Київ_zaporozhec_o_i_bezpeka_zhittediyalnosti

Категорійно-понятійний апарат з безпеки життєдіяльності

Джерелами небезпеки (матеріальними носіями) є: людина; об’єкти, що формують трудовий процес і що входять в нього: предмети праці, засоби праці (машини, верстати, інструменти, споруди, будівлі, земля, дороги, енергія тощо); продукти праці; технологія, операції, дії; природно-кліматичне середовище (грози, повені, сонячна активність тощо); флора, фауна. При аналізі обстановки середовища діяльності людини вимальовуються як зовнішні, так і внутрішні джерела небезпеки.

Зовнішні джерела — два роди явищ: стан середовища діяльності (технічні системи) і помилкові, непередбачені дії персоналу, що приводять до аварій і створення для навколишнього середовища і людей ризикованих ситуацій. При цьому різні чинники середовища впливають неоднаково: якщо техніка і технології можуть представляти безпосередню небезпеку, то соціально-психологічне середовище, за винятком випадків прямого шкідництва, впливають на людину через її психологічний стан, через дезорганізацію її діяльності.

Внутрішні джерела небезпеки обумовлені віктимністю — особистими особливостями працюючого, які пов’язані з його соціальними та психологічними властивостями і представляють суб’єктивний аспект небезпеки (цей аспект більш детально розглядається психологією безпеки діяльності).

Спроби визначити, що таке безпека людини сьогодні, є надзи-

чайно широко розповсюдженими. Програма Розвитку Організації

Об’єднаних Націй (UNDP) в щорічному звіті про розвиток людства за 1994 р. у розд. 2: «Нові виміри безпеки людини» виробила наступне визначення безпеки людини: «Безпека людини має два головних аспекти. Вона означає, поперше, безпеку від таких хронічних загроз, як голод, хвороба і репресії. І по-друге, вона означає захист від раптових і шкідливих руйнівних подій в умовах щоденного життя, — чи то вдома, на роботі або в суспільстві. Такі загрози можуть існувати на всіх рівнях національного буття і розвитку…» і там же: «Перелік загроз для безпеки людини довгий, але найбільше він може бути розкритий декількома наступними головними категоріями: економічна безпека; безпека харчування; безпека здоров’я; екологічна безпека; особиста безпека; суспільна безпека; політична безпека».

В згаданому звіті безпека людини визначена як універсальна потреба, яка характеризується широкою взаємозалежністю всіх людей, залежністю від величезної кількості загроз, загальних для

41

РОЗДІЛ 1.

будь-кого і будь-де. Безпека людини залежить від наявності превентивних засобів, які в свою чергу залежать від того, як люди живуть, від їх доступу до засобів охорони здоров’я, соціальних, економічних і освітянських можливостей, від того, живуть вони в умовах миру чи війни.

Мета безпеки людини — охороняти життєве ядро людини від критичних всюди поширених загроз без перешкод довгостроковому існуванню і діяльності самої людини (Визначення дане Комісією ООН з безпеки людини, 2003).

В даному визначенні термінам, що використовуються, надаються наступні тлумачення:

Охороняти — забезпечувати і поширювати безпеку людини на основі: ідентифікації поширених і критичних загроз; запобігання (таким чином, щоб небезпеки не відбувалися); пом’якшення (тобто небезпеки відбуваються так, що шкода від них обмежується); реагування (жертви небезпек продовжують своє існування з гідністю і з підтримкою засобами до проживання);

Життєве ядро — багатовимірний набір прав і свобод людини, які грунтуються на практичних аспектах.

Людина (всі люди) — наголос на людині (не на державі) — сфокусований на індивідах і їхніх суспільствах, універсальний і передбачає відсутність любої дискримінації.

Критичні поширені загрози — критичні загрози втруча-

ються у види діяльності і функції ядра людини. Поширені загрози

— великомасштабні, періодичні небезпеки. Загрози можуть бути прямими, як, наприклад, геноцид або громадянська війна. Загрози можуть також бути опосередковані, наприклад, як нестача інвестицій або фінансовий колапс.

Довгострокове існування і діяльність людини — безпека людини не є достатньою для існування і діяльності людини. Процеси безпеки людини повинні бути сумісні з поточним станом розвитку людини за допомогою підтримки її участі, свободи, інституційної відповідності і несхожості.

Стаття 11 Монреальської декларації визначає відповідальність держави: «Всі держави повинні поважати і захищати право людини на безпеку. Відповідно всі держави повинні формулювати політику запобігання пошкодженням і сприяння безпеці».

Безпека може бути досягнута за допомогою активного діяння на структури і оточення, а також на ставлення та поведінку людини. На цей процес можуть вплинути:

42

Категорійно-понятійний апарат з безпеки життєдіяльності

–поширення інформації про ризик і варіанти вибору управління ризиком між громадськими і політичними, професійними, науковими і суспільними групами;

–узгоджені дії з метою максимізувати рівні безпеки, що є досяжними за даних умов;

–відповідні механізми для розподілення ресурсів в залежності від потреб і для рішення конфліктних інтересів;

–легальні (юридичні) основи для гарантії відповідальності

індивідів, організацій і урядів на всіх рівнях.

Небезпеки є необхідною умовою еволюції людини і суспільства в цілому. Небезпека була та є рушійною силою природнього добору і сьогодні стає рушійною силою інтелектуального добору еволюції.

Досягнення високого рівня безпеки призводить до уповільнення чи припинення еволюційних процесів, що веде за собою деградацію та відмирання виду чи суспільної формації.

Надмірна кількість небезпек, що загрожують людині чи суспільству, на певному етапі переходять у нову якість, що характеризується значними катастрофічними наслідками.

Розвиток цивілізації створює все більшу кількість потенційних небезпек для людини. Якщо на початку розвитку людства основною рушійною силою був природній відбір з певною, притаманною йому кількістю небезпек, то в час технічної революції на перше місце виходять небезпеки, що з’явилися внаслідок діяльності людського розуму.

1.6. Культура суспільства та її захисна функція

У словосполученні «культура безпечної життєдіяльності» закріплено три ознаки явища: родовий (частина культури), діяльнісний (в першу чергу робота людської свідомості) і видовий (має відношення до безпеки людини і суспільства). Культура безпечної життєдіяльності, як категорія, крім того, містить низку додаткових компонентів, серед яких і мотивація, і досвід самовдосконалення особистості, і готовність її до безпечної життєдіяльності. Носієм культури безпеки є людина, творча, розумова діяльність якої перетворюється на цінності, норми, знання, поведінку, ставлення до інших людей та середовища існування. Вона відбивається у використанні методів, способів і прийомів побутової і професійної поведінки, яка мінімізує певні ризики та загрози. Безпека людини —

43

РОЗДІЛ 1.

це стан її повного фізичного, соціального та духовного добробуту, який визначається внутрішніми (спадковість, фізичне та психічне здоров’я) і зовнішніми (навколишнє природне, антропогенне, техногенне, соціальне середовище) чинниками. Знання та досвід досягнення особистої безпеки, проходячи через розум і психіку людей, сприяють прищепленню їм необхідних для цього регуляторів поведінки, які є гарантом безпеки соціуму. Одним з найбільш ефективних, якщо не єдино можливим шляхом реалізації зазначеного є формування у людей відповідної культури. Остання і характеризує особливості поведінки, свідомості та діяльності людей у всіх сферах суспільного життя. Основні функції культури подано

Рис. 1.7. Структура функцій культури

Поняття «суспільство» і «культура» діалектично нерозривно пов’язані. Суспільство в широкому значенні — це сукупність історично сформованих форм спільної діяльності людей; у вузькому сенсі — історично конкретний тип соціальної системи, певна форма соціальних відносин та інститутів як способів і засобів впливу на людину. Культуру і суспільство можна розглядати як синоніми у випадку, якщо розуміти під культурою сукупність норм, цінностей, традицій, вироблених людиною в результаті діяльності. Якщо розглядати культуру з точки зору змісту, то вона розпадається на різні області та сфери: вдачу і звичаї, мову і писемність, характер

44

Категорійно-понятійний апарат з безпеки життєдіяльності

одягу, поселень, роботи, постановку виховання, економіку, характер армії, суспільно-політичний устрій, судочинство, науку, техніку, мистецтво , релігію — всі форми прояву духу відповідного народу. Рівень і стан культури можна зрозуміти, тільки виходячи з розвитку її історії. В цьому сенсі йдеться про примітивну та високу культури. Виродження культури створює або безкультур’я, або «рафіновану культуру».

Взагалі поняття «культура» використовується у різних іпостасях

— це і культура рослин, і виробництва, археологічні культури тощо. Що стосується культури суспільства, то під нею звичайно розуміють сукупність досягнень людства в духовній сфері. У гуманітарних дослідженнях термін «культура» частіше за все відбиває цілком визначене в часі і просторі суспільство, яке чітко відрізняється етнічним складом, рівнем розвитку технології, своєрідністю господарського та суспільного життя. Наприклад, скіфська культура, культура вікінгів тощо. Поряд з цим поняття «культура» означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, менталітету історично конкретного суспільства. Наприклад, первісна культура, культура середньовіччя. Наразі існує понад 500 визначень культури:

–в описових визначеннях культура розглядається як сукупність усіх видів діяльності людей, їхніх звичаїв та вірувань;

–в регулятивних вона подається як регулятор життя за допомогою звичаїв, права;

–в економічних — як спосіб пристосування до природного се-

редовища та економічних потреб суспільства.

Але, незважаючи на розмаїття думок, в кожній з них є найважливіша характеристика культури, а саме: вона завжди пов’язана з певною діяльністю людей. Поза людини культури не існує. Цю її важливу властивість було закладено вже з давніх часів, коли слово «культура» означало обробку ґрунту, його культивування, тобто зміни у природному об’єкті під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами. Таким чином, поняття «культура» відбиває внеприродне явище, створене творчою, розумовою працею людини.

Культура втілюється в змісті, засобах та продуктах праці, спрямованих на перетворення матеріального світу і розвиток сфери людських взаємин. Вона містить матеріальні результати діяльності людей, а також реалізовані у неї компетенції, знання, уміння та навички людини, рівень інтелектуального, морального, естетичного і фізичного розвитку, світогляду, способи і форми спілкуван-

45

РОЗДІЛ 1.

ня. Культуру можна позиціонувати як процес накопичення мудрості і як визначальний фактор прогресу економіки і суспільства. Але якщо подивитися на неї в більш широкому плані, а саме як на творчий аспект духовного життя суспільства, то культура — це безпосередня реалізація людської свободи, що створює нові символи — цінності, зразки людської поведінки, виробництва і відносин. Тому кожне досягнення культури підносить людину, неповторну за своєю значимістю і свідчить про нові людські можливості. Таким чином, чим різноманітніше стають людські відносини, тим більш різноплановою стає і культура. Діяльність — різнобічна, вільна активність людини, що має певний результат. Зрозуміти сутність культури можливо лише через діяльність особистостей і народів. Завдяки діяльності люди створили, наприклад, суспільство як своєрідний союз або цивілізацію, яка привчає людину до планових, впорядкованих спільних дій з подібними собі. Будь — яка людська діяльність, це, в першу чергу, робота її свідомості, а свідомість, думка — це і засіб культурної творчості, і культурне явище одночасно. Тобто, культуру можна представити як продукт відкритої, незавершеної людської природи. Культура стрімко змінює навколишнє середовище, суспільство, побут людей, причому це робиться для задоволення потреб людини. Тому вона оцінюється як фактор творчого життєустрою, невичерпне джерело суспільних нововведень. Діяльність є сполучною ланкою між культурою як

творінням людини і природою. Вона набагато ширше, ніж те, що

визначено інстинктами. Отже, культура є актом подолання природи, виходу за межі інстинкту, створення того, що може надбудуватися над природою. В процесі еволюції вийшло так, що у людини в її пристосуванні до природи, виживання в ній інстинкт перестав відігравати вирішальну роль. Розум, воля і почуття людини зумовлюють таку активність, результатом її діяльності є культура. І все ж-таки не всяка людська діяльність веде до створення культури, а лише певний її різновид.

Створене людиною життєве середовище чинило вплив на неї саму та її розум. Отже, культура відбиває ступінь «олюднення» природи і міру саморозвитку людини, вона не може існувати поза людиною. Як соціальне явище, що протистоїть зовнішній по відношенню до людини природі, культура виникла саме через необхідність її виживання, тобто культурі спочатку властива «захисна» функція. Оволодіння і передача культури від одного покоління до іншого здійснюється в процесі навчання та виховання.

46

Категорійно-понятійний апарат з безпеки життєдіяльності

За своїм походженням культура не може бути поза природою. Вона, перш за все, природний феномен хоча б тому, що її створює людина — біологічне утворення. Бодай, без природи не було б і культури, оскільки людина, що живе у природному оточенні, створює свій штучний світ, використовуючи ресурси природи. У цьому творінні вона розкриває власний природний потенціал. Проте, якби людина не переступила меж природи, вона б залишилася без культури. Сукупністю сформованих форм спільної діяльності людей, певних форм соціальних відносин є соціум. У широкому розумінні — це сукупність історично сформованих форм спільної діяльності людей, а у вузькому — історично конкретний тип соціальної системи. Існують різні точки зору на проблему взаємовідносин суспільства і культури, де:

•культура розглядається як продукт діяльності суспільства, а воно є суб’єктом цієї діяльності;

•культуру визначають як функцію суспільства;

•суспільні відносини є критерієм розвитку людини, її культури, а зміст культури визначається розвитком самої людини

як суспільного суб’єкта діяльності.

Культуру і суспільство не слід співвідносити як частину і ціле, вони взаємно проникають одна в одне. У суспільстві, як цілісній системі, існують різні підсистеми, соціально — історичні спільності різного типу, з якими пов’язаний розвиток власне соціальної структури. Культура має особливе значення, відмінне від соціального. Рівень соціальної організації може бути однаковим у різних народів, але їхні традиції, звичаї, мистецтво — різними. Національним менталітетом культури називають такі глибинні структури, що упродовж тривалого часу визначають її етнічну чи національну своєрідність. Як правило, риси, що характеризують ментальність тієї чи іншої культури, на відміну від ідеологічних, соціально-політичних, релігійно-конфесійних та інших культуроутворюючих факторів, відрізняються значною стабільністю і не змінюються протягом віків. Ментальність — це світогляд у категоріях і формах рідної мови, що з’єднують інтелектуальні, духовні і вольові якості національного характеру в типових його проявах. Ментальність — той незримий мінімум духовного єднання людей, без якого неможлива організація будь-якого суспільства. Ментальність народу актуалізується в найбільш важливих культурних концептах мови. Більш того, менталітет національної культури, навіть еволюціонуючи в ході історії, все ж таки залишається в своїй

47

РОЗДІЛ 1.

основі постійним. А це дозволяє ідентифікувати культуру на всьому її історичному шляху — від зародження до розквіту. Певну роль у формуванні менталітету національної культури відіграють природні (ландшафтні, кліматичні, біосферні) чинники. Тому культуру можна визначити як соціальне буття людини, а суспільство — як середовище функціонування культури.

Особистість не може сформуватися поза соціумом. Чим більше культурно-історичного досвіду придбала людина і використовує його у своїй діяльності, тим вона більш значима як особистість. Культура дає людині можливість усвідомити себе як особистість, опанувати прийнятними моделями поведінки. У якості найважливіших світоглядних і поведінкових аспектів, які формуються під впливом культури, слід відзначити усвідомлення себе і світу, спілкування і мову, одяг і зовнішність, культуру харчування, фізичну та репродуктивну культуру, цінності і норми, віру і переконання, розумові процеси і навчання, ставлення до роботи.

Культуру можна розглядати як спосіб соціального життя, що об’єднує всі види людської діяльності. Вона створює своєрідну систему впливу суспільства на людину, а саме: відносин і інститутів, тобто способів і засобів соціальної регуляції буття людей. До найважливіших елементів культури, які виконують цю функцію, належать норми, сукупність яких складає нормативну систему культу-

ри. Одні норми і правила обмежені приватним життям, інші — гро-

мадським. Норми, які регулюють суспільне життя більш значимі та суворі, ніж норми і правила, що стосуються особистого життя. На дотримання культурних норм спрямований величезний механізм соціального контролю, що містить і культурні явища. Культурні норми є не тільки ідеалами та еталонами, які орієнтують людей на те, чого слід прагнути, але й виступають у формі дозволу або заборони. У суспільстві культурні норми виконують дуже важливі функції:

•є обов’язковими і вказують міру необхідності людських вчинків;

•служать очікуваннями щодо майбутнього вчинку;

•контролюють поведінку, що відхиляється від норми;

•служать зразками, еталонами поведінки.

Можна виділити декілька типів культурних норм:

–за сферою застосування — в малій чи великій соціальній

групі, де відповідно відокремлюють також два типи: групові

48

Категорійно-понятійний апарат з безпеки життєдіяльності

звички — тобто норми, що виникають та існують в культурі малих груп; і загальні правила — норми, поширені у великих групах або суспільстві в цілому;

–інституційні норми, які виконують функцію дозволу або заборони, зафіксовані в будь-яких офіційних документах (законах, декретах, постановах, церкви і т. п.). Ці норми відіграють важливу роль у підтримці громадського порядку і стабільності суспільства;

–статистичні, що складаються стихійно у вигляді масового звичаю, у вчинках і оцінках поведінки людей. Такі норми умовно називають етнографічними, тому що механізм їхнього складання аналогічний механізму формування етнографічних традицій. Неофіційний характер цих норм аж ніяк не передбачає ліберального відношення до порушника, який може зазнавати досить жорстокого покарання;

–конвенціональні — тобто народжені в процесі суспільного договору, але не мають силу закону. Прикладом подібних норм можуть служити норми сусідської поведінки, норми дружнього спілкування в колективі тощо;

–еталонні — норми, спеціально створені як зразки для наслі-

дування.

Сучасна типологія культурних норм містить знання, традиції, звичаї, звички, табу, закони, моду, смак, інтереси, вірування тощо. Ключовою ланкою нормативної системи є мораль. Всі елементи нормативної культури суспільства повинні бути узгоджені. Порушення рівноваги в нормативній системі культури може бути різноманітним. Однією з форм його прояву є аномія. Людина не народжується особистістю, а стає нею. Розгорнуту концептуальну модель безпеки особистості подано на рис. 1.8.

Становлення людини як особистості — це процес її входження в культуру суспільства. Цей процес обумовлений засвоєнням складного комплексу соціальних і культурних норм, цінностей і традицій, прийнятих у суспільстві. Культура є системою взаємодій окремої людини, що представляє собою певний баланс особистісного та індивідуального з одного боку, і обумовленого людським родом, суспільством — з іншого боку. Культура суспільства задає необхідні критерії формування особистості і підтримує їх в процесі життєдіяльності. Особистість впливає на культуру суспільства і перетворює її творчо інтерпретуючи, розвиває і змінює.

49

РОЗДІЛ 1.

Рис. 1.8. Розгорнута концептуальна модель безпеки особистості

Процес залучення індивіда до культури має назву соціалізації. У культурології часто використовуються альтернативні даному поняттю терміни, такі як «культуралізація»» та «інкультурація». Загальним у визначенні даних явищ є те, що це процеси, джерелом

50