4. Специфіка праці операторів
У різних режимах технологічного процесу оператор виконує свої функції в системі, де керування в основному здійснює автоматика. Для більш повної характеристики операторської праці варто розрізняти кілька режимів:
у нормальних умовах, при добре налагодженому режимі установки людина за допомогою засобів відображення інформації спостерігає за процесом і роботою автоматики, не втручаючи в сам технологічний процес;
в аварійних ситуаціях від оператора потрібні швидкі і точні дії. Іноді в таких ситуаціях праця оператора перетворюється в напівавтоматизований або механізований. Праця приводить до мети тільки в тому випадку, якщо оператор адекватно оцінює ситуацію і точно виконує необхідні сенсомоторні дії. Запуск або зупинка системи через нестійкість технологічного процесу по своїй складності і напруженості близькі до крайніх ситуацій;
коли технологічний процес ще йде в заданих межах, але вже наближається до своїх границь, задача оператора ускладнюється. Це вже не просте спостереження і контроль - оператор тепер повинний виконати визначені дії, щоб змістити процес у більш стійку зону або утримати його в необхідних технологією межах. Збираючи й аналізуючи інформацію, з'ясовуючи причини зсуву або розгойдування процесу за допомогою міркувань або впливів на систему, оператор стабілізує керований процес;
оператор будує режим роботи установки самостійно, на новій основі, що відрізняється від того, що задано виробничою документацією. Такий режим іноді навіть заборонений стандартною документацією. Це визначається зробленим знанням можливостей системи, виробленим за період самостійної роботи з експлуатації системи, прагненням оператора розширити кліматичні і погодні умови експлуатації, заощадити пальне і зберегти матеріальну частину, і, зрештою, заощадити власні сили. По експлуатації устаткування написані багато томів, що даються операторам конструкторами і випробувачами. Однак у міру експлуатації установки з'ясовується, що деякі моменти так і залишилися не роз'ясненими. У таких випадках технологія будується в процесі експлуатації й оператор, з його знаннями, навичками і досвідом, тут грає одну з найважливіших ролей. Вибудовуючи режим самостійно, «від нуля», оператор інакше бачить його, чим при регулюванні відповідно до жорстко заданих вимог. Безсумнівно, що обсяг роботи, виконуваної оператором у такому режимі, значно більше, він виходить за межі робочої зміни і припускає спільну роботу багатьох фахівців, різній кваліфікації і спеціалізації. Завдяки цьому збагачується зміст праці, праця приносить більше задоволення виконавцеві. У такому режимі можуть працювати тільки ті оператори, у яких високий рівень інтелектуальної активності, глибокі і різнобічні знання і великий досвід роботи. Тут оператор уже виступає як фахівець, якому можливості й особливості роботи техніки в умовах тривалої експлуатації відомі краще, ніж тим, хто неї задумав, розробив, сконструював, виготовив і випробував. Особливо варто підкреслити переважне положення оператора стосовно тих, хто доопреділяє наставляння, правові, технологічні і медичні норми експлуатації, будує систему і зміст підготовки і підвищення кваліфікації.
Інженерна психологія приділяла багато уваги трьом з названих вище режимів роботи оператора, у той час як про дослідження четвертого повідомляється дуже рідко. Тим часом такі дослідження повинні з'явитися однієї з точок росту інженерної психології як у наукової, так і в практичній області, оскільки розгляд операторської праці як творчого повинне вирішити проблеми, зв'язані з незадоволеністю відносинами в трудових колективах, конфліктами і т.д. Зрештою, без знання творчої сторони характеристика операторської праці була б неповної, і навіть перекрученої, оскільки акценти робилися б тільки на негативних сторонах праці.
У посібниках з інженерної психології операторська праця характеризується наступними особливостями: 1) технологічний процес, яким керує оператор, йде з великою швидкістю; 2) на деяких етапах оператор повинен переробляти за короткі періоди часу великі обсяги інформації; 3) у такі періоди праця оператора буває дуже напруженим; 4) технологічний процес є досить складним, але відповідальність за помилки велика, велика і ціна помилки до зазначених рис, перелік яких можна зустріти в будь-якому описі операторської праці, необхідно додати, що для операторської праці, особливо на транспорті, характерні; 5) швидкі переходи від періодів чистого чекання до напруженої роботи; 6) переходи можуть відбуватися зненацька, а виникла при цьому ситуація часто несхожа на інші; 7) особливо слід зазначити швидку зміну стану середовища (метеообстановка, інтенсивність руху).
Неможливо в декількох ознаках розкрити специфіку праці, на освоєння якого потрібні багато років. У цьому ми бачимо мету нашого курсу, хоча і його обсязі здається нам занадто малим, щоб вмістити в себе всі численні зведення, накопичені нами за 30 років роботи з операторами різних систем.
Спостерігаючи оператора за пультом, психолог відзначить ряд характерних рис: зосереджена, майже нерухома поза, погляд прикутий до приладів, невеликі рухи погляду в межах приладової дошки, скупі, короткі, швидкі і точні рухи з органами керування, чіткі мовні команди або повідомлення, подавані в умовних кодах. Про емоційне розжарення таких періодів свідчить особа оператора. Можна спостерігати тремор рук, зареєструвати частішання пульсу, підвищення тиску і т.д. Розмовляючи з оператором, можна почути розповіді про ілюзії, галюцинації, короткочасних утратах свідомості, страхах, подібні тим, що зустрічаються в посібниках із психіатрії. У довірчій ситуації оператори повідомлять про новий, не зафіксованих у наукових працях, проявах психіки. Узагалі нинішній період вивчення операторської праці відрізняється тим, що в реконструкції особливостей праці і життя операторів психологи йдуть не від конструкторів або від випробувачів, а від операторів, що обслуговують систему протягом тривалого (десятки років) часу.
Вивчення мовного обміну між операторами має особливе значення. На трудові процеси, на рухи і на фразеологію, обумовлені технологією, наставляннями і кодексом, накладаються стан оператора і міжлюдські відносини. Прослухуючи переговори, психолог може без праці відрізнити службові, технологічні, від тих, котрі зв'язані зі станом і відносинами, відзначити стомлення, конфлікти, допомога, співробітництво на рівних і ін.
Психологам, що вивчають професії водійського типу, не часто вдається проникнути в кабіну, щоб близько спостерігати роботу невеликого екіпажа протягом тривалого часу. Ще рідше психологи можуть спостерігати випадки, коли з екіпажем відбувається щось незвичайне, коли поводження; людей помітно міняється. Але якщо усе-таки виникає можливість потрапити в кабіну, то психолог перетворюється в учасника досліджуваної ситуації, оскільки в умовах тісної кабіни «виділитися» йому зовсім неможливо. Матеріал, що винесе психолог з такого експерименту, залежить не тільки від його уміння спостерігати, запам'ятовувати й осмислювати що відбувається, але і від його здатності ввійти в групу, зайняти і тримати нейтральну позицію, але при цьому створити і підтримувати ситуацію доброзичливого відношення. Це дуже непроста задача, оскільки екіпаж ні в якому разі не погодиться прийняти спостерігача і підтримувати з ним позитивні робочі відносини. Група очікує від психолога тестування або якого-небудь підступу. У таких умовах сама група не сповільнить скористатися з можливості і піддасть тестуванню психолога, щоб визначити рівень інтелекту, професіоналізм і ряд важливих людських якостей (наприклад, почуття гумору і т.п.).
Перед очима психолога, що присутній серед операторів при здійсненні трудового процесу, з'являється операторська праця у всій складності і повноті - штучне середовище, умовна мова, що сполучаться з різноманітними формами людських відносин, характерів, інтересів, чекань і т.д.; важкі режими праці і відпочинку, здатні виснажити будь-які запаси сил; напружені виробничі відносини між службовцями різних рівнів і іноді - надзвичайно тісна згуртованість, спрацьованість членів команди. В наявності безліч практичних проблем, що вимагають невідкладного рішення.
Щоб збагатити опис операторської праці, необхідно вийти за рамки безпосередньої трудової ситуації і поспостерігати за операторами під час навчання: на лекціях і групових аналізах, при обміні досвідом і при здачі заліків, під час тренажерної підготовки, де при відпрацьовуванні унікальних аварійних ситуацій виявляються глибоко сховані особливості людського характеру. Особливого значення набуває спостереження за оператором під час підготовки до робочої зміни: збір інформації про об'єкт, систему і середовище, контакти з різними фахівцями, що готують устаткування до зміни, огляд кабіни, випробування органів керування - усі ці дії виявляють не тільки особливості праці, але й особливості людини (хаотичність, тривожність, занепокоєння, імпульсивність або стриманість, педантизм, точність, акуратність).
Отже, основні ознаки трудового процесу:
1) швидкість надходження й обсяг інформації, складність задач, відповідальність, нерегулярність складних ситуацій і швидкість їхнього розвитку; для операторської праці характерні тривалі періоди спостереження і пасивного чекання;
2) підготовка до виконання складної діяльності характеризується вивченням документів, програванням ситуацій на моделях і тренажері, продумуванням найбільш складних моментів; для підготовки характерні; неспокійне чекання, страх, тривожні сновидіння; за підготовленістю новачка стежать колеги і керівники;
3) складність операторських задач відрізняється невизначеністю, новизною і несподіванкою подій і об'єктів навколишнього світу, неповнотою, неясністю, неточністю інформації, що надходить до оператора, багатоваріантністю, неповнотою, невизначеністю, незавершеністю планів, стратегій і варіантів дій, тимчасовим дефіцитом, соціальним тиском па виконавця. Після одержання складної задачі (емоційна характеристика чекання): занепокоєння, тривожні сновидіння, страх, відмовлення від виконання. У процесі виконання: стрес, напружений контроль за виконанням, виділення і чекання складних місць. Взаємне підстрахування при виконанні дії в найбільш складних місцях;
4) виконання трудової дії можна розділити на етапи: збір інформації, аналіз ситуації в цілому, виділення варіантів і визначення їхніх наслідків, момент вибору (психологічна характеристика включає емоційні, когнітивний і виконавчий аспекти), виконання дії: перцептивні і рухові операції, мовний обмін у команді, поділ задач і злитість мети, координація рухів;
5) важливий аналіз наслідків дії. При колективному розборі результатів виявляються різні бачення того, що трапилося і різні інтерпретації послідовності подій; продумування того, що трапилося і переживання наслідків небезпечних ситуацій проходять на яскравому емоційному тлі, що утрудняє усвідомлення й інтерпретацію.
Концепція дії може бути ефективно використана при аналізі праці психолога, лікаря, керівника, педагога.
Психологія ведення ділових переговорів
Розглядаючи переговори як динамічний процес, що складається з окремих етапів або фаз, можна визначити ті труднощі, що підстерігають нас на кожнім з них. У даному розділі розглянуті основні етапи ділових переговорів і їхня специфіка (Додаток А).
Етап целеполагания й аналізу. На цьому етапі необхідно систематизувати й осмислити всю доступну для вас інформацію про учасників переговорів, їхніх можливих намірах і цілях. Особлива увага необхідно звернути на можливості ускладнення ситуації, на тих реальних труднощів, що найбільше ймовірно виникнуть.
Психологічний задум - визначення етапів зустрічі й основних ідей, що повинне обов'язково довести до опонента. У рамках психології взаємодії - це свого роду особлива дипломатія, тобто мистецтво дозволяти іншим надходити так, як вигідно вам.
Перший напрямок ваших дій - вивчити людей, що ведуть переговори: їхньої потреби, інтереси, позиції. Необхідно вивчити ступінь готовності партнера вести переговори.
Другий напрямок ваших дій - вивчити представлення, підходи, варіанти ведення переговорів, які можна екати від протилежної сторони.
Центральна задача будь-яких переговорів - це спільне рішення проблеми. Але для того, щоб вона була вирішена, потрібні продумані аргументи, що зводять розбіжності сторін до мінімуму.
Третій напрямок ваших міркувань і дій - перелік необхідних і досить об'єктивних критеріїв, що ви думкою повинні мати на увазі в процесі ведення переговорів[4].
Ефективність переговорів у більшому ступені залежить від уміння спілкуватися з людьми і регулювати свій психічний стан і поводження.
Етап планування. На цій фазі необхідно зосередити увагу на найбільш перспективних, основних і запасних варіантах ходу ведення переговорів. При цьому варто врахувати, думкою програти весь можливий хід ведення переговорів, врахувати інтереси протилежної сторони, можливі компроміси, перелік об'єктивних критеріїв ведення переговорів. Спрощуючи, можна було б сказати: йде пошук кращого шляху і його докладне вивчення. Плани залежать від мети і засобів. При цьому засобу - це не тільки фінансові фонди або матеріальні допоміжні ресурси, але і - як би це ні різало слух - люди, що реалізують прийняті рішення, спираючи на свій творчий потенціал і можливості. Предметом вивчення повинні бути й обставини, що супроводжують обраному варіантові рішення. Немає чи правових протипоказань? Є чи прецеденти? Які можливі наслідки? Чи не виходимо ми за рамки вже наявних рішень? Чи використовувалася інформація, що має вероятностный характер?
По всіх цих пунктах до початку переговорів повинна бути повна ясність. Вони окреслюють "ігрове" поле переговорів поза залежністю від наших побажань. Це границі, у рамках яких приймаються рішення, коли всі обставини вивчені[11].
"Переговори - це не місце для поривів, це місце для дипломатії" - затверджує французьке прислів'я. Професіонал зобов'язаний бути дипломатом. Тобто мати у своєму арсеналі прийоми, інструменти і відмички, що дозволяють відкривати серця партнерів. Знімати їхній опір, нейтрализовывать їхній "нечесні" дії.
У процесі переговорів обидві сторони хочуть: домогтися взаємної домовленості по питанню, у якому, як правило, зіштовхуються інтереси; гідно витримати конфронтацію, що неминуче виникає через суперечливі інтереси, не руйнуючи при цьому відносини.
Щоб задовольнити такі бажання, треба вміти: вирішувати проблему; налагодити міжособистісну взаємодію; керувати емоціями.
Будь-які уміння виявляються в діях, що можуть бути правильними або неправильними. Правильні, психологічно грамотні дії приводять до того, що бажані цілі досягаються. Неправильні дії ведуть часом до результату, протилежному бажаному[21].
Здатність ефективно спілкуватися, контролювати себе і спостерігати за партнером для своєчасної корекції свого поводження і мови є найважливішим компонентом психологічної культури особистості.
Тепер варто подумати про те, як реалізувати обране рішення. Хто що робить і до якого терміну? Які основні напрямки руху? Як одна стадія переговорів переходить в іншу?
Добре підготовлений той, хто задумався над наступними питаннями:
а) наскільки ціль партнера по переговорам відрізняється від вашої власної; б) наскільки шляхи, що може вибрати партнер, відрізняються від вашого варіанта; в) з яких параметрів власного плану (терміни, засоби, люди) може виходити партнер; г) наскільки широкий його часовий обрій, чи розташовує партнер інформацією, який немає у вас, або навпаки; д) якими можуть бути його представлення про організаційне забезпечення свого варіанта рішення. Тільки тоді, коли потенційний клієнт бачить переваги, що можуть бути йому надані і відповідають його "егоїстичним" устремлінням, можна сказати, що і ви досягли успіху, приобретя нового партнера.
Етап активної дискусії (суперечки). Сама динамічна фаза переговорів, на якій важливо вибрати правильний стиль і темп, прийоми і техніки. Доцільно не поспішати, але і не затягувати процедуру переговорів. Потрібно уникнути поспішних рішень і свідомо недоцільних поступок.
Цей етап переговорів (власне переговори) можна розбити на наступні складові: 1) уточнення позицій;2) їхнє обговорення; 3) узгодження позицій.
Треба шукати те загальне, що є в позиціях, а не те, що розділяє них. Як же подавати свої позиції? Є різні способи подачі позицій: відкриття; закриття; підкреслення спільності; підкреслення розходжень.
Техніка проведення переговорів містить у собі:
· установлення контакту зі співрозмовником;
· ведення переговорів у потрібному напрямку;
· спостереження за реакцією партнера, уміння слухати;
· прогнозування його відповідей;
· корекцію свого поводження при взаємодії;
· сприяння своїм поводженням мовної активності партнера;
· уміння виражати розуміння або схвалення;
· використання міміки і пантоміміки, знаків уваги;
· уміння передбачити можливі варіанти відповідних реакцій.
Ефективність переговорів полягає в здійсненні самоконтролю в ході співбесіди: у виборі умов проведення зустрічі; у черговості (питань) відповідей[16].
Перше враження про людину приблизно на 50% залежить від його зовнішності і манери поводження, на 30% - від того, як він говорить; і лише на 20% - оттого, що він говорить. Деякі психологи вважають: це відбувається тому, що в окремих ситуаціях взаємодії з людьми ми людини спочатку бачимо, потім чуємо і лише, потім розуміємо зміст сказаного. Вирішальну роль у формуванні першого враження грає манера поводження і мови людини, його імідж, характерні пози, жести, хода, вираження особи й око, голос і манера говорити.
Вивчення перцепції показує, що можна виділити ряд універсальних психологічних механізмів, що забезпечують сам процес сприйняття й оцінки іншої людини і що дозволяють здійснювати перехід від зовні сприйманого до оцінки, відношенню і прогнозові.
Комунікація - повідомлення, передача інформації за допомогою мови, мови або інших знакових систем у процесі міжособистісної взаємодії. У цьому процесі інформація не тільки передається, але і формується, уточнюється, розвивається. Розглянемо основні риси, що визначають специфіку комунікації між людьми.
По-перше, у процесі спілкування люди не тільки обмінюються об'єктивним змістом, але виробляють загальний зміст, тобто загальне бачення ситуації. Це можливо лише за умови, що інформація не тільки прийнята, але і зрозуміла, осмислена. Дана обставина припускає необхідність обліку свого співрозмовника як особистості, знання його поглядів, установок. У цьому плані комунікативний процес являє собою єдність діяльності, спілкування і пізнання.
По-друге, обмін інформацією обов'язково припускає вплив на поводження партнера. Комунікативний вплив, що тут виникає, є не що інше, як психологічний вплив одного коммуниканта на інший з метою зміни його поводження. Ефективність комунікації виміряється саме тим, наскільки удався цей вплив. Це означає, що при обміні інформацією відбувається зміна самого типу відносин, що склався між учасниками комунікації.
По-третє, комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливо лише тоді, коли людина, що направляє інформацію (коммуникатор), і людина, що приймає її (реципієнт), мають єдину або подібну систему кодификації і декодификации. повсякденною мовою це правило виражається в словах: "усі повинні говорити на одній мові". Тільки прийняття єдиної системи значень забезпечує можливість партнерів розуміти один одного.
Розуміння - здатність осягти зміст і значення чого-небудь і досягнутий завдяки цьому результат. Але справа в тім, що, навіть знаючи значення тих самих слів, люди можуть розуміти їхній не однаково внаслідок соціальних, політичних, вікових особливостей. У людей, що спілкуються, повинне бути також і однакове розуміння ситуації спілкування, що можливо лише у випадку включення комунікації в деяку загальну систему діяльності.
По-четверте, в умовах людської комунікації можуть виникати зовсім специфічні комунікативні бар'єри.
Комунікативний бар'єр - психологічна перешкода на шляху адекватної передачі інформації між партнерами по спілкуванню. Вони в основному носять соціальний або психологічний характер.
Для досягнення ефективності спілкування необхідно навчитися переборювати різні психологічні труднощі взаємодії. Вони можуть виникати через те, що система міжособистісної комунікації являє собою досить складну конструкцію. У взаємодії двох партнерів можуть виникнути, щонайменше, три труднощі спілкування:
- 1-а труднощі бувають зв'язана з процесом перекладу сформованих образів інформації в знакові системи в одного з партнерів по спілкуванню;
- 2-а труднощі можуть порозуміватися необхідністю точної передачі інформації одним партнером іншому на знаковому рівні;
- 3-я труднощі обумовлюються важливістю адекватного перекладу отриманої інформації зі знакового рівня на образний рівень. Така адекватність буде залежати від наявності або відсутності втрат інформації, її перекручування у всіх трьох ланках комунікації [16].
Етап ухвалення рішення і взаємоприйнятої угоди. Концентруючи увагу на взаємних інтересах і об'єктивних критеріях необхідно крок за кроком просуватися до ухвалення розумного рішення і взаємоприйнятої угоди (договору, контракту). На цьому етапі варто знову звернути увагу на людей, що ведуть переговори, заручитися якщо не дружнім їхнім відношенням, те хоча б взаєморозумінням і задоволенням від спільно проробленої роботи. На цій фазі дуже важливо задати собі питання типу: чи досягнута намічена мета переговорів? Ціль досягнута цілком або частково?
Що означає успішно завершити переговори? Це, виходить, досягти заздалегідь намічених і запланованих цілей переговорів. Для цього потрібно переконатися: чи веде наш аргументація до одержання потрібного висновку? Чи були наші ділові аргументи приведені у відповідність з особливостями особистості й інтересами партнера або вони були переконливі лише для нас самих? Чи зміг партнер зрозуміти зміст наших пропозицій повною мірою з усіма наслідками, що випливають?
Наприкінці переговорів ми вирішуємо наступні задачі: досягнення основної або в самому несприятливому випадку запасної (альтернативної) мети; забезпечення сприятливої атмосфери наприкінці переговорів; стимулювання партнера до виконання намічених дій; підтримка в разі потреби подальших контактів з партнером і його колегами; складання всеосяжних, вражаючих резюме переговорів, зрозумілого для всіх присутніх, з чітко виділеним основним висновком. Рішення цих задач, звичайно, вимагає визначеної логіки і форми завершення ділових переговорів.
Психологія управління людськими ресурсами
Управління людськими ресурсами (паралельно використовують поняття: кадри, персонал, психологічні ресурси, співробітники) передбачає ефективне використання персоналу, спрямоване на підвищення результатів діяльності організації. Це потребує всебічного врахування індивідуально-психологічних особливостей, соціально-психологічних закономірностей взаємодії людей в організації, впливу різноманітних об'єктивних і суб'єктивних чинників на ефективність діяльності та задоволеність працівників своєю роботою. Ця проблематика й окреслює найсуттєвіші завдання психології управління людськими ресурсами (керівників і підлеглих), які конкретизуються у виявленні на основі наукових психологічних технологій і методів професійно придатних працівників, їх розстановці, просуванні по службі, збереженні кадрового потенціалу та формуванні резерву.
Психологія управління людськими ресурсами — галузь знань і практичної діяльності, завданням якої є врахування і ефективне використання психологічних особливостей і можливостей людей з метою підвищення задоволеності працівників роботою і результатів діяльності організації.
Як стверджують представники Гарвардської школи бізнесу, систему управління людськими ресурсами утворюють такі його галузі: — вплив на працівників (залучення їх до обговорення та прийняття рішень тощо); — організація потоків людських ресурсів (відбір, підготовка, розвиток, звільнення з посади тощо); — робочі системи (схема виконання робочих завдань, стилі керівництва тощо); — система винагород (оплата праці, преміювання тощо). До основних завдань управління кадрами за іншими підходами відносять розроблення організаційних структур і робочих місць; управління змінами й нововведеннями; пошук, відбір і соціалізацію працівників; підготовку, розвиток та оцінювання діяльності кадрів; систему винагород; комунікації. А умовою ефективності цієї діяльності вважають забезпечення балансу зовнішньої та внутрішньої відповідності. Зовнішня відповідність передбачає тісні та узгоджені взаємозв'язки між конкурентною стратегією організації та стратегією управління людськими ресурсами. Внутрішня відповідність виявляє себе у взаємодоповнюючих елементах стратегії управління людськими ресурсами, що узгоджено стимулюють певні типи установок і поведінки співробітників організації. Аналіз наведених вище цілей і завдань управління людськими ресурсами засвідчує необхідність їх конкретизації та уточнення на рівні психологічних аспектів. З цього погляду найраціональнішим можна вважати перелік завдань психології управління людськими ресурсами, що охоплює такі напрями: — вивчення рівня професійної компетентності, активності, ставлення до справи, професійних можливостей персоналу; — стабілізація та підтримання на належному рівні морально-психологічного клімату в організації, формування почуття гордості за свою організацію та роботу; — правильний підбір людей з урахуванням їх відповідності вимогам конкретної посади та цілям організації, розстановка кадрів на ключові посади, згуртування персоналу, зосередження уваги на перспективах розвитку співробітників, індивідуальний підхід до кожного; — психологія планування людських ресурсів, посадового росту (йдеться про психологічне оцінювання, формування та прогноз кадрових змін в організації); — розподіл навантаження з урахуванням індивідуальних можливостей працівників; — управління виконанням виробничих завдань; — створення дієвої та об'єктивної системи атестації працівників; — налагодження тісних стосунків керівників із підлеглими; — захист організації від осіб, потенційно здатних свідомо чи несвідомо заподіяти їй шкоду.Загальними якостями таких осіб є деформованість, що проявляється у схильності до брехні, ошукування та крадіжок. Реалізація цих якостей, як правило, завдає шкоди організації. Певні спеціальні якості визначають непридатність людини до конкретного виду діяльності, тобто пов'язані з особливостями посади та виконуваної роботи. Самі собою вони не є негативними, а виявляються такими тільки при займанні працівником певної посади. На іншій його посаді ці якості можуть бути надзвичайно цінними та важливими; — організація роботи професійних психологів з персоналом. Отже, використання поняття “психологія управління людськими ресурсами” стало можливим завдяки актуалізації людського чинника в управлінському процесі, появі глобально інтегрованих ринків, широкій пропаганді в літературі успіхів окремих компаній, підвищенню рівня освіченості працівників, відчутному впливу психологічних знань на процеси управління.
Раціоналістичні концепції та їх вплив на розвиток соціології управління
управління як сфера людського знання виокремилась у самостійну наукову галузь лише наприкінці XIX ст. Перші праці, в яких було зроблено спробу наукового узагальнення нагромадженого досвіду та формування основ наукового управління, з´явились наприкінці XIX — початку XX ст. Це було відповіддю на потреби індустріального промислового розвитку, який дедалі більше набував таких специфічних рис, як масове виробництво і масовий збут товарів і послуг, орієнтація на ринки більшого обсягу та великомасштабну організацію у формі міцних корпорацій та акціонерних товариств. Підприємства-гіганти відчували гостру потребу в раціональній організації виробництва й праці, чіткій і взаємопов´язаній роботі всіх підрозділів та служб, керівників і виконавців щодо науково обґрунтованих принципів, норм і стандартів.
У своєму розвитку соціологічна теорія управління пройшла декілька етапів:
класичний, або раціоналістичний напрям, найтиповішими для якого є школа наукової організації праці, або наукового менеджменту Ф. Тейлора; адміністративна, або класична школа управління А. Файоля; теорія ідеальної бюрократії М. Вебера;
соціально-психологічний, або гуманістичний напрям, для якого найхарактернішими є теорія людських відносин Е. Мейо; теорія "X" і "Y" Д. Мак-Грегора; теорія стилів управління К. Левіна та багато інших;
системний, або методичний напрям, який об´єднує як класичну і соціально-психологічну школи, так і численні прикладні концепції, теорії та розробки на основі кількісних методів, тобто методів точних наук (кібернетики, математики), з широким використанням комп´ютерних технологій і програмного моделювання.
З виникненням цього напряму відбувся остаточний перехід у розумінні проблем управління від суто інженерного підходу до соціологічного, в центрі уваги якого перебуває перш за все людина з її потребами, інтересами та цінностями. Значний внесок у розробку проблем управління суспільством та різними його сферами зробил
|
|
и А. Сміт, А. Файоль, М. Вебер, В. Зомбарт, Д. Кейнс, Й. Шумпетер, О. Богданов, В. Афанасьев, С. Булгаков, М. Туган-Барановський, М. Лосський, П. Друкер, Г. Саймон, Ч. Барнард та багато інших як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників [29, с.53-112].
Даючи стислу характеристику генезису та еволюційного розвитку загальної соціологічної теорії управління, необхідно зазначити, що найбільш чітких обрисів вона набула на початку століття в концепціях "наукового управління" Ф. Тейлора, "ідеальної бюрократії" М. Вебера та "науки адміністрування" А. Файоля. Спочатку її розвиток ішов шляхом жорсткого раціоналізму в управлінні. Однак технократичні ілюзії стали розвіюватися вже в 30-ті роки XX ст., коли стало зрозуміло, що в багатьох випадках жорсткий раціоналізм не є кращим шляхом підвищення ефективності діяльності людей і організацій.
Тому раціоналізм в соціологічній теорії управління став поступатися місцем іншому підходу, чи напряму — поведінковому, що грунтується на знаннях фундаментальних положень соціології та психології щодо суб´єктів господарської діяльності. Соціологія, орієнтована на особистість в організації, почала розглядатися як необхідна складова науки управління.
Поряд з цим активне використання в соціології управління системного підходу зумовило подальше ускладнення сфери управлінського знання. Зокрема, більш поглиблено почали досліджуватись організації як соціальні системи, що активно взаємодіють як із зовнішнім, так і внутрішнім середовищем. При цьому було встановлено, що залежно від типу середовища можуть ефективно функціонувати як бюрократичні, так і небюрократичні системи управління.
Саме з цим було пов´язане виникнення на межі 70-х років XX ст. ідеї "ситуаційного підходу" до управління соціальними системами. Можна вважати, що саме ця ідея немовби "примирила" між собою представників раціоналістичного та поведінкового підходів в управлінні соціальними організаціями.
Подальший розвиток соціологічної теорії управління у 80-х роках XX ст. логічно привів до усвідомлення значення "організаційної культури" як важливої характеристики, що інтегрує в собі всі особливості підприємства (організації) — і системні, і поведінкові, і соціокультурні. Це, врешті-решт, значно посилює гуманістичний компонент в управлінні, спирається на людський потенціал як керівників, так і підлеглих.
У XXI ст. цей напрям соціологічної науки набув подальшого розвитку. У зв´язку з цим простежуються такі тенденції в розвитку соціології управління:
1) інтернаціоналізація соціологічного управлінського знання, зумовлена виникненням інтеграційних структур (насамперед міжнародних інформаційних систем), зростанням конкуренції та взаємозалежності у світовій економіці;
2) дедалі більше відчувається повернення соціологічної теорії управління до "здорового глузду", що дає змогу як індивідам, так і соціальним спільнотам краще адаптуватися до відповідних змін у соціальному середовищі. Останнє особливо важливе для українського суспільства.
Розвиток професіології сфери документно-інформаційних комунікацій
|
Підготовка фахівців з документно-інформаційного забезпечення державного ... |
|
Інформація, яка створюється державними органами і відноситься до суспільного надбання, відіграє значну роль у економічному і соціальному розвитку країн, орієнтованих на розвиток демократії. Дубова С.В. Інформаційно-комунікаційн>і технології, проникаючи у сферу державного управління, трансформують її, обумовлюють урізноманітнення зв’язків між державою і суспільством, наслідком чого стає прозорість і відкритість державного управління. Системний характер державного управління, особливості підготовки і прийняття рішень, необхідність подолання бюрократизму і підвищення відповідальності потребують професіоналізації документно-інформаційного забезпечення і висувають адекватні вимоги до підготовки фахівців. Загострюються протиріччя між „застарілим” професіоналізмом значної частини кадрів державного апарату і сучасними суспільними потребами, що потребує змін у змісті підготовки майбутніх фахівців з документно-інформаційного забезпечення органів державної влади і управління. Нові вимоги, які висуваються специфічною сферою майбутньої професійної діяльності документознавців – сферою державного управління – потребують необхідного в сучасних умовах врахування перспектив впровадження нових інформаційних технологій у органах державної влади та управління, посилення уваги до формування громадянської, політичної, демократичної культури майбутніх фахівців. Інфокомунікаційні технології, як один з основних інструментів взаємодії державної влади і громадянського суспільства, впливає на модернізацію державного управління: розроблено проект “Електронна Україна”, прийнято Закони України „Про електронний документообіг…”, „Про електронний цифровий підпис”, видано Постанову Кабінету Міністрів “Про порядок обнародування в мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади”, сформульовано правові гарантії одержання громадянами відповідей на їхні запити до державних органів, встановлено терміни надання таких відповідей відповідно до закону “Про звернення громадян”. В органах державного управління функціонують системи електронного документообігу, розвивається представництво органів державної влади у мережі Інтернет. Безперечно, реалізація цих програм потребує відповідного кадрового забезпечення – перш, за все, фахівцями інформаційного профілю в галузі управління документно-інформаційними потоками сфери державного управління. Зазначені фахівці мають бути орієнтованими на реалізацію процесу інформатизації як соціального процесу, який не зводиться до насичення суспільства комп’ютерними пристроями і новітніми технологіями, а спрямований, перш за все, на систематичну реорганізацію і вдосконалення, підвищення ефективності соціально значущої діяльності на основі використання сучасної електронно-обчислювальної техніки і інформаційних систем [12 с.12]. Дослідження теоретико-методологічних основ підготовки документознавців для сфери державного управління є комплексною проблемою, розв’язання якої можливе на основі інтегрованого урахування наукового доробку у взаємопов’язаних галузях, які сьогодні динамічно розвиваються і утворюють предметний простір майбутньої професійної діяльності фахівця – документознавство та державне управління. Сучасне документознавство є комплексною науковою дисципліною, концепції якої активно формуються вітчизняними та зарубіжними науковцями, серед яких знані фахівці – С.Г. Кулешов [13], Н.М.Кушнаренко [19], М.С.Слободяник [1], Г.М.Швецова-Водка [14], Ю.М.Столяров [15] та ін., дискутуються проблеми визначення структури цієї науки, її місця серед інших наукових дисциплін [1]. Сучасні концепції документознавства є системоутворюючими для навчальної спеціальності „Документознавство та інформаційна діяльність”, в межах якої здійснюється підготовка фахівців з кваліфікацією „документознавець, менеджер органів державної влади і управління”. Слід зазначити, що питання підготовки фахівців за спеціальністю „Документознавство та інформаційна діяльність” знаходяться у центрі уваги педагогічної науки і практики: нагальні проблеми підготовки документознавців в умовах інформатизації суспільства розглянуті в роботах Н.А.Гайсинюк [6], Н.М.Кушнаренко та А.А.Соляник [18], І.Морозюк [7], окремі питання підготовки фахівців з управління документацією розглянуто С. Кулешовим [13], побудовано модель підготовки фахівців з інформаційного забезпечення системи управління невиробничою сферою, яку системно представлено у роботах О.В.Матвієнко [17]. Наукові праці зазначених авторів є суттєво важливими для подальшого розвитку теоретичних положень і реалізації практичних заходів організації навчально-виховного процесу підготовки документознавців і спрямовують подальші дослідження на обґрунтування специфіки змісту, форм і методів підготовки фахівців з документно-інформаційних комунікацій для сфери державного управління. Специфічні питання підготовки фахівців, зокрема керівного персоналу для сфери державного управління, розглянуті у роботах В.І.Лугового [4, 5 та ін.], проблеми місця державного службовця у взаємовідносинах влади і суспільства системно досліджено у роботі С.М.Серьогіна [2]. Разом з тим, серед наукових пошуків не представлено робіт, присвячених підготовці фахівців з документно-інформаційного забезпечення державного управління. В контексті програми „Електронна Україна” на сайті www.e-ukraine.com.ua обговорюються, в основному, такі важливі питання, як підвищення рівня комп’ютерної грамотності населення; впровадження системи Європейського сертифіката користувача комп’ютера (ECDL), використання ІКТ в освітньому процесі на всіх рівнях навчання, використання ІКТ в навчанні (у тому числі – дистанційному) людей зі спеціальними потребами, впровадження ІКТ у всіх елементах керування навчанням, використання ІКТ у системі контролю й оцінки рівня знань умінь та навичок (комп’ютерне і дистанційне тестування), підготовка і підвищення кваліфікації педагогічних кадрів у сфері ІКТ і технології дистанційного навчання. Разом з тим, така вимога до освітньої сфери, як професійна підготовка фахівців інформаційного профілю для „Електронної України” залишається поза увагою. Слід зазначити, що для державної програми “Електронна Росія” планується підготовка фахівців, які мають фундаментальну гуманітарну освіту, володіють сучасними інформаційними технологіями і здатні їх використовувати на практиці при реалізації різних проектів у галузі культури, освіти і соціальної сфери [8]. На основі аналізу літературних джерел і вивчення практичного досвіду професійної підготовки майбутніх фахівців сфери документно-інформаційних комунікацій для системи державного управління виявлено ряд об’єктивно наявних суперечностей між: - сучасними потребами соціальної практики у документно-інформаційному забезпеченні державного управління та відсутністю системних досліджень і науково обґрунтованих моделей фахівців інформаційного профілю для державного управління; - динамічним розвитком нових інформаційних технологій у сфері державного управління і недостатнім урахуванням у підготовці документознавців специфіки сфери державного управління і перспектив технологічного розвитку його інформаційної інфраструктури; - полікомпонентністю та поліструктурністю професійної діяльності у сфері документно-інформаційного забезпечення державного управління та відсутністю виділеної у змісті специфіки сфери їх майбутньої професійної діяльності; - між наявним науковим доробком документознавчої професіології і відсутністю системних досліджень підготовки документознавців для сфери державного управління. Необхідність подолання виявлених суперечностей актуалізує дослідження педагогічних основ підготовки документознавців для сфери державного управління. Отже, мета статті полягає у виявленні специфічних вимог до підготовки документознавців для сфери державного управління. В контексті дослідження проблем підготовки документознавців для сфери державного управління суттєво важливим є виділення у загальній структурі підготовки фахівців, насамперед, напряму управлінського документознавства, до завдань якого входить обґрунтування сутності, структури і функцій управлінського документа та визначення закономірностей його функціонування у документній інфраструктурі суспільства, вивчення структури і документної бази управління, функціонування новітніх технологій створення і обігу управлінської документації [1]. Зазначені процеси є елементами загальної системи інформаційного забезпечення державного управління, в межах якої мають бути сформовані професійні компетентності майбутніх фахівців. Слід зауважити, що поняття „інформаційне забезпечення державного управління” не унормоване у відповідних документах і може бути визначене шляхом аналізу і синтезу основних системоутворюючих понять, на які воно спирається – „інформаційне забезпечення” та „державне управління” у їх взаємозв’язку. Незважаючи на різноманітність визначень, у них не містяться радикально протилежні точки зору на головні ознаки розглядуваного явища. Наявні дефініції доповнюють одна одну і можуть розглядатись як такі, що різняться у акцентах. Наприклад, Міждержавний ГОСТ 7.0.-99 „Інформаційно-бібліографі>чна діяльність. Бібліографія” (стандарт прийнято в 9 країнах СНГ) дає таке визначення: „Інформаційне забезпечення – сукупність інформаційних ресурсів та послуг, що надаються для вирішення управлінських та науково-технічних задач у відповідності з етапами їх виконання”. При визначенні поняття „інформаційне забезпечення державного управління” необхідно брати до уваги особливість предметної галузі, для якої здійснюється підготовка майбутніх фахівців та визначитись з основними дефініціями які покладені в основу даного поняття – інформаційне забезпечення та державне управління. Тлумачний словник з основ інформаційної діяльності визначає інформаційне забезпечення як „комплекс методів і засобів документаційного, фактографічного і концептографічного обслуговування, використовуваних для задоволення інформаційних потреб у конкретній науково-технічній ситуації або у вирішенні управлінських завдань” [9, с.15]. За визначенням Малиновського В.Я. „державне управління – це вид діяльності держави, суттю якого є здійснення управлінського організуючого впливу шляхом використання повноважень виконавчої влади через організацію виконання законів, здійснення управлінських функцій з метою комплексного соціально-економічного та культурного розвитку держави, її окремих територій, а також забезпечення реалізації державної політики у відповідних сферах суспільного життя, створення умов для реалізації громадянами їх прав і свобод” [16]. На сучасному етапі розвитку сталість державного управління характеризується необхідністю:
Природно, що увага світової спільноти звертається до питань загальної доступності інформації. Даному питанню присвячені „Керівні принципи політики вдосконалення державної інформації, яка є суспільним надбанням” (Policy Guidelines for the Development and Promotion of Governmental Public Domain Information), прийняті ЮНЕСКО у 2004 р. Інформація, яка створюється державними органами і відноситься до суспільного надбання, відіграє значну роль у економічному і соціальному розвитку країн, орієнтованих на розвиток демократії. Це зумовлено такими причинами:
Загальна мета інформаційного забезпечення державного управління: підвищення ефективності державного управління на основі керованого задоволення інформаційних потреб громадян, здійснення державним апаратом соціального управління. Найважливіші підцілі системи детерміновані різницею у характері і змісті інформаційних потреб споживачів у видах і типах інформаційних ресурсів державної влади (закони, постанови), та потребою державного апарату в оперативній інформації, необхідній для безпосереднього здійснення функцій державного управління. Крім власне задоволення інформаційних потреб (державних органів і громадян), важливою метою інформаційного забезпечення державного управління є задоволення комунікативних потреб, необхідність організації зворотного зв’язку між громадянами і органами державної влади. Отже, наявність двох специфічних видів інформаційних потреб державного управління дає змогу зробити висновок про дві основні функції інформаційного забезпечення державного управління:
Зорієнтованість підготовки студентів на конкретну сферу діяльності – державне управління – зумовлює, окрім операціональних умінь майбутніх фахівців, їх професійну свідомість, фахову саморефлексію, додержання професійних норм та цінностей, формування уявлень про персональну відповідальність фахівця. Важливість формування названих якостей визначається тим, що сприйняття влади суспільством відбувається на підставі узагальнення понять про державних осіб та стан інституціонального забезпечення їх діяльності, крізь призму уявлень про державну службу як інститут, який забезпечує виконання функцій держави, суспільні уявлення про владу формуються [2]. Також слід брати до уваги, що сфера державного управління тісно взаємодіє із сферою політичних відносин у державі і пов’язана із політичною свідомістю осіб, груп та спільнот. Отже, виявляючи актуальні проблеми підготовки документознавців для системи державного управління, не можна оминути такі важливі складові формування майбутнього фахівця, як політична культура та етика державного службовця. При побудові моделі підготовки фахівця, при визначенні педагогічних основ його підготовки, слід скористатись сформульованим у монографії О.Матвієнко [17] концептуальним підходом, відповідно до якого побудова моделі спеціаліста базується на закономірному взаємозв’язку: суспільна потреба – освітньо-кваліфікаційна характеристика (уміння) – освітньо-професійна програма (знання) – засоби діагностування. Відповідно, педагогічні основи підготовки фахівців з документно-інформаційних комунікацій для сфери державного управління – це вихідні найголовніші положення, які визначають загальний підхід до обґрунтування концепції навчально-виховного процесу підготовки фахівців. Вони базуються на:
Структурно можна виділити такі основні комплекси функціональної спеціалізації, в межах яких мають формуватись предметні компетентності майбутнього фахівця:
Отже, для визначення педагогічних основ підготовки документознавців для сфери державного управління необхідно вирішити такі завдання: Виявити сутність понять „документно-інформаційні комунікації” та „документно-інформаційне забезпечення” у застосуванні їх до сфери державного управління. Виявити специфічні особливості діяльності фахівців з документно-інформаційних комунікацій у сфері державного управління, сформулювати основні завдання діяльності фахівців у межах основних комплексів їх функціональної спеціалізації і на цій основі визначити перелік знань і умінь, необхідних для здійснення майбутньої професійної діяльності. Проаналізувати сучасний стан підготовки документознавців для сфери державного управління, виявити педагогічні умови підготовки фахівців та розробити методичні підходи до вивчення сучасних технологій інформатизації державного управління. Експериментально перевірити педагогічну ефективність розроблених підходів і виявити готовність фахівця до професійної діяльності. Поставлені завдання дослідження зумовлені необхідністю теоретико-методологічного обґрунтування змісту професійної підготовки фахівців сфери документно-інформаційних комунікацій у державному управлінні. Адекватний зміст підготовки фахівців може бути забезпечений за умови інтегрованого розгляду предметних галузей „документознавство” та „державне управління” у їх взаємозв’язку, з виявленням семантичного спектру завдань діяльності документознавця у предметній галузі „документно-інформаційне забезпечення державного управління” з урахуванням змін у змісті і формах інформаційної діяльності, зумовлених розвитком комп’ютерно-інформаційних систем, зміною інформаційних потреб державного управління, пов’язаних із процесами демократизації суспільного життя, необхідністю відкритості та прозорості державного управління. |
Соціальні аспекти управління
Важливі аспекти управління розкрито соціологічною думкою (К. Маркс, М. Вебер, Т. Веблен, Д. Бернхем і т.п.), яка довела глибокікорелятивні залежності між станом управління і рівнемвпорядкованості суспільних процесів. Тут і двоїстий характеруправління (ведення спільних справ і класова функція); і концепція "ідеальної"управлінської бюрократії - загальної теорії адміністративного управління; іототожнення управління з автоматизованим регулюванням в машинно -технологічних системах, що призвело до технократичним підходам доуправління та їх модифікації в уявленнях про інформаційний абоТехнотрон товариства; та ідеї про становлення класу менеджерів і багатоінше, що, загалом, відображає реальні зміни відбувалися вуправлінні протягом останніх двох століть. Виникло наукове протягом "соціологія управління", в рамках якої управління розглядається вяк складного механізму взаємовідносин між класами, станами,соціальними верствами і професійними групами, представниками різнихнародів. Одночасно соціологічні знання, що відображають соціальний "зріз"житті суспільства, привнесені в теорію та практику управління, що дозволилопоглибити соціальні характеристики багатьох управлінських елементів івзаємозв'язків [6].
Соціальні інститути і соціальне управління. Методи управління соціальними процесами
Соціальний інститут (з лат. — устрій, установа) - це форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності, яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин. Це поняття широко використовується у вітчизняній і зарубіжній літературі. Воно втілює в собі чотири основні значення: 1. Відносно складна соціальна практика, яка підлягає широкому соціальному контролю за допомогою системи позитивних і негативних санкцій (інститут приватної власності, інститут шлюбу). 2. Будь-яка складна організація великого розміру (університет, лікарня тощо). Однак соціальний інститут слід відрізняти від конкретних організацій чи соціальних груп. Так, поняття «інститут моногамної сім'ї», тобто сім'ї, заснованої на шлюбі одного чоловіка й однієї жінки, має на увазі не окрему сім'ю, а комплекс заходів, що реалізуються у безлічі сімей цього типу. 3. Складна система дій і відносин, яка виконує певні соціальні функції (економічний інститут, інститут освіти тощо). 4. Нормативна і відносно стабільна соціальна практика. Таке тлумачення соціального інституту властиве працям із структурно-функціонального аналізу. Соціальний інститут створює можливість членам суспільства задовольняти різні потреби, регулює дії людей у межах соціальних відносин, тобто забезпечує виконання бажаних дій і здійснює репресії щодо небажаних дій, забезпечує сталість суспільного життя, інтегрує наміри, дії, відносини індивідів, забезпечує внутрішню згуртованість спільноти.
соціальні інститути виконують у суспільстві функції соціального управління й соціального контролю. За допомогою соціальних інститутів підтримується соціальний порядок або певна рівновага в процесі суспільного життя. Стабільність у суспільстві залежить від задоволення потреб у межах, визначених системою соціальних інститутів. За тотального незадоволення інтересів, порушення процесу функціонування соціальних інститутів у суспільстві настає криза, система контролю розладнується.
Соціальне управління — це вплив на суспільство з метою його впорядкування, збереження якісної специфіки, вдосконалення і розвитку.
Ця властивість будь-якого суспільства витікає з його системної природи, суспільного характеру праці, необхідності спілкування людей в процесі праці і життя, обміну продуктами їхнього матеріального і духовного життя.
Управлінню з необхідністю підвладна і соціальна поведінка людей, і соціальні відносини в цілому. Кожне суспільство завжди пред'являє певні вимоги до людини, соціальних колективів.
Чинники управління в ході історії зазнали глибоких змін — від управління за допомогою традицій і звичаїв, що склалися в первісному суспільстві і передавалися з покоління в покоління, до управління суспільством на науковій основі в сучасній історичній ситуації.
Межі управління, його зміст, цілі і принципи залежать від пануючих в суспільстві економічних відносин, характеру соціально-політичного ладу.
Управляти суспільством науково — це значить:
— пізнавати суспільні закономірності і на цій основі направляти (планувати, організовувати, регулювати і контролювати) його розвиток;
своєчасно розкривати суперечності суспільного розвитку і розв'язувати їх, долати перешкоди на шляху до цілі;
забезпечувати збереження і розвиток єдності системи, її здатності долати або нейтралізувати внутрішні і зовнішні негативні дії;
проводити реалістичну політику, засновану на врахуванні об'єктивних можливостей, співвідношення соціальних сил.
Наукове управління суспільством є систематично здійснюваний свідомий, цілеспрямований вплив людей на соціальну систему в цілому і на її ланки (сфери суспільного життя, галузі економіки і т.д.) на основі пізнання і використання об Активних закономірностей і тенденцій на користь забезпечення оптимального функціонування і розвитку суспільства і досягнення поставлених цілей.
Управління передбачає здійснення суб'єктом управління ланцюга послідовних операцій: підготовку і ухвалення рішень (директив, планів, законів, правил і т.п.); організацію виконання рішень і контроль за їхнім виконанням; підведення підсумків.
Управління невіддільно від систематичного обміну інформацією між компонентами соціальної системи, а також даної системи з оточуючим її середовищем. Інформація дозволяє суб'єкту управління мати уявлення про стан системи в кожний даний момент часу, про досягнення (або недосягнення) заданої мети з тим, щоб впливати на систему і забезпечити виконання управлінського рішення.
Найважливішою частиною будь-якого процесу управління є його функції:
Планування — функція управління, за допомогою якої визначаються цілі діяльності, необхідні для цього засобу, а також розробляються методи, найефективніші в конкретних умовах. Початковим елементом планування є складання прогнозів, що показують можливі напрями майбутнього розвитку об'єкта, даного в тісній взаємодії з середовищем.
Організація — функція управління, завданням якої є формування структури об'єкта, а також забезпечення всім необхідним для його нормальної роботи — персоналом, матеріалами, устатку- ванням, будівлями, грошовими засобами тощо. В будь-якому плані завжди є стадія організації, тобто створення реальних умов для досягнення запланованих цілей.
Мотивація — функція управління, шо має на меті активізувати працюючих і спонукати їх активно трудитися для виконання цілей, поставлених в планах. Для цього здійснюється матеріальне і моральне стимулювання працюючих, шо дозволяє збагачувати сам зміст праці і створювати умови для вияву творчого потенціалу працівників і їхнього розвитку.
Контроль — функція управління, завдання якої полягає в кількісній і якісній оцінці і обліку результатів роботи. Головні інструменти виконання цієї функції — спостереження, перевірка всіх сторін діяльності, облік і аналіз. Серед функцій управління контроль виступає елементом зворотного зв'язку, оскільки за його даними проводиться коректування раніше ухвалених рішень, планів, а також норм і нормативів.
Координація — центральна функція управління, що забезпечує його безперебійність і безперервність.
Головне завдання координації — досягнення узгодженості в роботі всіх ланок системи шляхом встановлення раціональних зв'язків (комунікацій) між ними. Характер цих зв'язків може бути самим різним, оскільки залежить від координованих процесів. Найбільш часто використовуються звіти, інтерв'ю, комп'ютерний зв'язок, засоби радіо і телемовлення, документи.
За допомогою цих і інших форм зв'язку встановлюється взаємодія між підсистемами, здійснюється маневрування ресурсами, забезпечується єдність і узгодження всіх функцій управління, а також дій керівників.
В суспільстві склалися два типи механізму управління — стихійний і свідомий.
При стихійному механізмі дія, що упорядковує, керує системою, є усередненим результатом зіткнення і перехрещення різних, нерідко суперечливих сил, маси випадкових одиничних актів. Така дія автоматична за своєю природою і не вимагає втручання людей. Такий, наприклад, ринок — основний регулятор економіки, головна визначальна сила виробництва і ступеня суспільних відносин, що визначаються ним.
Разом із стихійними чинниками на будь-якому рівні розвитку суспільства діють свідомі чинники управління, поступово формуються специфічні суспільні інститути — суб'єкти управління, тобто система організацій, що здійснюють цілеспрямований вплив на суспільство.
Управління — це не тільки взаємодія різних сфер, але і постійні взаємини з навколишнім середовищем. Цілісний процес управління системою полягає в єдності наступних компонентів:
влада як суб'єкт управління, яка визначає цілі і завдання;
об'єднання об'єктів управління у відповідні організації;
зворотний зв'язок, отримання інформації про результати;
оцінка отриманих результатів, внесення змін в план дій.
Ще Платон і Аристотель підкреслювали украй важливе значення державного устрою для розвитку суспільства. Ототожнюючи політичну і соціальну сфери, вони розглядали людину як "політичну тварину", вважали, що за певних умов політика може стати реальним чинником, що повністю контролює всі інші сфери суспільства.
Прихильники технологічного детермінізму визначальний чинник суспільного життя вбачають в матеріальному виробництві, де характер праці, техніка, технологія визначають не тільки кількість і якість вироблених матеріальних продуктів, але і рівень споживання і навіть культурні запити людей.
Прихильники культурного детермінізму вважають, що кістяк суспільства складають загальноприйняті цінності і норми, дотримання яких забезпечить стійкість і неповторність самого суспільства.
Відмінність культур зумовлює відмінності у вчинках людей, в організації матеріального виробництва, у виборі форм політичної організації. Карл Маркс виходив в своїй концепції з детермінуючої ролі економічної системи, вважаючи, що саме спосіб виробництва матеріального життя обумовлює політичні, соціальні і духовні процеси в суспільстві.
Відкидаючи ідею примату однієї сфери у взаємодії різних соціальних сфер суспільства, багато авторів підкреслюють, що суспільство може нормально функціонувати при послідовному виконанні кожною з сфер свого функціонального призначення.
Вони виходять при цьому з того, що гіпертрофія, розбухання однієї з соціальних сфер може позначитися на долі всього суспільства, так само, втім, як і недооцінка ролі кожної з цих сфер. На- приклад, недооцінка ролі матеріального виробництва (економічної сфери) веде до зниження рівня споживання і наростання кризових явиш в суспільстві. Розмивання норм і цінностей, що регулюють поведінку індивідів (соціальна сфера), веде до соціальної ентропії, безладдя і конфліктів. Ухвалення ідеї примату політики над економікою і іншими сферами в умовах тоталітаризму може призвести до краху всієї соціальної системи.
• Інші автори схильні визнавати провідною економічну сферу, сферу матеріального виробництва, не принижуючи при цьому роль інших сфер у функціонуванні суспільства. Детермінуюча роль економічного чинника, на їх думку, зовсім не означає, шо економічна сфера генетично передує іншим сферам суспільного життя.
Всі сфери знаходяться в діалектичній єдності, і жодна з них не передує іншій. Економіка детермінує весь історичний процес розвитку суспільства лише врешті решт, але на кожному етапі його розвитку інші сфери можуть виступати як домінантні, тобто можуть грати пануючу роль серед інших сфер. Французький соціолог Л. Альтюссер справедливо відзначав, що детермінація врешті решт економічним базисом мислиться в складному і нерозчленованому (структурованому) цілому, яким є суспільство. Детерміація в кінцевій інстанції фіксує в той же час відносну самостійність інших інстанцій, їхню реальну відмінність однієї від іншої і способи впливу на сам базис.
Таким чином, стабільність, єдність і цілісність суспільства як системи забезпечуються адекватним функціонуванням його сфер і систем.
Соціально–управлінська організація суспільства і його підсистем
Соціальне управління — це управління, здійснюване у людському суспільстві, людьми стосовно людей. І суб'єкт, і об'єкт управління представлені тут людиною. Отже, в управлінських системах, які функціонують у соціальному середовищі, головним і провідним є людський фактор.
Потреба людей у співробітництві, спільній діяльності, спільній праці об'єктивно породжує потребу управління. Водночас ця потреба завжди виникає там, де спостерігаються будь-які варіанти спільної діяльності людей. Управління в цій ситуації являє собою засіб забезпечення спільної діяльності — умову її нормального функціонування.
Суспільство в цілому є результатом спільної діяльності людей, їх співробітництва. Більше того, у такому розумінні суспільство — найвища форма спільної праці людей, а управління — атрибут суспільного життя.
Виходячи з викладеного, визначимо істотні, на наш погляд, ознаки соціального управління:
1) соціальне управління завжди наявне там, де виникає спільна діяльність людей;
2) головне призначення управління — регулюючий вплив на поведінку учасників спільної діяльності;
3) функції соціального управління (координація, узгодження, планування, контроль, нагляд, примус) реалізуються у рамках суспільних відносин;
4) внаслідок соціально-управлінських впливів виникають управлінські відносини, які є різновидом, по-перше, суспільних, а по-друге, вольових відносин;
5) соціальне управління — різновид людської діяльності.
На підставі цих ознак можна сформулювати визначення соціального управління.
Соціальне управління — вид вольової діяльності, вираженої у цілеспрямованому й організуючому впливі, здійснюваному з метою забезпечення узгодженості й впорядкованості спільних дій людей та їх колективів в інтересах ефективного розв'язання завдань, що стоять перед ними.
Як і будь-який інший вид управління, соціальне управління має системний характер і здійснюється в рамках соціальних управлінських систем. До факторів, які детермінують ці системи, належать такі:
1) єдність системи стосовно середовища та багатоманітність її зв'язків з ним;
2) наявність у системи відносно самостійних компонентів, з яких утворено її керуючу та керовану підсистеми;
3) інтегрування компонентів системи, внаслідок чого ціле (система) набуває властивостей і характеристик, яких немає в окремих складових системи, тобто наявність у системи інтегративних якостей;
4) наявність всередині системи суперечностей, які є рушійною силою її саморозвитку, породжують необхідність самоуправління, цілеспрямованого впливу однієї підсистеми (керуючої) на іншу (керовану);
5) історичність системи, тобто розвиток її у часі.
Соціальне управління, як і весь комплекс відносин, що складаються у суспільстві, — багатопланове й багатогранне явище. Управління може здійснюватися як однією людиною, так і колективом людей. Управляти
Соціологічний аналіз теорії раціоналізації Ф. Тейлора
Фредерік Тейлор (1856—1915) — американський інженер-дослідник, організатор виробництва, спочатку працював звичайним робітником, потім став майстром, а згодом — керівником великого підприємства. Ф. Тейлор уважав, що праця як соціальний процес підпорядковується певним законам, котрі має вивчати і практично використовувати інженер з організації праці.
На підставі комплексних досліджень виробництва Ф. Тейлор створив першу у світі систему НОП (наукової організації праці). Він досконало вивчив соціально-економічну організацію промислового підприємства і дійшов висновку, що техніко-економічні нововведення самі по собі мало ефективні. Визначальним є так званий людський чинник, матеріальне й моральне стимулювання, культура управління підприємством. Ф. Тейлор першим з учених звернув увагу на феномен праці «спроквола». У науці це називають рестрикцією (від лат. restrictio — обмеження). Це явище виникає внаслідок групового тиску і блокування формальних норм поведінки неформальними відносинами. Робітники свідомо обмежують продуктивність своєї праці, щоб запобігти перегляду норм виробітку і зниженню розцінок.
Головна ідея праць Ф. Тейлора — змусити робітників працювати ліпше. Людина не повинна витрачати свою енергію даремно, а має працювати з повною віддачею.
Ф. Тейлор зазначав: «Якщо наше марнотратне використання природних багатств очевидне, то ми мало помічаємо і дуже нечітко собі уявляємо марнотратство людської праці, яке є набагато більшим, у результаті повсякденної нерозумної, поганої її організації та слабкого вивчення».
На думку Тейлора, робітники ледачі за своєю природою і ладні зробити все, щоб працювати менше. Контактуючи з такими самими ледарями, як і вони, робітники свідомо обмежують продуктивність своєї праці. Управлінці у свою чергу найчастіше є некомпетентними й не знають, як подолати інертність робітників, як примусити їх працювати ефективно. Поведінка і тих, і тих є ірраціональною, вони ніби вороги самі собі.
Ф. Тейлор своє завдання вбачав у створенні системи раціоналізації праці й управління виробництвом, яка б сприяла ефективному використанню фізичних можливостей робітників і подолала ірраціональність управління. Ця система має бути спрямована передусім на позбавлення від деспотизму управлінців, обурення та конфронтації робітників, на формування в них бажання до партнерства. Система раціоналізації праці, зокрема, передбачала детальний аналіз трудових операцій, усунення непотрібних і незручних рухів, визначення оптимальних прийомів і відпрацьовування їх до автоматизму, жорстку регламентацію всього робочого циклу, чергування елементів праці й відпочинку тощо.
Раціоналізація управління у свою чергу ґрунтувалася на таких принципах:
здійснення жорстокої дисципліни і контролю на підприємстві;
правильний підбір і розташування кадрів, запровадження системи підвищення кваліфікації і службового просування працівників;
відокремлення розумової праці, зв’язаної з організацією та управлінням, від фізичної;
звільнення робітників від усіх інших функцій, крім безпосередньо виконавських, і передача організаційних та управлінських функцій, що потребують розумової праці, працівникам управлінського апарату.
Ф. Тейлор першим науково обґрунтував і запровадив у життя, перевіривши на практиці, ідею про необхідність матеріальної зацікавленості працівника в результатах своєї праці. Він сформулював низку принципів матеріального стимулювання праці, яка згодом закріпилася в концепції «економічної людини». Найголовніші з цих принципів такі:
стимулювати виконання більшого обсягу робіт і за більш короткий час, за більшу платню;
преміювати добру, а не будь-яку роботу;
шкідливо як недоплачувати, так і переплачувати працівникові;
потрібно намагатися сформувати віру працівника в можливість високооплачуваної роботи (за принципом «І ти теж можеш»).
У 1885 р. Ф. Тейлор розробив метод нормування праці, який полягає у хронометражних спостереженнях і вимірюваннях робочого часу, необхідного для виконання окремих елементів і операцій у групах робітників з різною продуктивністю праці. Для кожного елементу операції вибиралися такі трудові рухи, які можна виконати в «нормальний», тобто максимально короткий час. Для кожної роботи встановлювався єдиний взірцевий метод.
Отже, Ф. Тейлор уперше обґрунтував необхідність вивчення і запропонував конструктивне вирішення тих проблем, що становлять предмет дослідження соціології праці й пов’язані з організацією і змістом праці, ставленням до праці, мотивацією і стимулюванням трудової діяльності, міжособистісними стосунками, стилем керівництва і його впливом на продуктивність праці.
Історичне значення тейлоризму визначається насамперед його принципами раціоналізації організації праці. Ф. Тейлор роз- глядав працю «спроквола» не як причину, а як наслідок. Він уважав, що недоліки в організації виробництва і праці не дуже помітні, коли норми продуктивності занижені, однак це породжує безвідповідальне ставлення до своїх обов’язків як у робітників (що свідомо стримують темп роботи), так і в адміністрації (яка перекладає свої функції на плечі робітників).
Якщо ж працю організовано по-науковому, тобто робоче місце забезпечене всім необхідним і застосовуються раціональні засоби та методи праці, то робочий час буде використаний найбільш ефективно. За Ф. Тейлором, підвищити ефективність виробництва можна, лише постійно вдосконалюючи техніко-організаційні та соціально-психологічні методи раціоналізації праці.
Ф. Тейлор не ставив своїм завданням наукове дослідження соціальних відносин. Його цікавила передусім можливість підвищення продуктивності праці та ефективності виробництва безпосередньо на підприємстві. Проте рекомендації Ф. Тейлора, спрямовані на раціоналізацію виробничої діяльності робітників (методів праці), на застосування прогресивної техніки і технології, започаткували систематичні дослідження соціальних проблем.
Соціологічні концепції засновників соціології О. Конта, Р. Спенсера,
Е. Дюркгейма
Огюст Конт (1798—1857) увійшов в історію науки як основоположник філософського позитивізму та соціології. Основні праці — «Курс позитивної філософії» (1899—1901) та «Дух позитивної філософії» (1910). В молоді роки був учнем і секретарем Сен-Сімона, але не сприйняв його вчення, хоча запозичив деякі ідеї.
Контівська «позитивна філософія» — це своєрідна перехідна система між метафізикою XVIII ст. і методологією науки XIX ст. За формою його «позитивна філософія» близька до метафізики, а соціологія — до філософії історії, та за загальною орієнтацією обидві відтворюють проблеми науки XIX ст. "Батьком" соціології як науки вважають французького філософа Огюта Конта (І798—1857 pp.). Його доля склалася так, що за життя він не був визнаний як учений, а тим паче як фундатор нової науки. Визнання прийшло вже після його смерті: через 20 років про О. Конта з'явилося в американській і європейській пресі близько 900 статей. Його основні твори: "Курс позитивної філософії", "Позитивістський катехізис", "Система позитивної політики", "Заповіт Конта" (останній вийшов уже після його смерті).
Огюст Конт є фундатором позитивізму як особливого методу дослідження соціальних процесів, який тяжіє не до умоглядного, теоретизованого знання, а до знання, котре засноване на спостереженні й експерименті та пов'язане з використанням математичних методів. Переваги такого знання про суспільство очевидні й характеризуються точністю, достовірністю, конструктивністю, об'єктивністю.
Учений дав назву соціології як науці, окресливши в основних рисах її предмет і методи. Цікаво, що спочатку О. Конт назвав нову науку "соціальною фізикою". Хід його роздумів був такий: якщо фізика вивчає взаємодії в неживій матерії, то повинна бути окрема наука, що вивчає людські взаємодії на рівні суспільства. Сучасна наука не використовує поняття "соціальна фізика", а поняття "соціологія", автором якого є також О. Конт, стало широко вживаним.
Розуміючи соціологію як комплексну, складну науку, мислитель вибудовував класифікацію наук, починаючи від найпростішої до найскладнішої. Ця класифікація в його інтерпретації була такою: математика > астрономія > фізика > хімія > фізіологія > соціальна фізика (соціологія)[7, c. 153-154].
Нова наука, за О. Контом, має два розділи - соціальну статику, що вивчає анатомію суспільства, його структуру, побудову тощо, і соціальну динаміку, яка вивчає закони руху та розвитку суспільства, його прогрес.
Філософ сформулював "закон трьох фазисів-стадій" розумового розвитку, котрий разом із законом розподілу праці зумовлює соціальний прогрес. За О. Контом, існують три стадії, через які послідовно проходить людська свідомість: теологічна, коли світ пояснюється дією надприродних сил; метафізична (абстрактна), коли світ пояснюється за допомогою пізнання сутності речей, а не релігійними впливами; позитивна (наукова), коли формується науковий світогляд, основу якого становить позитивне знання.
|
|
Також дослідник започаткував теоретичний аналіз індустріального суспільства, за що його вважають родоначальником індустріальної соціології. Він аналізував процес індустріалізації, що супроводжувався впровадженням науки у виробництво, концентрацією робітників, появою непримиренних суперечностей між власниками та найманими працівниками. Конфлікт між власниками й робітниками він кваліфікував як результат неефективної організації праці.
Не був прихильником революційних форм боротьби О. Конт, який надавав важливого значення діяльності інженерів-органі-заторів виробництва, а також моралі та вихованню людей[4, c. 142].
Якнайповніші і широко ідеї, пов'язані з натуралістичною (органічної) концепцією представлені і розвинені в працях англійського соціолога Герберта Спенсера (1820—1903). Г. Спенсер розділяв основний погляд Конта, по якому соціологія, що примикає до біології, складає з нею фізику організованих тіл і розглядає суспільствояк свого роду організму. Проте Спенсер поміщає міжбіологієюісоціологієюпсихологію, але це не зробило помітного впливу на його уявлення просуспільство. Спенсер не був згоден з ідеєю Конта про те, що весь соціальний механізм покоїться на думках і що ідеї управляють миром, вносять в світ перевороти. Спенсер вважав, що «світ управляється і змінюється черезвідчуття, для яких ідеї служать тількикерівниками. Соціальний організм покоїться врешті-решт не на думках, але майже цілком на характерах».[1] Таким чином, Спенсер стоїть запсихологічнепояснення «соціального механізму», хоча це і не зв'язується з його аналогією суспільства з біологічним організмом. Спроба пояснити явища, що відбуваються в суспільному житті, біологічними аналогіями багато в чому пов'язана з теорією Дарвіна. З'явившися в середині 19 століття, вона зробила сильний вплив на соціологію, породивши різні біологізаторські соціологічні концепції, у тому числі і соціал-дарвіністські. Суть останніх полягала в тому, що їх автори переносили на суспільство і доводили до логічного кінця принципи природного відбору і боротьби заіснування, бачивши в них універсальну модель еволюційногопроцесу. Особливо цінним длярозумінняпоходження багатьох соціальних інститутів, вивчення суспільства з'явилося вживання еволюційної теорії. Еволюційний підхід до суспільства важливий тим, що кожне явище вивчається в його розвитку. Переворот, вчинений в біології еволюційною теорією Дарвіна і сприйнятий багатьмасоціологами, значно усилив історико-порівняльний метод вивченнякультурнихі соціальних форм життя[2]. ПершасоціологічнапрацяСпенсера «Соціальна статика» вийшла в 1850 р. В 60-90-е роки Спенсер, створюючи систему синтетичноїфілософії, намагався об'єднати всі теоретичнінаукитогочасу. В ці роки були написані: «основні початки», «Підстави психології», «Підстави біології», «Підстави соціології», «Підстави етики», «Підстави соціології» передували самостійною книгою «Соціологія як предмет вивчення». Свої соціологічні переконання Спенсер, подібно Конту, виводив шляхом дедукції з філософських принципів. Хоча Спенсер відносився до Конту вельми критично, але все таки вважав, що французький мислитель в розумінні соціальних явищ значно перевершував всі колишні підходи і називав йогофілософію«задумом, повним величі.1.2 Еволюціонізм Центральне поняттявсієїсвітоглядноїконцепції Спенсера – еволюціонізм. За його визначеннямеволюціяє інтеграцією матерії,самееволюція переводить матерію з невизначеної, незв'язної однорідності в певну зв'язану однорідність, тобто соціальне ціле, де, проте, це ціле — суспільство — не може і не повинне поглинати окрему особу. Звідси істотним вимірюванням соціального прогресу Спенсер вважає перехід від суспільства, в якому особа цілком підлегла соціальному цілому, до такогостану, при якому соціальний організм або суспільство «служить» становлячим його індивідам. Як він писав: «...Ідеалом, до якогоми йдемо, є суспільство, в якомууправліннябуде доведено до можливо менших меж, асвободадосягне по можливості найбільшої широти»[3]. Аналіз спенсеровських «Підстав соціології» показує, що він часом чисто зовнішнім чином сполучає погляди, навіяні органічною аналогією з результатами порівняльного вивчення, етнографічними і історичними даними, які розглядаються з еволюційної точки зору. Це дає підставу сказати, що насправдісоціологія Спенсера, її зміст і значення характеризуються не стільки органічною аналогією, скільки вживанням до вивчення суспільних явищ порівняльного методу.Самевін є у Спенсера початковою базою розвитку його соціологічної концепції.
2. Соціологічні переконання Э. Дюркгейма В історії соціології Э. Дюркгейм (1858—1917) представляє новий і важливий розділ в її розвитку. Це обумовлено тим, що він практично першим спробував теоретично обгрунтувати і виділити специфічний предмет наукового вивчення соціології — «соціальну сферу». Їм розроблені методологія і методи соціологічних досліджень. Цьому, зокрема, присвячена його робота«Правила соціологічного методу» (1895 р.) в російськомуперекладі«Метод соціології» (1899 р.). Що дозволило підвести підсоціологічнунауку базу емпіричних досліджень і акцентувати увагу на її прикладномухарактері.Про цеговорить його фундаментальну працю «Самогубство.Соціологічнийетюд» (1897 р.), російськийперекладякого здійснений в 1912 р. Дюркгейм був переконаним раціоналістом, а раціоналізм слід розглядати як французьку національну традицію, яка сходить доДекарта(1596—1650). Соціальна проблема для Дюркгейма не стількиекономічна, скількиморальна, і в цьому питанні він дуже далекий від розуміння марксистасоціалізму. Єство соціалізму Дюркгейм убачає не у відношенні до власності і навіть не в плануванні.СоціалізмДюркгейма — це, по суті справи, «соціалізм» Конта, який резюмував його в двох ключових словах:організаціяі моралізація.Соціалізмє кращою, тобто більш усвідомлену організаціюколективногожиття, мету і слідство якої інтеграція індивідів в соціальнихсуспільствах, що наділюють моральним авторитетом і тому здатних виконувати виховну функцію. Таким чином, Дюркгейму було властиво широке тлумачення соціалізму і він вважав, що для його розуміння потрібно досліджувати всі його різновиди. Він визначав соціалізм таким чином: «соціалізм — це тенденція до швидкого або поступового переходу економічних функцій з дифузного стану, в якому вони знаходяться до організованого стану. Це також можна сказати, прагнення до більш менш повноїсоціалізаціїекономічних сил»[6].
Соціологія управління в системі соціологічного знання
Соціологія управління - міждисциплінарна наука, що вивчає проблеми управління, поєднуючи економічні, політичні, соціальні, організаційні, правові, психологічні та інші підходи до управління.