Військове Будівництво Клуб імені Полуботка запропонував скликати Всеукраїнський

військовий з’їзд . З’їзд почав свою роботу травні 1917 р..Було сформовано Український генеральний військовий комітет.

Учасники з'їзду підтримали вимогу національно-територіальної автономії України, призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України, створення крайового урядового органу, організацію української армії, намітили заходи по українізації армії та військової освіти, підтримали формування першої української військової частини - полку ім. Б. Хмельницького. Командиром полку був призначений полковник Юрій Капкан.Учасники з'їзду обрати Український генеральний військовий комітет на чолі з Симоном Петлюрою.

II Всеукраїнський військовий з'їзд відбувся в Києві з 5-го по 10 червня 1917 року. В роботі з'їзду прийняло участь 2308 делегатів, які репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Таке широке представництво було досягнуте не лише завдяки організаційній діяльності Військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, але й завдяки наказу про заборону з'їзду Олександром Керенським, який надійшов до кожної військової частини.

Головою з'їзду було обрано В. Винниченка. З'їзд прийняв ряд резолюцій політичного і військового характеру. Делегати зажадали, що Тимчасовий уряд визнавав розпорядження Української Центральної Ради і запропонував УЦР негайно приступити до організації самостійних державних і військових структур. З'їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя. На з'їзді було обрано Тимчасову Раду Військових Депутатів у складі 132 чол., яка увійшла до складу УЦР.

III Всеукраїнський військовий з'їзд відбувся з 2-го по 12 листопада 1917 року в Києві. В роботі з'їзду прийняло участь близько 3-х тисяч делегатів з різних військових частин.

На з'їзді були представлені українські партії есерів (найбільша фракція), соціал-демократів, інші партії та групи. До президії були обрані: від українських есерів — Д. Лебединець (голова з'їзду), Шаулко, Блонський, Чернець, від українських есдеків — Табурянський, Скнар (заступник голови), а також безпартійний Лорченко, соціал-федераліст Андрущенко, націоналреволюціонер Коваленко.

На з'їзді було ухвалено рішення «негайно проголосити повну незалежність України і приступити до створення Української армії»[3].

Лідери УЦР пропонували створення не регулярної армії, а народної міліції. 12 листопада 1917 р. розпочало роботу Генеральне Секретарство

військових справ; його очолив С.Петлюра, а по його відставці наприкінці грудня – М.Порш .

23 грудня 1917 р. видано Закон “Про відстрочення призова на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки”, згодом – Закон “Про утворення Комітету по демобілізації армії”, а 16 січня 1918 р. – Тимчасовий закон про утворення українського народного війська, за яким тодішню армію належало демобілізувати і замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, притому до прийняття остаточного закону

119

мав розпочатися набір інструкторів, які після відповідної підготовки приступили б до організації народної міліції

Особливості законодавчої діяльності Метою УЦР із самого початку було здійснення віковічних прагнень

українського народу - законодавчо закріпити відповідні нормативно-правові засади. Законодавча діяльність УЦР пройшла у своєму розвитку два головних етапи (О. і М. Копиленки). Основним здобутком першого етапу, що розпочався рішеннями Всеукраїнського Національного конгресу (квітень 1917 р.), стали широковідомі нині Універсали, а його головний результат - утвердження політико-правової лінії українського державотворення на закріплення суверенітету й розбудову соціально орієнтованої держави. На другому етапі, що розпочався з проголошенням УНР, пріоритетом законодавчої діяльності УЦР було вирішення гострих соціальних та інших нагальних проблем у житті країни, а також вироблення основ законодавчого процесу й законодавчої техніки. Серед чинників, що негативно вплинули на законодавчу діяльність Центральної Ради, були: брак часу, непрофесіоналізм, ідеологічні пристрасті.

2.1 Партійний склад УЦР

Всеукраїнські ради робітничих, селянських і військових депутатів, представників національних меншин перетворилась у масовий представницький орган революційної демократії. До її складу входили представники 19 політичних партій, переважно соціалістичної орієнтації. Не підлягає сумніву, що провідну роль у діяльності Ради відігравали українські політичні партії: УСДРП, УПСР, УПСФ. Українські есери мали найчисельнішу фракцію в Раді. За національним складом українці складали 75 відсотків членів УЦР.

Пересічним членом Малої ради — український інтелігент.

Структура УЦР, Велика і Мала ради, президія, фракції, комісії свідчать про достатньо складну організацію, якій виявились під силу вирішення достатньо непростих завдань, включаючи проголошення української державності, підготовку Конституції УНР.

Українська партія соціалістів федералістів (УПСФ), основним принципом якої була ідея автономії України у федерації з Росією.

Соціал-демократична партія, що вбачала у принципі автономії найліпшу гарантію демократичних і національно-політичних прав народів Росії.

Партія соціалістів-революціонерів, що на своєму з'їзді у квітні 1917 р. висунула вимогу національно-територіальної автономії України у федерації з Росією.

Партія українських соціалістів-самостійників, яка вимагала від Центральної Ради негайного проголошення самостійності Української Народної Республіки.

Українська федеративно-демократична партія, що була заснована 23 грудня 1917 р. ї всупереч своїй назві вимагала негайного проголошення незалежності Української Народної Республіки

Зовнішня політика УЦР.

Оцінюючи зовнішньополітичну діяльність урядів Української Центральної Ради, можна виділити такі тенденції:

Становлення зовнішньополітичних відносин України з іншими державами пройшов неофіційний, напівофіційний та офіційний періоди існування.

120

Розвиток британо-українських і франко-українських відносин 1917— початку 1918 р. свідчить про відсутність у зовнішньополітичній доктрині Великої Британії та Франції чіткої позиції стосовно "українського питання". Самі українські політики не бачили у цих відносинах стратегічної мети, а орієнтувалися па ідею автономії та нейтралітету.

Небажання урядових кіл держав Антанти офіційно визнати уряд УНР пояснюється, з одного боку, нестабільним становищем усередині держави, а з іншого — відсутністю чітко сформульованої та вираженої зовнішньополітичної стратегії України. Водночас ведення різносторонньої дипломатії урядом УНР спричинило ворожість Антанти до намагань укласти Брестський мир.

Зовнішньополітичні альтернативи Української Центральної Ради визначалися низкою чинників міжнародного характеру. У цей період спостерігається зародження ідеї різновекторної дипломатії, яку уряд УНР прагнув спрямувати на досягнення загального миру та захисту своєї держави від агресії більшовицького режиму. Ця ідея втілилась в. укладенні Україною Брестського мирного договору з державами Четверного союзу 9 лютого (27 січня) 1918р. у Бересті.

Література

Історія держави і права України - Терлюк І.Я.

Грушевський М. Українська Центральна Рада і її Універсали: перший і другий // Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991. - С. 6.

Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923. - К.: Темпора, 2002. - Т. І. - С. 115. Зовнішня політика України - Кучик О.С.

Інтернет ресурс http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc/182doc.php http://izno.com.ua/istoriya-ukrayini-tema-31-ukrayinska-revolyutsiya-1917-1918-rr/

Дика А., Дунаєва Ю.,

студентки І курсу Коледжу КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Доценко О.Г.

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО – ВИРАЗНИК ІДЕЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО

НАРОДУ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Великий син українського народу, геніальний поет і самобутній художник, мислитель і революціонер-демократ Тарас Григорович Шевченко займає найпочесніше місце в світовій літературі і образотворчому мистецтві ХIХ століття. В той же час Шевченко відомий як борець за відродження національної самосвідомості, натхненник самотності й незалежності українського народу.

Все життя Великого поета України було пронизане ідеєю служіння українському народу, своїй Батьківщині. Саме Батьківщина була для нього найголовнішою цінністю у житті . Він закликав: « Свою Україну любіть. Любіть її… Во время люте, в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть».

Творчість Т.Г.Шевченка відкрила новий щабель у розвитку української літератури, заклала осново революційно - демократичного її розвитку. Вперше ім’я Т. Шевченка стало відомим в Російській імперії з виходом могутнього

121

творчість Шевченко почав як художник, але переважав в ньому талант поета революційного спрямування, поета, котрий вийшов з глибин українського народу розумів становище, переконання та сподівання українців.

Значним виявом служіння національній ідеї є участь Тараса Шевченка в Кирило-Мефодіївському братстві(1845-1847рр) , яке було першою українською політичною організацією з яскраво вираженою визвольною програмою. Шевченко був представником революційно-демократичного напрямку, виступав за ідею національної революції, створення незалежної Української держави.

Участь Т.Г.Шевченка у Кирило-Мефодіївському товаристві була знаменним етапом у житті українців. Товариство проіснувало лише 15 місяців, але воно було важливою віхою історії визвольної боротьби українського народу.

Велику увагу Шевченка викликав образ будівничого нової української держави – Богдана Хмельницького. Національно-визвольній революції під проводом Хмельницького присвячені твори Шевченка «Розрита могила», «Великий льох», «Переяслав», «Сліпий» тощо. Шевченко називав Богдана «славним», «благородним», «геніальним» і разом з тим критикував, наочно спостерігаючи наслідки Переяславської ради.

Поему «Гайдамаки» велика Т.Шевченко присвятив народному повстанню 1768 р. на Правобережжі, яке увійшло в історію під назвою «Коліївщина». З любов’ю і з захопленням пише поет про ватажків – М.Залізняка та І.Гонту, звеличує інших національно-визвольної боротьби.

В історії світової літератури першої половини ХІХст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова.

Можна зробити висновок, що творчість Т.Г.Шевченка справила могутній вплив на розгортання національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність.

Довгополова А.,студентка V курсу КНУКіМ Науковий керівник – проф. Медведєва В. М.

ЧЕРКАСЬКА ОБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА ДО ЮВІЛЕЮ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Шевченків край… земля безсмертного Тараса. Так називають сьогодні Черкащину – батьківщину людини, яку знає весь цивілізований світ.Про письменника, чиї мистецькі осяги на українському небосхилі вже скоро два століття залишаються недосяжними, ми, здається, знаємо все. Проте пам’ятна дата спокушає вкотре спинитися перед величчю генія, вчитатися в безсмертні роки геніального «Кобзаря».

З метою підготовки й урізноманітнення форм і змісту заходів зі вшанування пам’яті Тараса Шевченка, удосконалення поліграфічного оформлення видань, впровадження досвіду бібліотек області з популяризації творчості Т. Г. Шевченка та Шевченкіани взагалі обласним управлінням культури, обласною бібліотекою ім. Тараса Шевченка було оголошено обласний конкурс «Хай вовіки святиться ім’я Кобзареве!»

Організаційно і методично забезпечували конкурс на місцях районні та

122

міські оргкомітети. Ними було узагальнено творчі доробки бібліотечних установ України.

На розгляд обласного оргкомітету надійшло 58 матеріалів, серед яких: методичні рекомендації, сценарії літературних вечорів, буклети, краєзнавчі розвідки, бібліографічні покажчики, в яких відображено всебічну роботу бібліотек з популяризації творчості Т. Г. Шевченка та Шевченкіани.

Йдучи на зустріч 200-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка, бібліотеки Черкащини усіма засобами популяризують творчу спадщину самого поета та літературу про нього серед користувачів усіх категорій, поєднуючи різноманітні форми наочної, індивідуальної та масової роботи.

З метою організаційно-методичного забезпечення обласного конкурсу центральними бібліотеками розроблено методичні рекомендації з популяризації творчості Т. Г. Шевченка: «Вклонімося волелюбному таланту» (Корсунь-Шевченківська ЦРБ), «Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття» (Чорнобаївська ЦРБ), «На перехресті долі й музи» (Маньківська ЦРБ), «Поет – виразник дум народних» (Черкаська ЦМБ ім. Л. Українки).

Найбільшу кількість матеріалів, надісланих на конкурс, складають сценарії літературно-музичних композицій, літературних вечорів, літературних годин тощо. Серед них звертають увагу сценарії літературно-музичних композицій: «Голос Поета віщий в наші ввійшов серця» (Жашківська ЦРБ); «Моя ти доле молодая! Не покидай мене…»; «Кобзарева криниця» (Драбівська ЦРБ); «Поет. Пророк. Апостол» (Уманська ЦМБ).

На підставі вивчення підсумкових матеріалів районних і міських оргкомітетів, ознайомлення з текстами матеріалів та всебічного їх обговорення обласний оргкомітет відзначив кращі праці учасників обласного конкурсу «Хай вовіки святиться ім’я Кобзареве» та звернув увагу на допущені прогалини чи недоліки при оформленні та бібліографічному описі матеріалів.

Враховуючи такі критерії як творчий фаховий підхід до організації матеріалу, поліграфічного оформлення, фотоілюстрування різноманітних заходів та їхнього змісту по вшануванню пам’яті Т. Г. Шевченка, популяризації його творчості, оргкомітет визначив переможців конкурсу Тальнівську, Корсунь-Шевченківську, Чорнобаївську бібліотеки.

Згідно положення про конкурс ці бібліотеки нагороджуються грамотами управління культури облдержадміністрації та обкому профспілки працівників культури.

Задорожний Б., студент І курсу Інституту психології та соціально-плітичних наук КиМУ Науковий керівник – к.і.н, проф. Клімаш А.І.

ПОЛІТИЧНИЙ МІФ ЯК СКЛАДОВА ПЕРЕДВИБОРЧИХ ПРОЦЕСІВ

Одним з міфів є уявлення про монолітність "антиросійської" позиції Заходу, або, навпаки, про одностайне бажання США та ЄС за всяку ціну втягнути Україну у сферу свого впливу, вирвати її з родини "братніх слов`янських народів". Як бачимо, Україні годі й розраховувати на одностайність Заходу щодо її європейських та євроатлантичних прагнень, принаймні у середньотерміновій перспективі. Однак, навіть у разі досягнення

123

бажаної одностайності щодо членства в НАТО, це буде лише ситуативна позиція або згода, а не та міфологізована зла воля й сила Заходу від якої лишаються сну носії цього міфу.

Слід згадати популярний міф про "мудру політику Володимира Путіна", який розповсюджують та подають у різних форматах не тільки російські ЗМІ, а й деякі вітчизняні політичні діячі. Не думаю, що я перебільшую, оскільки вся мудрість російського керівника подається в контексті моделі "суверенної російської демократії" вільної від впливу "деяких центрів глобального впливу". "Стабільність" у сусідів протиставляється "нестабільності" та "хаосу" в нашій державі.

Міфотворчість є безперервним процесом. Важко собі уявити суспільну свідомість без її невід`ємної складової – міфу. Інша справа, що міфотворчість, як і будь-який суспільний процес, переживає періоди спадів і піднесень – такі собі хвилі. Не треба бути видатним аналітиком, щоб здогадатися, що піки політичної міфотворчості співпадають з виборчими кампаніями. Саме під час виборів – у період всезагальної політичної мобілізації – відбувається активне формування політичних міфів та інтенсивне "просування" їх в свідомість громадян. Невичерпним джерелом політичних міфів у цю пору є передвиборчі штаби, де працюють здібні міфотворці, якість роботи яких оцінюється саме ступенем міфологизації громадської думки. На жаль, робота міфотворчих команд, як правило, має негативний вплив не тільки на стан громадської думки та свідомості окремого індивіда, а й на суспільну мораль в цілому.

Таким чином, політичний міф може розглядатися в якості ефективного засобу проведення сучасних виборчих кампаній, оскільки є інструментом впливу на масову політичну свідомість, хоча і містить у собі певні недоліки. Зокрема, його використання призводить до симуляції головних інститутів демократії, відвертого обману і всіляких маніпуляцій із суспільною свідомістю. Міф як політичний інструмент дозволяє докорінно зламати ситуацію, що склалася на політичній арені, різко змінити громадську думку; перерозподілити владні ресурси; отримати вихід до нових вагомих важелів влади.

Міф забезпечує вихід до важелів управління масовою свідомістю за умови гострого дефіциту владних ресурсів. Міфологічна свідомість стає найбільш відкритою і здатною до сприйняття в кризові історичні періоди – під час війн, революцій, реформ. У такі епохи вона найбільш рухлива і диференційована. Оскільки в політиці ніколи не буває повного спокою, то в ній завжди присутня швидше динамічна, ніж статична рівновага, тому міфи завжди супроводжують цю сферу. Політична міфологія існує й у демократичній, і в тоталітарній державі, будучи невід’ємною частиною політичної системи.

Отже, безліч міфів функціонує і в політичному житті сучасного українського суспільства. Їх характер та ступінь поширення залежать від основних рис українського менталітету, архетипів, що йому притаманні, та політичної ситуації в конкретний проміжок історичного часу. Міфи, що пропонуються нашому суспільству різними політичними силами, стосуються бачення подальшого розвитку держави, політичного устрою, виборчих процесів та інших важливих подій політичного життя, зовнішньої та внутрішньої політики України, партій та їх лідерів тощо. Зрозуміло, що їх неможливо позбутися. Тому бажано, щоб новостворені політичні міфи України

124

використовувались лише в позитивному напрямку, сприяли подальшій інтеграції нашої держави.

Кємалова А., студентка І курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Іванченко Р.П.

МИСТЕЦЬКА СПАДЩИНА Т.Г.ШЕВЧЕНКА

До нашого часу збереглося 835 творів живопису і графіки,що їх виконав Тарас Шевченко в різній техніці протягом усього життя – на металі й дереві. вітчизняних і зарубіжних граверів,а також у копіях. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених його робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання їх датуються 1830-1861 рр. й територіально пов’язані з Росією,Україною і Казахстаном.

За жанром – це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми,архітектурні пейзажі й краєвиди та ескізи й начерки. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні,а також аквареллю, сепією,тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах паперу.

За часом виконання всі живописні й графічні твори Шевченка можна поділити на три періоди: від перших робіт до академічного часу і до заслання (1830-1847 рр), твори років заслання (1847-1857 рр) і роботи, виконані після повернення з заслання до смерті художника (1857-1861 рр). В межах кожного з цих періодів простежуються й коротші за часом етапи, які об’єднують твори не тільки за певною тематикою, а й за художньою вартістю їх і за технічними засобами виконання.

За свідченням самого Шевченка, малювати він почав з раннього дитинства.

У перші роки навчання в Академії мистецтв Шевченко також почав працювати в пейзажному жанрі. Роботи останнього періоду перебування в Академії свідчать про докорінний злам у творчості художника. Перша подорож на Україну (квітень 1843-лютий1844) визначила тематику і характер творів митця,їхні жанри і співвідношення між ними. На Україні Шевченко далі працював над портретом, застосовуючи переважно олійні фарби (портрети Маєвської, Г.Закревського, дітей В.М.Рєпіна). Ці твори набагато виразніші, глибше, ніж акварельні портрети попереднього періоду, розкривають внутрішній світ портретованих.

Мистецький доробок Шевченка часу перебування на Україні складають портрети, підготовчі роботи до ”Живописной Украины ”, виконані олією дві картини – “Селянська родина” та “На пасіці”, пейзажі (тепер як провідний жанр), а також численні рисунки, серед яких і “Вдовина хата на Україні” та “Хата батьків Т.Г.Шевченко в с. Кирилівці”. Всі роботи свідчать про великий інтерес митця до життя українського народу, його побуту, до

образотворчому мистецтві він поклалав початок розвиткові мистецтва офорта.

125

Велике місце в творчості Шевченка в цей час посідав історичний пейзаж, що зумовлено роботою художника в Київський археографічний комісії, для якої він змалював архітектурні пам’ятки й історичні місця. В цих творах висока майстерність поєднується з науково-документальною точністю.

Великий за обсягом і значний за мистецькою вартістю доробок художника періоду заслання. Деякі пейзажі часу Аральскої експедиції Шевченко завершував вже в Оренбурзі за олівцевими рисунками з помітками “для памяті ”,а частіше покладався на свою виняткову зорову пам'ять.

Кильова А., студентка I курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к. і. н., проф. Іванченко Р.П

УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ 1932 – 1933 рр.

За масштабами людський втрат голод - геноцид 1932 – 1933 рр. в Україні не має аналогів у світовій історії, а за жорстокістю він перевершив усі відомі людству війни. З часу трагедії і від перших повідомлень про неї минуло досить багато часу,але в історіографії ця проблема почала реально досліджуватися тільки від 90 х років ХХ ст. Історична наука вперше зіштовхнулася з нечуваним явищем,осмислення якого вимагало принципового нових підходів і нетрадиційних методів. Проте досі історики оминали питання про становище і роль Православної церкви в роки голодомору.

Під час голоду влада посилила економічний тиск на церкву і передусім—на духовенство як її найвпливовішу силу, що перебувала поза соціалістичним сектором економіки. Типовими стали випадки, коли місцеві органи влади вимагали від священиків нарівні з товаровиробниками брати участь в акціях заготівель продукції: хліба,м’яса,меду,сплачувати нечувані раніше податки,нібито «на культурні потреби». Інакше заборонялась їхня діяльність.

Так, наприклад, у Дніпропетровській област на 15 травня 1933 р. було закрито 174 церкв. Це означало,що на території області недіючими виявилось 53% від загальної кількості церков.

У процесі загального наступу 1932-1933 рр. на українське село влада розширила арсенал способів тиску на церкви. Одним із головних стало закриття діючих храмів під приводом необхідності їх використання для зберігання врожаю.

Саме в роки голодомору в сотнях населених пунктів перестали діяти релігійні організації та молитовні будинки.

Масштаби руйнації конфесійної мережі в Україні значно перевершили загальносоюзні показники. На 1 квітня 1936 р. тут залишилося діючими лише 9% від числа церков,що існували до революції, так само як у республіках Закавказзя збереглося 9,8%, в Білорусі – 10,9%, а в Росії – 35,6%.

На початку 40-х рр. у таких областях України, як Він ницька, Донецька, Кіровоградська, Миколаївська, Сумська, Хмельницька не лишилось жодного діючого православного храму. Таким чином, боротьба проти церкви під час Голодомору 1932-1933 рр. вписувалась у загальну картину примусової колективізації українського села і руйнації найбільших міцних міських

126

осередків релігійного побуту,які були здатні справляти свій ідейний вплив на єдність і державницьке життя нашого народу.

Незважаючи на те, що духовенство,як правило, за рівнем матеріальної забезпеченості не було на самому дні соціальної піраміди, політики Голодомору довела його саме до такого критичного стану. Опубліковані листи протоієрея Дмитра Галевича з Поділля виразно характеризують цей стан на тлі людських страждань і смертей. Ось його запис від 4 травня 1933 р.: « Про цю смертність нічого й розповідати. Передають щось жахливе, у що навіть важко повірити,так що краще не писати про це».

У 1932-1933 рр. Україна перетворилася на «суцільний морг просто неба». Кількість жертв Голодомору поповнили багато українських священиків. Так, лист протоієрея Дмитра Галевича з Поділля доповнитє сумну картину Великодня 1933 р.: « При самому вході мене вразила нова неприглядна картина. Починаючи від сходів,які вели на хори, і закінчуючи столом,на якому лежала плащаниця, я побачив масу прийшлого голодного люду,який потоком лежав у два ряди на холодній кам’яній підлозі, яка ще не встигла висохнути після миття. Лежали ці люди, неначе колоди, прикриті якимись лахміттям, наче покійнички, бліді,холодні,худі. Тут уже переживання стали зовсім не великодніми!Оволодівають тобою почуття жалю до цих нещасних, і співчуття до них, і разом – обурення».

Та все ж тотальний тиск тодішнього компартійного керівництва на церкву не міг викорінити традиційну релігійність українців навіть серед міського населення.

Клімук Ю., студентка IV курсу Інституту історичної освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова Науковий керівник – к. і. н., проф. Іванова Л. Г.

НЕПОПУЛЯРИЗОВАНИЙ ТАЛАНТ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Мабуть, немає в Україні такої людини, яка б не знала хто такий Тарас Григорович Шевченко. Та не всі знають, що він зробив значний внесок не лише в поетичну спадщину і мистецтво художників-живописців, а й у розвиток театральної справи. Т.Г.Шевченко вважається основоположником демократичного напряму в українській історичній драматургії.

Світогляд митця на сценічне мистецтво сформувався на основі кращих досягнень російської та української літератури. Т.Г.Шевченко впродовж життя постійно виявляв інтерес до театру. Навіть його відвідування входило до особистого розпорядку дня.

Спогади Т. Г. Шевченка про Петербурзький театр найбільше адресується оперному театру. Зокрема, збереглися численні відгуки на спектаклі, гру акторів і у цих рецензіях Кобзар формує власний погляд на бачення театральної справи. В одній з рецензій Т.Шевченка на бенефіс К.Піунової читаємо: «Головне добросовісно й постійно працювати, прагнути до розширення свого репертуару». З якої і підтверджуються вимоги драматурга до сумлінного ставлення у справі, якою займаєшся. Шевченко-критик побачив у грі К.Піунової простоту, природність, щирість. І саме оті цінності є джерелом майстерності.

127

Найвищим ідеалом актора Кобзар вважає М.Щепкіна. У поезії «Заворожи мене, волхве» він називає його чарівником сцени. У цьому акторі Т.Шевченко бачив людину, яка не стоїть на місці, не зациклюється на досягнутому, а розкриває свій талант у всій широті свого творчого діапазону, у глибинному підході до розкриття характеру персонажа.

Але все ж таки Т.Шевченко бачив позитивний розвиток тенденції «нетеатралізованості театру» (простота, природність, лаконізм) в українському театралізованому мистецтві. На середину 19 століття український театр являв собою лише аматорські об’єднання. Тож Т.Шевченко стає одним з ініціаторів створення таких аматорських гуртків.

І перед ним постає одне з головних завдань: який репертуар у них має бути? Адже найталановитіший і найсумлінніший актор не матиме успіху, якщо п’єса є убогою за своїм змістом.

Як відомо Т.Шевченко навчався у художній академії в Петербурзі. Слава про талант митця була широко відомою не лише в Україні, але і у Російській столиці. І на противагу художній справі, якій митець навчався в столиці імперії в справі театральній – Т.Г.Шевченко не мав «учнівського періоду». Але розуміючи ситуацію театрів тодішньої України, брак сценаріїв про національні українські питання, самотужки створює для них ряд п’єс, основу яких складає принцип народності.

Першою драматичною спробою Т.Шевченка стає п’єса «Невеста»– російською мовою - це уривок першого варіанту драми «Никита Гайдай»(1841).

Опублікований 1842 р. у журналі «Маяк» уривок з романтичної драми «Никита Гайдай» варто розглядати в контексті історичних поглядів Шевченкаромантика початку 1840-х рр. Наш Кобзар вважає період козацтва найвищим рівнем розвитку української свідомості, тому звертається до історичної спадщини. Центральним у творі є ідея патріотизму, пов'язана з боротьбою за національну свободу, почуттями любові до України, до її героїчного минулого, яка в 1830 – на початку 1840-х рр. була співзвучною з концепцією загальнослов'янської єдності.

Варто зазначити, що у драмі порушено проблеми особистого і суспільного, особистого і національного, які згодом переростають у відповідальність героя за долю нації. Драма має ознаки реалізму, оскільки особа героя зображується у тих умовах середовища, в яких зростала, показуючи цим реальну дійсність.

За сюжетом його герой поспішає виконати свій патріотичний обов'язок

– везе послання Богдана Хмельницького до польського короля Владислава ІV зі скаргами на вседозволеність польської шляхти в Україні. Микита вірить у справедливість короля, в його допомогу.

Особливістю п’єси є її незавершена кінцівка, яка залишає глядача у роздумах на подальший розвиток подій. Автор ніби спеціально так робить, адже і за його сучасності доля українського народу, визволення нації не були ще визначеними, він ще очікував і від російського царя справедливості.

Вершиною драматичної творчості Шевченка є «Назар Стодоля». Чому ж «Назар Стодоля» став класикою Шевченківського репертуару і у сучасних театрах?

По-перше, Шевченко показав, що у минулому, як і в сучасності, немає ніякої реальної рівності в суспільстві. Це показано на прикладі драматичного

128

конфлікту інтересів козацької верхівки і рядових козаків. По-друге, насичення етнографічно-побутовими сценами: вечорниці, сватання – вони ще жили в середовищі українського етносу й становили його чарівну національнопоетичну культуру. По-третє, наш Кобзар вдався до гоголівського прийому: поєднання трагічного та комічного, пушкінської манери згущення і гармонійного відтворення зображуваного. Від І.Котляревського Т. Шевченко перейняв образ благородства простої людини. Тож і не дивно, що актуальності «Назар Стодоля» не втратив і до сьогодення.

Тож відзначаючи 200річчя від дня народження Т.Г.Шевченка, варто знати митця не лише як поета, прозаїка, художника, громадського діяча, але і відзначити його значний внесок у розвиток української драматургії!

Копійчук Ю.Р., студентка 4 курсу Інституту історичної освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова Науковий керівник – к.і.н., проф. Іванова Л.Г.

ВИВЧЕННЯ МОВ В КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКІЙ АКАДЕМІЇ В

XVII-XVIII СТ.

Мова – це джерело духовної культури народу, його шлях до національного утвердження та самоідентифікації. Але окрім національної мови, важливим було вивчення й інших мов, бо недарма кажуть: « Скільки ти знаєш мов – стільки разів ти людина». Тому Києво-Могилянська академія як перший вищий навчальний заклад у Східній Європі також дотримувалася концепції всебічного вивчення мов інших народів. Це було спричинено, насамперед, потребою у вивченні іноземних джерел, а до того – знання іноземних мов свідчило про вихованість нашого суспільства.

Програма Академії передбачала вивчення таких мов як латинська, українська, грецька, жидівська, польська, російська, німецька і французька. Іноземні мови вивчались в Академії студентами починаючи з першого класу. Курс навчання однієї мови тривав два-три роки. Для кращого їх засвоєння був створений спеціальний, так званий практичний, клас, де студенти навчалися лише правильній вимові.

В різний час викладали в Академії іноземні мови Іван Самойлович, Іреней Халчинський, Ко¬стянтин Крижанівський та ін. Для кращого засвоєння мов, в Академію запрошу¬вались викладачамі-іноземці. Так, з 1758 р. вже ректором Д. Нащинським була перекладена українською мовою німецька граматика Лангія, а також латинською мовою–наукова праця Ф. Прокоповича «О неудобоносимом иге», котра була видана в Лейпцігу в 1782 р.

Латинська мова, як мова науки, посідала визначне місце – кожен учень мав знати її досконало. Для її закріплення вводилася система, за якою учні в стінах академії повинні були спілкуватися латиною. В.Аскоченський описував: « Під час спілкування латиною той, хто сказав щось граматично неправильно, одразу отримував від товариша calculum–вузенький стовпоподібний паперовий згорток, вкладений у невеликий футляр. Той, хто мав це явне свідчення свого злочину, всіма силами намагався його позбутися, підловивши кого-небудь на помилці». [Сірополко, с. 139] Така система покарань сприяла швидкому вивченню мови, кожен учень стежив не тільки за собою, а й за своїми колегами.

129

Початковим підручником латинської граматики залишався до 1766 року підручник єзуїта Емануїла Альвара «Institutiones linguae latinae» в перекладі на українську мову. Пізніше, цю граматику скомпонували учителі Академії польською мовою.Вивчалася в КМА і грецька мова, хоча вона була в значно меншій пошані.

У 1755 р. в Академії поновлювався курс польської мови, яка вивчалась студентами трьох ви¬щих класів. Хоча ця мова займала другорядне місце в програмі Академії, але багато учнів добре володіло польською мовою. Спершу підручників не було, але вже наприкінці 60-х рр. ХVIII ст. М.Сімигиновський написав одну з кращих граматик польської мови. Відповідно до вимог часу, Київська академія за ініціативою ректора Рафаїла Заборовського з 1738 р. вводить до навчального курсу німецьку мову, а з 1753 р. – французьку. Ці мови користувалися вели¬кою популярністю серед студентів. Боячись поширення ідей французької революції, синод у 1794 р. наказав закрити францу¬зький клас у Київській академії. Новгородський митрополит Петров, якому була доручена ця місія, писав проректору Академії С. Миславському: «Опыт дока¬зал, что неблагоразумные из них (студентів.–3. X.) знанием сего языка злоупотребляют». Однак у 1798 р. французький клас був відкритий знову.

Жидівську мову впроваджено одночасно з німецькою, тобто в 1738 р. Вивчало мову небагато учнів. Адміністрація Академії в своїй записці, поданій митрополитові А. Могилянському, пояснювала малу зацікавленість учнів жидівською мовою тим, що знання цієї мови малокорисно бідним учням, бо з тим знанням «нікого не приглашають до себе господа на кондицій, тоді коли знаючих французьку і німецьку мови непрестанно приглашаютъ».

З 1751 року в Академії вводиться російська мова, російська поезія й риторика. Започат¬кував цю справу ректор Самуїл Миславський за ініціативою Катерини ІІ. Першим викладачем її був професор Давид Нащинський.

Окрім іноземних, вивчалася і рідна, українська мова. У Київській академії відбулося становлення української літера¬турної мови, склалася літературна і поетична школа - К. Сакович, Я. Барановнч, І. Максимович, Д. Туптало, Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Довгалевський, І. Некрашевич, Г. Сковорода. Професори академії написали десятки курсів поетик, в яких розроблялася теорія українською поетичного мистецтва. Викладачі й вихованці академії видали велику кількість ук¬раїнських поетичних книжок, уклали чимало рукописних збірників. В архівах знайдемо чималу кількість літературних творів українською мовою.

В другій половині XVIII ст. посилюється реакційна політика царизму щодо українського народу. В Україні це знайшло свій вияв, зокрема, в забороні друкувати книги й вести офіційне діловодство українською мо-вою. Обмежується також викладання українською мовою, якій відводиться роль сільського діалекту. З 1784 р. викладачі Києво-Могилянської академії повинні були читати лекції «с соблюдением выговора, который наблюдается в Великороссии», але - «если кто из учителей в упущении сей должности примечен будет, об отрешении такового от учитель¬ской должности немедленно доносить его Преосвященству».

Тобто, багатомовність викладання, зрештою, закріпила шлях вивченню української мови, щоб позбавити накш народ основи його національної самобутності.

130

Крушинська В., Чупринюк Л.,

студентки І курсу Коледжу КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Доценко О.Г.

ВИДКРИТТЯ КОЛОНІЗАТОРСЬКОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЙСЬКОГО САМОДЕРЖАВСТВА У ПОЕМІ «СОН» Т. ШЕВЧЕНКА

У травні 1843 р. здійснилася давня мрія Шевченка — він їде в Україну, де не був майже п'ятнадцять років. Спогади про колишні поневіряння на рідній землі, тяжкі враження від кріпацтва на цей час уже потьмяніли в пам'яті Тараса Григоровича. Йому ввижалися широкі поля, могутній Дніпро, вишневі садочки, білі хатки, співучий і працьовитий народ. Але побачив поет замучений люд, кричущу убогість, страшний визиск, безправність. Недоля рідного народу тяжко вразила чуйне серце поета, посилила його пекучу ненависть до самодержавно-кріпосницького ладу. Повернувшись до Петербурга, свої тяжкі враження від трагічних картин народного лиха, роздуми над побаченим Шевченко висловив у поетичній формі, створивши в 1845 р. першу в українській літературі сатиричну поему "Сон".

Під впливом жахливих картин життя українського села у Тараса Шевченка вперше зародилася думка, що визволити себе народ зможе лише сам

ітільки збройним шляхом. Згодом ця думка переросла в переконання.

Упролозі Шевченко змальовує загальні принципи існування російського

самодержавства. Він саркастично таврує найголовніші вади кріпосницького ладу: лицемірство, жорстокість, ненаситність. З іронією описує

поет суспільство, в якому плоди праці одних використовують інші: « У всякого своя доля // І свій шлях широкий: // Той мурує, той руйнує, // Той неситим оком // За край світа зазирає, — // Чи нема країни, // Щоб загарбать і з собою // Взять у домовину.»

Разом з тим, Шевченко не може змиритися з рабською покорою кріпаків, які "мовчать собі, витріщивши очі! Як ягнята", думаючи, "може, так і треба". Розкриваючи народу очі, поет-демократ розвінчує твердження придворних писак про "рай" у селах України де «Латану свитину з каліки знімають. //розпинають вдову за подушне, а сина кують …»

Не знайшовши "раю" в Україні, Тарас Шевченко переносить нас аж у Сибір — далеку, кригою та снігом закуту землю, в якій "людей не чуть, не знать і сліду людської страшної ноги". Але це помилкове враження... "Загули кайдани під землею". То стогнуть народи — жертви самодержавної Російської імперії.

У той же час поет змальовує з безмежною любов'ю постать революціонера. У ліричному звертанні до засланця-революціонера Шевченко стверджує неминучість перемоги свободи, рівності, братерства, утверджує спадкоємність волелюбних, визвольних ідей.

Апофеозу в розкритті гнилої самодержавної системи та її приреченості Шевченко досягає в третій частині своєї поеми. Разом з оповідачем ми опиняємося в столиці російської держави Петербурзі. Тут зосереджувалася вся бюрократична машина царського самодержавства, що гнобила народи. Використовуючи влучні епітети, порівняння, поет дає знищувальну характеристику тогочасній владі.

131

В алегоричній картині "генерального мордобитія" Шевченко розкриває суть експлуататорського суспільства, побудованого на гнобленні, приниженні людини.

Останньою краплиною в бурхливому морі ненависті поета є згадка про колишніх російських царів, які були поневолювачами українського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували Україну Петро І і Катерина II. Із гнівним сарказмом змальовує Тарас Шевченко їх у своїй поемі:

Це той Первий, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову сиротину.

Викриття самодержавно-кріпосницької системи надихало наступні покоління на боротьбу за людську гідність і волю.

Кудєліна М., студентка V курсу КНУКіМ Науковий керівник – проф. Медведєва В. М.

ШЕВЧЕНКОЗНАВЧІ СТУДІЇ В НАЦІОНАЛЬНІЙ ПАРЛАМЕНТСЬКІЙ БІБЛІОТЕЦІ УКРАЇНИ

Національна парламентська бібліотека України - як провідний державний загальнодоступний культурний, освітній, науково-інформаційний заклад, започаткувала засідання бібліотечних Шевченкознавчих студій, метою яких є детальне вивчення життя й творчості геніального українського поета на основі матеріалів, які раніше замовчувались чи були недоступними.

Головним чинником створення Шевченкознавчих студій є також професійна підготовка бібліотекарів. Національна парламентська бібліотека України до 2014 року виклала великий масив інформації, склала найповніший бібліографічний посібник із тим , щоб користувачі мали змогу отримати повну картину життя йтворчості поета.

Шевченкознавчі студії розраховані на різні категорії користувачів НПБУ - студентів, викладачів вищих навчальних закладів, науковців, громадських діячів, працівників музею, служителів церкви та інших.

Форми Шевченкознавчих студій за своїм змістом подаються з сучасних методологічних позицій та за допомогою залучення нової джерельної бази наукових інституцій, архівів, музеїв. Наочними формами представлення матеріалу були презентації факсимільного видання «Альбом Тараса Шевченка 1845 року» та українського культурологічного альманаху «Хроніка - 2000. Зарубіжне шевченкознавство». Також було представлено мультимедійний матеріал: репродукція з альбому «Святий Київ наш великий: Тарас Шевченко і Михайло Сажин» та рідкісні фотографії початку XX століття. Матеріали присвячені київському періоду творчості Т.Г. Шевченка, місцями, пов'язані з перебуванням поета у Києві.

Гармонійним доповненням до роботи Шевченкознавчих студій є діяльність Арт-галереї Національної парламентської бібліотеки України, яка проводить художньо-тематичні виставки. Серед них й виставка каліграфічного плаката викладачів і студентів кафедри графічного дизайну ім. М. Богайчука «Майстер гострого слова», що презентує поетичну творчість Великого Кобзаря через каліграфію і каліграфічний образ. Крім того, була виставка робіт учнів

132

Київської дитячої Академії мистецтв «Наш Шевченко». Юні художники вдало передають емоції, пов’язані з намаганням уявити, доторкнутися до постаті геніального українського поета і художника.

Також були виїзні форми бібліотечних студій. Такі як, виїзд учасників студії на батьківщину Тараса Шевченка та виїзний Всеукраїнський день бібліотек, що відбувся у Каневі під гаслом «Вклонімося Кобзареві», проведення виїзних бібліотечних Шевченкознавчих студій, що дозволило їх учасникам опинитися в одному географічному просторі з геніальним поетом.

У проведенні Шевченкознавчих студій брали активну участь державні органи влади (Кабінет Міністрів України, Міністерство культури України та ін.). Також залучились громадські фонди, спілки письменників, українська бібліотечна асоціація, Фонд народного депутата України, Миколи Томенка.

Саме за сприянням цього фонду у Черкасах презентували «Альбом малюнків Тараса Шевченка 1841-1843 років». Це факсимільне відтворення першого (за хронологією) із чотирьох альбомів малюнків Кобзаря. Тут містяться ескізи, етюди, зарисовки і начерки, виконані в 1841-1845 рр. у Петербурзі та під час його першої подорожі в Україну 1843 року. В альбомі є фрагменти з його майбутньої серії офортів «Живописна Україна», малюнки Києво-Печерської лаври, Видубицького монастиря. Також у виданні містяться 7 аркушів з записами фрагментів українських пісень, написаних рукою Пантелеймона Куліша.

Отже, Шевченкознавчі студії за своїм змістовим наповненням виконують важливу культурологічну місію щодо поглиблення знань серед різних користувачів бібліотеки про велич генія українського народу. Шевченкознавчі студії започаткували новий формат пізнання людини.

Лазоренко В., ст. 3 курсу Інституту історичної освіти НПУ ім. Драгоманова Науковий керівник – к.і.н., доцент Двірна К. П.

СТАЛІНСЬКА ІДЕОЛОГІЧНА ДОКТРИНА У ПОВОЄННІ РОКИ

(1946-1953 рр.)

Зменшення тиску партійно-державного керівництва на українське національно-культурне життя в роки Другої світової війни, що позначилося на патріотичних тенденціях у творчості письменників, художників, композиторів, істориків, збільшення представництва українців на всіх рівнях партійних і виконавчих структур, започаткування національних міністерств закордонних справ та оборони створювали передумови автономних настроїв в українському суспільстві, в УРСР. Тому темі присвячена значна кількість праць сучасних істориків. Стурбоване прагненням інтелігенції до лібералізації існуючого ладу, сталінське керівництво спрямовує свої зусилля на консервацію тоталітарного режиму в СРСР.

Для відновлення старих радянських порядків, збереження особистої влади сталінського режиму вдається до потужної пропагандистської обробки населення, а також застосування терору. Посилення культу Сталіна, нагнітання атмосфери нетерпимості до всього, що не вписувалось у рамки офіційної доктрини спостерігається в кожній союзній республіці. Відродження культурного життя у повоєнні роки проходило з великими труднощами. За

133

умов, коли першочергове значення відводилося відбудові економічного виробництва кураїни на культурну й особливо на соціальну сферу не вистачало коштів.

Ще однією обставиною, яка позначилася на духовному житті радянського суспільства після війни, стало перебування мільйонів людей під час західного походу Червоної Армії поза межами СРСР, у так званому буржуазному світі. Це знайомство з чужою політико-економічною системою, з іншим способом життя справило значний вплив на свідомість багатьох радянських громадян. Люди побачили життя за межами Союзу таким, яким воно було насправді, а не у змалюванні партійної пропаганди. Влада мусила шукати ідейну протидію такому «ворожому» впливові.

Стратегічний курс партійно-державного управління всіма сферами життя в країні у перші повоєнні роки полягав у зміцненні сталінського тоталітарного режиму за допомогою однопартійності, нетерпимості до інакомислення, заперечення плюралізму думок, постійного ідеологічного тиску на всі сфери культурного життя, особливо на творчу інтелігенцію, застосування насильства проти неї. Й. Сталін і керівна верхівка відреагували посиленням тиску на різні верстви населення, на літературу, мистецтво, науку

–всі сфери духовного життя.

Вумовах радянської держави керівництво суспільними процесами зосереджувалося в апараті ЦК ВКП(б) та секретаріаті Й. Сталіна. Усі

принципові питання культурної політики вирішувалися у відповідних відділах вищого партійного апарату. Їхні здійснення суворо контролювала ієрархія республіканських ЦК та місцевих партійних органів.

Національні культури союзних республік, що входили до складу СРСР, за винятком російської культури, перебували під постійною загрозою звинувачень у «буржуазному націоналізмі». Українська культура й наука відчували таку загрозу особливо гостро, оскільки за кількістю населення і своїм господарським значенням Радянська Україна займала одне з ключових місць у Союзі РСР.

Для остаточного позбавлення українців повоєнних ілюзій та надій у 1947 році в Україну був направлений першим секретарем ЦК КП(б)У погромник української інтелігенції і культури Л. Каганович, після чого ситуація в УРСР значно загострилася. Свій другий приїзд в Україну він розпочав з того, що оголосив «український буржуазний націоналізм» головною небезпекою в республіці. Уже в травні 1947 року була схвалена постанова ЦК КП(б)У «Про поліпшення ідейно-політичного виховання кадрів і про боротьбу проти проявів буржуазно-націоналістичної ідеології». Ідеологічні заходи негайно підкріплювалися адміністративно-каральними заходами як стосовно членів партії, так і безпартійних.

Українці знову повинні були забути про лібералізацію суспільнополітичного життя. Пізніше ці роки перебування Л. Кагановича в республіці стали називати «чорними» для радянської України.

Головна увага в цей період приділялася західним землям. Її населення влада намагалася форсованими темпами «привести у відповідність» з радянською системою. Лише з 1944 р. до середини 1946 р. в західні області зі східних областей УРСР, з інших республік, передусім із Росії, туди було направлено 66 тис. керівних партійців. Сталінське керівництво виявляло постійну недовіру до місцевих кадрів, уважаючи їх політично

134

неблагонадійними. Тому більшість керівних посад у закладах культури і науки в західних областях України були передані партійцям зі сходу, хоча в багатьох випадках вони не були готові до такої роботи, не знали місцевих умов, здебільшого не володіли українською мовою і т. д.

Особливо гострого тиску зазнала в західних областях українська церква, де застосовувались систематичні переслідування священнослужителів і віруючих, скорочення релігійних громад, закриття храмів.

Розпочалися висилки, гоніння на церкву, в якій вбачали очільника опозиційного руху в регіоні. Ідеологічна робота, що проводилася в цей період на території України, була спрямована на остаточне знищення самобутньої свідомості українського народу.

Лапіна Є., студентка IV курсу Інституту психології та соціально-політичних наук КиМУ Науковий керівник - к.і.н., проф. Клімаш А. І.

МЕХАНІЗМ СТРИМУВАНЬ І ПРОТИВАГ В КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Основою стабільного функціонування системи державної влади демократичної держави є механізм стримувань і противаг, який забезпечує взаємну підконтрольність різних гілок і центрів державної влади та запобігає концентрації влади в одній гілці чи в руках однієї особи. Механізм стримувань і противаг – це сукупність законодавчо закріплених повноважень, засобів, форм, методів, процедур, призначених для забезпечення реалізації принципу розподілу єдиної державної влади, недопущення домінування будь-якої гілки влади і досягнення динамічної стабільності між ними.

Переважна більшість дослідників звертає увагу на правову сторону досліджуваної проблеми, хоча, на мою думку, сам механізм стримувань і противаг має два аспекти: правовий і політичний. В правовому – це модель, сконструйована в законодавстві, насамперед Конституції. В політичному аспекті – це фактичний результат розвитку політичного механізму та реальна взаємодія вищих органів державної влади між собою.

Суб'єктами механізму стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і Верховний Суд. Механізм виражається насамперед через повноваження цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.

УКонституції України передбачені такі інститути системи «стримувань

іпротиваг»:

1)право «вето» Президента на законопроект, прийнятий Верховною

Радою;

2)імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його усунення з поста; 3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка має наслідком його відставку; 4) участь Верховної Ради у

формуванні Конституційного Суду (призначення третини складу); 5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної

135

дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

Система стримувань і противаг, закріплена в Конституції України, включає чітке визначення термінів функціонування кожного органу державної влади.

Метою запровадження принципу поділу влади у політико-правову практику є забезпечення політичної стабільності та безперервності функціонування державної влади, узгодження дій всіх гілок влади, запобігання кризі системи органів державної влади. Модель механізмів стримувань і противаг, прийнята у політичній практиці демократичних країн, забезпечує:

•розподіл повноважень між органами державної влади;

•відносну самостійність ключових органів державної влади під час здійснення їхніх повноважень;

•надання відповідних контрольних повноважень кожній гілці влади.

Функціонування механізму стримувань і противаг можливе тільки за умов інституційно-розділених гілок державної влади, а незалежне існування гілок державної влади стає реальним тільки за умов існування механізму контролю і балансу між ними, що зумовлює взаємозалежність та нероздільність принципів поділу влади та механізму стримувань і противаг.

Концепція стримувань і противаг функціонує на основі тріади базисних принципів системи стримувань і противаг: взаємодії, взаємозалежності та взаємопроникненні гілок державної влади.

Механізм стримувань і противаг може бути використаний будь-якою гілкою державної влади, але головне його завдання – недопущення такого стан справ, за якого події, що розвиваються, мають безповоротний характер, внаслідок чого застосування стримувань і противаг стає неминучим.

Отже, можна зробити висновок про те, що дієва система стримувань і противаг, основою якої є взаємозалежність та взаємодія всіх гілок влади, можлива лише при загальному бажанні всіх гілок влади діяти спільно для досягнення позитивних результатів. Арбітром же, в разі неузгодженості законодавчої та виконавчої гілок влади, повинен бути лише суд.

Марченко Д., студентка IV курсу Інституту історичної освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова Науковий керівник – к. і. н., проф. Іванова Л. Г.

КНИЖКОВИЙ ДЕКОР ТА ХУДОЖНЄ ОФОРМЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДРУКОВАНОЇ КНИГИ В ПЕРІОД XVI – ПОЧ. XVII СТ.

З XV ст. в Європі спостерігався процес інтенсивного розвитку економіки, культури, політичного життя. Потреба поширення знань у різних галузях виробництва, в торгівлі, науці, освіті спонукала до постійних пошуків простих засобів, дешевого і швидкого виготовлення книг. Ера рукописних книг завершилася вже в середині XV ст . з винаходом друкарського верстата. Варто зазначити , що для XV-XVI ст. тип сприйняття суспільних цінностей певними чином був пов'язаний із технічними новаціями і продиктований попитом .

З появою книг світського характеру створюються нові якості тексту. Якщо середньовічна рукописна книга являла собою унікальний твір мистецтва, виконаний цілим рядом спеціалістів ,що її декорували та наповнювали, була призначена для храмів , монастирів , багатих і знатних осіб , то друкована

136

книга стає, по-перше,більш доступною, ніж рукописна завдяки менш кропіткій праці майстрів, які займалися вже не одиничним виготовленням , а випуском тиражів; по-друге – матеріал виготовлення друкованої книги - папір - був дешевший і доступніший за пергамент; по-третє,саме в ній було розміщено з часом разом із текстовим наповненням, виконаним певними шрифтами, чи не найбільше типів ілюстрування . В історії європейської поліграфії ім’я учня Гуттенберга А. Пфістера відоме тим, що саме він почав уперше робити ілюстрації в книзі, надрукованій з набірної форми. На період XV ст. наповнення книги мініатюрами починає відходити на задній план – новою тенденцією у оформленні друкованої книги стає поява гравюри.

Українські першодруки XVI—XVII ст., як органічна частина загальноєвропейського процесу книгодрукування, здавна виділялися своїм мистецьким виконанням, своєрідними мотивами орнаментації, синтезом європейських та слов’янських традицій. Українські історики та мистецтвознавці сходяться на тому, що Україна нерозривно з європейськими культурними змінами в XVI—XVII зазнає динамічного розвитку. Її захопив великою хвилею рух гуманістичних ідей і технічних нововведень, які на той час переживала вся Європа.

В надзвичайній мірі зростає зацікавленість сусідами та оточуючим світом. На перший план виходить піднесення творчих сил у всіх галузях діяльности. Поява друкованої книжки в перших своїх кроках в Україні була, власне, і виявом, і знаряддям загальноєвропейського гуманістичного руху .

Поширення багатотиражної друкованої книги сприяло більш швидкому і масовому обмінові культурними цінностями, відкривала нові можливості для інтенсифікації культурного спілкування народів.Відповідно до цього при дослідженні тенденцій у розвитку українського книгодрукування культурологи, історики, мистецтвознавці та джерелознавці традиційно виділяють українську графіку першодруків, виданих у XVI-XVII ст. у Львові, Острозі, Києві та інших містах. Вони є цінними пам'ятками історії культури, друкарства, графіки. Майстри українських стародруків дбали про те, щоб видання мали досконалу внутрішню будову, привабливий естетичний вигляд, чимало уваги приділяли малюнкові шрифтів, складанню, верстці, друку, нерідко двоколірному, художньому оздобленню видання у цілому. Дослідники простежують, як в оздобленні стародруків зароджувалися нові елементи оформлення, зокрема, титульний аркуш, так звана форта.

Велику джерельну цінність мають передусім орнаментальні прикраси львівських та острозьких друкарів, зокрема Івана Федорова. Їх творчість стала взірцем для багатьох поколінь українських майстрів. В острозьких виданнях Федорова з'явилися перші зразки виливних прикрас (виливна орнаментика виготовлялася з металу таким же способом, як і друкарський шрифт). Від першодруків кінця XVI — початку XVII ст., зокрема видань Івана Федорова і князя Василя-Костянтина Острозького, українська книга наступних десятиріч успадкувала декоративність, насиченість формами декору, характерними для українських рукописів (заставки, в’язь, окремі види рубрикації), так і загальноєвропейськими елементами оздоблення друкованих книг (набірні орнаменти, кінцівки-маскарони, лінійне обрамлення). Продовжуючи збагачення репертуару способів оформлення книги, друкарні львівського єпископа Гедеона Балабана на початку XVII ст. запровадили до вжитку ілюстративні гравюри, а також характерні для ренесансної книги ініціали із

137

зображеннями людей і тварин і кінцівки-маскарони.

Особливо багатими на складану орнаментику були друки Львівської братської, Києво-Печерської та Унівської друкарень. Наявність великої кількості сюжетних гравюр в українських друках XVII ст. свідчить, що в такий спосіб підвищувався попит на ілюстровані книги, які несли в народні маси знання, розширювали їхній світогляд, впливали на естетичні уявлення.

Не випадково уже в першій половині XVII ст. з'явилася гравійована книга без тексту, з одними лише сюжетними зображеннями. Стародруки свідчать, що українські майстри були добре обізнані із друкарською справою Західної Європи, і це дає можливість стверджувати про співпрацю українських друкарів із європейськими майстрами.

Таким чином, книги, видані у XVI—XVII ст.в українських землях, належать до цінних пам'яток друкарського і графічного мистецтва. Визначних успіхів українські друкарі, художники і гравери домоглися в галузі декоративного оздоблення і сюжетної гравюри. Українські друки XVI—XVII ст. рясно прикрашені численними декоративними титульними аркушами, заставками, кінцівками, художніми ініціалами, фронтоспісними гравюрами й текстовими ілюстраціями. Відзначається передусім багате гравійоване обрамлення титульних сторінок, так звані форти. Не менш плідною була діяльність українських граверів у галузі створення декоративних оздоб — заставок, кінцівок, художніх ініціалів. Принцип рясного декорування стародруків повністю перейнято від української і взагалі від східнослов'янської рукописної книги. Сама поява ілюстративної гравюри в українських стародруках, як зазначає дослідник О. О. Сидоров,— «найважливіший внесок України в історію нашої вітчизняної книги» .

Махотенко М., студент Інституту історичної освіти НПУ імені М.П. Драгоманова Науковий керівник - к.і.н., проф. Іванова Л.Г.

ДО ПИТАННЯ ОЦІНКИ ЗМІНИ ПОЛІТИЧНОГО КУРСУ І. МАЗЕПОЮ

Актуальність роботи полягає у формуванні об’єктивної оцінки вчинку І.Мазепи, а саме переходу частини козацької старшини на бік Карла ХІІ. В сучасних умовах у зв’язку зі складною зовнішньополітичною ситуацією в Україні, хитанням маятника від Росії до Європи і навпаки, необхідно неупереджено підійти до тих питань історії, що є проблемними і спільними для України, Росії, Швеції, Польщі та в деякій мірі інших держав.

В першу чергу варто окреслити коло факторів, що мали вплив і стали вирішальними при виборі гетьманом політичного курсу, а саме:

Політичний. Хоч у період гетьманування І.Мазепи автономні права Гетьманщини і розширились, що зокрема стосується самоуправління та в жодному разі не можна говорити, що Гетьманщина набувала рис суверенності.

В свою чергу Швеція не мала жодних територіальних претензій на землі, що знаходились під юрисдикцією Гетьмана, а це означає, що протекціонізм Карла ХІІ носив лиш декларативний характер. Тобто І.Мазепа все ж прагнув створити українську державу європейського зразка.

Геополітичний. Переорієнтація відбулась в умовах Північної війни, в

138

якій Річ Посполита, Російська імперія, Данія і Саксонія протистояли Швеції. Цілі їх були досить прагматичними: коаліція намагалась врівноважити баланс сил у Центральній і Східній Європі за рахунок усунення панування Швеції у південному і східному регіонах Балтійського моря.

Релігійний. У даному питанні більшість істориків констатують, що єдність релігії стала однією з головних причин державно-політичного союзу в 1654 році. Та не варто забувати і про складність відносин між Московською і Київською метрополіями.

Військовий. Українські загони, що воювали проти Шведів уже 8 років не зрозуміли маневру Гетьмана, тим паче значна їх кількість знаходилась за межами Гетьманщини (дислокувались в Литві і Російській імперії).

Економічний. Традиційна господарська система українських земель розвивалась у тісному взаємозв’язку з російським господарством. Проте посилення визиску центральною владою, в основному на військові потреби, підірвало позиції українського шляхетства. Саме економічна складова в більшій мірі вплинула на розкол в середовищі старшини на прихильників і противників переорієнтації.

Соціальний. Йдучи назустріч класовим інтересам козацько-шляхетської старшини, гетьман Мазепа поступово урізав права широких народних мас і, перш за все, селян, збіднілих козаків, а універсалом 1701 року “обмежив”, тобто узаконив дводенну панщину, чим сприяв відновленню феодальнокріпосницьких порядків у краї. Такий курс призвів до того, що гетьман і його політика сприймались селянством, більшістю козацтва як “шляхетські”, тобто такі, що йшли врозріз з історичною традицією боротьби за волю.

Роблячи ставку на вузьку групу соратників І.Мазепа переоцінив могутність і потенціал армії Карла ХІІ [8, 174].

Підводячи підсумки варто зауважити, що сам факт переорієнтації української еліти на чолі з І.Мазепою на бік Швеції варто розглядати в комплексному зв’язку цілої низки факторів, які так чи інакше були враховані Гетьманом.

Що дала Україні акція Мазепи? Лівобережна Україна залишилась під владою російського царя. Статус Гетьманщини було збережено, але Запорозька Січ ліквідована. Політичні і військові позиції російського царизму в Україні посилились. Правобережна Україна залишилась під владою Польщі. Причорномор’я продовжувало перебувати у складі Кримського ханства.

Україна як політичне утворення (державність) і етнічна спільнота (народ) набули авторитету політично ненадійних і непередбачуваних союзників. Серед української верхівки і народу утвердилась політично шкідлива традиція поділу на “проросійських” та “антиросійських”. Російський імперіалізм отримав нагоду звинувачувати українців у політичному “зрадництві”. Українська козацька старшина як суспільний стан послабила власні політичні позиції і підпорядкувалась російському царизму і дворянству. Запорозьке козацтво втратило військову могутність і роль соціального авангарду українського народу. Серед народу все більше почала поширюватись недовіра до української верхівки, її соціального курсу, виплеканого Мазепою, політична дезорієнтація і відсторонення від політики значної частини козацтва.

Проте необхідно зауважити, що в політичному сенсі ця акція мала не довгостроковий, проте реальний позитивний результат. Гетьман діючи в

139

об’єктивних реаліях зробив значний крок у шляху до розбудови власної держави.

Мельник М., студентка І курсу Юридичного інституту КиМУ Науковий керівник – к. і. н., проф. Іванченко Р. П.

ПЕРЕМОГА ІДЕЇ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ

Історія українського народу в XX ст. пройшла під гаслом «Української соборної самостійної держави», коли соборність передбачала об'єднання земель українського етносу в єдину державу та створення спільного світогляду українців.

Початки ідеї єдності українських земель закладені досить давно. Ще в 1097 р. на Любецькому з'їзді князів пролунали заклики до єднання земель Подніпровсько-Прикарпатського регіону одній державі. Ці ж ідеї лунали зі сторінок «Русалки Дністрової», «Книги буття українського народу» КирилоМефодіївського товариства. В творчості закликали Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Ю. Бачинського ,М. Міхновського та інших діячів.

Українська революція 1917 року наблизила цю ідею до реальності. В результаті ухвалення III Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшли 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду. 13 листопада того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. Незважаючи на розбіжності й власні амбіції, лідери двох українських держав перед загрозою смертельної небезпеки дійшли згоди щодо об'єднання своїх держав. Здійснилась мрія багатьох поколінь борців за незалежність і соборність України. Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, делегація якої 6 листопада 1918 року прибула до Києва з проханням воєнної та морально-політичної підтримки в гетьмана П.Скоропадського. 10 листопада 1918 р. Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: «Державному Секретаріатові проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу».

З приходом до влади Директорії об'єднавчий процес відновився.1 грудня 1918 року у Фастові укладено «Передвступний договір» про об'єднання. З січня 1919 р. у Станіславі Українська Національна Рада урочисто проголосила об'єднання УНР та ЗУНР в одну суверенну державу.Основні урочистості з нагоди об'єднання й соборності українських земель в одній державі відбулися в Києві. День соборності України — свято України, що віднедавна відзначається щороку 22 січня в день проголошення Акту возз'єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, яке відбулося вже 1919 році.З наукової точки зору це об'єднання було відродженням істричної справедливості, коли дві українські території об'єдналися в єдину державність, а українці стали спільною родиною. Хоча в ході тодішніх подій ця соборність була зруйнована і тривалий час вона лишалась як символ майбутнього відродження всієї України.

Проте справжнє об'єднання не відбулось. Через декілька днів

140

Директорія залишила Київ. Територія України була окупована з одного боку польськими військами, а з іншого – радянськими. Але акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну історичну традицію Київської Русі і козацько – гетьманської державності.

В 90-х роках XX століття патріотичні сили України в передчутті розпаду СРСР згуртувалися й 21 січня 1990 р. організували «живий ланцюг» між Києвом і Львовом як символ духовної єдності людей східних і західних земель України, як запорука існування єдиної, соборної України. Від 1 до 3 мільйонів людей, узявшись за руки, створили на дорогах і шосе безперервний ланцюг від Києва до Львова. Офіційно День соборності відзначається в Україні з 1999 року згідно з Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року. Свято встановлено «... враховуючи велике політичне та історичне значення об'єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави...»

Мірзоян Р.,

учень 10 класу Ліцею КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Доценко О.Г.

ОЦІНКА ДІЯЛЬНОСТІ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У ТВОРАХ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Як герой національно-визвольної революції українського народу, видатний будівничий Української держави Богдан Хмельницький привертав увагу Шевченка все життя. Про Хмельницького і події, пов’язані з його діяльністю, йдеться у поетичних творах "Гайдамаки", "Розрита могила", "Сліпий", "Великий льох", "Стоїть в селі Суботові", "За що ми любимо Богдана", "Сон", "Заступила чорна Хмара", "Ой чого ти почорніло", у його драмах «Назар Стодоля», «Никита Гайдай», у прозі «Близнецы», «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Виключно позитивно оцінюється гетьман Хмельницький у малярській спадщині Т. Шевченка. Відвідавши місця, пов'язані з визвольною війною під проводом Б. Хмельницького, Шевченко-художник свої враження від побаченого передає в роботах «Дари в Чигирині 1649 року», «Богданові руїни

вСуботові», «Богданова церква в Суботові» та інших.

Улисті до Я. Кухаренка Т. Шевченко писав: «І на Хортиці, і скрізь був і

все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями». На всіх полотнах Гетьман зображений у центрі групової композиції. Цим наголошується на його зв'язку з народом.

Т. Шевченко шанобливо називає Б. Хмельницького «славним», «благородним», «праведним гетьманом», «козацьким розумним батьком».

В той же час у творах «Розрита могила», «Якби то ти, Богдане п’яний» поет називає Богдана «великий, славний! Та не дуже», і навіть проклинає: «Якби ти на світ не родивсь, або в колисці ще втопивсь».

У вірші «Стоїть в селі Суботові» Шевченко позитивно оцінює прагнення Хмельницького підписати військово-політичний союз з Московією, щоб нарешті завершити кровопролитну війну, яка тривала вже шість років. Він сподівався на допомогу і ставлення до українського народу як до

141

православного єдиновірного брата, щоб «москаль добром і лихом з козаком ділився». Оцінюючи наслідки цього союзу, поет з гіркотою зауважує: «Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало: москалики, що заздріли, то все обчухрали».

Проаналізувавши рішення Переяславської ради з відстані часу, Шевченко зробив висновок: «Пора перестать кадить фимиам перед порфирородными идолами», – тобто перестати канонізувати своїх героїв, навіть таких великих і славних, як Б. Хмельницький.

В умовах царської Росії, коли Б. Хмельницькому приписували прагнення до так званого «возз’єднання» України з Росією Шевченку були недоступні документи, які свідчили, що гетьман наочно побачив політику Москви після 1654 року і почав готувати коаліцію європейських країн для утвердження незалежної Української держави.

Омельченко О., студентка I курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Іванченко Р.П.

ЧИМ ЗАВИНИЛА УКРАЇНА?

Після революційних подій 1917–1920 рр., коли український народ показав, що він спроможний створити свою державу, що він не бажає більше визнавати імперського гніту Російської держави – стали викликати у більшовицького уряду страх втратити Україну як житницю нової більшовицької імперії. Тому вони за ініціативою свого вождя В. Леніна виробили нову тактику ослаблення і нищення українського народу. В 1921– 1922 рр. в Україні був організований перший голодомор українського населення! Наступний голодомор 1932–1933 рр. Він призвів до багатомільйонних людських втрат – до 10 млн. – у сільській місцевості на території Української СРР. Він був розрахований на придушення українського національно-визвольного руху через фізичне знищення частини українських селян.

При цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору. За офіційними даними 1929 року було вивезенно 5 млн.тон зерна. А 1 вересня 1932 в Москві політбюро ЦК ВКП(б) затвердило вересневий план хлібозаготівель в обсязі 290 млн пудів для селянського і радгоспного секторів, розподіливши по регіонах: для України – 85 млн, для Північного Кавказу – 30 млн, для Поволжя – 51,2 млн, для Казахстану – 13,1 млн, для Уралу – 11,6 млн, для Башкирії – 10,4 млн, для Московської області – 8,8 млн, для Сибіру – 14,6 млн. Крім того більшовицька влада забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону. Попри те, що дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як убивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання.

Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише

142

навмисно замовчувалося радянською владою, але й узагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. У порівнянні, Голод на Поволжі 1921—1922 роках та голод під час блокади Ленінграду в роки Другої світової війни активно висвітлювались в радянських засобах масової інформації та в історичній літературі.

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що цей штучний голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Відповідно до соціологічного опитування, проведеного 2010 року, 60% громадян України вважають Голодомор геноцидом. 2003 року Український парламент назвав, а 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. 2010 року судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду. Винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, а саме генерального секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна, секретарів ЦК ВКП(б) Лазара Кагановича та Павла Постишева, голову Раднаркому СРСР В'ячеслава Молотова, генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, голову Раднаркому УРСР Власа Чубара і констатував, що за даними науководемографічної експертизи загальна кількість людських втрат від Голодомору становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. Інші автори наводять інші цифри-Ото Мілер писав, що від голоду загинуло 7,5 млн. В інших джерелах іноземні автори називають іншу цифру –майже 15 млн.Радянська влада намагалася заперечувати голодомор через своїх прихильників на Заході. Уже через два дні після появи у західних газетах репортажу Ґареса Джоунза, 31 березня 1933 року, газета «New York Times» опублікувала статтю власкора у Москві Вальтера Дюранті із запереченням факту Голодомору. Потім у приватній розмові з дипломатом цей журналіст фактично зізнався, що говорив неправду.

Омельченко О., студентка I курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник –к.і.н., проф. Іванченко Р.П.

ІВАН СУЛИМА

Іван Михайлович Сулима (р.нар.невід. – 12 грудня 1635), гетьман нереєстрових запорозьких козаків (1628–1629, 1630–1635), дрібний шляхтич. Народився в с.Рогощах (нині Чернігівського району Чернігівської області). Рід Сулими занесено в родову книгу Полтавської губернії.

У свої перші морські походи Іван Сулима ходив із Самійлом Кішкою ще достатньо молодим козаком. В одному з походів у бою з турецькою ескадрою, десь близько 1605 року, у чайку Сулими вцілили турецькі гармати. Турецькі воїни повитягали козаків із води і тут же прикували до весел своєї військової галери. Неволя галерного бранця продовжувалася для Сулими довгих 15 років. Перед його очима постійно стояв приклад визволення з 26-річної неволікаторги Самійла Кішки. Такий випадок трапився йому лише через 15 років. У той час турецький флот воював з Венецією, тож Сулима з галерою був на війні.

143

За однією з найпоширеніших версій, Іванові Сулимі якимось дивом вдалося звільнитися від кайданів та звільнити від пут своїх побратимів по неволі. Звільнившись посеред ночі, колишнім бранцям вдалося захопити бойову галеру разом з її екіпажем в 300 чоловік яничар, яких прикували до галери. А невдовзі Сулима пришвартувався в Римі і вишикував на пристані тих відбірних яничарів, закутих у кайдани. Подивитися на це видовище збіглося мало не все місто. Чутка про надзвичайну подію дійшла і до Папи Римського Павла V Боргеза, який побажав особисто подивитися на відважного командира. Сулима тоді одержав від папи Павла V золоту медалю з папським портретом. Повернувся в Україну Сулима з європейською славою, яку вимушені були визнавати і при королівському дворі в Польші. Окрім Сулими, ніхто з полководців Речі Посполитої не удостоювався найвищої в Європі папської золотої медалі.

Восени 1628 року, після загибелі гетьмана Григорія Чорного, Сулима обирається гетьманом реєстрових козаків.

У 1632 році гетьман Сулима провів свій знаменитий похід в Азовське море, де взяв штурмом турецьку фортецю Азов у гирлі Дону. Нікому з українських флотоводців до нього не вдавалося взяти Азова. Всім стало ясно, що Січ висунула нового неординарного козацького полководця.

Розлючений падінням Азова султан, послав до Очакова могутню ескадру із 20 важких галер. Але нічною атакою Сулима прорвав виставлену турками оборону, потопивши п'ять галер, а з десяток вивів із ладу. А в серпні 1635, повертаючись із походу проти Туреччини він зруйнував щойно збудовану польську фортецю Кодак на Дніпрі. Знищення Кодака викликало неймовірний гнів польської влади.

На Україну для розслідування нападу на фортецю відправили коронного гетьмана Конєцпольського із значним військом. Головним їхнім завданням було не допустити розгортання повстання.

Згідно з деякими історичними джерелами, поляки через реєстровців обіцяли життя Сулимі і його найближчому оточенню у випадку добровільної здачі. Сулима повірив обіцянкам і здався. Разом з ним здалися ще п'ятеро керівників повстання. Сулиму та інших вождів відправили до Варшави на суд. Суд був невблаганним і засудив козацького вождя і його сподвижників до страти. Сулима, намагаючись уникнути покарання, хотів прийняти католицтво (можливо, його змусили це зробити), але і це йому не допомогло – поляки вирішили влаштувати показову страту. В останньому бажанні Сулима просив, щоб йому в труну поклали золоту медаль, отриману від Папи Римського. Але йому не судилося мати труни – Сулимі відрубали голову, тіло його четвертували і розвісили на міських стінах Варшави.

Так польське панство розправлялося із видатними козацьким полководцем, який успішно громив і турецькі фортеці і якого панство боялося як можливого очільника народного повстання в Україні проти польського гніту.

144

Омельянчук А., студентка І курсу Коледжу КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Доценко О.Г.

СВІТОГЛЯД ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

Світогляд Тараса Григоровича Шевченка формувався в умовах феодально-кріпосницької системи Росії, під безпосереднім впливом антикріпосницького руху, революційної боротьби народних мас проти соціального і національного гноблення.

На відміну від більшості інших представників інтелігенції Шевченко не вірив у ліберальні проекти поступових реформ. У його віршах відкрито пропагувалися радикальні, революційні методи знищення несправедливості в суспільстві. У знаменитому «Заповіті» він закликав своїх земляків: «Поховайте, та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте, І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.»

Обурення Шевченка соціальною несправедливістю нероздільно перепліталось з його ненавистю до національного гноблення в Україні, на цій «нашій несвоїй землі», як він про неї писав. Непримиренний ворог царського самодержавства, він закликав до самовизначення України задовго до того як цю ідею підтримали його помірковані колеги-інтелігенти. Така спрямованість з усією очевидністю проступає в його тлумаченні історії України. Хмельницький для Шевченка — і «геніальний бунтар», і людина, відповідальна за фатальний союз України з Росією, внаслідок чого Україна втратила своє самоврядування. Його симпатії на боці таких козацьких ватажків як Полуботок, що повставали проти царів: тих же, хто потурав Москві, він нещадно засуджував.

Але націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим, він вважав прагнення України до свободи складовою всезагальної боротьби за справедливість. Як свідчать поема «Єретик», присвячена знаменитому чеському великомученику Янові Гусу, та поема «Кавказ», поет симпатизує пригнобленим народам усього світу.

Поезія Шевченка (деякі її зразки були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) розбурхувала в його сучасників нові хвилюючі думки й почуття. Історик М.Костомаров писав: «Шевченкова муза зірвала покрови, що закривали від нас життя народу, й споглядати його було страшно, солодко, боляче й п'янко».

Тарас Шевченко не лукавив із собою у послідовній антикріпацькій та антицарській позиції, критиці соціальних та суспільно-політичних порядків самодержавно-кріпацької Росії, справедливо вважаючи кріпацтво і самодержавство основою не тільки небаченого гноблення народів, а й причиною відсталості самої Росії.

Світоглядні позиції Шевченка зумовили своєрідність його ставлення до минулого, історії. Бачення світу у нього при всій загальнолюдській спрямованості глибоко національне, позачасове.

Саме тому його цікавили в історичному минулому України передусім події і традиції, які були пов'язані з визвольною боротьбою українського народу проти своїх поневолювачів, соціального рабства, національного гноблення. Він високо цінував Запорізьку Січ, історичних діячів, які стояли на

145

чолі визвольної боротьби українського народу, цінував їх такими, якими вони були.

Створивши українську літературну мову, українську літературу як чинник національної самосвідомості, могутню зброю у розвитку культури українського народу, освічуючи його у дусі вільнодумства, гуманізму та патріотизму, Тарас Григорович спростував великодержавне твердження про те, що українська мова загалом не існує, так і погляди русифікованого "освіченого" пануючого класу і його прибічників на українську мову як на мужицьке "наречіє". Збагативши рідну мову, розглядав її як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, закликаючи навчатися чужого і не цуратися свого.

Таким чином, світогляд Т.Г.Шевченка характеризувався глибоким демократизмом, органічною народністю, високими гуманістичними ідеалами.

Осипович І., студентка І курсу Інституту лінгвістики КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Іванченко Р. П.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО І КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО

Однією із найвизначніших у XIX ст. політично-просвітницьких організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українського визвольного руху. Воно отримало назву на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. До цього братства був причетним геніальний поет та художник Тарас Шевченко. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення національної свідомості в середовищі української інтелігенції.

Соціальний склад братства відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті цього століття, членами яких були здебільшого представники аристократичних кіл. Ряди Кирило-Мефодіївського товариства поповнювали переважно діти збіднілих дворян, чиновників і селян. Так, П.Куліш походив із родини вільних селян, Шевченко — із селян-кріпаків, а Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика та української кріпачки. Це були представники демократичної інтелігенції, яка вже утвердилася в керівництві культурницькими процесами в Україні і тепер розширювала свій вплив на політичну боротьбу українського народу.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була продовженням ідей українського національно-культурного відродження і демократичних поглядів діячів руху слов'янської солідарності та єдності. Вони виступали проти кріпосного права, боролися за його ліквідацію. Але не всі члени КирилоМефодіївського товариства мали однакові погляди на шляхи здійснення цієї мети. Частина членів братства поділяла революційно-демократичні погляди, які вносив в їхнє середовище Т. Шевченко. Інша частина, до якої належали П. Куліш, Н. Костомаров, пропагувала ідеї політичних та культурних суспільних перемін більше еволюційним шляхом.

Радикальніша група цієї організації (а її погляди поділяв і Т. Шевченко)

146

висувала такі вимоги: відміна кріпацтва, звільнення всіх слов'янських народів від національного гніту, об'єднання їх у вільну федеративну республіку із парламентською владою, рівні права усім народностям. Саме кириломефодіївці ставили питання про створення української держави, яка б увійшла до республіканської федерації слов'янських народів. Сам Шевченко вважав, що таке об'єднання може відбутися в результаті всенародного повстання.

Поет відкинув ідеологію «малоросійства», основою якої були ідеї нероздільності Малої та Великої Русі, визнання та схиляння перед владою імператора. Найбільшу вину за поневолення України Т. Шевченко покладав на Росію та російських імператорів. Йому, зрештою, належить визначення національної ідеї, зміст якої актуальний і нині: одночасне національне та соціальне визволення українського народу.Ці погляди були властиві й іншим братчикам.

У 1847 році Кирило-Мефодіївське товариство було розкрите царською владою, а всі його члени були заарештовані. Їх засудили або до в'язниці, або до каторги на різні терміни.

Та найбільш жорстоко цар Микола І розправився із Тарасом Шевченком: його віддали в солдати, заборонивши і писати, і малювати. На допитах поет усе заперечував, але при обшуках були знайдені його вірші, поеми, які викривали усіх гнобителів, карикатури на царя і царицю. Поет і далі залишався виразником вільнолюбства всього українського народу.

Полканова М., студентка І курсу Коледжу КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Доценко О.Г.

КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1630 р. У ТВОРІ Т.ШЕВЧЕНКА «ТАРАСОВА НІЧ»

Поема «Тарасова Ніч» написана у 1838 р. у Петербурзі. ЇЇ публікація була заборонена в Росії. «Тарасова Ніч» - це перший з відомих творів Шевченка,в якому він звернувся до поетичного осмислення історичного минулого України.

В основі твору – історична подія: перемога козаків над польськошляхетським військом С. Конєцпольського.

Федорович Тарас (Трясило) — гетьман нереєстрового козацтва в 1629— 1630. Відзначився під час походів запорожців на Крим. Навесні 1630 р. очолив козацько-селянське повстання, що охопило майже всю Наддніпрянщину. Головні битви з польским військом відбувалися у травні 1630 р. під Переяславом. Успіхи повстанців змусили поляків піти на укладення Переяславської угоди (28 травня 1630 р.), після чого Федорович відійшов на Запорожжя для продовження боротьби. В 1632—16ЗЗ він брав участь у війні проти Московської держави на боці Речі Посполитої.

У поемі правдиво відображено хід повстання.Шевченко так описує бій 15 травня 1630 р. під Переяславом: «Обізвавсь Тарас Трясило/Гіркими сльозами:/«Бідна моя Україно,/Стоптана ляхами!/Україно, Україно!/Ненько моя, ненько!/Як згадаю тебе, краю,/Заплаче серденько...»

У поемі «Тарасова Ніч» Шевченко зображає відважного сина України,який закликає боротися з ворогами.

Повстанню передував козацько-польський збройний конфлікт 1625 р.,в

147

результаті якого була укладена Куруківська угода. Вона обмежувала кількість реєстрових козаків 6-ма тисячами. Решта мали повернутися до своїх панів.

Звичайно,мир не міг бути тривалим,оскільки він не лише поглибив протиріч між реєстровими(привілейованими) і низовими («незаконними») козаками,але і залишив без захисту селянство і міщан-основну масу повсталих. На Січі організаційно оформилося нереєстрове козацьке Військо Запорозьке Низове.

У 1628 р. запорожці не визнали нового гетьмана Григорія Чорного й обрали гетьманом Тараса Федоровича. Чорний спробував взяти під

контроль низове козацтво, що призвело до чергового соціального вибуху. У березні 1630 р. загін січовиків захопив Г. Чорного і привіз його на Запорожжя. На козацькій радо його було засуджено і страчено. Тарас Федорович на чолі 10-тисячного війська рушив на Правобережжя. Він звертався до народу з універсалами, які закликали вступати до його загонів, «добувати козацькі вольності»і «захищати православну віру».

Усі три тижні козацько-селянського повстання яскраво описав Тарас Шевченко:

«Вже не три дні, не три ночі/Б’ється пан Трясило./Од Лимана до Трубайла/Трупом поле крилось.»

В результаті повстання 1630 р. був підписаний Переяславський договір.Відповідно до нього козацький реєстр збільшувався до 8 тис, козаки здобували право самим обирати собі гетьмана. Інші статті договору підтверджували умови попередньої Куруківської угоди. Тарас Федорович не визнав домовленостей старшини з поляками і з великим загоном повстанців відійшов на Запорожжя, а звідти - на Дон.

Головний мотив поеми Шевченка - пам’ятати героїчне минуле українського народу,вчитися мужності й нескореності у борців за волю, не миритись з принизливим рабським становищем.

Попов А., студент І курсу Коледжу КиМУ Науковий керівник - к.і.н., проф. Іванченко Р.П.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО ПРО УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО

Запорізька Січ — один із світових феноменів, над яким замислювались, який намагалися розгадати багато поколінь дослідників. Козаків Січі називали у народі "святими лицарями", їх оспівали у думах, піснях та легендах. Вельми пишався приналежністю до козацтва і наш геніальний поет Тарас Григорович Шевченко. І не дивно, що образ козака є о дним із основних у його поетичному доробку. Уже в ранній період творчості Кобзаря постать козака-лицаря, захисника народу, його волі та православної віри є своєрідною тугою поета за минулим. Підтвердженням того є поезія "Тарасова ніч".

В основу твору покладено події 1630 року, коли відбувся бій козаків проти військ польського гетьмана С.Конецьпольського під Переяславом. На чолі боротьби стояв отаман Тарас Трясило, який з козаками здобуває перемогу над ворогом. У цій поемі,як і в багатьох інших,Шевченко високо підносить героїзм українського народу в боротьбі проти зовнішніх ворогів та гноблень польських панів. Щоб краще розкрити велич і красу козацької звитяги, автор

148

звертається до героїчних постатей козацьких провідників - Наливайка, Павлюка та інших. Згадуючи колишні події, поет висловлює тугу, що десь поділася доля-воля, про яку тепер тільки кобзарі співають:

Було колись — панували, Та більше не будем!

Тії слави козацької Повік не забудем!

Сміливість, відвага, вільне, безжурне життя властиві образам лицарів козацтва і в поемі "Гамалія".Узагальнений образ ватажка набуває особливого значення. Він завжди із запорожцями, завжди там, де найбільше потрібний. Так, пливучи до Туреччини, Гамалія "попереду і байдаком керує" . А в бою він завжди в самому пеклі, не ховається за козацькі спини, нічого не боїться і є прикладом для наслідування. Зримі картини бою в турецькій столиці свідчать про козацьку відвагу:

Скутар, мов пекло те, палає, Через базари кров тече, Босфор широкий доливає. Неначе птахи чорні в гаї. Козацтво сміливо літає. Ніхто на світі не втече! Огонь запеклих не пече.

В основі сюжету цієї поеми Т. Г. Шевченка — морський похід отамана Гамалії з козаками в Стамбул для визволення з неволі своїх положених побратимів. Але в цьому творі увага автора зосереджена не тільки на лицарських рисах запорожців. Одночасно з оспівуванням мужності та сміливості козаків, їхньої великої відваги і глибокого почуття обов'язку, поет наголошує на почутті великої любові до рідного краю козаків — до Україниненьки, заради якої вони і здійснювали свої незабутні подвиги, поза межами якої не уявляли свого життя. Тому й плачуть полонені козаки в Скутарі, плачуть так, що аж Босфор «затрясся, бо зроду не чув козацького плачу». Плачуть від туги за Батьківщиною, звертаються до рідного моря і вітру, до Великого Лугу, а найбільше — до Бога, просять його, аби не дав їм загинути на чужині:

О милий Боже України! Не дай пропасти на чужині, В неволі вольним козакам!

Великий Кобзар прагне викликати у сучасників захоплення козацтвом, бажання скинути з себе рабські пута і відродити запорозьку звитягу і громадянську мужність. І справді,велич і краса козацької звитяги, її ореол завжди буде нам сяяти у віках. Тієї слави козацької вовік не забудемо. Тож величних ділах козаків і треба виховувати ідеал воїна, громадянина, чоловіка взагалі. Саме на мужності,відвазі козацької боротьби тримався спокій і мир в козацько-гетьманській Україні.

149

Рибаєва Д., студентка І курсу Інституту журналістики КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Іванченко Р. П.

ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЖІНКИ У ТВОРЧОСТІ ШЕВЧЕНКА

Через усю творчість Тараса Григоровича червоною ниткою пролягла любов до України та її багатостраждального народу. Та однією з центральних тем його поетичних і художніх творів є тема трагічної долі жінки - сестри, матері - у тогочасному суспільстві. І коли цей найчистіший образ, ця своєрідна ікона весь час терпить знущання, поет не може залишатися осторонь. Жіноча доля для Шевченка - не просто одна з тем його творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі. Образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері, яку «ще молодою - у могилу нужда та праця положила», та рідних сестер - Катрі, Ярини, Марії, які «у наймах виросли», та в яких «у наймах коси побіліли».

Одним із кращих творів Шевченка, присвячених жіночій долі, я вважаю поему «Катерина». У поемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного суспільства - долю збезчещеної дівчини. Шевченко розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері. Катерина виросла в селянській родині, змалку звикла працювати, а тепер їй доводиться просити милостиню, щоб хоч якось вижити. Природний сором, гордість відступають перед любов’ю до дитини. Доля зводить Катерину з коханим - батьком її дитини. Вона, боса, вибігає йому назустріч, прагне викликати почуття якщо не любові, то принаймні жалю - не до себе, до сина. Та байдуже москалеві й до Катерини, і до сина. Бідолашна ладна навіть пожертвувати власним життям, аби врятувати дитину від ганьби.

Вже в ранній творчості Шевченко звертається до жанру ліро-епічної поеми. Його перша поема присвячена зображенню жіночого страждання — ця тема стала наскрізною для подальшої творчості автора. У поемі «Катерина» (1838-1839) розглядається загалом традиційний для тогочасної літератури сюжет: взаємини пана та жінки-простолюдинки. Цей сюжет виник у межах сентименталізму в ході ширшого процесу соціальної реабілітації простої людини.

Тему, що була розвинута сентименталістами, Шевченко відчутно переосмислив відповідно до вимог романтичного світобачення. Так, він переніс акцент із зображення перебігу почуттів пана та простолюдинки на страдницьку долю покинутої й зневаженої жінки. Автор наголосив на конфлікті героїні з оточенням: її не лише покинув коханий — від неї відмовились батьки, її зневажають односельці. Жінка приречена на самотні мандри похмурим і непривітним світом, де зрештою на неї чекає смерть.

Милосеpдям і любов'ю сповнена поема Т.Г.Шевченка "Hаймичка". Сеpед убогості та гоpя Кобзаpева мати - це найвищий і найсвятіший витвіp на землі. Поет усім сеpцем співчуває і захищає у своїх твоpах жінку -покpитку, хоч наpодна моpаль її засуджує. Він стpаждає pазом з ними. Митець усім сеpцем схиляється пеpед обpазом пpостої неосвіченої селянської жінки - цієї безталанної мадонни укpаїнського наpоду. На сьогоднішній день хоч і створився великий переворот, і вже жінка не залежить від певного огляду суспільства,від жорстокої панщини, та від певних рамок народності , та все ж

150

проблема яку висвітлював Тарас Григорович Шевченко все ще існує. Мені навіть здається що проблеми про які писав,ніколи невмирущий автор, вони будуть існувати у кожному сторіччі , у кожній країні.

Тарас Шевченко став співцем свободи Українського народу. Усе життя він присвятив реалізації своєї найбільшої мрії - пробудити волелюбний дух українців, щоб побачити рідну землю вільною.

За час, що минув, український народ переживав періоди, коли свобода та незалежність ставали майже реальністю, і такі, коли ця споконвічна мрія здавалася нездійсненною. Було немало трагічних сторінок, але було і те, що дозволило сформуватися сучасній українській нації, здатній відстоювати оспівані Т.Шевченком ідеали.

Рупчева О., студентка V курсу Кафедри книгознавства та бібліотекознавства КНУКіМ Науковий керівник – проф. Медведєва В. М.

ПОСТАТЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО У СУЧАСНОМУ КОМУНІКАЦІЙНОМУ СВІТІ

«Шевченко – це код нації, в його поезії закодовані генетичні основи української духовності» (В. Мельниченко)

Входження України у світовий інформаційний простір поставило нові проблеми представлення світові України, її історії та культури. На жаль, у багатьох країнах не дуже чітко усвідомлюють навіть загальні віхи становлення України як сучасної держави. Тому ювілей видатного генія українського народу дає можливість представити велич культури та історії України, видатних постатей мистецтва, громадських та політичних діячів, представити культуру України в усьому своєму розмаїтті. Багато країн - у першу чергу Казахстан, Литва і Польща - заявили про готовність всебічно долучитися до організованих Україною заходів, приурочениx до 200-річного ювілею Великого Кобзаря.

Англійська політична діячка Полін Бентлі говорила про Тараса Шевченка так: "Він поет усього людства. Тарас Шевченко виходить за межі однієї країни. Його заклик до братерства й любові, до правди й справедливості, а над усе – до волі, має всесвітнє значення". Підтвердженням цьому є той факт, що твори Кобзаря видавались за кордоном понад 300 разів і перекладалися на 147 мов світу.

200-річний ювілей Тараса Шевченка широко відзначається не тільки в Україні, а й за її межами. Видавництво Glagoslav Publications (м. Гертогенбос) з Королівства Нідерландів відправило в подарунок музею Тараса Шевченка в Києві 100 примірників нового англомовного видання "Кобзаря". Переклад поезії з української на англійську мову здійснили провідні лінгвісти, письменники і літературознавці зі Сполучених Штатів Америки, Англії та Королівства Нідерландів. Департамент інформаційної політики МЗС України повідомляє, що Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) внесла 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка в Календар пам'ятних дат, що має велике значення для України.

Програма українських досліджень при Кембриджському університеті у Великобританії планує в жовтні запустити сайт, який має стати знаряддям

151

промоції заходів, присвячених святкуванню 200-річчя Тараса Шевченка в Сполученому Королівстві, Україні та світі в цілому. Ресурс буде простим, але досить інформативним. Оновлювати інтерактивний календар подій вченим допомагатимуть колеги з різних університетів і культурних інститутів України, Європи та Північної Америки.

Творчість Шевченка – стала тим комунікаційним зв'язком, завдяки якому Україна стала відома як гідна та свободолюбива нація зі своїми героями та визначними постатями. Про невід’ємну частину визнання українців та української культури за кордоном можуть свідчити незліченні пам’ятники Шевченка. На сьогоднішній день налічується 1384 пам’ятника Тарасові Шевченку у світі: 1256 в Україні та 128 за кордоном – у 35-ти державах світу.Серед закордонних пам’ятників найбільш цікавими і незвичайними є аргентинський (Буенос-Айрес, 1971) та італійський (Рим, 1973). На першому – молодий Шевченко, в його постаті – напруження та пристрасне звернення до людей, поряд – скульптурна група «Гайдамаки», що є своєрідною ілюстрацією до образу поета. Це мистецьке рішення особливо вдале для пам’ятника, що перебуває в іншому етнічному середовищі: супутні персонажі містять додаткову інформацію для глядачів, які мають обмежені знання про історію Україну, Шевченка та його твори.

Автор другого пам’ятника одягнув Тараса Григоровича в римську тогу, зобразив його трибуном-оратором, який, піднісши руку, звертається до присутніх із полум’яним словом. Таке «переодягнення» – образна констатація того, що Шевченко та його твори належать не лише Україні, а й усьому людству. І не лише пам’ятники, а навіть існує кратер на планеті Меркурій, названий в честь Тараса Шевченка.На честь Тараса Шевченка названо багато об’єктів: теплоходу, Національний університет у Києві, набережна в Москві, парк в Одесі, станція метро у Києві. Його ім’ям названо вулиці в багатьох містах України, Росії, Грузії, Литви, Туркменістані, а також названі площі в Києві, Санкт-Петербурзі, Лондоні та в Нью-Йорку. Цей жест дуже чітко дає зрозуміти, що творчість Шевченко вплинула не лише на українську свідомість, але і на свідомість інших народів світу.

Життя цивілізації не зупиняється ні на мить. І Шевченкове слово і далі залишається таким же палким і пристрасним для нових поколінь. Воно ж бо й справді — невмируще.

Рябошапка М., учениця 10 класу Ліцею КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Доценко О.Г.

ГЕРОЇЧНА СТОРІНКА ІСТОРІЇ ЧЕСЬКОГО НАРОДУ У ПОЕМІ Т. ШЕВЧЕНКА «ЄРЕТИК»

Свобода і єдність слов’янських народів була дуже важливою темою у творчості Т. Шевченка. Не виключенням стала й поема «Єретик», присвячена видатному діячу чеського і словацького національного відродження історику і філологу, поету і перекладачу, журналісту і бібліографу – Павлу Йозефу Шафарику, який «звів…в одно море слов’янськії ріки». У поемі Тарас Шевченко відобразив свою мрію про братерство слов'ян, свої сподівання на те, що ідеї Шафарика матимуть життя і силу.

Історична основа поеми – національно-визвольна боротьба чехів під

152

керівництвом професора Празького університету, проповідника Яна Гуса проти німецьких баронів і засилля Ватикану в XV ст.

Т. Шевченко послідовно підтримував боротьбу поневолених народів за своє визволення, про що свідчать його твори «Кавказ», «Давидові псалми», «Неофіти», «Юродивий» та інші. Гаряче підтримав він справедливу боротьбу чеського народу за національне визволення з-під німецького гніту.

Головний герой твору Ян Гус був борцем за справедливість, гостро критикував тодішні звичаї католицької церкви і закликав чеський народ повернутися до витоків християнської віри. У проповідях він виступав проти церковного багатства , продажі церковних посад, несправедливої влади, проти продажу папських індульгенцій, закликав позбавити церкву власності , засуджував і викривав звичаї духовенства , вимагав реформи церкви. «Кругом неправда і неволя, – писав поет, – Народ замучений мовчить.// І на апостольськім престолі// Чернець годований сидить.// Людською кровію шинкує// І Рай у найми оддає!»

Гус поставив авторитет Священного Писання вище авторитету папи, церковних соборів і папських постанов, які, на його думку суперечили Біблії.

У вченні Яна Гуса, церква побачила небезпечну єресь, що підриває віру народу, проповіді Гуса були заборонені, однак їх популярність тільки зростала. І тоді Гуса почали боятися. І ось тоді заманили ченці і папа до Константи Гуса, а король, що обіцяв недоторканість, не стримав свого слова. Так ув’язнили Яна і винесли страшний вирок – спалення на вогнищі. Однак, Ян Гус не зрікся своєї правди.

Для чехів Ян Гус став символом свободи і правди. У нього була велика кількість послідовників, що боролися з несправедливістю.

Проти католицької церкви повстала вся Чехія. Почалися справжні гуситські війни на чолі Яном Жижкою. За дуже короткий термін Жижка зробив з городян, ремісників і селян військову силу, яка змогла розгромити переважаючі війська професійних лицарів.

Т. Шевченко у поемі «Єретик» не просто оспівав один з героїчних епізодів національно-визвольного руху в Чехії. Поет осмислив ці події з позицій революційної демократії, показав їх як антифеодальну, національновизвольну боротьбу під релігійною оболонкою. Гус – не стільки релігійний проповідник, а борець «за темнії люде», за поневолений народ.

Звеличення Гуса як революційного борця і уславлення чеського народу, який іде за ним, було виявленням нового розуміння визвольного руху. В посланні «Шафарикові» дана розгорнута політична декларація в слов’янському питанні. Аналізуючи твір Шевченка, І Франко зробив висновок, що тут «уперше й найкраще сформульовано ідею слов’янської федерації».

Слова поета «Щоб усі слов’яне стали/Добрими братами,/І синами сонця правди,/І єретиками» закликали ставати в ряди борців проти соціального і національного поневолення. Згадка про початок народної війни під проводом Жижки і погроза поневолювачам «Постривайте!» сприймалася як ствердження спадкоємності національно-визвольної боротьби.

153

Скочинська А., студентка І курсу Коледжу КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Доценко О.Г.

КОЛІЇВЩИНА ЯК ПРОЯВ БОРОТЬБИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ

УПОЕМІ Т. ШЕВЧЕНКА "ГАЙДАМАКИ"

Утворах Шевченка, особливе місце посідає тема історичного минулого

України. Шевченко вибирає в минулому ті події, які могли б пробудити приспану національну свідомість сучасників, нагадати їм про славні традиції предків. Цій темі присвячені поеми «Гайдамаки», «Гамалія», «Тарасова ніч» та інші твори.

Найбільш цікавила Тараса Шевченка Гайдамаччина. Він виріс у тій місцевості, по якій прокотився гайдамацький рух, збереглися спогади старших людей про Коліївщину та її славних ватажків Івана Гонту й Максима Залізняка. Багато розповідей Шевченко чув від свого діда. У ті часи в офіціозній історичній науці повстання гайдамаків оцінювалося негативно, їх називали розбишаками. Написавши у 1841 році поему «Гайдамаки», Т. Шевченко зняв ці несправедливі звинувачення, показав гайдамацький рух як визвольний, а самих гайдамаків як патріотів, борців за народну волю.

Поема «Гайдамаки» змальовує картину селянського повстання 1768 року, вiдомого в iсторiї пiд назвою Колiївщина, приводом до якого були знущання польських конфедератiв над населенням Правобережної України.

Сюжет поеми розгортається двома лініями: одна — змалювує повстання під проводом гайдамаків (історична лінія), друга — особиста — життя Яреми Галайди. Головним героєм поеми є повсталий народ, як називає його Шевченко «громада в сіряках». Усі повстанці наділені героїчними рисами. Поет порівнює їх з орлами. У поемі підкреслюється масовість гайдамацького руху — повстали не тільки чоловіки, а й жінки та підлітки: «Навіть жінки з рогачами пішли в гайдамаки».

Повстанці палко прагнуть визволення. Шевченко змальовує сильних, мужніх людей, які піднялися на захист Батьківщини, рідного краю від польських панів-поневолювачів.

Що стосується Яреми, то із наймита, над яким знущається хазяїнкорчмар, він перетворюється на грізного месника, стає незламним борцем за народну волю й права. Він буває страшний у своєму праведному гніві: "А Ярема – страшно глянуть –по три, по чотири так і кладе."

Образи Залiзняка i Гонти надихали Шевченка змалку, з тих часiв, коли вiн слухав пiснi кобзарiв, у тому числi присвяченi Колiївщинi. Зрозумiло, чому вони постають у поемi зромантизованими та у дечому iдеалiзованими.

Залізняк – ватажок повстання, патріот, улюбленець народних мас. Навіть запорожці, що не дуже довірливо ставляться до старшини, яка взяла участь у повстанні, шанують і уславлюють його: «У нас один старшина – батько Максим». Таким гайдамацьким батьком виступає Залізняк протягом усього повстання. Він виявляє високу мужність у бою, особистим прикладом запалює в душах повстанців іскру святого вогню, піднімає їх на боротьбу. Це щира душа, яка живе інтересами мас і кровно з ними зв'язана.

Образ Гонти як людини Шевченко змальовує в дусі народних традицій. Своїх дітей, що стали католиками, він убиває в ім'я того, щоб не було поговору, щоб не було зради.

154

Залізняк і Гонта зображені як непримиренні месники за народні кривди. Шевченко з великою любов'ю змалював образи борців проти влади панів. Саме тому твір має велике виховне значення для багатьох поколінь борців за народне щастя. Поет постійно наголошує на глибоко повчальних уроках Коліївщини:

"Слухайте, щоб дітям потім розказать, щоб і діти знали, внукам розказали, як козаки шляхту тяжко покарали…"

Змальовуючи боротьбу українського народу в минулому, Шевченко прагнув збудити героїчний дух народних мас, підняти їх на боротьбу проти самодержавно-кріпосницького ладу. Приклад ватажків гайдамацького руху, на думку поета, повинен нагадувати сучасникам про славні традиції народного опору панівним класам, їх імена не повинні забуватись. І для нас вони завжди будуть прикладом мужності і вірного служіння рідній землі.

Суддя Ю., студентка IV курсу Інституту історичної освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова Науковий керівник – к.і.н., проф. Іванова Л.Г.

ВИКОРИСТАННЯ «ПРАВА ПО КОТОРЫМ СУДИТСЯ МАЛОРОССИЙСКИЙ НАРОД» В СУДОВІЙ ПРАКТИЦІ

XVIII СТОЛІТТЯ

Внаслідок соціально-економічного і політичного розвитку Гетьманщини в першій половині XVIII ст. фактично склалися всі умови і визріла необхідність кодифікації права на її території. Формальним поштовхом до кодифікації права було те, що нібито Малоросійська колегія складалась з малоосвічених юридично старшин і представників Російської імперії, які добре не знали діючих В Україні законів, написаних незрозумілою для них мовою. Звідси і виникла потреба в їх перекладі і кодифікації. Кодифікація розпочалась з перекладу «правних книг». Гетьман Іван Скоропадський 16 травня 1721 року дав розпорядження перекласти «Правничі книги» з «польського диалекту на наше русское наречие». Таке завдання поставили перед писарем гадяцького полку О. Ситенським і «знатным товарищем» 3. Рощаковським. На допомогу їм були призначені А. Піщанський і Г. Балесний, які служили при генеральному військовому суді.

Проте заходи І. Скоропадського не увінчалися успіхом. Коли було обрано гетьманом Данила Апостола, він для зміцнення автономних прав України і для закріплення панівних позицій старшини добився затвердження існуючої системи козацьких судів. Після цього питання кодифікації стало ще більш актуальним.

Внаслідок чого 22 серпня 1728 року з’явились так звані «Решительные пункты гетьману Даниле Апостолу». В 20 пункті вказувалось, що ті права, за якими судять в Україні, необхідно перекласти українською мовою. Д. Апост ол намагався захищати суди і їхні старі порядки, а також сам хотів частково внести зміни в судочинство, видавши окрему «Інструкцію» 1730 році. Але при житті гетьмана складання «зводу» не було завершено.

Після його смерті в і нструкції князеві Шаховському, який фактично

155

став правителем Гетьманщини, від 31 січня 1734 року давалась вказівка прискорити зібрання законів, а в іншому указі Шаховському від 8 серпня 1734 року навіть рекомендувалось створити для цього комісію. У 1735 році за наполяганням князя Шаховського до такої комісії введено було і російських чиновників, під наглядом яких вона повинна була працювати.

В роботі комісії визначилось два напрямки. Частина членів комісії вважала, що нова збірка законів повинна бути переробкою зібраних «правних книг», а інша хотіла в основу покласти Литовський Статут, не змінюючи нічого в його основі, а тільки доповнюючи діючими в Україні джерелами права. Більшість членів комісії стояла за переробку кодексу.

державнейшия великия государыни императрицы Елисаветы Петровны, самодержицы всероссийския, ее императорского священнейшего величества повелением, из трех книг, а именно: Статута Литовского, Зерцаля Саксонского и приложенных при том двух прав, також де из книги Порядка, по переводу из польского и латинського языков на российский диалект в едину книгу сведенный, в граде Глухове, лета от Рождества Христова 1743 года»».

Однак ця збірка офіційно не була затверджена і пролежала без розгляду 12 років, бо не відповідала політиці російського царизму щодо України, який намагався поширити в Україні російське законодавство.

«Права, по которым судится малороссийский народ» мали свою чітку структуру і складалися з 30 розділів, які в свою чергу поділялись на 532 артикула і 1607 пункту. Кодекс містив норми адміністративного, громадянського, торговельного, кримінального і процесуального права.

Сфера впливу «Прав, по которым судится малороссийский народ» розподілялась на дві категорії населення: природних малоросів і немалоросів. До категорії природних малоросів належали «малороссийские обыватели и весь без исключения малороссийский народ», тобто основна частина сільського і міського населення. Далі визначалась форма державного правління, а саме роль монарха в державі. Визначалось що влада монарха від єдиного Бога визначена, з цього слідує що всі устави і накази монарха повинні виконуватись усіма підлеглими з повагою і покірністю і ніхто, крім монарха, законів та інших прав не повинен встановляти. Враховуючи це, досить невизначено говориться про владу гетьмана.

Найбільш цікаві розділи про громадянське і кримінальне право. Досить детально в «Правах» регулюється громадські відносини, досить чітко визначені основні інститути громадянського права, суб’єкти права, об’єкти, право власності, договірне право. Розділ 7, присвячений процесуальному праву, в першій частині якого регулюється судоустрій, а в другій – судочинство. Воно основувалось цим документом на поєднанні судової і адміністративної влади, які базувалися на порядках і звичаях України.

Кодекс установлював чітку ієрархію судів, визначав їхню компетенцію, підсуність, судові штати. Судочинство відбувалося у визначених адміністративних установах при наявності певних осіб

Аналізуючи причини того, чому «Права, по которым судится малороссийский народ» не були офіційно затверджені, ми приходимо до висновку, що ця причина криється не у їхньому змісті, не в застарілих

156

нормах магдебурзького права, яке до деякої міри там було відбите, не в його «штатській мові», а в тому, що царизм прагнув запровадити загальноросійське право в Україні, а поява офіційно затвердженого українського кодексу не давала б цієї можливості. Збірка є важливим пам’ятником права XVIII ст., в який включено норми з Литовського статуту, «Саксону» і «Порядку». В ній відбилось і звичаєве право з врахуванням усіх модифікацій, що їх вносила судова практика. І хоч зрештою «Права...» так і не отримали законодавчої сили, вони великою мірою відбили той суспільно-політичний устрій Лівобережної України, що склався на середину XVIII ст.

Тарасенко М., ст. 3 курсу НПУ імені М.П. Драгоманова Науковий керівник – к.і.н., доц. Двірна К.П.

ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛА» В ОЦІНЦІ СУЧАСНИХ УКРАЇНСЬКИХ ТА ПОЛЬСЬКИХ ІСТОРИКІВ (ІІ пол. 40-х рр. ХХ ст. ДО СЬОГОДЕННЯ)

Вже понад 70 років українські та польські історики не можуть дійти згоди у питанні українсько-польського конфлікту періоду Другої світової війни.

До другої половини 80-х років офіційна радянська історіографія замовчувала істинні причини воєнних дій в Західній Україні. Характеризуючи радянсько-польські стосунки періоду Другої світової війни, наголошувалось лише на зв’язки окремих діячів братніх народів. Генеральний секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв, наприклад, так говорив у своїй промові на V з’їзді ПОРП, який відбувся в листопаді 1968 року: «Наші партії і наші народи пройшли разом великий і славний шлях. У повній взаємній згоді в тісній єдності народи Польщі та Радянського Союзу будують нове суспільство в усіх галузях життя».

І в той же час замовчувалося криваве пролиття в українсько-польських стосунках у 40-х роках минулого століття, бо польська сторона хотіла відновити своє панування на давніх українських етнічних територіях і тому розпочала масове винищення українського населення. А тимчасом польські автори намагаються довести,що українців знищено у 25 разів менше, ніж насправді.

В той же час значна частина польської громадськості була переконана, що оте кровопролиття було цілеспрямованою акцією, організованою українцями, і насамперед УПА, з метою вигнати поляків із Волині та Східної Галичини,які й здійснили «геноцид щодо польської людності Волині в 1939 – 1947 рр.».

Польські представницькі органи почали стверджувати, що польський народ розуміє прагнення українського створити незалежну державу, з якою Польща встановить доброзичливі відносини, але за умови визнання кордонів Польщі 1939 року. Ці українські території мусять залишатися частиною Речі Посполитої з огляду на великий культурний і господарський внесок поляків, зокрема на тісний економічний зв’язок з рештою Польщі. Тобто,поляки визнали, нарешті, що вони хочуть й донині забрати собі українські землі Волині. А тому убивства українців було для них справою законною, бо ще у 1943 році ОУН звернулася до поляків з окресленою політичною програмою

157

спільної боротьби українського та польського народів, за відновлення незалежності Польщі та України. Тож винуватцями найбільших польських нещасть були українці.

Докорінно ситуація змінилася із прийняттям України незалежності. Багато дослідників одержали змогу працювати в архівах, які раніше були засекречені. У своїй книзі «Українсько-польське протистояння періоду Другої світової війни» дослідник Ю. Ю. Сливка наводив багато архівних документів армії ОУН, в яких оунівці закликали український на інші поневолені народи боротися проти Московського імперіалізму та проти більшовизму.

Доктор історичних наук Ю. М. Сорока, наприклад, дотримується думки, що Радянський Союз приклав немало зусиль для нагнітання ворожості між Україною та Польщею. «Процес утвердження радянського тоталітаризму на території Західної України відбувався за виробленим та апробованим на решті території СРСР сценарієм», пише він. Видатний польський громадськополітичний діяч Я. Куронь визнає деяку незаконність дій Польщі щодо України. «Майже 600 років ми, поляки, – були сильнішою домінуючою стороною, й тому ми полонізували українську еліту. В XIX – першій половині XX ст. ми унеможливлювали Україні здобуття самостійності, натомість українці ніколи нам такої кривди не чинили», зазначає щиро цей дослідник.

На сьогоднішній день ця проблема розгорнулася ширше і її активно обговорюють не тільки історики та дослідники, а й політики. Ігор Ілюшин в одній із своїх праць заявляє: «Сейм Республіки Польща 15 липня 2009 року прийняв постанову, у якій «так звану антипольську акцію» ОУН і УПА 1943 – 1944 рр. на Волині оцінило «як масові вбивства, що мали характер етнічної чистки і риси геноциду». Проте, на моє переконання не завжди варто оцінювати минулі історичні події з огляду на сучасні кон’юктуру та юридичну термінологію». Український історик Ярослав Грицак досить прямо поставив питання щодо подій 1943 та 1947 років: «Моя позиція є такою: українці мають визнати Волинську різанину за геноцид чи акцію, яка має ознаки геноциду, але й поляки мають визнати, що акт помсти на українцях мали геноцидний характер». Євгену Сверстюку, який народився на Волині, особливо болісно згадувати події 1943. Та в одному з своїх інтерв’ю він закликав до всебічного примирення: «Кожен народ повинен визнати частку своєї вини. Як це буває у всяких конфліктах, треба вибачитися за свою вину». Чим більше порпатися в цій пам’яті, тим більше буде нездорових елементів, нагнітання емоцій аж до істерії».

Не залишилася осторонь й політична верхівка нашої країни. Депутати Верховної Ради звернулися до польських послів із проханням, щоб ті ухвалили резолюцію у справі Волині, де було б чітко вжито термін «геноцид». Цю ідею підтримало безліч політичних і громадських організацій, які неодноразово зверталися до польського сейму з подібними проханнями.

З огляду на таку кількість вже надрукованої літератури та проведених конференцій сподіваємося, що українські та польські народи виявлять мудрість і зроблять далекосяжні висновки з трагічних подій минулого.

158

Тригуб Д., студент І курсу Факультету будівництва та архітектури КиМУ Науковий керівник – к. і. н., проф. Івaнченко Р. П.

НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА ТА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

"Європейський вектор" української дипломатії є одним із пріоритетних у зовнішній політиці нашої держави

Європейський вибір України є природним та цілком закономірним. Із проголошенням незалежності України в 1991 році, всім стало зрозуміло, що п’ята за населенням та перша за територією на європейському континенті Українська держава є одним із ключових елементів політичної, військової, економічної, наукової та культурної співпраці Європи.

В свою чергу, Україна, як одна із засновниць СНД, виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди.

До речі, в "черзі" до повноправного членства в ЄС на сьогодні "вишикувались" понад 20 (!) держав Центральної та Східної Європи. Македонія, Туреччина, Ісландія, Чорногорія і Сербія очікують свого вступу до ЄС. Наша ж держава, реформуючи свою економіку та законодавство, підвищуючи життєвий рівень населення України і беручи широкомасштабну участь у загальноєвропейських справах, а також досвіду Майдану-2 2013-2014 рр. вже найближчим часом спроможна заявити про себе як про потужну європейську країну.

Вже 2 грудня 1991 року була прийнята Декларація ЄС по Україні, в якій країни-учасниці схвалили волевиявлення народу України на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. В тому ж році ЄС затвердив програму Технічної Допомоги країнам СНД і макрофінансову підтримку.

Безумовно, одним із найважливіших документів підписаних Україною та ЄС була Угода про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною.

До речі, Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала таку Угоду.

Слід зазначити, що Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду вже

влистопаді 1994 року, а країни ЄС - лише в лютому 1998 року.

Втому ж 1994 році ЄС прийняв ще один важливий документ: "Спільна позиція щодо України", який визначив основні напрямки взаємодії Євросоюзу із нашою країною.

20 грудня 1996 року "План дій ЄС стосовно України" був прийнятий в Брюсселі. Згідно цього Плану - Україна до 1999 року отримала 700 млн. $ US. Євросоюз пообіцяв також додаткові кошти на закриття ЧАЕС.

В березні 1997 у Києві був відкритий Документаційний Центр ЄС. Одне із завдань цього Центру сприяти реформуванню українського законодавства відповідно до європейських стандартів.

2005 року колишній Президент України Віктор Ющенко заявив, що членство в ЄС є стратегічною метою зовнішньої політики України. Всі фракції у Верховній Раді України 5-го скликання 2006–2007 років (окрім комуністів — 5% місць) підтримують найшвидше приєднання до ЄС, зокрема перехід до тісніших форм інтеграції 12 липня 2007 Європарламент у Страсбурзі ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспективи членства в

159

Євросоюзі.

Без сумніву, Європа готова до співпраці із Україною. Україна для ЄС виступає стратегічним партнером, перш за все внаслідок спільних сфер інтересів: безпека та мир на континенті, економічна співпраця, культурні зв’язки та ін. Проте, 2013 рік вніс нові корективи в питання членства України в ЄС. Останнім часом вступ України в ЄС розглядається більш інтенсивно, ніж раніше: тепер нам поставили конкретні вимоги, які потрібно виконати для підписання угоди. Це, звісно, ще не повноправне членство в Європейському союзі, але великий крок на шляху до нього.

Фулей Я., студентка 4 курсу Інституту історичної освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова Науковий керівник – к.і.н., проф. Іванова Л.Г.

«Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь» Т. Шевченко

МОВНА ПРОБЛЕМА В УКРАЇНІ В 60-80 РР. XX СТ.

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову"– ці слова Ліни Костенко найяскравіше характеризують політику вищого партійного керівництва в епоху тоталітаризму, яка носила яскраво виражене спрямування на ліквідацію національних особливостей українців та української культури взагалі. Радянське керівництво продовжувало політику "перемішування племен і народів» і в 60 -90 рр. XXст., фактично продовжуючи політику денаціоналізації народів, яку проводило царське самодержавство в XIXст, але вже під виглядом так званої «інтернаціоналізації», а насправді — зросійщення, денаціоналізація самобутніх культур народів тодішнього СРСР.

Піком такої політики стали 70-і роки, коли УРСР очолював В. В. Щербицький, а партійний курс на “злиття націй” в Україні забезпечив В. Маланчук. Вводилось нове поняття – «совєтський народ», тому мовні регіональні особливості вважались поза законом. В одному із виступів Щербицький стверджував: «Сьогодні в процесі культурного будівництва, як ніколи, підвищується роль і значення російської мови, яка по праву є другою рідною мовою у нас в республіці і яка стала загальновизнаним засобом спілкування всіх націй і народностей СРСР». Проте сучасники його стверджують, що ставлення В. Щербицького до гострого і болючого питання для України національного було двоїстим. У своїх доповідях і виступах він незмінно наголошував на необхідності зближення, а у віддаленому майбутньому і злиття націй. З другого боку - він наполягав на внесенні поправки про те, що Україна – суверенна держава. Природно, що ця поправка не узгоджувалася з офіційно прийнятою в СРСР доктриною обмереженого суверенітету республік. Закон про державний статус української мови був прийнятий Верховною Радою також за часів Щербицького – повідомляє його сучасник, відомий державний діяч П. Пронько.

Вживання російської мови стало ознакою показової лояльності режиму. Російською мовою тепер проводились усі конференції, навіть наукові засідання Верховної Ради, більшість книжок видавались російськими

160

видавництвами України.

Зросійщення розпочалась із школи. Бо в ті часи створювалася атмосфера, в якій захист рідної мови кваліфікувався як прояв буржуазного націоналізму.

Не лише 70 – ті роки відзначились русифікацією шкіл, ще гіршою ситуація виглядала у 80-рр. Тоді ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР 26 травня 1983 р. Ухвалила нову постанову — "О дальнейших мерах по изучению русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях союзных республик". Передбачалося, починаючи з 1984 р., при навчанні російської мови й літератури ділити в школах і педучилищах з неросійською мовою навчання класи і групи, в яких налічувалося більш ніж 24 учні, на д ві підгрупи. Розширювалася мережа шкіл із російською мовою навчання. Запроваджувалося навчання російської мови в дошкільних установах. Передбачалося розширити підготовку вчителів російської мови й літератури, викладачів і науковців. Заробітна плата вчителям, які провадили заняття з російської мови та літератури, встановлювалася на 16% вищою, ніж іншим учителям. Науковці стверджували, що в цей період на 95% російською мовою провадилися заняття у вищих навчальних закладах, технікумах і профтехучилищах. Із 45 профтехучилищ Києва не було жодного, яке працювало б в українському мовному режимі. На 75% російськомовними були дитячі садки.

Адже тодішніх науковців обґрунтовувати тезу про відмирання національних мов та утверджувати думку про російську мову як єдиний засіб міжнаціонального спілкування народів Радянського Союзу. Положення про те, що російська мова може й повинна зайняти домінуюче становище на теренах СРСР, переконливо доводив академік, директор Інституту мовознавства АН УРСР І. К. Білодід. У своїх працях він розкривав тему так званої «гармонійної» національно-російської двомовності. «Російська мова за добровільним вибором багатонаціональної сім'ї народів стала мовою міжнаціонального спілкування, другою рідною мовою цих народів, яка надає творчу допомогу у розвитку всіх національних мов СРСР. У практиці радянського соціалістичного життя встановилась гармонійна двомовність», - писав він.

Боролись з українськими словами, традиційними конструкціями побудови речень, з книг були вирізані традиційні назви традиційного українського одягу, назви українських страв тощо.. У доповіді на пленумі ЦК КП України 17 квітня 1973 року критикуючи письменників за «відступи від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів», Володимир Щербицький зазначив: «Деякі літератори в своїй творчості відходять від актуальних тем сучасності, проявляють національну обмеженість, засмічують українську мову архаїчними словами». Поряд із поширеними в редакціях списками заборонених для цитування авторів «під грифом для службового використання», були складені і розповсюджені списки репресованих слів.

Катастрофічно падав відсоток підручників та посібників, написаних українською мовою. У шкільних, а також обласних, міських та районних дитячих бібліотеках бракувало книг українських письменників.

Як зазначали редактори самвидавського «Українського вісника робилося все можливе, щоб знищити її мову та культуру. У цій ситуації

161

бездіяльність Щербицького виглядає ще більш виразною. Лише під тиском творчої інтелігенції, наприкінці своєї політичної кар'єри В. Щербицький ініціював прийняття Закону про мови в Українській РСР, ухваленого у жовтні 1990 p., який мав на меті забезпечити статус рівноправності мов усіх народів, які проживають на території республіки, й водночас відродити, зберегти українську мову від дальшого витіснення її на периферію політичного, виробничого й культурного життя. Українській мові було надано статус державної, що передбачало сприяння всебічному розвиткові духовних і творчих сил українського народу, його інтелектуальних надбань. Це означало лише те, що пройшовши довгий шлях мовна проблема нарешті знайшла своє вирішення.

Хромченкова Л., студентка ІІІ курсу Коледжу КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Доценко О.Г.

ПРИЖИТТЄВІ ВИДАННЯ ТВОРІВ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Тарас Шевченко - видатний український поет, прозаїк, драматург, художник, політичний і громадський діяч. Все його життя і творчість були присвячені українському народу. Найбільшу славу принесла Шевченку його літературна творчість. Пізніше поет зізнався: «Дивне, однак, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що живопис – моя майбутня професія, мій хліб. І замість того, щоб вивчати його глибокі таємниці, та ще під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я писав вірші, за які мені ніхто шага не платив і які, зрештою, позбавили мене волі».

1840 р. став епохальним в історії України, української нації: побачила світ збірка поетичних творів Тараса Шевченка «Кобзар». Уперше «Кобзар» видано 1840 р. у Санкт-Петербурзі за сприяння Євгена Гребінки. Зі всіх прижиттєвих видань творів перший «Кобзар» мав найпривабливіший вигляд: хороший папір, зручний формат, чіткий шрифт. Примітна особливість цього «Кобзаря» — офорт на початку книги за малюнком Василя Штернберга: народний співак — кобзар із хлопчиком-поводирем. Це не ілюстрація до окремого твору, а узагальнений образ кобзаря, який і дав назву збірці. Вихід цього «Кобзаря», навіть урізаного царською цензурою, — подія величезного літературного й національного значення. У світі збереглося лише кілька примірників «Кобзаря» Т. Шевченка 1840 року.

Після видання цієї збірки й самого Тараса Шевченка почали називати кобзарем. Навіть сам Тарас Шевченко після своїх деяких повістей починав підписуватись «Кобзар Дармограй».

Наприкінці 1841р. вийшла в світ героїчно-романтична поема «Гайдамаки». Це перший український історичний роман у віршах. Основним джерелом «Гайдамаків» була усна народна творчість (пісні, перекази і легенди). Про це говорив сам поет. Він знав також історичні праці українських, російських та польських авторів про Коліївщину — народне повстання 1768 року на Правобережній Україні.

В 1843-45 роках Шевченко написав цикл поезій "Три літа" (центральним твором якого є "Сон"), поему "Кавказ", послання "І мертвим і живим…", поезії "Чигирине, Чигирине", "Великий льох", "Стоїть в селі

162

Суботові" та ін., в яких гостро виступив проти соціально-національного гноблення українського народу. Під час арешту Тараса Шевченка 5 грудня 1847 рукописний примірник, який поет мав при собі, став головним доказом його причетності до "КирилоМефодіївського братства" і його антикріпосницьких настроїв. Під час ув'язнення писав вірші, які згодом об'єднав у цикл "В казематі".

У 1854-1858 роках Шевченко написав російською мовою повісті «Художник» та «Музикант» в яких порушив проблему становища митця в кріпосному суспільстві.

Повість «Несчастный», яка була написана на протязі 1854-1858 рр. на думку більшості дослідників прози Шевченка, належить до найбільш вдалих з художнього погляду його творів повістевого жанру. Досить високу оцінку цій повісті дав М. Костомаров, висловивши переконання, що вона зайняла б «почетное место между лучшими произведениями наших беллетристов».

Повість "Близнецы" - написана орієнтовно 10 червня — 20 липня 1855 р. За своїми жанрово-стилістичними особливостями вона стоїть близько до української та російської прози 1830–1840-х. Ряд епізодів «Близнецов» має автобіографічну основу. В них передано враження Шевченка від подорожі до Полтавської губернії, зокрема до Переяславщини, про перебування у Києві тощо. Останніми прозовими творами Т. Шевченка є повість "Прогулка с удовольствием и не без морали" (1856-1858) та щоденникові записи "Журнал". В Україні у 1858 р. Т. Шевченко написав низку високих зразків інтимної та пейзажної лірики. Кілька творів Т. Шевченка цього періоду опубліковано в журналі "Основа" та альманасі "Хата".Загальний тираж прижиттєвих видань творів Т.Г.Шевченка сягає 40550 примірників. В грудні 1860 р. в Петербурзі надруковано останню прижиттєву книжку «Букварь южнорусский».

Шабаш І., студентка IVкурсу Інституту історичної освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова Науковий керівник – к. і. н., доц. Двірна К. П.

ПОЛЕМІКА МІЖ Б. ГРІНЧЕНКОМ ТА М. ДРАГОМАНОВИМ ПРО НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ

Полеміка між М.Драгомановим і Б.Грінченком розкриває окрему сторінку статусу та місце української політики в суспільно – політичному русі України. Актуальність зумовлена тим, що ця полеміка між двома, безперечно, провідними діячами національно-культурного відродження того часу, уособлювала фактично погляди двох поколінь української інтелігенції. Вона свідчила і про те, що на той час, у зв’язку з реакційною політикою російського царизму щодо українського народу, яка забороняла розвиток національної освіти і культури, українці мали можливість видавати книжки й періодику рідною мовою лише на тих землях, що входили до Австро-Угорщини.

Михайло Драгоманов - історик, філософ, економіст, мислитель, творець модерної суспільної ідеології, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Один із організаторів "Старої громади" у Києві. Він -один із провідних політичних діячів ХІХ століття, який віддавав всі сили для національної справи України.

Борис Грінченко - український письменник,педагог, літературознавець,

163

історик, громадсько-культурний діяч. Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць,історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури та книжки для читання в школі – «Рідне слово». Він також укладач чотиритомного тлумачного «Словника української мови» та один із організаторів і керівників товариства «Просвіта».

В центрі їхньої полеміки стає українська література, перспективи її розвитку та проблеми становлення національного відродження, взаємозв’язок із російською літературою і трансформація її в майбутньому.

Б. Грінченко у своїх листах закликає до написання творів з історії, лінгвістики та української мови. На підтвердження своєї тези у « Листах на Наддніпрянську Україну зазначає: «…Після небезславного самостійного національного й державного життя Русь-Україна зазнає тяжкого лихоліття спершу від своєї сестри Руси північної, що в особі ростовсько-суздальського князя Андрія Боголюбського зруйновує й випалює Київ, до ноги всіх людей у ньому вирізуючи, і се на те, щоб збавити Київську Русь тієї державної і національної самостійності, яку вона мала, та самій потопити все в ростовськосуздальському елементі; а потім зазнає Русь-Україна лиха від татарви. Змушена прилучитися до Литви, Русь-Україна не хоче зрікатися своєї національності, — навпаки: вона Литву переробляє на Русь. Потім доля зводить Русь-Україну з Польщею. І тут Русь держиться за своє. Правда, Польща культурно дужча (бо після ростовсько-суздальського та татарського лихоліття Русь-Україна не здолала ще вернутися до своєї минулої сили)

однімає у Русі-України панство, але подужати зовсім її не може. Постає борня

— і розумова, і фізична, — борня завзята і кривава; вона кінчається тим, що, бережучи свій національний образ, Русь-Україна прилучається до одновірної з нею Русі-Москви з правом автономічним. Тільки асиміляція ся чиниться вже не таким брутальним робом, як у часи Андрія Боголюбського, а хитріше і — певніше. Катерина II достойно кінчає почате до неї. Українська старшина стає російським панством, і з сього боку можна бути вбезпеченим; а щоб бути вбезпеченим і від мужицьких вибриків — мужика віддано панові в кріпацтво. Система, треба згодитися, геніальна!»

Поступово Грінченко переходить до аналізу концепції Костомарова, в якій зазначається, що українська література існує лише для домашнього вжитку. Для Б. Грінченка ця концепція не прийнятна У свою чергу М. Драгоманов підтримує Костомарова, тим самим налаштовуючи проти себе Вартового (псевдонім Грінченка). Щодо політичних проблем,яким відводиться чимале місце у диспуті між Б. Грінченком та М. Драгомановим, то перший зазначає, що поляки, українці та росіяни є різними народами, які в історичному просторі та часі часто зіштовхувались політичними інтересами. Але, не зважаючи на становище України, вона є невід’ємною частиною Російської держави.

Характеризуючи активні політичні сили, Б. Грінченко розрізняє та визнає три напрями інтелігенції: українофіли, радикали, націоналісти. До першої групи він відносить тих інтелігентів, які найчастіше формально зв’язані з українством, але не зв’язані з народом, насамперед пасивні та залякані урядом особи. Друга група - це радикал які проповідують любов до народу і дбають про його матеріальні блага, але не переймаються національним питанням. До третьої групи він відносить націоналістів, тобто свідомих

164

українців, до якої належав і сам Б. Грінченко.

М. П. Драгоманов стає на захист тих письменників, яких критикує. Б. Грінченко вказував на те, що «вони мають двоєдушність: одна душа українська, інша – російська.»

На думку Б. Грінченка двоєдушними письменниками були: М. Костомаров та Г. Квітка – Основ’яненко. Якщо у своїх «Листах» Грінченко змалював Т. Шевченка як поетичного генія і борця за народність, то М. Драгоманов навпаки, намагався спростувати думку свого опонента і довести вплив на творчість народного поета Костомарова та Куліша, яких критикував Грінченко.

У новітній літературі цілком справедливо відзначається, що Б. Грінченко і М. Драгоманов безперечно були стратегічними однодумцями в тому, що стосувалося проблем розвитку української мови, культурноосвітнього руху, боротьби проти імперської політики царизму щодо українського та інших народів. Йшлося лише про різне розуміння конкретних, тактичних питань дальшого розвитку української національної самосвідомості.

Шамардак Д., студент І курсу Коледжу КиМУ Науковий керівник – к.і.н., проф. Доценко О.Г.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО НА ПЕРЕЯСЛАВЩИНІ

З Переяславом тісно пов’язане життя і творчість великого сина українського народу Т. Шевченка. Закінчивши Академію мистецтв, Тарас Шевченко 24 березня 1845 р. вирушив із Петербурга в Україну. Його друзі потурбувалися про роботу в Києві, в Археографічній комісії. За дорученням ученої ради Археографічної комісії Т.Шевченко змальовував пам’ятки старовини. Переяслав місто старовинне, тут було над чим працювати художнику.

Завданням Тараса Григоровича як члена комісії було "розвідати, в яких саме місцях і які є могили, стародавні руїни або місцеві та урочища, уславлені відомими історичними подіями; зібрати відомості про народні перекази, оповідання та легенди, що стосуються різних місцевостей; постаратись дістати від приватних осіб і доставити в комісію для списання та надрукування деякі писемні пам’ятки, що належали до часів давнього побуту, козацьких воєн".

У серпні 1845 р. Т. Шевченко приїхав до Переяслава вперше. Він знав, що тут його чекають, що проживе тут не один день і не два, багато чого побачить і почує в древньому Переяславі, змалює і напише, але що йому доведеться в цьому місті пережити стільки радісного й неповторно тривожного, навіть трагічного, коли стоятиме на крок од смерті, а зробить більше, ніж будь-коли вдавалося зробити, цього не відав і не повірив би найугадливішій ворожці, якби вона таке йому пророчила... Проте все це буде! І переяславська осінь з надокучливими дощами, глухим бездоріжжям, і водночас така єдина незвичайна осінь в його трагічному житті.

Т.Г. Шевченко прибув до Переяслава з досить серйозним завданням – видати альбом "Живописна Україна". У перший же вечір він відвідав вулицю і дворище, де знаходилося приміщення семінарії. З душевним трепетом дивився на двоповерхову будівлю, в якій колись навчав молодь добра і благородства

165

Сковорода, вірші якого з раннього дитинства знав Тарас. Переяслав вразив поета: "Боже, що це за місто! Убоге, забуте своїми й чужими, і, однак неповторно славне. Мабуть, коли б лишилися тут одні могили, воно лишиться славним, як славним на весь світ безмовні єгипетські піраміди".

Переяславську осінь Шевченка дослідники порівнюють з болдінською осінню Пушкіна.

Сльотава осінь 1845 р. була для поета незвичайною. Працював він з великим напруженням, були закінчені поеми "Єретик", "Невольник", містерія "Великий льох". З болем дізнався дорогою до Переяслава, що на Кавказі загинув його щирий друг Яків де Бальмен. Звістка про втрату друга, який ілюстрував "Кобзар", так вплинула на Шевченка, що той занедужав.

Шевченко і його друг Козачковський посадили двоє деревець в одну ямку і переплели стовбурці між собою, в знак тісної дружби між ними. Росте і сьогодні у Переяславі, біля будинку Козачковсього, де нині музей, старезна біла акація з двома тісно переплетеними стовбурцями.

На Переяславщині Шевченко написав – "І мертвим, і живим...", "Холодний Яр", " Псалми Давидові", " Маленькій Мар'яні ", "Минають дні, минають ночі", "Три літа", свій знаменитий «Заповіт».

Тяжко захворівши, він написав свій знаменитий «Заповіт». Поезія завершила збірку " Три літа ".

Знову побувати в Переяславі Тарасу Григоровичу вдалось лише після довгих років розлуки з Україною.

Перебування поета на Переяславщині, яку він називав «раєм», залишили теплі спогади і відображені у вірші «Гори мої високі …» (поема

«Сон»).

Шевченко В., студентка I курсу Інституту журналістики КиМУ Науковий керівник – к. і. н., проф. Іванченко Р.П.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО І ТОТАЛІТАРИЗМ

Тарас Шевченко належить до поетів, біографія яких є своєрідним ключем до правильного розуміння поезії.В основу більшості своїх поезій великий кобзар українського народу поклав соціальну нерівність серед верств населення, яка панувала в тогочасному суспільстві. Він осуджує загарбницьку політику російських імператорів, сатирично змальовуючи владу на тлі страждань власного народу. Шевченко бачив шлях кращого життя – в незалежності, в активності народних мас і боротьбі за самобутність України. Він покладав сподівання не тільки на селянський рух, а й почав розуміти, які потрібні сили, що можуть розбудити народ й нести в маси революційновизвольні ідеї. Тому ми впевнено можемо назвати Тараса Григоровича національно свідомим поетом і діячем. Він щирим серцем любив і свою рідну Україну, і свій народ, пробуджуючи його боротися за своє вільне й щасливе життя.

І ці його прагнення знаходили розуміння серед селян.Із перебуванням поета у Кирилівці й поширенням його творів серед земляків пов’язували заворушення селян під час проведення земельної реформи. Проте Шевченко

166

на застереження не зважав і далі поширював свої твори.

На весну 1846 року припадає знайомство й зближення Шевченка з багатьма членами Кирило-Мефодіївського товариства. Оформленого його членства у товаристві не було, але він був учасником, бо знав про його існування, був знайомий з його програмовими документами й брав участь у його роботі. Поет висловлював свою непохитну віру в те, що національний і політичний гніт і знущання над поневоленими народами не вічні, що «встане воля». З надзвичайною силою свого палкого слова Тарас Григорович викриває всю систему царської Росії з її деспотизмом, поліцейським терором, кріпосництвом і з її офіційним православ’ям, що підтримувало рабство, гніт, загарбництво й неволю трудового народу.

Не виключено й зв'язок Шевченка з декабристами. Щоправда, й остаточно не підтверджений. Проте відомо, що першими творами, якими Тарас Григорович відгукнувся на подвиг декабристів, дослідники схильні вважати уривок з його драми «Микита Гайдай» і поему «Тризна». А новим кроком на шляху до пізнання декабризму було десятирічне Оренбурзьке заслання (18471857). У роки національно-визвольної революції на Шевченківських святах не тільки в містах і селах України, а навіть і на хуторах лунали урочисті звуки Шевченківського «Заповіту». Цю традицію не змогли винищити навіть московські окупанти.Було б доцільно сказати про шевченкознавство на теренах Радянського Союзу: як відомо Шевченко й мав позитивне ставлення до революції. Проте Ленін використовував це у своїх цілях, звичайно, викривлюючи всю правду. Так, наприклад, успішно використовувалась в інтересах більшовистської імперії пропаганда Шевченком політичної і культурної єдності українського народу з російським, давня залежність України від Росії, так звана «допомога» російського народу українському. Звичайно ж, це було жорстоке фальшування фактів зі сторони «вождя народів».

У1934 році взагалі було заборонене видання творів Кобзаря і вилучено

зусіх бібліотек. У тогочасній «Біографії Т.Г.Шевченка» ( автори – В.С.Бородін, Є.П.Кирилюк, В.Л.Смілянська, Є.С.Шабліовський, В.Є.Шубравський) зазначено так: «Буржуазні націоналісти й досі чіпляються за містерію «Великий льох», зокрема частину «Три душі», для антинародної і

антиросійської пропаганди. Але ж добре відомо, що Шевченко не ототожнював царат і російський народ, любив російську мову й літературу, багато творів писав російською мовою…» Переможної народної революції – ось чого й далі очікуватиме душа Кобзаря, витаючи над рідними ланами й горами; ось й доки мертвий поет не спочине. Заклики проти царату органічно поєднуються у Шевченка з хвилюючим гуманістичним зверненням у майбутнє . Він вважав, що коли не буде царів, панів, попів, настане справедливий суспільний лад, сонячне життя.

167

Шурак А., студентка I курсу Інституту міжнародних відносин КиМУ Науковий керівник – к. і. н., проф. Іванченко Р. П.

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ

Нова суспільна ідеологія - дисидентство в Україні - великою мірою виросло в 60-80 рр. XXст. з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав новий керівник Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали серед інтелігенції розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба наступного компартійного лідера Брежнєва обмежити в СРСР лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Рух опору в Україні здобув розголосу в усьому Радянському Союзі та за кордоном. Дисидентство як світогляд зайняло помітне місце у світогляді населення. Завдяки його позиції та самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто додатком до «великого брата» , що для нього можливе створення незалежної держави.

Рух опору виступав також в обороні національних меншин України, що виявилося зокрема у виступі І.Дзюби і В.Некрасова у Бабиному Яру у вересні 1969 р., у заявах діячів руху опору на оборону кримських татар.

Поряд із тими стихійними формами руху опору існували спроби організованих акцій. Ще наприкінці 1959 року група українських юристів під проводом Л.Лук’яненка виготовила проект програми Української РобітничоСелянської Спілки з метою вести легальну акцію за вихід УРСР з СРСР.

До руху опору треба зарахувати також і деякі робітничі заворушення та страйки, наприклад, у 1963 в Кривому Розі. Там вони були спричинені підвищенням цін на харчі та їх недостачею; тоді дійшло до сутичок між відділами КДБ і військовими частинами. Також в Одесі портові робітники відмовилися вантажити масло до Куби в той час, як в Україні його не вистачало.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, який переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» дисидентів був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Л.Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія П. Шелеста, поза всяким сумнівом, також давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко

168

підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціальноекономічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіційними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та партійною бюрократією російської імперії.

У своїй творчій і практичній діяльності дисидентсво протистояло беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, відстоювали принципи гласності демократі.

Ярмусь Н., ст. 3 курсу Інституту історичної освіти НПУ ім. М.П. Драгоманова Науковий керівник – к.і.н., проф. Іванова Л.Г.

ВПЛИВ «ІСТОРІЇ РУСІВ» НА ТВОРЧІСТЬ Т. Г.ШЕВЧЕНКА

Одна з видатних українських писемних пам’яток на рубежі XVIII – ХІХ ст. є «Історія русів». Це політичний трактат, в якому висвітлюється історія українського народу від найдавніших часів до 1769 року. Головна ідея, яка проходить крізь сторінки «Історії русів», – це показати читачеві самобутність українського народу від часів Київської Руси до першопочаткового етапу Козацької держави й до ліквідації Гетьманщини.

Цей історико-літературний трактат покритий низкою таємниць. Одна з них стосується періоду написання рукопису «Історії Русів». Науковці висувають різні гіпотези щодо цього питання. За свідченням М. Ханенка, рукопис уперше було знайдено близько 1828 року в бібліотеці містечка Гринева, Стародубського повіту Чернігівської губернії. В цей час М.Ханенку вдалося зняти одну копію і переслати її до Москви відомому українському історику й видавцеві О. Бодянському, який згодом опублікував її в 1846 р. спочатку в «Чтениях Общества Истории и Древностей российских», а потім і окремою книгою. Сам же рукопис, з якого зняли копії, перейшов разом із бібліотекою до князя Голіцина і його подальша доля невідома. Та одне ми знаємо напевне, що він був досить таки поширеним у рукописному варіанті. Нею свого часу користувалися такі відомі історики та письменники як Микола Маркевич, Микола Бантиш-Каменський, Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Степан Руданський, Микола Гоголь. Їх усіх, напевно, вабили гарячий патріотизм та ідея самостійності України.

Український письменник, фольклорист та етнограф Василь Горленко вважав, що її написано між 1822 і 1828 роками. Дата – 1769 рік, якою закінчується твір є умовною. Так читаємо: «На початку 1769 року призначено військам військовий похід і відкрилася справжня з турками війна, котра як закінчиться, Бог відає». Але дослідники вважають цю фразу облудною, вжитою з конспіративною метою, щоб сховати автора. Зокрема, дослідник А. Єршов аргументовано довів, що у творі цитується праця Д. Вагнера, надрукована в 1775 році. Безсумнівно, користувався автор і «Коротким літописом Малої Росії», який видав В. Рубан у 1777 році. Крім того, в тексті

169

«Історії Русів» згадується Тмутараканський камінь, а його знайдено в 1792 році. Усі ці всі факти вказують на те,що час написання твору орієнтовно припадає на останнє десятиліття ХVIII – початок ХІХ століття.

Ще однією утаємниченою ланкою в історії «Історії русів» є те, що рукопис чомусь був без авторського підпису. З передмови до нього можна було дійти висновку, ніби автором його був відомий культурний і громадський діяч архієпископ білоруський Георгій Кониський,який дотримувався офіційної самодержавної історичної концепції на Гетьманщину. Саме під таким авторством О.Бодянський опублікував цей твір у 1846 р. Проте версія про авторство Г.Кониського незабаром була переконливо спростована М.Максимовичем та іншими істориками.

Щодо авторства існує декілька поглядів науковців. Одні називають постать відомого суспільно-політичного діяча та його сина Василя Полетику; дехто схиляється до Олександра Безбородька. Варто звернути увагу на те, що це писала людина, яка, напевне, навчалась у Київській академії, бо була добре обізнана з літописами, із вимогами до історіографії тощо. Тож автор мав обов'язково шукати для свого твору підкріплення авторитетів. Але хто б не написав цей дуже актуальний для свого й нашого часу цей твір, автор – був відчайдушним сміливцем, який наважився розповісти нащадкам правду про Україну та її гірку долю у союзі з Росією.

Варто зазначити, що «Історія русів» є не лише історичною довідкою про розвиток, життя і боротьбу за волю українського народу, але – передусім – це було проявом справжнього патріотизму та безмежної любові до своєї Батьківщини. Симптоматично, що рукописний варіант «Історії Русів» був поширений серед митців слова. В свою чергу нею користувався Тарас Шевченко при написанні багатьох своїх патріотичних творів, а також Пушкін («Полтава»), Гоголь («Тарас Бульба») та багато інших письменників, істориків, політичних діячів.

М. Драгоманов писав: «Між 1840 і 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на «Історію Русів», яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом та козацьким республіканством часів декабристів. Шевченко брав з «Історії Русів» цілі картини і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як «Історія Русів». До творів Т. Шевченка на які мала вплив «Історія русів» М. Драгоманов зараховував «Сон» («Із города із Глухова»), «Великий льох», «Іржавець», «У неділеньку святую» та інше. Дослідник М. Возняк добачає цей вплив раніше, в 1839 році – в «Тарасовій ночі».

Аналізуючи історичні твори можна сказати, що його доробки важко читати, коли ти незнайомий з історією України, оскільки він використовує багато історичних постатей та подій і творить з них своїх літературних героїв.

Наприклад образ Тараса Трясила в «Історії русів» – це образ надзвичайно сильного отамана: мужнього, хороброго, вірного, відважного, мудрого політика, талановитого полководця, палкого патріота. Перед нами ідеальний козацький ватажок. Таким його бачить народ, таким його сприймає та змальовує і Т.Г. Шевченко. У його поемі «Тарасова ніч» – він ідеальний лідер для повстання, який не цурається простого народу, питає в нього порад, хоча рішення приймає сам, яке влаштовує всіх. На відміну від Т.Г. Шевченка, автор «Історія русів» розкриває постать гетьмана в основному на тлі ходу битви.

170