Тема 6: Фінансування підприємств за рахунок позикового капіталу.
Тема 6. Фінансування підприємств за рахунок позикового капіталу.
Методичні вказівки до вивчення теми.
Вивчення теми “Фінансування підприємств за рахунок позикового капіталу” має на меті формування у студентів базової теоретичної підготовки та практичних навичок щодо фінансового забезпечення потреби підприємства у капіталі за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел позикового капіталу (як довгострокового, так і короткострокового) відповідно до фінансової стратегії підприємства, а також об’єктивних ринкових та нормативно–правових. Вивчення теми курсу передбачає опрацювання таких питань:
склад позикового капіталу підприємства та його характеристики;
фінансові кредити;
фінансування підприємства за рахунок емісії облігацій;
особливості залучення та обслуговування комерційних позик;
вартість позикового капіталу та її врахування при обґрунтуванні та прийнятті управлінських фінансових рішень.
При вивченні теми, з метою полегшення її розуміння та засвоєння, доцільно повторити попередні теми дисципліни, а також матеріали таких курсів як «Фінанси», «Фінанси підприємств», «Ринок цінних паперів» та «Фінансовий аналіз».
У результаті покриття потреби підприємства у капіталі за рахунок позикового фінансування має місце зміна абсолютної (сума) або відносної (структура) величини зобов’язань підприємства, що відображені у його пасиві. При цьому слід відмітити, що позиковий капітал використовується суб’єктами господарювання у різних співвідношеннях, однак сам факт позикового фінансування (англ. debt financing) необхідно розглядати як перманентне і об’єктивно обумовлене явище. За таких умов ефективність позикового фінансування багато у чому визначатиме загальну ефективність фінансового менеджменту (а, отже, і кваліфікацією фінансового менеджера) на підприємстві та формуватиме основи конкурентоспроможності підприємства у короткостроковому та довгостроковому періодах. Як свідчить досвід розвинутих країн, позиковий капітал є не тільки джерелом покриття поточної потреби підприємства у капіталі, а й дієвим механізмом фінансового забезпечення розвитку та розширення підприємства, проведення реструктуризації тощо.
Якщо між капіталодавцем і підприємством виникають відносини позички, то це означає, що фінансування відбувається за рахунок позичкового капіталу: капіталодавець набуває статусу кредитора. Тому, перш ніж почати вивчення позикового фінансування підприємств, доцільно визначитися із поняттям кредитор. Кредитором визнається юридична та (або) фізична особа, яка має підтверджені належними документами грошові вимоги до боржника, в тому числі вимоги з виплати заробітної плати, зі сплати податків, інших обов’язкових платежів тощо. Основні характеристики позикового капіталу наведені на Рис. 06.01.
Серед характеристик позикового капіталу, які безпосередньо впливають на процес позикового фінансування підприємства, важливе значення належить величині плати за користування таким джерелом капіталу. Під платою за користування позиковим капіталом або ціною позикового капіталу (англ. cost of debt) слід розуміти сукупність затрат, які несе підприємство у зв’язку із залученням фінансових ресурсів від капіталодавців з метою їх використання для покриття наявної потреби у капіталі. Вартість позикового капіталу, у тому числі ціна окремого джерела боргу, прийнято виражати у відсотках до суми основного боргу. Кількісна величина вартості позикового капіталу, залежно від категорії джерела такого капіталу1, визначається за наступною формулою [06.01.]:
Р
ис.
06.01.Позиковий
капітал підприємства.
,
де [06.01.]
|
CD |
ціна (вартість) залучення ПК; |
|
I |
абсолютна сума процентних платежів; |
|
n |
строк обігу боргу або тривалість використання позикових коштів; |
|
Kn |
номінальна вартість боргу; |
|
Ke |
емісійна вартість боргу. |
Зважаючи, що позиковий капітал має спроможність формувати так званий податковий щит (англ.. tax shield), реальна ціна позикового капіталу має бути зменшена на частину витрат на його обслуговування, які зменшать абсолютну величину податкових зобов’язань підприємства з податку на прибуток.
Позиковий капітал, який підприємство залучило до господарського обороту на певний момент часу, відображається у пасивній частини балансу такого підприємства як зобов’язання перед третіми особами. Виходячи із економічної сутності зобов’язань, їх характеристики та необхідності організації специфічної системи управління їх величиною та структурою, бухгалтерський облік виділяє такі види зобов’язань2:
довгострокові зобов’язання;
поточні зобов’язання;
забезпечення;
непередбачені зобов’язання;
доходи майбутніх періодів.
Відповідно підприємство включає до пасиву його балансу поряд із даними щодо власного капіталу, який формує перший розділ, інформацію щодо позикового капіталу, який перебуває у його розпорядженні на певну дату, у розрізі наступних напрямків:
Розділ 2. Забезпечення наступних витрат і платежів.
Розділ 3. Довгострокові зобов’язання.
Розділ 4. Поточні зобов’язання.
Розділ 5. Доходи майбутніх періодів.
Забезпечення наступних витрат та платежів як форма позикового фінансування потреби підприємства у капіталі відповідно до її фінансово-економічної сутності можна віднести до внутрішніх джерел фінансування підприємства3. Ефект фінансування за рахунок доходів, що нараховані у поточному періоді, але які мають відношення до отримання економічних вигод у майбутньому, виражається в існування часового лагу між моментом нарахування таких зобов’язання та датою його фактичного списання (використання).
Доходи майбутніх періодів, навпаки, представляють собою економічні вигоди фактично отримані у звітному чи попередніх періодах, однак мають відношення до наступних фінансових періодів, що і пояснює ефект фінансування за рахунок даного джерела. Так, зокрема, до складу доходів майбутніх періодів належать доходи у вигляді одержаних авансових платежів за здані в оренду основні засоби та інші необоротні активи (авансові орендні платежі), передплата на періодичні та довідкові видання, виручка за вантажні перевезення, виручка від попереднього продажу квитків, абонентна плата за користування засобами зв’язку тощо.
Слід відмітити, що у вітчизняній практиці фінансування підприємницької діяльності питома вага згаданих вище двох джерел фінансових ресурсів надзвичайно низька, що не відповідає їх реальному потенціалу. Основою ж покриття потреби в капіталі є зовнішні джерела позикового капіталу, який, залежно від тривалості терміну, на який вони залучені, характеризується як довгострокові та поточні зобов’язання.
Відповідно до національних стандартів під довгостроковими зобов’язаннями підприємства розуміються такі зобов’язання, що мають бути погашені протягом терміну, який перевищує фінансовий рік — 12 календарних місяців, або протягом строку, що перевищує операційний цикл, якщо він більший за фінансовий рік. Так, довгострокові зобов’язання і, відповідно, довгостроковий позичковий капітал підприємства формується в результаті наступних господарських операцій:
отримання довгострокових банківських кредитів;
нарахування відстрочених податкових зобов’язань;
емісія (випуск) та розміщення корпоративних облігацій;
видача (акцепт) довгострокових векселів;
нарахування довгострокових зобов’язань з фінансової оренди та оренди цілісних майнових комплексів;
формування інших довгострокових зобов’язань тощо.
Поточними (короткостроковими) зобов’язаннями підприємства визнається такі зобов’язання, що мають буди погашені в межах фінансового року (12 календарних місяців) або в рамках операційного циклу, якщо він перевищує фінансовий рік. Поточний позичковий капітал може формуватися за рахунок таких видів зобов’язань:
короткострокові кредити банків;
видані (акцептовані) векселя;
кредиторська заборгованість;
поточні зобов’язання за розрахунками (з одержаних авансів, з бюджетом, зі страхування, з оплати праці і т.д.);
інші поточні зобов’язання.
Таким чином, позиковий капітал, що використовується суб’єктами господарювання для фінансування потреби підприємства у капіталі, можна кваліфікувати наступним чином:
фінансові кредити;
комерційні позички;
кошти, залучені в результаті емісії та розміщення облігацій.
Облігаційні займи суб’єктів господарювання на ринку капіталу класично розглядаються у якості основного джерела фінансового забезпечення потреби підприємства в інвестиційному капіталі. Відповідно до чинного законодавства України, облігацією підприємства визнається цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ньому строк з виплатою доходу, порядок визначення якого передбачається умовами випуску. Таким чином, облігація представляє собою борговий інструмент і, відповідно, не надає її власнику права участі в управління справами емітента. Така можливість з’являється виключно у випадку провадження справи про банкрутство емітента шляхом представлення інтересів власників облігацій у комітеті кредиторів.
Облігації підприємств (англ. corporate bonds) є типовим інструментом довгострокового позикового фінансування. Жорсткого обмеження строку обігу облігації не існує, однак, як правило, у світовій практиці він коливається в межах від 5-ти до 30-ти років. Слід відзначити, що, окрім строковості, облігаційні займи зможуть різнитися іншими параметрами емісії. Емітент у проспекті емісії корпоративних облігацій визначає (1) форму випуску, валюту деномінації, та номінал облігацій; (2) форму доходності облігацій та її рівень; (3) інші фінансові обмеження, яких зобов’язується дотримуватися емітент протягом строку обігу цінних паперів, тощо. Подібно до акцій, розміщення корпоративних облігацій може відбуватися безпосередньо силами підприємства – емітента, або ж із використання послуг професійних учасників ринку цінних паперів — андеррайтерів4.
Корпоративні облігації як і решта цінних паперів, можуть випускатися у документарній та бездокументарній формі випуску. Слід зазначити, що бездокументарна форма випуску для облігацій є більш прийнятною, оскільки дозволяє значно спростити та прискорити процедуру переоформлення прав власності, що сприяє формуванню передумов забезпечення ліквідності таких облігацій на вторинному ринку цінних паперів. У випадку ж проведення емісії облігацій у документарній формі доцільно проводити знерухомлення тієї частини емісії, яка зорієнтована на активний вторинний ринок цінних паперів.
Корпоративні облігації прийнято поділяти на наступні види:
купонні облігації (корпоративні облігації, що передбачають формування доходу власника такої облігації у вигляді регулярного грошового платежу емітента на користь власника — купону; при цьому, купонні платежі здійснюються, як правило, щорічно або двічі на рік);
безкупонні облігації або дисконтні облігації (корпоративні облігації, що передбачають формування доходу власника такої облігації у вигляді надання капіталодавцю дисконту при первинному розміщенні такої облігації, дохід власника облігації накопичується протягом усього строку обігу облігації і реально формується по його завершенню в момент викупу емітентом такої облігації за номінальною вартістю).
Особливим видом корпоративних облігацій є конвертовані облігації, що надають право їх власнику обміняти належні йому облігації за встановленими умовами емісії таких облігацій на прості акції емітента. Залежно від умов, зафіксованих у проспекті емісії конвертованих облігацій, їх власник може реалізувати надане йому право у наступних ситуаціях:
по завершенню строку обігу облігації при їх викупу емітентом (викуп за рахунок простих акцій емітента);
в межах строку обігу конвертованих облігацій по першій заяві власника таких облігацій;
по завершенню визначеного умовами емісії конвертованих облігацій періоду до моменту їх викупу емітентом по завершенню строку їх обігу.
При цьому, фінансові умови обміну конвертованих облігацій на корпоративні права емітента включають такі позиції як (1) пропорції обміну; (2) рівень доплат власника облігацій при їх обміні; (3) сума компенсацій, що виплачується емітентом на користь власника конвертованих облігацій тощо.
Іншим варіантом гібридного фінансування потреби підприємств а у капіталі є випуск та розміщення на ринку цінних паперів корпоративних облігацій із варрантами (англ.. warrants). Основна відмінність конвертованих облігацій від облігацій із варрантами полягає у можливості реалізації права власника облігації на придбання корпоративних прав емітента окремо від облігації. Так, обмін конвертованої облігації на акції емітента повністю трансформує статус капіталодавця із кредитора на власника (співвласника), у той час як права по варранту реалізуються окремо від облігації, що дозволяє капіталодавцю отримати статус власника (в частині придбаних корпоративних прав) без втрати статусу кредитора (в частині зобов’язань емітента по облігаціям). Крім того, умови випуску корпоративних облігацій із варрантами допускають, як правило, вторинних обіг розміщення інструментів окремо один від одного без втрати прав, що надаються їх власнику.
Одним із варіантів покриття потреби підприємства в інвестиційному (довгостроковому) капіталі є лізингове фінансування — лізинг (англ.. leasing). Лізинг як господарська операція полягає в отриманні суб’єктом господарювання (лізингоодержувачем) необоротних активів (як нерухомого, так і рухомого майна) у довгострокову оренду із можливістю, як правило, викупу об’єкта лізингу по завершенню строку дії договору. При отриманні необоротних активів по лізингу підприємство відображає на власному балансі як сам об’єкт лізингу в необоротних активах, так і зобов’язання з сплати лізингових платежів на користь лізингодавця (в складі довгострокових зобов’язань).
Загалом, лізинг безпосередньо не передбачає надходження в розпорядження суб’єкта господарювання грошових коштів (як, наприклад, при банківському кредитуванні чи розміщенні корпоративних облігацій), одних дозволяє покрити частину поточної потреби підприємства у капіталі за рахунок її перенесення (відстрочення) на наступні періоди — формування довгострокових зобов’язань (3-ій розділ пасиву балансу). Таким чином, лізинг передбачає формування вихідних грошових потоків у наступних періодах відповідно до узгоджених у лізинговій угоді графіку лізингових платежів. При цьому, об’єктом лізингу може виступати рухоме та нерухоме майно, на відчуження якого не накладаються обмеження законодавством України.
У світовій практиці розрізняють наступні види проведення лізингових операцій:
прямий лізинг або двосторонній лізинг — в результаті реалізації прямого лізингу суб’єкт господарювання отримує об’єкт лізинг безпосередньо від постачальника. Такий варіант лізинг реалізується, переважно, між суб’єктами господарювання, що мають тісні фінансово–економічні зв’язки;
зворотній лізинг (англ. lease back) як варіант прямого лізингу — здійснюється шляхом продажу об’єкта необоротних активів суб’єкта господарювання іншій особі (як правило, спеціалізованій організації або фінансовій установі) із одночасним отриманням такого об’єкта в лізинг. Така форма фінансування в довгострокові перспективі є неефективною, оскільки витрати на сплату лізингових платежів більші, ніж витрати, які несе підприємство як власних такого об’єкта, однак дозволяє ефективно вирішувати поточні (короткострокові) цілі, переважно, проблемними підприємства;
непрямий лізинг або багатосторонній лізинг — в результаті реалізації непрямого лізингу спеціалізована лізингова компанія придбаває у постачальника (або кількох постачальників) на замовлення лізингоодержувача об’єкт лізинг, якій передається замовнику у довгострокове користування (як правило, із можливістю подальшого викупу об’єкта лізингу замовником).
Слід відмітити, що вартість лізингового фінансування для суб’єкта господарювання є порівняно із іншими джерелами капіталу високою, оскільки розмір лізингових платежів включає в себе такі елементи як витрати на амортизацію об’єкта лізингу (як правило, прискорену амортизацію), премію за ризики лізингодавця (які є достатньо високими, зважаючи на строковість операції) та, безпосередньо, прибуток лізингодавця. Однак, лізингове фінансування дозволяє ефективно вирішувати проблеми покриття потреби в інвестиційному капіталі у випадках, коли суб’єкт господарювання не може повністю або частково профінансувати таку потребу у капіталі за рахунок запозичень на ринку капіталу (довгострокових банківських кредитів або облігаційних займів).
Універсальним джерелом покриття потреби підприємства у капіталі (як короткострокового, так і довгострокового капіталу) є фінансові кредити, основу яких складає банківське кредитування суб’єктів господарювання. Фінансовий кредит представляє собою позичковий капітал, який надається банком–резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами i нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, у позичку юридичній або фізичній особі на визначений строк для цільового використання та під процент.
Кредити, які надаються комерційними банками, за строками користування поділяються, переважно, на наступні категорії:
короткострокові кредити — до 1 року;
середньострокові кредити — до 3 років;
довгострокові кредити — понад 3 роки.
Звертаємо увагу на те, що останні дві категорії (середньострокові та довгострокові кредити) у фінансовій звітності суб’єктів господарювання відображаються у складі довгострокового капіталу.
Важливими детермінантами політики фінансування підприємства за рахунок позикового капіталу є (1) управління кредитоспроможністю підприємства як позичальника та (2) використання інструментів забезпечення виконання зобов’язань підприємства (зокрема, кредитного забезпечення). Під кредитоспроможністю підприємства (англ. credit rating або creditworthiness) розуміють його фінансову спроможність належним обслуговувати свої фінансові зобов’язання, зокрема. здатність погасити своєчасно та у повному обсязі виплатити відсотки по кредиту та погасити основу суму боргу.
Складовою системи управління кредитоспроможністю підприємства є аналіз кредитоспроможності. Кредитоспроможність підприємства, а, отже його інвестиційна привабливість як позичальника на фінансовому ринку, значною мірою залежить від наявності та якості забезпечення виконання зобов’язань перед третіми особами, а також його форми. Під забезпеченням зобов’язань слід розуміти джерело та (або) засіб забезпечення належного виконання зобов’язань боржника незалежно від подій, що мали місце на момент погашення забезпеченого зобов’язання перед кредитором.
Чинним законодавством України передбачена можливість використання серед інших механізмів зобов’язально-правових форм забезпечення, які носять більш превентивний характер, – неустойка та завдаток (аванс). Під кредитним забезпеченням (англ. collateral) слід розуміти фінансово-правові механізми забезпечення виконання підприємством зобов’язань, передбачених умовами залучення позикового капіталу. Відповідно до законодавства України підприємства можуть використовуватися наступні форми кредитного забезпечення:
застава;
іпотека;
переуступка права вимоги (цесія);
порука та гарантії тертіх осіб, у тому числі держави;
страхування.
Однією з найбільш розповсюджених видів забезпечення зобов’язань суб’єктів господарювання є застава (англ. pledge), яка може приймати наступні види: застава рухового та нерухомого майна або майнових прав, відчуження яких не заборонено законодавством. У якості об’єкта застави можуть використовуватися цінні папери, що на лежать позичальнику на правах власності. Слід відмітити, що дозволяється використання одного і того з активу у якості застави по двом або більше зобов’язанням за умови згоди усіх заставодержателей, якщо інше не передбачено першим договором застави. Специфічною формою застави є іпотека (англ. mortgage), що передбачає використання у якості об’єкта застави одного з наступних активів: (1) нерухомість — нерухоме майно; (2) земельні ділянки або права на їх використання; (3) цілісні майнові комплекси. Об’єкт іпотеки не може виступати об’єктом застави по іншому зобов’язанню підприємства.
При використання застави у якості механізму забезпечення зобов’язань позичальника до об’єкта застави висувається, як правило, кілька критеріїв, відповідно до яких і визначається придатність майна для використання у якості об’єкта застави. До таких критеріїв можна віднести, зокрема, ліквідність об’єкта застави (можливість його швидкої реалізації на ринку без значних фінансових витрат), а також достатність його вартості для покриття основної суми боргу, процентів, нарахованих за її використання, та інших витрат, що можуть виникнути у випадку неналежного виконання боржником своїх вимог. Слід відмітити, що у випадку ліквідації боржника всі його зобов’язання, що були забезпечені заставою, розглядаються у позачерговому порядку і погашаються не залежно від інших зобов’язань, у тому числі забезпечених.
У якості об’єкта застави окрім згаданих вище активів можуть використовуватися права вимоги позичальника до третіх осіб шляхом переуступки права такої вимоги або цесії (англ. assignment of claims або cession).
Гарантія (англ. guaranty) як форма кредитного забезпечення являє собою зобов’язання третьої сторони задовольнити вимоги кредитора на визначених у гарантії умовах. Таке зобов’язання третьої сторони оформляється у вигляді гарантійного листа у якому і визначаються основні моменти виконання зобов’язань боржника гарантом (зокрема, можливе обмеження максимальної величини відповідальності гаранта по зобов’язанням боржника). Слід відмітити, що найчастіше для забезпечення виконання боржником його зобов’язань використовуються банківські або державні гарантії.
Поряд із гарантією у якості кредитного забезпечення можуть використовуватися поручительство (порука), що являє собою додаткову до основного договору господарську угоду, яка визначає порядок забезпечення виконання основного зобов’язанням. Договором поручительства може визначатися як незабезпечене зобов’язання щодо виконання умов основного договору, так і використовуватися окремі форми забезпечення такого зобов’язання, зокрема застава (іпотека).
Відповідно до договору поручительства суб’єкт господарювання, що виступає в ролі поручителя, приймає на себе солідарну із основним боржником відповідальність щодо виконання всього основного зобов’язання, яке визначено в основному договору, або його частини. При цьому слід відмітити, що за умови виконання поручителем всього зобов’язання боржника або його частини поручитель отримує право регресу до такого боржника в частині фактично виконаного зобов’язання. Поручитель, виступаючи зобов’язаною стороною по основному договору, може пред’явити до кредитора всі заперечення, які випливають з основного договору між кредитором і позичальником.
Специфічною формою кредитного забезпечення є страхування відповідальності позичальника5 щодо неповернення кредиту. Така форма кредитного забезпечення реалізується шляхом перекладення ризику неповернення кредиту на страхову компанію із сплатою останній відповідної винагороди. Кредитор, як правило, рекомендує позичальнику страхові компанії, що здійснюють такий вид страхування та являються комерційно надійними з його точки зору. Страхування відповідальності позичальника здійснюється шляхом укладання відповідного договору між страховою компанією та позичальником, який і передбачає передачу кредитного ризику страховій компанії за відповідну винагороду (страхова премії, яку сплачує позичальник страховій компанії). Слід відмітити, що у випадку настання страхового випадку (неспроможність позичальника виконувати зобов’язання належним чином) страхова компанія відшкодовує кредитору (комерційному банку) основну суму боргу та нараховані відсотки і отримує у частини фактично виконаного зобов’язання право регресної вимоги до боржника.
Слід відмітити, що, поряд із кредитування, важливим напрямком організації взаємовідносин суб’єкта господарювання і комерційних банків та інших фінансових установ є рефінансування боргових вимог такого підприємства до третіх осіб, що здійснюється у наступних формах:
обліку комерційних векселів;
факторинг;
форфейтинг.
Проведення рефінансування боргових вимог суб’єкта господарювання дозволяє вирішити наступну сукупність питань, зокрема:
прискорення оборотності капіталу суб’єкта господарювання;
вивільнення грошових коштів, тимчасово заморожених у боргових вимогах (векселя одержані, дебіторська заборгованість вітчизняних та іноземних партнерів);
скорочення потреби підприємства у капіталі;
прискорення стягнення грошових коштів з боржника за рахунок використання послуг фінансових установ (перш за все, обслуговування комерційними банками експортерів по зовнішньоекономічним операціям);
часткове або повне перекладання ризику неплатежу по борговій вимозі на бенефіціара тощо.
Прийняття рішення щодо рефінансування боргових вимог суб’єкта господарювання залежить від співставності ставки рефінансування та процентної ставки по короткостроковим банківським кредитам, сукупності супутніх послуг, що надаються комерційним банком (іншим небанківським фінансовим інститутом) при проведенні такої операції.
Поряд із залученням зовнішнього фінансування шляхом емісії нових боргових зобов’язань, а також проведення рефінансування боргових вимог підприємство покриває частину потреби у капіталі за рахунок комерційних кредитів, які представляють собою абсолютну величину фінансових ресурсів, залучених за рахунок (1) отримання авансових платежів в оплату майбутньої продукції та (2) відстрочки оплати рахунків постачальників (формування кредиторській заборгованості).
Важливим напрямком фінансової діяльності суб’єкта господарювання в сфері комерційного кредитування як форми покриття частини потреби підприємства у капіталі є співставлення та оцінка обґрунтованості мобілізації та іммобілізації капіталу в наслідок взаємного комерційного кредитування суб’єкта господарювання та його контрагентів (кредиторів та дебіторів), а також оцінки вартості залучення капіталу по комерційному кредитуванні. Слід звернути увагу менеджерів, що комерційне кредитування, як стверджують науковці і підтверджують практичні дослідження, являється одним із найдорожчих джерел фінансування. За таких умов постає об’єктивна необхідність тісної співпраці фінансистів підприємства та менеджментів інших служб у напрямку оптимізації розмірів та вартості залучення капіталу в рамках комерційного кредитування. При цьому, таке твердження стосується як безпосередньо залучення (мобілізації) капіталу суб’єктом господарювання (кредиторська заборгованість та отримані аванси), так і іммобілізації фінансових ресурсів із господарського обороту підприємства (аванси видані та дебіторсьау заборгованість). Вирішення поставлених завдань можливе лише за умови тісної інтеграції та узгодження прийняття управлінських рішень щодо комерційного кредитування із бюджетування, перш за все, бюджетування грошових потоків суб’єкта господарювання6.
Порівнюючи ефективність використання банківського і товарного кредитів, слід проаналізувати всі переваги та недоліки залучення останнього. До основних переваг товарного кредиту належать:
відносна швидкість і технічна зручність отримання;
кредитори здебільшого не вимагають додаткового кредитного забезпечення, окрім застереження щодо заборони застави майна під інші кредити;
вимоги до кредитоспроможності позичальника є нижчими, ніж при банківському кредитуванні (кредитори, як правило, не здійснюють оцінку кредитоспроможності позичальника);
порівняно легший процес узгодження пролонгації кредиту.
Слід враховувати також типові недоліки залучення товарних кредитів:
процентна ставка, як правило, перевищує вартість банківського кредиту;
небезпека високої залежності від постачальників;
застереження щодо заборони надавати в заставу майно під інші кредити, що є типовим видом забезпечення товарних кредитів, звужує кредитні рамки позичальника;
знижується контроль за ефективністю використання позичкового капіталу.
У вітчизняній практиці господарювання досить поширеним є покриття фінансового дефіциту шляхом порушення строків виконання платіжних зобов’язань, тобто використання як джерела поповнення обігових коштів прострочених товарних кредитів.