Соціологія організацій та її місце в сучасній соціології

Соціологія організацій є однією з найбільш розвинутих галузей соціологічного знанняі являє собою дисципліну зситуацією, що предметної сферою і певною проблематикою. Однак данасоціологічнатеоріяне відрізняється цілісністю і монолітністю, що обумовлено поруч не вирішених у науці проблем і, насамперед, відсутністю єдиної думки з питання про динаміку та механізми організаційного розвитку.

Особливий інтерес соціологів до проблем організаційного розвитку і складність їх дослідження пов'язані з інтеграційнимхарактеромрозглянутогопроцесу, вивчення якого передбачає розкриття найбільш дискусійних питаньорганізаційноїтеорії:розумінняприроди організації, особливостей її функціонування і взаємодії із зовнішнім середовищем,організаційнихконфліктівта організаційної поведінки.

У сучасній соціології організацій як і раніше невизначеним залишається поняттяорганізаційного розвитку. У цілому підорганізаційнимрозвитком розумієтьсяпроцеспозитивних якісних змін в організації, що зачіпає способи, засоби діяльності та взаємодії і відбиває у трансформації організаційної структури.

У вітчизняній соціології організацій можна виявити три основних напрямки в дослідженні проблем організаційного розвитку. Відповідно до першого, раціоналістичному, підходу, активна роль у розвитку організації належить менеджеру. Особливо яскраво таке розуміння детермінованості організаційних змін знаходить в соціології інновацій, сучасна проблематика якої склалася у вітчизняній соціології багато в чому завдяки роботамА. І. Пригожина, Н. І. Лапіна, В.С. Дудченко, Б. В. Сазонова та ін

Важливим внеском у вивчення організаційного розвитку дослідників даного напрямку стало відкриття цільової природи організації та визначення її сутності, що розкривається у трьох аспектах: як штучного об'єднання інституціонального характеру, що займає певне місце в суспільстві і призначеного для виконання більш-менш чітко окреслених функцій; як певної діяльності з організації, що включає в себе розподіл функцій, налагодження зв'язків, координацію і т.д.; як характеристику ступеня впорядкованості соціального об'єкта.

На думку дослідників даного напрямку, організаційнізміни являють собою діяльність по перетворенню іншої діяльності. Засобами такогоперетвореннявиступають заміна одних організаційних елементів на інші або доповнення вже наявних новими. Це дозволяє говорити про нововведення як про свого роду "клітинці" цілеспрямованої зміни і припустити, що основною формою керованого розвитку виступають інновації.

Ключовим для розуміння ролі нововведень в процесіорганізаційного розвитку є поняттяінноваційноїдіяльності, яка визначається як метадеятельность, що змінює рутинні компоненти репродуктивних видів діяльності. Іншими словами,інноваційна діяльністьяк така має своїм об'єктом інші види діяльності - ті, які сформувалися в попередній період і придбали до даного часухарактеррепродуктивної діяльності, а їх кошти або способи стали рутинними для цієї спільноти людей. Інноваційна діяльність спрямована, перш за все, на зміну цих рутинних засобів, способів,прийоміврепродуктивної діяльності.

Крім раціоналістичних підстав в інноваційному підході, що реалізується вітчизняними дослідниками, можна виявити й інші тенденції, пов'язані з визнанняміснуванняряду факторів, що виявляються поза полем діяльностіменеджера. Так, підкреслюється, що соціальної організації притаманні як властивості свідомо створеної, цілеспрямовано функціонуючої організації, так і деякі риси об'єктивно розвиваються систем; обидві ці її боку найтіснішим чином взаємопов'язані.

Згідно з другим напрямом у вивченні організаційної динаміки, організаційні процесирозкриваються за аналогією з функціонуванням біологічного організму. Організація в такого родутеоріяхрозглядається як соціальний організм (квазіпріродний об'єкт), телеологически,еволюційноі поетапно розвивається за своїми законами, основним завданням якого є виживання. Розвиток організації являє собою природний процес, що передбачає неминуче проходженняорганізацієюнизки послідовних фаз (стадій), відповіднодо яких змінюютьсялогікаїї функціонування і тип стратегії.

Альтернативою запропонованих напрямах до аналізу організаційної динаміки бачиться третій підхід, представлений теорією, яка прагне до синтезу раціонального та природного підходів. Результатом такого синтезу з'явилася організаційно-екологічна, абоселекційна, модель розвитку організації - модель, що використовує положення і логіку соціальної екології. Цей підхід у вітчизняній соціології організацій отримав своє обгрунтування в ряді робіт московських вчених В.В. Щербини і Є.П. Попової. У даній концепції очевидно вплив ідей західних соціологів - М. Хеннон, Дж. Фрімена, Дж. Бріттена, О. Волі та ін, що розвивають теорію екології організаційних популяцій.

Організаційна екологіявиникла як особливий напрямок вамериканськійсоціології організацій у другій половині 70-х рр.. в полеміці з прихильниками раціоналістичних концепцій, що розглядалирозвитокорганізації як повністю обумовлене свідомою діяльністю менеджера. Організаційна екологія розуміється як "історико-системний підхід в рамках об'єктивістського напрямки макросоциологической теорії". Специфікою даного напрямку є прагнення пояснити актуальний стан та визначити можливі перспективи зміни будь-якого соціального утворення з урахуванням раніше їм сформованих властивостей і зразків поведінки і виходячи з особливостей елементів його соціального оточення (спільнот, соціальних популяцій, інститутів, організацій, складових культури), з якими воно знаходиться у взаємодії.

Основним елементом аналізу в концепції організаційної екології виступає не одинична організація, апопуляціяорганізацій. Організаційна популяція є різновидом соціальноїпопуляціїі являє собою сукупність організацій, які виконують подібні види діяльності та експлуатують один і той же тип екологічних ніш, складових зовнішнюорганізаційнусереду. Організація розглядається як конкретна й адекватна вимогам середовища форма існування соціальної популяції. Організація та її оточення постають як єдина система, в якій зовнішнє середовище, будучи макро-і мікрооточення, виступає фактором, предопределяющим логіку організаційного розвитку та можливість її виживання.

Таким чином, в рамках теорії організаційної екології організаційнийрозвитоквизначається як процес, пов'язаний з розширенням набору соціокультурних зразків поведінки і діяльності (репертуару організації), що визначає перелік можливих реакцій на змінистанузовнішнього середовища і закріплення його ворганізаційнійструктурі.

Отже, особливе місце серед сучасних досліджень вітчизняної соціології організацій займає вивчення проблем організаційної динаміки та організаційного розвитку. У соціологічнійнауці спостерігається крайнє різноманітність підходів до розуміння сутності тамеханізмівданих організаційнихпроцесів, що багато в чому визначається подвійноюприродоюсамої організації як явища суспільного життя. На погляди вітчизняних дослідників істотний вплив зробили розробки західних, насампередамериканських, вчених. Між тим, можна констатувати, що російські соціологи, успішно інтегруючи зарубіжний досвід, пропонують власні досить оригінальні концепції організаційного розвитку.

Актуальність проблем організаційного розвитку в російській соціології пов'язана з необхідністю поглиблення розуміння можливостей, напрямків, факторів, динаміки організаційних змін і реалізації теоретичних положень у практиці організаційної діяльності. Серед найбільш дискусійних питань, активно розробляються в сучасній вітчизняній соціології організацій, можна назвати: проблеми адаптації організації до нових умов і успішної реалізації змін, ролі менеджера в організації, можливості обліку чинників зовнішньої і внутрішньої організаційної середовища, детермінації еволюційних і революційнихзмін, проблема онтології ( життєвих циклів) організації,послідовностіі тривалості стадій організаційної еволюції, співвідношення принципів ефективності та виживання в функціонуванні організації, методів організаційного розвитку та ін

Організаційно-протокольне забезпечення міжнародних конференцій, нарад, самітів

Дипломатичний протокол - зразок міжнародного спілкування, на який орієнтуються державні та бізнесові структури, приватні особи/

Міжнародні конференції - тимчасові колективні органи, які створю­ються для розгляду питань, що представляють спільний інтерес. Міжна­родні конференції бувають міжурядовими і неурядовими. Міжурядові конференції - зібрання офіційних представників двох або більше держав для розгляду тих або інших питань, які зачіпають інтереси цих держав.

 

Різниця в найменуваннях міжнародних форумів (наради, конгреси, зустрічі, переговори, саміти) суттєво не впливає на їхнє пртокольно-організаційне забезпечення.

 

Ініціатива скликання конференції може виходити як від міжнародних організацій, так і від держави або групи держав. В останній час більшість конференцій проводиться під егідою міжнародних організацій.

 

Зазвичай при виборі місця проведення конференції виходять із мірку­вань політичних, безпеки (невипадково в минулому в якості місця прове­дення міжнародних зустрічей обирались нейтральні держави - Швейца­рія, Австрія) і технічних зручностей (наявності комфортабельних готелів, сприятливого клімату тощо).

 

Для організаційного забезпечення конференції її ініціаторами ство­рюється секретаріат (оргкомітет). Його роль полягає в розсилці запро­шень, розробці проектів документів, бронюванні готелів, замовленні транспорту, підготовці конференц-залів тощо. Під час роботи конферен­ції секретаріат відповідає за низку адміністративних питань: організа­цію зустрічі учасників конференції, підтримання зв'язку з місцевою вла­дою, забезпечення делегатів перекладачами та аудіо - й відеозасоба-ми, ведення протоколів засідань згідно із правилами процедури, тира­жування проектів документів, опублікування матеріалів конференції після її завершення тощо.

Обов'язковий елемент конференції- наявність правил процедури, які визначають діяльність її учасників і до яких головуючий апелює у випад­ку сумнівів або незгоди. Правила процедури можуть бути поширеними завчасно у вигляді проекту разом із повідомленням про час і місце про­ведення міжнародного форуму, його порядком денним.

 

Правилами процедури може бути оговорено механізм підтвердження повноважень учасників конференції. Ці функції зазвичай виконує спеціа­льна комісія. Результати її роботи доповідаються на першому засіданні. Усі учасники офіційних переговорів будь-якого формату повинні мати офіційні повноваження своїх урядів або інших керівних органів, що їх направили. Не потребують спеціальних повноважень лише офіційні осо­би країни: глави держав, урядів, міністри закордонних справ. Якщо пере­говори від імені своєї держави ведуть глави дипломатичних представ­ництв, то вони теж не потребують спеціальних повноважень, бо ведення переговорів з урядом країни перебування відноситься до прямої функції дипломатичного представника відповідно до ст. З Віденської конвенції 1961 р. Проте якщо в результаті переговорів посол повинен підписати якийсь договір або угоду, то він обов'язково повинен пред'явити повно­важення свого уряду.

 

Повноваження - документ, який свідчить про право особи або осіб, указаних у ньому, вести переговори, підписувати міжнародні договори, брати участь у конференції, представляти державу в міжнародній органі­зації тощо. У тексті повноважень указується, хто уповноважив цю особу (глава держави, уряд); прізвище та ім'я, посада або ранг уповноваженого,,  назва договору, який передбачається укласти, або предмет і мета переговорів; найменування міжнародної організації тощо.

 

До початку форуму вирішується й питання про офіційні та робочі мо-и конференції. Офіційні мови - мови, якими видаються всі документи, що отримують статус офіційних. Робочі мови - мови, якими ведуться дебати, складаються доповіді, проекти документів. Організатори конфе­ренції беруть на себе зобов'язання забезпечити синхронний переклад виступів на всі офіційні й робочі мови конференції. Представник, який виступає мовою, не визнаною офіційною або робочою, повинен сам за­безпечити переклад на одну з офіційних мов (забезпечити усний пере­клад або надати текст виступу, надати в розпорядження перекладача свого представника для зручності). Усний переклад на неофіційні мови під час роботи міжнародних конференцій не забезпечується. Проект правил процедури може також містити:

•    порядок і тривалість дискусії: наприклад, право виступити один раз з кожного питання; право на протест (реагування на образливі або недоречні висловлювання); право відповіді на висловлювання ін­ших виступаючих;

•    порядок внесення пропозицій (зазвичай приймаються лише пись­мові пропозиції в якості можливого проекту резолюції);

•    кворум конференції (зазвичай їх два): мінімальна кількість учасників, присутність яких необхідна для ведення дискусії, і мінімальне число учасників, присутність яких потрібна для проведення голосування;

•    порядок прийняття рішень.

 

Іноземних гостей, які прибувають на конференцію, зустрічають офі­ційні представники приймаючої країни відповідно до рівня керівника делегації, а також співробітник (глава, якщо керівник має високий ранг) відповідного дипломатичного представництва. Якщо разом з головою делегації прибувають її члени, їм при зустрічі надаються ті ж привілеї і виявляється такий же прийом. В аеропорту (на вокзалі) піднімаються прапори двох країн; гімни, як правило, не виконуються. Глави прибулих делегацій зазвичай відвідують дипломатичне представництво своєї країни, наносять візит одній з офіційних осіб приймаючої країни, які займались організацією зустрічі. Домовленості про такого роду візити досягаються через дипломатичні канали заздалегідь. Секретар деле­гації повинен подбати, щоб готель, обраний для його делегації, був того ж рівня, що й для інших іноземних делегацій.

 

На конференцію можуть бути допущені спостерігачі, яким доручаються лише функції спостереження і які в принципі не мають права брати участь У дебатах. Спостерігачі не мають права голосу під час голосування.

 

Принцип розсадки делегацій на засіданнях конференції визначається завчасно. У його основі зазвичай лежить алфавітний принцип розміщення згідно з однією з офіційних мов. Розсадка не обов'язково починається з першої літери алфавіту. Для визначення країни, з якої буде починатися розсадка, може проводитись жеребкування. Відведені для делегацій мі­сця позначаються картками з найменуванням країни.

 

На першому засіданні (відкритті конференції) зазвичай головує пред­ставник приймаючої країни (тимчасовий голова). Подальше головування здійснюється на засадах щоденної ротації представників (глав делега­цій) всіх країн-учасниць. Країна, з якої починається головування на ро­бочих засіданнях, також визначається за допомогою жеребкування. Далі дотримуються принципу алфавіту.

 

Функції головуючого чітко окреслюються в правилах процедури. їх за­твердження - одне з перших питань, які виносить головуючий на розгляд учасників конференції.

До числа процедурних функцій головуючого належить:

•    відкриття й закриття конференції, оголошення перерви в її роботі;

•    оголошення порядку денного;

•    запрошення виступаючих на трибуну;

•    контроль за дотриманням виступаючими регламенту, передбаче­ного процедурою;

•    постановка на обговорення й голосування питань, які виникають під час дискусій;

•    оголошення результатів голосування;

•  інформування конференції з усіх питань, які стосуються її роботи.

 

Головуючий не має права одноосібно припиняти дебати - це преро­гатива учасників конференції, які повинні проголосувати за відповідне рішення. Якщо хто-небудь вносить пропозиції, у яких висловлюється щодо роботи головуючого, цю пропозицію ставить на голосування вже не головуючий, а його заступник.

При необхідності конференція може ділитися на комітети, робочі гру­пи, секції для розгляду різних аспектів питань, винесених на порядок денний. Звіти про їх роботу потім обговорюються на пленарному засі­данні, лягають в основу підсумкових документів.

 

Ступінь відкритості в роботі міжнародного форуму диктується його порядком денним. Є конференції повністю відкриті для громадськості й ЗМІ, акредитованих на них. Про те, що відбувалось під час закритих конференцій, громадськість і журналісти дізнаються після їх закінчення з комюніке, схваленого учасниками. На деяких конференціях лише окремі засідання можуть бути закритими для громадськості.

 

Хоча персональний склад делегацій на форумі кожен уряд визначає на свій розсуд, бажано, щоб керівники делегацій мали еквівалентний статус. Під час офіційних заходів, які проводяться в рамках конферениії усі делегати мають однакові права. Керівникам делегацій, незалеж­но'від їхнього рангу та посади, надаються однакові почесті. Протоколь­не старшинство глав держав на самітах інколи визначається терміном їхнього перебування на посаді. Індивідуальне старшинство делегатів під час прийомів з розсадкою визначається згідно із положенням, яке займає кожен делегат.

 

Членам іноземних делегацій на конференції тимчасово надаються ті ж привілеї та імунітети, що й членам дипломатичних представництв: особистий імунітет та імунітет від юрисдикції; недоторканність докумен­тів і офіційного багажу; право користування шифролистуванням, пільги щодо особистого багажу й автотранспорту тощо.

 

Правила ввічливості передбачають, щоб країни, територією якої вони прямують на конференцію, надавали їм та їхньому багажу транзитні пільги. Пільги надаються не лише всім членам делегації, включаючи технічний персонал, а й чоловікам і дружинам, що їх супроводжують.

 

Порядок проводів делегацій такий же, як і при їх прибутті. їх прово­джає представник місцевої влади і співробітник відповідного дипломати­чного представництва. Якщо не були передбачені візити прощання, кері­вник повинен одразу після повернення в свою країну направити листи або послання з подякою відповідним особам.

Організація як група. Особливості групової діяльності

Організа́ція (від грец.ὄργανον — інструмент) — цільове об'єднання ресурсівдля досягнення певної мети.

Частіше всього термін вживається для означення соціальної групи, яка розподіляє виконання завдань між учасниками для досягнення певної колективної мети.

Організації, створені людиною (людьми), характеризуються наявністю людини як активного ресурсу. Для організацій, створених людиною, характерна наявність функцій управлінняіпланування. Необхідно відзначити, що організація, що входить у більш велику організацію, є для останньої ресурсом.Підприємство— організація дляпідприємницької діяльності.

Організацією може бути самостійне підприємство(експлуатант).