КПЗК / Ріяка - Конституційне право зарубіжних країн, 2006

Акт про права людини (набрав чинності у 2000 р.), який імпле ментував Європейську конвенцію про захист прав людини та ос новних свобод до національного права та гарантував судовий за хист прав і свобод, встановлених зазначеною Конвенцією.

Доктринальні джерела або труди видатних науковців у галузі юриспруденції використовуються як додаткове джерело британсь кої конституції. До доктринальних джерел звертаються тоді, коли конституційно правові відносини не врегульовані ні статутним

правом, ні прецедентним правом, ні конституційними угодами.

Так, у 1920 р. Палата лордів визначила королівську прерогативу, посилаючись на думку англійського конституціоналіста ХІХ ст. А. В. Дайсі.

Конституційні угоди складають важливу частину неписаної британської конституції. Вони регулюють дуже широке коло сус пільних відносин, які пов’язані з процесом здійснення державної

влади. Це відносини між Монархом, законодавчою та виконав

чою владою; між членами уряду; між палатами парламенту. При кладом такої конституційної угоди може бути парламентське го лосування шляхом «розподілу»: прихильникам і противникам законопроекту пропонується вийти до різних приміщень, спе ціально призначених для підрахунку голосів, після чого їх рахує пристрій. Низка конституційних угод виникає на основі норм ста

тутного права. Так, статути встановлюють, що Монарх: а) затвер

джує біллі, які приймає парламент і користується правом абсо лютного вето; б) розпускає та скликає парламент; в) призначає та

зміщує міністрів, які несуть відповідальність перед Монархом.

Однак ці норми статутного права стали засадою для формування наступних конституційних угод, згідно з якими Монарх повин

ний: а) затверджувати біллі, тобто не користуватися правом аб

солютного вето; б) розпускати та скликати парламент лише за порадою Прем’єр міністра; в) призначати Прем’єр міністром осо бу, яка має підтримку більшості членів Палати громад, а за пора

дою з Прем’єр міністром призначати інших членів кабінету, які

несуть колективну та індивідуальну відповідальність перед Па латою громад.

Що стосується специфіки структури британської конституції, то вона полягає у її несистематизованості. У зв’язку з тим, що конституція складається з різнорідних за формою, сутністю та

змістом складових частин та не має чіткої класичної структури –

преамбула, основна частина, заключні та перехідні положення, з повною певністю її можна віднести до групи некодифікованих конституцій.

За способом внесення змін конституція Великобританії є гнуч кою, тому що в доктрині англійського права немає різниці між «конституційним» та «поточним» законодавством. Існує загаль ний порядок прийняття та змін парламентських законів, які не переглядаються судами або оголошуються неконституційними.

Гнучкість британської конституції дозволяє створити, з одного

боку, стабільну взаємодію органів державної влади, а з іншого боку, забезпечити реальність британської конституції щодо відно син, які склалися у суспільстві.

На сучасному етапі британська конституція є єдиною для Об’єд наного Королівства Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Водночас питання про необхідність проведення конституційної ре

форми є предметом постійних дискусій у політичному житті Вели

кобританії. Уряд під керівництвом Ентоні Блера проводить програ му реформ, які спрямовані на значні зміни діючої конституції. Зок рема, відповідно до одного з напрямів конституційної реформи у 1998 р. були прийняті Акт про утворення Національної асамблеї Уельсу та Акт про Шотландський парламент. Ці акти надали мож ливість у кілька етапів здійснити процес децентралізації політичної

влади та провести реформу регіонального управління.

§ 2. Конституційно>правовий статус людини та громадянина

Відсутність у країні писаної конституції спричинює утворен

ня особливостей конституційно правового регулювання прав і свобод людини та громадянина. На практиці права британців рег ламентуються як статутним правом (Велика Хартія Вольностей

1215 р., Білль про права 1689 р., Акт про права людини 1998 р.

тощо), так і прецедентним правом і конституційними угодами. У британському конституційному праві не існує загальновизнаної

класифікації прав і свобод громадян на конституційні (основні) та галузеві (похідні). Насамперед, усі права і свободи людини є індивідуальними правами, які обмежуються державою та базують ся на основі принципу «кожний може робити те, що не забороне но законом». Проаналізуємо кілька з прав і свобод.

Значне місце серед інших індивідуальних прав британців зай має право на свободу особистості, яке полягає у праві особи не піддаватися тюремному ув’язненню, арешту або будь якому іншо му фізичному обмеженню свободи. Ще Наbеаs Согpus Асt 1679 р. встановив наступні актуальні положення: а) право затриманого з’ясувати причини його затримання та вимагати від судді їх пере вірки протягом 24 годин; б) право вважатися невинним поки про вина не буде доведена судом; в) заборона на отримання доказів

вини шляхом психічного та фізичного тиску; г) право на звичай

ний, а не надзвичайний суд або суд з особливими повноваження ми. У британській правовій доктрині право на свободу особис тості включає таємницю перепису та телефонних розмов, захист від електронних засобів контролю за особистим життям, свободу совісті та віросповідання.

Водночас поряд з гарантіями захисту права на свободу особи

стості законодавство передбачає певні обмеження, які пов’язані з

боротьбою проти тероризму. Наприклад, Акт про запобігання те роризму 1984 р. встановлює обмеження права на захист особис тості за умови кримінально правового переслідування. А відпо відно до законодавства про телефонні та телеграфні повідомлен ня поліція у виняткових випадках може контролювати телефонний та телеграфний зв’язок.

Одним із суттєвих індивідуальних прав британців є право на

захист приватної власності від свавілля держави, фізичних і юри дичних осіб. Водночас процес здійснення права власності перед

бачає, що держава може вилучити частини власності у вигляді

податків лише на основі законодавства. Вперше принцип «будь який закон і будь який податок походять від парламенту» був

проголошений у Біллі про права 1689 р. Таким чином, обмежен

ня права власності припускається лише шляхом прийняття за конів і тільки у зв’язку з необхідністю забезпечення публічних інтересів.

Важливими індивідуальними правами британців у сфері полі

тики є свобода зборів та асоціацій, право участі у діяльності полі тичних партій, профспілок та інших громадських об’єднань, пра

ва обирати та бути обраним тощо. Ці права, як і низка інших, здійснюються громадянами з обмеженнями, які встановлюються у законодавстві. Наприклад, в Акті про суспільний порядок 1994 р. закріплюється, що проведення зборів повинно бути узгоджено з

власником земельної ділянки, на території якої вони проводять

ся.

Що стосується індивідуальних прав і свобод у сфері соціаль ної політики, економіки та культури, то вони отримали значний

розвиток тільки після Другої світової війни. Наприклад, були за проваджені такі соціальні інститути, як: страхування від безробі ття, право на страйк, на пенсійне забезпечення, на сприятливе для населення довкілля, право на рівну оплату за рівну працю тощо.

Необхідно підкреслити, що у Великобританії на сучасному етапі процес розвитку інституту прав людини проходить під впли

вом: по перше, існуючих національних своєрідностей різних сфер

життя британського суспільства; по друге, розвитку міжнародного права в галузі прав людини, імплементація якого у національне право має свої особливості. Незважаючи на вікові демократичні традиції та ратифікацію у 1951 р. Європейської конвенції про за хист прав людини та основних свобод 1950 р., протягом тривало го часу Великобританія не визнавала права на подачу індивіду

альної скарги та обов’язкову юрисдикцію Європейського Суду з прав людини. Права, що гарантуються у Конвенції, не захищали

ся у британських судових інстанціях. Згідно з правом країни та кий парадокс існував аж до 2 жовтня 2000 р., коли був запрова джений у дію Акт про права людини 1998 р. На думку англійсь ких учених цей Акт уперше формально закріпив права людини у чітких і визначених термінах. До прийняття Акта про права лю

дини основним у британському інституті прав людини було не

закріплення прав і свобод у законодавстві, а ефективні судові та

несудові засоби їх захисту (наприклад, Парламентський уповно

важений, уповноважений з місцевих справ, уповноважений щодо

прав затриманих тощо). Водночас за аналізом відділу щодо дос

лідження застосування Акта про права людини Лондонського уні

верситету загальна кількість справ, пов’язаних з цим Актом, скла

дала 153317 в жовтні 1999 р. та 166524 в березні 2001 р. Ця кількість свідчить про гостру необхідність реформування бри

танської системи забезпечення прав і свобод людини та громадя нина.

Громадянство. Конституційно правове регулювання інститу ту британського громадянства також має свої особливості. До се редини ХХ ст. в основу регламентації питань громадянства була

покладена доктрина загального права про вірнопідданство. У

другій половині ХХ ст. були прийняті низка законів про грома дянство. На сучасному етапі питання, що пов’язані з придбанням, зміною, втратою громадянства, встановлюються в Акті про гро

мадянство 1948 р. та 1981 р. Згідно з законодавством про грома дянство до громадян Великобританії відносять таких осіб: а) гро мадян Об’єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії; б) громадян британських залежних територій.

Законодавство про громадянство закріплює такі способи на буття громадянства: а) філіація, яка здійснюється на основі прин

ципу крові та ґрунту; б) натуралізація; в) реєстрація.

§ 3. Політичні партії та партійна система

Британські політичні партії займають дуже суттєве місце в

суспільно політичному житті країни. Практика свідчить, що зви

чайні британці на парламентських виборах, як правило, підтри мують партійних кандидатів. Так, на виборах у червні 2001 р. з 659 мандатів Палати громад лише 1 «позапартійний» кандидат став членом цієї Палати. Водночас у зв’язку з тим, що у Велико

британії історично склалася двопартійна система, тільки дві го

ловні політичні партії мають можливість приймати активну участь у формуванні органів влади. Британська двопартійна система сформувалася наприкінці XVII ст., коли були утворені партії торі (лояльних до короля католика консервативних сил) та партія вігів (лібералів, які виступали проти короля). Потім на базі партії торі була сформована Консервативна партія, а на основі партії вігів —

Ліберальна партія. Подальший розвиток капіталістичної систе ми Великобританії викликав до появу нової Лейбористської партії

(робочої партії), яка поступово змінила на політичній арені Лібе ральну партію.

Сьогодні провідну роль у політичній системі Великобританії грають Лейбористська та Консервативна партії. Таке домінуван ня двох партій у політичному житті Великобританії протягом три валого часу пов’язане, з одного боку, політичними традиціями та консерватизмом британців, а з іншого боку, бажанням зберегти стабільність у суспільстві та державі. Ліберально демократична партія, Соціал демократична партія, партія Вільний Уельс,

Шотландська національна партія та інші політичні партії Британії знаходяться на другорядних позиціях. Результати останніх пар ламентських виборів 2001 р. яскраво відображають сучасний роз

клад політичних сил у суспільстві: лейбористи отримали 412 місць у Палаті громад, 166 місць – консерватори, 52 місця – представ ники Ліберально демократичній партії.

Проаналізуємо статус двох основних політичних партій Вели

кобританії – Лейбористської та Консервативної. На сучасному етапі Лейбористська партія є першою за значенням у країні. У 1997 та 2001 рр. лейбористи сформували парламентську більшість, під керівництвом лейбориста Ентоні Блера був утворений уряд. Лейбористська партія створена у 1900 р. за ініціативою проф спілок та низки соціалістичних організацій з метою підтримки об

рання представників робочих до парламенту. Лейбористська

партія нараховує близько 7 млн членів. Соціальну основу партії складають працівники з середнім рівнем доходів різних секторів економіки.

Порівняно з Консервативною структура Лейбористської партії

більш децентралізована. І навпаки роль партійної конференції у лейбористів вище, ніж у торі. У Лейбористській партії існує інди відуальне та колективне членство, партія має свій статут. Водно

час постійної партійної програми партія не має. Програмні поло

ження формулюються у період передвиборних кампаній та базу ються на цілях діяльності лейбористів. Британські лейбористи

виступають за збереження державного регулювання економіки, розширення програми соціальних послуг, залучення профспілок до управління підприємствами, конституційних реформ, які спря

мовані на децентралізацію влади, тощо.

Консервативна партія офіційно сформувалася у 1867 р. та пред ставляла інтереси поміщиків і вищого духовенства. Консерватив на партія нараховує у своєму складі близько 2 млн постійних при

бічників. Соціальну основу партії складають крупні фінансові,

земельні та промислові власники, частина державних службовців, інтелігенція. Ця партія організаційно не оформлена: членські

квітки не виписуються та членські внески не сплачуються. Партія не має постійної програми та статуту. Як правило, партійна про грама знаходить вираження у передвиборних маніфестах, які скла даються з програмних положень консерваторів на наступних вибо

рах. Наприклад, торі тетчерівського періоду виступали за розви ток особистої ініціативи та приватного підприємства, обмеження державного регулювання, забезпечення правопорядку та закон ності. Консервативний уряд під керівництвом М. Тетчер здійснив часткову децентралізацію, в два рази зменшив максимальний рівень податків (з 83 % до 40 %), провів розпродаж частини му ніципальних приміщень.

У Великобританії конституційно правове регулювання діяль ності політичних партій має свої особливості. Політичні партії діють на основі конституційної угоди. Водночас фінансовий бік функціонування політичних партій регламентується низкою пар ламентських законів, зокрема Актом про внески компаній на пол ітичні цілі 1967 р., Актом про профспілки 1984 р. Законодавством дозволяється фінансування виборчої кампанії політичної партії із за кордону в сумі, що не перевищує 200 фунтів стерлінгів для однієї особи. У свою чергу, держава здійснює державні виплати опозиційним партіям у Парламенті, що символізує їх фінансову незалежність, а також виплачує по 3 фунти стерлінгів за кожні 200 голосів, які отримала партія на останніх виборах.

§ 4. Вищі органи державної влади

Глава держави. Конституція Великобританії встановлює мо нархічну форму правління. Хоча Монарх входить до складу парла менту, в англійській правовій доктрині прийнято ставити главу дер жави на перше місце в системі вищих органів державної влади. Монарх визнається джерелом суверенної влади, символом єдності нації та главою англіканської та пресвітеріанської церкви. У зв’яз ку з тим, що Монарх — фігура політично нейтральна, він виступає як гарант стабільності у державі та суспільстві. Згідно з Актом про престолонаслідування 1701 р. у Великобританії діє кастильська система престолонаслідування, яка передбачає, що королівський трон передається за спадщиною старшому з синів колишнього Монарха, а якщо синів немає, то старшій доньці. З 1952 р. трон займає Єлизавета ІІ – 42 й Монарх Великобританії та шоста в бри танській історії Королева. Єлизавета ІІ належить до династії Вінздорів.

Статутне право і королівські прерогативи встановлюють для Монарха значні повноваження, однак, відповідно до конституцій

ної угоди Монарх «царствує, але не управляє». Королівські пре рогативи не походять від парламенту і підрозділяються на осо бисті та політичні. До особистих прерогатив відносять: право на атрибути монаршої влади (корона, мантія, трон, скіпетр і держа ва, титул); право на утримання за рахунок державного бюджету за цивільним листом, який нараховує близько 8 млн фунтів стерлінгів; право мати королівський двір і власність; право на ко ролівські імунітети, тобто Монарх — особа недоторканна, яка не

підлягає кримінальній, адміністративній, цивільній, політичній

відповідальності.

Монарх має політичні прерогативи лише номінально, тому у юридичній літературі їх прийнято називати «сплячі прерогати ви». На сучасному етапі Монарх використовує такі прерогативи за порадою з Прем’єр міністром і урядом. Водночас у надзвичай них умовах Монарх має можливість користуватися політичними

прерогативами у повному обсязі. Наприклад, з метою збережен

ня стабільності у державі та суспільстві після виборів до парла менту Єлизавета ІІ у 1974 р. сформувала лейбористський уряд, хоча ця партія не мала явної переваги у Палаті громад.

У зв’язку з тим, що політичні прерогативи досить широкі, їх поділяють на повноваження в сфері внутрішньої та зовнішньої політики. У галузі внутрішньої політики існують наступні ко

ролівські прерогативи: а) у сфері управління: право формувати

уряд, керувати збройними силами, управляти власністю Корони тощо; б) у судовій галузі прерогатива Монарха базується на прин

ципі «Монарх – джерело справедливості», тому британське пра

восуддя здійснюється від імені Монарха; в) у законодавчій сфері: право абсолютного вето (з 1707 р. Монарх не користується цим

правом); право скликати Парламент та розпускати Палату гро

мад; право відкривати чергову сесію парламенту. В галузі зовніш ньої політики королівські прерогативи полягають у наступному: Монарх є главою Британської Співдружності, оголошую війну та

укладає мир, укладає міжнародні угоди, визнає зарубіжні держа

ви тощо.

Крім того, з ХІІІ ст. діє Таємна рада, яка є дорадчим органом

при главі держави. До складу Таємної ради входять міністри Ка бінету, судді Апеляційного суду, архієпископи англіканської цер кви, спікер Палати громад та інші вищі посадові особи – всього

300 чоловік. Кворум для засідання Таємної ради — 3 чоловіки,

тому, як правило, у засіданні беруть участь кілька членів. Уся

Таємна рада збирається тільки з особливо урочистого приводу, наприклад, у зв’язку з церемонією коронації Монарха. Таємна рада може утворювати різні комітети, важливішим з яких є Судовий

комітет. Цей комітет був сформований у 1833 р. та є апеляційною інстанцією для церковних судів, трибуналів різних профспілок. Таємна рада приймає рішення від імені Монарха у формі прокла мацій та наказів. Наприклад, скликання парламенту та розпуск Палати громад має форму прокламації, а рішення з питань права та управління – форму наказів.

Парламент. Британський парламент належить до групи пар

ламентів з абсолютно необмеженою законодавчою компетенцією, яка, за словами британців, «обмежена лише прерогативами Твор ця». Це явище пов’язане з принципом верховенства законів, які приймаються представниками народу. Однак на сучасному етапі вступ Великобританії до Європейського Союзу, практика прове дення національних референдумів, ріст кількості урядових біллів

призводить до обмеження «законодавчого суверенітету» Бри танського парламенту.

Згідно з конституцією Великобританії Британський парламент складається з трьох структурних компонентів: Корони, Палати лордів (верхня палата), Палати громад (нижня палата). Розподіл парламенту на дві палати відбувся на основі Вестмінстерського статуту 1330 р. А вхід Монарха до парламенту пов’язаний з зако

нотворчим процесом, який передбачає, що проект стає законом

тільки після того, як він був прийнятий двома палатами і про

мульгований Монархом.

Сьогодні Палата лордів вважається проявом британського кон

серватизму, оскільки ця палата історично складалася зі спадко

вих та духовних лордів, довічних перів, ординарних лордів з апе

ляцій, загальна кількість яких станом на 1999 р. нараховувала

1273 особи. Парламентські акти від 1911 р., 1958 р., 1963 р., 1999 р. є основними нормативно правовими актами, які регулюють су

часне становище Палати лордів. Необхідно підкреслити, що про тягом усього ХХ ст. верхня палата Британського парламенту за знала кардинальних реформ. Так, у 1999 р. за ініціативою лейбо ристського уряду був скасований інститут спадкового перства. Відповідно до Акта 1999 р. Палату лордів залишили 667 спадко

вих перів (із загальної кількості 759) – представників старовин

них дворянських фамілій не нижче баронів, які отримували місця у парламенті в силу свого походження. Відповідно до угоди лей бористського уряду та консервативної опозиції 92 спадкових пера,

які обрані від партійних груп, зберігали свої мандати до 2002 р. У 2002 р. передбачалося проведення другого етапу парламентської реформи, сутність якого полягала в обранні певної частини Па лати лордів. Водночас зазначений етап реформи викликав низку питань, вирішення яких відсунуто до 2005 р. До духовних лордів належать вищі ієрархи англіканської церкви – архієпископи

Йоркський і Кентерберійський, а також деякі єпископи.

Довічні пери призначаються відповідно до Акта про перів 1958 р. Мета запровадження інституту довічних перів полягала в актив ізації діяльності Палати лордів і посиленні позицій правлячої партії у парламенті. Довічними перами є представники політич ної, економічної та культурної еліти, які набувають свій статус через власні заслуги та досягнення. Наприклад, довічним пером є

колишній Прем’єр міністр Великобританії М. Тетчер. Даруван ня довічного перства здійснюється Монархом за поданням Кабі

нету. Титул довічного пера не передається за спадщиною. У зв’яз ку з тим, що Палата лордів є вищою судовою інстанцією у Вели кобританії, до складу Палати лордів були запроваджені ординарні лорди з апеляцій, які є видатними юристами країни. Вони при значаються довічно.

Палата лордів має свого голову – лорда канцлера, який при

значається Монархом на пропозицію Прем’єр міністра строком

на 5 років. Лорд канцлер також займає посаду міністра юстиції, є

головою Апеляційного суду та канцлерського відділення Висо

кого суду. У Палаті лордів лорд канцлер здійснює досить важ

ливі функції: а) виступає від імені уряду та є його головним рад

ником з правових питань; б) бере участь у дебатах і голосує; в) у

попередньому порядку оцінює запити членів Палати лордів тощо. На перший погляд Палата лордів є більш консервативною у

Британському парламенті. Водночас на сучасному етапі у Палаті лордів проводяться демократичні реформи. Так, на відміну від нижньої палати, у 2001 р. Палатою лордів було схвалено Кодекс поведінки члена палати, метою якого є не лише встановлення стан дартів поведінки при виконанні парламентських і громадських