Внутрішні джерела фінансування підприємства
4.1. Методичні вказівки до вивчення теми
Вивчення теми дає змогу отримати базову підготовку з питань організації фінансування підприємств за рахунок внутрішніх фінансових джерел. Для полегшення засвоєння програмного матеріалу слід повторити окремі питання теми «Грошові надходження підприємств» з дисципліни «Фінанси підприємств», а також матеріали попередніх тем.
Ознайомлення з матрицею форм фінансування підприємства (тема 1) показує, що джерела фінансування поділяються на дві великі групи: зовнішні та внутрішні. Відмітною рисою останніх є те, що вони утворюються в результаті операційної та інвестиційної діяльності підприємства і не пов’язані із залученням ресурсів на ринку капіталів.
У науково-практичній літературі можна зустріти дві основні концепції трактування сутності та класифікації внутрішніх джерел фінансування. Перший підхід зорієнтований на метод нарахування (зіставлення нарахованих доходів та нарахованих витрат з відповідною корекцією), другий — на касовий метод (зіставлення реальних грошових надходжень та грошових видатків). Наявність різних підходів зумовлена тим, що доходи та витрати підприємства, які відображені у звіті про фінансові результати, як правило, не збігаються з грошовими надходженнями (видатками) в рамках операційної та інвестиційної діяльності відповідного періоду. Наприклад, величина виручки від реалізації продукції, відображена у звітності, може не збігатися із грошовими надходженнями від реалізації в тому самому періоді. З іншого боку, не всі витрати, які враховуються при визначенні фінансових результатів певного періоду, пов’язані із грошовими видатками.
За логікою методу нарахування, який переважає у вітчизняній практиці, у Німеччині та в ряді інших країн, основними елементами внутрішніх джерел фінансування підприємств є такі:
чистий прибуток;
амортизаційні відрахування;
забезпечення наступних витрат і платежів.
З погляду використання касового підходу величина внутрішніх джерел фінансування в окремому періоді відповідає сальдо вхідних грошових потоків від операційної та інвестиційної діяльності підприємства і вихідних грошових потоків у рамках операційної діяльності. Іншими словами, внутрішні джерела формуються за рахунок операційного Cash-flow та суми грошових надходжень у рамках інвестиційної діяльності. За рахунок вказаних джерел можна фінансувати реальні та фінансові інвестиції, виплачувати дивіденди, погашати заборгованість. В англосаксонській практиці фінансової діяльності переважає трактування внутрішніх джерел фінансування саме через показники Сash-flow.
Принциповим є те, що при внутрішньому фінансуванні капітал, який був вкладений у необоротні та оборотні (за вирахуванням грошових еквівалентів) активи, вивільняється і трансформується в ліквідні засоби, у вигляді частини виручки від реалізації та інших доходів, які залишаються на підприємстві після сплати всіх податків.
Рис. 4.1. Внутрішні джерела фінансування підприємств (за: Olfert O. Finanzierung. Kompendium der praktischen Betriebswirtschaft. — Ludwigshafen: Friedrich Kiehl Verlag GmbH, 1999. — S. 359)
На рис. 4.1 наведена класифікація внутрішніх джерел фінансування підприємств, яка найчастіше застосовується в німецько- та англомовній економічній літературі і повністю підходить до вітчизняних умов здійснення фінансової діяльності. Як видно з рисунка, окрім вищезгаданих форм фінансування, внутрішню природу мають також фінансові ресурси, які формуються завдяки впровадженню раціоналізаторських заходів. Метою цих заходів є зменшення грошових видатків підприємства в результаті поліпшення організації оборотних активів, зокрема, шляхом скорочення операційного циклу та економії на витратах.
Для підприємств, які не мають можливості залучити кошти із зовнішніх фінансових джерел (через низьку кредитоспроможність чи інвестиційну привабливість, недостатнього кредитного забезпечення тощо), внутрішнє фінансування є єдиним способом забезпечення фінансовими ресурсами. Звертаємо увагу на те, що при виборі джерел фінансування виникає конфлікт інтересів між власниками та менеджментом. Зокрема, преференції менеджменту на користь внутрішнього фінансування стикаються із запереченнями з боку інвесторів. Це пов’язано з проблемою контролю з боку власників за ефективністю використання внутрішніх джерел.
Охарактеризуємо внутрішні джерела фінансування, які випливають із методу нарахування. Основним внутрішнім джерелом у цьому разі є самофінансування, яке пов’язане з реінвестуванням (тезаврацією) прибутку у відкритій чи прихованій формі. Рішення власників підприємства про обсяги самофінансування є одночасно і рішенням про розмір дивідендів, які підлягають виплаті. У світовій економічній літературі залежно від способу відображення прибутку у звітності, зокрема в балансі, виділяють:
а) приховане самофінансування (пов’язане із використанням прихованого прибутку);
б) відкрите самофінансування (тезаврація офіційного прибутку).
Тезаврація прибутку — це спрямування його на формування власного капіталу підприємства з метою фінансування інвестиційної та операційної діяльності. Величина тезаврації відповідає обсягу чистого прибутку, який залишився в розпорядженні підприємства після сплати всіх податків та нарахування дивідендів.
До основних переваг самофінансування слід віднести такі:
залучені кошти не потрібно повертати та сплачувати винагороду за користування ними;
відсутність затрат при мобілізації коштів;
не потрібно надавати кредитне забезпечення;
підвищується фінансова незалежність та кредитоспроможність підприємства.
Недоліки відкритого самофінансування (тезаврації) стисло можна охарактеризувати так:
оскільки на реінвестування спрямовується чистий прибуток, попередньо він підлягає оподаткуванню, в результаті чого вартість цього джерела фінансування збільшується;
обмежені можливості контролю за внутрішнім фінансуванням знижують вимоги до ефективного використання коштів;
помилковість інвестицій (оскільки рентабельність реінвестицій може бути нижчою середньоринкової процентної ставки, це може призвести до зниження ефективності ринку капіталів у цілому).
До суттєвого недоліку прихованого самофінансування слід віднести порушення принципу достовірності при складанні звітності та підвищення рівня асиметрії в інформаційному забезпеченні її зовнішніх користувачів.
Звертаємо увагу на те, що амортизаційні відрахування не належать до джерел самофінансування (як це досить часто можна зустріти у вітчизняній економічній літературі). Ефект фінансування завдяки амортизації виникає в результаті специфічного виду реструктуризації активів: заморожені в необоротних активах фінансові ресурси вивільняються і залишаються на розрахунковому рахунку підприємства у вигляді відповідної частини виручки від реалізації. У результаті спрямування амортизаційних відрахувань на фінансування реальних інвестицій проявляється так званий ефект розширення потужностей або ефект Ломана—Ружді. Згаданий ефект є наслідком незбігу періоду вивільнення капіталу, авансованого в необоротні активи, що амортизуються, з періодом вибуття зношених активів із виробничого процесу. Здебільшого авансований капітал повертається на підприємство швидше, ніж виникає потреба в оновленні засобів.
До внутрішніх джерел фінансування відносять також створювані з власної ініціативи підприємств забезпечення (резерви) для відшкодування майбутніх витрат, збитків, зобов’язань, величина яких є невизначеною. У складі забезпечень наступних витрат і платежів (розділ 2 пасиву балансу) відображаються нараховані у звітному періоді майбутні витрати і платежі, величина яких може бути визначена тільки на основі прогнозних оцінок, а також залишки коштів цільового фінансування і цільових надходжень.
Ефект фінансування за рахунок забезпечень проявляється завдяки існуванню часового розриву між моментом їх формування (нарахування) та використання (грошових виплат). Залежно від цього визначають можливий строк використання їх як джерела фінансування. Якщо забезпечення мають короткостроковий характер, однак нарахування здійснюється регулярно (револьверно) і зберігаються стабільні залишки на відповідних рахунках, то їх можна трактувати як довгостроковий капітал. Величина забезпечень визначається на основі прогнозних розрахунків фінансових та бухгалтерських служб підприємства. Розмір забезпечень, які відносяться на валові витрати, лімітується податковим законодавством.
За своїми характеристиками забезпечення можна трактувати як позичковий капітал підприємства з невизначеними строками та сумами погашення. До основних видів забезпечень, які можуть створюватися на підприємствах, відносять такі, забезпечення виплат персоналу:
на додаткове пенсійне забезпечення;
на виконання гарантійних зобов’язань;
на реструктуризацію;
на виконання зобов’язань за ризиковими (обтяжливими) контрактами тощо.
Забезпечення використовуються для відшкодування лише тих витрат, для покриття яких вони були створені. Забороняється створювати забезпечення для покриття майбутніх збитків від діяльності підприємства.
Розглянемо тепер основні характеристики внутрішніх джерел фінансування за використання касового підходу: операційний Cash-flow та вхідні грошові потоки від інвестиційної діяльності. Операційний Cash-flow характеризує величину чистих грошових потоків, які утворюються в результаті операційної діяльності, тобто частину виручки від реалізації, яка залишається в розпорядженні підприємства в певному періоді після здійснення всіх грошових видатків операційного характеру. Цей показник можна розглядати як критерій оцінки внутрішнього потенціалу фінансування підприємства. Достатній розмір операційного Cash-flow створює сприятливі передумови для залучення фінансових ресурсів із зовнішніх джерел. Наявність операційного Cash-flow характеризує здатність підприємства:
а) фінансувати інвестиції за рахунок внутрішніх фінансових джерел;
б) погашати фінансову заборгованість;
в) виплачувати дивіденди.
Базу для визначення Cash-flow від операційної діяльності утворюють показники Звіту про фінансові результати (про прибутки і збитки), балансу підприємства, аналітичні дані про обороти за окремими рахунками.
Серед економістів до цього часу немає єдності щодо методології визначення Cash-flow. Класичний (спрощений) спосіб розрахунку операційного Cash-flow полягає в тому, що до чистого прибутку підприємства (після оподаткування) за певний період додаються амортизаційні відрахування, нараховані у цьому самому періоді, та приріст забезпечень. Дискусійним є питання віднесення до складу операційного Cash-flow процентів за користування позиками. Хоча за логікою, сплата процентів мала б належати до грошових видатків у рамках фінансової діяльності, згідно з П(С)БО та міжнародними стандартами складання фінансової звітності ця позиція відноситься до операційного Cash-flow1. Структурно-логічна схема виникнення та використання операційного Cash-flow наведена на рис. 4.2.
Рис. 4.2. Виникнення та використання операційного Cash-flow (за: Ziegenbein K. Controlling. 4 Aufl. — Ludwiegshafen: Kiev, 1992. — S. 219)
На практиці поширення набули два основні методи розрахунку Cash-flow від операційної діяльності, які враховують зміни у складі оборотних активів та поточних зобов’язань і передбачають віднесення процентів за користування позиками до складу операційних витрат:
1. Прямий метод (ґрунтується на касовому підході), при використанні якого чистий грошовий потік (Cash-flow) від операційної діяльності розраховується як різниця між вхідними та вихідними грошовими потоками, що безпосередньо стосуються операційної діяльності підприємства. До вхідних грошових потоків відносять: грошові надходження від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), які включають грошові надходження від продажу товарів у звітному періоді; погашення дебіторської заборгованості; інші грошові надходження від операційної діяльності (від реалізації оборотних активів, операційної оренди активів тощо). До вихідних грошових потоків відносять грошові видатки на покриття витрат, які включаються в собівартість продукції, адміністративних витрат, витрат на збут, інших витрат у рамках операційної діяльності, а також податки на прибуток та проценти за користування позиками.
2. Непрямий метод (базується на методі нарахування з відповідними коригуваннями). Вихідною величиною при використанні цього методу є фінансові результати від операційної діяльності. Здійснюється зворотний до прямого методу розрахунок: операційні прибутки (збитки) коригуються на статті доходів (зменшуються) і витрат (збільшуються), які не впливають на обсяг грошових засобів (амортизація, забезпечення наступних витрат і платежів); а також на суму змін в оборотних активах та поточних зобов’язань, які пов’язані із рухом коштів у рамках операційної діяльності та сплатою процентів за користування позиками.
За правильного застосування методів, результуюча сума в обох випадках буде однаковою. Схема розрахунку операційного Cash-flow прямим та непрямим методами наведена в табл. 4.1.