5. Інвестиційний проект та його стадії.
Інвестиційний проект — це сукупність поєднаних в одне ціле намірів і практичних дій з метою здійснення інвестиційнихвкладень, з метою забезпечення визначених конкретних фінансових, економічних, виробничих і соціальних заходів з метою отриманняприбутку.
Інвестиційні проекти поділяються на:виробничі, науково-технічні, комерційні, фінансові, економічні, соціально-економічні
Форма та зміст інвестиційних проектів можуть бути найрізноманітнішими — від плану будівництва нового підприємства до оцінки доцільності придбання нерухомого майна. У всіх випадках, проте, присутній часовий лаг (затримка) між моментом початку інвестування та моментом, коли проект починає приносити прибуток. Часовий чинник грає ключову роль в оцінці інвестиційного проекту В зв'язку з цим доцільно представити весь цикл розвитку проекту як три основні фази розвитку проекту: передінвестиційну, інвестиційну та експлуатаційну. Сумарна тривалість цих стадій складає термін життя проекту [project lifetime].
Перша фаза, безпосередньо передуюча основному обсягу інвестицій, у багатьох випадках не може бути визначена досить точно. На цьому етапі проект розробляється, готується його техніко-економічне обґрунтування, проводяться маркетингові дослідження, здійснюється вибір постачальників сировини та устаткування, ведуться переговори з потенційними інвесторами і учасниками проекту. Також тут може здійснюватися юридичне оформлення проекту (реєстрація підприємства, оформлення контрактів і тому подібне) і проводитися емісія акцій та інших цінних паперів. Як правило, в кінці передінвестиційної фази має бути в наявності розгорнутий бізнес-планінвестиційного проекту. Всі вище перелічені дії, зрозуміло, вимагають не лише часу, але і витрат. В разі позитивного результату і переходу безпосередньо до здійснення проекту понесені витрати капіталізуються і входять до складу так званих «перед виробничих витрат» з подальшим віднесенням на собівартість продукції через механізм амортизаційних відрахувань.
Наступний відрізок часу відводиться під стадію інвестування або фазу здійснення [investment/implementation phase]. Принципова відмінність цієї фази розвитку проекту від попередньої і подальшій фаз полягає, з одного боку, в тому, що починають робитися дії, що вимагають набагато більших витрат і що носять вже безповоротний характер (закупівля устаткування або будівництво), а, з іншого боку, проект ще не в змозі забезпечити свій розвиток за рахунок власних засобів. На даній стадії формуються постійні активи підприємства. Деякі види супутніх витрат (наприклад, витрати на навчання персоналу, на проведення рекламних заходів, на пуско-наладку та інші) частково можуть бути віднесені на собівартість продукції (як витрати майбутніх періодів), а частково — капіталізовані (як перед виробничі витрати).
З моменту введення в дію основного устаткування (в разі промислових інвестицій) або після придбання нерухомості або іншого вигляду активів починається третя стадія розвитку інвестиційного проекту — експлуатаційна [operational] фаза. Цей період характеризується початком виробництва продукції або надання послуг і відповідними вступами і поточними витратами. Значний вплив на загальну характеристику проекту надаватиме тривалість експлуатаційної фази. Вочевидь, що, чим далі буде віднесена в часі її верхній кордон, тим більшою буде сукупна величина доходу.
6.
Чинники, що формують інвестиційний клімат держави
До чинників, що забезпечують подолання або зниження ризиків для інвесторів в Україні, належать:
1) рівень розвитку продуктивних сил та стан ринку інвестицій;
2) правове поле держави (законодавча база);
3) політична воля усіх гілок влади;
4) стан фінансово-кредитної системи;
5) статус іноземного інвестора;
6) інвестиційна активність населення.
За умов економічної кризи важливе значення має державна підтримка реалізації інвестиційних проектів розвитку пріоритетних виробництв, а також впровадження економічних регуляторів активізації внутрішньої інвестиційної активності.
Важливу роль у формуванні сприятливого інвестиційного клімату в Україні відіграють фондовий ринок, фінансово-кредитна система, залучення іноземного капіталу, інвестиційна активність населення, структурно-інноваційна перебудова економіки.
Інвестиційний клімат в Україні сьогодні не можна назвати достатньо сприятливим для прямого іноземного інвестування, хоча деякі кроки в напрямку поліпшення інвестиційного клімату все ж таки здійснено.
В рейтингу інвестиційної привабливості країн світу Україна посідає 135 місце. Найбільші обсяги інвестицій внесені нерезидентами з: США, Нідерландів, Росії, Великобританії, Німеччини, Кіпру.
Західні експерти умови перебування в Україні оцінюють в основному доброзичливо, однак, по деяких позиціях досить критично.
Пріоритетними галузями для участі іноземних інвесторів є енергетика, транспорт, металургія, радіоелектроніка, машинобудування, легка пром., будівництво.
Основні заходи щодо його поліпшення:
страхування ризиків внутрішніх іноземних інвестицій;
збільшення обсягів капіталовкладень за рахунок прибутку;
збільшення ресурсів, що формуються на фондовому ринку;
створення відповідальних інститутів з питань інтеграції промислового і
банківського капіталу;
створення потужної економічної та політичної підтримки спільним підприємствам;
розробка механізму створення спільних підприємств на основі високих технологій;
розширення мережі інноваційних фондів та страхових компаній;
сприяння розвитку сегменту фондового ринку, пов’язаного з довгостроковими цінними паперами;
створення банків довгострокового кредитування;
створення цільових інноваційних структур різного типу (технополісів, технопарків, спеціальних економічних зон);
надання економічних і правових пільг підприємствам у сфері інноваційного бізнесу та інші.
З вище сказаного, можна зробити висновок, що на даному етапі інвестиційна ситуація в Україні характеризується двома аспектами. З одного боку, спостерігаються позитивні тенденції: обсяг інвестицій поступово зростає. З другого, не можна не згадати того факту, що Україна все ще знаходиться в переліку країн, які мають найнижчу інвестиційну привабливість.
Отже, доки в Україні повністю не вирішиться ситуація з корупцією, «тіньовою» економікою, нестабільністю політичної та економічної ситуації, з перешкодами на шляху до притоку в країну іноземного капіталу, іноземні інвестори і надалі неохоче будуть вкладати гроші в українську економіку.
8.
Держава може брати участь в інвестиційному процесі як безпосередньо, вкладаючи свої бюджетні кошти (централізовані бюджетні інвестиції), розвиваючи підприємства державного сектора економіки, так і опосередковано (впливаючи на інвестиційне середовище; регламентуючи умови фінансової та господарської діяльності підприємств: податки, норми амортизації, охорона праці, екологічні нормативи, стандартизація продукції).
Серед прямих чинників впливу особливе значення мають бюджетна та грошово-кредитна політика держави.
За допомогою податково-бюджетних важелів встановлюють пропорції перерозподілу валового внутрішнього продукту країни через бюджет, а на рівні підприємства пропорції розподілу прибутку підприємства між підприємством і державою. Державні витрати забезпечують функціонування держави, державного сектора, охорону громадського порядку та оборону державного кордону, розвиток науки й освіти, медицини тощо. Підприємства створюють ВВП, мають повертати зі свого прибутку достатньо ресурсів для подальшого розвитку і зростання добробуту своїх працівників.
Систему регулювання умов інвестиційної діяльності коригують залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період та залежно від ступеня інвестиційної активності суб’єктів господарювання тощо. Особливо ефективним засобом акумулювання коштів для інвестицій є випуск цінних паперів.
9.
Держава може брати участь в інвестиційному процесі як безпосередньо, вкладаючи свої бюджетні кошти (централізовані бюджетні інвестиції), розвиваючи підприємства державного сектора економіки, так і опосередковано:
1) впливаючи на інвестиційне середовище (створюючи макроекономічний інвестиційний клімат, розвиваючи грошово-кредитну сферу, стимулюючи бюджетними витратами сукупний попит, розвиваючи і регулюючи банківську діяльність, діяльність інвестиційних посередників, фінансуючи і стимулюючи академічну науку, діяльність дослідницьких науково-технічних і проектних організацій);
2) регламентуючи умови фінансової та господарської діяльності підприємств (податки, норми амортизації, охорона праці, екологічні нормативи, стандартизація продукції).
Серед прямих чинників впливу особливе значення мають бюджетна та грошово-кредитна політика держави.
За допомогою податково-бюджетних важелів встановлюють пропорції перерозподілу валового внутрішнього продукту країни через бюджет, а на рівні підприємства пропорції розподілу прибутку підприємства між підприємством і державою. Державні витрати забезпечують функціонування держави, державного сектора, охорону громадського порядку та оборону державного кордону, розвиток науки й освіти, медицини тощо. Підприємства створюють ВВП, мають повертати зі свого прибутку достатньо ресурсів для подальшого розвитку і зростання добробуту своїх працівників.
Систему регулювання умов інвестиційної діяльності коригують залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період та залежно від ступеня інвестиційної активності суб’єктів господарювання тощо. Особливо ефективним засобом акумулювання коштів для інвестицій є випуск цінних паперів.
10. Державні інститути в інвестиційній діяльності.
Найбільший вплив на інвестування здійснює Національний банк України, Фонд державного майна України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг, Державний антимонопольний комітет.
В Україні, як і в більшості країн світу, центральний банк належить державі. Функції центрального банку в Україні виконує Національний банк України (НБУ).
Національний банк України відіграє свою роль в інвестиційних процесах.
Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.
Згідно Закону України «Про Національний банк України» від 20.05.99 №679-ІV НБУ виконує також такі функції:
1) відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики визначає та проводить грошово-кредитну політику;
2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;
3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;
4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;
Основними економічними засобами і методами грошово-кредитної політики НБУ є регулювання обсягу грошової маси через:
1) визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків. Їх розмір встановлюється єдиним для банків в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів в національній та іноземній валюті. Для різних видів зобов'язань можуть встановлюватися різні норми обов'язкових резервів;
2) процентну політику.
12.
Фінансові посередники – спеціалізовані професійні оператори ринку, фінансово-кредитні установи, що перерозподіляють ресурси між постачальниками і споживачами фінансового капіталу, тобто між інвесторами (кредиторами) та реципієнтами коштів.
Комерційні банки можуть брати участь в інвестуванні таким чином: обслуговувати рух коштів, що належать інвесторам-клієнтам і призначені для інвестування, мобілізувати накопичення для заощаджень і спрямовувати їх на інвестування через ринок цінних паперів, вкладати в інвестиційні проекти власні і залучені ресурси. Окремі види діяльності банків на ринку цінних паперів підлягають під визначення професійної діяльності, зокрема це емісія цінних паперів, депозитарна, реєстраторська, розрахунково-клірингова діяльність тощо.
Інвестиційний банк – це фінансовий інститут, що спеціалізується на операціях з цінними паперами, реалізації інвестиційних проектів та довгостроковому кредитуванні і виконують такі основні функції: участь у фінансових програмах емітентів, формування інвестиційних портфелів; андеррайтинг; продаж-купівля цінних паперів на вторинному ринку (комісійна і комерційна діяльність), портфельне управління фінансовими активами; інвестиційне проектування, моніторинг реалізації планів розвитку; довгострокове кредитування під заставу цінних паперів.
Іпотечні банки.
Інститут спільного інвестування – корпоративний або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов’язану з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.
Довірчі товариства (трасти від англ. „trust” – довіра) за чинним законодавством є товариствами з додатковою п’ятикратною відповідальністю, що здійснюють представницьку діяльність з довіреним майном щодо реалізації прав власності довірителів.
Страхові компанії і пенсійні фонди, акумулюючи значні кошти у формі страхових резервів і пенсійних внесків, розміщують їх на фінансових ринках.
Ломбард – це кредитний заклад, який видає позички під заставу рухомого майна (вироби з дорогоцінних металів, дорогоцінне каміння, побутова техніка, цінні папери, промислова і сільськогосподарська продукція тощо).
Лізингові компанії здійснюють довгострокову оренду обладнання.
Фірма-девелопер – юридична особа, що бере на себе функції щодо повної реалізації інвестиційного капіталу.
Прожект-менеджери – виконує ф-ї щодо реалізації проекту загалом або окремого його етапу.
Фірми-ріелтери – це фірми-посередники з торгівлі нерухомістю.
Консалтингова фірма – це фірма, що займається професійним консалтингом, а саме: надає консультаційні послуги клієнтам за допомогою спеціально підготовлених осіб відповідної кваліфікації, здатних визначити, проаналізувати та розробити модель вирішення будь-якої управлінської проблеми.
Інжинірингові та еккаутингові фірми на договірних засадах розробляють різного роду документацію для інвестора: науково-технічну, проектно-кошторисну, опрацьовують проекти бізнес-планів тощо.
Депозитарії – юридична особа, що надає послуги щодо зберігання ц. п. незалежно від форми їх випуску, відкриває та веде рахунки у цінних паперах.
Брокерські та дилерські компанії.
14. Інститут спільного інвестування – корпоративний або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов’язану з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.
Довірчі товариства за чинним законодавством є товариствами з додатковою п’ятикратною відповідальністю, що здійснюють представницьку діяльність з довіреним майном щодо реалізації прав власності довірителів.
Страхові компанії і пенсійні фонди, акумулюючи значні кошти у формі страхових резервів і пенсійних внесків, розміщують їх на фінансових ринках.
Ломбард- кредитний заклад, який видає позички під заставу рухомого майна (вироби з дорогоцінних металів, дорогоцінне каміння, побутова техніка, ц. п., промислова і с/г прод.).
Лізингові к-ї здійснюють довгострокову оренду обладнання.
Фірма-девелопер – юридична особа, що бере на себе функції щодо повної реалізації інвестиційного капіталу.
Прожект-менеджери – виконує ф-ї щодо реалізації проекту загалом або окремого його етапу.
Фірми-ріелтери – це посередники з торгівлі нерухомістю.
Консалтингова фірма – це фірма, що займається професійним консалтингом, а саме: надає консультаційні послуги клієнтам за допомогою спеціально підготовлених осіб відповідної кваліфікації, здатних визначити, проаналізувати та розробити модель вирішення будь-якої управлінської проблеми.
Інжинірингові та еккаутингові ф. на договірних засадах розробляють різну документацію для інвестоа: науково-технічну, проектно-кошторисну, опрацьовують проекти бізнес-планів.
Депозитарії – юридична особа, що надає послуги щодо зберігання ц. п. незалежно від форми їх випуску, відкриває та веде рахунки у цінних паперах.
Брокерські та дилерські компанії.
Фінансова компанія – дочірня комп-я чи ком-я у складі об’єднання, створена з метою залучення фін. ресурсів іззовні для забезпечення ними фін. потреб своїх під-в.