КПЗК / Ріяка - Конституційне право зарубіжних країн, 2006

створені також арбітражні комісії і арбітражні суди з трудових

спорів (від повіту та нижче), їх рішення не є остаточними, їх мож на оскаржити в народному (державному) суді.

Конституція закріплює деякі загальновизнані принципи пра восуддя, в тому числі право обвинуваченого на захист, рівність громадян при розгляді справ, право громадян різних національ ностей використовувати свою рідну мову в судочинстві.

Суди розглядають справи, як правило, колегіально, деякі кри

мінальні справи – за участю народних засідателів, які обирають ся колективами підприємств, установ і за місцем проживання. Нескладні цивільні й незначні кримінальні справи можуть бути розглянуті одноособово суддею.

Прокуратура. Прокурори здійснюють нагляд за законністю,

підтримують обвинувачення у суді, беруть участь у розгляді дея ких цивільних справ, якщо це викликано інтересами держави; ведуть розслідування більш складних кримінальних справ, за які призначаються суворі міри покарання (слідчі дії в цих випадках

проводять слідчі при прокуратурах).

Вищий орган прокуратури – Верховна народна прокуратура на чолі з генеральним прокурором. На місцях створюються місцеві народні прокуратури, в армії – військові прокуратури. Є також транспортні й інші прокуратури. Місцеві прокуратури можуть

створювати свої відділення в лісових районах, у районах гірничо

добувної промисловості й інших місцях.

Прокуратура будується на строгій централізації, вона органі

заційно відділена від судів. Законодавство про прокуратуру ви магає від неї підтримувати тісний зв’язок з масами, вміти розріз няти і правильно розв’язувати, з одного боку, протиріччя між на родом і його ворогами, а з іншого – протиріччя серед народу.

Генеральний прокурор призначається ВЗНП, члени Верхов ної народної прокуратури – Постійним комітетом ВЗНП, місцеві

прокурори – генеральним і вищестоящими прокурорами.

§ 6. Національно>державний устрій

Особливість національно державного устрою КНР відбита в

конституційно закріпленому значенні Китайської Народної Рес публіки як «єдиної багатонаціональної держави» (ст. 22). Така форма державного устрою – «єдиного і неподільного», «унітар ного» зумовлюється, на думку китайських теоретиків, «реально

існуючими умовами Китаю», у тому числі й особливостями на

ціональних відносин у країні. В цих умовах у Китаї прийнята лише

політика районної національної автономії для вирішення націо нального питання в країні.

Районна національна автономія в КНР не має характеру на

ціональної державності (до того ж, і право націй на самовизна

чення не фігурує в жодному законодавчому акті в КНР). Це адмі ністративна автономія. Райони національної автономії являють собою місцеві адміністративні райони, що перебувають під єди

ним керівництвом держави і є невід’ємною її частиною. Такі ра

йони утворюються в місцях компактного проживання нехансь ких національностей (ст. 12 Конституції).

Головні положення з національного питання сформульовано

в Конституції (розділ 6, статті 112–122). У Законі районної на

ціональної автономної Китайської Народної Республіки від 1 жовт ня 1984 р., в основу якого покладено положення Конституції КНР 1982 р., коло основоположних ідей щодо національно державно го устрою КНР викладається більш конкретизовано, в уточнених формуваннях. Особлива увага в Законі звертається на забезпе чення прав самоврядування. Районна національна автономія виз

начається у ньому не тільки як основна лінія у вирішенні націо

нального питання в КНР, а й як найважливіший елемент політич ної системи держави. Відповідно до Закону (ст. 6) органи самоврядування районів національної автономії можуть вжива ти певних заходів для прискорення економічного та культурного розвитку національних районів. Однак при цьому вони повинні ставити інтереси держави на перше місце та виконувати завдан ня, які визначають вищестоящі державні органи (ст. 7). Законом установлюється процедура обов’язкових консультацій вищесто

ящих органів з органами самоврядування у разі необхідності зміни кордонів автономної одиниці. Такі зміни повинні затверджува тися Державною Радою (ст. 14). У статті зазначається, що всі на родні уряди районів національної автономії є адміністративними органами, які перебувають під єдиним управлінням Держради. У Законі докладно регламентуються норми представництва в ЗНП автономних одиниць національностей, крім того, що здійснює автономію. Конкретно розглядається захист інтересів неханців у господарській сфері, надання їм різних пільг і переваг з метою

покращення економічної ситуації в національних районах. Зако ном про автономії гарантується можливість самостійного вирі

шення органами самоврядування господарських питань місцево

го значення. При цьому самостійні рішення місцевих органів у

даній області повинні бути затверджені Державною Радою та іншими вищестоящими державними органами.

У 80 х роках (після прийняття Конституції) процес створення автономних національних районів у місцях компактного прожи

вання неханських національностей був практично завершений.

Тепер у КНР нараховується п’ять автономних одиниць вищого сту пеня – автономних районів (або областей), що за своїм адміністра тивним статусом відповідають провінціям. У деяких із них є націо нальні автономні одиниці нижчих ступенів – автономні повіти та

автономні округи: 31 автономний округ, що територіально відпо

відає звичайним округам провінцій (кожний округ складається з кількох повітів) і 104 автономних повіти. Таким чином, усього в КНР нараховується 140 одиниць районної національної автономії.

§7. Адміністративно>територіальний поділ

Змоменту утворення КНР залишається фактично без змін

триланковий поділ на провінційну, повітову та волосну ланки. Деякі зміни були пов’язані в основному з уточненням кордонів, найменувань тих чи інших адміністративно територіальних оди ниць і географічних об’єктів, збільшенням або зменшенням їх кількості тощо.

У рамках структури, що існувала раніше, відбувалися й певні

зміни, що визначалися, головним чином, соціально економічни ми чинниками – кооперуванням села та індустріалізацією, що спричиняла збільшення кількості населених пунктів міського типу й розвиток існуючих міст.

Сучасний адміністративно територіальний поділ установлено Конституцією 1982 р. Відповідно до положення Конституції (ст. 31)

уКНР можуть створюватися «особливі адміністративні райони», режим яких визначається «з урахуванням конкретної обстановки» законами, що застосовуються Всекитайськими зборами народних

представників. З 1999 р. статусом особливого адміністративного округу користується Гонконг з 5 мільйонним населенням. Пла

нується в межах політики возз’єднання країни з Тайванем.

Розділ 30

Основи конституційного права Японії

Держава у Східній Азії, яка розташована на чотрирьох остро вах – Хоккайдо, Хонсю, Сикоку, Кюсю та численних невеликих островах. Територія – 372,2 тис. кв. км. Столиця – м. Токіо. Насе

лення – 126,2 млн чоловік. Офіційна мова – японська.

§ 1. Конституція

Поразка Японії у Другій світовій війні та її окупація війська ми США були основною причиною, яка визначила докорінну лом ку застарілих конституційних та адміністративних норм. Осно вою післявоєнної перебудови суспільства стала Декларація, яку підписали глави урядів США, Великобританії, Китаю та Радянсь кого Союзу в червні 1945 р. у Потсдамі.

У жовтні 1945 р. Прем’єр міністр Японії Кіндзюро Сідехара сформував спеціальну комісію з вивчення питань конституцій ної реформи і перед її учасниками поставив завдання – поєднати закладені в Конституції Японської Імперії прусські великодер жавницькі принципи із вимогами демократизації суспільства. В лютому 1946 р. японський уряд надрукував цей проект, який вно сив значні зміни до Конституції 1889 р. Однак цей законопроект не відповідав духу Потсдамської декларації, і Далекосхідна комі сія відхилила його. А вже в березні уряд вніс на розгляд Парла менту проект генерала Дугласа Макартура, який був розробле ний в штабі американських окупаційних військ. Нова Конститу ція була прийнята Парламентом у жовтні 1946 р., промульгована Імператором і надрукована 3 листопада 1946 р. Через шість місяців – 3 травня 1947 р. – вона набула чинності.

Структурно Конституція Японії складається з 11 глав і 103 статей, які послідовно регулюють: статус імператора; відмову від війни; права і обов’язки народу; діяльність Парламенту, Кабінету і судової влади; державні фінанси; місцеве самоврядування; про цедуру зміни Конституції.

Нова Конституція відрізняється від Конституції Мейдзі з ба гатьох важливих аспектів. Основними є:

–особа Імператора більше не визнається священною й існує лише як символ держави і об’єднує нації, а єдиним носієм дер жавного суверенітету стає народ (ст. 1);

–принцип розподілу влади здійснюється на більш демокра тичній основі. Імператор вже не володіє виконавчою владою. Він має право виконувати лише ті державні функції, котрі визначені

вКонституції. Наприклад, він лише формально затверджує при значення Прем’єр міністра і головного судді Верховного суду (ст. 4).

Парламент призначає Прем’єр міністра, а головного суддю – Ка

бінет міністрів. Тільки із згоди Кабінету міністрів Імператор про голошує від імені народу закони та договори, скликає сесії Пар ламенту, присуджує нагороди (гл. 1);

–коло основних прав і свобод людини значно розширилося (гл. 3);

–Японія «відмовляється від війни як суверенного права нації,

а також від загрози або застосування збройної сили як засобу ви

рішення міжнародних спорів» (ст. 9);

–ліквідуються всі аристократичні інститути (ст. 14). Колиш ня Палата перів замінюється Палатою радників, члени якої оби раються як представники свого народу;

–місцеве самоврядування здійснюється в широких масшта бах (статті 92–95).

До особливостей Конституції 1947 р. можна віднести більш

чітке закріплення трьох принципів: принципу народного сувере нітету, принципу додержання основних прав і свобод громадян і

принципу пацифізму.

Принцип народного суверенітету як основи державної влади

вяпонському конституційному праві з’явився вперше і закріпле

ний в преамбулі та в ст.1 Конституції. Вищим органом державної

влади і єдиним законодавчим органом є Парламент (ст. 41). Конституція містить широкий перелік особистих, політичних

і соціально економічних прав і свобод громадян (статті 10–40).

Особливе значення має ст. 9 Конституції, в якій закладені по

ложення про відмову від війни і створення регулярних збройних сил. Включення до Конституції даної статті мало за мету запобіг

ти відродженню японського мілітаризму. З одного боку, вона є постійним об’єктом критики реакційних сил країни, а з іншого – виступає перешкодою для здійснення Японією своїх міжнарод

них зобов’язань, таких як участь Японії як члена ООН в комп

лектації міжнародних збройних сил, однак поки це компенсуєть ся участю у миротворчих місіях (Камбоджа, Мозамбік, Руанда) і в рятувальних операціях. На сьогодні функцію збройних сил ви конують японські сили самооборони, які були створені в 1950 р. як «резервний поліцейський корпус» після початку війни в Кореї.

Контроль за дотриманням Конституції покладений на суди. Конституція не забороняє нижчим судам проводити конституцій ний нагляд, однак встановлює, що остаточне рішення з таких пи тань приймає тільки Верховний суд. Юридичною основою для інституту конституційного нагляду є норма ст. 98, яка проголо шує, що «Конституція є Верховним законом країни, і ніякі зако ни, укази, рескрипти або інші державні акти, які суперечать у ціло му або в частині її положенням, не мають законної сили».

Слід звернути увагу, що Конституція 1947 р. ще жодного разу не переглядалася, хоча питання про відміну або перегляд окре мих її статей стояло вже з перших днів її прийняття. Критика, в основному, стосувалася «імпортного», нав’язаного країні харак теру Конституції. Дуже гостра боротьба розгорнулася навколо відміни або зміни «мирної» ст. 9, щодо котрої застосовується роз ширене тлумачення Конституції.

Зауважимо, що однією з причин конституційної стабільності Японії – є «жорсткий» порядок змін основного закону, який вста новлює ст. 96: «Зміни Конституції здійснюються з ініціативи Пар ламенту та зі згодою не менш як двох третин загальної кількості членів обох палат і далі представляються на затвердження наро ду». Затверджені таким чином зміни виносяться на спеціальний референдум або на розгляд Парламенту після його нових виборів (можливість ратифікації визначається рішенням Парламенту). Треба пояснити, що існуючий в Японії баланс політичних сил не дозволяє партіям, які виступають за внесення змін до Конституції, досягти в Парламенті необхідного для цього кворуму.

§ 2. Основи правового статусу особи

Важливим чинником у становленні нового конституційного порядку в Японії було визнання нової ролі особистості як актив ного носія прав і свобод. Після капітуляції в 1945 р. в Японії скла лася система цінностей, яка поєднувала її власні традиції із захід ною концепцією цивільних прав і свобод, причому в галузі прав

людини японська концепція запозичила теорію природного пра ва із західноєвропейської. Всі державні інститути і закони базу ються на ідеї гідності і цінностей людської особистості. Однак у Конституції підкреслюється, що «...народ повинен утримуватися від будь яких зловживань свободами і правами і несе постійну відповідальність за виконання їх в інтересах суспільного добро буту» (ст. 12).

Відповідно до ст. 11 Конституції «народ безборонно корис

тується всіма основними правами людини», котрі, будучи гаран

товані Конституцією, «надаються сучасному і майбутнім поколін ням як непорушні вічні права». Із цього формулювання можна зробити висновок про те, що Конституція виходить із концепції «наданих прав».

У певній кількості статей говориться, що вказані в них права не належать, а гарантуються, причому невизначеному колу

суб’єктів. І останнє, суб’єктом цілого ряду прав Конституція вва

жає не окремих індивідів, а народ. Наприклад, саме за народом визнається «невід’ємне право обирати публічних посадових осіб

ізвільняти їх від посади». Всі публічні посадові особи є слугами всього суспільства, а не певної її частини (ст.15, частини 1 та 2).

Основні права і свободи громадян розглядаються як абсолютні

іпритаманні людині від народження, які не можуть бути пору

шені навіть шляхом видання Парламентом відповідних законів.

Конституція встановила, що «всі люди повинні поважатися як особистості» (ст. 13), вони «рівні перед законом і не можуть підля

гати дискримінації в політичному, економічному і соціальному

відношеннях за мотивами раси, релігії, статі, соціального поло ження, а також походження» (ст. 14). Великим завоюванням де

мократичних сил Японії стало включення до Конституції поло

жень про свободу думки, совісті, віросповідання, зборів, об’єднань, слова, друку й інших способів прояву особистості (статті 19–23). Особливе місце займає положення про рівність чоловіка та жінки,

рівність у шлюбі (ст. 24) та рівність при заміщенні державних по

сад (ст. 44).

Важливе значення в Конституції набуває ст. 10 про умови гро

мадянства, які визначаються законом. Таким законом був Закон про підданство Японії від 4 травня 1950 р., який замінив Закон про підданство 1900 р. Особливість чинного закону полягає в тому, що, вживаючи термін «підданство», він вступає у формальне про

тиріччя із вказаною статтею Конституції та конституційним прин

ципом народного суверенітету. Адже навіть у Великобританії та Канаді, які не пройшли через такі радикальні конституційні пе ретворення і формально не наголошували на принципі народно

го суверенітету, діє закон про громадянство, а не про підданство, як в Японії.

Громадянство набувається головним чином за народженням на основі дії принципу крові, якщо навіть дитина народилася поза шлюбом, а мати дитини є піддана Японії.

Право підстави застосовується у двох випадках: коли дитина

народилася на території Японії, а батько і мати невідомі, а також

коли вони не мали громадянства.

Натуралізація відповідно до японського закону – набуття підданства з дозволу влади – стає чинною тільки після того, як в офіційному віснику з’явиться повідомлення про рішення міністра юстиції на прохання повнолітнього іноземного громадянина. Але до цього громадянин повинен прожити в Японії не менш ніж п’ять

років.

Припинення підданства також може мати місце навіть після

появи надрукованого повідомлення міністра юстиції. Як ми ба чимо, і в цьому є особливість Японії, в питаннях набуття та при пинення громадянства особливу роль відіграють міністр юстиції

іапарат міністерства. Ті питання щодо громадянства, які в Японії вирішує міністр юстиції, в інших державах вирішує глава дер

жави.

Вяпонській Конституції знайшли своє відображення всі три

основні групи прав, свобод та обов’язків громадян: особисті

(цивільні), політичні та економічні, соціальні і культурні.

Особисті права і свободи надають конституційного захисту

приватному життю громадян, свободу людині від втручання дер

жави. Право на «життя, свободу і прагнення до щастя» закріплює

ст. 13. Також Конституційне право на життя ми знаходимо в ст. 36, яка забороняє застосування катувань та жорстких покарань:

«Ніхто не може бути позбавлений життя або свободи або підда ний покаранню інакше як відповідно до процедури, встановленої законом». Право на життя включає в себе також право на безпеку

іправо на сприятливе навколишнє середовище, що належить до так званого «нового права».

Право на свободу думки та совісті (ст. 19) відображене в осо бистих правах у духовній сфері і передбачає свободу від ідеолог ічного нагляду. Японія є світською державою, і тому Конститу ція визнає свободу релігії, і крім того, «держава і її органи повинні утримуватися від проведення релігійного навчання та будь якої релігійної діяльності» (ст. 20).

Конституція закріплює «право кожного на недоторканність житла, документів і майна..,таємницю особистого життя і кому

нікацій» (ст. 35). Стаття 22 надає кожному право вільного пере

сування, поселення, а також вибору професії. «Свобода виїзду для всіх за кордон і свобода відмови від свого громадянства не повин на порушуватися» – так записано в цій статті.

Конституція Японії в достатньо широкому обсязі встановлює кримінально правові й процесуальні гарантії особистих прав і сво бод. За американським зразком Конституція проголошує прин

цип «привілеїв проти самозвинувачення»: «Ніхто не може бути

примушений давати свідчення проти себе. Визнання, зроблене під примусом, під катуванням або під загрозою.., не може розгляда тися як доказ» (ст. 38). Ніхто не може бути заарештованим без достатньої підстави (ст. 34). Арешт може проводитися тільки «за наявності наказу компетентного працівника органів юстиції», на казу, в котрому вказано причини злочину за який особу заареш

товують (ст. 33). Стаття 39 забороняє «притягнення до криміналь

ної відповідальності двічі за один і той самий злочин». Право на неупереджений суд, розгляд і захист у судовому процесі сформу

льовано в ст. 37 Конституції.

Політичні права пов’язані з участю в політичному житті дер жави і управлінні державними справами. Японська Конституція

надає громадянам виборче право (статті 15, 44, та 93) і право по

дання «мирної петиції» (ст. 16), причому Основний закон визна чає коло питань, з котрих може бути подана петиція. До них нале жать: відшкодування шкоди, зміщення публічних посадових осіб,

введення, відміна або внесення змін до законів, указів або розпо

ряджень. До політичних свобод належать також свобода зборів і об’єднань, свобода слова, друку і всіх інших форм висловлення

думок (ст. 21).

З’ясування соціально економічних прав і свобод тісно пов’яза но із концепцією соціальної держави, ядром якої є принцип відпо

відальності держави за забезпечення розвитку суспільного добро

буту, соціального забезпечення та народного здоров’я. Ці ідеї знай шли відображення в ст. 25 японської Конституції. Важливими еле ментами правового статусу індивіда є приватна власність, яка вклю чає право володіти, користуватися, наслідувати та мати прибуток. Право приватної власності визнається в Японії як соціально обу мовлене, тобто, воно не повинно вступати в суперечність із сус пільним добробутом (ст. 29). Конституція також передбачає право громадян на працю (ст. 27), заборону примусової праці (ст. 18),

право на підтримання мінімального рівня здоров’я і культурного

життя (ст. 25), право на освіту, в тому числі і на обов’язкову безоп латну освіту (ст. 26), свободу наукової діяльності (ст. 23).

Конституційні обов’язки громадян знаходяться в тісному кон такті із конституційними правами і свободами. Інколи обов’язки сформульовані не прямо, наприклад, обов’язок працювати (ч. 1 ст. 27), а побічно, наприклад, обов’язок сплачувати податки сфор

мульований в Конституції таким чином: «Населення підлягає опо

даткуванню у відповідності із законом» (ст. 30), забезпечення обо в’язковою освітою дітей, які знаходяться на піклуванні (ст. 26).

Конституція Японії також містить і гарантії додержання ос новних прав і свобод. Основою юридичної гарантії є контроль за конституційністю нормативних актів і відповідальність за пору шення конституційних прав і свобод, що здійснює судова влада.

§ 3. Вищі органи державної влади

Імператор. Імператорська династія Японії вважається однією

з найстаріших спадкових династій в світі. Як стверджують істо

ричні джерела, перший імператор вступив на японський трон в 660 р. до н. е., а сучасний імператор – 125 й. Царювання кожного імператора представляє собою еру, котра починається з дати всту

пу на трон нового імператора (з 1989 р. починається ера Хейсей –

ера правління Імператора Акіхіто).

Після Другої світової війни статус Імператора змінився. Відсутність у післявоєнній Конституції положень про форму правління створює основу для існування різних поглядів із цього питання. Найбільш поширене сьогодні міркування, що сучасна Японія – парламентська салічна монархія.

Статус Імператора в Японії має свої особливості. Для того щоб найкраще уявити собі його реальну владу, необхідно звернутися