15. Функціональні учасники.

Фірма -девелопер – юридична особа, що бере на себе функції щодо повної реалізації інвестиційного капіталу.

Її обов’язки: пошук найбільш вигідного об’єкта вкладання коштів інвестора, розробка проекту, його фінансування і введення в експлуатацію.

Прожект-менеджери – бере на себе ф-ї щодо реалізації проекту загалом або окремого його етапу.

Фірми-ріелтери – це посередники з торгівлі нерухомістю.

Інжинірингові та еккаутингові ф. на договірних засадах розробляють різну документацію для інвестоа: науково-технічну, проектно-кошторисну, опрацьовують проекти бізнес-планів.

Будівельні фірми – ведуть виробництво будівельно-монтажних робіт. Виконує весь комплекс робіт за інвестиційним проектом (проектно-дослідницьку, будівельну, монтажну, пуско-налагоджувальну) та здає інвесторові о.б’єкт «під ключ». Свої послуги пропонують на ринку також невеликі фірми, які спеціалізуються на окремих видах робіт.

Перш ніж вести переговори щодо укладання договірних відносин з будь-яким учасником інвестиційного проекту, інвестор зобов’язаний скористатися послугами аудиторської фірми. Вони виконують ф-ї перевірки фінансово-господарської діяльності як самого інвестора так і інших його партнерів. Аудитори дають оцінку активів і пасивів балансів фірми розраховують показники ліквідності балансу, здійснюють оцінку інвестиційних якостей ц. п., оцінку капіталу самого інвестора та його акціонерів.

16. Типи господарських утворень та їхня інвестиційна діяльність.

16.

Господарські об'єднання є добровільними об'єднаннями юридичних осіб, які створені ними з метою координації діяльності, забезпечення захисту їхніх прав, представлення спільних інтересів у державних та інших органах, а також міжнародних організаціях. Метою таких об'єднань є захист і реалізація інтересів їх учасників, консолідація зусиль у забезпеченні роботи його структур.    Господарські об'єднання характеризуються наступними ознаками.    По-перше, його засновниками можуть бути тільки комерційні юридичні особи, тобто організації, основною метою яких є одержання прибутку.    По-друге, учасники об'єднання зберігають свою юридичну самостійність як суб'єкти права. Об'єднання не має права здійснювати управління і контроль за діяльністю учасників і виконувати функції щодо розпорядження їхнім майном.    По-третє, добровільний порядок створення. Добровільність волевиявлення засновників на створення об'єднання знаходить висвітлення в установчому договорі.    По-четверте, об'єднання визнається новим і самостійним суб'єктом права (юридичною особою), що є власником майна, переданого йому засновниками (учасниками).

Господарський кодекс України називає чотири види господарських об'єднань: асоціація, корпорація, консорціум і концерн.    Асоціація — договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації вир-ва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації. Хоча мета асоціації в законодавстві визначена як координація діяльності, звичайно це не єдина мета. Іншими цілями асоціації можуть бути забезпечення захисту прав учасників, представлення спільних інтересів.    За визначенням, наданим у Господарському кодексі, корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.    Отже, у корпорації можлива централізація функцій — їхній перелік визначається в договорі. Корпорація виконує лише ті функції і здійснює ті повноваження, що добровільно передані їй учасниками. Таким чином, учасники можуть передбачати вилучення окремих функцій із свого ведення або зменшення їхніх обсягів із передачею відповідних виключених повноважень корпорації в цілому.    Консорціум — це тимчасове статутне об'єднання підприємств для досягнення його учасниками певної загальної господарської мети (реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних проектів). Консорціум використовує коштів, якими його наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі досягнення мети його створення консорціум припиняє свою діяльність.    Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.    Концерн дає змогу об'єднати ресурси і зусилля його учасників при збереженні їхньої повної правової самостійності і юридичної можливості вступу в інші відносини з іншими суб'єктами підприємницької діяльності.

Концерн — це форма великих договірних надоб'єднань, як правило, монопольного типу, завдяки якій можна використовувати можливість великомасштабного виробництва, комбінування, кооперування. В Україні, Росії та інших республіках колишнього СРСР концерни найчастіше створюються на основі великих державних підприємств та об'єднань.

Такі організаційно-господарські структури завдяки масштабам концентрації виробництва і капіталу, виробничим потужностям, широким можливостям диверсифікації виробництва певною мірою стійкі до коливань ринкової кон'юнктури, можуть вигідно перерозподіляти інвестиційні ресурси, концентрувати їх на найрентабельніших та скупних напрямах. Однак як спадкоємці радянської економічної системи концерни, створені в Україні, несуть на собі відбитки адміністративного управління, низької мобільності, непристосованості до ринкових умов господарювання.

17.

Ринок цінних паперів (фондовий ринок) – сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку ц. п. і похідних (деривативів). Мета ринку цінних паперів – акумулювати фін. ресурси й забезпечити можливість їх перерозподілу.

Задачі ринку ц. п.: мобілізація тимчасово вільних фін. ресурсів для здійснення інвестицій; формування ринкової інфраструктури, що відповідає світовим стандартам; розвиток вторинного ринку; активізація маркетингових досліджень; трансформація відносин власності; удосконалення ринкового механізму і системи управління; забезпечення реального контролю над фондовими капіталом на основі державного регулювання; зменшення інвестиційного ризику; формування портфельних стратегій; розвиток ціноутворення; прогнозування перспективних напрямів розвитку.

Основні функції ринку ц. п.: ф-я перерозподілу грошових коштів, ф-я перерозподілу ризиків, облікова ф-я, контрольна ф-я, ф-я збалансування попиту і пропозиції, стимулююча ф-я, регулююча ф-я.

За способом організації розміщення і наступного обігу фінансових активів: первинний і вторинний.

За рівнем розвитку інституційного середовища ринки ц. п. можна класифікувати на розвинуті і ринки, що розвивається.

За ступенем задоволення попиту клієнтів: універсальний та неуніверсальний.

За регіональною ознакою: національні та міжнародні.

За рівнем організації торгівлі активами: на організований і неорганізований.

За типом торгівлі: публічну та комп’ютеризовану.

За строками, на які укладаються угоди з цінними паперами: касовий і строковий.

За механізмом виплати доходів ринок цінних паперів: ринок з очікуваним фіксованим доходом і ринок з очікуваним плаваючим доходом.

За характеристикою емітента: ринок корпоративних (недержавних) цінних паперів і ринок державних фінансових активів.

Найбільш істотними світовими тенденціями розвитку ринку цінних паперів є: інтернаціоналізація та глобалізація ринку, підвищення рівня організованості та посилення державного контролю, комп’ютеризація ринку цінних паперів, нововведення на ринку, сек’юритизація.

18.

На ринку ц. п. присутні різні учасники, які діляться на такі групи: емітенти; інвестори; саморегулівні організації; професійні учасники.

Емітент цінних паперів – юридична особа, Автономна республіка Крим або міські ради, а також держава в особі уповноважених нею органів державної влади, яка від свого імені розміщує емісійні цінні папери та бере на себе зобов’язання щодо них перед їх власниками. У якості емітентів-юридичних осіб можуть виступати акціонерні товариства, підприємства та організації інших форм власності, банки, пайові та корпоративні інвестиційні фонди.

Інвестори в цінні п. – фіз. та юр. особи, резиденти і нерезиденти, які набули права власності на цінні папери з метою отримання доходу від вкладених коштів та/або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно до законодавства. За своїм статусом інвестори можуть бути корпоративними, інституційними та індивідуальними.

Саморегулівні організації – неприбуткові об’єднання учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність з торгівлі цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, депозитарну діяльність (діяльність реєстраторів і зберігачів).

Професійні учасники фондового ринку – юридичні особи, які на підставі ліцензії, виданої ДКЦПФР, провадять на ринку професійну діяльність, види якої визначені законами України.

На ринку цінних паперів здійснюються такі види професійної діяльності: діяльність з торгівлі цінними паперами; діяльність з управління активами інституційних інвесторів; депозитарна діяльність; діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку.

19.

Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами на фондовому ринку провадиться торговцями цінними паперами - господарськими товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності, а також банками.

Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами включає:

• брокерську діяльність;

• дилерську діяльність;

• андеррайтинг;

• діяльність з управління цінними паперами.

Торговець цінними паперами може провадити дилерську діяльність, якщо має сплачений грошима статутний капітал у розмірі не менш як 120 тисяч гривень, брокерську діяльність та діяльність з управління цінними паперами - не менш як 300 тисяч гривень, андеррайтинг - не менш як 600 тисяч гривень.

Торговцю цінними паперами забороняється перепродавати (обмінювати) цінні папери власного випуску.

Основними учасниками фондових бірж є такі:

• Брокерські компанії – здійснюють цивільно-правові угоди щодо ц. п., які передбачають оплату ц. п. проти їх постачання новому власнику на підставі договорів дорученя чи комісії за рахунок своїх клієнтів. Проводить брокерські операції – діяльність з ц. п., що передбачає купівлю-продаж ц. п. за рахунок та від імені клієнта.

• Дилерські компанії – компанії, що здійснюють цивільно-правові угоди щодо ц. п., які передбачають оплату ц. п. проти їх постачання новому власнику від свого імені та за власний рахунок з метою перепродажу третім особам.

• Андерайтери – здійснюють випуск ц. п. за дорученням, від імені та за дорученням клієнта шляхом організації підписки на ц. п. або їх реалізації іншим способом. Тобто купують на первинному ринку ц. п. з подальшим перепродажем інвесторам.

У разі публічного розміщення цінних паперів андеррайтер може брати на себе зобов’язання за домовленістю з емітентом щодо гарантування продажу всіх цінних паперів емітента, що підлягають розміщенню, або їх частини. Якщо випуск цінних паперів публічно розміщується не в повному обсязі, андеррайтер може здійснити повний або частковий викуп нереалізованих цінних паперів за визначеною в договорі фіксованою ціною на засадах комерційного представництва відповідно до взятих на себе зобов’язань.

З метою організації публічного розміщення цінних паперів андеррайтери можуть укладати між собою договір про спільну діяльність.

20.

Оцінку якостей різних видів і окремих випусків цінних паперів у країнах з розвиненим інвестиційним ринком здійснюють спеціалізовані агенції. Вони присвоюють паперам рейтинг, що дає змогу судити про ймовірність своєчасного погашення зобов’язань.

Перші рейтинги цінних паперів опублікував в 1909 р. Джон Муді, який займався аналізом інвестицій в цінні папери залізничних компаній. Він заснував одну із двох домінуючих нині рейтингових агенцій, яка дістала назву Moody’s Investors Servises, Inc. Наступною була компанія Standard & Poor’s Corporation і компанія Fitch Publishing Company (Fitch) із Нью-Йорка, створена в 1942 р. До недавнього часу вона займала 3 місце між рейтингових к-й, аж поки її не витіснила компанія Duff & Phelps з Чикаго.

Компанія Moody’s присвоює рейтинг більш ніж 5000 випускам облігацій корпорацій. Ці рейтинги являють собою довгострокові оцінки, які показують надійність облігацій в найнижчій точці економічного циклу і не змінюються у зв’язку із змінами економічної ситуації. Рейтинги підлягають корегуванню лише за фундаментальних чинників, на основі яких будувався рейтинг (погіршення фінансового стану компанії відносно інших емітентів, чи загальна сума її боргу суттєво зростає або зменшується).

Рейтингова організація звичайним шляхом проводить аналіз звітів про прибутки та збитки, а також балансів позичальників, але не встановлює яких-небудь стандартів оцінки. Рейтинги Moody’s не є оцінками, отриманими звичайним статистичним способом, оскільки компанія вважає, що оцінки, отримані на основі формул, не завжди є правильними. Враховуються додаткові чинники.

Компанія Standard & Poor’s встановлює свої рейтинги облігацій на основі статистичної інформації із врахуванням економічних та ринкових тенденцій. Курси облігацій не відіграють ніякої ролі, але їх не забувають, бо вони підказують, коли потрібно провести нове дослідження.

У своїй роботі з присвоєння рейтингу організація використовує всю доступну інформацію про позичальника і галузь, в якій він оперує.

Наприклад, для визначення рейтингу облігацій підприємства промисловості враховуються такі чинники: доходи емітента (спеціалісти аналізують коротко- та довгострокові перспективи прибутковості організації, її поточні доходи, доходи минулих періодів, репутацію продукції компанії, характер галузі), якість управління компанією, дивідендна політика, амортизаційна практика, забезпеченість облігацій основним капіталом, чистими ліквідними активами тощо.

Набір чинників, що враховуються при визначенні рейтингу компанією Duff & Phelps та компанією Fitch, загалом є аналогічним двом названим вище компаніям, але компанія Fitch, наприклад, додатково враховує перспективи швидкого погашення облігаційного випуску при настанні строку, можливості рефінансування боргу, зв’язки емітента з банками, його фінансові плани на майбутнє. Для цієї компанії характерним є використання відносних показників у ході аналізу, таких як співвідношення залученого та власного капіталу, відношення поточних активів до поточних пасивів.

Рейтингові символи присвоюються акціям лише невеликою кількістю фірм, серед них домінують Value Line, Standard & Poor’s Corporation.

Багато хто є переконаним, що рейтингові оцінки акцій є недосконалими, оскільки акції не мають всіх характеристик, котрі асоціюються з надійними інвестиціями. Акції є нестійкими в ціні, дохід по акціям є негарантованим, розмір дивідендів не є фіксованим.

21. Цінні папери – це документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов’язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

Основними цілями цінних паперів є: дохідність, безпека вкладень, зростання капіталу і ліквідність.

Дохідність є основною ціллю таких ц. п.: Прості акції, Привілейовані акції, Довгострокові облігації

Короткострокові облігації, Державні цінні папери.

Безпека вкладень: Державні цінні папери, Короткострокові облігації, Довгострокові облігації, Привілейовані акції, Прості акції.

Зростання капіталу: Прості акції, Привілейовані акції, Довгострокові облігації, Короткострокові облігації, Державні цінні папери.

Ліквідність: Державні цінні папери, Короткострокові облігації, Прості акції, Довгострокові облігації, Привілейовані акції.

Сукупність зібраних цінних паперів, що є інструментами для досягнення певної мети інвестора, називається інвестиційним портфелем.

Портфелі цінних паперів можуть класифікуватись як змінні (керовані) і фіксовані. Відповідно до цілі інвестування, досягнута вона чи ні, портфелі класифікують на збалансовані і незбалансовані.

22. Оцінка акцій - це, по суті, визначення вартості даної компанії, а точніше, тієї частки вартості бізнесу, яка припадає на оцінюваний пакет акцій. Оціночна експертиза може бути проведена для визначення ринкової вартості звичайних і привілейованих акцій, емітованих відкритими або закритими акціонерними товариствами для вирішення наступних питань:

• оцінка вартості акцій при укладенні угод з купівлі і продажу, спадкоємства і дарування та інше

• оцінка ринкової вартості акцій за умови зміни структури підприємства - або поглинання, або злиття.

• оцінка акцій для додаткового випуску в обіг або емісії цінних паперів

• оцінка акцій для визначення вартості на ринку при викупі

• оцінка акцій для залучення зовнішнього інвестування

• оцінка акцій як заставної вартості при отриманні кредиту. 

При проведенні оцінки велике значення має розмір оцінюваного пакету, а також ліквідність оцінюваних цінних паперів. Найвищою ліквідністю володіють акції відкритих акціонерних товариств, що котируються на основних біржових майданчиках, а найменшою ліквідністю - акції закритих акціонерних товариств, не присутні у відкритому обороті.

При розгляді різних способів оцінки акцій слід пам'ятати причину, по якій проводиться експертиза. Для покупця - це перспектива отримання частини прибутку підприємства, виражена у формі дивідендів або пільг, наданих правлінням компанії (наприклад, продаж продукції підприємства за індивідуальними розцінками). З точки зору продавця - це не тільки втрата деякої величини майбутніх надходжень, але також поява можливості вкладення залучених коштів в інші інвестиційні проекти.

Основними методами оцінки вартості звичайних акцій є:

1. номінальний

2. ринковий

3. балансовий

4. ліквідаційний.

5. інвестиційний

Номінальний метод грунтується на оголошеної вартості акції.

Номінал або номінальна вартість є однією з основних характеристик акції. Сума номінальних вартостей усіх розміщених акцій складає статутний капіталакціонерного товариства. Номінальна вартість всіх розміщених привілейованих акцій не повинна перевищувати 25% статутного капіталу акціонерного товариства. Номінальна вартість всіх звичайних акцій повинна бути однаковою. Сума всіх номінальних вартостей акцій визначає статутний фонд товариства.

Ринковий метод - Домінуючий курс акцій на РЦБ.

Номінальна вартість акції, як правило, не збігається з її ринковою вартістю. У добре працюючому акціонерн. товаристві вона зазвичай вища, а у підприємства, що зазнає фінансові та виробничі труднощі, - нижча. На ринку ціна визначається в результаті взаємодії попиту на акції та їх пропозиції. Дані змінні залежать від перспектив прибутковості підпр-ва.

Балансовий метод - метод вимірювання акціонерного капіталу компанії, дорівнює сукупності активів компанії на суми всіх зобов'язань і капіталу, внесених власниками привілейованих акцій. При цьому розрахунки здійснюються за формулою:

Ліквідаційний метод - сума активів компанії, що залишилася після продажу активів за найвигіднішою ціною з усіх можливих після погашення зобов'язань та здійснення платежів власникам привілейованих акцій.

Інвестиційний метод - вартість, за якою з точки зору інвестора повинна продаватися цінний папір на фондовому ринку відповідно до її характеристиками.

23.

Обчислити внутрішню вартість купонної облігації та оцінити її ринкову вартість можна за формулою:

Де Сі—купонні виплати за і-й період; n —кількість періодів до погашення; N —сума, яку отримає власник облігації при її погашенні; R0 — ставка дисконтування, що дорівнює існуючій ставці доходу за подібними зобов'язаннями, та відображає дохідність при погашенні облігації.

Формулу використовують для оцінки ринкової вартості облігації у випадку, коли останні купонні виплати щойно відбулися, а наступні будуть здійснені в кінці періоду.

Очікувану дохідність можна визначити наближено за формулою

де С — купонні виплати за облігаціями; Р — номінальна вартість; Р — поточна ринкова ціна; п — кількість років до погашення.

Очікувана дохідність може бути як вищою, так і нижчою від купонної ставки доходу. Чим більша різниця між купонною ставкою та рівнем дохідності облігації та чим більший строк її погашення, тим більшою мірою відрізнятиметься її поточна ринкова ціна від номінальної вартості. Облігації, що забезпечують власнику дохід, вищий від купонного, продаються на ринку з дисконтом. Облігації, які можуть забезпечити інвестору дохід, нижчий за купонний, продаються з премією. При цьому чим більший строк погашення такої облігації, тим із більшою премією чи дисконтом до номіналу продається вона на ринку.

Чутливість облігації до змін в ринкових процентних ставках залежить насамперед, від строку її погашення та купонного процента. Чим більший строк погашення облігації, тим більш значні зміни відбуваються в поточній ринковій вартості облігації при зміні процентних ставок на ринку. При цьому чим нижчою є купонна ставка, тим значніші зміни відбуваються в поточній ринковій вартості облігації при зміні ринкових процентних ставок. Чим вищою є купонна ставка, тим менш чутливою є ціна облігації до змін ринкових процентних ставок.

24. Деривативи - фінансові інструменти, що засвідчують домовленість сторін, спрямовану на встановлення прав та обов'язків відносно базового активу, у вигляді строкових контрактів та похідних цінних паперів.

До похідних (деривативів) належать строкові контракти та похідні цінні папери.

До строкових контрактів належать: ф'ючерсні контракти; опціонні контракти; форвардні контракти; свопові контракти.

До похідних ц. п. належать: опціонні сертифікати; фондові варанти.

Ф’ючерс — це угода, за якою одна сторона зобов’язується продати, а інша — купити ц п. певного виду, у відомій кількості, за певною ціною та у визначений строк у майбутньому.

Ф’ючерсна операція — це господарська операція суб’єкта підприємницької діяльності, що передбачає придбання (продаж) ф’ючерсної угоди, тобто зобов’язання придбати (продати) продукцію, цінні папери або валютні цінності в домовлений час у майбутньому за ціною, установленою в момент домовленості про угоду. При цьому покупець (продавець) ф’ючерс­ної угоди може відмовитися від її виконання тільки за згоди іншої сторони.

Опціон — це фінансовий інструмент, що не вважається обов’язковим, тобто інвестор може виконувати цю строкову угоду або ні. Це право купити або продати фінанс. інструмент упродовж деякого періоду часу за встановленою ціною.

Форвардний контракт (форвард) - договір поставки, за яким продавець зобов'язується у майбутньому в установлений строк передати базовий актив у власність покупця на визначених договором умовах, а покупець зобов'язується прийняти в установлений строк базовий актив і сплатити за нього ціну, визначену таким договором.

Своповий контракт - договір, що передбачає обов'язок сторони періодично або одноразово сплачувати грошові суми відповідно до умов, передбачених специфікацією цього контракту. При цьому визначення обов'язків кожної зі сторін договору сплачувати грошові суми здійснюється відповідно до умов договору на підставі різних базових активів або різних значень базового активу.

Опціонний сертифікат - похідний ц. п., що засвідчує право його власника на придбання в його емітента (опціонний сертифікат на придбання) або на продаж його емітентові (опціонний сертифікат на продаж) базового активу в строк та на умовах, визначених у проспекті емісії похідних цінних паперів, і передбачає виплату премії опціонного сертифіката

Варант являє собою сертифікат, який дає право його власникові купити один вид цінного папера за фіксованою ціною у визначений термін.

Варанти випускаються в обіг не самостійно, а як складова інших цінних паперів для того, щоб зробити їх привабливішими. Наприклад, акціонерні товариства можуть випускати їх для придбання акцій за пільговою ціною. Власник варанту може реалізувати належне йому, як власнику такого цінного папера, спеціальне право на придбання визначеної кількості акцій, але за певних умов він може продати варант третій особі. У такому випадку цей документ є предметом купівлі-продажу.

25. Фондова біржа – акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до Закону України «Про ц. п. та фондову біржу», ін. актів законодавства України, статуту і правил фондової біржі.

Основними учасниками фондових бірж є такі:

• Брокерські компанії – здійснюють цивільно-правові угоди щодо ц. п., які передбачають оплату ц. п. проти їх постачання новому власнику на підставі договорів дорученя чи комісії за рахунок своїх клієнтів. Проводить брокерські операції – діяльність з ц. п., що передбачає купівлю-продаж ц. п. за рахунок та від імені клієнта.

• Дилерські компанії – компанії, що здійснюють цивільно-правові угоди щодо ц. п., які передбачають оплату ц. п. проти їх постачання новому власнику від свого імені та за власний рахунок з метою перепродажу третім особам.

• Маклери – особи, які є посередниками під час укладання угод на біржі.

Фондова біржа утворюється та діє в організаційно-правовій формі товариства (крім повного, командитного товариства і товариства з додатковою відповідальністю) або дочірнього підприємства об’єднання торговців цінними паперами, та провадить свою діяльність відповідно до Цивільного кодексу України, законів, що регулюють питання утворення, діяльності та припинення юридичних осіб, з особливостями, визначеними цим Законом.

Прибуток фондової біржі спрямовується на її розвиток та не підлягає розподілу між її засновниками.

Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з моменту державної реєстрації. Державна реєстрація фондової біржі здійснюється в порядку, встановленому Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”.

Фондова біржа має право провадити діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку з моменту отримання ліцензії Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Слова “фондова біржа” та похідні від них дозволяється використовувати лише юридичним особам, які створені та функціонують відповідно до вимог цього Закону.

Діяльність фондової біржі як організатора торгівлі тимчасово зупиняється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку в разі, коли кількість її членів стала менш ніж 20, а якщо фондову біржу утворено у формі дочірнього підприємства об’єднання торговців цінними паперами - коли кількість членів такого об’єднання стала менше ніж 20. Якщо протягом шести місяців прийняття нових членів не відбулося, діяльність фондової біржі припиняється.

Членами фондової біржі можуть бути виключно торговці цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку та взяли на себе зобов’язання виконувати всі правила, положення і стандарти фондової біржі.

У разі анулювання отриманої торговцем цінними паперами ліцензії на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку його членство у фондовій біржі тимчасово зупиняється до поновлення ним ліцензії або надання на біржу листа щодо виключення його з членів біржі. Інші підстави припинення або тимчасового зупинення членства у фондовій біржі визначаються правилами фондової біржі

Членство у фондовій біржі припиняється у разі анулювання ліцензії на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, виданої торговцю цінними паперами.

Кожний член фондової біржі має рівні права щодо організації діяльності фондової біржі як організатора торгівлі.

Вимоги до фондової біржі.

1. Фондова біржа зобов’язана оприлюднювати та надавати Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку інформацію про:

- перелік торговців цінними паперами, допущених до укладення договорів купівлі - продажу цінних паперів на фондовій біржі;

- перелік цінних паперів, які пройшли процедуру лістингу;

- обсяг торгівлі цінними паперами (кількість цінних паперів, загальну вартість укладених договорів, курс цінних паперів щодо кожного емітента окремо) за період, установлений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

2. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку встановлює порядок і форми подання інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, та здійснює контроль за розкриттям інформації фондовими біржами.

26.

Біржові індекси розраховуються за різними методиками: деякі є простими середніми величинами курсів акцій, інші – середньозваженими величинами, де базою можуть бути ринкова вартість акцій, що обертаються на ринку та включені до складу індексу.

Розглянемо найбільш відомі та популярні індекси.

1. Існує 4 індекси Доу Джонса, які складаються і публікуються компанією «Доу Джонс енд компані».

Промисловий індекс Доу Джонса – простий середній показник руху курсів 30 найбільших промислових корпорацій. Склад цього індексу не є незмінним, його компоненти змінюються залежно від стану компанії на ринку. Цей індекс розраховується шляхом сумування цін включених до нього акцій на момент закриття біржі та діленням отриманої суми на певний деномінатор, який коригується на величину поділу акцій та дивідендів у формі акцій, які складають більше 10 % ринкової вартості випусків. Індекс Доу Джонса котирується в пунктах та друкується щоранку в діловій пресі і сповіщається на Нью-Йоркській фондовій біржі через щопівгодини.

Транспортний індекс Доу Джонса – середній показник, який характеризує рух цін на акції 20 транспортних корпорацій (авіакомпаній, залізничних та автомобільних компаній).

Комунальний індекс Доу Джонса – середній показник руху курсів акцій 15 корпорацій, що займаються газо- та енергопостачанням.

«Індекс – 65» – показник, який розраховується на базі промислового, транспортного та комунального індексів.

2. Індекси Американської фондової біржі. Американська фондова біржа публікує 2 основних індекси, які розраховуються на різній основі.

Основний ринковий індекс Американської фондової біржі є простим середнім показником руху цін акцій 20 провідних корпорацій. Його було задумано Американською фонд. біржею в якості своєрідного аналога промислового індексу Доу Джонса. Хоча він розраховується і публікується Американською фондовою біржею, до його складу входять акції корпорацій, що зареєстровані на Нью-Йоркській фондовій біржі.

Індекс ринкової вартості Американської фондової біржі розраховується на принципово іншій основі: він є показником, зваженим за ринковою вартістю всіх випущених акцій тих корпорацій, які входять до його складу в якості компонентів. Вперше його було опубліковано у вересні 1973 року: до липня 1983 року його початковий рівень вважався базисним і дорівнював 100 пунктам. У липні 1983 році цей індекс був скоригований. Тепер він включає в якості компонентів більше 800 випусків акцій, що представляють ц. п. корпорацій усіх великих галузевих груп, що зареєстровані Американською фондовою біржею. З технічної точки зору він вважається унікальним, бо при його розрахунку припускається, що дивіденди, які сплачуються за акціями, реінвестуються і на цій основі відображаються в індексі.

3. Індекс Уілшир визначається за 5 тис. компаній та відображає вартість акцій усіх корпорацій, які котируються на Нью-Йоркській фондовій біржі. Індекс розраховується приватною компанією «Уілшир асошіейтс».

На відміну від США, в інших країнах, частково в Західній Європі, Японії, розраховується менше біржових індексів і, як правило, діє один основний індекс. Так, в Англії – це індекс Рейтера, у ФРН – індекс «Франкфурте Альгемайне Цайтунг» (ФАЦ), у Франції – індекс «Каркоран», в Японії – індекс «Ніккей».

Усі індекси визначаються як середньозважена курсів акцій різної кількості компаній, встановлених у тій чи іншій країні. Основна мета біржових індексів, які розраховуються компаніями чи самими біржами, полягає в тому, щоб надавати інвесторам інформацію про динаміку руху курсів цінних паперів (частково – акцій). Це дозволяє як індивідуальному, так і колективному інвестору приймати рішення про вкладення в акції та інші цінні папери.

Індекси позабіржового обороту (індекси НАСДАК). Національна асоціація фондових дилерів розраховує цілий ряд індексів, що відображають як позабіржовий оборот в цілому, так і папери корпорацій окремих галузей, які котируються в НАСДАК.

Основним є індекс цін НАСДАК (NASDAQ – OTC Price Index), в який включено в якості компонентів акції близько 3500 корпорацій (крім акцій, що котируються на біржах). Це показник, що зважений за ринковою вартістю його складових. Вперше він був розрахований у лютому 1971 року і дорівнює 100.

Після 1984 року НАСДАК друкує і галузеві індекси за акціями промислових корпорацій, транспортних компаній, комунальних підприємств, банків, страхових компаній та інших фінансових корпорацій.

28. В Україні ринок цінних паперів перебуває на стадії свого становлення. З січня 1992 року працює Україниська фондова біржа (УФБ) з Центральним депозитарієм цінних паперів, мережею філій та брокерських контор по всій теріторії України. З грудня 1993 року на біржі введена в дію система електронного обігу цінних папері, яка не виключає можливості котирування матеріалізованих цінних паперів. Зростає кількість позабіржових фінансових посередників, торговців цінними паперами, інвестиційних фондів і компаній. Збільшується число емітентів, які зареєстрували випуск своїх цінних паперів у Міністерстві фінансів України, невпинно зростає загальний обсяг їх емісії.

В квітні 1994 року Кабінет Міністрів України затвердив «Концепцію функціонування і розвитку фондового ринку в Україні». Указом Президента України від 25 травня 1994 року «Про електронний обіг цінних паперів і Національний депозитарій» законодавчо закріплене переміщення фінансових активів у дематеріалізованій формі та створення всеукраїнського Національного депозитарію на базі Центрального депозитарію цінних паперів УФБ.

В той же час подальший розвиток національного ринку цінних паперів стримується рядом об’єктивних та суб’єктивних факторів:

• кризовий стан української економіки, високий рівень інфляції, відсутність твердої національної грошової одиниці;

• відставання існуючої законоадвчої та нормативно-правової бази функціонування фонд. ринку від розвитку реальних процесів на ньому;

• слабкість і недостатність держ. регулювання національного ринку ц. п;

• нерозвиненість первинного ринку цінних паперів, практична відсутність операцій з похідними від цінних паперів;

• відсутність гарантій по операціях з цінними паперами, недовіра населення та його психологічна непідготовленість до операцій на фондовому ринку;

• відсутність гарантій держави щодо захисту грошових заощаджень населення.

Cтворення чітко зрозумілої і прозорої системи законодавчого регулювання надасть інвестору впевненість, що в Україні його права власності захищені. У випадку обрання цього шляху вирішення проблем обліку прав, закріплених цінними паперами можливо регулювати спеціальним, чітко визначеним, законодавством.

Президент України в Указі від 30 жовтня 1999 року № 1415/99 “Про Основні напрями розвитку фондового ринку в Україні у 2000 році” визначив, що розбудова інфраструктури фондового ринку передбачає, зокрема, запровадження стандартів діяльності професійних учасників фондового ринку щодо обліку прав власності на цінні папери на основі подальшого розвитку Національного депозитарію України і клірингового депозитарію, запровадження сучасних фінансових та інформаційних технологій.

Стандартизація обліку прав власності на цінні папери Національним депозитарієм України має стати практичним кроком щодо гармонізації законодавства України з світовими і Європейськими нормами. Встановлення відповідних стандартів депозитарного обліку буде сприяти підвищенню прозорості фондового ринку та сприяти зростанню операцій на фондовому ринку, що фактично веде до підвищення доходної частини бюджету України за рахунок відповідних податків.

Але норми законодавства і стандартизація не можуть замінити собою високі технології та програмні продукти, що мають забезпечити функціонування Національної депозитарної системи. Розбудова Національної депозитарної системи передбачає впровадження сучасних принципів і технологій, які відповідають тенденціям глобалізації ринків і в світовому масштабі. Запровадження стандартів має супроводжуватися створенням системної технології, що поєднує облікову і виконавчу систему інфраструктури ринку цінних паперів. Приклад такого будівництва в Україні вже є. Це поєднання методологічної роботи Національного банку зі створенням системи електронних платежів. Вирішення цієї проблеми забезпечить рух інвестицій в Україну, вихід цінних паперів українських емітентів на іноземні фондові ринки, буде сприяти прозорості і надійності фондового ринку України.

29. Реальні інвестиції – це вкладення в основний капітал, приріст товарно-матеріальних запасів та нематеріальні активи.

Можна виділити такі види реальних інвестицій: інвестиції оновлення, інвестиції розширення (чисті інвестиції), валові інвестиції.

Реальні інвестиції реалізуються у формі матеріальних активів у таких процесах: оновлення, підтримка діючого виробництва, модернізація, реконструкція, розширення, приріст товарно-матеріальних запасів, перепрофілювання, санація, ліквідація, нове будівництво.

Структура нематеріальних активів у реальних інвестиціях включає: інновації, інтелектуальні інвестиції, індустрію знань.

Інвестиції в основний капітал забезпечують приріст матеріальних активів збільшення виробничих фондів, амортизація яких, у свою чергу, є джерелом подальшого розвитку виробництва.

Інвестування оборотного капіталу необхідне для відтворювальних процесів у виробництві, сприяє його розширенню та збільшенню доходу.

На відміну від фінансових, реальні інвестиції повністю спрямовуються на збільшення виробничого капіталу, тобто в основний капітал і на приріст товарно-матеріальних запасів, а також у нематеріальні активи.

Реальні інвестиції виступають у вигляді:

• Нетто-інвестицій, або початкових інвестицій, які здійснюються на основі проекту або при купівлі підприємства ( фірми);

• реінвестицій (знову вивільнені інвестиційні ресурси, які використовуються на придбання нових засобів виробництва);

Нетто-інвестиції разом із реінвестиціями утворюють брутто-інвестиції.

Можна виділити такі види реальних інвестицій:

• Інвестиції відновлення, що здійснюються за рахунок коштів фонду відшкодування підприємства;

• Інвестиції розширення (чисті інвестиції), що здійснюються за рахунок частини національного доходу або за рахунок фонду чистого накопичення ;

• Валові інвестиції – це інвестиції оновлення і розширення разом.

30. Реальні інвестиції – це вкладення в основний капітал, приріст товарно-матеріальних запасів та нематеріальні активи.

Реальні інвестиції реалізуються у формі матеріальних активів у таких процесах: оновлення, підтримка діючого виробництва, модернізація, реконструкція, розширення, приріст товарно-матеріальних запасів, перепрофілювання, санація, ліквідація, нове будівництво.

Структура нематеріальних активів у реальних інвестиціях включає: інновації, інтелектуальні інвестиції, індустрію знань.

Матеріальна частина реальних інвестицій носить назву капітальних вкладень. Капітальні вкладення – це частина інвестицій, спрямованих на відтворення основних засобів виробничого і невиробничого призначення.

Основними елементами капітальних вкладень є: витрати на будівельно-монтажні роботи; витрати на придбання різних видів обладнання терміном служби не менше 1 року і вартістю більше 100 грн. за одиницю; капітальні роботи і витрати на проектно-дослідну діяльність.

Класифікація капітальних вкладень. Залежно від ознак структура капітальних вкладень розподіляється на: галузеву, технологічну, відтворювальну, територіальну, за формами власності.

Процес планування капітальних вкладень на підприємстві включає два етапи: обчислення необхідного обсягу інвестицій на розрахунковий період; визначення джерел фінансування капітальних вкладень.

Необхідний обсяг капіталовкладень залежить від ситуації яка склалася на ринку.

Джерелами формування майна підприємства, а відповідно і капітальних вкладень, можуть бути: власні фінансові ресурси; амортизаційні відрахування; бюджетні асигнування; кредити комерційних банків і інших юридичних осіб; безоплатні або благодійні внески, пожертвування підприємств, організацій і громадян; інші джерела не заборонені законодавством.

31.

Найпоширенішим об’єктом інвестування є основний капітал, до якого відносять: земельні ділянки; капітальні витрати на покращення землі; будови; машини та обладнання; транспортні засоби; інструменти; приладдя; робоча та продуктивна худоба; багаторічні насадження та ін.

Основні виробничі фонди інвестиційної сфери поділяються на фонди будівельного призначення (будівельні машини та механізми, обладнання силове та виробниче, транспортні засоби всіх видів, виробничі будівлі та споруди, інструменти, контрольно-вимірювальні пристрої, господарський інвентар терміном служби більше 1 року); фонди виробничого призначення (машини, обладнання, передаточні пристрої, транспортні засоби, виробничий інвентар, будівлі, споруди підсобних та допоміжних виробництв, що виділені на самостійний промисловий баланс, які входять до складу підприємств, організацій).

Вкладаючи кошти в основні фонди, інвестор має зробити їх оцінку за повною первісною вартістю або за відновною вартістю.

Первісна оцінка основних фондів є вартість їх придбання або створення, тобто оплачена сума грошових коштів чи їх еквівалентів, або справедлива вартість будівель та споруд визначається за кошторисною вартістю на момент введення в бухгалтерському балансі підприємства, називається, первісною балансовою вартістю основних фондів.

Оцінка за відновною вартістю основних фондів (з урахуванням індексації) установлюється Міністерством економіки і Міністерством фінансів разом з Фондом держаного майна України. Вона здійснюється щорічно після звітного року станом на 1 січня наступного року в Україні.

Оборотний капітал необхідний підприємству для забезпечення безперервності процесу відтворення. На відміну від основного капіталу, оборотний капітал споживається в одному виробничому циклі і його вартість повністю переноситься на вартість виготовленої продукції. Інвестиції в оборотний капітал носять довгостроковий характер.

Інвестування оборотного капіталу включає: інвестиції у оборотні виробничі засоби (запаси сировини, основні та допоміжні матеріали, пальне, запчастини, незавершене виробництво, напівфабрикати власного виробництва тощо) та інвестиції в оборотний капітал (готова продукція, виконані роботи, кошти на рахунках у банках, у розрахунках, касі та ін.)

В інвестуванні оборотного капіталу можна прослідкувати три етапи:

1. Первісне інвестування при створенні підприємства базується на формуванні статутного капіталу підприємства.

2. Підтримка кругообігу капіталу діючого підприємства не потребує довгострокового інвестування коштів, однак не можливо обійтись без активізації короткострокового банківського кредитування.

3. Інвестування у приріст оборотних засобів при розширенні обсягів і масштабів господарської діяльності передбачає пошук додаткових інвестиційних можливостей відносно до довгострокових вкладень для збільшення оборотного капіталу підприємства. Джерелами фінансування можуть бути прибуток підприємства, довгострокові кредити банків, кошти бюджету.

Джерелами оборотних засобів в інвестиційній сфері можуть бути власні фінансові ресурси, позичкові і залучені кошти. Власні оборотні кошти закріплюються за організацією і стають частиною статутного фонду. Позичкові оборотні кошти надаються у тимчасове користування у вигляді авансів і кредитів банку. Залучені кошти – це кредиторська заборгованість усіх видів.

В умовах розвитку ринкової економіки оборотні засоби українських підприємств зазнали негативних змін. Істотно знизилась частка матеріальних оборотних засобів. Це було зумовлено нестачею обігових коштів підприємств через посилення платіжної кризи.

32.

Інноваційні інвестиції – це вкладення в новостворені і вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробництва, адміністративного комерційного або іншого характеру, що суттєво поліпшують структуру та якість виробництва і соц. сфери.

Сучасна економічна теорія розрізняє п’ять основних типів інновацій: -товарна (введення нового продукту);

-технологічна (введення нового методу виробництва);

-ринкова (створення нового ринку товарів або послуг);

-маркетингова (освоєння нового джерела сировини або напівфабрикатів); -управлінська (реорганізація структури управління).

За технологічними параметрами розрізняють інновації продуктові та процесні.

Інноваційний процес – це послідовність подій, під час яких інновація визріває від ідеї до конкретного продукту, технології, послуги і розповсюджується у господарській практиці і суспільній діяльності.

Розрізняють три форми інноваційного процесу: простий внутрішньо організаційний, простий міжорганізаційний, розширений інноваційний процес.

Інноваційна діяльність – діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розроблень і зумовлює виробництво на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг.

Інноваційна діяльність виступає однією з форм інвестування, яке у даному разі здійснюється з метою впровадження досягнень науки і техніки у виробництво та соціальну сферу.

Інноваційна діяльність включає:

1) випуск та розподіл принципово нових видів техніки і технологій;

2) прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

3) реалізацію довгострокових науково-технічних програм з тривалими термінами окупності витрат;

4) фінансування фундаментальних досліджень з метою здійснення якісних змін у системі продуктивних сил країни;

5) розробка та впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, які спрямовані на покращення економічного та екологічного стану.

Обєкти інноваційної діяльності: -інноваційні програми і проекти;

-нові знання та інтелектуальні продукти;

-виробниче обладнання та процеси;

-інфраструктура виробництва і підприємництва;

-сировинні ресурси, засоби їх вдосконалення і перероблення.

33.

Інноваційні інвестиції – це вкладення в новостворені і вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробництва, адміністративного комерційного або іншого характеру, що суттєво поліпшують структуру та якість виробництва і соц. сфери.

Інноваційна діяльність – діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розроблень і зумовлює виробництво на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг.

Інноваційна діяльність виступає однією з форм інвестування, яке у даному разі здійснюється з метою впровадження досягнень науки і техніки у виробництво та соціальну сферу.

Інноваційна діяльність включає:

1) випуск та розподіл принципово нових видів техніки і технологій;

2) прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

3) реалізацію довгострокових науково-технічних програм з тривалими термінами окупності витрат;

4) фінансування фундаментальних досліджень з метою здійснення якісних змін у системі продуктивних сил країни;

5) розробка та впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, які спрямовані на покращення економічного та екологічного стану.

Обєкти інноваційної діяльності:

-інноваційні програми і проекти;

-нові знання та інтелектуальні продукти;

-виробниче обладнання та процеси;

-інфраструктура виробництва і підприємництва;

-сировинні ресурси, засоби їх вдосконалення і перероблення.

Підготовка, обґрунтування, освоєння та контроль за впровадженням інвестицій у нововведення і є інноваційний процес. Головними особливостями його є циклічність, поетапна реалізація нововведень та виключно високий ступінь ризику, пов’язаний з низькою вірогідністю успішного втілення нової ідеї у новому виді продукції (ця вірогідність становить, як правило, близько 9—10 %).

Інноваційний цикл охоплює весь комплекс відносин виробництва та споживання і являє собою період від народження ідеї до її комерційної реалізації. Він включає такі основні етапи:

- дослідження; - розробку; - підготовку до виробництва;

- виробництво; - реалізацію.

34.

Інновації – це новостворені і вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробництва, адміністративного комерційного або іншого характеру, що суттєво поліпшують структуру та якість виробництва і соц. сфери.

Інноваційний процес – це послідовність подій, під час яких інновація визріває від ідеї до конкретного продукту, технології, послуги і розповсюджується у господарській практиці і суспільній діяльності.

Розрізняють три форми інноваційного процесу: простий внутрішньо організаційний, простий міжорганізаційний, розширений інноваційний процес.

Інноваційні інвестиції здійснюються у двох основних формах: шляхом придбання готової науково-технічної продукції; шляхом розробки нової науково-технічної продукції.

Інноваційні інвестиції у формі придбання готової науково-технічної продукції мають наступні види: придбання патентів, придбання „ноу-хау”.

Інноваційні інвестиції у формі розробки нової науково-технічної продукції мають наступні види: розробка нової науково-технічної продукції в рамках самого підприємства; розробка нової науково-технічної продукції сторонніми організаціями на замовлення.

35.

Інновації – це новостворені і вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробництва, адміністративного комерційного або іншого характеру, що суттєво поліпшують структуру та якість виробництва і соц. сфери.

Інноваційний процес – це послідовність подій, під час яких інновація визріває від ідеї до конкретного продукту, технології, послуги і розповсюджується у господарській практиці і суспільній діяльності.

Розрізняють три форми інноваційного процесу: простий внутрішньо організаційний, простий міжорганізаційний, розширений інноваційний процес.

Основними напрямами процесу управління інноваціями є:

• формування загальної потреби в інноваційних інвестиціях,

• вибір і оцінка вартості об’єктів інноваційних інвестицій,

• планування потреби в інвестиційних ресурсах по етапах здійснення інноваційної діяльності,

• визначення ефективності інноваційних інвестицій.

36. Для планування та впровадження інновацій розробляються інноваційні стратегії. Інноваційні стратегії спрямовані на пошук найперспективніших напрямів розвитку організації, випуску нових видів продукції та послуг з використанням наукових досліджень, передових технологій, які забезпечують ефективне використання ресурсів.

Інноваційна стратегія – це узгоджена сукупність управлінських рішень, що впливають на інноваційну діяльність під-в і мають довгострокові наслідки.

У більшості розвинених країн така стратегія охоплює етапи: інноваційний задум, інноваційний проект, інноваційний план, що використовуються для отримання (у названій послідовності), інформаційного забезпечення інноваційного процесу .

Інноваційна стратегія є ціле направлена діяльність щодо визначення важливих напрямків вибору пріоритетів перспективного розвитку підприємства і вироблення комплексу заходів, що потрібні для їхнього втілення.

Інноваційна стратегія - це один із засобів досягнення цілей організацій.

Стратегії взагалі і безпосередньо інноваційні спрямовані на розвиток і використання потенціалу організацій.

Інноваційними стратегіями можуть бути:

- інноваційна діяльність організації спрямована на отримання нових продуктів, робіт і послуг;

- застосування нових методів в НДДКР, виробництві, управлінні;

- перехід до нових організаційних структур;

- застосування нових видів ресурсів, нових підходів до використання традиційних ресурсів.

Загальна потреба в інноваційних інвестиціях у запланованому періоді залежить від обраної інноваційної стратегії підприємства. Розрізняють чотири типи інноваційних стратегій підприємства, які визначають обсяг і види інноваційних інвестицій:

„Все нове - сам”. Цей тип інноваційної стратегії пов'язаний з діяльністю під-в, які самостійно розробляють і першими впроваджують інновації з високим рівнем фін. ризиків, тому вони отримали назву ризикових.

„Швидкий другий”. Підприємство самостійно не розробляє інновацію, але уважно спостерігає за інноваційною діяльністю своїх конкурентів і швидко реалізує здійснену ними інновацію.

„Відставання з мінімальними витратами”.

„Заповнення прогалин”. Реалізація некардинальних інновацій, що потребують істотної перебудови господарського процесу. Цей тип найменш ефективний, але найдешевший.

37. Державною підтримкою інноваційного розвитку підприємств є податкова, амортизаційна, кредитна, митна політика. Особливо помітну роль відіграє податкова політика. Встановлення пільгового оподаткування на розвиток НТП є однією із форм непрямого фінансування сфери науки. В умовах ринкової економіки державний вплив на розвиток науки і техніки здійснюється:

а) державним фінансуванням наукових досліджень, розробок і інноваційного процесу в цілому;

б) проведенням податкової політики, що стимулює НТП;

в) за допомогою фінансово-кредитної політики.

У податковому законодавстві України існують пільги, пов’язані з проведенням наукових досліджень, розробкою й освоєнням нових прогресивних технологій і видів продукції.

При використанні податкових стимулів скорочення бюджетних доходів може перевищувати збільшення вкладень в інноваційний розвиток. Крім того, використання пільгового податкового режиму ускладнює систему оподаткування.

Найчастіше шляхом запровадження податкових стимулів державою підтримуються такі види інноваційної діяльності:

– проведення досліджень та розробок;

– придбання обладнання, призначеного винятково для проведення досліджень та розробок;

– трансфер технологій – придбання патентних та безпатентних ліцензій, прав на об’єкти інтелектуальної власності, результатів досліджень та розробок, послуг технологічного характеру;

– виробниче проектування;

– навчання працівників;

– укладання підприємствами контрактів із дослідниками;

– створення нових інноваційних підприємств.

У країнах Європи використовують такі податкові пільги:

– екстраконцесії – особливі пільги, що дають змогу фірмам фінансувати із своєї податкової бази понад 100% інноваційних витрат;

– податковий кредит – пільга, що дає можливість фірмам фінансувати певний відсоток своїх інноваційних витрат з податкових зобов’язань.

В Україні Законом „Про інноваційну діяльність” встановлено особливості в оподаткуванні інноваційної діяльності, зокрема, передбачено, що 50% суми податку на прибуток, одержаного від виконання інноваційних проектів, залишається у розпорядженні підприємств. Ці кошти зараховуються на їхні спеціальні рахунки з подальшим використанням лише для фінансування інноваційної, науково-технологічної діяльності й розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз.

Поряд із розглянутою вище пільгою зі сплати податку на прибуток передбачені й пільги зі сплати ПДВ, земельного податку, особливий режим митного регулювання, а також державна фінансова підтримка суб’єктів інноваційної діяльності.

Слід зазначити, що застосування фінансових методів державного стимулювання інноваційної діяльності, зокрема, пільг зі сплати податків є необхідною, але недостатньою умовою. Без застосування поряд із ними інших заходів державного впливу, наприклад: створення системи інформаційного забезпечення учасників інноваційної діяльності; створення сприятливих умов для розвитку інноваційних структур, що забезпечуватимуть комерціалізацію результатів НДДКР (венчурних фондів, технологічних парків, бізнес-інкубаторів, промислово-фінансових груп, інжинірингових центрів); забезпечення трансферу технологій з державного сектора до приватного; надання державою консультаційних послуг суб’єктам інноваційної діяльності; створення дієвої системи охорони та захисту (в тому числі й судового) інтелектуальної власності досягти очікуваних результатів неможливо.

Додаткове джерело коштів на інноваційний розвиток підприємства одержують при проведенні державою політики прискореної амортизації фондів. Існують дві основні моделі прискореної амортизації: зниження терміну перенесення вартості устаткування, а також встановлення підвищених норм амортизаційних відрахувань у перші роки його експлуатації і знижених – у наступні. В умовах високої інфляції необхідна також систематична переоцінка вартості основних фондів із тим, щоб уникнути знецінювання і втрати стимулюючих функцій амортизаційних відрахувань.

38.

Венчурне підприємництво – це діяльність, спрямована на здійснення „ризикованих” проектів, як правило інноваційного характеру, з метою одержання прибутків.

Для створення фірми потрібні три важливих умови:

-ідея нововведення (новий продукт, технологія або послуга);

-підприємець, готовий на основі такої ідеї створити фірму;

-капітал, що спеціалізується на фінансуванні малих фірм.

В залежності від джерел фінансування розрізняють: незалежні венчурні фірми (чистий венчур); зовнішній венчур (венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами, компаніями); внутрішній венчур.

Збільшення кількості венч. фірм пояснюється чинниками:

- необхідність розробки принципово нових продуктів і технологій;

- відокремленість від великого поточного вир-ва і обмеж. У науково-творчій діяльності.

- наявність стійкої пропозиції на інвестиційному ринку.

- можливість швидкого збагачення у результаті інвестиційної праці.

Стратегія венчурного бізнесу полягає у тому, що венчурний капіталіст отримує прибуток двома шляхами:

1. Продаж своєї частини ерез певний час;

2. Збереження своєї участі у капіталі компаній з метою реінвестування в об’єкт.

39. За умов реформування економіки Укр. та її орієнтації на входження у європейську спільноту перехід на новий щабель соц.-ек. розвитку означає пошук нових джерел фінансування для модернізації виробничої наявної та активізації потенційної інноваційної діяльності.

Джерелом для такого швидкого переходу являється венчурний капітал. Він є елементом сукупного господарського механізму, що дозволяє реалізовувати нововведення на найкритичних етапах їхнього освоєння і комерціалізації за умов великого господарського ризику.

Венчурний бізнес — сфера підприємницької діяльності, пов’язана з реалізацією ризикових проектів, ризикових інвестицій головним чином у сфері науково-технічних новинок. Фінансування беруть на себе банки, інвестиційні компанії, спеціалізовані венчурні фірми або юридично самостійні організації, зазвичай у формі товариств з обмеженою відповідальністю. Галузева належність проектів технічних новинок, що пропонуються авторами, ролі не відіграє. Цей вид бізнесу пов’язаний з великим ризиком, тому його часто називають ризиковим.

Країни з наздоганяючою та мало розвиненою економікою створюють привабливі умови для венчурних підприємців та менеджерів із США та інших передових країн. Наприклад, Ізраїль шляхом співфінансування приватних фондів і ухвалення частини ризиків на державу зумів порівняно швидко залучити іноземних венчурних інвесторів і менеджерів та перейняти їхній досвід.

У Сінгапурі інвестиції проводилися в країну в 1980-х роках у Силіконову долину, прибуток там же реінвестувався. Поступово в сінгапурців склалися з американськими венчурними підприємцями і менеджерами міцні зв'язки. І таким чином зародився венчурний бізнес у Сінгапурі.

Таким подібним шляхом сьогодні іде й Україна. Венчурний бізнес діє в нашій державі порівняно недовго. Історія його розвитку ще досі коротка.

Так 2006 рік став роком активного розвитку ринку спільного інвестування в Україні. Швидкими темпами зростали кількість суб'єктів ринку, вартісні показники обсягу ринку, відчутні досягнення показав ринок і за якістю управління активами.

Причиною різкого збільшення питомої ваги венчурних фондів у загальної кількості інвестиційних фондів є те, що відповідно до Закону України “Про інститути спільного інвестування було введено сприятливий режим функціонування венчурних фондів, зокрема податкові стимули і полегшені процедури адміністрування.

Отже, ринок спільного інвестування все більше проявляє себе як потужний сегмент фінансового ринку України.

В той же час, збільшення капіталізації венчурних фондів в Україні на сьогодні не приводить до адекватного зростання інвестиційних потоків в інноваційні сектори економіки: спеціалізація венчурних фондів на інвестиціях в новостворені інноваційні компанії є винятковою. Основними акцепторами інвестицій венчурних фондів є компанії зі сфер нерухомості та будівництва, фінансів, харчової, хімічної промисловості, с/г.

Основні причини такого явища:

· інвестиції в окремі галузі традиційної економіки мають надвисокий рівень доходності за відносно короткий термін інвестування та за умов суттєво низького рівня ризику;

· можливість використання організаційної форми венчурних фондів як інструменту зниження податкових витрат.

Варто зазначити, що український ринок венчурного інвестування істотно відрізняється від іноземних ринків. На світовому ринку основними сферами інвестування венчурного капіталу є вир-во напівпровідників, електронних новинок, комп’ютерної техніки, біотехнологій, інформаційної безпеки, генної інженерії. В перспективі знаходиться розробка нанотехнологій. Найпривабливішими сферами для інвестицій в Укр. є будівництво, переробка с/г продукції, харчова промисловість, роздрібна торгівля. Така галузева дискримінація властива для України, тому що ці галузі є привабливими, розповсюдженими та мало ризиковими в Укр.

Венчурні фонди сьогодні змушені працювати на відносно невеликих за розмірами ринках, які на даному етапі характеризує низька конкуренція серед виробників товарів і послуг, а також достатньо невисока платоспроможність населення.

Звертаючи свою увагу на зарубіжний досвіт венчурного інвестування, Україні варто вирішити такі завдання:

· Оцінка інвестиційного потенціалу у високотехнологічній сфері.

· Надання посередницьких послуг виробникам і споживачам наукоємних проектів.

· Підвищення освітнього рівня підприємців та усіх зацікавлених осіб у сфері венчурного бізнесу.

Отже, венчурний бізнес в Укр. перебуває в початковій стадії. Провівши ряд економічних реформ та перейнявши світовий досвід, Україна зможе привернути до себе увагу світових країн-інвесторів та залучити в свою економіку значний венчурний інвестиційний капітал, налагодити ділові стосунки та взаємини із потенційними світовими партнерами.

40. Об’єкти інтелектуальних інвестицій класифікуються за видами інтелектуальної власності на:

Винахід (корисна модель) — це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Право власності на винахід засвідчується патентом терміном дії 20 років, корисна модель патентується на 5 років з можливим подовженням терміну ще на 3 роки.

Промисловий зразок — це результат творчої діяльності людини у сфері художнього конструювання. Таким результатом може бути форма, малюнок, ін. Патенти на промислові зразки видають терміном на 10 років з можливим подовженням терміну ще до 5 років.

Знак для товарів і послуг — це позначення, за яким товари та послуги одних виробників відрізняються від товарів та послуг інших.

В Україні об’єкти інтелектуальної власності реєструються у Державному комітеті України з питань інтелектуальної власності.

Об’єктами інтелектуальної власності можуть бути також наукові теорії, математичні методи, плани, правила, програми для обчислювальної техніки, художні твори тощо.

Залежно від виду інтелектуальна власність по-різному реалізується на ринку інтелектуальних товарів і послуг. У більшості випадків інтелектуальні товари та послуги стають об’єктом інвестицій, однак вони можуть бути реалізовані й на споживчому ринку. Інвестор придбаває інтелектуальні товари та послуги для використання в інвестиційній (підприємницькій) діяльності з метою подальшого отримання доходу. Тому вкладення в інтелектуальну власність можуть носити назви інтелектуальних інвестицій.

Інтелектуальні інвестиції здійснюються у вигляді:

1. придбання виключних прав користування — купівля патентів, ліцензій на винахід, промислові зразки, товарні знаки;

2. придбання інформаційних послуг через наймання різного роду спеціалістів — вчених і практиків за контрактом чи у вигляді разового придбання інформаційних послуг (консультування, експертиза, рекомендації та ін.);

3. придбання науково-технічної продукції, тобто інтелектуальних товарів у матеріальній формі (проектно-кошторисної документації, програм, методик, ноу-хау);

4. вкладень у людський капітал, тобто витрат на освіту, підготовку та перепідготовку кадрів, навчання тощо.

Фінансування інтелектуальних інвестицій може здійснюватися за рахунок трьох джерел: бюджетних асигнувань і коштів державних підприємств; приватно-підприємницького капіталу; спонсорських коштів, субсидій окремих фірм чи приватних осіб.

41. Об’єкти інтелектуальних інвестицій класифікуються за видами інтелектуальної власності. В першу чергу це винахід, корисна модель, промисловий зразок, знак для товарів та послуг.

Винахід (корисна модель) — це результат творчої діяльності людини в будь-якій галузі технології. Право власності на винахід засвідчується патентом терміном дії 20 років, корисна модель патентується на 5 років з можливим подовженням терміну ще на 3 роки.

Промисловий зразок — це результат творчої діяльності людини у сфері художнього конструювання. Таким результатом може бути форма, малюнок, ін. Патенти на промислові зразки видають терміном на 10 років з можливим подовженням терміну ще до 5 років.

Знак для товарів і послуг — це позначення, за яким товари та послуги одних виробників відрізняються від товарів та послуг інших. Право власності на знаки засвідчується свідоцтвом на термін 10 років з можливим наступним періодичним подовженням щоразу на 10 років.

В Україні об’єкти інтелектуальної власності реєструються у Державному комітеті України з питань інтелектуальної власності (Держпатент України).

Об’єктами інтелектуальної власності можуть бути також наукові теорії, математичні методи, плани, правила, програми для обчислювальної техніки, художні твори тощо.

Залежно від виду інтелектуальна власність по-різному реалізується на ринку інтелектуальних товарів і послуг. У більшості випадків інтелектуальні товари та послуги стають об’єктом інвестицій, однак вони можуть бути реалізовані й на споживчому ринку. Інвестор придбаває інтелектуальні товари та послуги для використання в інвестиційній (підприємницькій) діяльності з метою подальшого отримання доходу. Тому вкладення в інтелектуальну власність можуть носити назви інтелектуальних інвестицій.

Інтелектуальні інвестиції здійснюються у вигляді таких форм:

• придбання виключних прав користування — купівля патентів, ліцензій на винахід, промислові зразки, товарні знаки;

• придбання інформаційних послуг через наймання різного роду спеціалістів — вчених і практиків за контрактом чи у вигляді разового придбання інформаційних послуг (консультування, експертиза, рекомендації та ін.);

• придбання науково-технічної продукції, тобто інтелектуальних товарів у матеріальній формі (проектно-кошторисної документації, програм, методик, ноу-хау);

• вкладень у людський капітал, тобто витрат на освіту, підготовку та перепідготовку кадрів, навчання.