КПЗК / Ріяка - Конституційне право зарубіжних країн, 2006

пільні відносини, які визначені Конституцією, решта регулюєть ся актами виконавчої влади. Цим обумовлено те, що акти, які підписуються Президентом, не розглядаються як звичайні підза конні акти, прийняті на основі й для виконання закону. Тому ор донанси і декрети, що підписуються Президентом, є самостійни ми нормативно правовими актами, які виконують у регулюванні окремих суспільних відносин таку саму роль, що і закон.

Визнання Конституційною радою законодавчого акта як та

кого, що не відповідає вимогам ст. 34 Конституції, надає право

регламентарній владі змінювати і замінювати цей закон власни ми нормативними актами.

УКонституції визначені важливі повноваження Президента щодо зовнішніх відносин, оборони і безпеки. Він представляє краї ну в міжнародних відносинах; акредитує надзвичайних послів і посланників в іноземних державах, а надзвичайні посли та послан

ники цих держав акредитуються при ньому; веде переговори про

укладення міжнародних договорів і ратифікує їх, крім тих, для ратифікації яких потрібний закон, а для територіальних питань – ще й згода заінтересованого населення.

Особливо важливе значення має не передбачене Конституцією право Президента вводити в дію стратегічні ядерні сили, що на дане йому 1964 р. звичайним декретом уряду.

Усфері судової влади повноваження Президента істотно роз

ширені порівняно з Четвертою республікою. Крім традиційного для глави держави права помилування Президент став активно

впливати на склад і діяльність Вищої ради магістратури, входячи

до складу обох її відділень і головуючи в ній. Це повноваження ефективно сприяє Президенту у виконанні важливої функції га

ранта незалежності судової влади.

На практиці Президент має більші повноваження, ніж ті, що належать йому за Основним законом. Так, він приймає рішення, якими втручається в компетенцію уряду, коли в парламенті є «од

ноколірна» з Президентом більшість, тобто коли Президент і пар

ламентська більшість належать до однієї політичної партії. Президент республіки за Конституцією політично не є відпові

дальним. Він може бути засуджений лише за державну зраду, склад якої офіційно не визначений. Обвинувачення може бути висунуто йому тільки обома палатами парламенту, що повинні

прийняти ідентичне рішення відкритим голосуванням і абсолют

ною більшістю голосів своїх членів. Судить Президента в цьому разі Високий суд правосуддя, члени якого, відповідно до ч. 2 ст. 67 Конституції, обираються в рівній кількості Національними зборами і Сенатом зі свого складу після кожного повного або част кового поновлення палат. Високий суд правосуддя складається з 24 суддів і 12 заступників.

Увипадку віддання парламентом Президента під суд слідча комісія, яка щорічно призначається Бюро Касаційного суду в

складі п’ятьох постійних членів і двох заступників, проводить

розслідування. Після цього Високий суд правосуддя схвалює таємним голосуванням і абсолютною більшістю голосів рішення про винність Президента, його співучасників і посібників, про міру покарання, якщо винність буде встановлена. Ці рішення оскар женню не підлягають. На практиці Високий суд правосуддя ще не розглядав подібних справ.

Офіційна резиденція Президента – Єлисейський палац. Пре

зиденту допомагає в його діяльності особистий апарат, що сягає кількох сотень чоловік. Апарат Президента складають: кабінет, генеральний секретаріат, військовий комітет, чиновник для особ ливих доручень. Усі співробітники Єлисейського палацу призна чаються та звільняються Президентом на його власний розсуд.

Уряд – колегіальний орган, що здійснює поряд або разом із

Президентом Республіки виконавчу владу. У Конституції розділ

про уряд розміщено одразу після розділу про Президента і перед розділом про парламент, що вже саме по собі свідчить про те зна

чення, яке надавали цьому інституту автори Конституції.

Уряд Франції має своєрідну структуру. Він виступає у формі Ради міністрів, що об’єднує усіх його членів під головуванням

Президента. Засідання у разі відсутності Президента іменуються

Радою кабінету. Як уже зазначалося, Прем’єр міністр може голо вувати в Раді міністрів тільки за спеціальним повноваженням Президента і за визначеним порядком денним.

УКонституції вказуються питання, які підлягають обов’язко

вому розгляду в Раді міністрів. Усі найважливіші проекти регла ментарних нормативних актів, проекти законів, рішення про по

становку питання про довіру, про проведення референдуму, при значення на вищі державні посади та деякі інші підлягають обговоренню в Раді міністрів. Інші повноваження здійснюються

на засіданнях Ради кабінету під головуванням Прем’єр міністра.

Формування уряду належить до компетенції Президента. Зок рема, Президент добирає кандидатуру на посаду Прем’єр міністра і призначає його. Останній добирає міністрів і представляє Пре зиденту, який призначає їх. Хоча призначення Прем’єр міністра є особистим правом Президента, проте при цьому він змушений враховувати розстановку політичних сил у Національних зборах, довіру яких повинен мати уряд.

Новий уряд за Конституцією не зобов’язаний подавати свою

програму і склад на затвердження нижньої палати парламенту.

Проте уряд на власний розсуд просить Національні збори про схвалення урядової програми або заяви з питань загальної по літики.

Уряд несе колективну відповідальність перед Національними зборами. Групою депутатів Національних зборів (не менше деся тої частини загальної кількості) може бути поставлена на голосу

вання резолюція недовіри. Голосування за резолюцією недовіри

проводиться не раніше 48 годин після її надходження до Бюро Національних зборів. Для її прийняття необхідна абсолютна більшість голосів депутатів.

У випадку відмови в довірі або прийняття резолюції недовіри Прем’єр міністр повинен вручити Президентові Республіки зая ву про відставку уряду. Остаточне рішення приймає Президент,

який може прийняти відставку уряду і призначити нового

Прем’єр міністра або прийняти рішення про достроковий розпуск Національних зборів і призначення нових виборів.

Конституція заснувала інститут несумісності посади члена

уряду з володінням парламентським мандатом, з якоюсь посадою професійного представництва загальнонаціонального характеру,

а також з будь якою державною службою або професійною діяль

ністю. Водночас законодавством не забороняється поєднувати членство в уряді з мандатом комунального радника, з посадою мера і навіть голови генеральної та регіональної ради.

Повноваження уряду здійснюються або разом із Президентом

Республіки, або кабінетом, або одноособово Прем’єр міністром. Конституція підкреслює особливу роль Прем’єр міністра. Згідно

зі ст. 2 1 Конституції, він керує діяльністю уряду, відповідає за на ціональну оборону, забезпечує виконання законів, здійснює регла ментарні повноваження і призначає на цивільні та військові посади.

Окремі свої повноваження він може делегувати міністрам. Прем’єр

міністру належить право законодавчої ініціативи. Для визначення відповідності прийнятого парламентом законопроекту Конституції він має право звертатися до Конституційної ради. На пропозицію Прем’єр міністра скликаються надзвичайні сесії парламенту, про водяться закриті засідання палат у формі секретного комітету і мо жуть подовжуватися строки чергових сесій парламенту.

Велике значення має також і те, що деякі важливі повноважен ня Президента Республіки здійснюються на пропозицію або після

консультацій з Прем’єр міністром; Прем’єр міністру у здійсненні

його функцій Допомагає генеральний секретар уряду, а також власні служби – кабінет Прем’єр міністра, генеральні секретаріа ти планування, оборони та ін. Кожний міністр має свій кабінет (а в департаментах засновуються служби міністрів).

§ 5. Регіональне і місцеве управління та самоврядування

Система місцевих органів у Франції ґрунтується відповідно до адміністративно територіального поділу, який у 80 ті роки минулого століття був радикально реформований за допомогою прийняття законів про децентралізацію.

Складовими частинами адміністративно територіальної струк тури Франції є (знизу доверху): комуна, кантон, округ, департа

мент і регіон. При цьому кантон і округ не мають виборних органів управління та самоврядування, а є територіями, в межах яких діють деякі спеціальні адміністративні органи. Округами управляє суп рефект, який призначається зверху. Кантони являють собою істо рико географічні одиниці та використовуються як виборчі округи для виборів до ради департаментів, а іноді у них створюються су дові органи – трибунали малої інстанції. Крім них існують такі спец іальні округи, як: військові, судові, шкільні та ін., межі яких не зав жди збігаються з межами адміністративно територіальних одиниць.

Територіальними самоврядними колективами Франції, що мають виборні органи самоврядування, є регіони, департаменти та комуни.

Традиційноосновноюодиницеюадміністративно територіально го поділу Франції є департамент. З 1965 р. на території метрополії їх

нараховується 96, включаючи Париж. Для вирішення сучасних еко номічних і соціальних проблем департамент виявився неефектив

ною малопотужною одиницею, що зумовило прийняття 2 березня 1982 р. Закону про децентралізацію, згідно з яким метрополія була поділенана22регіони(області),щоохоплюютькількадепартаментів (від 3 до 5). Регіон став основною територіальною одиницею, у рам ках якої здійснюються найважливіші економічні і соціальні програ ми розвитку. Регіони мають власний бюджет, розробляють власні плани економічного та соціального розвитку, а також облаштова ності території і розвитку інфраструктури.

Головним представницьким органом регіону є регіональна рада,

члени якої обираються шляхом загальних і прямих виборів у про порційній виборчій системі. Вибори проводяться по департамен тах. Кількість представників, що обираються від департаментів, пропорційна кількості населення, але в будь якому випадку не може бути менша за три. Функції органу виконавчої влади здійснює го лова регіональної ради, який очолює регіональну адміністрацію.

Представником центральної влади в регіоні є регіональний

комісар республіки (префект). Префектом (регіональним комі саром республіки) регіону є префект найбільш значного департа менту регіону. Він представляє державу, уряд і окремих його членів, інформує їх про події на підвідомчій території, керує діяль ністю місцевих державних служб. У порядку адміністративного нагляду за самоврядуванням префект одержує всі акти органів

самоврядування протягом 15 днів після їх прийняття і може ос

каржити їх з мотивів незаконності до адміністративного суду. Усе це свідчить про великий вплив регіонального префекта на вирі

шення всіх місцевих справ.

У департаментах обирається генеральна (департаментська) рада терміном на шість років, що поновлюється наполовину кожні

три роки. Члени генеральної ради, іменовані радниками, обира

ються шляхом загального, прямого і таємного голосування. За стосовується мажоритарна система виборів у два тури. Виборчим округом на виборах є кантон (звідси й сама назва цих виборів –

«кантональні»). На чолі генеральної ради і департаментської ад

міністрації стоїть голова, який обирається його радою. До веден ня генеральної ради віднесене прийняття бюджету і контролю за

його виконанням, організація департаментських служб, керуван ня майном департаменту. Департамент покликаний координува ти діяльність органів самоврядування комун і розподіляти фінан сові субсидії між комунами.

Так само, як у регіоні, в департаменті, як і раніше, зберігається

посада представника уряду в особі префекта. Він керує роботою

всіх місцевих посадових осіб, відділень, управлінь і агентств, що представляють центральний уряд. На префекта департаменту покладено здіснення контролю за законністю дій і рішень вибор

чих органів і посадових осіб департаменту.

Після проведення реформи місцевого самоврядування вико навчим органом департаменту є голова генеральної ради.

Низовою адміністративно територіальною одиницею є кому

на (община) – найстарший самоврядний колектив, що володіє

порівняно широкими повноваженнями. Великі міста мають ста тус общин, але з іще ширшими повноваженнями. Усього комун нараховується близько 37 тисяч, їх населення коливається від 100

чоловік у селі до 1 млн і більше в містах. Представницьким орга

ном комун є муніципальні ради, чисельність радників у яких ко ливається від 9 до 69 залежно від кількості населення комун. Особ ливий статус мають найбільші міста Франції. (Наприклад, у Па рижі 163 члени ради, у Марселі – 101 радник, у Ліоні – 73.)

Муніципальні радники обираються шляхом загального пря мого і таємного голосування. Правом участі в місцевих виборах

володіють також постійно проживаючі іноземці та громадяни

Європейського Союзу. Термін повноважень муніципальних рад – шість років. У комунах із населенням до 3,5 тис. чоловік викори стовується мажоритарна система виборів у два тури в поєднанні з принципом пропорційного представництва.

Муніципальна рада приймає бюджет, встановлює місцеві по датки, розпоряджається майном комуни, призначає службовців, приймає програми розвитку, займається ринком, місцевими до рогами і вирішує багато інших питань місцевого значення.

Якщо буде встановлено, що муніципальна рада не спроможна управляти комуною, то декретом Президента, прийнятим на засі данні Ради міністрів, вона може бути достроково розпущена. Про те цей декрет може бути оскаржений до адміністративного суду.

Муніципальна рада таємним голосуванням обирає на шість років мера і його заступників. Мер є представником муніципаль ної ради і водночас очолює комунальну адміністрацію. Оскільки

в комунах немає представників центральної влади, мер за своєю

посадою вважається представником державної влади в комуні.

Значна самостійність комун і відсутність посадових осіб, які

призначаються урядом, певною мірою врівноважується жорстким

адміністративним контролем з боку уряду через префектів регіо нів і департаментів, які мають право припиняти виконання неза конних рішень муніципальних рад.

Отже, вся система місцевого й регіонального управління ґрун тується на сполученні управління і самоврядування.

Характеризуючи адміністративно територіальний устрій і місцеве управління та самоврядування Франції, слід також заз начити, що ряд колишніх французьких колоній зберіг державно

правові зв’язки з метрополією, отримавши статус заморських де

партаментів і територій.

Заморські департаменти мають найбільш тісний правовий зв’я зок із Францією. Це один із видів територіальних колективів Франції зі статусом регіонів, пристосованих до місцевих умов. Усі чотири заморські департаменти зі специфічним расовим складом (переважає темношкіре населення) територіально віддалені від

Франції (Гваделупа, Мартиніка, Реюньйон). Вони мають статус

звичайних французьких регіонів і департаментів.

Заморські території (їх також чотири) не є частиною метро полії за океаном і мають найбільший ступінь юридичної само стійності. Вони мають дуже велику автономію і ще більш відда лені від Франції (Французька Полінезія, Нова Каледонія, остро ви Уолліс і Футуна, Арктичні землі).

Заморські території мають різноманітний правовий статус, але

загальним для них є те, що вони управляються виборними орга нами на основі своїх статутів.

До складу Франції входять дві заморські території з особли

вим статусом: острів Майота та острови Сен Пьєр і Мікелон. Ці дві території повільно еволюціонують убік перетворення в май

бутньому на незалежні держави.

Нарешті, особливий статус політичної автономії має великий острів у Середземному морі – Корсика. Це єдина автономія у складі континентальної Франції, що є невід’ємною частиною метрополії.

Вона не є заморським департаментом або заморською територією. Корсика обирає свій парламент – Збори з обмеженою компе тенцією. Виконавчу владу здійснює голова, що обирається Збо рами. У цілому Корсика має більше прав, ніж звичайний конти

нентальний департамент, і не менше від заморської території. На закінчення слід додати, що адміністративно територіаль

ний поділ Франції відрізняється ускладненою структурою, а

місцеве самоврядування характеризується тенденцією до подаль шої централізації, підвищенням ролі й значення територіальних самоврядних колективів.

§ 6. Судова влада

Правосуддя у Франції здійснюється чотирма гілками судової влади:

1) громадські суди, в яких розгляд дрібних суперечок здій снюється непрофесійними суддями – медіаторами (посередника ми), що призначаються місцевими радами; 2) ієрархічна система судів загальної юрисдикції, які розглядають кримінальні та цивільні справи. Це трибунали малої інстанції, що розглядають незначні кримінальні та цивільні справи (є в департаментах); три бунали великої інстанції, що розглядають кримінальні та цивільні справи середньої складності; апеляційні суди; суди присяжних (асизи) при розгляді кримінальних правопорушень, за які перед бачене покарання понад п’ять років позбавлення волі. До їхнього складу входять троє фахових суддів та 9 присяжних засідателів; касаційний суд, що очолює всю систему судів загальної юрис дикції; 3) різноманітні спеціальні суди (у справах неповнолітніх, військовослужбовців, з кримінальних справ, а також комерційні й трудові); 4) ієрархічна система адміністративних судів, яку скла дають регіональні адміністративні суди (низова ланка), адмініст ративні апеляційні суди та державна рада (вища ланка).

Крім цих судів у Франції існують два спеціальних органи, що не увійшли до судової системи, вони створені для суду над вищи ми чиновниками: 1) Суд правосуддя республіки – судить

міністрів; 2) Високий суд правосуддя – розглядає обвинувачення

проти Президента.

Наявність такої складної судової системи зумовлює мож

ливість суперечок про компетенцію та підсудність. Для дозволу цих суперечок створений Трибунал з конфліктів. Він складаєть ся з восьми членів: по три обираються Касаційним судом і Дер

жавною радою. Ці шість членів обирають із числа своїх колег у відповідному органі ще двох членів Трибуналу і двох їхніх за ступників. Перевибори проводяться кожні три роки. Головою Три буналу за посадою є міністр юстиції, але фактично Трибуналом керує віце голова, який призначається міністром юстиції.

Розділ 22

Основи конституційного права Великобританії

Об’єднане Королівство Великобританії та Північної Ірландії (як правило, скорочено зветься – Великобританією або за назвою основної частини – Англією) знаходиться у Західній Європі на

Британських островах. Столиця Великобританії – Лондон. Ве

ликобританія порівняно невелика країна. За розміром території (244,1 тис. кв. км) вона майже у 40 разів менше США (9373 тис. кв. км), а за кількістю населення (близько 59 млн чоловік) – мало не в 5 раз менше кількості мешканців США (приблизно 270 млн чоловік). Незважаючи на це, Великобританія грає дуже суттєву роль на міжнародній арені, а також є державою з багатовіковими

демократичними традиціями. Великобританія – країна з високим

показником рівня розвитку економіки, вона посідає 5 е місце у світі за обсягом ВВП. Великобританія є центром Співдружності, політичного та економічного об’єднання країн і територій, які раніше входили до Британської імперії. Крім Великобританії чле нами Співдружності є Австралія, Канада, Нова Зеландія та інші держави.

§ 1. Конституція

Головним джерелом конституційного права більшості країн

світу є конституція у «формальному значенні», тобто єдиний нор

мативно правовий акт вищої юридичної сили. Стародавні коріння парламентаризму, стабільна політична і правова система, високий рівень правової культури населення та своєрідний британський

консерватизм дозволяють і досі не мати у Великобританії такої

конституції.

Водночас британська конституція існує в так званому «мате

ріальному значенні» і представляє собою сукупність норматив но правових актів, судових прецедентів, конституційних угод, док тринальних джерел, які встановлюють права і свободи людини,

визначають порядок формування і повноважень органів публіч

ної влади, а також принципи взаємовідносин між державою, сус пільством і людиною. Британська конституція у своєму роді є

унікальною. Насамперед, унікальність конституції полягає в особ

ливості її форми, структури та порядку внесення змін. Відсутність у державі конституції у вигляді єдиного писаного

акта та, навпаки, наявність великої кількості конституційних угод

дозволяють стверджувати, що конституція є неписаною за фор мою. Конституція складається з наступних частин: а) статутне право; б) прецедентне право; в) доктринальні джерела або труди авторитетних науковців у галузі юриспруденції; г) конституційні угоди.

До статутного права входять: 1) так звані «історичні правові

акти», що були прийняті до ХХ ст., але розглядаються як діюче

право: Велика Хартія Вольностей 1215 р., Білль про права 1689 р., Акт про престолонаслідування 1701 р. тощо; 2) парламентські за кони: акти про Парламент 1911 та 1949 рр., Акт про перів 1958 та 1963 рр., Акт про громадянство 1981 р., Акт про народне пред ставництво 1989 р., Акт про права людини 1998 р., Акт про Шот ландський парламент 1998 р. тощо; 3) акти делегованого законо

давства, які були прийняті виконавчою владою шляхом делегу вання Парламентом своїх прав. До цієї групи входять акти, які

видаються міністрами Корони, місцевими органами влади, пуб лічними корпораціями. Найважливішими з таких актів є накази Таємної ради, які приймаються від імені Монарха. Наприклад, на казом Її Величності №1749 від 22.06.1999 р. у Таємній раді Шот ландії було надано право встановлювати заборону на використан

ня засобів комунікації засудженим.

Прецедентне право, як складова частина британської консти

туції, представляє собою сукупність судових рішень з конститу

ційних питань, які надалі є обов’язковими при розгляді аналогіч

них проблем. Водночас прецедентне право формується тільки

рішеннями вищих судових інстанцій –Палатою лордів та Вер

ховного суду, який складається з трьох самостійних судових уста

нов – Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. На су часному етапі сфера дії прецедентного права досить обмежена. Як

правило, це право регулює питання, що стосуються привілеїв Корони. Необхідно зауважити, що сьогодні дедалі більше судо вих рішень отримують статутне оформлення. Так, наприклад, до 2000 р. прецедентне право регулювало значну частини інституту прав людини. Однак у 1998 р. Королевою був промульгований