сучасних глобальних процесах, проблем поглиблення інтеграції, проблем забезпечення регіональної безпеки у рамках регіональних організацій, наприклад, таких як Асоціація держав Південно-Східній Азії (далі – АСЕАН).

Аналіз стану інтеграційних процесів в Східній Азії дозволяє дійти висновку про динамічність перерозподілу ринків і формування преференційних торгівельних режимів у регіоні, а також наявності

конкуруючих моделей регіоналізму. Успішність інтеграційних процесів у Східній Азії значної мірою буде залежати від того, як різні за своєю вагою країни зможуть гармонізувати свої економічні та політичні інтереси. Наразі все свідчить про те, що регіон і надалі буде стрімко розвиватися в економічному відношенні безвідносно до того, який саме формат інтеграційного об’єднання виявиться більш життєздатним.

Відповідаючи на виклики XXI ст. країни АСЕАН беруть курс на інноваційний шлях розвитку. Необхідність такого курсу зумовлюється прагненням ефективного входження в глобальне виробництво, що вимагає посилення інтеграційної взаємодії, вироблення принципово нових підходів до виробничо-технологічної кооперації із зарубіжними країнами, і передусім, регіональній інтеграції.

Створення в регіоні численних зон вільної торгівлі та встановлення преференційних відносин в середині інтеграційних структур в ПівденноСхідної Азії не відповідає інтересам України з точки зору нарощування та диверсифікації експорту. В цьому контексті очікуване підписання угоди про вільну торгівлю із Сінгапуром, переговори про що тривають, також не є механізмом збільшення українського експорту, оскільки після приєднання України до СОТ для українських виробників фактично діє режим вільної торгівлі на території Сінгапуру. Підписання угоди покликане відкрити український ринок для товарів походженням із Сінгапуру або тих, які він реекспортує (здебільшого походженням із Китаю). На думку експертів, ефективнішим для України було б створення зони вільної торгівлі не з окремими країнами, а з азійськими інтеграційними структурами. Втім це питання потребує вивчення з огляду на специфіку експорту країн ПівденноСхідної Азії та їх взаємодоповнюваність з українським експортом.

Враховуючи жорстку конкуренцію на ринках машинобудування, металургії та озброєнь Південно-Східної Азії, Україні слід опрацювати пропозиції щодо реалізації привабливих комплексних проектів виробничої кооперації, залучення України до реконструкції та модернізації у відповідних галузях. Особливу увагу слід звернути на розвиток відносин з В’єтнамом і Брунеєм як країнами, які мають потужний економічний потенціал та зацікавлені у диверсифікації своїх економічних зв’язків.

Коміренко Д.В.,

Національний університет харчових технологій

МОДЕЛЮВАННЯ ПРОЦЕСУ ЗДІЙСНЕННЯ ЗАМОВЛЕНЬ ЗА ДОПОМОГОЮ CASE-ЗАСОБУ BPWIN

На початкових етапах створення ІС необхідно зрозуміти, як працює підприємство яке збираємось автоматизувати. Тому для опису роботи підприємства необхідно побудувати модель, яка міститиме в собі знання всіх учасників бізнес-процесів організації. BPwin має досить простий і зрозумілий інтерфейс користувача, що дає змогу створювати складні моделі при мінімальних зусиллях. BPwin підтримує три методології моделювання: функціональне моделювання (IDEF0), опис бізнес-процесів (IDEF3), діаграми потоків даних (DFD), кожна з яких виконує власні завдання. У BPwin також можлива побудова змішаних моделей, тобто модель може містити одночасно

діаграми як IDEF0, так і IDEF3 і DFD. Модель у Bpwin розглядається як сукупність робіт, кожна з яких оперує з деяким набором даних. Під моделлю в IDEF0 розуміють опис системи (текстове і графічне), який повинен дати відповідь на деякі заздалегідь визначені питання. IDEF0-модель передбачає наявність чітко сформульованої мети, єдиного суб'єкта моделювання та однієї точки зору. Процес моделювання системи в IDEF0 починається із створення контекстної діаграми - діаграми найбільш абстрактного рівня опису системи в цілому, що містить визначення суб'єкта моделювання, цілі і точки зору на модель. Контекстна діаграма є вершиною деревовидної структури діаграм і є найзагальнішим описом системи і її взаємодії із зовнішнім середовищем.

Діаграми — головні компоненти моделі, усі функції організації та інтерфейси на них представлені як блоки і дуги відповідно. Інформація, що управляє, входить у блок зверху, тоді як вхідна інформація, яка піддається обробці, показана з лівого боку блоку, а результати (вихід) показані з правого боку. Механізм (людина або автоматизована система), який здійснює операцію, представляється дугою, що входить у блок знизу.

Побудова моделі відділу з ремонту та обслуговування комп’ютерної техніки починається з представленням всієї системи у вигляді простого компонента — одного блоку і стрілок, що змальовують інтерфейси з функціями поза системою. Оскільки єдиний блок відображає систему як єдине ціле, ім'я, вказане в блоці, є загальним. Це правильно і для інтерфейсних стрілок — вони також відповідають повному набору зовнішніх інтерфейсів системи в цілому. Контекстна діаграма «Організації діяльності з ремонту та обслуговування ПК сервісного центру» представляє роботу діяльності з ремонту та обслуговування ПК і показує стрілки входу (дані про несправність техніки, зломана техніка), стрілки керування (термін виконання роботи, гарантійний термін, гост для електрообладнання, комплектуючі ПК), стрілки виходу (гарантія на відремонтований пристрій, відремонтована техніка), стрілки механізму (обслуговуючий персонал, обладнання).

Після опису системи в цілому проводиться розбиття її на окремі фрагменти. Цей процес називається функціональною декомпозицією, а діаграми, які описують кожен фрагмент і взаємодію фрагментів, називаються діаграмами декомпозиції. Функціональна модель ремонту та обслуговування ПК декомпозується на 3 рівні деталізації.

На першому рівні контекстна діаграма декомпозується на наступні

блоки

1. Прийом техніки:

1)діагностика техніки;

2)оформлення замовлення;

3)видача талону на техніку;

На другому рівні блок «Ремонт техніки» декомпозується на блоки 2. Ремонт техніки:

1) аналіз несправної техніки;

2) обслуговування та від лагодження несправностей техніки;

3) відвантаження на склад; На третьому рівні блок «видача техніки клієнту» декомпозується на

блоки

3. Видача техніки клієнту :

1) відвантаження зі складу;

2) перевірка техніки;

3)видача техніки;

Для створення моделей даних в Erwin використовується графічна мова моделювання IDEF1X, яка була розроблена для армії США і широко використовується в державних закладах, фінансових та промислових корпораціях,

Княгницька А., студентка ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Маленко О.Б.

ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ ЯПОНІЇ

Сучасна Японія – високорозвинена в промисловому і науковотехнічному відношенні держава, один з трьох світових центрів імперіалістичного суперництва. Завдяки своїм географічним та історичним особливостям розвитку Японія змогла перетворитися в одного з провідних лідерів Азійсько-Тихоокеанського регіону. Починаючи з 1967 року, країна лідирує позиції за обсягом виробництва ВВП, поступаючись лише Сполученим Штатам. Однак вже в 2010 році її потіснив Китай. За експертними прогнозами, Японія може втратити і третю сходинку, поступившись за обсягами ВВП Німеччині. Про це свідчать не втішні основні макроекономічні показники країни за останній рік. За даними Міністерства фінансів Японії, за підсумками 2011 року країна вперше за 31 рік зафіксувала дефіцит торговельного балансу, який склав 2,49 трлн ієн (32 млрд дол.). Першопричиною цього стали землетрус і цунамі 2011 року, які сильно зруйнували інфраструктуру північносхідних районів країни, а також послаблення загальносвітового попиту та зміцнення ієни.

Увійшовши у ХХІ сторіччя, країна зіткнулася ще з однією загрозою для власного економічного процвітання: зростанням впливу економіки деяких країн, що розвиваються в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, які в майбутньому можуть потіснити Японію з позиції одного з економічних лідерів не тільки в регіоні, але й в усьому світі. За прогнозами фахівців, в 2050 році список лідерів світової економіки можливо матиме такий вигляд: 1 – Китай, 2 – Індія, 3 – США, 4 – Бразилія, 5 – Японія. У період з 2009 до 2050 року найбільше щорічне економічне зростання можна буде спостерігати у В’єтнамі

– 8,8%, Індії – 8,1, Нігерії – 7,9, Китаї – 5,9, Індонезії – 5,8%. Останні місця посідатимуть Німеччина – 1,3% і Японія – 1% . Таким чином, Я понія поступово втрачає технологічну та економічну перевагу. На японських традиційних ринках з’являються Китай, Індія, Південна Корея, які витісняють компанії Країни що сходить сонце. Від них не відстають США та низка європейських країн. Ситуація ускладнюється і повною залежністю Японії від імпорту природних ресурсів. Іншими словами, відбувається зміна одного з лідерів світової економіки. Сьогодні на порядку денному стоїть кардинальний перегляд політичного курсу країни відносно сусідів по АТР та інших суб’єктах світової економіки, без чого Японії буде складно вирішувати насущні проблеми. Ось чому ще з 2000-х років вона приділяє велику увагу розробленню стратегій у сфері економічної взаємодії з країнами Східної Азії.

За цей проміжок часу було підготовлено так звану «Нову економічну стратегію 2006 року: створення «віртуального циклу» й «співрозвиток» в Азії» та «Нову стратегію зростання 2010 року», які передбачають комплексне економічне співробітництво, лібералізацію всієї системи економічних відносин у Східній Азії.

Основною характеристикою міжнародної спеціалізації японської промисловості є послідовне посилення її експортного потенціалу на ринках машинобудівній продукції. Ще більш показові позиції лідерства Японії на ринках високотехнологічної продукції: 90% світової продукції інтегральних

схем високої потужності випускається в Японії,	вона ж лідирує в
галузях біотехнології, хімії, високочистої кераміки та ін.	Слабкий внутрішній

та інвестиційний попит негативно позначиться на перспективах зростання в Японії. Основними завданнями уряду Японії є врегулювання боргової проблеми, відновлення розвитку в районах, що зазнали збитків від землетрусу і цунамі, стимулювання внутрішнього попиту, своєчасне послаблення єни для підтримки експорту та всієї економіки в цілому. МВФ прогнозує зростання економіки Японії у 2012 р. на 2,3 %.

Яким шляхом розвитку піде Японія, буде залежитиме від політичної волі керівництва та його бажання перетворити країну. Політика держави, яка проводиться вже не одне десятиріччя в різних сферах життя, призвела країну в глухий кут, вихід з якого – її рішучі і кардинальні зміни.

Лукащук К., студентка ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Маленко О.Б.

РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ

В мiру глобaлiзацiї свiтовoї eкономіки всe більш вагомим фактором економічного, соціального i демографiчного розвитку багатьох країн стає міжнародна мiграція робочої сили i населення. Це один з найскладніших елементiв мiжнародних економiчних відносин, оскільки їх суб’єктом є людські ресурси. Людські ресурси є головною ланкою у конкурентоздатності національної економіки. Головними причинами міжнародної трудової міграції, є: жахливі економічні умови життя працездатного населення (низький рівень заробітної плати, безробіття, низький рівень життя, зубожіння тощо); стабільний відносно високий рівень заробітної плати в провідних імміграційних центрах (США, Західна Європа); порівняно високий технічний рівень умов праці в країнах імміграції; соціальні умови для реалізації мігрантами своїх можливостей у країнах імміграції; політичні, релігійні, військові, національні і культурні причини.

Міжнародні міграційні процеси вимагають регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та


структури міграційних потоків		виконують міністерства праці, внутрішніх та
закордонних справ, а	також спеціально створені державні та міждержавні
органи. Активну роль	у регулюванні міжнародних міграційних процесів і
захисту прав мігрантів відіграє		Міжнародна організація з питань міграції,

Міжнародна організація праці та Верховний комісаріат ООН у справах біженців.

Країни, що приймають іммігрантів, застосовують такі види обмежень на в'їзд: професійна кваліфікація (наявність диплома, певний стаж роботи за фахом); віковий ценз ( 20–40 років); стан здоров'я (заборона на в'їзд наркоманів, хворих на СНІД і психічні захворювання); соціальні та політичні обмеження (не допускається імміграція осіб, раніше засуджених за кримінальні злочини, а також тих, які перебувають у лавах реакційних партій); квотування (законодавче встановлення максимальної частки іноземної робочої сили в рамках економіки в цілому, окремих галузей і підприємств, при цьому країни встановлюють квоти на в'їзд іноземців з певних країн – Азії, Африки).

Економічне регулювання трудової міграції включає: сплату іммігрантом мита за працевлаштування; першочерговий прийом іммігрантів, які здійснюють інвестиції в економіку країни-реципієнта; податок на підприємців, які використовують працю іммігрантів; обмеження часу перебування іноземних робітників у даній країні. Для того щоб люди не залишали свою країну, держава повинна: розробити політику та програми, спрямовані на поліпшення умов праці та життя; регламентувати набір робочої сили; боротися з безробіттям; гарантувати заробітну плату, що забезпечує нормальний рівень життя; захистити від професійних захворювань та від нещасних випадків; регламентувати питання соціального страхування та забезпечення; організувати професійно-технічне навчання.

Якщо не припинити потік мігрантів, то це призведе до сукупності проблем для країн, таких, як: втрата людського капіталу в процесі міжнародного обміну; моральний аспект (розпадаються сім’ї, залишаються бездоглядними діти та люди похилого віку); структурні деформації ринкових механізмів у формі надмірного зростання цін на товари і послуги на внутрішньому ринку, зокрема на нерухомість, при низькій купівельній спроможності основної маси населення; погіршення співвідношення між працездатним і непрацездатним населенням; погіршення стану здоров’я нелегальних емігрантів.

Світовій спільноті варто вивчати особливостi i наслідки мiграцiйних процесiв на міжнародному рівні та координувати зусилля багатьох країн з вирішення гострих ситуацій і колективного регулювання міграційних процесів, оскільки полiтичні рішення про обмежувальні заходи та стратегії розвитку в цілому не зможуть суттєво вплинути на міжнародну міграцію: занадто сильними є фактори, що стимулюють перемiщення населення.

Марчук Є., студент ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., проф. Троненко В.І.

ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

Проблемність економічної безпеки в умовах подальшої глобалізації набуває статусу найвищого пріоритету в державній політиці. Виняткове значення вона має при аргументації прийняття політичних рішень. Науковоконцептуальні засади про економічну безпеку забезпечують формування

відповідної політики на рівні держави чи суб’єктів нижчих організаційних рівнів. Система забезпечення економічної безпеки передбачає здійснення постійного моніторингу соціально-економічних процесів з точки зору їхнього впливу на стан економічної безпеки, оцінку з цих позицій стратегічних програм, нормативно-правових актів, а також аналіз ефективності поточних рішень у сфері економічної політики.

Термін «національна безпека» було започатковано урядом США, який вперше офіційно було використано Президентом Сполучених Штатів Теодором Рузвельтом. У своєму посланні Конгресу в 1934 р. він виправдовував захоплення зони майбутнього Панамського каналу інтересами «національної безпеки США». У 1947 р. Конгресом США було прийнято закон «Про національну безпеку». Відтак проблема національної безпеки стала однією із стрижневих у наукових дослідженнях американських і західноєвропейських учених у соціологічній, політологічній та економічній галузях. Після Другої світової війни США вирішили максимально використати тогочасні можливості свого впливу. Саме тоді американці й розробили концепцію національної безпеки, а на її основі — доктрину державної безпеки. Закон США «Про національну безпеку» зобов’язав усі державні структури провадити цілеспрямовану політику щодо воєннополітичного протистояння з Радянським Союзом та державами Варшавського договору.

У науковій літературі наводиться багато поглядів на визначення поняття «економічна безпека держави». Визначення вітчизняних та зарубіжних фахівців відрізняються різноманітністю підходів і суттєво різняться за змістом. Зокрема, на думку Л.І. Дмитриченка, економічна безпека – це стан держави, за якого вона має можливість створювати і розвивати ефективні умови для перспективного розвитку та зростання добробуту у громадян. Основним критерієм економічної безпеки країни вважається здатність її економіки зберігати або принаймні швидко поновлювати рівень суспільного відтворення в умовах критичного зменшення (припинення) поставок ресурсів (товарів, послуг, технологій тощо) або кризових ситуацій внутрішнього чи зовнішнього характеру.

На думку В.А. Ліпкана, національна безпека — це свідомий цілеспрямований організований вплив суб’єкта у правління на реальні загрози й небезпеки, завдяки якому державні та недержавні інституції створюють сприятливі умови для розвитку українських національних інтересів, джерел добробуту конкретної особи, суспільства й держави, а також забезпечують ефективне функціонування системи національної безпеки України. Попри велику кількість публікацій водночас залишається багато невирішених проблем у теорії та практиці економічної безпеки, яка є основною складовою національної безпеки держави.

Сьогодні як ніколи загострюється надзвичайно важливе питання забезпечення економічної безпеки України, що є одним з найважливіших національних пріоритетів і вимагає посиленої уваги представників владних структур, громадських і політичних рухів, науковців, широких кіл громадськості. Забезпечення економічної безпеки є гарантом державної незалежності України, умовою її сталого розвитку та зростання добробуту громадян. Тому досить важливим є ретельне дослідження економічного становища нашої держави і прийняття кардинальних рішень щодо його покращення.

Паталай Д., студент магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Шафранський А.В.

КРИЗОВІ ЯВИЩА В ЄВРОЗОНІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ЕКОНОМІЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В ЄС

Європейський інтеграційний проект сьогодні перебуває у важливій фазі свого розвитку. Цілком ймовірно, що сучасна європейська криза стане стимулом для подальшого поглиблення політичної та економічної інтеграції.

Теперішню європейську кризу пов’язують переважно з економічною сферою. Зокрема, виокремлюють певний комплекс криз, які наразі переживає Єврозона:

•фіскальна криза сконцентрована в Греції, однак помітна також і в Південній Європі та Ірландії;

•криза конкурентноздатності проявляється у великому та тривалому дефіциті торгівельного балансу, який спостерігається на периферії Єврозони та

унавіть більшому дисбалансі поточних витрат всередині Єврозони загалом;

•банківська криза, що вперше проявилася в Ірландії, однак наразі

поширюється всією Єврозоною через зростання занепокоєння щодо суверенних платоспроможностей.

Водночас більшість експертів сходиться на тому, що європейська криза виходить далеко за межі економіки і має також політичний та, певним чином, символічний характер. Економічний та монетарний союз, створений у 90-х роках, запровадження євро та заснування Європейського центрального банку (ЄЦБ) стали елементами великого та амбіційного проекту, який залишався водночас незавершеним, адже не був створений фіскальний союз. Країни Єврозони на той період були політично не готові для запровадження наднаціональних інституцій з економічного управління. Не було також передбачено жодної значущої координації у сфері структурних економічних політик.

Інституційна незавершеність спільного економічного простору заклала диспропорції в економічний розвиток держав Єврозони. В наслідок запровадження євро в Єврозоні зібралися разом економіки різного типу. Переважна більшість європейських країн залишалася в рамках традиційної соціал-демократичної економічної моделі з високими соціальними витратами та негнучким ринком праці, що зумовлювало високу вартість робочої сили та знижувало конкурентноздатність їхніх економік. Негативні демографічні тенденції та масове перенесення промислових виробництв в азіатські країни погіршувало економічну ситуацію в Європі. Таким чином, виникли додаткові умови для проявлення кризи конкурентноздатності в Єврозоні.

Успішність німецької економіки на фоні економічних складнощів в інших країнах Єврозони пояснюється вищою конкурентоспроможністю Німеччини, що була досягнута шляхом реформ на ринку праці ще в 1990-ті роки. Ці реформи були спрямовані на зниження вартості виробництва без девальвації німецької марки. Специфічна податкова політика Німеччини, що зумовлювала високі податки на витрати та низькі на прибутки від заощаджень, сприяла здешевленню кредитних грошей, що, в свою чергу, підвищувало прибутковість бізнесу. Водночас невисокий внутрішній попит стимулював

німецький бізнес до експансії на зовнішні ринки.

Криза конкурентноздатності європейських країн та доступ до дешевих кредитних ресурсів в рамках Єврозони призвели до утворення дисбалансу фінансових рахунків країн Єврозони та накопичення великих публічних та приватних боргів в перші роки обігу євро та під час глобальної фінансової кризи у 2008 році. З початком великої рецесії економічні скорочення та втрата невірно оцінених фінансових вливань у периферію продемонстрували недостатність рівня економічної інтеграції в єврозоні та викликали негативну реакцію ринків, яка спостерігаеться і сьогодні.

Економіка семи країн ЄС увійшла в рецесію за результатами четвертого кварталу 2011 року, а ще сім стоять на порозі рецесії.

3 березня 2012 р. міжнародне рейтингове агентство Moody’s Investors Service скоригувало суверенні боргові рейтинги країн ЄС з урахуванням чутливості цих країн до фінансових та макроекономічних ризиків, викліканих кризою в Єврозоні, а також з урахуванням того, як ці ризики поглиблюють власні проблеми цих країн.

Кредитний рейтинг Греції був знижений до «С» − найнижчого показника у своїй класифікації. Рейтинги Італії, Іспанії та Мальти знижені до «А3». Рейтинги Словенії і Словакії знижені до «А2». В цілому, прогнози негативні. Рейтинги Австрії, Франції і Великобританії підтверджені на рівні «ААА», тобто прогнози скоріш негативні.

Серед інших проблем Єврозони найбільш яскравим та загрозливим явищем для європейської економіки є боргова криза Греції. Вона демонструє не лише наявність вад в системі функціонування Єврозони, але й те, як невдале економічне врядування окремої держави може впливати на економічний розвиток Єврозони загалом. Сьогодні саме навколо цієї проблеми точаться основні дебати в ЄС і ухвалюються рішення, що матимуть вплив на подальший економічний та політичний розвиток Європейського Союзу.

Тому на порядку денному країн Єврозони стоять два завдання:

1.Вирішення проблеми боргових зобов’язань всередині Єврозони.

2.Усунення недоліків функціонування Єврозони з метою недопущення

вмайбутньому подібних криз.

Петрова І., студентка ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Матусова О.М.

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА СТРАТЕГІЯ ЄС

Європейський Союз – унікальне формування, що не має аналогів в історії та є результатом еволюції міжнародної політики. Сьогодні Європейський Союз вважається найбільш успішним регіональним інтеграційним утворенням та своєрідним зразком плюралізму і демократії на міжнародному рівні. Європейський Союз – це сім’я демократичних європейських країн, які об’єдналися заради миру та процвітання. Країни, що входять до його складу, заснували спільні інституції, яким було делеговано частину їхніх суверенних повноважень, завдяки чому стало можливим демократично приймати рішення з конкретних питань, які становлять спільний

інтерес, на європейському рівні. Європейський Союз створив спільну валюту, динамічний спільний ринок, в якому люди, послуги, товари і капітал пересуваються вільно. Він намагається зробити так, щоб внаслідок соціального прогресу та справедливої конкуренції якомога більше людей могли скористатися перевагою спільного ринку.

ЄС базується на трьох стовпах:

1. Повноваження першого стовпа дуже широкі, а саме: спільний внутрішній ринок, тобто вільний рух осіб, капіталу, товарів та послуг, митний союз, спільна торговельна політика, спільна сільськогосподарська політика та політика рибальства, спільна транспортна та енергетична політика, Європейський соціальний фонд, спільна політика з питань охорони навколишнього середовища, захист конкуренції, підтримка наукового та технологічного розвитку, охорона здоров'я та споживачів, цивільна оборона, туризм та спорт.

2.Другий стовп – це спільна зовнішня політика та політика безпеки. Її завданням є зміцнення єдності та незалежності Європи, що повинно сприяти збереженню миру, безпеки, прогресу на цілому континенті та в світі.

3.Третій – співпраця у сфері юстиції та внутрішніх справ.

З моменту утворення ЄС на території всіх держав-членів був створений єдиний ринок. На сьогодні єдину валюту використовують 18 країн Союзу, утворюючи єврозону. Розвиток між країнами-учасниками спільного ринку, а також створення митного союзу були двома з основних цілей створення Європейського економічного співтовариства. При цьому, якщо митний союз передбачає заборону будь-яких мит в торгових відносинах між державамичленами і формування спільного митного тарифу по відношенню до третіх країн, то загальний ринок поширює ці принципи і на інші перешкоди конкуренції та взаємодії економік країн союзу, гарантуючи так звані чотири свободи: свободу руху товарів, свободу руху осіб, свободу руху послуг і свободу руху капіталу.

Країни Європейського союзу мають високий ступінь інтеграції, але зовнішня політика має міждержавний характер. Усі 28 країн переважно самостійно контролюють свої міжнародні відносини. Однак Союз набуває все більшої політичної ваги як єдиний політичний блок, і існують спроби одноголосно виступати щодо різних політичних питаннях, особливо в галузі торгівлі та енергетики.

Говорячи про Україну, найбільш актуальним питанням порядку денного стосунків Україна-ЄС є переговорний процес щодо укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом на заміну чинної Угоди про партнерство та співробітництво. Угода про асоціацію є якісно новим, поглибленим форматом відносин між Україною та ЄС. Угоди такого типу були укладені Європейським Союзом свого часу з країнами Центральної та Східної Європи. Вони є важливим та логічним кроком на шляху наближення в перспективі до наступного етапу – укладення угод про вступ до ЄС.

Отже, Європейський Союз є не лише унікальним для новітньої історії за масштабом та успіхом інтеграційним проектом, інституцією, що поєднує наразі риси міждержавного об'єднання, конфедерації та світової наддержави, високорозвинутим в індустріальному, технологічному й науково-технічному плані регіоном світу, а й провідним суб'єктом сучасних міжнародних відносин.

Пінчук М., студент ІV курсу Інститут міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., проф. Троненко В.І.

ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ НОВИХ ІНДУСТРІАЛЬНИХ КРАЇН АЗІЇ

Нові індустріальні країни (НІК) – група країн, що розвиваються, в яких за останні десятиліття відбулося підвищення соціальних та економічних показників. Економіка цих країн за короткий термін здійснила перехід від відсталої до високорозвиненої. Якийсь час до них відносились так звані чотири азіатські «тигри» – Республіка Корея, Сінгапур, Гонконг і Тайвань. Зараз ці країни називають НІК «першої хвилі». До країн «другої хвилі» відносять Малайзію, Таїланд, Філіппіни. До третьої хвилі відносяться Індонезія і В`єтнам. Успіх розвитку цих країн полягає у тому, що вони всі активно почали здійснювати політику «наздогін розвитку».

Найважливішим фактором розвитку була індустріалізація цих країн. Першою галуззю, що потрапила під індустріалізацію, є текстильна промисловість. Але у 1960-1970 роки індустріалізація почалась у галузях важкої промисловості. Потім під цей процес потрапили наукомісткі галузі, такі, як електротехніка та електроніка. До цього потрібно додати, що країни «першої хвилі» крім ринку електроніки вийшли також на світовий ринок автомобілів, електроустаткування, морських суден, верстатів, деяких видів озброєння та інших технічно складних видів машинобудівної продукції.

Серед багатьох факторів, які сприяли структурній перебудові економіки НІК Азії, одну з провідних ролей відіграє фактор трудових ресурсів. Дешевизна трудових ресурсів, вартість яких в НІК Азії в три -чотири рази нижча, ніж в економічно розвинених країнах, сприяли появі тут західних ТНК. Крім того, країни зробили ставку на професійній кваліфікації та належному рівні освіти. Так, вони виділяють значну частку річного доходу на освіту, а саме від 2,5 до 4,5 % ВВП. У результаті цього вони вже наблизилися до рівня повної грамотності. Крім того, ці країни використовують можливість направляти своїх студентів на навчання в США і Західну Європу. Важливим є той факт, що після навчання студенти повертаються додому.

Однією з основ економічної стратегії всіх чотирьох НІК «першої хвилі » була і залишається орієнтація на максимальне залучення іноземного капіталу. У 1970-1980 роках особливе місце в цій політиці стало створення вільних економічних зон. Це зони, на яких іноземні підприємці мають переваги адміністративного та фінансового характеру, де необхідна інфраструктура надається їм за зниженими тарифами і обмежується діяльність профспілок. У більшості випадків вони являють собою експортні промислові зони (ЕПЗ).

Однак 1997 р. розвиток азіатських «тигрів» було раптово порушено валютною фінансовою кризою, яка почалася в липні 1997 р., різким падінням курсу таїландського бата. Слід за цим відразу сталися обвали національних валют Малайзії, Індонезії та Філіппін, а до кінця року криза досягла Республіки Корея, Гонконгу, торкнулась і Японію. Але більше всіх постраждала від кризи Індонезія. Там валюта знецінилася на 75 %. Одночасно різко знизилися показники приросту ВВП і промислового виробництва.

Після кризи деякі фахівці почали вимагати перегляду самої моделі розвитку нових індустріальних країн Азії, що засновується на експортній

орієнтації економіки. Дійсно, у міру зростання таких факторів, як кваліфікація трудових ресурсів та підвищення рівня зарплати, вироблені в НІК Азії товари стають дорожчими, втрачаючи свою конкурентоспроможність на світових ринках. У першу чергу все це стосується до НІК «першої хвилі». На сьогоднішній день більш прості і масові виробництва вже почали переміщатися з них в НІК «другої хвилі». Цікаво й те, що в країнах «першої хвилі» головну роль у створенні ВВП виконує вже не промисловість, а сфера послуг. Найуспішнішими країнами «другої хвилі» є Малайзія і Таїланд, яким вдалося швидше подолати наслідки кризи і повернутися до високих темпів економічного зростання. Індонезія і Філіппіни ще значно відстають від них і за рівнем ВВП на душу населення, і за багатьма іншими показниками.

Пінчук О., студент ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – д.е.н., проф. Коміренко В.І.

ВІДКРИТА ЕКОНОМІКА В СИСТЕМІ СВІТОГОСПОДАРСЬКИХ ЗВ’ЯЗКІВ

Відкрита економіка – це економіка, яка бере участь в економічних відносинах між країнами, тобто, яка має експорт та імпорт, вільне переміщення товарів, послуг, капіталу робочої сили, інформації та технології, а також є суб'єктом міжнародної валютної та кредитно-банківської системи.

Закрита економіка – це економіка, усі товари якої виробляються і продаються всередині країни. Мала відкрита економіка – це національна економіка, якій притаманні такі ознаки: незначна частка у світовому експорті та імпорті; обмежений вплив на світовий ринок; значна залежність національної відсоткової ставки від світових відсоткових ставок.

Велика відкрита економіка – це національна економіка, експорт та імпорт якої становлять значну частину відповідних світових показників. Економічні процеси, що в ній відбуваються, значно впливають на світогосподарські. У закритій економіці НП виробляється виключно для потреб самої країни та за рахунок власних ресурсів. Саме тому тут ВВП та ВНП є тотожні.

Відкрита економіка вступає в торговельні та інші відносини із зовнішнім по відношенню до неї оточенням, використовуючи при цьому його ресурси та надаючи йому власні. Тут внутрішній і національний продукт не є тотожними величинами. У відкритій економіці вироблений продукт може реалізуватись як всередині країни, та і за її межами, тобто тут внутрішній продукт може відхилятись від споживання і внутрішніх витрат на величину зовнішньоторговельного сальдо. Розрізняють такі ознаки відкритості економіки.

1. Відношення зовнішньоторговельного обороту на душу населення, це приблизно: у маленьких країнах 55–70% (Голландія, Бельгія, Австрія); у середніх країнах 40–45% (Франція, Англія); у великих 20–25% (США, Китай, Індія, Росія).

2. Частка зовнішнього торговельного обороту в загальному обсязі виробництва: частка експорту в загальному обсязі виробництва; частка імпорту в загальному обсязі споживання (не більше 30%); частка закордонних

інвестицій по відношенню до внутрішніх інвестицій.

Зростання експорту створює умови для зростання обсягів національного виробництва, доходів і валютних резервів у національній економіці. Зростання імпорту хоч і скорочує внутрішні витрати, проте веде до падіння обсягів національного виробництва, доходів та запасів іноземної валюти в країні.

Між імпортом та експортом спостерігається такі залежності:

експорт однієї країни утворює імпорт для іншої, і навпаки; імпорт – це функція залежності від власного (внутрішнього) доходу національної економіки, а експорт залежить як від внутрішніх макроекономічних показників, так і від динаміки національного доходу інших країн, бажання громадян інших країн купувати товари і послуги певних економік; прагнення країн скоротити обсяги імпорту призводить до скорочення обсягів експорту; коли економіка перебуває в умовах дефляційного розриву, зростання чистого експорту стимулює внутрішні макроекономічні показники.

Таким чином, успішне "відкриття" економіки, інтеграцію країни в світове господарство можна розглядати як самостійний фактор економічного розвитку. В умовах господарської глобалізації відбувається взаємодія внутрішніх та зовнішніх факторів економічного зростання. При цьому відбувається посилення впливу на господарські результати зовнішніх факторів. Більше того, світогосподарські тенденції стають все більш визначальними для розвитку національних економік. На нашу думку, відкритість економіки на сучасному етапі розвитку світового господарства є необхідною передумовою для повноцінного та успішного розвитку держави.

Піндюра І., студентка IV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Шафранський А.В.

ВПЛИВ СТАТУСУ «АСОЦІЙОВАНИЙ ЧЛЕН ЄС» НА РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Прoтягом тривалoгo часу правoвoю oснoвoю вiднoсин мiж Українoю та Єврoпейським Сoюзoм була Уг oда прo партнерствo та співробітництво 1994 рoку, яка набула чиннoстi в 1998 рoцi. У березнi 2007 рoку Єврoпейський Сoюз та Україна рoзпoчали перегoвopи щoдo укладання нoвoї пoсиленoї угoди, яка б замiнила чинну Угоду прo партнерство та спiвробiтництвo. Пiзнiше цей документ булo вирiшенo назвати Угoдoю прo асoцiацiю.

Унікальність Угоди прo асoціацію пoлягає в т oму, щo невід’ємнoю частинoю її пoлoження є ствoрення глибoкої Зoни вільнoї тoргівлі. Зoкрема для спoживачів вільна тoргівля з ЄС oзначатиме: нижчі ціни внаслідок дoступу дo ширoкoгo асoртименту прoдукції; безпечнішу прoдукцію на внутрішньoму ринку; нoві рoбoчі місця у результаті пoкращення інвестиційнoгo клімату в Україні через сприятливіше регулятивне середoвище; підвищення рівня coціальнoї захищенoсті.

Пepеваги для українськoгo бізнесу мoжуть бути такими: безмитний дoступ дo найбільшoгo в світі ринку для більшoсті українських прoдуктів;

пoліпшення	на	ринку третіх країн через	гармoнізацію українськогo
закoнoдавства	з	закoнoдавствoм ЄС; кращу зак	oнoдавчу захищеність прав

інтелектуальнoї власнoсті; кращий внутрішній інвестиційний та бізнесклімат. Ця угoда стала пoчаткoм співпраці з ширoкoго кoла пoлітичних, тoргівельно-еконoмічних та гуманітарних питань, в рамках якoго прoвoдилися щoрічні зустрічі керівників України та Єврoсoюзу. Здійснення цієї прoграми, oднак, не привелo дo зміни стриманого ставлення керівництва ЄС д o мoжливoго пoглиблення інтеграції України в ЄС. З 2009 року віднoсини між Україною і Єврoсоюзом рoзвиваються в рамках ініціативи ЄС «Східне партнерствo». На багатoсторонньому рівні Східне партнерство має такі чотири пріоритети: демократія, належне управління та сталий розвиток; економічна інтеграція та зближення з політиками ЄС у конкретних галузях; енергетична

безпека; контакти між людьми.

Вoднoчaс мoжливими є й oкрeмi труднoщi, які можуть зробити Україну ще слабкішою, ніж зараз:

• наслідки дотаційної політики Євросоюзу можуть привести до відмови від видачі великих сум на підтримку слабких країн об'єднання. До того ж, місцева економіка втратить державний суверенітет, адже управління економікою і фінансами буде здійснює ЄС;

•висока конкуренція на європейському ринку продовольчих і промислових товарів може залишити українську продукцію без шансів, через застарілі технології і устаткування. Високі вимоги до продукції, що висуваються євросоюзом, незбагненні для України. Країни скоріш зацікавлені

взерні, ніж в до кінцевих продовольчих продуктах;

•промисловість в небезпеці. Європейська структура продемонструвала свою поведінку на прикладі національних компаній, де велика частина з них

закрита через непридатність для регіональних об'ємів. Подібне чекає і Україну, проте і дрібні унікальні мають місце бути;

•значна маса кваліфікованих кадрів піде за кодон у пошуках гідного доходу. А це означає, що країні загрожує нестача кваліфікаційних кадрів і майбутня демографічна криза;

•нaйвaгoмішою втрaтою Укрaїни будуть взаємини з Рoсією. Рoсійський ринок є oснoвним спoживачем українськoї прoдукції. Закриття митних меж нeминуче призвeдe дo пoсилeння рoсійськoї пoлітики відносно експорту тієї ж нафти, попиту на українську продукцію.

Попель О., студентка магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ.

Науковий керівник – к.е.н., доц. Матусова О.М.

ТРАНСКОРДОННЕ ЗЛИТТЯ І ПОГЛИНАННЯ ЯК СУЧАСНА РИСА ТРАНС НАЦІОНАЛІЗАЦІЇ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

В умовах глобалізації світової економіки низка базових теоретичних підходів до транскордонного злиття і поглинання поступово втрачають своє значення. Зокрема, це теорії монопольної влади, спекулятивних мотивів, інформаційна та “побудови імперій”. У той же час в інших теоріях на перший план виходять аспекти, що дозволяють підвищити конкурентоспроможність компаній. Так, мотив синергічного ефекту залишається актуальним, однак провідну роль починає відігравати фінансова синергія внаслідок активізації

залучення корпораціями зовнішнього позичкового капіталу, інтерналізації фінансових потоків компаній, розвитку фондових ринків.

Підтверджено існування кореляційного зв’язку між сукупними вартісними обсягами угод про ЗіП та диномікою фондових ринків, що підкреслює важливість цінового буму на останніх як передумови розвитку глобального циклу злиття і поглинання. Причиною цього є переважне використання у період, що досліджувався, обміну акціями як методу платежу за угодами зі злиття і поглинання, а також отримана компаніями внаслідок завищених цін на акції можливість здійснювати величезні за обсягом угоди, які вони не змогли б оплатити готівкою.

Рушійні сили транскордонного ЗіП відрізняються від причин відповідних національних угод, зокрема пріоритетними є такі зумовлені процесом економічної глобалізації фактори: можливість швидкого виходу на нові ринки, отримання доступу до сировинних та технологічних ресурсів, прямування за клієнтом тощо. Таким чином, поява глобальних хвиль транскордонного ЗіП є проявом якісно нового явища в розвитку світової економіки порівняно з національною консолідацією.

Транскордонне злиття і поглинання має в цілому позитивний вплив на країни, що приймаюють з перехідною економікою, оскільки дозволяє компенсувати відсутність національного капіталу для інвестицій, модернізувати підприємства, підвищити рівень і якість зайнятості працівників. Однак зазначені сприятливі наслідки мають цінність лише за існування в країні ефективного антимонопольного контролю. Розроблена модель впливу транскордонного ЗІП на рівень розвитку країн з перехідною економікою свідчить про більшу вірогідність такого позитивного впливу у випадку придбання компанії, що перебуває в скрутному фінансовому становищі, та під час приватизації, коли необхідною є модернізація, реструктуризація та прихід на підприємство ефективного власника.

Розпочатий під впливом останнього глобального циклу транскордонного злиття і поглинання процес вибору моделі антимонопольного регулювання ЗіП на світовому рівні являє собою першу стадію формування світового механізму регулювання транскордонного злиття і поглинання як системи. Однак вибір принципів світового антимонопольного регулювання дещо ускладнений відмінністю позицій Європейського Союзу, що підтримує ідею створення міжнародної багатосторонньої системи антимонопольного регулювання на базі СОТ, та США, що виступають за менш жорсткий механізм гармонізації правил антимонопольного контролю без створення наднаціональних структур.

Набуття процесом корпоративної консолідації шляхом злиття і поглинання глобального характеру та формування світового ринку корпоративного контролю призводить до змін у протекціоністській політиці урядів багатьох країн. Зокрема, держави поступово відходять від методів заборони поглинання національних компаній іноземним конкурентом, наприклад, шляхом використання принципу “золотої акції”, і замість цього заохочують ЗіП між національними компаніями з метою створення великих і сильних підприємств, що можуть виступати на світовому ринку корпоративного контролю як покупців.

Русаков М., студент IV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Матусова О.М.

РИЗИКИ МІЖНАРОДНОЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Ризики міжнародного інвестування багато в чому подібні до тих, що можуть виникати всередині держави, але характеризуються також додатковими факторами впливу, пов'язаними з інвестуванням в інші країни. У зв'язку з цим виникає необхідність визначення поняття "країновий ризик".

Поняття країнового ризику дотепер не має однозначного трактування. У 70-ті рр. минулого століття широко використовували поняття "суверенний ризик", тобто можливість збитків від кредитування урядів суверенної країни. Наприкінці XX ст. різко загострилися боргові проблеми держав, що розвиваються, фінансові кризи зачепили інтереси іноземних інвесторів, багато хто з них зіткнувся із проблемою дискримінаційного ставлення з боку національних урядів. Це зумовило необхідність уведення поняття країнового ризику, яке, разом з тим, вживається здебільшого без чіткого визначення.

Під країновим ризиком розуміють будь-який збиток, якого може зазнати іноземний інвестор і зарубіжні фірми унаслідок тих чи інших урядових рішень країни, що приймає, політичних і військових подій у цій країні або несприятливих змін на фінансових ринках.

У сфері міжнародних фінансово-економічних відносин країновий ризик можна визначити як можливість фінансових втрат при здійсненні ділових операцій, що прямо чи непрямо пов'язані з міжнародною діяльністю та трансграничним переміщенням грошових засобів. Даний ризик визначається поточними та перспективними фінансовими і економічними показниками країни, ступенем їх впливу на можливості клієнтів або контрагентів відповідати за власними зовнішніми зобов'язаннями.

Незважаючи на складність та ризикованість операцій з міжнародними інвестиціями, їх обсяг досить великий і має тенденцію до зростання. Корпорації, уряди держав, місцеві органи влади позичають грошові кошти шляхом емісії своїх цінних паперів в інших країнах або в євроринку. Крім того існують міжнародні фінансові групи, які володіють значними коштами і інвестують їх в ті сегменти міжнародного ринку, де можна отримати найбільший зиск.

Переваги міжнародних інвестицій полягають перш за все в тому, що вони (міжнародні інвестиції) дають змогу отримати вищу якість – більшу доходність та менший ризик порівняно з національними інвестиціями.

Цінні папери кожного національного ринку мають тенденцію одночасного зростання або падіння їх курсів, оскільки на них однаково впливають національні економічні та політичні умови – обсяг і динаміка грошової маси, зміна відсоткових ставок, дефіцит бюджету, грошово-кредитна і податкова політика держави та інше. При цьому ймовірна ситуація, коли при падінні курсу цінних паперів одного класу (наприклад, акцій) внаслідок тих чи інших причин держава вживає заходи, які сприяють перетіканню капіталу в інший сегмент (наприклад, в державні цінні папери) з метою запобігання відпливу капіталу з національного ринку, наслідком чого, як правило, є падіння курсу національної валюти. Таким чином, при інвестиційному

портфелі, який сформований тільки за рахунок національних фінансових інструментів, є можливість зберегти його якість або навіть підвищити її (підвищити доходність і зменшити ризик) шляхом відповідної реструктуризації. Проте доходність такого портфеля не може бути вищою від доходності найбільш прибуткових сегментів національного ринку, яка в кінцевому рахунку визначається станом національної економіки. У той же час національні ринки різних країн мають відносну незалежність, а їх економіки розвиваються нерівномірно.

Русанов А., студент ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Шафранський А.В.

ГРОШОВО–КРЕДИТНА ПОЛІТИКА США

Однією з необхідних умов стійкого рівноважного розвитку народного господарства в рамках змішаної економіки є формування чіткого механізму грошово-кредитного регулювання. Грошово-кредитна (монетарна) політика держави – дуже демократичний інструмент регулювання економіку и, що не порушує суверенітету більшості суб'єктів системи бізнесу.

Грошово-кредитна політика приводить до зміни значень основних макроекономічних параметрів: ВНП, інфляції, безробіття. Тому, що з допомогою монетарних методів можна змінити пропозицію грошей в економічній системі. Суть грошово-кредитної політики полягає в зміні пропозиції грошей з метою стабілізації зайнятості і цін, економічного зростання та балансу зовнішніх платежів. Основне призначення грошовокредитної політики – впливати на економіку через систему грошового обігу з метою досягнення такого рівня національного виробництва, що характеризується повною зайнятістю і помірною інфляцією. Грошово-кредитна політика є складовою загальнонаціональної економічної політики, і її дієвість залежить від того, як вона кореспондується з іншими складовими економічної політики, зокрема з фіскальною, валютною, зовнішньоторговою.

У США головним центральним органом регулювання грошовокредитної політики є Федеральна резервна система (ФРС). ФРС використовує кілька важливих засобів впливу на зростання пропозиції грошей, інших фінансових змінних і на рівень економічної активності. Найважливішими з її знарядь є:

– операції на відкритому ринку є найефективнішим і найважливішим знаряддям політики ФРС. Операції бувають двох видів: наступальні та захисні. Наступальні мають на меті збільшення (купівля банками) або зменшення (продаж банками) величини резервів для полегшення чи ускладнення отримання кредиту, а захисні слугують для нейтралізації впливів на резерви з боку інших факторів.

–дисконтна ставка. Рішення про зміну дисконтної ставки приймає Рада директорів кожного окремого резервного банку, але воно підлягає затвердженню Радою керуючих. Така координація веде до приблизно одночасної зміни дисконтної ставки в усіх резервних банках.

–резервні вимоги. Третім важливим способом впливу ФРС на загальну

ситуацію з грошима і фінансами є право Ради керівників змінювати резервні вимоги – підвищувати або знижувати відсоток резервів, які депозитні установи зобов'язані зберігати.

–додаткові вимоги. Додаткові вимоги встановлюються Радою керівників і стосуються певного відсотка платежів готівкою, якого повинні дотримуватися покупці при отриманні позик для купівлі деяких видів цінних паперів.

–операції з іноземною валютою. З метою поліпшення міжнародної

ліквідності і нейтралізації тимчасово небажаного напливу іноземного капіталу ФРС також час від часу здійснює купівлю і продаж іноземної валюти. Оскільки операції з іноземною валютою мають великий вплив і на іноземну, і на вітчизняну валюту, вони, природно, повинні здійснюватися в тісній співпраці з відповідними повноважними органами інших країн. Оскільки відповідальність за стан справ у цій сфері несе і Міністерство фінансів, такі операції повинні тісно координуватися з його діями.

Слід зауважити, що монетарна політика ФРС має певні обмеження. ЇЇ формулювання є дуже складним завданням, також складно визначити обмеження, яким ця політика повинна підлягати. Фактична економічна стабільність потребує не лише розсудливої монетарної політики, й правильних фіскальних заходів – у який спосіб держава збирає податки, витрачає гроші й виплачує свій борг – і достатнього рівня конкуренції в економіці. Очевидно, що ускладнення можуть трапитися в кожній із трьох перелічених сфер, тому важко досягти постійної досконалої стабільності.

Самойленко В., студент ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник: доцент Шафранський А.В.

ОСНОВНІ ПЕРЕВАГИ ЧЛЕНСТВА У СОТ

СОТ є потужною і впливовою міжнародною структурою, здатною виконувати функції міжнародного економічного регулювання. Членство у СОТ стало на сьогодні практично обов`язковою умовою для будь-якої країни, що прагне інтегруватися у світове господарство. Практично всі розвинені держави зараз є членами СОТ. Окрім суто економічних переваг, які досягаються шляхом зниження бар'єрів у торгівлі, система СОТ позитивно впливає на політичну і соціальну ситуацію в країнах, а також на індивідуальний добробут громадян.

Система СОТ заохочує конкуренцію і знижує торговельні бар'єри, внаслідок чого споживачі виграють. Найочевидніша вигода вільної торгівлі для споживача – це зниження вартості життя. У результаті зниження протекціоністських торговельних бар'єрів дешевшають готові імпортовані товари і послуги, а також вітчизняна продукція, у виробництві якої використовуються імпортні комплектуючі.

Неможливо провести чітку межу між впливом вільної торгівлі на споживачів, виробників і державу. Зниження торговельних бар'єрів сприяє зростанню торгівлі, що веде до підвищення як державних, так і особистих доходів:

1. У довгостроковій перспективі розвиток торгівлі веде до підвищення зайнятості в експортних галузях економіки, хоча короткострокове скорочення робочих місць у результаті конкуренції вітчизняних виробників із закордонними практично неминуче. Однак протекціонізм не вирішує проблеми зайнятості. Навпаки, підвищення торгових бар’єрів викликає зниження ефективності виробництва і якості вітчизняної продукції, що за умови обмеження імпорту веде до зростання цін, негативно позначається на обсягах продажу та, з рештою, на кількості робочих місць. Така ситуація склалася, наприклад, у 1980-і роки у США, коли були введені жорсткі обмеження на імпорт японських автомобілів.

2. Застосування принципів СОТ дозволяє підвищити ефективність зовнішньоекономічної діяльності держави за рахунок зменшення тарифних і нетарифних торговельних бар’єрів. Недискримінаційний підхід, передбачуваність і прозорість економіки приваблюють партнерів і підвищують товарообіг, сприяють оптимізації діяльності і зниженню витрат компаній, створенню сприятливого клімату для торгівлі та інвестицій, припливу капіталу у країну.

Політичні вигоди:

1. Уряд має більше можливостей захищатися від дій лобістських груп, здійснювати державну політику в інтересах розвитку всіх галузей економіки, а не окремих її частин, що допомагає уникнути викривлень конкурентного середовища. Створюються передумови для боротьби з корупцією і позитивних змін у законодавчій системі, що сприяє припливу інвестицій у країну. Застосування деяких форм нетарифних обмежень (наприклад, імпортних квот) пов’язано з можливістю корупції серед чиновників, що розподіляють ці квоти. Зараз у рамках СОТ ведеться робота щодо скорочення й усунення багатьох квот.

2. Прозорість та відкритість інформації, чіткі критерії безпеки, регламентовані стандарти, застосування принципу недискримінації впливають на політичну ситуацію, знижуючи можливість лобіювання рішень і маніпуляцій.

Система СОТ створює ефективний механізм для вирішення торговельних суперечок, що передбачає зобов'язання незастосування односторонніх дій. Кожна суперечка розглядається окремо з огляду на чінні норми і правила. Після ухвалення рішення країни концентрують свої зусилля на його виконанні, і, можливо, наступному перегляді норм і правил шляхом переговорів.

Членство у СОТ стало сьогодні практично обов`язковою умовою для будь-якої країни, що прагне інтегруватися у світове господарство. Окрім суто економічних переваг, система СОТ позитивно впливає на політичну і соціальну ситуацію в країнах, а також на добробут громадян.

Семко О., студент магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Матусова О.М.

ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ПРЯМИХ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

Процеси міжнародної інвестиційної діяльності є передумовою взаємозв’язків і взаємодії економічних систем у масштабах держав і регіонів, переплетення їх господарського життя. В цей процес залучено країни з різним рівнем економічного, політичного і культурного розвитку. В економічному житті кожної держави інвестиції є головною причиною розвитку. Вони активізують економічне зростання, сприяють накопиченню не тільки капіталу, а й унікального досвіду менеджменту, технологічних ноу-хау. Завдяки потенціалу прямих іноземних інвестицій істотно прискорюється інтеграція національної економіки в світовий економічний простір.

В основі залучення кожною країною іноземного капіталу лежать галузеві та регіональні пріоритети. На сучасному етапі процес регіонального регулювання прямого іноземного інвестування набув свого зрілого та ефективного вигляду у Європейському Союзі (ЄС).

У Західній Європі було утворено єдине в світі економічне угруповання, що засноване на засадах повної інтеграції і на міждержавному та наднаціональному регулюванні як експорту, так і імпорту прямих іноземних інвестицій (ПІІ) його країн-членів. Становлення і розвиток цієї цілісної системи наднаціонального регулювання руху ПІІ – є надзвичайно широким регіональним спектром функціонування її заходів та інструментарію – характеризуються зрушеннями якісного і кількісного характеру у самому її механізмі. Це супроводжується неоднозначними наслідками як для окремих країн-членів ЄС та інтеграційного угруповання у цілому, так і для країн та регіонів-імпортерів або експортерів західноєвропейських ПІІ.

Успішність і ефективність функціонування наднаціонального механізму регулювання імпорту ПІІ до країн-членів ЄС забезпечується за трьома основними напрямками: (1) регулювання в рамках Єдиного внутрішнього ринку ЄС; (2) регулювання в рамках Єдиного митного союзу; (3) регулювання в рамках антимонопольного законодавства.

Варто зазначити, Європейська комісія вже зробила перший крок на шляху до всеосяжної європейської міжнародної інвестиційної політики, затвердивши дві ініціативи. У липні 2010 року Європейська комісія опублікувала два документи (ініціативи): положення про управління двосторонніми інвестиційними договорами з державами-членами ЄС, розрахований на п’ять років, та документ, що регламентує дію міжнародної інвестиційної політики ЄС. Програмний документ припускає нові компетенції ЄС в сфері прямих іноземних інвестицій, які можуть бути використані для підвищення конкурентоспроможності та зростання обсягу торгівлі, збільшення робочих місць. У той же час проект постанови встановлює перехідні механізми надання гарантій для чинних або ж тих, що знаходяться на стадії розгляду двосторонніх інвестиційних договорів, укладених між ЄС і країнами – не членами ЄС.

Відповідно до Лісабонського договору, інвестиційна політика буде розроблена і буде виконуватись на європейському рівні, що дозволить

зміцнити позицій сторін, та забезпечить кращий захист інвестицій для всіх європейських підприємств.

Розвиток сучасної політики ЄС у сфері ПІІ сьогодні спрямовується на врегулювання питань щодо ліквідації деякої невідповідності між масштабами економічного потенціалу та обсягами прямого іноземного інвестування країн ЄС а також тим, що деякі з провідних країн ЄС (наприклад, Німеччина та Італія) здійснюють великі за своїми розмірами ПІІ за кордоном і в той же час залишаються незначними у відношенні до масштабів розвитку їх економік імпортерами ПІІ. Іншими характерними ознаками впровадженої сучасної політики ЄС щодо руху ПІІ є збільшення частки послуг у ПІІ; вагоме зростання обсягів експорту ПІІ з ЄС до країн Центральної та Східної Європи (ЦСЄ); посилення їх регіональної та галузевої концентрації.

Скляр О., студентка ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Матусова О.М.

ВОДНИЙ ТРАНСПОРТ У СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Розвиток світової економіки значною мірою залежить від стану міжнародних торгових та інших зв'язків, а це зумовлює центральну роль транспорту, який забезпечує безперебійне пересування вантажів, пасажирів, багажу і пошти. Водний транспорт має першорядне значення для здійснення зовнішньоекономічних (міждержавних, міжконтинентальних) зв'язків. Він забезпечує понад 3/4 всіх міжнародних перевезень. На нього припадає 62% світового вантажообігу. Морські перевезення забезпечуються морським торговим флотом, загальний тоннаж якого перевищує 420 млн. т. Першість у світовому судноплавстві належить Атлантичному океану, друге місце за розмірами морських перевезень займає Тихий океан, третій – Індійський.

За даними Конференції ООН з торгівлі та розвитку (UNCTAD), на 1 січня 1993 сукупний дедвейт (вантажопідйомність) торгового флоту України налічував 6177000 тонн (враховувалися судна місткістю в 100 і більше реєстрових тонн). Частка українського флоту у світовому торговельному флоті становила 0,9%. І в рейтингу найбільших морських країн світу за цим показником наша країна посідала 25-е місце. На 1 січня 2010 року сумарний дедвейт флоту налічував менше мільйона – 904000 тонн. Тобто з 1991-го по 2010-й дедвейт українського торговельного флоту скоротився більш ніж в 5,8 рази. І в 2010 році Україна по дедвейту свого торгового флоту, за даними UNCTAD, вже перебувала на 72-му місці.

У Чорноморському, Азовському та Дунайському басейнах розташовано 18 морських торговельних портів. При цьому треба визнати, що ці порти за своїми якісними, технічними характеристиками, такими, як глибина, засоби перевантаження і зберігання, технічний стан причалів і устаткування, рівень автоматизації та комп'ютеризації, залишилися на рівні кінця 80-х – початку 90- х років минулого століття. Проблеми розвитку морського транспорту пов'язані насамперед зі значним фізичним зносом судів і портового обладнання (особливо засобів обробки вантажів). Середній вік суден торгового флотубільше 15 років, а деякі порти західних країн забороняють вхід суден з таким

терміном експлуатації. Як відомо, знос загальних фондів морських портів перевищує 50%, а в деяких портах становить близько 80%.

На даний момент заради поліпшення транзитного потенціалу країни :

–Розвивається канал Дунай – Чорне море на українській ділянці морської акваторії.

–Спрощено вхід в українські річкові порти іноземним судам, з власниками яких укладено міжнародні договори про судноплавство на внутрішніх водних шляхах. Вантажним судам компаній, з якими не укладено

міжнародних договорів про судноплавство на внутрішніх водних шляхах, надається право заходити в річкові порти на підставі одноразових дозволів Державної інспекції з безпеки на морському та річковому транспорті.

–Удосконалюється організаційно-правовий механізм проходження транзитних вантажів через акваторію морських портів.

–У провідних морських торговельних портах розробляються програми розвитку щодо розширення і модернізації портової інфраструктури, зміцнення потужностей залізничних підходів, що дозволить оптимізувати термін обробки вагонів з транзитним вантажем.

Без приватного капіталу, без приватних інвестицій конкурентною морська галузь бути не може. За найскромнішими оцінками, для того, щоб всі державні підприємства морської галузі, розташовані на території морських портів, доросли до конкурентного рівня, необхідно близько 4 млрд доларів. Щоб це зробити тими грошима, які отримують державні підприємства, необхідно майже 20 років.

Степанова О., студентка ІV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Рожкова Т.С.

ВПЛИВ СВІТОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТОРГІВЛІ НА МІЖНАРОДНИЙ БІЗНЕС

Український бізнес завжди виступав за створення економіки, інтегрованої до світового економічного простору, за розбудову правових засад для стабільного і передбачуваного ведення бізнесу і міжнародної торгівлі, формування сприятливого середовища для залучення іноземних інвестицій.

Безумовно, членство в СОТ – це перш за все можливість збільшення доступу на світові ринки. І саме СОТ є організацією, яка формує правила торговельно-економічної, інвестиційної, податкової, митної гри на глобальному рівні і суттєво впливає на умови економічного співробітництва в рамках регіональних угрупувань.

Процеси розвитку міжнародної економічної інтеграції йдуть паралельно з розвитком багатонаціональних корпорацій і взаємопроникнення державних і приватних компаній, фірм на нові регіональні ринки. З розвитком міжнародного бізнесу основними аспектами мотивації транснаціональних фірм і корпорацій є: розширення збуту, придбання ресурсів і диверсифікація джерел постачання і збуту.

Провідними центрами міжнародного бізнесу на сьогодні є США, Західна Європа, Південно-Східна Азія. Основними суб’єктами міжнародного бізнесу виступають транснаціональні корпорації (ТНК). Умовно ТНК можна

поділити на глобальні і багатонаціональні. Цей поділ обумовлений специфікою адаптації маркетингової політики великих фірм до двох основних тенденцій в сучасному середовищі міжнародного бізнесу й глобалізації і регіоналізації. Так звані глобальні ТНК дотримуються стратегії стандартизації виробництва і активного використання економії на його масштабі.

Відмінною особливістю багатонаціональних ТНК є високий рівень диференціації продуктів з метою максимально повного врахування специфіки маркетингових факторів окремих країн і регіонів. Більша частина прямих зарубіжних інвестицій ТНК спрямовується у виробництво, останніми роками зростають масштаби діяльності ТНК в банківському бізнесі, сфері послуг, особливо туризмі, і в різних видах консалтингу.

Для бізнесу значення світової торгівлі визначається тим, що вона є актом реалізації додаткової вартості, вміщеної в експортованих товарах, і чинником, що діє проти тенденції норми прибутку до зниження витрат виробництва.

Усі країни так чи інакше залежать від міжнародної торгівлі. Але міра залежності різна. Вона визначається як відношення вартості міжнародної торгівлі (експорт та імпорт) до внутрішнього національного продукту.

У країнах, що розвиваються, залежність від міжнародної торгівлі велика. Швидкі темпи розширення світової торгівлі сприятливо впливають на їхню економіку, стимулюючи їх експорт.

Хоча за загальним обсягом операцій у системі світогосподарських зв'язків

міжнародна торгівля останнім часом втратила провідне місце, її обсяг і значення зростають. Економісти говорять про вибуховий характер світової торгівлі. Таке прискорення світової торгівлі пов'язано передусім з посиленням процесу лібералізації міжнародних відносин, підвищенням цін на сировину, посиленням попиту на промислові товари, частка котрих у

сукупному обсязі світового експорту досягає 70%.

Світова організація торгівлі (СОТ) прогнозує подальше зростання обсягів міжнародної торгівлі в XXI ст. Реалізму прогнозам СОТ надає те, що ця організація виходить з багатофакторного аналізу в прогнозуванні основних тенденцій розвитку міжнародної торгівлі: поліпшення господарської кон'юнктури в розвинутих індустріальних країнах, а також у країнах ПівденноСхідної Азії та Латинської Америки; активне включення до міжнародної торгівлі країн Центральної та Східної Європи.

Солтик Ю., студентка магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – д.е.н., проф. Коміренко В.І.

СОТ ПО-УКРАЇНСЬКОМУ: ЧИ СКОРИСТАЄТЬСЯ УКРАЇНА МОЖЛИВОСТЯМИ ЗАХИСТУ ТОРГОВЕЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ ЧЕРЕЗ

МЕХАНІЗМИ СВІТОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТОРГІВЛІ?

Українська економіка є однією із найбільш експортозалежних у світі: торік частка експорту в національному ВВП становила 40%, що, втім, було відчутно менше порівняно з 2011-м, коли йшлося про 50%. Яскравім

показником є також те, що половина загального обсягу промислового виробництва йде на експорт.

Така ситуація диктує безпосередню зацікавленість України в лібералізації міжнародного торговельного режиму. Адже усунення бар'єрів для торгівлі сприяє розширенню доступу національних виробників до зовнішніх ринків і збільшенню обсягів експорту.

Ризики й переваги, що випливають з експортної орієнтованості національної економіки, змушений брати до уваги кожен український уряд, а в часи економічних труднощів цю тему полюбляють згадувати всі політики.

Закономірне приєднання України до Світової організації торгівлі (СОТ) було результатом концентрації величезних політичних зусиль і глибокого усвідомлення можливостей, які випливають з інтеграції в світову торговельну систему. Попри численну, доволі часто обґрунтовану критику про поспішність і надмірну поступливість при підписанні багатьох двосторонніх угод на шляху до членства в цій організації, стратегічні плюси від вступу значно переважують мінуси. Адже разом із доступом до найважливіших ринків економічно розвинених країн світу в режимі найбільшого сприяння Україна отримала також широкі можливості для захисту інтересів національних виробників: від залучення до міжнародних перемовин з питань торгівлі до участі у системі врегулювання спорів СОТ.

Членство в СОТ відкрило для України шлях до інтенсифікації та подальшої лібералізації відносин із торговельними партнерами. В тому числі стало можливим проведення переговорів щодо Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, складовою якої є створення всеохоплюючої та поглибленої зони вільної торгівлі, що дає можливість українським експортерам вийти на нові ринки з високою купівельною спроможністю. Було підписано Угоду про вільну торгівлю з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої входять Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн і Швейцарія. Укладено угоду про вільну торгівлю з Чорногорією, що дає змогу розширити присутність вітчизняного експорту на ринках Балканського регіону. Тривають перемовини щодо схожих угод із Туреччиною, Сінгапуром і Канадою. Зі зрозумілих причин призупинено переговори із Сирією.

Сумнівні дії Державної служби інтелектуальної власності, разом з іншими чинниками, призвели до визначення за Україною статусу "пріоритетної іноземної держави" урядом США, який загрожує застосуванням найсуворіших торговельних санкцій, зокрема позбавленням прав на отримання пільг у рамках програми "Узагальненої системи преференцій".

Запровадження спецмит на імпорт автомобілів, що, як згодом виявилося, не принесло позитивного ефекту для українських автовиробників, викликало претензії з боку низки країн — членів СОТ. Улітку Туреччина підвищила мито на імпорт з України волоських горіхів з 23 до 66,2%, аби компенсувати збитки від дискримінації власного автопрому, які нею оцінюються в 6,2 млн. дол. США. Також зовсім нещодавно Японія звернулася до України із запитом на проведення консультацій у рамках СОТ щодо цих заходів. У своєму запиті Японія стверджує, що дії України не відповідають правилам Угоди про захисні заходи СОТ. Зокрема, вона стверджує, що Україною не було негайно повідомлено комітет із захисних заходів СОТ про запровадження спеціальних заходів і не забезпечено достатньої можливості для попередніх консультацій із цього питання з членами СОТ. Японія

доводить, що Україна не змогла опублікувати доповідь з викладом своїх обґрунтованих висновків і детального аналізу справи про проведене слідство, а також що Україна застосувала захисні заходи через два роки після закінчення періоду розслідування. Разом з тим Японія стверджує, що рівень застосованих Україною захисних заходів перевищує міру заходів, які необхідні для запобігання або усунення серйозної шкоди. З огляду на резонансність цього спору до нього очікувано приєднався ЄС, з боку якого вже лунали заяви про мультимільйонні збитки європейських компаній через вжиті Україною заходи. А кілька днів тому до цього ж спору приєдналася Російська Федерація. Про свої претензії до дій України заявили також США і Корея.

Малозрозуміле з економічної точки зору, беручи до уваги всі негативні наслідки, ініціювання безпрецедентного перегляду тарифних зобов'язань України у рамках статті XXVIII GATT 1994 на 371 товарну лінію, в прямому сенсі, шокувало наших торговельних партнерів і струсонуло всю організацію. Хоча понад 20 держав і погодилися на проведення консультацій щодо перегляду розміру мит, які діють сьогодні у взаємній торгівлі, однак ініціатива України не підтримана жодним членом СОТ і була засуджена як така, що підриває підвалини лібералізаційної політики у міжнародній торгівлі. З відповідними заявами звернулися ЄС, США, Японія, Норвегія, Китай, Корея, Єгипет, Канада, країни ASEAN, Австралія, Нова Зеландія, Чилі, Гватемала, Ісландія, Ізраїль, Мексика, Туреччина і Гонконг. Через незгоду Канади із намірами українського уряду переглянути взяті до вступу в СОТ зобов'язання тимчасово призупинено переговори щодо Угоди про вільну торгівлю між нашими країнами.

Викладене спонукає до думки, що для отримання максимально позитивного результату від інтеграції в міжнародну торговельну систему Україні необхідно зосередитися на просуванні національних економічних інтересів через конструктивне використання механізмів СОТ, що сприятимуть передусім розширенню міжнародних ринків збуту для українських виробників. Таким дієвим механізмом є процедури вирішення торговельних спорів СОТ.

ЧетвериковаО.,студенткамагістратури ІнститутуміжнароднихвідносинКиМУ, Науковийкерівник–к.е.н.,проф.ТроненкоВ.І.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР УКРАЇНИ: ВИКЛИКИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Якщо говорити про європейський вибір України, то йдеться дійсно про перспективу – перспективу облаштування внутрішньоукраїнського буття у відповідності до європейських цінностей, норм та стандартів. Передовсім йдеться про такі фундаментальні цінності сучасної європейської цивілізації, як соціальна ринкова економіка та соціальна держава, розвинена представницька демократія, свобода слова, сконсолідоване суспільство, відповідальна та підконтрольна загалу влада на усіх її рівнях, збалансованість гілок влади, повага до особистості та захищеність її визначальних прав та свобод, вибори за відкритими партійними списками, екологічна збалансованість, створення передумов для творчої самореалізації особистості. Саме ці цінності є найвагомішими підставами соціального оптимізму людини, її життєствердної

поведінки та реалізації, що має принципове значення, її креативних здатностей. “Європейський вектор” української дипломатії є одним із приорітетних у зовнішній політиці нашої держави. В документі “Основні напрями зовнішньої політики України”, прийнятому Верховною Радою України ще в 1993 році, підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у європейських співтовариствах, а також західноєвропейських або загальноєвропейських структурах. Актуальність проблеми взаємовідносин України з гігантом процесів європейської інтеграції та кооперації Європейським Союзом є беззаперечна. Цілком зрозуміло, що вступ України до ЄС є довготривалим, багатоетапним та віддаленим у часі процесом, проте висвітлення цієї теми вже сьогодні займає чільне місце серед науковців, журналістів та політиків. Водночас вона пронизана різноманіттям підходів та оцінок до її висвітлення, політичними та ідеологічними розбіжностями. Європейський вибір України є природнім та

цілком закономірним.

Для приєднання до Європейського Союзу ми повинні пройти той шлях, що й інші країни до нас. Спрощеної процедури не існує. сьогодні Україна повинна здійснювати конкретні кроки для приведення національної економіки та правової бази у відповідність до Копенгагенських критеріїв. Необхідно здійснити низку внутрішніх реформ – насамперед спростити податкове законодавство, провести адміністративні реформи, і, як наслідок, покращити інвестиційний клімат в країні. Конче потрібно провести реформу в сфері охорони здоров’я та запровадити обов’язкове медичне страхування – це надасть нашим громадянам впевненість у завтрашньому дні та наблизить нас до європейських стандартів. Окрім цього, в Україні не ведеться ефективна боротьба з корупцією. Перешкоди на шляху України до Європейського Союзу є значними, але їх можна подолати. Це передусім нинішній стан українських політичних інститутів: законодавчих, виконавчих і, особливо, судових. Питання про можливе набуття статусу асоційованого члена ЄС має розглядатися в майбутньому не як самостійне завдання, а як можливий альтернативний варіант розвитку відносин з країнами Західної Європи залежно від досягнутих результатів адаптації до вимог ЄС і ефективності розвитку відносин в СНД.

Найбільшим дефіцитом в українському суспільстві, який складає головну загрозу його подальшого нормального функціонування, є дефіцит у ньому соціального оптимізму. І лише повернення цього соціального оптимізму може забезпечити майбутнє українському суспільству й Українській державі. Зможемо ми реалізувати ці засадничі цінності – Україна відбудеться як рівна серед рівних у колі європейських народів, а українська людина одержить шанс реалізувати свій немалий творчий потенціал. А не зможемо – то Україна приречена на долю маріонетки Росії, це по-перше. А, по-друге, на долю третьорозрядних країн, країн третього світу. Але потрібно бути оптимістами. Наш народ за свою тисячолітню історію бачив і не таке. Відтак, зможе він здійснити вирішальний для свого майбутнього європейський вибір, а, відтак, зможе перебороти й усі нинішні негаразди.

Шайдецька Є., студентка магістратури Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Матусова О.М.

РОЛЬ ТНК В СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Транснаціональні корпорації – це міжнародні компанії. Вони міжнародні за характером своєї діяльності: вони володіють або контролюють виробництво продукції (або послуг) поза межами країни базування, в різних країнах світу, розташовуючи там свої філії, що функціонують відповідно до глобальної стратегії материнської компанії. Таким чином, "міжнародний підхід" ТНК визначається тією роллю, яку відіграють зарубіжні операції у всіх аспектах економічного життя цих компаній.

На першому етапі транснаціоналізації діяльності великих промислових компаній відбувався процес інвестування передусім у сировинні галузі іноземних економік. Він супроводжувався створенням у цих країнах розподільчих і збутових підрозділів компанії, що інвестувала. Другий етап еволюції ТНК пов'язаний із посиленням ролі зарубіжних виробничих підрозділів ТНК та інтеграції зарубіжних виробничих і збутових операцій. На сучасному, третьому етапі, стратегія ТНК характеризується прагненням до утворення мереж внутрішньофірмових зв'язків регіонального, а нерідко й глобального масштабу. В рамках внутрішньофірмових зв'язків інтегруються наукові дослідження та розробки, матеріальне забезпечення, виробництво, розподіл і збут.

Залежно від ступеню усуспільнення капіталу та виду господарської діяльності ТНК можуть бути представлені: картелями, синдикатами, пулами, трестами, концернами, консорціумами, холдингами, стратегічними альянсами тощо. Глобальні тенденції інтернаціоналізації виробництва й капіталу, приватизації, стратегічних альянсів і лібералізації зовнішньої торгівлі поставили ТНК у центр світового економічного розвитку. З огляду на них і подальший перерозподіл світових ринків та сфер впливу, можна прогнозувати можливість появи найближчим часом міжнародних суперкорпорацій шляхом злиття, поглинання чи об’єднання найбільших компаній світу.

ТНК відіграють сьогодні величезну роль не тільки у світовій економіці, але й у міжнародному політичному житті, впливаючи усе інтенсивніше на політичні процеси у світі. Вони втручаються у формування зовнішньої і внутрішньої політики держав, безпосередньо вводять її в життя, мають у своєму розпорядженні цілий арсенал засобів і можливостей реалізації та контролю своїх інтересів, є джерелом політичної активності, носієм предметно-практичної діяльності, спрямованої на здійснення своїх цілей у сфері світової політики, обумовлених економічними інтересами.

Аналіз даних статистики і результатів рейтингування найбільших угод зі злиття та поглинань міжнародних корпорацій у світі дозволяє зробити висновок про циклічність цих процесів, їх однакову динаміку і риси. Це свідчить про стирання поділу міжнародних компаній за географічною ознакою, що відповідає найвищому рівню транснаціоналізації світового господарства. Серед усього різноманіття мотивів укладання угод зі злиття і поглинання основною причиною все ж таки є прагнення до отримання синергетичного ефекту, що виникає завдяки сукупній дії активів двох або декількох компаній,

загальний результат від якої перевищує суму результатів окремих дій цих компаній.

Особливо бурхливе зростання потоків прямих іноземних інвестицій в країни, що розвиваються, пояснюється багатьма факторами. Зокрема, загострення конкуренції в багатьох галузях змушує ТНК шукати нові шляхи підвищення своєї конкурентоспроможності. Деякі з можливостей полягають у розширенні діяльності у швидко зростаючих країнах з ринками, що формуються, в інтересах нарощування обсягу продажу, а також у раціоналізації виробництва, для того щоб використовувати ефект масштабу і знижувати витрати виробництва. Високі ціни на багато сировинних товарів є додатковим стимулом для розміщення прямих іноземних інвестицій в тих країнах, які багаті на нафту та інші корисні копалини.

В основі всіх негативних думок про глобалізацію лежать побоювання про небезпеку втрати суверенітету і зниження безпеки держави. Але ізоляція економіки – найгірше, що можна протиставити цій небезпеці.

Шлапак І., студент IV курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.е.н., доц. Шафранський А.В.

ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ЯК СКЛАДОВА ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Валютно-фінансова політика держави – це низка заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які застосовують державні органи, центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації у сфері валютно-фінансових відносини. Валютно-фінансова політика є основною частиною економічної політики. Незважаючи на спільність сфери дії, на практиці вона поділяється на валютну політику та фінансову.

Фінансова політика держави – досить складна сфера діяльності законодавчої і виконавчої влади, що включає заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення її економічного і соціального розвитку. Своє вираження фінансова політика знаходить в системі мобілізації фінансових ресурсів та їх використання для різноманітних потреб держави і населення. Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Зовнішніми є, зокрема, фактори залежності держави від економічних відносин з іншими державами.

Вирішальним для формування фінансової політики держави є визначення таких її параметрів, як розмір держави (частка перерозподілу ВВП через видатки державного бюджету і позабюджетні фонди), дефіцит бюджету та частка державного і гарантованого державою боргу у ВВП.

Валютна політика – це сукупність здійснюваних державою економічних, організаційних та правових заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань розвитку національної економіки. Зміст стратегічних завдань валютної політики визначає її як органічну складову економічної політики держави в цілому. Стратегічними завданнями валютної політики є: 1) забезпечення стійкого економічного зростання; 2) підтримання стабільного рівня цін (низького рівня інфляції); 3) сприяння високому рівню зайнятості в національному господарстві (низький рівень безробіття).

Валютна політика держави здійснюється її урядом, національним банком, а також центральними фінансовими органами. Взагалі реалізація валютної політики визначається тими завданнями, які ставить перед собою держава при здійсненні своєї політики в цілому. Валютна політика повинна забезпечувати збалансованість макроекономічних та мікроекономічних цілей.

Стабілізація валютного курсу будь-якої національної грошової одиниці неможлива без здійснення заходів валютного контролю і валютних обмежень. Сутність валютних обмежень полягає в установленні певних меж щодо здійснення різних операцій з валютними цінностями при міжнародних платежах; інвестуванні; купівлі-продажу валюти; ввезенні, вивезенні, переказуванні або пересиланні валютних цінностей у країну чи за її межі, тощо. Валютний контроль — це контроль дотримання валютного законодавства, за порушення якого передбачається відповідальність.

В умовах валютного регулювання регламентується діяльність валютного ринку. Основні зусилля спрямовуються на забезпечення стабільності валютного курсу грошової одиниці держави. Певна жорсткість валютного регулювання в Україні є вимушеною в нинішніх умовах економічних перетворень. Валютні обмеження відзначаються певним дискримінаційним характером, оскільки сприяють перерозподілу валютних цінностей на користь держави чи певних підприємств за рахунок інших підприємств, головним чином великих експортерів.

Отже, валютно-фінансова політика держави – це сукупність здійснюваних державою економічних, організаційних та правових заходів у сфері валютних відносин з метою реалізації стратегічних завдань розвитку національної економіки.

СЕКЦІЯ МІЖНАРОДНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ТА ІНФОРМАТИКИ

Керівник секції – професор В.Ф. Коломієць

Секретар – А.С. Ложков

Борисова Т., студентка магістратури НТУУ „КПІ” Науковий керівник – к. техн. н., доц. О.О. Гагарін

АВТОМАТИЧНЕ РЕФЕРУВАННЯ – ОДИН З НАПРЯМКІВ КОМП’ЮТЕРНОЇ ОБРОБКИ ПРИРОДНО-МОВНИХ ТЕКСТІВ

Формування рефератів вручну вимагає колосальних людських ресурсів, тому й виникло завдання створення методів автоматичного реферування. Автоматичне реферування належить до фундаментальних технологій ШІ (штучного інтелекту). Системи обробки текстів ПМ (природної мови) в зарубіжній літературі називають NLP-системами (natural language processing).

Основні вимоги до реферату: стиснення (обсяг реферату повинен становити від 5 до 30% від обсягу вихідного документа); можливість використання кількох джерел; вираз всіх основних думок оригіналу.

Методи автоматичного реферування поділяються на поверхневі і глибинні. Поверхневі методи базуються на “екстрагуванні” тексту, тобто

вилученні з нього фрагментів, оцінюваних системою як найважливіші, і об’єднання їх в реферат. Глибинні методи, що розвиваються в даний час, базуються на застосуванні тезаурусів і розвинених механізмів синтаксичного розбору тексту.

У теорії автоматичного реферування розрізняють три основні підходи [1]: традиційний метод синтаксичного розбору; підхід з опорою на розуміння ПМ; комбінований підхід.

Перший з них не припускає опору на знання, пов’язані з текстом на ПМ. У системах такого типу застосовують універсальну базу правил, яка не залежить від мови тексту, та метод складання витягів. Він реалізується у два етапи. На першому проводиться зіставлення тексту і фразових шаблонів, в результаті чого виділяються блоки найбільшої лексичної і статистичної релевантності. На другому — шляхом з’єднання виділених фрагментів формується підсумковий документ. Для реалізації першого етапу використовують модель лінійних вагових коефіцієнтів. Основна перевага моделі полягає в простоті її реалізації, а основний недолік пов’язаний з можливістю формування незв’язних рефератів, які не враховують контекст. Для його усунення вводиться етап ручного редагування результатів.

Другий підхід передбачає виділення різних рівнів розуміння тексту, що вимагає використання поряд з універсальними правилами БЗ бази лінгвістичних правил, що залежать від мови. В результаті розбору будується не дерево, а семантична мережа тексту. В ході розбору виділяються концептуальні репрезентативні структури вихідного тексту. З них видаляється надмірна інформація: поверхневі судження, концептуальні підграфи. Далі виконується агрегування та узагальнення інформації: злиття деяких концептуальних графів на базі правил. У результаті виходить “концептуальне стиснення”.

Третій підхід є гібридним. Він поєднує кращі сторони перших двох, тобто використовується комбінований підхід, що поєднує статистичні методи і методи, засновані на знаннях (рисунок 1).

Рисунок 1. Формування реферату в системах з опорою на знання Для функціонування подібних систем потрібні: потужні обчислювальні

ресурси; розвинені граматики і словники; розвинені засоби синтаксичного розбору; засоби генерації природно-мовних конструкцій; онтологічні довідники.

Потреби в засобах автоматичного реферування відчувають: корпоративні системи документообігу; пошукові машини і каталоги ресурсів Internet; інформаційно-бібліотечні системи; служби розсилки новин та ін.

Література

1. Автоматичні реферування та анотування [Електронний ресурс] — http://www.cogsci.princeton.edu/~wn/index.shtmL

Борисова Т., студентка магістратури НТУУ „КПІ” Науковий керівник – ст. викладач О.Б. Васильєва

ПРОГРАМНА ПЛАТФОРМА ДЛЯ ОРГАНІЗАЦІЇ УПРАВЛІННЯ ХМАРНОЮ ІНФРАСТРУКТУРОЮ ТА ВІРТУАЛЬНИМИ

ОТОЧЕННЯМИ

Основна мета програмного забезпечення QosCosGrid (QCG) — створення гнучкої, ефективної розподіленої системи, яка дає можливість мати справу з великомасштабним моделюванням на розподілених обчислювальних ресурсах, з’єднаних через локальні й глобальні мережі, зокрема, з використанням інтернет-з’єднання [1].

QosCosGrid (QCG) — проміжна інтегрована система, яка пропонує передові робочі місця і ресурси управління. Підключивши безліч розподілених обчислювальних ресурсів разом, QCG пропонує високоефективне відображення, виконання й моніторинг можливості для різних додатків, таких, як параметри розгортки, робочі процеси, MPI або гібридна MPI-OpenMP. Завдяки QosCosGrid великомасштабні додатки, мульти-шкала або складні обчислювальні моделі, написані на Fortran, C, C++ або Java, можуть автоматично поширюватися по мережі обчислювальних ресурсів з гарантованими QoS. Проміжне програмне забезпечення надає також набір унікальних функцій, таких, як попереднє бронювання й виділення розподілених обчислювальних ресурсів. Платформа дає можливість організувати функціонування розподіленої інфраструктури для динамічно розгорнутих багаторівневих сервісів (груп з взаємопов’язаних віртуальних машин), комбінуючи ресурси локального дата-центру й зовнішніх хмарних провайдерів. У наявності є засоби для організації розгортання віртуальних оточень, моніторингу, контролю доступу, забезпечення безпеки й управління сховищем.

Архітектура QosCosGrid складається з двох логічних рівнів (рисунок 1): Grid-домену та адміністративного домену. Grid-домен відповідає за виконання кінцевих додатків користувачів, які розповсюджуються між незалежними адміністративними доменами. Адміністративний домен є одним з постачальників ресурсів (наприклад, центром обробки даних), що беруть участь в Grid або в хмарному середовищі шляхом обміну своїх обчислювальних ресурсів, наприклад, обчислювальних кластерів, з локальними та зовнішніми кінцевими користувачами.

Рисунок 1. Архітектура системи QosCosGrid

QosCosGrid забезпечує потужну, масштабовану й захищену

багатокористувацьку cloud-платформу для швидкого надання віртуальних ресурсів та їхньої еластичності. Багаторівневі додатки можуть розгортатись і використовуватись як попередньо сконфігуровані віртуальні пристрої з каталогів.

QosCosGrid пропонує кінцевим користувачам ефективний і безпечний доступ до динамічних відкритих обчислюваних ресурсів, локалізованих в PL- Grid-середовищі. З погляду користувачів головною метою QosCosGrid є найбільш прозоре управління повним процесом виконуваного додатку.

Література

1. Edmonds A., Metsch T., Papaspyrou A. Open Cloud Computing Interface in Data Management-Related Setups [Electronic resource]. – Mode of acсess: URL: http://projekt.plgrid.pl/en/pr_materials/brochures/files/PLGrid_brochure_QosCosGrid.pdf

Гавриленко Д., студент 1 курсу НТУУ „КПІ” Науковий керівник – к. техн. н., доц. Л.І. Кублій

НАДІЙНІСТЬ ЗБЕРІГАННЯ ІНФОРМАЦІЇ У ФЛЕШ-ПАМ’ЯТІ

Розвиток мобільних приладів завдячує розробці нових мікропроцесорних технологій, серед яких найбільший внесок зробила технологія зберігання даних — флеш-пам’ять. Головною перевагою флешпам’яті є те, що вона дуже компактна. Крім того, вона має високу щільність зберігання даних, стійка до вібрацій і перепадів температури. Економне енергоспоживання також пояснює популярність флеш-пам’яті для приладів, залежних від батарейного живлення.

Відповідно до логічних елементів, з яких утворюється флеш-пам’ять, виділяють два її типи [1]. Пам’ять NOR (Not OR) надає можливість швидкого прямого доступу до інформації обсягом до одного байта, а також можливість виконувати в пам’яті програмний код. Її вбудовують у мобільні телефони і планшети для зберігання операційної системи, використовують у комп’ютерах для зберігання BIOS. Вона має невеликий обсяг, але надійна при зберіганні інформації. Пам’ять NAND (Not AND) передбачає записування і зчитування даних сторінками з великою швидкістю в режимі послідовного доступу; тут немає доступу до окремих байтів. Якщо програмне забезпечення запускати з пам’яті NAND, то використовується віртуальна пам’ять: вміст пам’яті копіюється в розподілену пам’ять RAM і вже звідти виконується. Щільність запису в технології NAND на порядки вища, ніж в NOR. NAND-пам’ять використовують для зберігання в аудіо- і відеопрогравачах, телевізійних приставках, цифрових камерах, мобільних телефонах, картах пам’яті, SSDдисках, USB-флешках. Хоч NAND-пам’ять розрахована на зберігання великих обсягів інформації, але вона не настільки надійна, як NOR.

Намагання досягнути великої ємності NAND-пристроїв призвело до “стандартизації” браку — мікросхеми виробляють з деяким відсотком бракованих елементів і без гарантії непояви нових у процесі експлуатації. Оскільки в NAND комірки об’єднуються в сторінки, то навіть одна бракована комірка в блоці призводить до непрацездатності сторінки.

Щоб мінімізувати втрати даних, кожна сторінка пам’яті має невеликий додатковий блок (як правило, від 12 до 16 байтів), в якому записується

контрольна сума [2], інформація про кількість записів на сторінці. Застосування контрольних сум дає можливість виявляти і виправляти помилку, якщо на сторінці один біт неправильний; при цьому інформація записується на нову сторінку, а поточна сторінка позначається як бракована. Якщо ж на сторінці пошкоджено більш ніж один біт, то інформацію відновити неможливо. Для захисту від збоїв, крім контрольних сум, також застосовують надмірність зберігання даних (дублювання інформації).

Флеш-пам’ять має дуже високу швидкість зчитування, але не дуже швидку процедуру запису, причому для перезапису має попередньо стиратися ціла сторінка. Кількість перезаписів обмежена і при збільшенні ємності чипів флеш-пам’яті зменшується: від 1 млн. до 100 тис. і навіть до 10 тис. у дешевій пам’яті. Для підвищення надійності NAND-пам’яті контролери застосовують алгоритми вирівнювання зносу: сторінки для запису вибираються рівномірно (це збільшує ресурс пам’яті в 3-5 разів).

Кількість зчитувань інформації нічим не обмежується, крім того, гарантується збереження інформації до 10 років (проте цей термін сильно залежить від кількості минулих циклів перезапису і від типу флеш-пам’яті, у гірших випадках може становити всього 3-6 місяців). Значно скорочують термін зберігання даних температури, вищі від 70°С (термін експоненційно зменшується зі збільшенням температури) або радіаційне опромінення. У сучасних мікросхем NAND при читанні інформації можливе пошкодження даних на сусідніх сторінках у межах блоку і при великій кількості операцій читання без перезапису ймовірність виникнення помилки може збільшитися.

Література

1.NAND и NOR. – support17.com/component/content/254.html?task=view .

2.Контрольні суми. –octeoria.com/Glava1/Index8.htm.

Кондратченко О., студент 6 курсу НТУУ „КПІ” Науковий керівник – ст. викладач О.Б. Васильєва

СТИСНЕННЯ ДАНИХ ЗА ДОПОМОГОЮ НЕЙРОННОЇ МЕРЕЖІ

Велика частина даних, які потрібно передавати каналами зв’язку і зберігати, має не найкомпактніше представлення. Передача, зберігання і обробка інформації вимагають досить великих витрат. І чим з більшою кількістю інформації доводиться мати справу, тим дорожче це коштує. Тому актуальність стиснення даних, тобто — це забезпечення більш компактного представлення їх, є актуальною.

Метою цієї роботи є розробка системи стиснення даних за допомогою нейронної мережі. Стиснення даних — одне із завдань, що розв’язуються нейронними мережами. Як і будь-яке інше стискання, розв’язання даної задачі базується на усуненні надмірності інформації у вхідному сигналі (образі). На відміну від традиційних методів стиснення — математичного обчислення і видалення надмірності — нейронна мережа при розв’язанні завдання стиснення виходить з міркувань браку ресурсів.

Штучні нейронні мережі — математичні моделі, а також їхня програмна й апаратна реалізація побудовані за принципом функціонування біологічних нейронних мереж — мереж нервових клітин живого організму. Системи,

архітектура і принцип дії базуються на аналогії з мозком живих істот. Ключовим елементом цих систем виступає штучний нейрон як імітаційна модель нервової клітини мозку — біологічного нейрона [1].

У результаті аналізу існуючих архітектур нейронних мереж для стиснення даних, а саме: мережі Кохонена, мережі Хопфілда та методу “пляшкового горлечка”, методом нейромережевого стиснення даних, який використано в розробці програмного продукту, – було обрано метод “пляшкової шийки” [2]. Метод “пляшкової шийки” характеризується меншим споживанням реcурсів ПЕОМ, універсальністю й простотою в реалізації, на відміну від попередніх, які є більш спеціалізованими й складнішими щодо реалізації.

Для реалізації стиснення використовується багатошаровий перцептрон такої архітектури: кількість нейронів у вхідному й вихідному шарі однакова і дорівнює розмірності стискуваних даних. Між цими шарами розташовуються один або більше проміжних шарів меншого розміру (рисунок 1). Кількість проміжних шарів визначає ступінь складності перетворення даних.

Рисунок 1. Архітектура “пляшкової шийки”

Призначення програмної системи: стиснення обсягу вхідних файлів або повернення їх у початковий стан. Програмний додаток має ряд базових можливостей для розв’язання поставленої задачі: завантаження існуючої або навчання нової нейронної мережі; стиснення файлу; запис стиснутого файлу на носій; розтиснення попередньо стиснутого файлу; запис розтиснутого файлу на носій.

Навчання нейронної мережі відбувається через метод зворотного поширення помилки [2]. Після навчання нейронної мережі вона зберігається у файлі. Отримана нейрона мережа поділяється на дві симетричні частини: NN1 (кодер) та NN2 (декодер) (рисунок 1). Для стиснення або розтиснення файлу спочатку потрібно його прочитати, потім передати на кодер або декодер відповідно, а вже після цього, отримавши оброблені дані, створити на їхній основі новий файл.

Література

1.Беркинблит М. Б. Нейронные сети. / М. Б. Беркинблит. — М.: МИРОС и ВЗМШ РАО, 1993. — 96 с.

2.Хайкин С. Нейронные сети: Полный курс. / С. Хайкин. — М.: Издательский дом Вильямс, 2008. — 1103 с.

Мельник І., студент 4 курсу НТУУ „КПІ” Науковий керівник — к. техн. н., доц. Л.І. Кублій

СИСТЕМА ВИВЧЕННЯ АНГЛІЙСЬКОЇ МОВИ КЛІЄНТ-СЕРВЕРНОГО ТИПУ

Вивчення предметів з використанням комп’ютерних навчальних систем сприяє підвищенню якості засвоєння матеріалу завдяки можливості навчатися в зручний час і в оптимальному для кожної людини темпі. Особливо актуальним є застосування таких систем при вивченні іноземних мов, коли треба засвоїти багато нових слів і граматичних правил.

Розроблена навчальна система “Англійська мова” надає користувачеві список навчальних тем, поєднує властивості звичайного підручника, довідника, збірника вправ і засобів контролю. У системі передбачено два рівні доступу до інформаційного наповнення — загальний і викладача.

Основу програмної системи становить WCF-сервіс [1] — програмний фреймворк, який використовується для обміну даними між додатками .NET Framework. WCF робить можливою побудову безпечних і надійних транзакційних систем через спрощену уніфіковану програмну модель міжплатформної взаємодії. Засоби WCF-сервісу забезпечують доступ до бази даних, яка розміщується на віддаленому сервері. Для роботи з базою даних використано MS SQL Server Express Edition. База даних максимально захищена від зламування, очищення й інших деструктивних дій.

У даному проекті клієнтська програма звертається до віддалених функцій сервісу, надає можливість налаштовувати параметри підключення до віддалених сервісів. Так, при авторизації користувача клієнтська програма викликає функцію віддаленого сервісу для перевірки наявності реєстрації даного користувача і зчитування його привілеїв.

Звичайному користувачеві системи доступні такі функції, як користування посібником і словником (інтернет-перекладачем і особистим словником невідомих слів, збережених для вивчення й повторення), тестування. При тестуванні користувач може вибрати один з двох режимів — кар’єрний чи вибіркових завдань. У кар’єрному режимі, який дає змогу пройти системну підготовку з предмета чи теми, всі завдання впорядковані і виконання наступного завдання можливе лише за умови успішного виконання попереднього; при цьому довідка не доступна. Під час виконання завдання користувач може робити перерву. У режимі вибіркового завдання користувач може самостійно вибирати як тему, так і завдання для виконання, може користуватися словником, перекладачем, довідником, може робити паузу. Тут також доступний підрежим пробного тестування. При тестуванні в різних режимах накопичується статистика щодо набраних балів, кількості правильних відповідей, відсотків проходження тестів тощо.

Викладач може редагувати базу посібника — додавати, змінювати, видаляти довідковий матеріал (Word-документи) і тести. Процес додавання і зміни матеріалів передбачає завантаження в базу даних на сервері документів, які сортуються за темами і розділами; видалення матеріалу призводить до видалення відповідного документа із сервера і видалення відповідного запису зі списку матеріалів.

У розробленій навчальній системі враховано вимоги щодо побудови систем такого типу (можливість отримання, збереження і виведення необхідної

довідки з будь-якого місця програми, відміна помилкових дій, визначення користувачем темпу роботи, обмеження кількості інформації на екрані тощо) [2], використано ігрові моменти для зацікавлення потенційного користувача в самому процесі навчання.

Література

1.Использование wcf сервисов. — conf.oreodor.com/pages/viewpage. action?pageId=10158102 .

2.Технічні вимоги до комп’ютерних навчальних програм. — ua.convdocs.org/docs/index-88955.html.

Сиворакша В., студент 6 курсу НТУУ „КПІ” Науковий керівник – ст. викладач О.Б. Васильєва

АВТОМАТИЗАЦІЯ ПРОЦЕСУ РОЗПІЗНАВАННЯ ТЕКСТОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Створення штучних систем розпізнавання образів залишається складною теоретичною й технічною проблемою, незважаючи на те, що на даний момент вже існують і ведуться розробки комп’ютерних систем різних видів.

Важливу роль для систем розпізнавання тексту відіграє виявлення символів. Це завдання включає в себе два етапи: виділення можливих текстових областей і перевірку дійсної наявності тексту у виділеній області. Проблема створення універсального алгоритму пошуку зображень, які містять текст, не є новою, проте очевидна відсутність оптимальних рішень у цій сфері

[1].

Системи розпізнавання текстової інформації працюють разом зі сканерами — пристроями, які використовують для введення до комп’ютера друкованих зображень і текстів. При введенні друкованого тексту сканер формує лише графічне зображення; для того, щоб створити текстовий документ, з яким може працювати текстовий редактор, потрібно розпізнати на цьому зображенні окремі літери [2].

Метою роботи є розробка ефективного алгоритму знаходження літер на зображені та їхнього розпізнавання. Проаналізувавши існуючі методи розпізнавання тексту зі зображення і виявивши їхні переваги й недоліки, було вибрано метод порівняння зі зразком [3].

Процес розпізнавання починається з виділення окремих символів. Для цього слід перевести зображення до чорно-білого, відкинувши інформацію про колір. Алгоритм полягає в тому, що якщо середньоарифметичне значення складових Red, Green, Blue (RGB) точки більше ніж 128, то дана точка вважається білою, в іншому випадку — чорною. Далі виконується пошук усіх окремих символів шляхом порівняння з крайніми пікселями ймовірного символу. Алгоритм намагається відшукати неперервну групу точок, ігноруючи шум і неінформативні переривання. Навколо кожного знайденого символу будується умовна рамка червоного кольору. За допомогою цієї рамки виконується виділення знайденого символу, зменшення розміру зображення, копіювання й порівняння з розпізнаними символами, які містяться в базі даних. Для порівняння поточного символу з розпізнаними символами, які є в базі даних і накопичуються в процесі навчання, використовують відстань

Хеммінга. Відстань Хеммінга — кількість позицій, у яких відповідні цифри двох двійкових слів однакової довжини різні. У загальнішому випадку відстань Хеммінга застосовують для рядків однакової довжини будь-яких q-кових алфавітів як метрику відмінності (функція, що визначає відстань у метричному просторі) об’єктів однакової розмірності.

Програмний додаток має ряд базових можливостей для розв’язання поставленої задачі. Робота програмного додатку поділена на чотири етапи: завантаження зображення, виділення області для розпізнавання, розпізнавання об’єкту і навчання системи.

Вхідною інформацією в даній роботі є завантажене з комп’ютера зображення з текстом, яке було відскановане або сфотографоване на мобільний телефон чи планшетний комп’ютер. Вихідною інформацією — розпізнаний текст або окремий символ тексту.

Створювана система актуальна і буде корисна там, де потрібно швидко й зручно розпізнати виділений текст.

Література

1.Фукунага К. Введение в статистическую теорию распознавания образов. — М.:

Наука, 1979. — 296 с.

2.Уосерман Ф. Нейрокомпьютерная техника. Теория и практика. — М.: Мир,

1992. — 237 с.

3. Dunin-Keplicz B. Compositional Formal Specification of Multi-Agent System In: Intelligent Agents. — Amsterdam, 1994. — 338 p.

Сліпцов Б., студент 4 курсу НТУУ „КПІ” Науковий керівник – к. техн. н., доц. Кублій Л.І.

ПРОГРАМНА СИСТЕМА ПОШУКУ ОПТИМАЛЬНОГО ШЛЯХУ В ТРАНСПОРТНИХ МЕРЕЖАХ

Знаходження оптимального шляху в зв’язаній системі доріг великих міст, коли кількість транспортних засобів настільки велика, що проблема заторів стала буденністю, є актуальною задачею. Головний підхід до її розв’язання — моніторинг ситуації на дорогах і побудова маршруту, який давав би можливість найшвидше дістатися до пункту призначення і мінімізувати транспортні витрати. Розв’язання цієї задачі зводиться до пошуку найкоротшого шляху між двома вершинами зв’язного графа з додатними вагами ребер [1].

На даний час для оптимізації маршрутів розроблено ряд комп’ютерних систем, які значно відрізняються як інтерфейсом і зручністю використання, так і швидкістю одержання результату [2, 3]. Крім того, алгоритми на графах розв’язують лише загальну проблему. Якщо ж існують деякі апріорні дані про предмет дослідження чи накладено деякі додаткові обмеження, то відомий алгоритм можна модифікувати так, щоб були значно кращими характеристики щодо використання оперативної пам’яті й швидкості його виконання.

Розроблена програмна система призначена для моніторингу ситуації на автошляхах і знаходження оптимального маршруту з врахуванням усіх можливих затримок, заторів чи інших дорожньо-транспортних ситуацій, які виникають в реальному часі.

Модулі системи написано мовою програмування Java, основною перевагою якої є кросплатформність — систему можна встановити на багатьох

програмно-апаратних платформах, які підтримують JRE версії 7.0. Це також автоматично виділяє розробку серед інших аналогічних. Зважаючи на сучасне поширення всесвітньої мережі Інтернет, модуль моніторингу транспортних мереж розроблено на основі web-технологій (JAVA, SQL), завдяки чому системою можна користуватися як на шляхах, так і в домашніх умовах. Робота з базою даних здійснюється за допомогою системи керування реляційними базами даних MySQL.

Для побудови моделі доріг розроблено алгоритм векторизації доріг на картографічному зображенні. Система завантажує Яндекс-карту, а також дані про затори. На карті вся інформація щодо заторів відображається у вигляді різнокольорових ребер зваженого графа, де колір є основним показником завантаженості. Система сама оновлює дані залежно від ситуацій, які могли виникнути під час руху і зразу перебудовує маршрут, враховуючи всі фактори, які впливають на завантаженість автошляхів. Користувач має можливість встановити на карті своє місцеперебування і кінцевий пункт і, натиснувши кнопку “Побудувати шлях”, отримати оптимальний маршрут на поточний момент часу. Пошук оптимального шляху на створеній моделі доріг (зваженому графі) здійснюється за алгоритмом Дейкстри.

Використання розробленої програмної системи дасть змогу розв’язати три основні проблеми: автоматизувати процес планування і вибору оптимального маршруту, зменшити загальний час поїздки з одного пункту в інший, знизити вартість поїздки (економія палива, зменшення зношування транспортного засобу тощо).

Література

1. Моргун О.М., Моргун Л.О. Комп’ютерна система оптимізації вибору маршрутів слідування аварійно-рятувальної техніки. – masters.donntu.edu.ua/ 2010/fknt/kazakovaj/library/article5.htm .

2. Соколова Н.О., Волковський О.С. Автоматизація пошуку найкращого шляху на картографічному зображенні // Інформаційні управляючі системи та технології та комп’ютерний моніторинг. – 2010. – С. 109-111.

3.ХарариФ. Теория графов:2-еизд.– М.:ЕдиториалУРСС,2003.– 296 с.

Шпак Н., студент 4 курсу НТУУ „КПІ” Науковий керівник – асистент І.Ю. Михайлова

АВТОМАТИЗОВАНА СИСТЕМА ОБРОБКИ ЗАПИТІВ ГРОМАДЯН ДО ПРОФСПІЛКОВОГО КОМІТЕТУ

У сучасній Україні зі збільшенням кількості підприємств невпинно росте організований штат робітників, що призводить до значного зростання кількості членів профспілок на державних і приватних підприємствах. Як наслідок – актуальною є проблема автоматизації роботи профспілок та обробки звернень до профспілкового комітету, особливо на великих підприємствах чи в територіальних профспілках.

Для розв’язання цієї задачі необхідною є розробка прикладної програмної системи для роботи з базою даних (БД) профспілки, яка містить інформацію про звернення громадян. Доцільним є використання технологій не реляційних об’єктно-орієнтованих БД (ООБД), що мають значні переваги перед реляційними при роботі з великими обсягами структурованої інформації.

Для реалізації поставленої задачі було прийнято рішення використати

об’єктно-орієнтовану технологію постреляційної бази даних Intersystems Caché. Гнучка система керування базами даних (СКБД) Caché дає можливість швидко організовувати складні системи завдяки об’єктно-орієнтованому підходу до проектування, можливості створювати класи з полями різних типів та їхні об’єкти [1]. Додатково слід зазначити, що багатовимірний сервер даних Caché дає можливість працювати з великими й надвеликими обсягами даних в БД і великою кількістю користувачів, що відповідає вимогам до БД профспілки.

Для аналізу даних в СКБД Caché вбудовано ефективний інструмент бізнес-аналітики DeepSee [2]. В DeepSee реалізовано технологію роботи з OLAP-кубами, які складаються з числових фактів, що називаються мірами, які категоризовані за вимірами. Ця технологія дає можливість створювати куби даних в реальному часі й виконувати запити за допомогою мови MDX.

З допомогою фреймворку ZEN на основі CSP (Caché Server Pages) ефективно реалізовується гнучкий веб-інтерфейс [3]. Необхідна для територіальних профспілок географічна прив’язка створюється через індикаторні панелі (Dashboards) DeepSee, які дають можливість виводити вебсторінки з індикаторами, графіками, картами для графічної прив’язки даних і меню для фільтрації й деталізації.

Завдяки застосуванню системи керування базами даних Intersystems Caché з великою кількістю вбудованих технологій, застосувань та інструментів можна отримати всі переваги від використання ООБД для розв’язання специфічних задач чи роботи з великими масивами інформації і складними моделями даних, такими як: швидкість обробки даних, гнучкість (завдяки ОО моделям проектування), можливості реалізовувати дружні інтерфейси користувача.

Література

1.Кречетов Н. Е. Постреляционная технология Cache для реализации объектных приложений / Н. Е. Кречетов. – М.: МИФИ, 2001. – 151 с.

2.DeepSee Implementation Guide [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://docs.intersystems.com/cache20131/csp/docbook/DocBook.UI.Page.cls?KEY=D2IMP/

18.02.2014 р. – Заг. з екрану.

3.Using Caché Server Pages (CSP) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://docs.intersystems.com/cache20131/csp/docbook/DocBook.UI.Page. cls?KEY= GCSP/

18.02.2014 р. – Заг. з екрану.

Юдіна А.А., студентка 2 курсу НТУУ „КПІ” Науковий керівник – к. техн. н,доц. О.О. Гагарін

КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ СИСТЕМ ТЕСТУВАННЯ ЗНАНЬ

На сьогодні в усьому світі, зокрема в Україні, поширення набувають системи дистанційного навчання (ДН), які використовуються і як окремий перспективний напрямок в освіті, так і окремий інструмент, здатний покращити освітній процес.

Одна з важливих ланок ДН — системи тестування знань (СТЗ). Сучасні СТЗ можуть використовуватися для атестаційного і проміжного тестування в будь-якому навчальному закладі, для сертифікації та відбору працівників на підприємствах і в корпораціях.

На ринку інформаційних технологій на сьогодні існує багато рішень для

організації процесу тестування. Мета роботи — запропонувати набір характеристичних ознак для порівняння систем такого класу.

Авторами пропонуються найважливіші критерії порівняння СТЗ. При описові буде використано уніфіковану цифрову шкалу оцінок для кожного з критеріїв — від одного до п’яти. Значення показника збільшуються залежно від покращення якісного показника для всієї СТЗ.

За визначенням [1] існує п’ять моделей організації тестування. Лінійна модель (1), яка фіксує тести і є копією паперових тестів. Модель

випадкового вибору (2), яка працює з базами тестів. Багаторівневі тести (3)

потребують проходження кількох за складністю тестів. Модель адаптації за питаннями (4) підтримує процес покрокового проходження тесту з врахуванням результату виконання попереднього тестового завдання. Модель комп’ютерної класифікації (5) знань для тестованого працює аналогічно до моделі адаптації за питаннями з тією лише різницею, що головна мета тестування — зарахувати учнів до тієї чи іншої класифікаційної групи.

За спектром питань, що підтримуються тестами у СТЗ, їх можна оцінювати так: одно або багато альтернативні питання (1); тести на

встановлення послідовностей і відповідностей (2); тести за шкалою Лікерта (3); тести з включенням мультимедійних можливостей у питання (4), тести відкритого типу (5).

За алгоритмами розрахунку результатів відповіді слід виділити такі СТЗ: на базі комп’ютерного адаптивного тестування (1); з використанням методів теорії IR — Item Response Theory (2,3); на основі методів MDT —

Measurement Decision Theory (4,5).

За рівнем автоматизації створення тестів можна оцінювати СТЗ зі спеціалізованими засобами включення питання до тесту (1), з апаратом

шаблонів тестових завдань (2), на базі за собів програмного алгоритму формування питань (3,4), на основі побудови онтологій для автоматичного створення питань завдання тесту (5).

За рівнем аналітичної оцінки результатів тестування СТЗ можна оцінювати за формами звітів, що надаються ними: текстові звіти (1),

таблиці (2), діаграми (3), змішані з перших трьох (4), експертні рекомендації

щодо подальших дій у процесі навчання (5).

За рівнем підготовки фахівців-користувачів СТЗ слід виділити такі категорії: мінімальні вимоги (1), спеціалізовані знання з роботою засобів СТЗ (2), спеціалізовані знання в галузі педагогічних теорій (3,4), знання в галузі системного аналізу (5).

Наведені критерії дають практичну змогу щодо відбору засобів тестування і вказують напрямки подальшого їхнього удосконалення.

Література

1. Davey T. Practical Considerations in Computer-Based Testing [Електронний ресурс] — Режим доступу: www.ets.org/Media/Reserch/pdf/CBT-2011.pdf

СЕКЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ НАУК Керівник секції – професор Р.П. Іванченко Секретар – А. Аблінанова

Аблінанова А., студентка І курсу Інституту Лінгвістики КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Іванченко Р. П.

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО І СУЧАСНІСТЬ

В історії кожного народу є імена, які він свято береже у своїй пам'яті і з великою любов'ю та повагою передає з покоління в покоління. Є таке ім'я і у нашого народу — Тарас Шевченко. Не було і немає в Україні поета, який був би йому подібний. Не було у неньки України сина, який так ніжно і віддано любив свій народ і так страждав за його нещасну долю. Саме він зберіг і повернув народові його голос — українську мову. Для кожного з нас ім'я Шевченка є святим.

Із здібного хлопця виріс талановитий поет і художник. Художніми творами Шевченка пишаються усі країни. Та не тільки картинами. Його поезії відкрили українцям двері у незнаний досі світ, дали зрозуміти, що їхня мова незгірша за інші, а навіть навпаки: такої мелодійної, задушевної мови треба ще пошукати. Та чи й знайдеться така!

Багато літ минуло після смерті Тараса Шевченка. Але його поезії, його картини забути неможливо. Поезії Кобзаря - завжди на слуху. Вони постійно підтримували українців під час багатьох воєн, бідувань, під час пошестей і голодоморів-геноцидів. Вони ставали наче добрими порадниками у скруті, бо написані з такою щирістю, що душа бринить від щастя, чи від туги, коли іх читаєш. Багато з них стали піснями, і тепер уже ніхто не може їх відрізнити від народних пісень. Здається, що словами Шевченка говорить сам український народ:

Думи мої, думи мої! Лихо мені з вами! Нащо стали на папері Сумними рядами?..

Іменем Шевченка названо безліч площ, проспектів, вулиць, парків, театрів по всій Україні. Він, здається, живе в них, наче й зараз придумуючи нові слова для своїх поетичних творів, наче знову намагаючись намалювати нову живописну картину невмирущої України. Під високим голубим небом у центральній частині столиці України височать монументальні колони Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. У вересні сюди прибувають юнаки та дівчата з усіх кутків нашої України. Вони навчаються у великому й величному закладі, пам'ятаючи про ту людину, ім'я якої носить їхній університет, — про Шевченка.

Так, ім'я цієї людини не забуто. Чи міг коли-небудь його батько, неграмотний кріпак, навіть припустити, що колись його син стане такою знаменитістю? Що навіть через багато літ, навіть століть його прізвище будуть вимовляти з найглибшою повагою та любов'ю? Як писав Іван Франко: "Найкращий, найцінніший дар доля дала йому аж по смерті — невмирущу славу і вічно нову насолоду, яку дають його твори мільйонам людських сердець".

Саме завдяки глибокому народному характеру твори Великого Кобзаря і сьогодні живуть серед нас. І сьогодні вони є напрочуд актуальними. Можливо, знайдуться люди, котрі посміхнуться після цих слів. Яка, мовляв, актуальність, якщо минуло 200 років, якщо кріпацтво давно скасоване, якщо Україна вже більше двадцяти літ є вільною країною?! Але я твердо повторю: твори Тараса Шевченка є актуальними і сьогодні.

Згадаймо його славнозвісне: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами". Не думайте, що поет постає тут "росіяноненависником", адже москаль для нього — не синонім росіянина, а солдат московської армії. І застерігає він тут тих дівчат, які довірливо віддаються першому коханню, ламаючи тим своє життя назавжди. Скажете, що жінка у XIX і XXI столітті має абсолютно різний статус, різні можливості, і ваша сучасниця може з гідністю вийти із ситуації, яка поставила б у глухий кут дівчину XIX століття? Не сперечаюся. Проте, трагедія обманутої жінки і відносин між росіянами та Украіною і сьогодні викликає співчуття й невеселі роздуми. Тому багатьом дівчатам і сьогодні варто прислухатися до застережень поета. Особливо після кримських подій взимку 2014 р.

Алексанян В., студент І курсу магістратури Інституту психології та соціально-політичних наук КиМУ Науковий керівник - к.і.н., проф. Клімаш А. І.

СТАН ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

В Україні можна сказати лише про початок процесу формування політичної свідомості. Ця проблема, перш за все, полягає у формуванні демократичних цінностей, певних соціальних установок, моделей дій, тобто тих навичок, що необхідні для повноцінного аналізу політичної ситуації та прийняття зважених політичних рішень, коли це необхідно. Поки що ж, можна сказати, що політична свідомість українських громадян достатньо виключно для того, аби орієнтуватися в різних політичних силах та розрізняти їх, але недостатня для того, щоб ідейно їх диференціювати. Лише при наявності необхідного рівня політичної свідомості український електорат перестане керуватися в процесі ідентифікування політичних суб’єктів такими архетипами, як, наприклад, поділ їх на «наших» та «не наших»; почне глибоко та системно аналізувати конкретні програми, що пропонуються.

У першу чергу, для цього необхідний високий рівень політичної волі окремих політичних суб’єктів задля того, аби внести ряд смислових змін до освітньої політики, що мала б виховувати цілісно зорієнтованих громадян, знань і досвіду яким вистачало б для глибинного аналізу політичної ситуації, виховувало б глибинну громадянську позицію. Окрім того, в рамках цього процесу важливу роль відіграє, також, дотримання професійних етичних норм засобами масової інформації, що мають спрямовувати свою діяльність на збільшення рівня зацікавленості громадян в посередній чи безпосередній участі в політичних процесах країни, а не виховувати нігілізм до них; проводити направлені інформаційні кампанії задля виховання громадянського суспільства.

Що ж стосується методів підвищення рівня політичної свідомості

населення, то це є предметом інших досліджень, але навряд чи в рамках цієї статті можна заперечити потребу в розвитку активістської політичної культури, більш освіченої політичної соціалізації та потребу в розвитку політичної свідомості в країні. На основі дослідження можна зробити висновок, що Україна потребує нагальних дій з підвищення рівня розуміння важливості та освоєння громадянином й суспільством політичних ідей, програм, поглядів, концепцій, форм політичної етики, поведінки та вчинків.

На сучасному трансформаційному етапі Україна потребує системної ідеологічної моделі політичної свідомості, яка б включала в свою структуру багато ліберальних, соціал-демократичних та консервативних орієнтирів. Поперше, цей процес зумовлений їх об’єктивним наближенням в питаннях розуміння принципів, норм та цінностей демократії. По-друге, потреба в загальнонаціональній солідарності зумовлюється станом політичних орієнтацій і переваг еліт і мас. Процес плюралізації політичної свідомості сучасного українського суспільства виражає й разом з тим вкорінює ситуацію неупорядкованого, парадоксального перетину гетерогенних орієнтацій, уявлень, установок, субкультур, який набуває ознак гострого конфлікту, що відображають процес руйнування та переосмислення радянських та пострадянських архетипів.

Висока проблематичність формування гомогенної політичної свідомості в країні, все ж таки, не означає повної відсутності такого процесу. Процес гомогенізації політичних поглядів, уявлень і орієнтацій українських громадян, у першу чергу, відображається в поступовому, хоча, поки й умовному, оформленні громадянського типу свідомості та, все ж таки, не можна сказати, що найближчим часом повне формування масової громадянської політичної свідомості в Україні буде здійснено. Це пояснюється, по-перше, тим, що її носії досі залишаються нечисленними. По-друге, досі велика кількість чинників перешкоджають становленню громадянської свідомості українського суспільства. Систематична направлена у всіх сферах діяльність різних суспільних структур, таких як: школи, ВУЗи, установи культури, бізнес структури, ЗМІ, профспілки, громадські об’єднання мають призвести до закономірного виникнення в суспільстві цінностей партнерства, співпраці та толерантності, що забезпечить подальше поширення громадянської культури й формування демократичної розвиненої політичної свідомості нації.

Ахмедова Т., студентка І курсу Інституту лінгвістики КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Іванченко Р. П.

ШЕВЧЕНКО. ЦІКАВІ ФАКТИ

Шевченко, перебуваючи в 1845 – 1846 роках у Переяслові, жив, як відомо, у свого приятеля М. Козачковського. Він часто був задуманий, недбалий до себе, часом нікого не помічав довкола. Нового одягу шити не любив, ходив у старому. Довідавшись, коли Шевченко мав отримати гроші від Київської Археографічної комісії, де служив, Козачковський за тиждень до того покликав кравця і, поки поет спав, дав йому зняти мірку із його старої одежі. Коли Шевченко одержав гроші, кравець приніс нового жупана.

100

Шевченка це дуже здивувало.

—Як? Який жупан?

—Ви ж, панотчику, замовляли жупан на сьогодні, й мірку знімав із вас.

—Що за біс? Нічого не згадаю! І торгувався?

—Аякже.

Шевченко віддав гроші і заспокоївся.

Помилився

1848 року після тримісячної плавби по Аральському морі експедиція А. Бутакова повернулася в гирло Сирдар’і. І тут мала провести зиму. Поблизу форту, на острові Кос-Аралі (там гарнізоном стояли уральські козаки), вийшли вони на берег. Уральці, побачивши Шевченка з широкою, як лопата, бородою і в цивільному, подумали, що то, певне, засланий розкольницький піп. Донесли одразу про те своєму командиру, а той попросив Шевченка відійти в очерети. І… раптом упав перед ним на коліна:

— Благословіть, батюшко! Ми, — каже, — усе знаємо!

Шевченко зміркував гумор ситуації і обдарував осавула найсправжнісіньким розкольницьким благословенням. Зраділий осавул поцілував Шевченка в руку, а ввечері справив прибулим таку гостину, що їм і не снилося.

Шевченко в описі Тургенєва

Ось як малює Шевченка в останні роки життя російський письменник І. Тургенєв: широкоплечий, присадкуватий, кремезний, це був козак зі слідами солдатської муштри. Голова в нього була гостроверха, майже зовсім лиса, чоло високе, зморшкувате, очі невеликі, сірі, ніс широкий, губи покриті широкими густими вусами. Погляд був здебільшого суворий, недовірливий, іноді світився ніжною ласкою разом з гарною, доброю усмішкою. Постать – вайлувата. Руки спокійні. Хода поважна. Голос трохи хрипкий. Взимку одягався у високу смушкову шапку і кожух.

Коли ж буде?

В неділю 19 лютого 1861 року за старим стилем до важко хворого Т. Шевченка зайшов його знайомий інженер Ф. Черненко. Вся Росія

сподівалася, що в той день буде оголошено маніфест про скасування кріпацтва. Шевченко очікував цієї події особливо напружено. Як тільки Черненко зайшов до поета, той замість звичайного привітання запитав:

— Що? Є? Є воля? Є маніфест? – і, глянувши у вічі Черненкові, зітхнув важко й мовив: — Так нема? Нема? Коли ж буде? – тоді затулив обличчя руками і, впавши на ліжко, заплакав.

Черненко почав заспокоювати його: є певна звістка, що цар у той день підписав маніфест, але оголошувати його до початку посту заборонив, щоб народ зустрів свою волю не по шинках, а по церквах. Тарас гірко всміхнувся і відпустив з цього приводу круте слівце.

Чому Шевченка поховали в Каневі

Коли прах Шевченка привезли з Петербурга до Києва, представники тогочасної української інтелігенції радилися, де поховати поета: в Києві, чи в Каневі? Художник Г. Честахівський, який супроводжував труну, наполягав, щоб поховали таки в Каневі. Виразного заповіту щодо цього сам Шевченко не залишив, окрім відомого «Заповіту» — поезії. Зважали однак на те, що саме в Каневі хотів він оселитися, купити землю і поставити хату. Думка Честахівського переважила, і труну з тілом поета відпроваджено до Канева.

101

Бараннік А., студент магістратури Інституту історичної освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова Науковий керівник: к.і.н., проф. Іванова Л. Г.

СТАНОВЛЕННЯ МИТНОЇ СИСТЕМИ ГЕТЬМАНЩИНИ

(1648-1654 РР.)

Дослідження історії державотворчих і економічних процесів на українських землях є необхідною передумовою становлення демократичної держави. З часів проголошення незалежності України увагу вчених привертають проблеми, пов’язані з історією Гетьманщини – ранньомодерної Української держави, зокрема, й її економічний аспект. Вивчення історії національної митної системи XVII-XVIII ст. дозволяє повніше розкрити спектр економічних, політичних та соціальних взаємовідносин в козацькій Україні та дає змогу враховувати історичний досвід.

Митна справа відіграє надзвичайно важливу роль у політичному й економічному житті кожної країни, будучи добре збалансованою і налагодженою, вона сприяє розквіту зовнішньоекономічних зв’язків та суттєво поповнює скарбницю. Це усвідомлювали й гетьмани «Війська Запорозького» – ранньомодерної Української держави, яка виникла в ході української національно-визвольної революції (1648-1676 рр.). Безпосередньо саму митну систему української козацької держави створив гетьман Богдан Хмельницький. У цій статті ми коротко розглянемо обставини її впровадження.

Насамперед, варто зауважити, що створена Б.Хмельницьким митна система була базована на старій польсько-литовській моделі, яка діяла на українських землях напередодні 1648 р. Її характерними рисами були: 1. здебільшого фіскальний характер, лише у виключних випадках митна система використовувалась як регуляторний інструмент; 2. існування як прикордонних, так і внутрішніх митниць; 3. наявність великої кількості різновидів митних зборів, головними з яких були індукта – мито на ввізні товари й евекта – мито на вивізні товари; 4. застосування відкупної системи, яка дозволяла урядам за короткий час одержати великі кошти, але при цьому породжувала масштабні зловживання відкупників.

В середині XVII ст. в козацькій Україні існувала широко розвинена торгівля, велику роль у якій відігравало українське купецтво грецького походження. Революція суттєво вплинула на зовнішньоекономічні зв’язки, фактично припинилися економічні відносини з Польською короною, натомість активізувались з Московським царством та Османською імперією та її васалами. При цьому митна складова активно використовувалась в дипломатичних відносинах. У Гетьманщині в цей час одним із важелів розвитку торгівлі та важливим джерелом наповнення військового скарбу стає митне оподаткування. Митна політика Б. Хмельницького була спрямована на вирішення наступних завдань: зміцнення старих і відкриття нових торговельних контактів, щоб не допустити торгівельної блокади України з боку Речі Посполитої під час війни; застосування тарифної справи для інтенсифікації внутрішнього ринку і нарощування транзитного потенціалу української території. Можна стверджувати, що у подальшому досвід законодавчого регулювання зовнішньо-торгівельної і митної діяльності Польської держави використовувався Богданом Хмельницьким, але вже для вирішення власних завдань. Але суттєве ускладнення як внутрішньої, так і

102

зовнішньополітичної ситуації, змусило гетьмана вдатися до певної фіскальної реформи, зокрема і митної системи.

Здійснюючи свою полівасалітетну зовнішню політику (найбільш адекватну тогочасним реаліям), гетьман тим не менш, в усіх міждержавних угодах намагався прописувати умови таким чином, щоб гарантувати фактичний політичний й економічний суверенітет «Війська Запорозького». Зрештою, навесні 1654 р. загострилося питання про джерела фінансування козацької армії, адже нова війна з Річчю Посполитою вимагала негайного залучення війська, проте ні Гетьманщина, ні її союзник Московське царство не мали коштів на оплату постійного 60-тис. козацького війська. В таких умовах гетьман вдався до традиційного кроку, – віддав митний збір на відкуп, що дозволило швидко збільшити прибуткову частину державного бюджету. Проте, універсал від 28 квітня 1654 р. не просто констатував цей факт, він кодифікував митну справу Гетьманщини, й de jure її заснував. Текст універсалу ліквідував ряд пільг іноземних купців, зокрема, поновив стягування мит. Іноземними купцями, названими в документі, були греки, вірмени і турки, що торгували так званими «східними товарами». Цей документ також містив і перший митний тариф з своєрідною класифікацією товару.

Важливо, що українські товари, при цьому, митом не обкладалися, а це говорить про те, що митна політика Б. Хмельницького створювалася на засадах меркантилізму – найбільш розповсюдженій в тогочасній Європі економічній політиці. Універсалом гетьман зобов’язав військовослужбовців сприяти праці дозорця та його факторів, як називали безпосередніх збирачів митного податку. Оскільки у XVII ст. все ще існували внутрішні митні застави, купець на своєму шляху підлягав багатьом митним зборам (прикладом митної анархії може бути той факт, що в Києві на відрізку шляху в 300 саженів (бл. 600 м. )

було збудовано 4 містки, на кожному з яких бралося мито). З огляду на все це, універсал Хмельницького був дуже вигідним іноземному купецтву, адже тепер воно сплачувало один раз належну суму до Військового скарбу і мало свободу від усіх місцевих митних інстанцій. З іншого боку, ці купецькі податки наповнювали важливу бюджетну статтю «Війська Запорозького».

Отже, універсал гетьмана Богдана Хмельницького охоплює різні боки митної справи. Відсторонюючись від власне збирання мита, що вимагало залучення великої кількості службовців, уряд покладав цю справу на надійних людей. При цьому, універсал 1654 р. вирішував кілька основних завдань митної системи: містив перший митний тариф; першу інструкцію по боротьбі з контрабандою встановлював принципи збору мита та вирішував проблему пошуку коштів на утримання війська. Важливість цього документа важко переоцінити. Фактично ним були закладені норми та принципи вітчизняної митної системи на багато років у перед. Можливо саме тому він проіснував майже 30 років без змін. Таким чином, у короткий термін і в екстремальних умовах війни було створено гетьманську фінансову систему, в якій важливу роль відігравала митна складова.

103

Белінський М., студент V курсу кафедри музеєзнавства КНУКіМ Науковий керівник – проф. Гончарова О. М.

ЮВІЛЕЙ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ЯК ЧИННИК ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ: КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

«То дивний геній вибрав собі це місце, може одно з найкращих у світі.

Це почує кожен, хто стояв на Шевченковій могилі і дивився на широку Дніпрову рівнину, на дивні завіси гір і на сизу далеч вище Канева, цю третю найчудовішу картину».

І. Нечуй – Левицький «Шевченкова могила».1880 Народжений в Україні Тарас Шевченко більшу частину свого життя

провів за її межами, але явив світові невгасну любов до своєї батьківщини. Долею судилося саме Шевченкові стати на захист скривдженого рідного народу і своїм поетичним словом захистити і зберегти цілу націю. Пророком, Апостолом правди Шевченко постав перед своїм народом, а його « Кобзар» став національною Біблією. Мрією останніх років життя поета була хата над Дніпром на одній із канівських гір. Та нездійсненою залишилась його мрія, а одна із дніпрових гір стала місцем вічного спочинку українського Генія. Новітня історія колись Чернечої, а нині Тарасової гори розпочалась 22 травня 1861 року. Його могила стала для українців місцем паломництва. В сучасній історії дуже важко знайти аналогічний випадок, коли б літературна постать так хвилювала всі прошарки нації, щоб письменникові віддавалася шана, подібно до святого або пророка.

Питання гідного вшанування пам’яті поета піднімалося ще за часів президентства Леоніда Кучми. Законодавчими актами було заплановане видання академічного зібрання творів Т. Шевченка, передбачено видання творів іноземними мовами тощо. Передбачена також організація та проведення у 2014 році Всеукраїнського Шевченківського форуму «Свою Україну любіть!», Шевченківського міжнародного літературного конгресу, розроблення та затвердження державної цільової програми «Шевченківський дім». Особлива роль відводиться Тарасовій горі, адже гості, учасники загальнодержавних акцій, обов’язково відвідають Канів, щоб вклонитися могилі українського Генія. Громадськість України організовує проведення міжнародної Шевченківської конференції.

Намічено відтворити дерев’яну козацьку церкву на Тарасовій горі, створити Співоче поле, для проведення тематичних Шевченківських фестивалів, зокрема, кобзарського мистецтва «Тарасові джерела», конкурсу «В сім’ї вольній, новій» тощо.

До 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка в Україні мають зняти 12 документальних фільмів про життя та творчість поета.

Підготовка до ювілею надихнула митців до сучасного осмислення постаті генія Шевченка. В обласній науковій бібліотеці Заслужений художник України, К. Шевердін презентував свій мультимедійний проект до ювілею Кобзаря ескізи логотипів. Переможцем конкурсу на логотип до ювілею став художник дитячої художньої школи з Бережан (Тернопільська область) Олег Шуляк.

104

Як відомо, у світі вже є пам’ятники Кобзареві у 120 країнах світу . До 200-річчя від Дня народження Тарасові Шевченку як в Україні, так і за кордоном з’являються нові пам’ятники поету. Також планують встановити пам’ятник Тараса Шевченка у столиці Вірменії – Єревані, автором якого є скульптор Володимир Петросян та архітектор Саргас Сардарян. У Лондоні в рамках Днів України у Великобританії відкрито вулицю Тараса Шевченка. Ця подія відбулася у Кембриджському університеті й стала першим заходом визнання українського поета у Великобританії. На офіційному сайті Кембриджського Університету зазначено, що «Тарас Шевченко–один із найбільш безкомпромісних і унікальних «голосів» у сучасній європейській культурі, і цей голос стає все більш почутим.»

Прикметною ознакою культурно–мистецьких заходів до ювілею є культурне різноманіття, орієнтація на нові моделі, партнерство між владою і місцевими громадами, митцями, меценатами, осмислення постаті видатного українського поета на міжнародному рівні.

Бохінський Р., студент ІІІ курсу Київського індустріального коледжу Науковий керівник – спеціаліст ІІ категорії,

викладач соціально-гуманітарних дисциплін З.І. Гуга

СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ 1991 р.

Здобуття незалежності України стало однією з найважливіших історичних подій 20 століття. Україна існувала як радянська союзна республіка, була позбавлена права вести самостійну національну зовнішню політику . Звичайно ситуація докорінно змінилася із розпадом Радянського Союзу. Відродження та становлення незалежної України припало на період завершення холодної війни та започаткування нового світового порядку. Багатовимірність цього процесу з притаманними йому суперечностями та співіснуванням елементів нової й залишків попередніх епох зумовили певні особливості становлення Української незалежності.

Політика «Перебудови» в СРСР у другій половині 1980-х рр. призвела до швидкого поширення демократичних процесів у радянському суспільстві й, водночас, послаблення тоталітарного контролю над політичною ситуацією Комуністичною партією Радянського Союзу. Поступово в країні почали утворюватися, а деякі й легалізовуватися, різного роду політичні групи, організації, а згодом й формуватися політичні партії.

Виникають так звані неформальні групи та об’єднання. Політично активне населення об’єднується у народні фронти та рухи. У більшості радянських республік починається процес відновлення незалежності. Стало очевидним, що центральна влада не в змозі стримати процес розпаду Радянського Союзу.

Перед Україною виникла реальна надія на національне відродження. З перших днів перебудови в республіці активізувалося соціально-політичне життя. Підвищився рівень громадянської свідомості людей, які відкрито висловили недовіру керівникам командно-адміністратив-ної системи країни.

105

Важливе значення для ук-раїнського народу мало прийняття Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. Закону УРСР “Про мову в Українській РСР”, введеного в дію з 1 січня 1990 р

Перша незалежна Українська організація Народний Рух України. Головна мета УНР : Побудова в Україні демократичного суспільства.

У 1990 р. почався новий етап демократизації й розмежування політичних сил - почали виникати політичні партії. Верховна Рада України, у складі якої було 450 депутатів, почала фун-кціонувати за парламентським принципом. У новоствореному україн-ському парламенті утворилась більшість

- “група 239”

На позачерговому третьому з’їзді народних депутатів СРСР у березні 1990 р. було прийнято закон про запровадження посади Президента СРСР. Першим Президентом СРСР з’їзд обрав Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найвищий пост у партії.

Верховна Рада Української РСР ухвалила документ історичної ваги - Декларацію про державний суверенітет України 16липня 1990р.

Голодування студентів України на майдані в центрі Києва.

17 жовтня 1990 р. Верховна Рада України скасувала шосту статтю Конституції УРСР про “керівну роль” Компартії.

17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум З метою подолання кризових явищ у липні 1991 р. Верховна Рада

України прийняла Програму надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України й виходу її з кризового стану. Верховна Рада України прийняла Закон УРСР “Про заснування поста Президента Україн-ської РСР” від 05.07.91 р. СРСР спробувало силоміць повернути країну до старих порядків.

Державний переворот 19-21 серпня 1991 р.

Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт проголошення незалежності України, що мав бути під-тверджений референдумом 1 грудня

1991 р.

30 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, звинувативши структури Компартії республіки у підтримці ДКНС, заборонила ді-яльність КП України

18 жовтня 1991 р. Б. Єльцин і стверджував, що Росія ніколи не виступить як ініціатор розпаду Союзу

Рада РСФСР оголосила про вихід Росії зі складу СРСР. До 1 листопа-да 1991 р. у Радянському Союзі залишалася тільки Компартія Російської Федерації, а інші 14 компартій було розпущено.

Референдум, проведений 1 грудня 1991 р. в Україні, продемонстру-вав прагнення 90,3 % її населення жити в незалежній державі, навіть у Криму за незалежність України проголосували 54,1 % виборців.

1 грудня 1991 р. проводились вибори Президента України.

У Біловезькій Пущі, під Брестом, 7 -8 грудня 1991 р. відбулась зустріч лідерів України, Білорусі та РСФСР. Шушкевич, Б. Єльцин і Л. Кравчук від імені своїх держав підписа-ли Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), відкритої для всіх колишніх республік Союзу РСР

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Ка-захстану, Киргизстану, Молдови, Російської Федерації, Таджикиста-ну, Туркменістану, Узбекистану та України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав.

106

Таким чином, Союз Радянських Соціалістичних Республік як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати.

Проголошення незалежності України відкрило новий етап української історії, поклало початок перехідному періоду, суть якого -творення власної державності, зміцнення реального суверенітету.

Новий час висунув перед молодою державою нові завдання - пе-рехід до принципово нового політичного і суспільно-економічного стану. В умовах поступового реформування стало реальністю складне і тривале співіснування старого і нового. Вирішальне значення при цьому належить послідовному курсу на докорінні реформи з ура-хуванням реальних інтересів і потреб громадян, прагнення дотримання соціальної справедливості.

Література

Історія Укр. Мирончук , Г.С Ігоршкін 2002 Гай-Нижник П.Винекнення перших політичних партій УРСР \\ Гілея

Україна за двадцять років // День – 2011-№160-161- 9 вересня – С.4-7. Богдан Гаврилишин До ефективних суспільств 2009 Суперечливі моменти історії Укр. 2008

Василенко О., заступник директора ТОВ «Ринок Петрівка» Науковий керівник – к. і. н., проф. Клімаш А.І.

ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ ЯК ФАКТОР ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Підійти до цього питання можна на основі філософського трактування поняття “свідомість”, яке в найбільш загальному вигляді означає вищий рівень духовної активності людини як соціального суб'єкта. Різні філософські напрями по-різному розглядають природу свідомості. Так, ідеалізм виходить з того, що свідомість розвивається спонтанно. Діалектико-матеріалістичне вчення виходить з того, що неможливо аналізувати свідомість ізольовано від явищ суспільного життя. Вона являє собою властивість високоорганізованої матерії – мозку – і виступає як усвідомлене буття, суб'єктивний образ об'єктивного світу. З соціальної точки зору, свідомість виступає перш за все як відображення в духовному житті людей їх суспільного буття, інтересів і уявлень різних соціальних груп, класів, націй, суспільства в цілому.

Політика, політичні відносини є частиною суспільного буття. Відповідно і політична свідомість виступає як відображення в духовному житті людей у першу чергу їх політичного буття - всієї різноманітності політичного життя, політичних процесів і явищ. Одночасно політична свідомість є атрибутом політичної дії, його неодмінним складовим елементом. Як відомо, головним питанням відносин людей в політичній сфері є питання про державну владу. Відповідно це питання займає головне місце і в структурі політичної свідомості. Без його з'ясування не може бути й мови про свідому участь у політиці.

Не менш важливе місце в політичній свідомості займає проблема політичних інтересів, котрі виступають в якості спонукаючих мотивів політичної дії. Разом з тим політична свідомість відображає більш широке коло соціальних явищ, витікає із самої природи політики. Таким чином, політична

107

свідомість є відображенням виробничо-економічних та інших суспільних відносин індивідів, соціальних груп, класів, націй, суспільства в їх сукупному відношенні до державної влади. Політична свідомість може випереджати суспільну практику, прогнозувати розвиток подій і тим самим виступати стимулюючим політичну діяльність фактором. Разом з тим політична свідомість, якщо вона в спотвореному вигляді відображає соціальну дійсність, заснована на догматичній вірі, може призводити до волюнтаризму в політиці, коли діючий суб'єкт не рахується з об'єктивними законами суспільного життя, керується суб'єктивними бажаннями і свавільними рішеннями. Небезпека процесів, заснованих на догматичній вірі, полягає в тому, що вони руйнують творче сприйняття світу, блокують живу думку, нав’язують свідомості жорсткі стереотипи, роблять її некритичною, а отже, і неморальною.

Політична свідомість окремого індивіда, соціальної групи і суспільства не тотожні один одному. Кожна соціальна група, як і кожне суспільство, будучи самостійними суб'єктами політики, виробляють свої політичні уявлення. В той же час між різними видами політичної свідомості існує діалектичний взаємозв'язок. Сукупність політичних ідей, носіями яких виступають соціальні групи і суспільство в цілому, є основою формування індивідуальної політичної свідомості. Політична свідомість не в останню чергу виступає і як специфічна форма вираження політичних інтересів соціальних класів і груп. Оцінка соціально-політичної дійсності залежить від того конкретного становища, у якому опиняється носій цієї оцінки - особистість, соціальна група, клас – у даній системі суспільних відносин. Тому політичній свідомості суспільних суб'єктів об'єктивно притаманні соціально-класові риси.

Височинська А., студентка І курсу Коледжу КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Доценко О.Г.

ШЕВЧЕНКО НА ЗАСЛАННІ

(1847 – 1857 рр.)

Заслання Шевченка – один з найтяжчих періодів у житті поета. За участь у Кирило-Мефодіївському братстві – таємній політичній організації. Шевченка заарештовано, відпавлено до Петербурга й ув”язнено в казематі. Під час допитів поет виявив неабияку мужність і незалежність: він не зрікся своїх поглядів і не виказав нікого з братчиків. Шевченка звинуватили, головним чином, в написанні революційних творів. Висновок слідства: «за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений… определить Шевченку рядовым в отдельный Оренбургский корпус под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать, и чтобы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». Шевченка було покарано суворіше, ніж інших членів Кирило-Мефодіївського братства.

Перебуваючи біля двох місяців за ґратами, Шевченко продовжував писати вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі». Було написано тринадцять поезій: «Ой одна я, одна», «За байраком байрак», «Мені однаково, чи буду», «Не кидай матері! — казали», «Чого ти ходиш на могилу?»,«Ой три шляхи широкії», «Н. Костомарову», «Садок вишневий коло хати», «Не спалося, — а ніч, як море», «Рано -вранці новобранці», «Неволі тяжко, хоча й волі», «Чи ми ще зійдемося знову?», «Косар».

108

В Орській фортеці всупереч суворій забороні, Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За цей час Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій.

У 1848 році Шевченка взяли художником у наукову експедицію для вивчення й опису Аральського моря. Під час експедиції Шевченко зібрав значний місцевий матеріал і виконав багато замальовок для майбутніх композицій. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбиті важкі переживання, спричинені неволею і самотністю.

У квітні 1850 р. Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув'язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на півострів Мангишлак.

Семирічне перебування поета в Новопетровській фортеці – це найважчі часи в його житті. Та – незважаючи на найсуворіший нагляд, на моральні страждання і фізичне виснаження – Шевченко таємно продовжував художню й літературну діяльність. В цьому йому допомагав комендант Новопетровського укріплення, в якому перебував Тарас Григорович.

Влітку 1851 р., Олександр Антипов — гірничий інженер, поручик розвідував рудні родовища Оренбурзької губернії. Він очолював Каратауську експедицію, в якій брав участь Шевченко (з 28.V по 7.IX 1851). Знаючи, що Шевченкові суворо заборонено малювати, не чинив йому перешкод, чим сприяв створенню Шевченкових «живописних щоденників» про дослідження доти невідомого краю. У листах до Б.Залеського поет згадував похід у гори. Тарас Григорович виконав біля 100 малюнків аквареллю й олівцем (зокрема «Вид на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»).

Після смерті Миколи 1 (1855) поет сподівався на амністію, але лише через два роки завдяки наполегливим клопотанням друзів поета звільнено, але з забороною в’їзду та проживання в обох столицях і з встановленням за ним нагляду. Довідавшись про звільнення, Шевченко цілком наново переробив написану ще в 1847 р. поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник». З сторінок “Щоденника” постає образ нескореного великого мислителя-революціонера Він писав: «Горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась». “Караюсь, мучусь, але не каюсь” - таким було його життєве кредо.

Волобуєв І., студент І курсу Інституту психології та соціально-плітичних наук КиМУ Науковий керівник - к.і.н.,доц. Клімаш А.І.

ВІЙНА ЯК КРАЙНЯ ФОРМА КОНФЛІКТУ

Історія суспільства є безперервним змаганням одних людей з іншими, одних груп з іншими за задоволення певних інтересів. Ще Т. Гоббс зауважував, що лю¬дина від природи є істотою егоїстичною, через що й задовольняє

109

потреби у боротьбі із собі подібними, а людство приречене на війну всіх проти всіх.

Чинниками, які визначають гостроту конфлікту, на думку Л. Козера, є: жорсткість соціальної структури; рівень емоцій, які викликають конфлікт; ступінь усвідомлення конфліктуючими групами своїх інте¬ресів. Конфлікти сприяють виявленню реальних проблем, що стоять перед конфліктуючими групами, і не вирішуються суспільством. Розв'язання цих проблем сприяє інтеграції цілого сус¬пільства або певних його частин, тобто конфлікти зміцнюють суспільство.

Політичний конфлікт є одним з різновидів соціального конфлікту, специфіка якого зумовлюється особливостями розвитку політичної дійсності. В основі політичного конф¬лікту є змагання учасників політичного процесу за вплив у системі по¬літичних відносин, за доступ до прийняття політичних рішень, розпоряд¬ження ресурсами. Для виникнення політичного конфлікту необхідно, щоб дія конфліктуючих сторін була спрямована на досягнення несумісних чи взаємовиключних цілей. Особливістю со¬ціально-політичного конфлікту в умовах перехідного періоду є його верти¬кальний характер (боротьба за режим), у той час як в умовах стабільності він має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму). Дослідники виділяють морально-правовий (нормативний), силовий, реалістичний, ідеалі¬стичний, інтегративний та ін. стилі поведінки у політичному конфлікті.

У суспільствах авторитарного типу владні структури намагаються придушити конфлікт у зародку, що призводить або до суспільної стаг¬нації, консервації віджилих структур, або до переходу конфлікту в стадію латентного розвитку, яка обтяжена наступним вибуховим розвитком кон-флікту (насильство, революція).У демократичних суспільствах інтереси різних соціальних груп пред¬ставляють політичні партії і конфлікт розв'язується шляхом переговорного процесу, реформування суспільства, зміни пануючої еліти на виборах під час парламентської боротьби.

У світовій політичній практиці є два основні шляхи розв'язання політичних конфліктів - мирний і воєнний. Під час мирного врегулювання конфліктів використовуються переговори, суд та інші беззбройні способи. Воєнний спосіб розв'язання конфлікту полягає у збройному зіткненні конфронтуючих учасників політичного процесу. Війна є крайньою фор¬мою прояву політичного конфлікту.

Породжуються війни не лише матеріальними, економічними, соціальними, династичними релігійними чи іншими чинниками. Вони є також результатом психічних, психологічних станів людей, їх внутрішньою невдоволеністю чимось, надлишком нереалізованих інтересів і потреб. Агресивність учасників військового конфлікту, війни, як відомо, багато в чому зумовлюється агресивністю їх конкретних ідеологів, організаторів, учасників. Оскільки кожна з воюючих сторін, учасників війни в певний спосіб зазіхає на цінності, інтереси іншої сторони, війни завжди мають ідеологічний характер.

Для війни потрібні не лише сторони, що протистоять одна одній, а й ворог (наявний, удаваний). Без нього війна неможлива, позаяк саме під впливом образу ворога формується психологічна установка на знищення протилежної сторони, звершуються героїчні вчинки та подвиги.

Тож, далеко не кожна війна може розв'язати наявні конфлікти. Часто війна ще значніше поглиблює суперечності між воюючими сторонами,

110

загострює й без того глибокі конфлікти. На жаль, сучасна епоха об'єктивно не може стати епохою суцільного миру, порозуміння і злагоди між країнами і народами.

Гелевера Ю., студентка VI курсу Інституту історичної освіти НПУ ім. Драгоманова Науковий керівник – к. і. н., доц. Двірна К. П.

НАСТУП НА УКРАЇНСЬКУ ІНТЕЛІГЕНЦІЮ З КІНЦЯ 20-Х – 30-ТІ РОКИ ХIX СТ.

Роль інтелігенції, як рушія суспільного прогресу в усі часи історичного розвитку України, завжди викликала жвавий інтерес істориків і просто небайдужих людей до минулого своєї Батьківщини, адже інтелігенція зосереджує інтелектуальний потенціал держави та справляє величезний вплив на моральний, духовний і матеріальний розвиток суспільства. В умовах формування тоталітарного суспільства комуністи відводили інтелігенції роль сили, яка буде слухняно обслуговувати більшовицьку ідеологію.

Політика більшовиків стосовно української інтелігенції спочатку не була такою категоричною. Прагнучи закріпитись в Україні, починаючи з 1923 року вони оголошують політику українізації, яка сприяла формуванню в багатьох українців, в тому числі і в інтелігенції, ілюзії щодо справжніх планів комуністів стосовно України. У 1927 р. Й. Сталін вийшов переможцем у затятій боротьбі за владу, що точилася між партійними вождями після смерті В. Лєніна. Відкрита критика політики Сталіна,не кажучи вже про опір його діям, ставала неможливою, оскільки радянські репресивні органи послідовно тероризували, а потім і ліквідували реальну, а також і потенційну опозицію. Деякі вчені кваліфікують централістично-марксистське поєднання особистої диктатури з монолітною партійною організацією як тоталітаризм. Інші називають це просто сталінізмом. Радянські вчені розглядали це як необхідний етап у будівництві соціалізму й довгий час вихваляли Сталіна за мудре керівництво, залізну волю та реалізм.

Індустріалізація й колективізація вели до дедалі більшого зосередження влади у Москві. Систематично знищуючи майже всі аспекти самобутності автономності, Сталін прагнув перетворити Україну просто в адміністративну одиницю Радянського Союзу. І кожний, хто ставав на його шляху, підлягав ліквідації. Основною мішенню стала стара українська інтелігенція. ОДПУ, фабрикуючи «таємні антирадянські організації», застосовуючи фізичний і психологічний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвітлюваних у пресі показових процесах.

Чому ж саме інтелігенція потрапила, як головний об'єкт, на лаву підсудних показових процесів? Тут слід враховувати дію цілого комплексу причин і факторів тієї складної й бурхливої епохи. Відомо, що частина її підтримувала зв'язки з еміграцією — там були друзі, знайомі, навіть родичі. Чимало інтелігентів під час громадянської війни були на боці противників радянської влади чи співчували їм. Багато хто дотримувався позиції політичного нейтралітету і в умовах застосування нового гасла «хто не з нами

— той проти нас» розглядався як живильне середовище «контрреволюції», тобто зараховувався до категорії потенційних ворогів. Не варто забувати і про

111

те, що дехто з представників старої інтелігенції посідав відповідальні керівні, господарські посади. Тому будь-які недоліки тлумачилися як вияв їхньої недоброї волі. Усе це робило стару інтелігенцію зручним об'єктом для політичних переслідувань. По-перше, інтелігенції споконвічно було властиве критичне ставлення до дійсності. Поза усіляких сумнівів, частина інтелігенції висловлювала своє неприйняття тих чи інших змін, що слугувало приводом для дій у відповідь. По-друге, політичні процеси Сталін використав, а деякі було організовано за його прямою вказівкою, з цілком практичною метою: у внутрішньопартійній боротьбі, для обґрунтування тези про загострення класової боротьби у країні, для пояснення господарських невдач тощо.

Першим політичним процесом, що мав показове значення, в Україні була «справа українських есерів». Звинувачені не визнали за собою вини. П'ятьох було засуджено до 10 років концентраційних таборів. Усі інші отримали по 5 років таборів.

Апогеєм боротьби з технічною інтелігенцією стала «шахтинська справа». Під слідство потрапили спеціалісти не лише Шахтинського району Донбасу, а й Харкова. Побіжне відношення до подій в Україні мали два останні показові процеси над старою інтелігенцією: справа «Промпартії» (осінь 1930 р.) і суд над «Союзним бюро меншовиків» (березень 1931 р.), що проходили у Москві. Водночас з цими процесами розгоралося слідство у справі «Трудової селянської партії».

Серед судових процесів, організованих за вказівкою сталінського керівництва, особливе місце займає справа СВУ. У справі обвинувачувалося 45 осіб, серед них 26 учених, 2 письменники, 2 студенти, священик, решта викладачі шкіл, службовці різних установ. Ця організація, очолювана С.Єфремовим, нібито вела роботу по підготовці збройного повстання. Процес над СВУ в 1930 році – це розправа сталінського режиму з українською інтелігенцією. Він став сигналом для знищення УАПЦ. В цей час фабрикуються справи «Українського національного центру», очолюваного нібито М. Грушевським, «Союзу Кубані і України», Української військової організації, «Всеукраїнського есерівського центру», «Польської організації військових» та багато інших.

Згадані політичні процеси були репетицією великого терору 1937 – 1938 років. За висловом О.Солженіцина: «Час показових процесів закінчився. Настала епоха особливих нарад, позасудових розправ та масового переслідування інтелігенції». І знову сумну першість тут захопила Україна

Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізацією в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів. Саме тоді значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і концтаборах, що руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

112

Глінська Л., студентка І курсу Інституту Лінгвістики КиМУ Науковий керівник – к.іст.н., проф. Іванченко Р. П.

ШЕВЧЕНКО У КОЛІ СВОЄЇ СІМ'Ї. ВИХОВАННЯ. ВПЛИВ НА ТВОРЧІСТЬ

Дитинство Тараса Григоровича Шевченко пройшло у мальовничому селі Кирилівка на Черкащині, біля Звенигородщини. Очі маленького хлопчика звикали до розмаїтих краєвидів. Уже тоді в його душі зароджувалася любов до природи рідного краю. Пізніше у своїх творах митець дасть неповторні художні образи української природи, в основі яких лежали враження дитячих і ранніх юнацьких літ.

На терені Звенигородщини відбувалися селянські гайдамацькі рухи. Ще дитиною Тарас чув про боротьбу гайдамаків проти утисків польської шляхти. «Я ж рідний внук одного з гайдамаків», — говорив він пізніше своєму другові Бр. Залеському .

За уточненими даними, дід Іван народився 1761 р., отже, гайдамаком він не міг бути, але ще семилітньою дитиною міг багато чути про антипоміщицький рух. У поемі «Гайдамаки» Шевченко згадав хвилюючі, запальні розповіді діда:

Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало. Як Залізняк, Гонта ляхів покарав. Столітнії очі, як зорі, сіяли.

А слово за словом сміялось, лилось...

І мені, малому, не раз довелось За титаря плакать. І ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче. (І, 139)

Босими ногами сходив Тарас ту місцевість, де діяли учасники цього антипоміщицького руху 1768р., — Кирилівку, Моринці, Боровиків хутір, Будища, Майданівку, Гупалівщину, Лисянку, Воронівку, Лебедин, Вербівку та ін. Разом із сестрою ходив він до Лебединського монастиря, на кладовищі якого поховано багато гайдамаків. У поемі «Гайдамаки» поет посилався також на спогади старих людей, з якими, очевидно, в дитинстві та юнацтві йому доводилося розмовляти. Не раз по селах він чув кобзарів і лірників з їх багатющим репертуаром історичних пісень і дум. Образи цих носіїв історичних національних традицій українського народу Шевченко пізніше відтворював у своїх поезіях. Першу збірочку віршів він назвав образомсимволом народного співця — «Кобзар».

Чумацькі та козацькі пісні любив співати й батько. Дуже багато пісень і казок знали мати, сестри, тітка. Від свого оточення перейняв майбутній поет величезну кількість українських народних пісень і полюбив їх.

Ще в дитинстві виявилася незвичайна допитливість Тараса, намагання розширити свої знання про життя народу. Згодом у повісті «Княгиня» письменник створив автобіографічний образ селянського «кубічного білявого хлопчика», який починає мислити і запитувати: «А что же там за горою? Там должны быть железные столбы, что поддерживают небо! А что если бы пойти да посмотреть, как это они его там подпирают? Пойду да посмотрю, ведь это недалеко». Перша спроба вийти за межі села була невдалою. Тарас заблукав і

113

тільки надвечір зустрів валку чумаків, які, розпитавши хлопця, привезли його до Кирилівки. Інший варіант цієї пригоди розповів пізніше родич поета Варфоломій Шевченко.

Батьки тяжко працювали на панщині, а малих дітей доглядали їхні старші брати та сестри. На все життя збереглися у Шевченка теплі спогади про ніжну, терплячу сестру-няню — Катерину. Тарасові не було дев’яти років, коли вона вийшла заміж за кріпака Антона Красицького в сусіднє с. Зелену Діброву.

В умовах напівнатурального господарства батько змушений був чумакувати, а також возити панську пшеницю до Одеси, Києва та інших міст. Коли Тарас трохи підріс, батько брав його з собою. Ці подорожі також значно розширювали світогляд допитливого хлопця й стали основою відтворення життя трудового українського народу в його геніальній творчості.

Грищенко С., Царалунга В.,

студентки І курсу Коледжу КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Доценко О.Г.

ШЕВЧЕНКО І ДЕКАБРИСТИ

Великий вплив на формування світогляду Т.Г.Шевченка мали декабристи – російські дворянські революціонери, які у грудні 1825 р. підняли збройне повстання проти самодержавно – кріпосницького ладу.

Т.Г. Шевченко глибоко цікавився подвигом революціонерів-декабристів і прославив їх безсмертну справу у своїх поетичних творах, на сторінках щоденника, де назвав їх «благовісниками свободи».

Особисто зустрічаючись з колишніми декабристами, Т.Г. Шевченко відверто симпатизував борцям, які першими підняли збройну руку на царизм і феодально-кріпосницький лад. Повстання декабристів на Сенатській площі в Петербурзі і на засніжених полях України провістили початок визвольного руху в Росії. Дзвін кайданів засланих в Сибір на каторгу декабристів пробуджував до активної діяльності нове покоління борців, революційних демократів.

Про діяльність декабристів Шевченко міг дізнатись по приїзді до Петербурга, коли в памʼяті людей були ще свіжі спогади про повстання і жорстоку розправу царизму над дворянськими революціонерами. Зокрема, йому міг розповідати видатний вчитель і учасник викупу Шевченка з кріпацтва Карл Брюллов. Про декабристів поет міг чути від відомого актора М.С.Щепкіна, який свято шанував їхню памʼять, адже активну участь у викупі актора з кріпацтва брав Сергій Волконський.

Т.Г.Шевченку було відомо про діяльність і долю щонайменше тридцяти декабристів. Портрети пʼятьох повішених революціонерів (П.І.Пестеля, К.Ф.Рилєєва, М.П.Бестужева – Рюміна, С.І.Муравйова – Апостола і П.Г.Каховського) він побачив на обкладинці зарубіжного видання «Полярной Звезды» О.І.Герцена. Профілі пʼяти страчених декабристів на обкладинці журналу стали для поета символом боротьби проти царизму. Шевченко записав у «Щоденнику»: «…портреты первых наших апостолов – мучеников, меня так тяжело, грустно поразили, что я до сих пор ещё не могу отдохнуть от

114

этого мрачного впечатления». Про К.Ф.Рилєєва Т.Г.Шевченко знав чимало з розповідей М.А.Маркевича. Рилєєвським духи тираноборства проникнуті рядки поеми Т.Г.Шевченка «Тризна». Поема «Тризна» («Бесталанный») написана в Яготині у 1843 р., присвʼячена Варварі Рєппіній. Декабрист С.Волконський був рідним дядьком Репніної. В час перебування Шевечнка у Рєпніних прийшла звістка про смерть друга С.Волконського – Микити Муравйова, керівника Північного товариства, автора програми «Конституция» очевидно, ця звістка схвилювала Кобзаря, і він розповідає як друзі «весную память» проспівали, «наилучшего друга они схоронили». Піднесеність розповіді, вживання таких висловів, як «у бога правды и свободы», «вольной речью пламенел», «как царь ума» свідчать про співзвучність «Тризна» поезії декабристів. Декабристи Муравйови – Апостоли часто бували на Полтавщині в с.Обухівка в родині Капністів. Син В.В.Капніста був членом «Союза благоденствія», мав звʼязки з «Південним товариством» і відбував увʼязнення у Петропавлівській фортеці. Шевченко мав дружні звʼязки з О.Капністом, часто зустрічався з ним, перебуваючи в Україні.

З багатьох вірогідних джерел відомо, що Т.Г. Шевченко знав про декабристів братів Муравйових, М.С. Луніна, О.О. Бестужева-Марлінського, В.П. Івашова, М.І. Тургенева, М.І. Лорера, М.І. Муравйова-Апостола, О.І. Якубовича, братів Олександра і Олексія Плещеєвих, братів О.Ф. і Ф.Ф. Вадковських, З.Г. Чернишова, П.О. Муханова, І.І. Пущина, І.Д. Якушкіна, С.І. Кривцова, братів Б.А. і М.А. Бодисків, В.Л. Лукашевича, братів М.С. Бобрищева-Пушкіна і П.С. Бобрищева-Пушкіна, П.М. Свистунова, А.В. Єнтальцева. Звичайно, не всі зустрічі, особисті знайомства поета з декабристами зафіксовані в письмових джерелах, чимало документів втрачено. Однак і виявлені відомості свідчать про постійний інтерес Т.Г. Шевченка до дворянських революціонерів. Та й декабристи, які зустрічалися з поетом, проймалися повагою до українського Прометея.

Гуминюк П.,студент ІІ курсу Київського індустріального коледжу.

Науковий керівник – спеціаліст ІІ категорії, викладач соціально-гуманітарних дисциплін З.І. Гуга

ПЕРШІ КРОКИ ВСТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (19171920 рр.)

Національна революція 1917—1921 рр. тісно пов’язана з історією українського народу, є закономірним етапом розвитку українства, у ній поєдналися національно-визвольний і державотворчий аспекти. Виявом розвитку революції, визрівання модерної української політичної думки стали Універсали Української Центральної Ради, у смисловому полі яких було пройдено шлях від проголошення національно-територіальної автономії у складі федеративної Росії до усвідомлення незалежності і самостійності. Вперше після середини XVII ст. Україна постала як геополітична реальність. Революція мала на меті відродження української нації в усіх сферах суспільного буття — економічній, політичній, духовній, державотворчій. Саме в українській державності 1917-1919 років, передусім в Українській Народній Республіці, історики та політики вбачають доказ легітимності нинішньої

115

України.

1.Утворення УРЦ

Перша світова війна та Лютнева (1917 року) буржуазно-демократична революція в Росії стали поштовхом до відродження державотворчих зусиль українців, землі яких на той час були розділені між Російською та АвстроУгорською імперіями.

8 березня (23 лютого) 1917 р. відбулася лютнева буржуазнодемократична революція в Росії.

15 (2) березня 1917 р. російський імператор Микола ІІ зрікається влади. Влада перейшла до Тимчасового уряду, який очолив князь Г.Львов.

Уберезні 1917 р. по всій країні виникають ради робітничих, солдатських депутатів.

УРосії формується двовладдя між тимчасовим урядом і радами

робітничих, солдатських депутатів. В Україні до цих двох влад добавилася ще третя національна влада Української Центральної Ради, яка спочатку користувалася найбільшою підтримкою населення.

17 (4) березня 1917 р. була заснована Українська Центральна Рада (УЦР), яка офіційно почала діяти 21 березня.

Українська Центральна Рада (УЦР) – український представницький орган влади (парламент), створений представниками українських політичних партій. Головою УЦР було обрано М.Грушевського.

17 (4) березня УЦР телеграмою повідомила Е.Львова і О.Керенського про своє утворення.

На першому етапі своєї діяльності УЦР відстоювала ідею автономії України у складі нової демократичної Росії.

Автономія – самоуправління певної території держави, що наділена самостійністю у вирішенні питань місцевого значення у межах, установлених центральною владою.

1 квітня (19) березня у Києві відбулась стотисячна маніфестація, яка завершилась ухвалою резолюції про доручення УЦР вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо питання автономії України.

19-21 (6-8) квітня 1917 р.відбувся Український національний конгрес у Києві, на якому було вирішено:

- обрати курс на національно-територіальну автономію у складі федеративної демократичної республіки Росії; . Цієї ідеї дотримувалися усі політичні партії, крім українських соціалістів — самостійників та демократично-хліборобської партії, що домагалися на конгресі негайного проголошення повної незалежності України.

- УЦР визнано представницьким законодавчим органом України, розширено її склад: Головою УЦР було обрано видатного історика і громадського діяча М.Грушевського – лідера ТУП, а невдовзі він приєднався до українських есерів. М. Науменко (заступник голови), Д. Антонович (товариш голови), С. Веселовський (писар) та П. Коваль (скарбник), а також голови новостворених дев'яти комісій, які були створені "на зразок окремих міністерств"[2].

Так було сформовано комісії: фінансова, правнича, шкільна, агітаційна, редакційна, друкарських справ, маніфестаційна, інформаційне бюро та пресбюро

- обрано комітет із 20 осіб для ведення роботи між сесіями УЦР, який

116

згодом отримав назву Мала Рада.

- Український Національний конгрес видав Центральній Раді мандат, який вона поклала в основу своєї державотворчої політики. Цей мандат був підтверджений рішенням першого військового з'їзду України, який відбувся 5 (18) травня в Києві.

УЦР підтримали скликані у Києві у травні 1917 р. всеукраїнські з’їзди: військовий, селянський і робітничий.

Тож Конгрес оформив ідеологічні і організаційні основи національнодержавного будівництва. УЦР була визнана національним парламентом; розпочали діяльність президія і постійні комісії УЦР, почав формуватись апарат. Конгрес доручив УЦР створити комітет для розробки статуту автономної України. Перший документ, що регламентував діяльність УЦР, “Наказ Українській Центральній Раді” від 5 травня 1917 р. юридично закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів УЦР і її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів. М.Грушевський визнав за можливе вже говорити про “Тимчасовий Український уряд”.

Отже, досить швидко Центральна Рада практично завершила перший етап своєї організаційної діяльності, а її вплив зріс настільки, що М. Грушевський визнав за можливе говорити про "Тимчасовий Український уряд".

2. Склад УРЦ

Аппарат УРЦ Майбутню Україну Українська Центральна Рада уявляла

демократичною державою, в якій державна влада поділялася б на законодавчу, виконавчу й судову. У концептуальному плані керівників УЦР, на думку дослідників (О. Мироненко), такий поділ влад передбачався, і його елементи існували у реальному державотворенні. Однак, варто наголосити, що у класичному варіанті поділу влад за доби Центральної Ради в Україні не було. Усі владні структури, що діяли у березні 1917 - квітні 1918 pp. лише прагнули втілювати ідею української державності, але так і не стали справжніми державними органами.

Представницька (законодавча) влада Вищою законодавчою інституцією у першій за порядком новітній

національній українській державній формації мали стати Українські Установчі Збори. У перших документах УЦР вони іменувались ще й територіальним з'їздом або Соймом. Головним завданням територіальних зборів мало бути затвердження майбутнього статуту автономної України. Дата їх не називалась, але чітко визначалось, що вони мусять відбутись перед Всеросійськими установчими зборами. З цією метою при Генеральному секретарстві внутрішніх справ виникло спеціальне Виборче бюро, що виконувало координуючу роль у роботі окружних виборчих комісій у п'ятьох відомих губерніях і працювало під керівництвом Всеросійської комісії з справ про вибори до Установчих зборів (Всевибори).

Фактично ж представницька (законодавча) влада в тогочасній Україні реалізовувалася Центральною Радою через Загальні збори (Велика рада) як колективну форму політико-правової діяльності УЦР (О. Мироненко) та комітет (Мала рада) як виконавчий і законом під готовий й орган УЦР.

117

Виконавча влада Зосереджувалася в руках уряду - Генерального секретаріату (з січня

1918 р.- Ради Народних Міністрів). Політичну спрямованість та основні принципи діяльності уряду визначила перша Декларація Генерального секретаріату (червень 1917 р.). У цьому документі йшлося про створення виконавчої "влади цілком нової, сучасної, спертої на зовнішні підвалини, ніж стара європейська і особливо дореволюційна російська власть", за В. Винниченком, - морально-правової влади. Особливий акцент робився на тому, що ця влада є "висновком соціалістичної і демократичної думки".

Статус, структура, завдання й компетенція уряду визначені у: Деклараціях Генерального секретаріату (червень та вересень 1917 р.), Статуті Генерального секретаріату (липень 1917 р.) та виданій Тимчасовим урядом Росії "Тимчасовій інструкції Генеральному секретаріату" (серпень 1917 р.).

Організація місцевої влади й самоврядування В організації місцевої влади за часів УЦР можна виокремити декілька

тенденцій. З одного боку, в рамках успадкованого від царської Росії адміністративно-територіального устрою українських земель УЦР перейняла попередню систему місцевої влад зокрема ту, що була створена під впливом Тимчасового уряду, з надією на її перепідпорядкування собі. Була спроба модернізувати систему органів управління окремими адміністративнотериторіальними одиницями шляхом посилення ролі виборних органів. Владні органи на місцях були також виявом народної самоорганізації у складних революційних умовах. УЦР у формуванні місцевої влади допускала численних прорахунків, зокрема організаційно-правових відсутність належної правової бази, невизначеність самої системи інституцій, що мали закласти фундамент місцевої влади. З іншого боку, формування адміністративно-територіального устрою українських земель перебувало під впливом центральних органів влади. УЦР у своїй діяльності намагалася реорганізувати попередню систему адміністративно-територіального устрою і пристосувати до потреб національно-державного будівництва. Важливим актом нової влади був Закон про територіально-адміністративний поділ УНР, який хоча й не був упроваджений у життя, встановлював нові принципи в організації місцевої влади. Державну територію УНР було поділено на землі, які за площею мали бути чимось середнім між повітом і губернією.

Судова система У справі формування власної судової системи Центральна Рада

пройшла шлях, сповнений численних прорахунків та протистоянь. Реформування судочинства розпочалося фактично лише з грудня 1917 р., однак так і не вдалося створити дієві судові органи, які б сприяли стабілізації ситуації в країні. Значну кількість кримінальних справ щодо цивільних осіб розглядали німецькі та австро-угорські суди, що суперечило чинному на тон час законодавству. Крій того, судові органи УНР не виконали повною мірою своїх завдань, пов'язаних з охороною від посягань на суспільний і державний лад з охороною прав і законних інтересів громадян, не змогли забезпечити захист усіх форм власності..

118

<<< < Предыдущая 1 23 / 63 4 5 6 > Следующая >>>

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
11.11.2018783.87 Кб5заочн 3 розд матер. психотехнології.doc
#
06.02.2016127.49 Кб3Зарубіжний документ.doc
#
06.02.2016127.49 Кб22Зарубіжний документ.doc
#
06.02.201688.01 Кб10зачет ндр.docx
#
06.02.2016108.04 Кб5зачет ндр.docx
#
06.02.20161.61 Mб6Збірник (Том 1).pdf
#
05.07.2019187.39 Кб4звіт (2).doc
#
15.09.201948.67 Кб34звіт Льохи.docx
#
06.02.201697.29 Кб19Звіт по навчальній практиці.docx
#
30.03.201613.37 Кб25Звіт(готовий).docx
#
06.02.201643.01 Кб19ЗВІТ.doc