42, 43.

Іноземні і-ї – вкладання капіталу іноземними юридичними особами, іноземними державами, міжнародними урядовими і неурядовими організаціями.

Існує багато шляхів залучення іноземного капіталу для інвестування економіки країни. Найважливішими з них є:

-кредити, позики та гранти міжнародних фінансових інституцій, країн, державних установ, міжнародних фондів, експортних агентств, банків тощо;

-прямі інвестиції через створення підприємств з іноземним капіталом, у тому числі спільних підприємств;

-портфельні інвестиції шляхом продажу іноземним резидентам і нерезидентам цінних паперів.

Прямі іноземні інвестиції – вкладення у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора або його участь в управлінні підприємством. Портфельні іноземні інвестиції – це вкладення в акції зарубіжних підприємств (без придбання контрольного пакету), облігації та інші цінні папери іноземних держав, міжнародних валютно-кредитних організацій з метою одержання підвищеного доходу за рахунок податкових пільг, зміни валютного курсу тощо.

Прямі іноземні інвестиції можна класифікувати за такими формами: придбання неконтрольних пакетів акцій у фірмах країн-реципієнтів, ліцензійні угоди з фірмами країн-реципієнтів, стратегічні альянси та спільні підприємства, придбання контрольних пакетів акцій у фірмах країн-реципієнтів, створення власних дочірніх підприємств у фірмах країн-реципієнтів.

Найвагоміший вплив на інвестиційну діяльність мають такі міжнародні фінансово-кредитні організації: Група Світового банку (Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій, Міжнародний центр врегулювання інвестиційних суперечок), Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку.

44.

Торгова палата США виділяє 12 критеріїв інвестиційної привабливості країн:

-характеристика місцевого ринку,

-доступність ринку,

-якість робочої сили,

-валютний ризик,

-можливість репатріації капіталу,

-захист інтелектуальної власності,

-торгова політика,

-державне регулювання,

-ставки податків і пільг,

-політична стабільність,

-макроекономічна політика,

-розвиненість інфраструктури та служб підтримки.

45. Щодо інвестиційного законодавства, то в Укр. за роки незалежності було видано майже тисячу законодавчих актів, які регулюють ту чи іншу сферу інвестиційної активності. Але “більше” не завжди озна­чає “краще”.

По-перше, інвестиційне законодавство України, незважаючи на велику кількість ініціатив у необхідному на­прямі, все ще залишається далеким від досконалості.

По-дрге, велика кількість законодавчих актів та нормативних доку­ментів, виданих різними органами та гілками влади, суттєво ускладнює орієнтування у законодавчій сфері.

По-третє, надто часті зміни законодавства (навіть задля його поліпшення) знижують інвестиційні рей­тинги нашої держави — адже однією з основних вимог потен­ційних інвесторів є стабільність закон-ва.

Таким чином, українське інвестиційне законодавство вима­гає значного вдосконалення та доопрацювання для того, щоб уникнути зловживань та негативів.

Українське інвестиційне законод-во традиційно скла­дається із сукупності нормативно-правових актів, які включа­ють: закони України, укази Президента України, постанови уряду, накази відповідних інституцій, які організаційно керу­ють інвестиційним процесом. Нижче наведено деякі основні Закони України.

Закон України “Про інвестиційну діяльність” визначає загальні правові, еконо­мічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території Укр. Закон спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб’єктів інвестиційної діяльності не­ залежно від форм власності, а також на ефективне інвестуван­ня народного господарства Укр., розвитку міжнародного економічного співробітництва та інтеграції.

Закон України “Про загальні засади створення і функціону вання спеціальних (вільних) економічних зон” визначає порядок створення і лікві­дації та механізм функціонування спеціальних (вільних) еко­номічних зон на території України, загальні правові і еконо­мічні основи їх статусу, а також загальні правила регулювання відносин суб’єктів економічної діяльності цих зон з місцевими радами, органами державної виконавчої влади та інтими орга­нами.

Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” визначає правові та організаційні осно­ви створення, діяльності та відповідальності суб’єктів спіль­ного інвестування, особливості управління їх активами, вста­новлює вимоги до складу, структури та зберігання активів, особливості розміщення та обігу цінних паперів інститутів спільного :нвестування, порядок та обсяг розкриття інформа- ц " інститутами спільного інвестування з метою залучення та ефектив ТОГО розміщення фінансових ресурсів інвесторів.

Закон Уграіни “Про концесії” визначас поняття та правові засади регулювання відносин кон­цесії державного та комунального майна, а також умови і по­рядок її здійснені я с метою підвищення ефективності вико­ристання державного і комунального майна і забезпечення потреб громадян України у товарах (роботах, послугах).

Закон України “Про режим іноземного інвестування" визначас особливості режиму іноземного інвестування на території України, виходячи з цілей, принципів і положень законодавства України. Законом визначено види іноземних інвестицій, форми їх здійснення, об’єкти іноземного інвестування, державні гарантії захисту іноземних інвестицій, державна реєстрація та контроль за здійсненням іноземних інвестицій, статус підприємства з іно­земними інвестиціями, можливість здійснення ; поземних ін­вестицій на основі договорів про спільну діяльність, іноземні інвестиції у спеціальних (вільних) економічних зонах, поря­док розгляду спорів між іноземними інвесторами і державою.

Закон України “Про угоди про розподіл продукції” спрямований на створення сприятливих умов для інвестування пошуку, розвідки та ви­добування корисних копалин у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економіч­ної зони на засадах, визначених угодами про розподіл про­дукції.

46.

Після виборення Україною незалежності надзвичайно зросла актуальність вивчення проблем, пов’язаних з інвестуванням розвитку економіки нової держави. І це не дивно. Адже, якщо є інвестиції то тоді легко сформувати висхідні тенденції соціально-економічного розвитку національного господарського комплексу, які є запорукою не тільки економічної, але і політичної незалежності.

Іноземний капітал може внести в країну досягнення науково-технічного прогресу та передовий досвід управління. Крім того, залучення іноземного капіталу в матеріальне виробництво набагато вигідніше отримання кредитів для закупок необхідних товарів.

Пріоритетними сферами для залучення і підтримки стратегічних інвестицій можуть бути визначені ті, де Україна має традиційні виробництва, володіє необхідним ресурсним потенціалом і формує значну необхідність ринку у відповідній продукції, а саме: виробництво легкових та вантажних автомобілів; тракторо- та комбайнобудування; авіа- і ракетобудування; суднобудування; замкнений цикл виробництва палива для АЕС; розвиток енергогенеруючих потужностей; нафтогазовидобування на Чорноморському шельфі; упровадження ресурсо- і енергозберігаючих технологій; переробка сільгосппродукції.

Активізація інвестиційного процесу, зростання прямих капітальних вкладень в економіку є одним із головних інструментів успішного проведення економічних реформ в Україні.

Але, на жаль інвестиційне середовище на сьогодні не сприяє пожвавленню інвестиційної діяльності в Україні.

1. Наявна відсутність в Україні сталої стратегії та відповідного національного плану дій, який є прийнятним та наслідується усіма політичними «командами» й орієнтований на забезпечення усім суб’єктам економічних відносин рівних економічних прав та обов’язків у здійсненні фінансово-економічної діяльності.

2. Обмеженість потенціалу залучення ПІІ в Україну через приватизацію державних підприємств.

3. Переобтяженість регуляторними нормами та складність податкової системи.

4. Суттєве податкове навантаження.

5. Недієздатність механізмів забезпечення ринкових прав і свобод інвесторів, а також низький рівень захисту інвесторів.

6. Низький рівень ефективності законодавства з питань корпоративного управління, що обумовлює виникнення конфліктів та протистоянь із залученням силових органів, блокування діяльності підприємств, нагнітання соціальної напруженості.

7. Негативний міжнародний імідж України, який склався внаслідок відсутності масових «успішних» інвестиційних історій, які б могли слугувати засобом реклами національного інвестиційного клімату; низький рівень підготовки суб’єктів національної економіки до формування інвестиційних пропозицій; значні диспропорції регіонального та галузевого розвитку, що обумовлюють концентрацію інвестицій у вузьких сегментах ринків та територій; застарілість інфраструктури.

В той же час прямі іноземні інвестиції сьогодні для України є надзвичайно необхідними і можуть стати «рятівним колом» на шляху до побудови цивілізованого суспільства.

Тому треба проводити такі заходи:

• страхування ризиків внутрішніх іноземних інвестицій;

• збільшення обсягів капіталовкладень за рахунок прибутку;

• створення відповідальних інститутів з питань інтеграції промислового і

банківського капіталу;

• створення потужної економічної та політичної підтримки спільним підприємствам;

• розробка механізму створення спільних підприємств на основі високих технологій;

• розширення мережі інноваційних фондів та страхових компаній;

• сприяння розвитку сегменту фондового ринку, пов’язаного з довгостроковими цінними паперами;

• створення банків довгострокового кредитування;

• створення цільових інноваційних структур різного типу (технополісів, технопарків, спеціальних економічних зон);

• надання економічних і правових пільг підприємствам у сфері інноваційного бізнесу та інші.

З вище сказаного, можна зробити висновок, що на даному етапі інвестиційна ситуація в Україні характеризується двома аспектами. З одного боку, спостерігаються позитивні тенденції: обсяг інвестицій поступово зростає. З другого, не можна не згадати того факту, що Україна все ще знаходиться в переліку країн, які мають найнижчу інвестиційну привабливість.

47. Вільна економічна зона – це обмежена частина території країни, для якої характерний специфічний режим функціонування економічних суб’єктів.

Основна задача ВЕЗ полягає у залученні інвестицій і нових технологій, створенні нових робочих місць, збільшенні валютних надходжень до країни, розвитку інфраструктури тощо. За допомогою таких зон вирішуються стратегічні завдання економічного зростання окремих регіонів і народного господарства всієї країни.

Види вільних економічних зон: експортні виробничі (промислові) зони, туристичні (рекреаційні) зони, вільні страхові зони, банківські вільні зони, офшорна зона, зони технологічного розвитку (технопарки, технополіси).

48.

Державні зовнішні запозичення у міжнародних фінансо­вих організаціях (МФО) за умови їх ефективного використан­ня є важливим джерелом ресурсного забезпечення реалізації пріоритетних проектів соц. та ек. розвитку, інструментом інституційних перетворень і міжнародної інтег­рації.

Україна приєдналася до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Ба­гатостороннього агентства з гарантування інвестицій.

Україна стала 167-им членом Банку та роз­почала свою співпрацю задля забезпечення успішного впро­вадження реформ у державі.

Кабінет Міністрів України постановою від 20 червня 2006 р. прийняв національну стратегію співробітництва Украї­ни з міжнародними фінансовими організаціями. Передбачалось, що реалізація зазначеної стратегії дасть змогу:

• здійснити переорієнтацію портфеля проектів Світового банку в Україні у реальний сектор: транспорт, енергетику, ін­форматизацію та зв’язок, муніципальну інфраструктуру, в яких відчувається значна потреба у кредитних ресурсах;

• забезпечити ефективність використання залучених кре­дитних ресурсів;

• зосередити увагу на першочерговому кредитуванні спіль­них з МФО проектів у реальному секторі.

Запозичення у Світового банку (СБ) та ЄБРР залишається вигідним для України щодо строку, на який надаються креди­ти, вартості ресурсів, інституційного впливу і передачі знань. Успішне співробітництво з МФО є також важливим індикато­ром для іноземних приватних інвесторів.

Основою співробітництва України зі Світовим банком є його стратегія допомоги Україні, в якій визначено основні на­прями, зокрема розвиток приватного сектора та муніципаль­ної інфраструктури, розвиток енергетичної галузі, заходи з енергозбереження та ін.

На поточний момент портфель проектів зі Світовим банком спрямовано на підтримку ключових напрямів економічних ре­форм, а саме: на розвиток підприємництва та приватного секто­ру, структурну перебудову базових галузей економіки, рефор­мування фінансового та банківського секторів, програми со­ціального захисту, охорону навколишнього середовища. Крім цього, кошти Світового банку спрямовуються на фінансування інвестиційних проектів у електро- та теплоенергетиці, житло­вому та комунальному господарстві, соціальному секторі.

Співробітництво з міжнародним валютним фондом (МВФ) - це валютно-фінансова організація міжурядового співробіт­ництва. Специфіка МВФ порівняно з іншими міжурядовими організаціями полягає у одночасному виконанні функцій ре­гулювання, фінансування, нагляду та консультування держав- членів у сфері валютно-фінансових відносин. Головним завданням МВФ є скорочення тривалості та зменшення нерівно- ваги у міжнародному балансі розрахунків членів, забезпечення стабільності валютних курсів.­

Співробітництво з Європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР). 13 серпня 1992 р. Україна набула статусу країни — члена ЄБРР.

Ключовим інструментом організації співпраці між Украї­ною та Європейським банком реконструкції та розвитку є Стратегія ЄБРР в Україні, прийнята 17 травня 2005 р. Радою директорів ЄБРР, яка передбачила збільшення рівня підтрим­ки ЄБРР проектів у галузі інфраструктури державного секто­ру в Україні та допомоги у реформуванні транспортного та енергетичного секторів України. На сьогодні ЄБРР готує Стра­тегію для України.

49.

Міжнародний валютний фонд є провідною світовою фінансовою інституцією, яка має статус спеціалізованої установи ООН. Він був заснований на міжнародній конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р., а фінансові операції почав здійснювати з 1947 р. Основними цілями діяльності МВФ є сприяння розвитку міжнародної торгівлі й співробітництва у сфері валютного регулювання та надання кредитів у іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів країн — членів Фонду.

Капітал МВФ утворений за рахунок внесків країн — членів фонду. Станом на 1 січня 2001 р. членами МВФ була 181 країна, у тому числі з вересня 1992 р. — Україна. Розмір внеску кожної країни залежить від частки даної країни у Фонді. Частка кожної країни залежить від рівня її економічного розвитку та її місця у світовій торгівлі. Частка України дорівнює 0,65%.

Діяльність МВФ охоплює три основні напрями: кредитування з метою надання фінансової допомоги окремим країнам, у яких утворилось від’ємне сальдо платіжного балансу, регулювання міжнародних валютних відносин, постійний нагляд за світовою економікою.

50. Група Світового банку, є другою за значенням інституцією у системі міжнародних фінансів. Вона включає до свого складу чотири міжнародні фінансові інституції: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародну асоціацію розвитку (MAP); Міжнародну фінансову корпорацію (МФК) та Багатостороннє агентство гарантування інвестицій (БАГІ) і спеціалізовану структуру — Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних конфліктів (МЦУІК).

Серцевиною групи є МБРР, який був заснований разом з МВФ у 1945 р. і почав функціонувати в 1946 р. Учасниками банку можуть бути лише країни — члени МВФ. Основною метою діяльності банку є сприяння розвитку економіки країн — членів МБРР шляхом надання довгострокових кредитів та гарантування приватних інвестицій. Спочатку ця діяльність була спрямована на країни, що зазнали втрат унаслідок Другої світової війни. Нині головним напрямом діяльності є країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою.

Джерелами ресурсів банку є: статутний капітал; залучення коштів шляхом випуску облігаційних позик; резервний фонд.

Запозичення у Світового банку (СБ) залишається вигідним для України щодо строку, на який надаються креди­ти, вартості ресурсів, інституційного впливу і передачі знань. Успішне співробітництво з МФО є також важливим індикато­ром для іноземних приватних інвесторів.

Основою співробітництва України зі Світовим банком є його стратегія допомоги Україні, в якій визначено основні на­прями, зокрема розвиток приватного сектора та муніципаль­ної інфраструктури, розвиток енергетичної галузі, заходи з енергозбереження та ін.

На поточний момент портфель проектів зі Світовим банком спрямовано на підтримку ключових напрямів економічних ре­форм, а саме: на розвиток підприємництва та приватного секто­ру, структурну перебудову базових галузей економіки, рефор­мування фінансового та банківського секторів, програми со­ціального захисту, охорону навколишнього середовища. Крім цього, кошти Світового банку спрямовуються на фінансування інвестиційних проектів у електро- та теплоенергетиці, житло­вому та комунальному господарстві, соціальному секторі.

Програмна системна позика (ПСП) становить основу фінан­сової допомоги Світового банку для підтримання конкретних досягнень у реалізації програми структурних реформ уряду України у різних секторах і спрямована на вдосконалення структурної та інституційної баз, а передусім — на завершен­ня і прискорення процесу формування інституційної законо­давчої бази та на вдосконалення управління у державному і приватному секторах.

Проект ПСП — приклад комплексного підходу до вирішен­ня проблем вітчизняної економіки і суспільства, який перед­бачає здійснення заходів щодо п’яти ключових напрямів:

• посилення фінансової дисципліни;

• поліпшення підприємницького середовища шляхом удосконалення державної регуляторної політики;

• вдосконалювання правової бази прав власності;

• підвищення ефективності державного сектору і забезпе­чення його підзвітності;

• пом’якшення соціальних і екологічних ризиків перехід­ного етапу економіки.

За всі роки співробітництва Україна отримала від Світового банку 4,5 млрд дол. США.

51. ЄБРР був створений у 1990 р. і відкритий у 1991 р., здійснює діяльність у країнах Східної і Центральної Європи, які проводять ринкові реформи. Засновниками банку є країни Європи та провідні країни світу. Україна є членом ЄБРР з 1992 р.

Кредитно-інвестиційна діяльність ЄБРР здійснюється у формах надання кредитів на розвиток вир-ва, у тому числі спільне з іншими кредиторами та інвесторами фінансування, та на основі інвестицій в акціонерний капітал діючих акціонерних товариств. Крім того, банк сприяє доступу підприємств приватного і держ. секторів на внутрішній і міжнародний ринок капіталів шляхом надання гарантій та фінансових консультацій.

У межах більш ніж 100 інвестиційних проектів здійснено інвестиції в харчову, нафтогазову пром-і, транспорт, телекомунікації, сфери фінансів, надання послуг у с/г та муніципальну інфраструктуру. ЄБРР є розпо­рядником Чорнобильського фонду “Укриття”, для надання допомоги Укр. у реконструкції саркофага, який має стати екологічно безпечною системою.

У 2007 р. за підтримки ЄБРР в Україні впровадлсувалося 8 інвестиційних проектів під державні гарантії, на загальну суму 267,233 млн євро та 509,056 млн дол. СІЛА, у тому числі сума позик за ними становить близько 193,102 млн євро та 324,056 млн дол. СІЛА.

Крім того, здійснюється підготовка двох спільних з ЄБРР проектів, сума позик у разі затвердження фінансування за якими становитиме з боку ЄБРР 426 млн євро (один із проек­тів передбачається фінансувати спільно з Європейським інвес­тиційним банком).

Ключовим інструментом організації співпраці між Украї­ною та Європейським банком реконструкції та розвитку є Стратегія ЄБРР в Україні, прийнята 17 травня 2005 р. Радою директорів ЄБРР, яка передбачила збільшення рівня підтрим­ки ЄБРР проектів у галузі інфраструктури державного секто­ру в Україні та допомоги у реформуванні транспортного та енергетичного секторів України. На сьогодні ЄБРР готує Стра­тегію для України.

Особливо актуальним для України стає залучення інозем­них інвестицій та фінансова підтримка ЄБРР у зв’язку із про­веденням у 2012 р. в Україні чемпіонату Європи з футболу.

Подальший розвиток співробітництва України з ЄБРР за­безпечуватиме пайширше використання мол^ливостей банку для здійснення ринкових перетворень, залучення його фінан­сових ресурсів одночасно з інтими стратегічними інвесторами до роботи над проектами з високими рівнями ризику. При цьо­му використовуватиметься досвід ЄБРР із розроблення і реалі­зації масштабних інвестиційних проектів, із впровадження сучасних методів фінансового менеджменту і корпоративного управління.

52.

Інвестиційний проект - це комплекс взаємопов'язаних за­ходів, розроблених для досягнення інвестиційних цілей протягом заданого часу при встановлених ресурсних обмеженнях.

Інвестиційний проект - це спеціальним способом підготовлена докумен­тація, що містить максимально повний опис і обґрунтування всіх особливос­тей майбутнього інвестування. У такому розумінні проект є документованим інвестиційним планом.

Основними особливостями інвестиційного проекту слід визначити: порівняно тривалий період освоєння початкової суми вкладень; поетапний поступовий вихід на проектну потужність в ході експлуатації створеного об'єкта інвестування; необхідність додаткових вкладень у проект протягом його реалізації для виконання поставлених цілей, які використовуються на забезпечення об'єкту обіговим капіталом, витратами на поточний та капітальний ремонт тощо; необхідність здійснення значних початкових вкладень.

Основними рисами інвестиційного проекту є такі: виникнення, існування та закінчення проекту у певному оточенні, зміна структури проекту з триванням його життєвого циклу.

До основних ознак класифікації проектів можна віднести:

За складністю: на монопроекти, мультипроекти, мегапроекти.

За якістю: звичайної якості та бездефектні.

За тривалістю проекти поділяються на: короткострокові, середньострокові та довгострокові.

Проекти класифікуються за багатьма іншими ознаками:

період реалізації проекту (коротко-, середньо -, довгострокові проекти);

відношення до вже діючого підприємства чи виробництва (проект, що впроваджується в уже діюче підприємство, і проект, що реалізується на "рівному місці", тобто проект в межах якого створюється формуюче підприємство);

відношення до діючих основних засобів (проект розширення виробництва, проект модернізації, проект технічного переоснащення, проект повної реконструкції);

масштаб проекту (тактичні й стратегічні проекти, тобто такі, що пов'язані зі значною зміною активів чи сфери, обсягу діяльності, форми власності);

форма реальних активів (проекти інвестицій в основні чи в оборотні засоби).

53. Поняття “інвестиційний проект” має два значення.

1. Діяльність, яка передбачає здійснення комплексу заходів для досягнення визначеної мети при обмежених ресурсах у визначені терміни.

2. Система організаційно-правових та розрахунково-фінансових документів, що необхідні для здійснення визначених заходів, які містять їх опис.

Проекти прийнято поділяти на:

Тактичні – проекти, пов’язані із збільшенням обсягів виготовлення продукції, підвищенням якості, модернізацією обладнання.

Стратегічні – передбачають зміну форм власності або кардинальну зміну характеру виробництва.

Життєвий цикл проекту – це час від першої затрати до останньої вигоди проекту. Він відображає розвиток проекту, роботи, які проводяться на різних стадіях його підготовки, реалізації та експлуатації.

Цикл проекту є певною схемою послідовності дій при його розробці та впровадженні. Складається з 3 окремих фаз – передінвестиційної, інвестиційної та експлуатаційної .

1. Передінвестиційна фаза має наступні стадії:

а) пошук інвестиційних концепцій; б) попередня підготовка проекту; в) остаточне формулювання проекту та оцінка прийнятності; г) етап фінального розгляду проекту та прийняття рішення;

2. Інвестиційна фаза:

а) встановлення правової , фінансової та організаційної основ для здійснення проекту; б) придбання і передача технологій; в) детальне проектне опрацювання та укладання контрактів; г) придбання землі; д) будівельні роботи і встановлення обладнання; ж) перед виробничий маркетинг; з) набір і навчання персоналу; е) здача в експлуатацію і запуск.

3. Фаза експлуатації: розглядається у довгостроковому та короткостроковому планах. У першому вивчається можливе виникнення проблем, пов’язаних із застосуванням обраної технології, функціонування обладнання, кваліфікацією персоналу. У довгостроковому – обрана стратегія та сукупні витрати на виробництво і маркетинг, а також надходження від продажу.

54. На сучасному етапі ек. розвитку інвестиційна активність індивідуальних інвесторів та юр. осіб передбачає вкладення надлишкових коштів не в один, а у велику кількість інвестиційних об’єктів, генеруючи тим самим певну диверсифіковану сукупність їх. Такий метод дістав назву «портфельне інвестування».

Інвестиційний портфель — це цілеспрямовано сформована сукупність об’єктів фінансового та реального інвестування, призначена для реалізації попередньо розробленої стратегії, що визначає інвестиційну мету. Управління портфелем потребує зваженого підходу і дає найкращі результати завдяки ретельному аналізу потреб інвестора. При формуванні портфеля слід зважати на такі умови: необхідний рівень поточного доходу, збереження й приріст капіталу, податкові аспекти, ризик. За нинішніх умов портфель можна формувати як сукупність певної кількості об’єктів реального і фінансового інвестування за рахунок відповідного виду інвестиційних інструментів згідно із чинним законодавством. Формування кредитного портфеля є прерогативою комерційних банків, хоча в багатьох країнах ця діяльність дозволена й іншим інститутам парабанківської системи. У світовій практиці в діяльності комерційних банків кредитні портфелі та портфелі цінних паперів мають багато спільного. Передусім це найважливіші види банківської діяльності, спря­мовані на випуск в обіг відповідних фінансових інструментів з метою отримання прибутку. Головним критерієм при формуванні та подальшому функціонуванні обох видів портфелів є їхня дохідність, і оскільки позикові й інвестиційні операції єнайприбутковішими у банківській діяльності, вони мають найбільшу питому вагу у складі активів комерційного банку. Разом із тим належність цих активів до різних портфелів пояснює суттєві відмінності між ними. Формування й управління кредитним та інвестиційним портфелями тісно взаємопов’язані. Оскільки позикові й інвестиційні операції є для банку найприбутковішими, то зазвичай саме вони істотним чином визначають рівень ризику банківської діяльності. Тож банки зобов’язані підтримувати оптимальну структуру своїх активів і відповідно до економічної ситуації змінювати її або на користь позик, або на користь інвестицій. Наприклад, у разі надання позик першокласним позичальникам із твердими гарантіями повернення вкладених коштів банк може прийняти на себе більший ризик під час проведення інвестиційних операцій. Зворотна ситуація виникає, коли за результатами аналізу кредитного й інвестиційного ринків банк вирішує збільшити обсяги позикових операцій і зменшити інвестиційні операції з огляду на інфляційні очікування. Ризик, зумовлений збільшенням обсягу кредитних операцій, компенсують підвищенням ліквідності інвестиційного портфеля. За певних умов банк може відчути гостру потребу в ресурсах унаслідок вилучення клієнтами своїх внесків, різкого підвищення відсоткової ставки за кредитами або отримання великої кількості заявок на кредити. Якщо потреба у коштах значно перевищує наявні ресурси, банк може зменшити розмір інвестиційного портфеля шляхом реалізації частки цінних паперів. В окремих випадках, вивчивши фінансовий стан клієнта, банк приймає рішення непоновлювати кредит і конвертацію виданої позики в акції підприємства-боржника. При цьому відбувається переміщення активів із позикового до інвестиційного портфеля. Таким чином, особливістю формування інвестиційного портфеля комерційного банку є включення до нього цінних паперів двох рівнів:

• первинні резерви, призначені для отримання доходу;

• вторинні резерви, які можна реалізувати з метою підтримання ліквідності.

Для мобілізації ресурсів і забезпечення ліквідності насамперед реалізують цінні папери вторинного резерву, а якщо цього замало — реалізують частку первинних резервів. При цьому активи переміщуються з інвестиційного до позикового портфеля. Отже, інвестиційна політика банку має передбачати дотримання певної пропорційності між первинним і вторинним резервами цінних паперів і, відповідно, між інвестиційним та позиковим портфелями. «Найліберальнішими», з огляду на чинні законодавчі обмеження, є операції із цінними паперами. Придбання їх дозволене всім, починаючи з індивідуального інвестора і аж до великих фірм і корпорацій. Існують певні обмеження стосовно емісії окремих видів фінансових інструментів. Формування портфеля фінансових активів можна здійснювати за допомогою широкого спектру фінансових інструментів, головними з яких є:

• державні та муніципальні облігації;

• облігації підприємств;

• акції відкритих акціонерних товариств;

• комерційні папери (векселі);

• деривативи (похідні цінні папери);

• депозитні сертифікати, ощадні сертифікати.

55. Інвестиційний портфель банку — це сукупність здійснених банком інвестицій з метою одержання прибутку та диверсифікації ризиків.

Залежно від поведінки інвесторів інвестиційний портфель може бути таких типів:

— агресивний (ризиковий) — націлений переважно на отримання доходу від приросту курсової вартості цінних паперів, які входять до портфеля ц п. Власник такого портфеля схильний до високого ступеня ризику. Такий інвестор прагне якнайбільшої дохідності і вкладає капітал у ризикові папери;

— поміркований (ринковий) — дохід буде складатися за рахунок приросту курсової вартості, процентів за дохідними державними цінними облігаціями, а також із дивідендних виплат. Інвестори з поміркованою стратегією як основний пріоритет вибирають величину доходу, не обмежуючись жорсткими рамками періоду інвестування;

— консервативний портфель формується з державних облігацій. Інвестор схильний до меншого ступеня ризику. Інвестор, який дотримується консервативної стратегії управління портфелем, зацікавлений в отриманні стабільного доходу протягом тривалого періоду часу. Тому для нього кращим є безперервний потік платежів у вигляді процентних виплат на цінні папери. Його задовольняє менша дохідність, яка компенсується високою надійністю одержання доходів.

Інвестиційні портфелі банку класифікують за різними ознаками:

1. За метою інвестування розрізняють портфелі: одержання прибутку; збереження капіталу; забезпечення резервів; забезпечення ліквідності; розширення сфери впливу; спекулятивні.

2. За ступенем досягнення інвестиційних цілей розрізняють:

— інвестиційний портфель прибутковості;

— інвестиційний портфель зростання;

— венчурний інвестиційний портфель;

— збалансований інвестиційний портфель;

— гарантійний інвестиційний портфель;

— незбалансований інвестиційний портфель;

— інвестиційний портфель, що вимагає диверсифікації.

3. За видом інструментів інвестування розрізняють: портфель цінних паперів; портфель реальних інвестицій; депозитарний портфель; іпотечний портфель; позичковий портфель; валютний портфель; комбінований портфель.

4. За рівнем ризику фінансових інструментів інвестиційні портфелі поділяють на: — неризиковий;

— з мінімальним ризиком;

— з середнім ризиком;

— високоризиковий;

— спекулятивний.

5. За стратегією формування інвестиційний портфель може бути:

— короткостроковий;

— середньостроковий;

— довгостроковий.

6. За рівнем управління розрізняють портфель:

— фіксований;

— з пасивним управлінням;

— середній за рівнем контролю;

— що вимагає щоденного контролю.

Стратегія управління інвестиційним портфелем

 Процес управління інвестиційним портфелем спрямований на збереження основних інвестиційних якостей портфеля і тих властивостей, які відповідають інтересам тримача. Формуючи портфель, менеджер повинен визначити, в яких пропорціях включати в нього активи різних категорій, наприклад, акції, облігації. Таке рішення називається рішенням по розподілу коштів. Воно залежить від оцінок менеджером дохідності та ризику за даними групам активів і коефіцієнта допустимості (толерантності) ризику клієнта. Прибутковості активів у рамках кожної з груп зазвичай мають високий ступінь кореляції, тому більш важливо визначити категорію активу, який принесе найбільшу дохідність у майбутніх умовах, ніж найкращі активи всередині кожної категорії. Далі менеджер повинен вибрати конкретні активи в рамках кожної категорії. Таке рішення називається рішенням щодо вибору активів. Сукупність методів і технічних можливостей, застосовуваних до портфеля, називають стратегією (стилем) управління. Розрізняють активний і пасивний стилі управління портфелем.

Активний стиль управління. Основне завдання активного управління полягає в прогнозуванні розміру можливих доходів від інвестованих коштів. Менеджер повинен бути здатний зробити це більш точно, ніж фінансовий ринок, тобто вміти випереджати хід подій, а також втілювати в реальність те, що підказує йому умоглядний аналіз. Відповідно, базовими характеристиками активного управління є:

- Вибір цінних паперів, прийнятних для формування портфеля;

- Визначення термінів купівлі або продажу фінансових активів.

57. Основні етапи розроблення інвестиційної стратегії підприємства.

Початковим етапом розробки інвестиційної стратегії є визначення загального періоду її формування. Цей період залежить від ряду умов. Головною умовою визначення періоду формування інвестиційної стратегії є передбачуваність розвитку економіки в цілому й інвестиційного ринку зокрема. В умовах нинішнього нестабільного розвитку ек. країни цей період не може бути занадто тривалим і в середньому не може виходити за рамки 3-5 років (для порівняння слід зазначити, що інвестиційна стратегія найбільших компаній країн з розвиненою ринковою економікою розробляється на період 10-15 років).

Важливою умовою визначення періоду формування інвестиційної стратегії є тривалість періоду; прийнятого для формування загальної стратегії. Через те, що інвестиційна стратегія носить стосовно неї підпорядкований характер, вона не може виходити за межі цього періоду. Однією з умов визначення періоду формування інвестиційної стратегії на рівні корпоративних систем є їхня галузева приналежність.

Розробка інвестиційної стратегії підприємства передбачає такі етапи:

1) визначення періоду формування інвестиційної стратегії;

2) вибір стратегічних цілей інвестиційної діяльності;

3) визначення напрямків інвестування та джерел фінансування;

4) конкретизацію інвестиційних програм та термінів;

5) оцінку розробленої інвестиційної стратегії;

6) перегляд стратегії у залежності від зміни зовнішніх умов та становища підприємства.

Оптимальна інвестиційна стратегія має відповідати таким критеріям: інвестиційна привабливість запропонованих стратегією регіонів, галузей та ринків; взаємоузгодженість та взаємозв'язок стратегічних цілей, завдань і програм; низька чутливість стратегії до змін у зовнішньому середовищі; прийнятий часовий діапазон реалізації стратегії; відсутність суттєвих перешкод на шляху до реалізації стратегії; прийнятний рівень інвестиційних і фінансових ризиків; адекватне ресурсне та організаційне забезпечення стратегії.

Розробка стратегії покликана забезпечити:

- безперебійну інвестиційну діяльність у передбачених обсягах;

- найбільш ефективне використання власних і особливо позикових

коштів;

- фінансову стійкість підприємства у довгостроковій перспективі.

58.

Інвестиційний комплекс – система підприємств і організацій для реалізації капітальних вкладень, яка в суспільному вир-ві виконує фу-ю створення нерухомих основних фондів, необхідних і достатніх для діяльності підприємств, організацій та установ усіх галузей ек-и держави.

До складу інвестиційного комплексу входять інвестори – вкладники капіталу, потрібного для створення нових або розширення, реконструкції чи технічного обладнання наявних основних фондів, підрядні будівельні підприємства і фірми, що будують «під ключ» або на інших умовах, субпідрядні або спеціалізовані підприємства, будівельні кооперативи та інші будівельні організації, проектні підприємства, архітектурні організації, промисловість будівельних матеріалів, конструкцій, виробів, металургія, хімічна, лісова і деревообробна промисловість у частині, що постачає предмети праці для інвестиційного комплексу, машинобудівні підприємства, продукція яких призначена для створення нерухомих основних фондів і будівельного виробництва (машинобудування енергетичне, нафтохімічне, для легкої і харчової промисловості, шляхобудівне та ін.), відокремлені виробничо-управлінські структури, некомерційні асоціації інвестиційних підприємств, ринкова інфраструктура інвестиційного комплексу, органи державного регулювання ринкових відносин в інвестиційному комплексі. Кінцева продукція інвестиційного комплексу – підприємства, повністю закінчені й підготовлені до виробничого функціонування та надання послуг, а також будівлі, спо

59. Інвестиційна діяльність, як і будь-яка інша діяльність, у всіх її формах пов’язана з ризиком. Інвестиційний ризик – вірогідність відхилення величини фактичного інвестиційного доходу від величини очікуваного. Однак ризик – це не тільки втрати, але й додатковий прибуток, тобто разом із ризиком понести втрати існує альтернатива одержання додаткових доходів.

Основними характеристиками ризику є те, що: ризик присутній завжди на всіх етапах діяльності суб’єктів господарювання незалежно від сфери їх діяльності, відмінності можуть полягати лише в ступені його дії; повне усунення ризику неможливе, оскільки існує ряд об’єктивних і суб’єктивних причин, які зумовлюють існування ризиків.

Існує декілька методів вимірювання ризиків, які використовуються для вибору варіанта вкладення інвестицій: метод аналогій, метод моделювання, демонстраційний метод, методи математичної статистики.

Управління ризиками – це комплекс заходів для зниження відхилення фактичних показників реалізації проекту від їх запланованих значень.

Управління ризиками включає наступні заходи: ідентифікація ризиків; аналіз ризиків; заходи щодо зниження впливу ризиків; контроль за розвитком проекту; завершення проекту та аналіз результатів.

Проектний ризик поділяється на фінансовий, будівельний та експлуатаційний.

Будівельні ризики включають: ризик перевищення кошторису, ризик несвоєчасного завершення термінів освоєння інвестицій, ризик порушення умов договору, ризик падіння попиту. До експлуатаційних ризиків належать: ризик реалізації продукції, робіт, послуг, ризик зниження прибутковості, ризик невиконання поставок.

На стадії будівельного виробництва і на стадії експлуатації існують ризик менеджменту та форс-мажорний ризики.

Фінансовий ризик включає: кредитний ризик, валютний ризик, ризик країни, портфельний ризик.

Ризики інвестування коштів у цінні папери поділяють на систематичні і несистематичні. До систематичних ризиків належать: процентний ризик, ризик падіння загально ринкових цін, ризик інфляції. До групи несистематичних ризиків відносять: ризик ліквідності, галузевий ризик, фінансовий ризик.

Залежно від виду проекту застосовуються різні системи заходів протидії ризикам, а саме: диверсифікація, заставні операції та гарантування, страхування, лімітування, розподілення, еккаутинг.

60. Залежно від виду проекту, його належності до того чи іншо­го типу портфеля можна запропонувати систему заходів про­тидії ризикам:

• заставні операції та гарантування;

• диверсифікація;

• страхування;

• лімітування;

• розподілення;

• екаунтинг.

За інвестиційного кредиту найбільше поширення отримали такі засоби захисту, як позички під заставу та гарантовані кре­дити.

Позички під заставу — це позички, забезпечені з боку по­зичальника заставними активами. Застава — це один з най­давніших засобів забезпечення позичок. Але якщо у минулому заставні фізичні активи переходили у володіння кредитора, то нині вони, як правило, залишаються у використанні позичаль­ника, а кредитор згідно з контрактом отримує права володіння.

Банк прагне формувати власний позичковий портфель з за­безпечених кредитів, тому він зобов’язаний дуже вимогливо оцінювати якість застави.

Гарантований кредит видається під письмове зобов’я­зання третьої сторони сплатити борг у випадку відмови від його сплати позичальником. Оцінка ризиків гаранта та вимо­ги до якості гарантії такі самі, як і до застави.

Види гарантії:

-обмежена або необмежена, тобто та, що гарантує всю за­боргованість або тільки її частину;

-забезпечена або незабезпечена, тобто із заставою або без неї;

-фізичних або юридичних осіб, тобто забезпечена власни­ми або корпоративними активами.

Диверсифікація — це розподілення цінних паперів портфе­ля так, щоб досягти максимального доходу за мінімального ризику. Як правило, це відбувається шляхом розподілення ка­піталу між пакетами цінних паперів різних якості та строків погашення для зниження портфельного ризику.

Найвагомішим заходом щодо захисту інвестицій є їх стра­хування. Інвестиції, особливо довгострокові, зазнають різного виду ризиків, причому з багатьма невідомими небезпеками, які чекають на інвестора. Саме тому вкладення капіталу на тривалий строк завжди обґрунтовується оціночними розра­хунками будь-яких ризиків і обов’язково страхується та пере­страховується.

Є ще один спосіб зниження ризиків — лімітування об’єктів інвестицій, розмірів кредитів, видатків, продажу тощо. Інвес­тор, як правило, обмежує розміри вкладень за капіталізації інвестицій, перешкоджаючи цим утворенню зайвих запасів матеріалів, конструкцій, обладнання. Фінансування зазвичай здійснюється поступово — грантами, тобто ризику підлягають окремі грошові потоки, а не весь обсяг інвестицій.

Банки, у свою чергу, з метою зниження міри ризику ліміту­ють розміри позик, застосовують овердрафт, кредитні лінії, відновлювальні кредити, кредитують клієнтів у режимі “стенд-бай”.

Розподілення ризиків використовується під час фінансу­вання проектів з частковим регресом на позичальника за ство­рення інвестиційного консорціуму, коли суб’єкти інвестуван­ня розподіляють між собою ризик пропорційно вкладу до про­екту. Частіше всього виникають ситуації, коли партнер, який може найкраще розрахувати і контролювати ризики, має не­достатньо коштів, щоб подолати потрясіння від їхньої дії.

Для отримання додаткової інформації про об’єкт інвесту­вання за кордоном використовують послуги екаунтиигових компаній. Ці фірми займаються збиранням, обробленням, аналізуванням і формуванням різних видів бізнес-інформації: відомостей про ринки, платоспроможності підприємства, кре­дитоспроможності клієнта, фінансового стану партнерів по бізнесу, перспектив розвитку конкурентів. Екаунтинг часто спо­лучається з аудитом та є важливим заходом зниження міри ін­вестиційного ризику.

61. Власні: 1. Частина чистого прибутку, що спрямовується на виробничий розвиток; 2. Амортизацінйі відрахування

3. Страхова сума відшкодування збитків, спричинених втратою майна

4. Раніше здійснені довготермінові фінансові вкладення, термін яких минає в поточному періоді

5. Реінвестована шляхом продажу частина основних засобів

6. Іммобілізована в інвестиції частина надлишкових оборотних активів

Позикові:

1. Довготермінові кредити банків, та інших кредитних інститутів

2. Емісія облігацій підприємства

3. Цільовий державний кредит, спрямований на конкретний вид інвестування; 4. Податковий інвестиційний кредит;

5. Інвестиційний лізинг; 6. Інвестиційний селенг

7. Кошти фізичних осіб

Залучені:

1. Емісія привілейованих та простих акцій підприємства

2. Емісія інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів та компанії

3. Безоплатно надані державними органами та комерційними структурами кошти на цільове інвестування

4. Внески сторонніх, вітчизняних та зарубіжних інвесторів до статутного фонду підприємств неакціонерної організаційно-правової форми

Домінуючими джерелами фінансування інвестиційних проектів є власні кошти підприємств та кредити банків. Вплив на динаміку реалізації інвестицій в основний капітал справляють обсяги власних коштів, обсяги кредитів банківських установ та обсяги коштів іноземних інвесторів. Тому наростає потреба збільшення обсягів зовнішніх джерел для фінансування інвестиційної діяльності. Ними можуть бути

· залучення довгострокових кредитів банків з використанням міжнародного досвіду іпотечного кредитування та проектного фінансування;

· вихід на внутрішній фондовий ринок через випуск облігацій або на міжнародний фондовий ринок з випуском єврооблігацій та депозитарних розписок;

· швидке оновлення основних засобів виробництва за допомогою лізингових операцій (для малих і середніх підприємств).

Всі ці заходи, за умови вирішення правових і організаційних проблем по кожному з них на державному рівні, можуть суттєво підвищити рівень фінансування інвестиційної діяльності і, таким чином, значно оновити матеріально-технічну базу вітчизняних підприємств та покращити їх конкурентоспроможність на внутрішньому та світовому ринках.

62.

Власні:

1. Частина чистого прибутку, що спрямовується на виробничий розвиток;

2. Амортизацінйі відрахування

3. Страхова сума відшкодування збитків, спричинених втратою майна

4. Раніше здійснені довготермінові фінансові вкладення, термін яких минає в поточному періоді

5. Реінвестована шляхом продажу частина основних засобів

6. Іммобілізована в інвестиції частина надлишкових оборотних активів.

Домінуючими джерелами фінансування інвестиційних проектів є власні кошти підприємств та кредити банків. Вплив на динаміку реалізації інвестицій в основний капітал справляють обсяги власних коштів, обсяги кредитів банківських установ та обсяги коштів іноземних інвесторів. Тому наростає потреба збільшення обсягів зовнішніх джерел для фінансування інвестиційної діяльності. Ними можуть бути

· залучення довгострокових кредитів банків з використанням міжнародного досвіду іпотечного кредитування та проектного фінансування;

· вихід на внутрішній фондовий ринок через випуск облігацій або на міжнародний фондовий ринок з випуском єврооблігацій та депозитарних розписок;

· швидке оновлення основних засобів виробництва за допомогою лізингових операцій (для малих і середніх підприємств).

Всі ці заходи, за умови вирішення правових і організаційних проблем по кожному з них на державному рівні, можуть суттєво підвищити рівень фінансування інвестиційної діяльності і, таким чином, значно оновити матеріально-технічну базу вітчизняних підприємств та покращити їх конкурентоспроможність на внутрішньому та світовому ринках.

64.

Позикові:

1. Довготермінові кредити банків, та інших кредитних інститутів

2. Емісія облігацій підприємства

3. Цільовий державний кредит, спрямований на конкретний вид інвестування;

4. Податковий інвестиційний кредит;

5. Інвестиційний лізинг;

6. Інвестиційний селенг

7. Кошти фізичних осіб

Домінуючими джерелами фінансування інвестиційних проектів є власні кошти підприємств та кредити банків. Вплив на динаміку реалізації інвестицій в основний капітал справляють обсяги власних коштів, обсяги кредитів банківських установ та обсяги коштів іноземних інвесторів. Тому наростає потреба збільшення обсягів зовнішніх джерел для фінансування інвестиційної діяльності. Ними можуть бути

· залучення довгострокових кредитів банків з використанням міжнародного досвіду іпотечного кредитування та проектного фінансування;

· вихід на внутрішній фондовий ринок через випуск облігацій або на міжнародний фондовий ринок з випуском єврооблігацій та депозитарних розписок;

· швидке оновлення основних засобів виробництва за допомогою лізингових операцій (для малих і середніх підприємств).

Всі ці заходи, за умови вирішення правових і організаційних проблем по кожному з них на державному рівні, можуть суттєво підвищити рівень фінансування інвестиційної діяльності і, таким чином, значно оновити матеріально-технічну базу вітчизняних підприємств та покращити їх конкурентоспроможність на внутрішньому та світовому ринках.

63.

Залучені:

1. Емісія привілейованих та простих акцій підприємства

2. Емісія інвестиційних сертифікатів інвестиційних фондів та компанії

3. Безоплатно надані державними органами та комерційними структурами кошти на цільове інвестування

4. Внески сторонніх, вітчизняних та зарубіжних інвесторів до статутного фонду підприємств неакціонерної організаційно-правової форми

Домінуючими джерелами фінансування інвестиційних проектів є власні кошти підприємств та кредити банків. Вплив на динаміку реалізації інвестицій в основний капітал справляють обсяги власних коштів, обсяги кредитів банківських установ та обсяги коштів іноземних інвесторів. Тому наростає потреба збільшення обсягів зовнішніх джерел для фінансування інвестиційної діяльності. Ними можуть бути

· залучення довгострокових кредитів банків з використанням міжнародного досвіду іпотечного кредитування та проектного фінансування;

· вихід на внутрішній фондовий ринок через випуск облігацій або на міжнародний фондовий ринок з випуском єврооблігацій та депозитарних розписок;

· швидке оновлення основних засобів виробництва за допомогою лізингових операцій (для малих і середніх підприємств).

Всі ці заходи, за умови вирішення правових і організаційних проблем по кожному з них на державному рівні, можуть суттєво підвищити рівень фінансування інвестиційної діяльності і, таким чином, значно оновити матеріально-технічну базу вітчизняних підприємств та покращити їх конкурентоспроможність на внутрішньому та світовому ринках.

65.

Акціонування є найпоширенішим способом залучення капіталу на інвестиційній стадії проекту. Залучається капітал шляхом емісії простих і привілейованих акцій, що розміщуються серед юридичних та фізичних осіб.

Одна з форм акціонування — викуп контрольних пакетів акцій керівництвом компанії, або викуп менеджментом. Менеджери стають власниками компанії, щоб попередити її перехід до чужих рук. Такий викуп можливий також за рахунок кредиту.

В Україні у процесі приватизації дістала певний розвиток така форма роздержавлення підприємств, як корпоратизація. Згідно з Указом Президента, корпоратизація — це надання державним підприємствам статусу акціонерних, де спочатку 100 % акцій належать державі. Потім поступово здійснюється продаж цих акцій членам трудового колективу підприємства (першочергово), а потім іншим державним і приватним підприємствам та фізичним особам.

Самофінансування — спосіб фінансування компанією власних дій за рахунок чистого прибутку (нерозподіленого серед акціонерів). У США широкого розвитку дістала така форма, як винагорода корпорацією своїх працівників акціями. Подібний спосіб має дві форми:

- без залучення кредиту;

- із залученням кредиту, що забезпечує податкові переваги як для позичальника, так і для кредитора.

Великі корпорації отримують також ще одну знижку з податку на зарплату при створенні спеціального фонду для передачі своїм працівникам акцій. Цей спосіб, крім фінансового забезпечення корпорацій, дає можливість протидіяти поглинанню емітента акцій іншими компаніями.

Транстинг — спосіб вторинного отримання доходів шляхом вкладення у цінні папери прибутку, одержаного від первинних інвестицій у підприємництво. Транстинг є одним з найефективніших способів нагромадження капіталу, який застосовується переважно закритими акціонерними товариствами та іншими господарськими суб’єктами.

Фінансування форфейтингом — це форма кредитування експортера банком чи іншим фінансово-кредитним закладом шляхом придбання боргових зобов’язань з певним дисконтом. Повернення капіталу банком здійснюється завдяки продажу боргових зобов’язань на вторинному ринку.

Іпотечні кредити — позички під заставу нерухомості. Жилі будинки, земля, виробничі будівлі та споруди можуть виступати як застава для одержання іпотечної позички. Угоди про іпотеку нотаріально посвідчуються та реєструються у поземельній книзі.

Фінансування на консорційних засадах — спосіб залучення капіталу шляхом створення спільних підприємств або створення різних видів стратегічних альянсів: концернів, синдикатів, холдингів, промислово-фінансових груп тощо. Підставою для цих утворень є угода про стратегічне співробітництво щодо нагромадження капіталу та фінансування інвестицій.

Франчайзинг — передача або продаж ліцензії (франшизи) однієї фірми (франшизодавцем) іншій (франшизоотримувачу) на право реалізації продукції (послуг, робіт) чи здійснення бізнесу на певній території з використанням товарного знаку франшизодавця та за умови суворого додержання вимог технологій та якості.

Дотування — спосіб підтримки будь-яких проектів урядом чи місцевими органами влади. Як правило, дотуються соціально важливі програми та проекти, природоохоронні та ресурсозберігаючі технології.

Гранти близькі за змістом до дотацій. Відмінність полягає в тому, що вони можуть надаватися на фінансування проекту в цілому. Звітність про їх використання має суворіший характер, підлягає аудиторським перевіркам. Іноді призначаються менеджери, які стежать за повним виконанням умов гранту. Часто гранти мають вигляд гуманітарної допомоги.

Субвенції, на відміну від дотацій і грантів, надаються урядом місцевим органам влади та мають цільове призначення. Ініціатором субвенцій виступають місцеві органи влади.

Спонсорство і донорство являють собою субсидування інвестиційних проектів з боку юридичних та фізичних осіб, благодійних організацій, фондів. Найчастіше спонсори і донори фінансують інтелектуальні інвестиції.

Спонсори — юридичні та фізичні особи. Вони, беручи участь в інвестуванні, звичайно не отримують прямих доходів, але мають непрямі завдяки рекламі, розширенню ринків збуту, підвищенню свого іміджу і рейтингу. Спонсорство, як правило, підтримується державою.