2. Політика Гетьманату та уряду Директорії. Утворення зунр

29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хлі­боробський з'їзд (близько 8 тис. чол.) проголосив почесного ота­мана Вільного козацтва генерала Павла Скоропадського гетьма­ном України. Центральна Рада була розпущена, і в Україні започатковано нове державне утворення – гетьманат "Українська держава".

Основні причини, що забезпечили безкровний характер гетьманського перевороту:

• Суттєві помилки, допущені Центральною Радою, позбавили її підтримки мас (непослідовність тактичних дій; зволікання із вирішенням насущних соціально-економічних проблем; зне­вага до представників імущих класів; не досить прихильне ставлення до церкви і духовенства; неповне усвідомлення по­треби творення національної армії тощо).

• Підтримка П.Скоропадського 450-тисячною німецько-австрій­ською армією.

• Важке економічне становище України (зубожіння селян, падіння виробництва промислової продукції, руйнування транспорту, зв'язку – результат чотирирічної світової війни).

• Розкол у політичних силах України, які мали більшість у Центральній Раді, тощо.

• Поступове знецінення національних ідеалів.

• Розкольницька діяльність більшовиків України.

Ідеологічна платформа тих сил, які привели до влади П. Скоропадського, була викладена в "Грамоті до всього українського народу", підписаній 29 квітня. Прерогативи його влади були розписані в "Законі про тимчасовий державний устрій України", оприлюдненому також 29 квітня 1918 р.⁴

Суттю державного режиму гетьманату була зміна демокра­тичної парламентської форми правління на авторитарну, тобто було здійснено перехід верховної влади, як законодавчої, так і виконавчої, в руки одної особи - гетьмана П.Скоропадського.

Особливості політики уряду п. Скоропадського

Досягнення

Прорахунки

1. Відновлення права приватної власності та вільного підприєм­ництва. 2. Жорстке державне регулювання промисловості, транспорту, торгівлі і зв'язку в умовах гострої економічної кризи, бороть­ба з анархією на місцях та дезорганізацією виробництва. 3. Налагодження нормального грошового обігу, вдосконалення грошової системи, сформування державного бюджету. 4. Прийнято закон про загальний військовий обов'язок (армія мала нараховувати понад 300 тис. чоловік); розпочато розбудову українського морського флоту. 5. Визнано де-юре і де-факто суверенітет Української держави з боку майже трьох десятків країн світу. 6. Подальші кроки щодо української народної освіти і підвищення авторитету державної української мови [створено укра­їнські початкові школи, відкрито 50 нових українських серед­ніх шкіл, 150 українських гімназій (не замість російських, а поруч з ними) тощо]. Піклування про розвиток науки, заснування Української ака­демії наук та українських наукових видань. 7. Значне розширення мережі національної вищої школи, теат­ральних закладів, музичних, культурних установ. 8. Підвищено авторитет Православної Церкви; покладено поча­ток Українській Автокефальній Православній Церкві тощо.

1. Повернення поміщиків у свої маєтки і "вибивання" компенса­ції з селян за збитки, завдані маєткам. 2. Невирішеність аграрного питання на практиці. 3. Закон про локаути, тобто заборона страйків, що вело до знач­ного обмеження демократизму. 4. Збільшення тривалості робочого дня до 12 годин. 5. Зайняття чиновницьких посад росіянами (в основному), біль­шість в уряді представляли члени російської партії кадетів. 6. Помилкова ставка лише на заможні верстви населення, відсутність політичної гнучкості. 7. Велика залежність від німецько-австрійської військової адмі­ністрації; орієнтація лише на держави німецького блоку. 8. Прийняття Акта про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, чим було перекреслено головні здобутки на шляху державотворення (фактично скасовувалась державність, самостійність України), тощо.

В травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові П.Скоропадському Український національно-державний союз (з серпня – Український національний союз; з вересня очолив В.Винниченко). 13 листопада 1918 р. на таємному засіданні УНС було вирішено підготувати збройний виступ проти П.Скоропадського і для керівництва повстанням було утворено тимчасовий орган – Директорію, до якої увійшло п'ять чоловік: В.Винниченко – соціал-демократ, голова; С.Петлюра – соціал-демократ; Ф.Швець – соціаліст-революціонер; П.Андрієвський – соціаліст-самостійник; А.Макаренко – безпартійний.

14 грудня 1918 р гетьман П.Скоропадський зрікається влади, і вона повністю пе­реходить до Директорії, яка 19 грудня влаштувала тріумфа­льний парад переможців на Софіївській площі у Києві.

Отже, після перемоги антигетьманського повстання Дирек­торія формально повинна була скласти свої повноваження. Од­нак, відновивши УНР, вона не відновила Центральну Раду, оскільки та втратила свою популярність у масах.

26 грудня 1918 р. Директорія проголосила дуже важливий документ, який деякі дослідники називають "Тимчасовою Конституцією України", – Де­кларацію, в якій:

1. Вперше після свого утворення чітко заявила про основні про­грамні цілі та чинники їх реалізації.

2. Оголосила себе "верховною владою революційного часу", за­значивши свою тимчасовість.

3. Оповіщено про скликання Конгресу Трудового Народу Украї­ни, який розглядався як Тимчасовий передпарламент.

4. Проголошено ряд соціально-економічних гасел, зокрема: робі­тничий контроль; боротьба зі спекуляцією; "національна зла­года всіх націй, що заселяють українську землю" тощо.

5. Скасовано всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері робітничої політики: відновлено 8-годинний робочий день, право коаліції і страйків, колективні договори.

6. Відновлювалась національно-персональна автономія та інші.

26 грудня 1918 року було утворено перший уряд Директорії, який очолив соціал-демократ В.Чехівський. 5 січня 1919 року відбулися вибори до Конгресу Трудового Народу України (КТНУ) – Тимчасового передпарламенту.

Варто наголосити, що 22 січня 1919 року на Софіївській площі в Києві було урочисто проголошено Акт Соборності України (Злуки УНР і ЗУНР). КТНУ ухвалив "Закон про форму влади в Україні". Він став державним органом молодого українського парламентаризму.

Наприкінці 1918 р. розпочинається наступ радянських військ на Україну; 3 січня 1919 року був зайнятий Харків, де частина української території отри­мала офіційну назву – Українська Соціалістична Радянська Рес­публіка (УСРР), головою радянського уряду 29 січня 1919 року став болгарин Х.Раковський.

16 січня Директорія офіційно оголосила стан війни з РСФРР. Але сили були нерівними, і 2 лютого Директорія переїхала до Вінниці, а 5 лютого радянські війська зайняли Київ.

У царині зовнішньої політики Директорія продовжила безуспішні пошуки надійної підтримки. Державна нарада у Вінниці прийняла рішення про перегово­ри з Антантою. На вимогу Антанти про виведення із Директорії В.Винниченка, С.Петлюри, як головних "провідників більшови­цького курсу", 9 лютого В.Винниченко виходить із Директорії, С.Петлюра - із соціал-демократичної партії, а уряд В.Чехівського подає у відставку. З цього часу розпочинається період так званих "похідних кабінетів", а місцем осідку уряду були Вінниця, Проскурів, Кам'янець-Подільський, Рівне.

15 листопада 1919 р. Директорія передала свої повноваження С.Петлюрі, який фактично став диктатором (він ще 9 травня був обраний головою Директорії). 4 грудня С.Петлюра оголосив перехід до партизанських методів ведення війни, а сам виїхав до Польщі.

Українсько-польську угоду (21 квітня 1920 р.) іноді слушно називають договором Петлюри – Пілсудського, оскільки вона не користувалася підтримкою ані в польському середовищі, ані в українському суспільстві.

За умовами Варшавського договору:

• польський уряд визнавав незалежність УНР та Директорію на чолі з С. Петлюрою;

• кордон між Україною і Польщею мав проходити по колишньому російсько-австрійському кордоні, а Східна Галичина і Волинь відходили до Польщі;

• гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі й польського – в Україні;

• Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод спрямованих проти України;

• у спеціальній таємній військовій конвенції передбачалось: початок спільних польсько-українських воєнних дій проти радянських військ на території України; воєнні дії мали відбуватись під польським командуванням; український уряд дав згоду на підпорядкування польському управлінню залізниць, постачати продукти харчування для польської армії.

Спільний польсько-український похід на Київ закінчився йо­го взяттям 7 червня, але вже 11 червня 1920 р. червоні війська оволоділи Києвом. 18 березня 1921 р. між Польщею і РСФСР та УСРР було підписано Ризький мирний договір, згідно якого кордон встановлювався по так званій лінії Керзона, що в 1919-1920 рр. Антанта визнала як східний кордон Польщі. Варшавський дого­вір був анульований.

Отже, Ризький мир остаточно поховав самостійницькі пла­ни Директорії і "узаконив" контроль радянської Росії над більші­стю території України, а територія Західної України переходила під владу Польщі.

Основні причини поразки Директорії:

• Директорія не мала боєздатної армії, особливою рисою якої стала отаманщина (отамани не виконували наказів, діяли свавільно тощо);

• У керівництві Директорії не було єдності у поглядах на перспективу національно-державного будівництва. Пошук компромісів часто приводив до загострень особистих відносин між політичними діячами та партіями;

• По-справжньому не було створено інститутської влади. Селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію;

• Проведення аграрної реформи затягувалося, й вона мала популістський характер. Закон про ліквідацію приватної власності не втілювався в життя; земельна власність іноземних поміщи­ків оголошувалася недоторканою тощо;

• Психологічним аспектом поразки Директорії можна назвати відсутність у селян загальнонаціональних інтересів; виявляла­ся інертність у справі захисту власної держави;

• У зовнішній політиці Директорія орієнтувалася на країни Ан­танти, що не визнавали Директорію та почали воєнну інтерве­нцію на півдні України.