Загальні риси організацій та їх типи

Організація складається з груп (колективів). За визначенням Марвіна Шоу група (колектив) — це дві і більше особи, які взаємодіють одна з одною таким чином, що кожна особа здійснює вплив на конкретних людей (працівників) і одночасно перебуває під впливом конкретних людей. В організації тісно переплетені два види груп: формальні та неформальні.

Формальні групи

Формальні групи створюються за бажанням керівника у результаті вертикального та горизонтального поділів праці з метою виконання певних завдань і досягнення конкретних цілей. Виділяють 3 типи формальних груп:

• групи керівників (командні групи) : президент компанії і віце -президенти, начальник цеху та його заступники тощо.

• цільові виробничі (господарські) групи : групи технологів, дизайнерів, конструкторів, фінансистів, економістів тощо.

• комітети, які у свою чергу поділяються на спеціальні (комітет з усунення браку на виробництві, комітет зі скорочення працівників, ліквідаційна комісія) та постійні (ревізійна комісія, науково — технічна рада, рада директорів та ін.) .

Неформальні групи

Неформальні групи створюються спонтанно на засадах соціальної взаємодії. Працівники вступають у неформальні групи для задоволення почуття причетності, взаємодопомоги, взаємо захисту, тісного спілкування. У неформальних групах є також певна структура, неформальний лідер, вони використовують у своїй діяльності неписані правила (норми), але управляти ними значно складніше, ніж формальними групами.

Загальні риси організацій

1. наявність ресурсів: людей, капіталу, матеріалів, технології, інформації тощо.

2. залежність від зовнішнього середовища (економічних умов, громадських організацій, міжнародних подій, законодавчих актів, конкурентів, менталітету суспільства тощо).

3. горизонтальний поділ праці (виділення конкретних завдань), підрозділи, які виникли в результаті горизонтального поділу праці.

4. вертикальний поділ праці, спрямований на координацію роботи, тобто здійснення процесу управління.

5. необхідність управління.

6. наявність формальних та неформальних груп.

7. здійснення певних видів діяльності (виробничої, фінансової, інвестиційної, торговельної, науково-дослідної тощо).

Організаційні структури

Докладніше у статті Організаційна структура управління

Вивчення організації включає в себе дослідження організаційної структури з метою її оптимізації.

Особливості організації

Організація як специфічне соціальне утворення, форма спільної діяльності людей у виробництві матеріальних благ (товарів) і послуг, наділена певними особливостями. Успішний менеджмент(управління) організацій передбачає розуміння їх основних рис і принципів функціонування, складових внутрішнього і зовнішнього середовища, розвитку організацій у різних соціально-економічних формаціях, особливостей комерційних і некомерційних організацій, функцій, способів управління організаційним розвитком.

Освіта і професія документознавця: ретроспектива та сучасний етап

Серед проблем сучасного документознавства в контексті вимог, що висуваються суспільством до фахівця документно-інформаційної сфери, чільне місце посідає проблема розвитку професійних кадрів діяльності в галузі документознавства, а, отже, розвитку документознавчої професіології у її змістовому аспекті.

Слід зазначити, що за більш ніж 10 років, протягом яких в Україні розвивається спеціальність „Документознавство та інформаційна діяльність”, рівень психолого-педагогічних знань та науковий доробок  у галузі розробки документознавчої професіології (маємо на увазі узагальнення теорії та практики у вигляді дисертацій та монографій) можна оцінити як такий, що не відповідає актуальним запитам науки і практики. Наявна всього одна захищена кандидатська дисертація [1], у межах якої, зрозуміло, неможливо ні вирішити, ні навіть окреслити основні завдання, що постають перед сферою дослідження професійних ресурсів документознавчої діяльності - їх підготовки, професійної трудової діяльності та перепідготовки. Провідні навчальні заклади, які здійснюють підготовку документознавців, за наявності значних напрацювань з методики підготовки фахівців, висококваліфікованого професорсько-викладацьког>о складу, широких можливостей для проведення педагогічного експерименту, залучення суспільно та професійно значущих баз виробничої практики, демонструють, водночас, практичну відсутність психолого-педагогічних досліджень і відповідного системного наукового доробку в галузі теорії професійної освіти документознавців, теоретичних основ їх професіоналізації.

Постає питання: чи може ефективно розвиватись професія без професіологічних досліджень? Професіологія, як комплексний науковий напрям, предметом свого вивчення має проблему синтезу теоретичного і практичного досвіду феномену професії та професійної діяльності фахівця. Предмет її вивчення відображений у структурі, змісті і процесі підготовки фахівців у системі освіти для певної сфери діяльності. Прикро, що проект Державного освітнього стандарту не був опублікований у фахових виданнях, а обговорення відбувалось у вузькому колі осіб, безпосередньо причетних до його створення. Оскільки у багатьох ВНЗ України започатковано підготовку фахівців за спеціальністю „Документознавство та інформаційна діяльність”, коло зацікавлених у обговоренні могло б бути досить широким. На жаль, і сьогодні, коли стандарт набрав чинності, він недоступний науково-педагогічним працівникам  для ознайомлення.

Отже, за умови практично відсутніх наукових узагальнень щодо змісту підготовки фахівців, правомірним є питання: чи є адекватною система знань, закріплена у навчальних планах підготовки студентів, системі професійної діяльності майбутнього фахівця. Насправді не сумніваючись у тому, що навчальні плани за спеціальністю „Документознавство та інформаційна діяльність” складались фахівцями, безумовно компетентними, все ж слід чітко визначити, на основі яких підходів та концепцій підготовки науково обґрунтовано зміст освіти документознавців, за якими критеріями здійснювався добір змісту до системи освіти. У системі професійної освіти при проектуванні змісту професійної підготовки у логіці компетентнісного підходу одним із критеріїв, одиницею побудови змісту є професійна задача, яку повинен виконувати майбутній фахівець. Сукупність професійних задач утворює „ядро” змісту професійної підготовки. З іншого боку, зміст навчально-виховного процесу детермінований системою знань, які „виробляються” наукою. Отже, одним з критеріїв добору змісту є наукова дисципліна документознавство як одна із складових у назві спеціальності „Документознавство та інформаційна діяльність”. Однак, багато питань, пов’язаних із критерієм визначення „основ науки” для дидактичного використання, залишаються відкритими. Зокрема, і у зв’язку з тим, що концепції документознавства ще знаходяться у стадії активного формування, дискутуються проблеми визначення структури цієї науки, оформлюються різні види спеціального документознавства. Для трансляції здобутків документознавства, як науки, у навчальний процес наявні наукові знання мають бути систематизовані на відповідному рівні критичного аналізу матеріалу, обґрунтована його вірогідність, визначене співвідношення нового знання з існуючою системою знань, підведений підсумок процесу апробації нового знання, дано оцінку його значущості.

Багато питань виникає і стосовно другої складової у назві спеціальності – „інформаційна діяльність”, у визначенні обсягу і змісту представлення якої у навчальному процесі може виникнути низка суперечностей. Приймаючи „рівноправність” обох складових у змісті навчальної спеціальності, слід визнати, що зміст освіти має бути фундаментальним як в галузі документознавства, так і в галузі інформаційної діяльності, охоплювати широкий спектр її видів (наприклад, узагальнених у „Справочнике информационного работника” (2005 р.) за загальною редакцією Р.С.Гіляревського та В.А.Мінкіної, що за різноманітністю, важливістю та глибиною завдань можуть бути змістом окремого навчального плану підготовки фахівців) і забезпечувати не тільки початковий етап розв’язання управлінських завдань, а й бути орієнтованим на управління роботою організації інформаційними засобами, тобто орієнтованим на завдання інформаційного менеджменту у широкому його розумінні. Це дасть змогу, з одного боку, розширити кваліфікаційні можливості майбутніх фахівців, окреслити широкі перспективи їх майбутньої професійної діяльності, з іншого – може залишити на маргінесі спеціалізацію в галузі власне документознавства, його важливого і самостійного напряму діяльності  -  управлінського документознавства, вивчення теоретичних і практичних проблем створення документованої інформації у сфері управління.

Важливим є також питання щодо обґрунтованості кількості годин, виділених на вивчення тих або інших навчальних дисциплін, критерії, відповідно до яких чинників вона може змінюватись у бік зменшення або збільшення, якими потребами обґрунтовується поява нових навчальних курсів, чи є вони суттєво необхідними або ж педагогічно доцільними для формування професійних умінь і навичок документознавців тощо. Природно, у зв’язку із змінами суспільних умов основи освіти мають постійно конт­ролюватись і корегуватись шляхом розробки нових концепцій, визначення перспективних напрямів спеціалізації, однак, надавши необхідне наукове обґрунтування цим змінам, ми зможемо уникнути позбутись суб’єктивізму, емпірико-інтуїтивних підходів і, відповідно, непрофесіоналізму в організації навчального процесу.

У контексті виявленої проблеми слід згадати про один із напрямів наукового прогнозування – педагогічне прогнозування. Даний напрям на нинішньому етапі динамічних змін у різних сферах професійної діяльності, змін техніки, технологій, соціальних відносин, пов’язаних із появою нових професій та змінами вимог до сучасного професіонала – є актуальним і принципово необхідним. Педагогічне прогнозування охоплює широке коло питань, пов’язаних з усіма ланками системи освіти на всіх рівнях  – від визначення змісту освіти до тривалості навчання на окремих ступенях освіти. Відносно нашого предмету дослідження вважаємо важливим зосередити увагу на прогностичному аспекті проблем цілей, змісту, методів, засобів та організаційних форм навчально-виховного процесу підготовки документознавців. Педагогічне прогнозування дає змогу уникнути спонтанності у передбаченні змісту і результатів освітніх процесів і здійснювати не на основі простої екстраполяції виявлених тенденцій, припущень та суб’єктивних підходів, а ґрунтуючись на науково виважених педагогічних основах.

Розв’язання складної та багатофакторної задачі прогнозування змісту професійного навчання документознавців схематично може бути представлене у виді взаємопов’язаної і взаємообумовленої сукупності етапів:

• ­ обґрунтування цілей навчання;

• ­ прогностичний добір змісту професійного навчання;

• ­ укладання професійно-кваліфікаційно>ї характеристики, навчального плану і навчальних програм;

• ­ добір, класифікація і систематизація навчального матеріалу;

• ­ оперативне корегування навчальної документації.

Наукове обґрунтування системи професійної підготовки документознавців (ОКХ, навчальний план, програми, навчальні посібники) тільки тоді зможуть успішно виконувати свої функції, коли їх зміст буде постійно і з необхідним ступенем випередження адаптуватись до змінюваних потреб тих галузей, для яких здійснюється підготовка фахівців. У зв’язку з цим, такі прогностичні завдання, як дослідження тенденцій у змінах характеру, об’єктів та засобів праці (наприклад, у професійній діяльності документознавця сьогодні реальними є такі зміни як впровадження систем електронного документообігу на підприємствах, розвиток сучасних форм інформаційно-комунікативн>ої діяльності у системі державного управління – електронного урядування) повинні вирішуватись систематично і бути основою для корегування навчальних планів, навчальних програм, форм і методів навчання, розробки нових навчальних посібників тощо.

Визначаючи роль і місце прогнозування змісту професійного навчання  у структурі наукового обґрунтування системи професійної підготовки документознавців слід підкреслити, що розробка дидактичних прогнозів повинна передувати укладанню навчальних планів і програм. Слід згадати, що проектування змісту професійної підготовки повинно бути науково обґрунтованим і базуватись на побудованій моделі фахівця.

Суттєвого значення має розгляд професії та освіти як критеріїв соціально-професійного статусу особистості. Навчальні дисципліни, що вивчаються студентами і формують у них систему професійних знань і умінь, складають у майбутнього фахівця тезаурус професії, у якому утворюються зв’язки між поняттями, які у процесі навчання проектуються на майбутню професійну діяльність, що впливає на професійну спрямованість студента, ціннісно-мотиваційний компонент потенціалу самореалізації майбутнього фахівця. Однак, на питання до студентів-документознавці>в: ”Ким Ви будете працювати після одержання спеціальності і закінчення університету?” 90 % з них дають відповідь: „У загальному відділі, діловодом”. Така професійна самоідентифікація студентів, „збіднене” усвідомлення меж власної професії, ціннісно-когнітивний образ „Я”, як представника певної професії, гальмує їх подальше кар’єрне зростання, проектується на сприйняття фахівців оточуючою професійною спільнотою, формує і підтримує у керівництва організацій традиційні асоціації з рутинною працею, і, як наслідок, викликає обмежене уявлення щодо сфери використання фахівців. Документознавець часто сприймається як фахівець, діяльність якого обмежується реєстрацією вхіднихвихідних документів, однак „Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників” трактує завдання та обов’язки документознавця в контексті управлінських функцій. Отже, транслюючи у дидактичній інтерпретації до системи освіти зміст доробку документознавства, яке претендує на статус метанауки для всіх наук документно-комунікативног>о циклу, слід акцентувати увагу на необхідності формування через навчальну спеціальність „Документознавство та інформаційна діяльність” у майбутніх фахівців системного розуміння свого професійного місця у інформаційному світі.

Теоретичні узагальнення, виявлення закономірностей і надання практичних рекомендацій щодо професіоналізації документознавців становлять не схоластичний інтерес, зважаючи на те, що протягом багатьох років за спеціальністю здійснюється підготовка фахівців з кваліфікацією „документознавець, менеджер органів державної влади і управління”. Специфіка діяльності документознавців у сфері державного управління, окрім обґрунтованого змісту освіти, потребує значної уваги до питань адаптації фахівця, його соціалізації, прийняття документознавцем норм та цінностей сфери державного управління. Актуальність вирішення цих проблем зумовлюється низкою суперечностей, пов’язаних як із суверенізацією професії документознавця, так і з процесами професіоналізації державної служби, формуванням держслужбовців як особливої соціально-професійної групи, яка має специфічні соціально-психологічні характеристики, і котрій, як груповому суб’єкту, притаманна самосвідомість, певний характер групових професійних психологічних якостей. Природно, що взаємодія „проблемних полів” професійного самоусвідомлення цих соціально-значущих професійних груп актуалізує необхідність вироблення спеціальних підходів до проблем професіоналізації документознавця у органах державної влади і потребує уваги до сприяння у профадаптації молодих спеціалістів, до їх професійного самоствердження.

У контексті підготовки документознавців для органів державної влади одним із проблемних завдань є розкриття особистості професіонала у комплексному понятті „образ світу”, при чому, актуальним є розкриття того „образу світу”, який формується під впливом відповідної сфери діяльності. Визначаючи професію документознавця як таку, що відноситься (за Є.О.Клімовим) до класу „людина-знакова система”, а професію держслужбовця – до класу „людина-людина”, зауважимо, що неминуче відбудеться взаємопроникнення, взаємовплив і взаємодія їх „образів світу” у процесі професійної діяльності з документно-інформаційного забезпечення в органах державної влади.

Професія документознавця поки що знаходиться на етапі інституціоналізації, який в цілому характеризується:

• ­  наявністю суспільної потреби у спеціалізації діяльності;

• ­  формування спеціальних вимог, норм і стандартів, які характеризують даний вид діяльності;

• ­ визначення характеру спеціальних здібностей, знань і навичок індивідів, необхідних для виконання даного виду діяльності;

• ­  поява методів і способів визначення таких здібностей і навчання спеціальним професійним знанням, прийомам і навичкам;

• ­ формування стимулів і мотивів для занять саме цим видом діяльності як на рівні індивіда, так і на рівні суспільства уцілому, що пов’язано з престижем професії;

• ­ виявлення певних професійних інтересів, цінностей, норм, стилів і зразків поведінки , професійних ролей, які сприяють  згуртуванню людей за ознакою приналежності до даної професії і конкретної професійної спільноти;

• ­ поява особливих професійних організацій для захисту цих інтересів (професійні союзи, об’єднання тощо).

Як можна бачити, поки що не всі ознаки інституціоналізації притаманні професії документознавця.

Важливість професіологічних досліджень для розвитку наукової дисципліни „документознавство„ постулюється у проекті нового паспорту наукової спеціальності 27.00.02 „Документознавство. Архівознавство” – серед основних напрямів досліджень теоретико-методологічні основи розвитку документознавчої професіології посідають чільне місце, отже, слід сподіватись на розвиток наукових досліджень у галузі професіології такої важливої сфери соціальних комунікації, як документно-інформаційні комунікації.

У сучасних умовах успішне функціонування адміністративних державних органів влади і пов'язаних з їх діяльністю інших установ – науково-дослідних інститутів, архівів, відділів діловодства, аналітичних відділів, установ соціальної сфери, комерційних організацій тощо залежить від висококваліфікованих фахівців у сфері документознавства та інформаційної діяльності, адже саме вони забезпечуватимуть організацію діловодства, документне та інформаційне обслуговування управлінської діяльності. Ця галузь має низку перспективних напрямів розвитку, наприклад, управлінське документознавство, інформаційно документне забезпечення органів управління, архівних установ та інших сфер соціальної діяльності, науково-інформаційна діяльність, дослідження з питань теорії, методики та організації використання комп'ютерних технологій і телекомунікаційних технологій в інормаційно-документних процесах.

Фахівець-документознавець здатний вирішувати проблеми теоретичного характеру як у сфері документознавства, так і у сфері інформаційних технологій у документознавстві, орієнтуючись при цьому на їхнє практичне застосування.

Основними галузями та об'єктами діяльності випускників із вищою освітою за професійним спрямуванням документознавця, інженера з науково-технічної інформації є інформаційна діяльність у сучасному суспільстві, спрямована на організацію збирання, зберігання, перетворення, використання та розповсюдження інформації. Від насиченості суспільства документами залежить рівень цивілізованості і культури нації, країни людства. Оскільки в умовах інформатизації значно зросла потреба в інформаційному забезпеченні різних сфер суспільного життя, посилилися інтеграційні зв'язки в багатьох сферах інформаційної діяльності (центрів інформації та документації, видавництв, архівів тощо) з такими соціальними інституціями, як управління, наука, виробництво, освіта, культура, комерція, бізнес тощо, професійна діяльність у галузі інформації та документознавства набуває особливої соціальної ваги.

Профілюючі дисципліни:

• управлінське документознавство;

• системи управління базами даних;

• кадровий менеджмент;

• інформаційний менеджмент;

• інформаційний ринок України;

• архівознавство;

• музеєзнавство;

• Інтернет-технології та ресурси;

• захист інформації;

• адміністративне, трудове, господарське, інформаційне право;

• нотаріат;

• міжнародні відносини і протокол; • ділові комунікації та основи іміджеології.

Основні етапи становлення психології управління

Психологія управління відносно молода галузь психології, її становлення відбувалося за умов значного розвитку суспільних і економічних наук. Основи психології управління формувалися під впливом економіки, наукового управління, кібернетики, соціології, психології праці, соціальної психології. При цьому кожна із дисциплін зробила свій внесок у розвиток психології управління, формулювання її завдань і предмета. Вітчизняна психологія управління тривалий час функціонувала як невід´ємна частина психологічної та управлінської науки колишнього СРСР. У її становленні і розвитку виокремлюють такі етапи (Л. Карамушка, Л. Орбан-Лембрик): — зародження і розвиток психології праці і психології управління (20—30-ті роки XX ст.); — стагнація психології праці і психології управління (друга половина 30-х—50-ті роки XX ст.); — відродження психології праці і психології управління та їх розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х — кінець 90-х років XX ст.); — розвиток сучасної вітчизняної психології управління на основі нової соціально-економічної парадигми, суверенності, незалежності України. Інтенсивний розвиток наприкінці XIX — на початку XX ст. психології, соціології, теорії управління, соціальної психології, психології праці та організаційної психології зумовили необхідність оформлення її як самостійної наукової дисципліни в нашій країни.

Особливості функціонування основних політичних інститутів в сучасном суспільстві: український і зарубіжний досвід

Політична свідомість сучасного українського суспільства

Характерними рисами політичного життя людства протягом ХХ і початку ХХІ століть став ренесанс міфу, становлення індустрії ідеологічної міфотворчості та використання політичного міфу як основного засобу маніпуляції, консолідації суспільної свідомості та легітимізації владних структур. Наявність низки об’єктивних передумов – політичних, соціокультурних, історичних, психологічних освітніх та ін. – зумовлює подальшу міфологізацію суспільної свідомості, усіх сфер суспільного життя, а політичної – найбільше. Оскільки об’єктом і суб’єктом політики є людина з її емоційними переживаннями, почуттями, віруваннями, поглядами, переконаннями, які виникають і формуються під впливом раціонального та ірраціонального, то й у політиці завжди буде знаходитись місце міфові, який даватиме уявлення про політику, визначатиме політичні образи і ролі, політичну поведінку [35, c. 245].

Тотальна міфологізація суспільної свідомості – результат дії низки чинників: психологічних, історичних, ментальних, соціо- і політико-культурних, інформаційно-технологічних, освітніх, політичних та ін. Кожен із них відрізняється специфічними шляхами, засобами і наслідками впливу на почуття, думки і процес мислення людини, що зумовлює потребу в групуванні, виділенні сутнісних особливостей цих чинників.

Розподіл цих чинників на групи певною мірою умовний, оскільки не можна їх чітко розмежувати за джерелами і шляхами впливу на людську свідомість. Основою для групування виступають домінантні якості. При цьому слід ураховувати взаємозв’язки й органічне сплетіння різнорідних чинників, їхню комплексну дію на політичну свідомість і політичну поведінку громадян. До найбільш глибинних, на мою думку, слід віднести психологічні та історичні чинники, оскільки вони визначають одвічну схильність до міфологічного мислення й основні сюжетні лінії міфологізації масової суспільної свідомості в певні періоди.

До психологічних належить комплекс причин, пов’язаних із психічними процесами, що відбуваються на рівні свідомості і підсвідомості, зумовлюють специфіку сприйняття і відображення світу.

Аналізуючи основні етапи сприйняття інформації, формування уявлень, переконань і оцінок, на кожному з них знаходимо передумови і прояви міфологізації. Будь-яка подія чи явище сприймається спочатку на емоційному рівні. Однак самі емоції вже є продуктом раніше сформованих уявлень про правильне і неправильне, про те, як має бути і хто чи що цьому перешкоджає. Якщо ж подія викликає емоційне потрясіння, незалежно від того, позитивні чи негативні ці емоції, засоби подолання напруги та спроби пояснення подій, що стали її причиною, люди далеко не завжди схильні шукати в області раціонального. Часто повсякденна свідомість схиляється до релігійних, магічних, містичних пояснень і пошуку відповідних шляхів виходу з ситуації. Тому різного роду «маги і чародії» міцно тримають свою «нішу» в людській свідомості, в тому числі і політичній.

Теза про те, що сучасне політичне життя наповнене міфами, сьогодні ні в кого не викликає сумніву. Ренесанс міфу в політичній свідомості в ХХ столітті зумовлений масовізацією та інтенсивною інформатизацією суспільства. Масова свідомість потребує спрощення складної картини політичних процесів, що відбуваються у суспільстві, саме тому прослідковується тенденція її реміфологізації, тобто заповнення міфологічними схемами, які ґрунтуються на архетипових конструкціях колективного несвідомого. Майбутнє кожної держави значною мірою залежить від того, наскільки успішно вона зможе накреслити свої цілі, усвідомити свої інтереси та наскільки вірно поєднуватимуться інтереси самої держави з інтересами її громадян, а також наскільки громадяни та еліта зможуть порозумітися і консолідуватися навколо ідеї державотворення [34, c. 78-79].

Період оформлення наприкінці ХХ століття незалежної української державності, становлення нової політичної системи став переломним моментом у житті українського народу, під час якого відбувся перегляд основних політичних цінностей держави, виникла необхідність пошуку нової відповідної до потреб українського суспільства ідеології. Така ситуація стала благодатним підґрунтям для панування міфів у всіх сферах суспільного життя, а особливо у політиці, де вони використовуються переважно як інструмент політичного впливу та ефективний засіб маніпулювання.

Політичні міфи, які функціонують у політичному житті сучасного українського суспільства, з одного боку, виконують терапевтичну функцію з відновлення порушеної картини світу, завдяки ним формується нова національна ідентичність, адекватна новій історичній ситуації, а з іншого – виконують конкретні завдання з маніпуляції людською свідомістю.

Міфотворчість є безперервним процесом. “Моральна політика” – це перший найтриваліший політичний міф. Ідеологічно вона реалізується лише на теоретичному рівні політичної свідомості не висловлюючи інтересів усіх верств суспільства. Натомість, масова політична свідомість активно сприймає головні ідеологічні принципи та норми завдяки політичному символізмові (наочна агітація, політичні пісні, політичні лідери, логотипи, політична мова, політична мода, символи місця і часу), який є невід’ємною частиною політичної ідеології та політичної культури, але вже не в якості їх ідейного компонента, а лише як засіб впливу на масову політичну свідомість.

Міф забезпечує вихід до важелів управління масовою свідомістю за умови гострого дефіциту владних ресурсів. Тобто політичний міф спотворює політичну реальність утворюючи у такий спосіб своєрідний структурний елемент свідомості – міфосвідомість , яка дозволяє спростити сприйняття складного світу політики, завдяки цілісним і гармонійним уявленням заснованим на вірі, а не на логічному знанні, яке просякнуте внутрішніми суперечностями. Особливе місце у процесі маніпуляції масовою свідомістю посідають засоби масової інформації, які є потужним інструментом оперативного управління масовою свідомістю, і, які, на думку А. Цуладзе, тоталітарні за своїм змістом, оскільки прагнуть контролювати волю людей, їхні думки й почуття, і в такий спосіб обмежують свободу особистості, пригноблюючи її. Засоби масової інформації не здатні трансформувати саму реальність, але вони цілком спроможні змінити про неї уявлення. Якщо це вдається, то в дійсності відбуваються зміни, які викликані інформаційним впливом. Саме під час виборів відбувається активне формування політичних міфів та інтенсивне "просування" їх у свідомість громадян. Невичерпним джерелом політичних міфів у цю пору є передвиборчі штаби (байдуже, окремих кандидатів чи політичних сил), де працюють здібні міфотворці, якість роботи яких оцінюється саме ступенем міфологізації громадської думки. На жаль, робота міфотворчих команд, як правило, має негативний вплив не тільки на стан громадської думки та свідомістю окремого індивіда, а й на суспільну мораль в цілому. Через доволі короткий відрізок часу після завершення виборів, політики миряться й знаходять спільну мову, а суспільством продовжують гуляти породжені ними міфи, що спотворюють сприйняття зовнішнього світу, знижують і без того невисокий рівень раціонального у світогляді громадян [37, c. 82-84].

Конкретні приклади бачимо як у ході виборчих та інших політичних кампаній, так і в повсякденній діяльності суб’єктів політики різних рівнів. З усіх минулих виборчих кампаній найпоказовішою в цьому була президентська кампанія 2004 року. Стратегія роботи штабу кандидата від влади з різними групами виборців була спрямована на забезпечення ідентифікації певних соціальних груп із цим кандидатом шляхом провокування агресивної ворожнечі в ставленні не лише до кандидата-конкурента, а й до тих груп виборців, що його підтримують. Не останню роль в реалізації цієї стратегії відігравало саме маніпулювання історичними фактами та актуалізація історичних стереотипів, сформованих у представників різних вікових груп. Так, сюжетна лінія роботи з ветеранськими організаціями вибудовувалась на основі ототожнення і кандидата-конкурента, і тих, хто його підтримує, з тими, проти кого воювали нинішні ветерани.

Навішування ярликів («нашизм» та ін.) доповнювалось «розкручуванням» діяльності ОУН-УПА як злочинної організації, що в союзі з Гітлером вела жорстоку війну проти радянського народу, члени якої жорстоко вбивали мирних жителів і т. д.

Додали гостроти та інтенсивності конфлікту ініціативи щодо надання воякам ОУН-УПА статусу ветеранів війни. Не вдаючись до оціночних суджень із приводу історичної некомпетентності чи певної політичної цілеспрямованості таких ініціатив, варто зазначити, що прогнозованим суспільним наслідком стало поглиблення розколу політичної свідомості на основі різних історичних міфів, у дусі яких виховані різні покоління громадян.

Зокрема, на багатьох прикладах і твердженнях вчених можна побачити, що стереотипи масово поширюються завдяки засобам масової інформації, опитування громадської думки, що наведене у дипломній роботі доводить, що довіра громадськості до ЗМІ є високою, а оскільки самі ЗМІ є стереотипними, то вони і є несвідомим інструментом поширення стереотипів. Оскільки, стереотипи у людській свідомості відіграють важливу роль і вони можуть функціонувати на рівні соціального замовлення, то це безпосередньо впливає на специфіку сприйняття певних соціальних явищ та суспільних груп. Стереотипи спеціально створюють для полегшення маніпулювання суспільною свідомістю[32, c. 56].

Стосовно ЗМІ поширено багато міфів: про об’єктивність ЗМІ, їх незалежність, про відсутність цензури в демократичних країнах, про безмежну владу тих, кому належать ЗМІ. Насправді ці фрази – це лише ідеал, до якого ЗМІ завжди будуть прагнути. Адже уникнути заангажованості через специфічні особливості людської природи неможливо. Тому що кожен журналіст це перш за все людина, яка перебуває під впливом власних емоцій, переконань, поглядів. Кожен журналіст пропускає всю інформацію через призму власних поглядів і почуттів, хоча і намагається бути об’єктивним. Кожній людині, і зокрема журналісту, властиве стереотипне сприйняття певних подій і явищ, а отже проблема стереотипу ніколи не буде вичерпана. ЗМІ відбирають ту інформацію, яку вважають особливо важливою, але ЗМІ часто показують одні події надто важливими, а інші зовсім не відображаються у ЗМІ. Тому це теж один з методів маніпулювання інформацією. Крім того у ЗМІ часто застосовують підміну одних понять іншими, що призводить до неправдивого відображення подій (перекручення історичних фактів, знецвінення сакральних істин та ін.) Звичайно, що маніпуляцію свідомістю та стереотипи цілком викорінити неможливо, але про ці питання слід постійно інформувати громадськість, вчити людей розрізняти правдиву інформацію від маніпулювання та стереотипів, формувати у споживача зацікавлення та власну думку, систему цінностей та переконань. Звичайно, це допоможе людині не піддаватися маніпулятивним прийомам, які застосовують сучасні засоби масової інформації.

Метою інформаційного впливу є зміна поведінки об’єкта впливу завдяки трансформації “картини світу”, що існує в його свідомості. Якщо для свідомості характерний стереотип, що у минулому – усе погано, а майбутнє – невизначене, то такою свідомістю краще маніпулювати, але не управляти

У 2004 р. в нашій державі відбулась президентська виборча кампанія в якій успішно переміг помаранчевий табір. У їхній виборчій програмі надавались великі соціальні гарантії суспільству, що і успішно було зроблено, а саме надавалась досить велика грошова допомога новонародженим дітям, для того щоб відродити націю. Люди не цікавились звідкіля бере держава такі кошти, оскільки сліпо вірили цій коаліції і були впевнені, що за їх правління усе буде гаразд. Але, насправді, ці кошти не мали економічного підґрунтя, тобто брались з резервів держави, і не мали віддачі. Доцільніше було б ці гроші вкласти у модернізацію техніки на наших підприємствах, в інноваційні проекти які через декілька років дали б шалену віддачу, і де можна було б тоді надавати таку допомогу. Цей «пі ар хіт», був зроблено формально, для того аби підняти довіру до їхніх партій, що і успішно було зроблено і дало можливість маніпулювати свідомістю громадян, що й зробило їхню політику «моральною політикою», але не дало можливості бути тривалим політичним міфом [30, c. 107-108].

Останніми роками громадяни України «відчувають» як наша влада веде активну боротьбу з корупцією. На позачергових виборах 2007р. політичні партії та блоки у своїх виборчих програмах сконцентровували свою увагу, як можна боротись з корупцією. Деякі партії, починали з себе, а саме зосередили свою увагу на скасуванні недоторканості народних депутатів, суддів, інших державних посадовців, але такі методи ми можемо почути на словах, але не відчути на ділі. Однак, потенційні корупціонери схильні мігрувати до політичних сил, які на певному етапі часу є провладними. Люди зневірились в таких чеснотах як: справедливість, честь, та гідність, оскільки корупція пустила свої коріння у всі сфери суспільного життя. В суспільстві уже довший час існує так званий «корупційний міф», де люди звикли до хабарництва, і ця загрозлива тенденція перейшла у площину нормального та повсякденного життя, ми інколи не помічаємо за собою, що причиною хабарництва є ми, свідомі громадяни української держави. Звичайно багато чого залежить від влади, і люди пояснюють це тим «якщо влада не бореться з хабарництвом, то як ми це можемо побороти», або « ми тут безсилі», але, на моє глибоке переконання, найбільше залежить, як раз, від кожного з нас зокрема, ми повинні почати зі зміни своєї свідомості.

Політичний міф – це нав’язування певної «картини світу», за допомогою якої вдало маніпулюють свідомістю людей. На мій погляд, нам потрібно звільнитись від міфу, і жити реальним життям, не перекладати свої проблеми на чужі плечі, і не надіятись на владу, а боротись, бути більш обізнаним у своїх правах та обов’язках, бути сильними і не допускати хабарництва, починаючи з себе.

Говорячи про процес формування політичної свідомості окремого індивіда, зазвичай виділяють чотири фактори, що впливають на цей процес: власний життєвий досвід людини (включаючи соціально-економічні умови її існування); міжособистісні комунікації, які розширюють індивідуальний досвід людини до сукупного досвіду його референтної групи; суспільні інститути (церква, школа, партії та об'єднання тощо), що тиражують очищений до ідеології досвід різних соціальних груп; нарешті, засоби масової інформації (ЗМІ), які надають можливість кожному скористатися досвідом усіх у всьому різноманітті форм і змісту.

Очевидно, тільки ЗМІ дозволяють сучасній людині по-справжньому повно усвідомити своє місце в політичному просторі. Однак така "завершальна" у процесі політичної самоідентифікації індивіда роль ЗМІ зовсім не обов'язково є вирішальною й визначальною. Внесок кожного фактора в цей процес сильно розрізняється для різних людей [24, c. 102-103].

Президентські вибори через свою масовість виключають для більшості виборців можливість змістової особистої комунікації із кандидатами, які балотуються на цей пост. Тому основна боротьба передвиборної гонки фактично переноситься зі сфери реальної соціальної дії в інформаційний (віртуальний) простір. Між собою конкурують уже не реальні політики й політичні об'єднання, а їх образи, які транслюються на виборців через різних посередників. Зрозуміло, що в такій ситуації надзвичайно зростає роль засобів масової інформації як одного з основних інструментів доведення цих образів до виборця.

Сьогодні ЗМІ відіграють у складних процесах формування суспільної думки та масової свідомості величезну роль. Адже мас-медіа беруть у цьому процесі безпосередню участь за допомогою поширення тої чи іншої інформації та оприлюднення тих чи інших фактів, які саме завдяки діяльності ЗМІ стають подією. З огляду на залучення преси в загальні процеси, завдяки чому мас-медіа стали невід'ємною складовою сучасної комунікації, вони напряму можуть продукувати суспільну думку. Тому за нинішніх реалій будь-який політик, державний діяч є тим, що і як про нього говорять у ЗМІ.

Та й різноманітні факти набувають у масовій свідомості статусу подій як таких лише тоді, коли на них звертають увагу мас-медіа.

Водночас ефективність впливу ЗМІ значно залежить від великої кількості чинників: характеристик самого впливу, умов, у яких він відбувається, нарешті, характеристик реципієнта, його готовності сприймати та довіряти повідомленням ЗМІ. Не випадково в літературі присутні різні суперечливі точки зору щодо питання про вплив ЗМІ на масову політичну свідомість, у тому числі електоральні уподобання. Хоча серед багатьох різних точок зору можна виділити дві основні.

З одного боку, досить поширене уявлення про те, що політична свідомість і поведінка людей суттєво залежить від інформаційного поля, створюваного ЗМІ. Тут доречно навести вислів Е. Денніcа, який припускає, що "ЗМІ "формують" наше мислення, "впливають" на наші думки й настанови, "підштовхують" нас до певних видів поведінки, наприклад, голосування за певного кандидата" [2, 139]. Інші автори вважають, що вплив ЗМІ на поведінку громадян здійснюється шляхом створення певної суспільної думки. "Завдяки можливості надавати суспільній думці масовості ЗМІ мають здатність управляти й навіть маніпулювати нею". Більше того, окремі дослідники масових комунікацій (а разом з ними багато політиків і журналістів) нещодавно почали говорити про прийдешню епоху "медіаполітики" - влади ЗМІ, які вже не стільки відображають та інтерпретують дійсність, скільки конструюють її за своїми правилами [38, c. 85-86].

Більше того, мірою зміцнення в нашій країні моделі "керованої демократі" серед певних українських очільників та політичних сил все більше зростав попит як на міфи (старі й нові), так і на міфотворців. Особливо прикрим є те, що ми були відкинуті назад з уже завойованих під час перебудови позицій, коли зусиллями мас-медіа та демократичних сил політичні міфи руйнувалися мало не щодня.

Перше обмеження пов'язане з можливими внутрішніми суперечностями самого інформаційного поля, породжуваного ЗМІ. Як зазначає Г. Гаджієв, "ЗМІ, які є складовою сучасної дійсності з усіма їх суперечностями та конфліктами, у тому чи іншому ступені оновлюють її. Через це потоки інформації складаються з великої кількості повідомлень, що суперечать одне одному, часто взаємовиключають одне одного... І хоча програми та матеріали ЗМІ у своїй сукупності впливають на формування суспільної думки, але вони не штампують її". Іншими словами, плюралізм інформаційного простору та свобода вибору інформаційних джерел дозволяють зменшити залежність політичної поведінки від впливу ЗМІ. І навпаки, коли більшість різних ЗМІ раптом починають діяти узгоджено, можна сказати, тотально, їхній вплив різко зростає. Ефективність впливу також підвищується й у випадку досить тривалого постійного транслювання якогось ідеологічного концепту, нехай навіть й обмеженим числом ЗМІ. Таким чином, можна сказати, що вплив ЗМІ йде не через окремі повідомлення, а через їхній кумулятивний ефект.

Варто також зазначити, що вплив ЗМІ істотно залежить від сприйняття індивідом основного суб'єкта цього впливу (журналіста, власника ЗМІ, органу влади тощо), а також від усвідомлення, у чиїх інтересах (масової аудиторії, елітних груп, самого ЗМІ) цей вплив здійснюється. Справа в тому, що сприйняття ЗМІ як органу соціального управління, а не як засобу вираження суспільної думки і соціальної активності, може не тільки не підвищувати авторитет ЗМІ та довіру до їхніх повідомлень з боку населення, а й навпаки, знижувати його. У цьому випадку повідомлення мас-медіа, яке ідентифікується реципієнтом як вплив з метою управління його поведінкою, призводить до протилежних результатів [41, c. 25-26].

Отже, можна виділити три основні моделі реагування виборців на вплив засобів масової інформації: модель підвищеної (позитивної) інформаційної чутливості, при якій електоральні уподобання аудиторії конкретного ЗМІ суттєво пов'язані з відповідним (позитивним або негативним) представленням політичних персонажів у цьому ЗМІ; модель заниженої (нульової) інформаційної чутливості, коли такий зв'язок відсутній або не є значним; модель зворотної (негативної) чутливості, коли зміни електоральних уподобань аудиторії конкретного ЗМІ зворотні представленню політичних персонажів у цьому ЗМІ (зокрема, збільшення кількості негативних згадувань про якого-небудь політика в ЗМІ призводить до збільшення його прихильників серед аудиторії даного телеканалу, радіостанції, газети, і навпаки).

Різні погляди з питань впливу на політичну свідомість визначають і ставлення до населення як споживача політичної інформації. Тобто громадян сприймають як об'єкт маніпулювання, і тоді до них можна застосовувати які завгодно визначення - "гурт", "натовп", "піпл", який "хаває все підряд", або людей розглядають як повноправних суб'єктів комунікативної взаємодії, маючи на увазі, що вплив ЗМІ на особистість багато в чому залежить від того, яку роль в інформаційному процесі відіграє сама особистість і як вона до цього процесу ставиться. На жаль, більшість політичних "технологій", які застосовуються сьогодні в нашій державі, базуються саме на першому підході. Можливо, тому вони не завжди ефективні.

Від виборів до виборів громадяни України все більше потрапляли у полон політичних міфів, аж поки цей процес досягнув свого піку в 2004 р. і тепер дещо пригальмував. Саме так "пригальмував", бо сказати, що політична міфотворчість зараз не затребувана, а творці міфів шукають роботу, означало б піти проти правди. Однак, і не все залишилось по-старому. В Україні сьогодні формується модель конкурентної демократії, за якої поступово формується (маємо таку надію) більш раціонально мислячий громадянин, який не сприймає оточуюче середовище крізь викривлене дзеркало політичних міфів.

Що маємо сьогодні? В країні й досі продовжують жити міфи про радянську дійсність, спектр яких досить широкий: від байки про "суворого, але справедливого вождя" до не менш надуманої легенди про людей, які раніше були "простішими, добрішими та не такими меркантильними" (цікаво де вони такими виховувалися, часом не в таборах, чергах чи комуналках?). А міф про "дружбу народів" або радянську армію як "школу життя"? (саме в армії багато з нас навчилися як поводитись із "чурками" або дратувати мусульман складеним із поли шинелі свинячим вухом). Звичайно, я не маю на меті подати геть усе в тому житті у чорних кольорах, оскільки реальне життя завжди багатокольорове, але ж ми говоримо про міфи, які не мають нічого спільного з тим, що люди пережили насправді.

Радянська міфологія настільки поширена, що у молоді може сформуватися міф про СРСР як уособлення омріяної людством ідеї розумного та людяного ладу. Значно підживлює цей міф бездумне транслювання телевізійними каналами радянських фільмів, особливо сталінської доби й особливо на історичну тематику.

Асортимент політичних міфів, сформованих у добу незалежності також не є бідним. Окрім вищезазначених "зовнішньополітичних" (про НАТО, Захід, США) досить поширеними є міфи про повну продажність влади та відсутність у політиків іншої мотивації до влади, крім меркантильної ("думають тільки про себе, а для людей нічого не роблять", "рвуться в політику лише щоб нажитися"), кримінальне походження будь-якого статку ("чесні люди на іномарках не їздять"), "братні слов'янські народи" тощо. Щодо останнього міфу, то нічого не маю проти дружніх відносин між народами, але родинні стосунки тут подаються у суворій ієрархії старшинства (Росія – старша сестра) й досить вибірково (брати-слов'яни чомусь живуть лише на пострадянському просторі) [39, c. 128-129].

Окремо слід згадати популярний міф про "мудру політику Володимира Путіна", який розповсюджують та подають у різних форматах не тільки російські ЗМІ, а й деякі вітчизняні політичні діячі. Звичайно, можна було щиро порадіти за щасливу карту, яку витягли росіяни, якби це було правдою. Нам, українцям, не було би до цього міфу ніякого діла, якби не його шкідливість для національного демократичного процесу. Не думаю, що я перебільшую, оскільки вся мудрість російського керівника подається в контексті моделі "суверенної російської демократії" вільної від впливу "деяких центрів глобального впливу". "Стабільність" у сусідів протиставляється "нестабільності" та "хаосу" в нашій державі.

Політична свідомість сучасного українського суспільства є досить складним і суперечливим явищем. Її якісні характеристики здебільшого визначаються менталітетом та попереднім політичним досвідом українського народу. Окрім тяжкої спадщини радянських часів – конфронтаційність масової свідомості, етатизм, інерція провінційності, периферійності українства, відчуття власного безсилля перед могутньою державою, вони відображають ще й негативні моменти її давньої історії – роздробленість регіонів, козацько-гайдамацька вольність, яка часто переходить в анархізм, тотальна неповага до закону і влади, хуторянська психологія “моя хата скраю”. Це суттєво заважає закріпленню у суспільстві позитивних тенденцій, входженню України в цивілізований світ. Водночас, стійкі демократичні потенції українців, терпеливість, вміння пристосовуватися до змін створюють сприятливі умови для проведення реформ та страхують суспільство від соціального вибуху в умовах тривалої економічної кризи [36, c. 117].

Успішне розв’язання політичних та інших завдань утвердження України як незалежної демократичної держави неможливе без оновлення політичної свідомості на основі творчого переосмислення і розвитку політики згідно з історичним досвідом людства і власними традиціями, досягненнями науки і реаліями сучасного життя. Становлення громадянської політичної свідомості передбачає: 1) формування і еволюцію офіційної державницької ідеології, яка є результатом потреби подолання історико-культурної розколотості, узгодження реалій сучасності та традицій і покликана примирити минуле і сьогодення, консолідувати суспільство, окресливши одночасно найперспективніші шляхи у майбутнє; 2) необхідність відродження й утвердження в свідомості людей політичних і соціально-моральних цінностей, насамперед, ідеї свободи і гідності особистості, патріотизму, політичної рівності і особистої та громадянської відповідальності; 3) перебудову і становлення адекватної політичної системи через запровадження пропорційної виборчої системи, що забезпечить більшу прозорість і відповідальність владних структур, сприятиме структуризації соціуму, стимулюватиме громадянську активність та політичну участь; 4) здійснення радикальних змін у способах політичної діяльності, забезпечення їх високого професіоналізму, гуманізму і демократизму, формування культури міжнаціонального та міжетнічного спілкування; 5) створення ефективної системи політичної освіти, спроможної дати громадянам політичні знання про закони, закономірності, тенденції розвитку та формування політичних відносин.

Необхідна синхронність розвитку політичної свідомості на всіх її рівнях: державному, пов’язаному з прийняттям загальнозначущих рішень, науково-теоретичному, де розробляються нові ідеї, масово-практичному, на якому ідеї функціонують, реалізовуються в масових практичних діях. Державний устрій повинен стати механізмом виявлення та втілення плюралістичних громадянських інтересів, досягнення громадянської злагоди, реалізації прийнятих рішень з опорою на широку соціальну базу. Позитивні зрушення стануть наявними за умов застосування найсучасніших засобів впливу на політичну свідомість – висновків соціологічних і політологічних досліджень політичних процесів, створення відповідних політичних інститутів, оптимальної діяльності представницьких органів влади, засобів масової інформації тощо.

Зміни у свідомості людей не можуть відбуватися лише під тиском цілеспрямованого впливу чи стихійно. Рух до правової держави, цивілізованого громадянського суспільства не може не супроводжуватися усвідомленим удосконаленням свідомості, тобто прагненням і готовністю індивіда підвищувати свій культурний рівень, засвоювати загальнолюдські моральні цінності, активно сприймати дійсність, оцінювати своє місце в державотворчому процесі.

Сучасна політична свідомість українського суспільства в значній мірі активізована тривогою за кризовий стан економіки і соціальної сфери, загостренням економічних проблем, падінням моралі, зростанням злочинності, нездійсненними очікуваннями, тривогою за долю демократії та власної незалежної державності. Успішне вирішення Україною зовнішньо- і внутрішньополітичних та економічних проблем, забезпечення умов для зростання добробуту населення створять основу для подолання суперечностей політичної свідомості і формування демократичної свідомості громадян та інтегрального організму демократії в цілому. І, отже, Україна зможе скористатися шансом стати суб’єктом історії та суспільного прогресу.

Міфотворчість є безперервним процесом. Важко собі уявити суспільну свідомість без її невід'ємної складової – міфу. Інша справа, що міфотворчість, як і будь-який суспільний процес, переживає періоди спадів і піднесень – такі собі хвилі. Але, якщо міські міфи та легенди народжуються й помирають постійно, бо їхні глибинні джерела в самому повсякденному суспільному житті, то політичні міфи мають досить виразну амплітуду коливань [42, c. 229-230]. У політичній свідомості сучасного українського суспільства наявні два типи історичних міфів – радянські та пострадянські, сформовані вже за час незалежності. Результатом актуалізації цих міфів і відповідних ціннісних установок та стереотипів є поглиблення конфліктів ідентифікації за низкою ознак – віковими, регіональними і навіть за політичними уподобаннями, що аномально для демократичного суспільства.

Отже, психологічні, ментальні та історичні передумови присутні завжди, однак, виконують різну роль у процесі міфологізації свідомості. Психологічні визначають «генетичну» здатність людської свідомості до сприйняття, засвоєння і розповсюдження міфів, історичні – дозволяють актуалізувати цю здатність і спрямувати її залежно від мети і намірів конкретних суб’єктів, а ментальні відіграють роль своєрідного каталізатора.

Поняття організації

Поняття "організація" (англ. organization) походить від давньогрецького слова "органон", яке позначає знаряддя або інструмент. Від нього ж пішло поняття "орган", а потім, як похідні, "організм" і "організація". Виросла організація із людських потреб у кооперації зусиль для досягнення своїх особистих цілей у зв´язку з наявністю цілого ряду фізичних, біологічних, психологічних і соціальних обмежень.

Нині поняття "організація" широко вживається в багатьох науках (філософії, математиці, економіці, соціології та ін.) і в практичній діяльності. Це поняття багатозначне. Найчастіше воно означає: внутрішню упорядкованість, узгодженість взаємозалежних елементів цілого (системи); сукупність процесів або дій, що забезпечують досягнення цілей системи; об´єднання людей, спільна діяльність яких спрямована на реалізацію встановлених програм на основі певних правил і процедур. Таким чином, це поняття може означати об´єкт, властивості об´єкта та діяльність (процес) і вживається для позначення різних семантичних категорій: соціальної організації або інституту (статика) і процесу управління як впорядковуючої та свідомо координуючої діяльності (динаміка).

Суспільство складається з безлічі організацій, з якими пов´язані всі аспекти і прояви людського життя - суспільства в цілому, економіки, науки, освіти, навіть особистого життя.

Організація - це соціальне утворення з визначеними межами, яке свідомо координується і функціонує на відносно простій основі для досягнення мети. Під словами "яке свідомо координується" ми розуміємо управління, під "соціальним утворенням" - те, що організація складається з людей чи груп осіб, які взаємодіють між собою. Організаційні процеси містять у собі соціальну сутність, а взаємодія членів груп повинна бути збалансованою і припускає необхідність у координації.

За висловом В.І. Терещенка, під організацією розуміється структура, кістяк, у рамках якого здійснюються певні заходи.

Організація - це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної цілі чи цілей. Щоб бути справді організацією, ця група повинна відповідати таким вимогам:

- наявність принаймні двох людей, які вважають себе частиною цієї групи;

- наявність хоча б однієї спільної мети;

- наявність членів групи, які свідомо працюють разом, щоб досягти значимої для всіх мети.

Будь-яка організація складається з елементів (відділів, служб, груп, окремих виконавців), їхніх ролей і відносин, визначених ієрархією, поліархією, писаними і неписаними правилами (кодексами) поведінки. Ці ролі, відносини й кодекси можуть мати офіційні та неофіційні аспекти або офіційну і неофіційну структури.

Поняття "організація" відноситься до числа найбільш часто вживаних. Воно вживається щонайменше у трьох значеннях:

- організація як система;

- організація як стан;

- організація як процес.

Організації як системі притаманні такі ознаки:

• цілісність - передбачається, що система являє собою сукупність конкретних елементів із властивими тільки їм властивостями і характером взаємозв´язку. Таким чином, система виділяється з нескінченного різноманіття об´єктів матеріального світу;

• подільність - передбачається, що система допускає розподіл її на підсистеми й елементи, що, у свою чергу, мають системні властивості. Сама ж досліджувана система входить у більш широку сукупність елементів, тобто в систему більш високого рівня.

Організація як процес є прояв суспільної діяльності, що виникла на основі суспільного поділу праці. Функціональним призначенням організації в цьому значенні є створення нових і удосконалення створених і функціонуючих систем будь-якого виду. Тому організувати - значить створити нову систему або поліпшити стан колишньої в процесі її функціонування відповідно до мінливих внутрішніх і зовнішніх умов.

Організація як форма суспільної діяльності завжди конкретна, як і інші види праці. Конкретність організації обумовлюється її об´єктом. Для виробничої системи велике значення має організація виробництва, праці та управління.

Організація як процес здійснюється людьми. Вона сформувалася у величезний самостійний об´єкт, тому виділилася також особлива група професійних працівників, яких називають фахівцями з організації виробництва, праці та управління. У своїй практичній діяльності вони широко використовують організаційні методи, що забезпечують реалізацію організаційних впливів. Застосування заходів організації як засобу удосконалення систем припускає наявність загальних організаційних основ. Такими є об´єктивні закони організації.

Організація процесу управління, як і всяка організація взагалі, припускає розподіл і закріплення робіт по етапах, регламентування і нормування їхньої послідовності і термінів, установлення міри дисциплінарних стягнень, введення обов´язкових вимог здійснення процесу управління.

Організація процесу управління - це всебічне його упорядкування, що визначає чіткість, послідовність і припустимі межі його здійснення. Інакше кажучи, це доцільна побудова процесу управління в часі й у просторі відповідно до потреб узгодження спільної праці в соціально-економічній системі з задачами підвищення ефективності управління виробництвом.

Організація процесу управління припускає встановлення:

• необхідної послідовності виконання різних його циклів, етапів, стадій і операцій, а також можливої і необхідної у певних умовах паралельності виконання різних робіт;

• тимчасових меж виконання робіт визначеного виду і їхнє групування за факторами інтенсифікації управління;

• чіткого порядку надходження необхідної і достатньої інформації для нормального і своєчасного здійснення кожного з етапів процесу управління і всіх його операцій;

• порядку участі різних ланок системи управління в етапах процесу управління;

• процедур процесу управління як обов´язкових операцій для визначеного виду робіт (операцій узгодження, обговорення, візування, затвердження, інформування й ін.).

Організація має відносно визначені межі, що можуть мінятися згодом. Члени організації, на яких покладаються визначені обов´язки, вносять свій внесок у досягнення встановлених цілей. Перевага організованих груп полягає в тому, що людина, входячи до складу колективу, може більш успішно досягти своїх цілей, ніж індивідуально. Тому для досягнення своїх цілей вона створює інтегровані, кооперативні системи поведінки.

Визначення організації передбачає необхідність формального координування взаємодії працівників. Структура організації визначає, яким чином повинні бути розподілені задачі, хто доповідає і кому, які формальні координуючі механізми і моделі взаємодії. Для неї характерна комплексність, формалізація і визначене співвідношення централізації і децентралізації.

Важливо підкреслити, що організації заздалегідь проектуються, моделюються для формування структури, підлеглої інтересам досягнення встановлених цілей. У проектуванні організації використовується уявлення про неї як про організм, що діє раціонально і цілеспрямовано, що має апріорі встановлену мету й удосконалює методи досягнення мети. Проектування в сучасних умовах викликане до життя складністю управління організаціями, необхідністю застосування науково обгрунтованих методів для виконання функцій управління і спеціалізацією управлінської праці. Цей підхід якісно відрізняється від широко розповсюджених методів підвищення ефективності організацій - таких як традиційне розчленовування й об´єднання на науковій основі підрозділів чи сфер відповідальності керівників, їхня заміна, поліпшення тих чи інших організаційних процедур.

Кожна організація має своє призначення - місію, в ім´я якої люди поєднуються і здійснюють свою діяльність. Місія - поняття неоднозначне. Здійснюючи свою місію (призначення), організація домагається досягнення визначених цілей - виживання, росту, прибутковості. Вона випускає визначену продукцію і надає послуги, використовує різні технології тощо.

В організаціях важливе значення має ієрархія. Організація вважається ієрархічною, якщо відносини між начальником і підлеглими мають ланцюговий характер. Із збільшенням ієрархічності зростає кількість підлеглих, які водночас є начальниками. Таким чином, утворюється "потік" влади й відповідальності, що "спускається" по неперервній лінії від вищих рівнів влади до нижчих. Цю лінію можна назвати "порядком підлеглості", або "порядком влади".

Сутність ієрархічних відносин становлять відносини між вищою службовою особою або підрозділом та підлеглими. Чисельність підлеглих характеризує "розмах" влади, або розмах управління. Чим ширший цей розмах, тим більше ліній влади відгалужується від начальника. Загальна чисельність людей, підлеглих вищій владі, в організації може бути збільшена або розширенням розмаху, або подовженням лінії влади, або поєднанням першого і другого способів. Слід зазначити, що власне ієрархічний рівень ще не визначає ранг або статус усіх посад, або особисте звання людей, що обіймають певні посади. Кожний з рівнів складається переважно з цілої низки посад і завдань. На практиці вища посада в будь-якій ієрархії служить значущим символом у здійсненні розпорядчого впливу і організації управлінського процесу. Лінії влади можуть розглядатися як хребет внутрішньої системи контактів і сполучна основа побудови структури управління.

Поняття основні етапи розвитку дипломатичного протоколу

Дипломатичний протокол є невід’ємною складовою частиною дипломатії, її політичним інструментом, формою, якою супроводжується будь-яка зовнішньополітична акція (акт, захід) держави та якої дотримуються її представництва чи представники. Дипломатія має надзвичайно довгу історію, бо з’явилася практично з виникненням родового суспільства, першого обміну продуктами, а також перших проблем, пов’язаних з територіями для полювання, землеробства, рибальства та їхніми межами, суперечками і конфліктами, що виникали навколо них. Уже первісні люди дійшли висновку, що розбіжності краще вирішувати за допомогою домовленостей, бо вирішення їх силою часто викликало озлоблення суперника і призводило до нових конфліктів. Так з’явилися зародки первісної, примітивної дипломатії, що базувалися на засадах здорового глузду, а у ролі дипломатів виступали старші члени общини, до голосу яких прислухалися.

З подальшим розвитком суспільства, продуктивних сил, громадського мислення та первісних юридичних норм розвивалася і дипломатія. До нас дійшли відомості про те, що ще у XV ст. до н. е. в Єгипті укладалися міжнародні договори за правилами, які нагадують нинішнє дипломатичне мистецтво. Так, у XII ст. до н. е. Єгипет уклав військову угоду з хетами, за умовами якої передбачалося надання допомоги одне одному, в тому числі й у боротьбі з внутрішніми ворогами. Така стаття, до речі, й у нинішніх договорах про взаємодопомогу — величезна рідкість.

Високорозвинена дипломатія у III тис. до н. е. існувала в Індії. Зародки міжнародного права і дипломатії як мистецтва ґрунтувалися там на "законах Ману". Вже тоді йшлося про професійні якості дипломатів, методи запобігання воєн, що опиралися на розпізнавання планів іноземної держави, тобто на розвідувальні дані.

Перші договори про мирне вирішення спірних питань і про ненапад один на одного відомі в історії Китаю.

Воістину правдиві слова з біблійної Книги Еклезіаста, що немає нічого нового під сонцем — "воно вже було від віків, що були перед нами".

Проте, вплив цієї первісної дипломатії Єгипту та стародавнього Сходу на подальший її розвиток був незначним через їхню відірваність від решти світу, а ось дипломатія Греції, Риму, Візантії залишила помітний слід. Держави цієї епохи підтримували між собою активні контакти, вели торгівлю, змагалися за нові території та ринки збуту. Грецька дипломатія того часу мала скоріше відкритий, публічний характер, яка базувалася на засадах "проксенії", тобто гостинності, спрямовувалась на боротьбу за розширення територій, за збільшення кількості рабів, за ринки збуту. Обман та підступність характерні для дипломатії Стародавнього Риму, який, окрім цього, взяв на озброєння використання сили проти слабшого, метод розпалювання чвар між сусідами, а принцип "розділяй та владарюй" став основним принципом римської дипломатії. Обман у дипломатії Риму став нормою, а вигода, без огляду на інших, — головним кредо. Навіть основоположний принцип міжнародного права "Pacta sunt servanda" використовувався римською дипломатією тільки так, щоб договори, які ним укладалися, були вигідні лише Риму й ослаблювали його партнерів.

Здійснювали ці дипломатичні місії так звані посольства, які організовувалися при потребі, а до їхнього складу, як правило, входили один, два або кілька послів і почет — писарі, перекладачі, діловоди, слуги та челядь. Після занепаду Римської імперії настала епоха великого переселення племен та народів. Занепад і роздроблення держав, початки феодального панування не сприяли розвиткові міжнародних відносин і обмежували дипломатичну діяльність. Тому дипломатія гунів і держави Карла Великого була надзвичайно примітивною порівняно з дипломатією попередніх епох, здійснювалася час від часу і була дуже небезпечним ремеслом, бо посли часто ставали жертвами свавілля тих, до кого вони посилалися, або звичайних банд розбійників. Саме тому в середньовічній Венеції та Флоренції посади послів були примусовими, і за відмову від них карали штрафами або позбавленням громадянства.

Цікавим періодом у розвитку дипломатії була історія Візантії (39—1453), яка, на жаль, передала чимало негативного з досвіду грецької та римської дипломатії у спадок італійським містам-державам — Венеції, Генуї, Мілану, Флоренції, а також Московії, а саме — хитрість, обман, недовіру, використання сили проти слабшого партнера. Саме у візантійській практиці застосовувався надміру урочистий дипломатичний церемоніал, щоб переконати сусідів у багатстві і могутності імперії. Тут вперше було використано вірчі грамоти, які писались на пергаменті вишуканим стилем кольоровим чорнилом. Засади візантійської дипломатії спрямовувалися на те, щоб показати іноземцям велич та могутність імператора, всієї імперії, її непереможність перед будь-якими ворогами.

Слід відзначити, що візантійська дипломатія справляла на той час великий вплив на дипломатію Венеції, Флоренції, Великого Князівства Московського, Туреччини, а засади її протоколу, оформленого у вигляді правил "Про церемоніал візантійського двору", лягли в основу нового дипломатичного протоколу, який почав формуватися на початку XIX століття [37, с. 13—14].

До історичного періоду Візантійської імперії належать і початки дипломатичних контактів Київської Русі. Першим відомим в історії княжої України дипломатичним візитом можна вважати візит київського князя Кия до столиці Візантії — Царгорода — у 527 році, який припадає на часи активного переходу слов’ян на Балкани, тобто на часи правління Юстиніана [ЗО, с. 134].

До першої половини IX ст. належать відомості про спільне посольство Візантії та Русі до Франкської держави — Інґельгейму — в 838—839 роках, коли там на престолі перебував імператор Людовік Благочестивий. Місія цього спільного посольства, окрім підтвердження намірів "дружніх стосунків", переслідувала головну мету — організувати християнські народи на боротьбу проти Арабського халіфату [16, с. 9].

З другої половини цього ж століття до нас дійшли відомості про дипломатичну делегацію до Царгорода для підписання у 860 році, після успішного походу русичів на Візантію, першого відомого в нашій історії договору "миру і любові" з Візантією, який став своєрідним дипломатичним визнанням Київської Русі, встановлював між цими державами мирні відносини, передбачав допуск на Русь християнської місії, хрещення частини русичів, а також військову допомогу Візантії з боку Русі, ознаменував її вихід на широку світову арену [ЗО, с. 166].

Упродовж X ст. Київська Русь уклала кілька нових договорів з Візантією (907, 911, 944, 971 роки), які базувалися на традиційних засадах того часу "миру і любові", визначали статус руських посольських та торгових місій, передбачали виплату імперією данини Русі. Особливе місце серед них займає договір 911 року, який засвідчує, що вже на той час Київська Русь розпочала освоєння вершин тодішньої дипломати — підготовку письмових двосторонніх міждержавних угод (договорів), які охоплювали політичні, економічні (торгові), військові та юридичні питання. Договір 911 року, крім загальних, включав також так званий ряд, тобто конкретні статті, які присвячувались конкретним торговельним, військово-союзним, юридичним та іншим питанням. Робота над підготовкою цього договору відбувалась у Константинополі (Царгороді). З візантійської сторони переговори вів сам імператор Лев VI, а Київське посольство у Візантії "приймали згідно з установленими правилами, які поширювалися тоді й на інші закордонні місії" [25, с. 5].

Свою роль відіграли письмовий договір 944 року про військовий союз Візантії та Київської Русі; договір 971 року, за яким сторони підтверджували свою вірність договорам 911 та 944 років, а князь Святослав зобов’язувався не нападати на візантійські володіння: "Яко николи же помышлю на страну вашю, ни собираю вой, ни язика иного приведу на страну вашю и елико есть подь властью гречьскою, ни на власть корсуньскую и елико есть городовь ихь, ни на страну болгарську. Да аще инь кто помыслить на страну вашю, да и азь буду противень и борюся с нимь" [30, с. 167].

Упродовж X ст. Київська Русь стабілізувала свої відносини з Візантією, Хазарією, Болгарією, з угорцями, печенігами, варягами (вікінгами), встановила мирні відносини з Германією. Договори, що укладалися в той час, фіксувались у відповідних грамотах, оригінали яких готувалися обома сторонами рідною мовою, а копії — мовою іншої сторони; відбувався обмін оригіналами і копіями, а процедура їхнього підписання та клятвенного підтвердження свідчила про вироблення досить чіткої дипломатичної системи. Дипломатичні договори IX—X ст. були яскравим свідченням того, що на великих просторах Східної Європи постала могутня, освічена, а разом з тим і мілітаризована держава — Київська Русь, до якої ставилися із застереженнями, але її поважали; яку поза очі називали "варварською", але шукали з нею дипломатичних і військових контактів.

На новий рівень вийшла дипломатія в часи розквіту Київської Русі за правління Володимира Великого, межі держави якого поширювалися до Польщі, Угорщини, Чехії, Германії — на Заході і до Волзьких Болгар — на Сході, яка була тісно пов’язана торговельними, дипломатичними і військовими контактами з усім культурним світом тієї доби [ЗО, с. 6]. На період князювання Володимира Великого припадає активізація дипломатичних відносин з Візантією та Римом, пов’язана з проблемою хрещення Руси-України.

Міжнародні договори та союзи Київської Русі дуже часто підкріплювалися династичними зв’язками. Міждина- стичні шлюби руських князів беруть свій початок від Володимира Великого, який вперше одружився з чеською князівною, і фіксуються впродовж одинадцяти поколінь, аж до правнуків короля Данила Галицького, що охоплює майже чотири з половиною століття, а загальний список цих шлюбів перевищує 100.

Так, Володимир Великий був також одружений із сестрою візантійського імператора Анною, його старший син Святополк — з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав — з дочкою короля Швеції Олафа — Інґіґердою, дочка Пермислава була дружиною короля Угорщини Ласло Лисого, друга — чеського короля Болеслава Рудого, третя — Марія Доброніга — короля Польщі Казимира Обновителя [19, с. 34—35; 24, с. 112—113].

Цю практику продовжували і наступні київські князі, родичаючиьсь із дворами Західної Європи та Скандинавії. Найбільше відомостей залишилося про шлюб дочки великого князя Київського Ярослава Мудрого Анни з французьким королем Генріхом І Капетом, а після його смерті — з графом Раулем II Переном де Крені і де Валуа, прямим нащадком імператора Священної Римської імперії Карла Великого. Анна, завдяки своїй освіченості та природній мудрості, стала видатною постаттю тодішньої політичної сцени Європи. На багатьох актах тієї епохи збереглися її підписи як кирилицею, так і латиною, серед "хрестиків" видатних васалів Західної Європи, які здебільшого були неписьменними.

Династичні шлюби київських князів були яскравим свідченням політичної і, певною мірою, культурної орієнтації Київської Русі тієї епохи. З 35 "міжнародних" шлюбів київських князів XI ст. 8 припадають на Германію, 7 — на Польщу, 6 — на Угорщину, 5 — на Скандинавію та Англію, 2 — на Францію, 3 — на половецьких князівен, 1 шлюб було укладено з візантійською принцесою, 3 — з представниками візантійської аристократії [24, с. 120; 32, с. 15—16, 94, 487—488].

Варто підкреслити, що Анна Ярославна, як і більшість королев українського походження, несла з собою у заміжжя не тільки щедрі посаги багатої Вітчизни, але і високу християнську мораль та незрівнянно вищу, ніж у тогочасній Європі, культуру.

Смертельного удару роздробленій Київській Русі завдала татаро-монгольська навала, що призвела до перетворення Київської держави на провінцію, яка викликала загарбницькі інтереси сильніших та нахабніших сусідів. Сплеском політичної та дипломатичної активності наступників Київської Русі було князювання Романа (1199—1205) та Данила (1205—1264) у Галицько-Волинському князівстві. Князь, а згодом король Данило, змушений визнати себе "мирником" — союзником та васалом Золотої Орди, вів активну й обережну політику із Західною Європою (а особливо зі своїми сусідами — Польщею, Угорщиною, Литвою, Австрією), намагався заручитися підтримкою папського престолу, сподіваючись на хрестовий похід проти татаро-монголів та противагу Володимиро-Суздальським князям, які, безоглядно орієнтуючись на Схід, визнали владу татаро-монголів і на століття віддали себе під їхнє владарювання.

У добу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства дипломатія набула свого розквіту та впорядкування. Для ведення дипломатичних переговорів до чужоземних володарів висилалися спеціальні посольства, які інколи очолювали самі князі. Для здійснення дипломатичних місій активно використовували бояр, купців, духовних осіб. Для посольств від іноземних дворів влаштовувались урочисті прийоми в княжому Києві або в столицях галицько-волин- ських князів — Володимирі та Галичі. Для них виступали співаки та музиканти, проводилися лицарські турніри. За часів Данила Галицького в дипломатії панувала властива західним королівським дворам латинська мова.

Поняття та основні етапи розвитку дипломатичного етикету

дипломатичний етикет - правила поведінки дипломатів і інших офіційних осіб при контактах один з одним на різних дипломатичних прийомах, візитах, переговорах;

Етикет - зовнішня форма моральної сутності людини. Французьке слово "етикет" має в рідній мові два значення. Перше значення - це "ярлик", "етикетка", "товарний знак". Друге - "церемоніал", "етикет". Другий, сучасний зміст слово отримало у XVII ст., в часи Людовіка XIV. Тоді для запрошення на придворні бали почали розсилатися спеціальні картки, де були вказані час, місце, форма одягу, обов'язкові правила поведінки придворних на балу. Оскільки ці картки називалися "етикетками", самі правила стали називатися "етикетом". Розрізняють кілька видів етикету:

• придворний етикет - строго регламентований порядок і форми обходження , встановлені при дворах монархів;

• дипломатичний етикет - сукупність правил і норм поведінки дипломатів та офіційних осіб під час різних офіційних і неофіційних заходів;

• військовий етикет - зведення загальноприйнятих в армії правил, норм, манери поведінки військовослужбовців в усіх сферах їхньої діяльності;

• світський етикет - сукупність правил і норм поведінки, які регламентують зовнішні прояви людських стосунків;

• діловий етикет - сукупність правил і норм поведінки, які регламентують відносини ділових людей.

Джерелом етикетних правил і норм є традиції, звичаї більш або менш схожі у різних народів, які змінюються з плином часу або залежно від національного та релігійного укладу конкретного народу. В основі дипломатичного, світського й ділового етикету лежить стародавній принцип людських стосунків - взаємної поваги та взаємної ввічливості. Ввічливість була й залишається обов'язковою нормою всіх різновидів етикету. Маючи єдину основу, дипломатичний, світський та діловий етикет характеризуються наявністю аналогічних кінцевих цілей - робити можливим панування гармонії у людських стосунках: діловий етикет - у робочих, професійних відносинах, світський етикет - у приватному житті, дипломатичний етикет - в офіційних і дипломатичних зносинах.

Норми і правила світського етикету, основою яких є лицарство, політес, враховують стать і вік осіб, при цьому звання й посади є відносними цінностями. Принципи й норми ділового етикету засновані на ієрархії та владі. При цьому посада та титул є абсолютними цінностями, на яких ґрунтується одне з основних правил ділового етикету - дотримання порядку першості (перевага старшинства). Стать у даному випадку не відіграє значної ролі.

Більшість правил і норм дипломатичного, ділового, світського етикетів у тій чи іншій мірі співпадають. Відмінність між ними полягає в тому, що дотриманню правил етикету дипломатами надається більшого значення, оскільки відхід від них або їх порушення може завдати шкоду престижу країни або її офіційним представникам і призвести до ускладнення у взаємовідносинах держав. Таким чином, дипломатичний етикет менш гнучкий, ніж діловий або світський етикет, більш консервативний[9, c. 38-40].

Правила оформлення дипломатичних бесід

Під комунікативним (спілкувальним) етикетом розуміють правила ви­користання мовних і позамовних засобів спілкування, обов'язкових для членів певного суспільства у визначених ситуаціях. Спілкувальний ети­кет включає лінгвоетикет (мовний, мовленнєвий) і невербальний комуні­кативний етикет. Мовний етикет - це сукупність національно-специфічних сталих словесних форм, прийнятих у певному суспільстві для встановлення контакту та підтримки спілкування в потрібній тональ­ності. Мовний етикет безпосередньо стосується правил вітання, знайом­ства, прощання, привітання, побажання, подяки, вибачення, прохання, запрошення, поради, пропозиції, співчуття, компліменту, схвалення то­що. Під мовленнєвим етикетом розуміють застосування мовного етикету в конкретних актах спілкування. В основі використання етикетних фор­мул, окрім універсального принципу ввічливості, лежить правило відпо­відності комунікативній ситуації. При спілкуванні з іноземним партнером його мовою без допомоги кваліфікованого перекладача до цього аспекту мовної культури потрібно ставитися надзвичайно уважно.

 

Комунікативному етикетові притаманна національна своєрідність, ідіоетнічність (від грецьких слів ідіос - свій, особливий, самобутній та етнікос - народний). Наприклад, показником поважного ставлення до партнера в багатьох країнах (Франція, Росія, Бельгія, Нідерланди тощо) є звертання до нього на "Ви". Для вітчизняної практики офіційного спіл­кування в умовах відсутності загальноприйнятих титулів, які символізу­ють шанобливість, це правило є принциповим. Виражаючи пошанне ста­влення до співрозмовника, німці звертаються до нього на "вони". У Польщі, незважаючи на декілька спроб офіційно запровадити пошанний займенник Ви, і в наш час віддають перевагу словам "пан", "пані", тобто до другої особи звертаються, як до третьої, неприсутньої.Офіційний мовленнєвий етикет передбачає піднесений стиль мов­лення у порівнянні з нейтральним, загальновживаним. Офіційне спілку­вання вимагає стилістично піднесених, синтаксично повних мовних стру­ктур, що свідчать про дотримання протокольних норм, про підвищену ввічливість: "Радий Вас вітати!", "Дозвольте подякувати Вам!". Для підкреслення особливої поваги до партнера (особливо при звер­танні до високих офіційних осіб) під час різних етикетних ситуацій (про­хання, запрошення, пропозиція) мовні формули можуть бути представ­лені у вигляді питань або дозволенних фраз: "Чи не погодились би Ви...?", "Можу я Вас попрохати...?", "Дозвольте запропонувати Вам...", "Дозвольте привітати Вас...". Протокол деяких країн передбачає, що в розмові з главою держави, монархом ініціаторами бесід можуть бути лише вони. їхні співрозмовники ніколи не ставлять до них запитання. Продуктивність вербального спілкування значною мірою визначаєть­ся правильно обраною тональністю. Уміння модулювати голос, тобто змінювати тональність - важлива якість мовця. У бесіді з партнером не­припустимі надмірна напористість, безапеляційність. У строго офіційній обстановці припустимий лише спокійний, рівний, стриманий тон; у менш строгих офіційних відносинах - спокійний, доброзичливий, привітний.Вищесказане не виключає полеміки, гострої суперечки. Але вона повинна вестись у строго визначених рамках, не виходячи за межі коректності. Ді­лова, особливо ж дипломатична бесіда має свій етикет, який не припускає грубощів, образ. Не слід також переривати співрозмовника. Важливо ви­слухати співрозмовника до кінця. Водночас не буде порушенням етикету припинення бесіди, якщо партнер не дотримується його норм.Правило дипломатичної бесіди - розпочати з того, що об'єднує парт­нерів, домогтися, щоб партнер говорив "так". Якщо метою бесіди є отри­мання інформації від співрозмовника, то треба пам'ятати, що бесіда - це обмін інформацією. Отже, треба обдумати заздалегідь, на базі якої ін­формації буде розгортатися обмін думками.Великим мистецтвом вважається вміння ставити запитання, яке, за словами В.Попова, має в дипломатії таке ж значення, як і в роботі слід­чого ⁷. Наприклад, під час бесіди не рекомендують задавати "закриті" запитання, тобто такі, на які можна дати однослівну відповідь "так" або "ні". Зразки "відкритих" запитань - посилання на чиєсь висловлювання, прохання прокоментувати статтю в газеті тощо.

 

Існують прийоми для перевірки правильності почутого:

•    "перефразування" - повторення того, що сказав співрозмовник, але не дослівно, а з іншим відтінком. Фразу можна розпочати мов­ними формулами: "як я Вас зрозумів..."; "таким чином, на Вашу думку..."; "іншими словами, Ви вважаєте...";

•    "підведення підсумків", резюмування, яке повинно точно відповіда­ти сказаному співрозмовником.

 

Крім отримання інформації, дипломатичний працівник повинен уміти передавати і власну, вигідну для своєї країни інформацію. Необхідно робити це тактовно, щоб вона сприймалась не як нав'язування власних поглядів, оцінок, переконань, а як доречне доповнення під час обгово­рення тієї чи іншої теми.Дипломат не повинен говорити неправду: якщо він не може дати від­повіді або не володіє інформацією, краще ухилитися від відповіді або послатися на свою непоінформованість.Якщо дипломату треба зробити велику заяву, яку важко запам'ятати, або невелике за обсягом, але дуже важливе повідомлення, у якому кож­не слово має визначене значення, то в дипломатичній практиці таку за­яву прийнято зачитувати.У бесідах часто вживаються формулювання "в неофіційному плані", "моя особиста думка" тощо. Ці вирази сприймаються співрозмовником, як правило, умовно і трактуються скоріш як натяк на довірливість, бо дипломат будь-якого рангу - особа офіційна, і все сказане нею сприйма­ється як офіційна точка зору. Коли ж дипломат заявляє, що йому дору­чено зробити офіційну заяву, то цим лише підкреслюється важливість інформації, яка має бути передана співрозмовникові.Правило дипломатичної бесіди - без потреби не дискутувати. Дип­ломат віддасть перевагу спокійному впевненому доведенню власної правоти, а не неправоти співрозмовника. Краще ухилитися від дискусії, наприклад, використавши мовні трафарети: "Ваша точка зору цікава, але я, на жаль, не можу із нею погодитись"; "мій уряд дотримується іншої точки зору"; "є й інша точка зору, і вона має право на існування".Особливу вагомість слова набувають при виникненні конфліктних си­туацій. Необмірковане, випадково висловлене слово може ускладнити міждержавні відносини, скомпрометувати людину, яка це висловила.Нерідко дипломатична бесіда починається в умовах, коли співрозмо­вники знаходяться на протилежних полюсах. Спокійний тон, переконли­ва аргументація, вдумливий підхід до позиції співрозмовника, розважли­ва манера ведення бесіди сприяє зближенню не лише співрозмовників, але і їхніх позицій. У бесідах з приводу конфліктних ситуацій важливо виявити основне, відкинути дрібниці та неістотне, дати відповідь на головне питання. Відповідь повинна бути ясною, чіткою, без натяків. Щоб зробити свою позицію переконливою, її треба підкріпити посиланнями на факти, але з офіційних джерел.

 

Приклади мовних трафаретів (формул), які можуть використовуватися під час бесід:

Початок бесіди:•    ми думаємо (вважаємо), що перш за все нам необхідно обговорити...;•    думаю, що вам добре відомі причини, що спонукали до зустрічі з вами, тому хотілося б одразу перейти до обговорення питання...;•    мені б хотілося почати бесіду з...

Погодження:

•    ця позиція, цей пункт не викликають наших заперечень;•    Ваші умови в цілому для нас прийнятні;•    ми цілком поділяємо Вашу точку зору.

Намагання відстояти власну позицію:

•    мені здається, що ми певною мірою відійшли від теми нашої роз­мови, тому пропоную повернутися до попередньої проблеми;•    вважаю, що слід обговорити інші аспекти даного питання;•    можливо, вам буде цікаво дізнатися про думку експертів з даного питання.

Прохання:•    з Вашої сторони було б дуже люб'язним, якби...;•    ми щиро розраховуємо на Вашу підтримку.

Вибачення:•  приношу вибачення за...;•    прийміть наше щире вибачення...;•    я щиро сумую, що...

Невизначеність, сумнів:•    ми просимо Вас дати уточнення, оскільки у нас про це є прямо протилежна думка;•    нам здається, що цей варіант рішення є дещо передчасним.

Бажання відійти від відповіді:•    можу Вам відповісти лише в загальних рисах;•    на це питання однозначної відповіді немає;•    мені важко судити про це.

 Формули протесту (наприклад, у формі здивування):•    ми були дуже здивовані Вашими звинуваченнями щодо...;•    ми були прикро здивовані пред'явленою нам претензією.

Завершення бесіди:•    давайте підведемо підсумки наших домовленостей;•    дозвольте мені від імені нашого уряду подякувати Вам за участь у розмові, висловити надію на подальше плідне співробітництво. Існують різні засоби для тактовного, ввічливого висловлення незгоди, відмови. Наприклад, з використанням непрямих мовних формул відмови - аналогів заперечень:

•  ми бачимо інший варіант розв'язання цієї проблеми;

•    наша точка зору дещо розходиться із Вашою;

•    сумніваємось, що це можливо (мається на увазі - це не можливо);

•    це було б можливо, якби... (зараз це не можливо);

•    ми високо цінуємо Ваші зусилля, але не можемо прийняти Вашу пропозицію.

 

Інший засіб - використання емоційних оцінок: на жаль..; щиро жалку­ємо, але...; шкода, але... з метою переконати співрозмовника, що факт відмови неприємний тому, хто її висловлює. Наявність у відповідній мов­ній формулі протиставного сполучника але надає мові меншої категори­чності. Якщо в мовній формулі відмови протиставний сполучник але від­сутній, то відчувається констатація факту, який не можна змінити: щиро жалкуємо, але у зв'язку з наявністю прецедентів, ми не можемо...

 Мовна формула відмови може будуватися на основі превентивного вибачення: переконані, що це прикра випадковість, але змушені...