2. Люблінська унія та її наслідки для українських земель

Люблінська унія 1569 р. стала знаковим явищем в історії України. Вона була зумовлена такими чинниками:

• тривалим досвідом Литовсько-Польських союзів XIV – XV ст. (спільна боротьба проти Тевтонського ордену, об’єднання зусиль для боротьби проти зростаючої татарської загрози; подолання опозиції в середовищі литовської та руської еліти; вкорінення ідеї унії у свідомості української політичної верхівки).

• московською загрозою (Литва була у стані перманентної Лівонської війни з Московщиною (1558-1583 рр.), внаслідок якої опинилася на грані повної державної катастрофи. Літовці відчули, що порятунком стане порозуміння з Польщею).

• династичними зв’язками (польський король Сигізмунд ІІ Август, не маючи синів і розуміючи, що політично недалекоглядно покладатись на думку сеймів у визначенні нового правителя, рішуче підтримав ідею нової унії).

• прагненням української шляхти здобути права, якими користувались польські шляхтичі (не сплачувати окремі види податків, отримати допомогу в охороні своїх земель від набігів кримських татар тощо).

З польського боку зацікавленість в укладенні унії пояснюється передусім прагненням розширити свої територіальні володіння, насамперед за рахунок Центральної України з її родючими землями. Литовці вважали, що об`єднання обох держав має відбутися виключно на федеративній основі. Польська ж сторона, навпаки, наполягала на безумовній інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польщі.

1 липня 1569 р. було укладено акт, згідно якого Польща і Литва об’єдналися “в одне нерозривне тіло” – нову федеративну державу “двох народів” Річ Посполиту (з польськ. - республіка). В новій державі встановлювалися єдиний король, сейм, грошова система, закони, державною релігією проголошувалося католицтво. Велике князівство Литовське зберігало самостійність державного організму з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою.

Наслідки Люблінської унії для українських земель:

• Більшість українських земель було об'єднано в межах однієї держа­ви, що сприяло політичному і культурному згуртуванню українського народу;

• На приєднаних до Польського королівства українських землях було збережено судочинство за Литовськими статутами 1529 і 1566 рр. та існуючий адміністративний устрій. Зберігалося ведення діловодства руською мовою

• На українських землях українські князі й шляхта отримали виключне право обіймати посади в місцевих урядах, незалежно від свого віро­сповідання;

• Через Польщу на українські землі поширювався західноєвропейсь­кий культурний вплив, збільшувалася кількість навчальних закладів;

• Українські землі залучалися до нових форм соціального і політично­го життя: шляхетська демократія, корпоративна організація суспіль­ства, міське самоврядування тощо;

• Необхідність брати участь у роботі сеймиків, сейму, трибуналу, спілку­ватися з польськими урядовцями - усе це вимагало від української шляхти якомога швидше пристосуватися до нових умов. Це спричиня­ло її полонізацію і денаціоналізацію, що, у свою чергу, призвело до втрати українським суспільством своєї політичної еліти;

• Виникнення на українських землях величезних латифундій польських магнатів, закріпачення селянства, постійне зростання визиску підне­вільного населення і безжальна експлуатація природних багатств України. Українське населення починає зазнавати релігійних і націо­нальних утисків.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Речі Посполитої:

Воєводства: Руське (Львів), Белзьке (Белз), Підляське (Дорогочин), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ), Подільське (Кам‘янець).

Берестейська церковна унія 1596 р. – об‘єднання католицької (Вселенської) церкви з православною церквою України та Білорусії, проголошене на церковному соборі в Бересті (Бресті).

Основні умови:

• Прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина;

• Визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви;

• Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря;

• Проведення богослужінь церковнослов‘янською мовою;

• Виборне право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр з наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою;

• Збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов‘язкової безшлюбності (целібату) католицького духовенства;

• Підтвердження східних принципів організації чернечого життя;

• Зрівняння у правах руського духовенства з католицьким у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів;

• Навчання у школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов‘янською мовами. Підпорядкування братств єпископам.

80-ті роки XVI ст. – поява православних братств – національно-релігійні громадські організації міщан при православних церквах, що виступали на захист соціально-економічних, релігійних та духовних інтересів українців:

- 1586 р. – Львівське Успенське братство;

- 1617 р. – Луцьке Хрестоздвиженське братство;

- 1615 р. – Київське Богоявленське братство;

- наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. – близько 30 братських шкіл (в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах).