2. Особливості проведення індустріалізації та колективізації в Україні

Економічна несумісність командно-адміністративної системи управління господарством з ринковими елементами, поширеними за часів НЕПу, призвели до краху нової економічної політики. Маючи можливість розпоряджатися народним господарством, партійне державне керівництво не раз намагалося вилучити селянські доходи у бюджет економічними засобами, передусім через цінові ножиці. У грудні 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б) було наголошено, що максимальне “перекачування” коштів зі сфери сільського господарства у сферу індустрії є неправильним, бо це означало б політичний розрив із селянством, руйнацію сировинної бази індустрії, порушення всієї народно-господарської системи. З’їзд затвердив директиви першого п’ятирічного плану розвитку господарства на 1928/1929 – 1932/1933 рр. Вони визначали прискорений розвиток важкої індустрії, розгортання чсткової колективізації сільського господарства, підвищення добробуту.

Причинами впровадження індустріалізації були:

1. до 1925 року, йдучи шляхом НЕПу, країна досягла довоєнного (1913 р.) рівня, що давало підстави для подальшого соціально-економічного розвитку;

2. необхідність створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства;

3. стимулювання неухильного зростання продуктивності праці й на цій основі підвищення матеріального добробуту і культур­ного рівня трудящих;

4. значне відставання від економічно розвинутих країн диктувало потребу індустріального розвитку;

5. існування однієї соціалістичної країни в капіталістичному оточенні й необхідність зміцнення оборонної промисловості до початку нової війни.

Отже, метою індустріалізації стало перетворення країни з аграрної в індустріальну, із держави, що ввозить машини й обладнання, в державу, яка їх виробляє, забезпечення економічної самостійності і незалежності, зміцнення обороноздатності тощо.

Найважливішими особливостями індустріалізації в Україні були:

1. Залучення в промисловість республіки відносно більшої час­тини коштів, ніж в інші республіки [в першій п'ятирічці (1928-1933 роки) Україна отримала 20% всіх капіталовкладень у промисловість СРСР];

2. Побудова в Україні промислових гігантів (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорськмашбуд та ін.);

3. Поява у республіканському промисловому комплексі нових га­лузей: електрометалургії, маргаринової, комбікормової тощо;

4. Витіснення приватного сектору в економіці України відбувалося ви­щими темпами, ніж в цілому по СРСР;

5. Завдяки модернізації промисловість групи "А" (виробництво засобів виробництва) значно випереджала промисловість гру­пи "Б" (виробництво предметів споживання) (87,5% і 12,5% відповідно) тощо.

Індустріалізація в СРСР (УРСР) розпочиналась з важкої промисловості при форсованих темпах її здійснення (10-15 років). Джерелами (коштами) були: грабунок села; облігації внутрішньої позики; анульовані зовнішні борги; доходи від зовнішньої торгівлі; монополія на горілчані вироби; знецінені (не забезпечі золотом) гроші, інфляційне забезпечення потреб; продаж за кордон сировини; режим жорсткої економії тощо.

Труднощі індустріалізації полягали тому, що швидкі (форсовані) темпи вимагали зростаючих капітало­вкладень; не вистачало кваліфікованих кадрів, сировини і коштів тощо.

Найбільшою проблемою була нестача коштів. Керівництво держави вирішувало цю проблему (в основному) шляхом перека­чування коштів із села в місто через підвищення податків і цін на промислові товари та зниження цін на сільгосппродукцію.

Спочатку курс на індустріалізацію передбачав напружені, але реальні плани. Проте незабаром Й. Сталін проголосив форсований курс, не підкріплений ні коштами, ні взаємоув'язкою з іншими плановими показниками. Напружені плани вимагали інтенсифікації праці. Розпалюва­вся масовий ентузіазм через соціалістичне змагання, нагороди (запроваджено звання Героя Соціалістичної Праці), примус, страх тощо.

Наслідки індустріалізації в Україні мали суперечливий і неоднозначний характер, дослідники відзначають як позитивні зру­шення, так і негативні тенденції цього процесу.

До позитивних сторін можна віднести:

1. докорінно змінилася структура народного господарства Укра­їни: зросла частка промисловості у порівнянні з часткою сільського господарства у загальному обсязі валової продукції”

2. у розвитку промисловості домінує виробництво засобів виро­бництва. Дрібна (кустарно-реміснича) промисловість вже не відіграє суттєвої ролі і витісняється великою;

3. посилюється процес урбанізації (якщо до індустріалізації лише кожний 5-й житель України проживав у місті, то в кінці 30-х – вже кожний 3-й). Починається поступова українізація міста, формується національний український робітничий клас та науково-технічна інтелігенція;

4. за рівнем розвитку промисловості Україна випередила кілька розвинених західноєвропейських країн [Україна посідала 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавлянням чавуну; 3-те місце (після Німеччини та Англії) за виробництвом сталі; 4-е - за видобутком вугілля тощо].

Негативні тенденції у господарстві України, викликані індустріалізацією:

1. домінування промисловості групи "А" над групою "Б" вело до нестачі на ринку необхідних товарів широкого вжитку, до тотального дефіциту (з 1928 року - перехід до карткової системи розподілу в містах);

2. гігантоманія привела до того, що будівництво сотень об'єктів було розпочате, але не завершене через нестачу коштів, сиро­вини, обладнання, робочої сили (близько 40% капіталовкла­день були заморожені);

3. жорстка централізація управління промисловістю (так, 89% важкої промисловості було в загальносоюзному підпорядку­ванні), відмова від саморегулюючих механізмів, формування яких розпочалося в роки НЕПу, орієнтація на адміністративно-командні методи управління;

4. ставка на побудову підприємств-монополістів. Формування структури розміщення продуктивних сил. Значне переванта­ження екосистеми України, зростання техногенного наванта­ження на природу тощо.

Отже, процес індустріалізації в Україні мав свої особливос­ті, а її наслідки були суперечливими і неоднозначними, відзначені як позитивними зрушеннями, так і негативними тенденціями. Втім ціна цих позитивних зрушень була надто високою: для одержання коштів було пограбоване і поневолене село, демонтовано НЕП, запрова­джено командно-адміністративні методи управління, створено атмосферу надзвичайного напруження, пошуку "шкідників", що спричинило масові репресії.

Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927-1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при високих цінах на промислові товари – так звані "ножиці цін"). Виходом з такої ситуації було укрупнення господарств, зміц­нення матеріально-технічної бази села, справедливіша й більш гнучка політика цін. Керівництвом держави, більшовицькою партією було вирішено форсувати цей процес за допомогою колективіза­ції, тобто об'єднання господарств з відчуженням засобів вироб­ництва.

До того ж збереження приватної власності і відносної економічної незалежності селянства заважало остаточному оформленню тоталітарної системи. Із створенням колгоспів змінювалась со­ціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства.

Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної масової колективізації, яка стала однією з трагічних сторінок української історії. Україні, як основному постачальнику зерна, відводилось особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації..." (5 січня 1930 року) колективізація в Україні мала завершитись навесні 1931-го. Місцеве керівництво скоротило цей термін до осені 1930 року. Тим часом менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства. Такі високі темпи колективізації могло забезпечити тільки насильство і примус. Це означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів, селян примушували подавати заяви, погрожуючи репресіями. Той, хто не вступив до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Одним із головних напрямків колективізації стала "ліквідація куркульства як класу". З цього приводу була прийнята спеціальна по­станова ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. "Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колекти­візації". "Ліквідація" набрала різних форм:

1. Так звані контрреволюційні куркульські активісти-селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню.

2. Заможні "куркулі", не помічені в акціях опору, виселялися у віддалені райони СРСР (Сибір тощо).

3. Менш заможні - виселялися в інші повіти в межах України.

Щоб унеможливити втечу в міста, в Україні в грудні 1933 року було запроваджено систему внутрішніх паспортів, яка практично прикріплювала селян до села і не дозволяла вільно виїзжати з нього.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час загальмувати темпи колективізації - 2 березня 1930 року в газеті “Правда” з'явилась його стаття "Запаморочення від успіхів". Селянам дозволялось покинути колгоспи; близько 50% селян скористалися такою можливістю. Але вже у вересні 1930 року відновився наступ на селян-одноосібників через запровадження непомірного оподаткування та інші заходи (тим, хто вийшов з колгоспу, не повертали реманент і худобу, надавались найгірші земельні наділи тощо). В результаті – до кінця 1932 року в УРСР вдалося колективізувати бли­зько 70% господарств, а в 1935 році - 93%. В 1937 році в УРСР налічувалося 27,3 тисячі колгоспів.

Отже, внаслідок колективізації було зламано хребет само­стійному українському селянству, знищено найбільш працьовиту верству населення, вбито мотивацію до праці, почуття господаря. Поневолення останнього відносно незалежного класу селянства призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи.

Однією з найжахливіших сторінок вітчизняної історії ХХ століття став голодомор 1932-1933 рр., причинами якого стали сукупність на­ціонально-політичних та соціально-економічних чинників:

- необхідність знищення українського селянства як свідомої на­ціональної верстви, яка відкрито протистояла сталінському режиму;

- непосильні для селян хлібозаготівлі;

- надмірний експорт хліба (в 1933 р. продано за кордон 17,6 млн. центнерів);

- низький ентузіазм селян працювати в громадському господар­стві;

- "викачування" грошей із села для проведення форсованої ін­дустріалізації;

- економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будів­ництво воєнно-комуністичними методами.

Отже, голод 1932-33 років став трагедією України:

1. Вперше в історії людства конфіскація продовольства була за­стосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою. Голодомор 1932-1933 рр., що став нелюдським засобом ліквідації мільйонів українців, є під­твердженням злочинної суті сталінського режиму.

2. Трагедія голодомору 1932-1933 рр. - причини, характер, меха­нізм організації і масштаби - ретельно приховувалися держав­ною правлячою верхівкою СРСР не тільки від міжнародного співтовариства, а й від кількох поколінь наших співвітчизни­ків. Проте спроби навіки замовчати і поховати у плині істори­чного часу правду про голодомор виявилися марними.

3. Крім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському націона­льному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилось колгоспне село, яке вже ніколи не повстало проти радянської влади.

4. Колективізація приглушила почуття індивідуалізму, яке було основним для ідентичності українського селянина.

5. На декілька поколінь голодомор імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.

6. Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української національної еліти тощо.

Всі ці фактори вказують на те, що голодомор 1932-1933 років був геноцидом, спрямованим проти української нації, особливо селянства.