Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Zarub_Ekz.docx
Скачиваний:
170
Добавлен:
02.06.2015
Размер:
455.79 Кб
Скачать

23. Особенности жанра и композиции «Декамерона» Боккаччо

В этой книге Боккаччо наносит сокрушительный удар религиозно-аскетическому мировоззрению и дает необычайно полное отражение современной итальянской действительности. В жанровом отношении «Декамерон» доводит до высокого совершенства небольшую прозаическую повесть–новеллу. Самую интересную группу в сборнике составляют бытовые рассказы и анекдоты, почерпнутые из живой итальянской действительности. Подобно «Новеллино» «Декамерон» состоит из ста новелл. Они скреплены при помощи обрамляющего рассказа, являющегося вступлением к книге и дающего ей композицоинный стержень. «Декамерон» начинается знаменитым описанием флорентийской чумы 1348 г. Семь дам и трое юношей удаляются из города на виллу и приятно проводят время в прогулках, играх, рассказывании новелл. Каждый день рассказывается по десять новелл, а всего они проводят на вилле десять дней.Источники «Декамерона» - французские фаблио, средневековые романы, античные и восточные сказания, средневековые хроники, сказки, новеллы предшествующих новеллистов, злободневные анекдоты. Новеллы Боккаччо могут быть разбиты на несколько групп: Первая группа. Новеллы антицерковного, антирелигиозного характера. В них высмеивается лицемерие и ханжество священнослужителей, их алчность и разврат. День 9, новелла 1 – случай в женском монастыре, используется принцип саморазоблачения. День 3, новелла 1 – рассказ о монастырском садовнике, который притворялся глухонемым. День 10, новелла 6 – яркий образ монаха-проходимца Чиполло, который морочит голову доверчивым людям мнимыми реликвиями. Когда двое шутников положили в его ларец вместо реликвий угли, монах немедленно заявил, что бог совершил чудо, заменив перо архангела Гавриила угольками с костра, на котором был сожжен святой Лаврентий. Вторая группа. Новеллы антифеодальные, направленные против сословных предрассудков. День 4, новелла 1 – дочь принца полюбила слугу.Третья группа. Новеллы о любви, правдиво изображающие природу человека, разные грани любви; темы супружеской неверности. День 5, новелла 1 – невежественный молодой человек жил при скотном дворе, полюбил образованную девушку и перевоспитал себя. Четвертая группа. Приключенческие новеллы об Андреучччо из Перуджи - торговец лошадьми приехал в Неаполь и стал жертвой воров и куртизанок. День 2, новелла 4 – Ландольфо Руфоло был богатым купцом, потерял свое состояние, сделался корсаром, снова приобрел богатство, его судно терпит кораблекрушение, он спасается на ящике, в котором оказывается состояние и он снова оказывается богатым. Для новелл Боккаччо характерно искусство психологического анализа героев, реалистический стиль прозы. Боккаччо создал в «Декамероне» классический тип итальянской новеллы, получившей дальнейшую разработку у его многочисленных последователей. Расположение новелл. Дни включают только доминирующие или превалирующие 1-2 темы, эти же темы уже бегло были намечены в предыдущих днях и имеют отголоски в предыдущих. I день – тема религии и церкви (2-4, 6) + остроумные ответы и острые слова с неким нравственным уроком (3, 5 – 10). 3 и 6 – в обе группы. II день – превратности и повороты судьбы (продолжается в V дне). 10 новелла – переход к III дню, т.к. превратность истолкована иронически. III – чувственная любовь. IV – любовь в более облагороженном, трагическом виде. V – 1-3 любовная тема в связи с превратностями и приключениями (см. II день, IV, 3 и 4). Все новеллы этого дня заканчиваются счастливо. 4-10 – любовная тема. Моттивы IV и III дней.VI – остроумные ответы, точнее, отроумное поведение. VII – проделки жен, обманывающих мужей. VIII – тема адюльтера (1, 2, 8). 1, 2, 4, 7, 8, 10 – мотив изобретательной мести в различных эротических историях. 3, 6 – озорные продлки Бруно и Буффальмако. (= IX, 3, 5, 8, 10). IX – своей темы нет, продолжение уже начатых тем. X – самый высокий регистр. Тема великодушия как высшего проявления человечности и доблести. Взаимодействие различных жанровых и стилистических традиций. Сюжеты для новелл -- из куртуазной литературы, “примеров”, фаблио, новеллино, антич. романов (специально для Юли Котариди: из Апулея взяты V, 10 и VII, 2) и т.д. В зависимости от того, откуда сюжет взят, он подвергается снижению или, наоборот, облагораживанию. + сближение, обогащение отдельных жанровых вариантов и мотивов. Легенда подвергалась пародийному снижению, “примеры” лишались прямолинейного дидактизма, в рыцарские сюжеты вносилась реабилитированная чувственность, фаблио облагораживались. Конкретнее: II, 7 – пародийная авантюрная повесть типа восточной сказки или греческого романа о красавице, сохраняющей целомудрие в разных превратностях во вр. путешествия); VII, 7 – сюжет фаблио “Орлеанская мещанка”. В отличие от фаблио героиня поднимается над грубой чувственностью. Куртуазный оттенок в образе влюбленного слуги (вместо озорного клирика в фаблио); IV, 9 – в отличие от провансальского источника (истории мужа, заставившем жену съесть сердце любовника, из биографии трубадура Гильема де Кабестань) умеряется куртуазная точка зрения решительного предпочтения хороших куртуазных любовников плохому ревнивому мужу. У Б. муж не является особым ревнивцам и не угрожает жене, на любовниках тоже лежит некая вина; III, 10 – история о наивной Алибек явл. насмешкой над легендами об аскетах пустынниках. Любовь в мире “Д.”. Снижение по сравнению с куртуазной литературой. Возлюбленная не олицетворение нравственного совершенства, а предмет чувственной страсти. Реабилитация плоти – одна из основных идей “Декамерона”, поэтому грехом в обществе рассказчиков считается как раз вынужденное целомудрие. “Супротив велений плоти, дескать, не устоишь”, -- говорит настоятельница монастыря во второй новелле девятого дня.Б. встает на сторону неверных жен, которые раньше неизменно считались служительницами дьявола. Обычно женщин выдавали замуж насильно, а они, изменяя, мстили нелюбимым мужам. Ее измена есть проявление верховной силы любви. Ревность неизменно трактуется Боккаччо отрицательно.

Іспанська Література раннього Відродження[ред.]

Формування гуманістичних ідей у ранній період відбувалося під значним впливом італійської культури і філософських ідей античності. Значна роль у гуманістичному русі належала університетам. Одним з перших найбільш значимих явищ іспанської літератури раннього Ренесансу був твір Фернандо де Рохаса «Трагікомедія про Калісто і Мелібею», відомий також під назвою «Селестина». Жанр твору визначити не просто. Це прозова розповідь,яка має ознаки роману, але подана вона в формі діалогу. Уперше твір виданий у 1499 p. Доба Раннього Відродження (початок XVI ст.) позначена італійським впливом, провідником якого став Гарсіласо де ла Вега (1503-1536), і розквітом іспанського рицарського роману. "Золотим віком" іспанської літератури прийнято вважати період із середини XVI по кінець XVII ст., коли творили Лопе де Руеда (між 1500-1510 - прибл. 1565), Лопе де Вега (1562-1635), Педро Кальдерон (1600-1681), Тирсо де Моліна (1571-1648), Хуан Руїс де Аларкон (1581-1639), Франсиско Кеведо (1580-1645), Луїс Гонгора (1561-1627) і, нарешті, Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616), автор безсмертного «Дон Кіхота» (1605-1615)Лицарський роман У XV ст. в Іспанії з розповідних жанрів раннього періоду передовсім розвинувся ренесансно-рицарський роман (de caballeria). Для творів цього жанру властиві риси середньовічного авантюрно-героїчного рицарського роману, що певною мірою сповнений гуманістичним змістом. Їх родоначальником був «Амадіс Гальський», написаний кращим автором іспанських романів Гарсі Ордоньєсом де Монтальво і надрукований у 1508 р.. «Амадіс Гальський» відзначається захоплюючим авантюрним сюжетом. Незважаючи на порівняно скромні літературні властивості твору, його успіх був грандіозний, роман викликав загальне захоплення і безсумнівно зробив величезний вплив на поезію і роман нової Європи і став значущим явищем в історії літератури. Слідом за «Амадісом» отримали широке поширення всілякі фантастичні і безглузді романи. Тільки завдяки критиці Сервантеса вдалося нарешті відсунути на задній план цей улюблений в Іспанії літературний жанр, хоча «Амадіс», «Пальмерон» та інші аналогічні романи все ще продовжували до кінця XVII ст. здобувати прихильність великої кількості провінційних читачів Іспанії.Пасторальний роман В цей же час був популярний і пасторальний, або пастушачий роман, - літературний жанр, який мав також успіх в Італії, Португалії, Франції та Англії. Пастушачий роман з'явився в Іспанії завдяки португальцю Монтемайор та його твору «Diana Emamorada». Твір з'явився у Валенсії в 1542 р. Продовження роману писали лікар Алонсо Перес і Гаспар Поло. Потім в 1582 р. з'явилася «Filida», - роман Луїса Гольвеса де Монтальво, найвідоміший пасторальний роман про пастухів і пастушок, які філософствують і залицяються. До цього жанру належить «Галатея» («Galatea») Сервантеса (1584), «Аркадія» («Arcadia») Лопе де Вега (1598) і «Constante Amarilis» Фігероа (1621 р.). Тривалий успіх, яким, незважаючи на всі безглуздості і невідповідності, користувався пасторальний роман, пояснюється, здебільшого тим, він своїми ідилічними картинами давав читачеві перепочинок від кривавих воєн і складнощів міського життя.

Шахрайський або пікарескний романВ середині XVI ст. в іспанській літературі з'явився новий оригінальний вид прозової розповіді - шахрайський роман «Gusto picaresco», названий так завдяки її головним героям. Відмінними рисами шахрайського роману є достовірність у зображенні звичаїв і людських характерів. Першим шахрайським романом був твір «Lazarillo de Tormes» (Ласарільо з Тормеса), опублікований у 1554 p. Імені автора встановити не вдалось. Як встановлено дослідниками, в романі «Життя Ласарільо з Тормеса» використані книжні і фольклорні джерела. Шахрайський роман продовжує розвиватись і в наступному періоді. Відзначився у цьому жанрі Матео Алеман, роман «Гусман з Альфараче» («Guzman de Alfarache» 1599), Франсіско Кеведо. Звичайно в творах такого типу розповідається історія життя людини, з дитинства позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злиднів, навчається всіляких шахрайств і хитрувань і зрештою досягає певного матеріального статку. Історія розгортається на тлі реального повсякденного життя. В сюжеті шахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой.

Бароко Напрям у мистецтві та літературі XVII—XVIII ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Визначальні риси бароко: - посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образ - мінливість, поліфонічність, ускладнена форма; - тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму; - прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору; - трагічна напруженість і трагічне світосприймання; - настрої песимізму, скепсису, розчаруван Філософія та естетика бароко Розквіт європейського літературного бароко припадає на XVII століття, яке поєднує дві великі епохи — Ренесанс і Просвітництво. Бароко, що приходить на зміну Ренесансові, тривалий час розглядалося як зворотний бік останнього, як «реакційне» мистецтво. Стверджувалося в літературознавстві також і те, що бароко, яке заперечує Ренесанс, являє собою «крок назад» — від доби Правильніше вбачати в бароковому напрямі синтез, мистецтва двох епох — Відродження та Середньовіччя (Готики). Дійсно, бароко звертається до змісту й форм готичного мистецтва. Але воно аж ніяк не відмовляється від ренесансних культурних здобутків. У бароко можна спостерігати елементи двох великих стилів. має також цілу низку оригінальних стилістичних і поетичних рис. Барокова література рухлива й динамічна, їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. І хоча художня концепція бароко так само гуманістично спрямована, посилюються настрої песимізму, скепсису, розчарування. Людина, згідно з провідною бароковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її — скороминуще, в ньому панують випадок і фатум. Найпоширенішими темами літератури бароко стають «Memento mori!» (пам’ятай про смерть!) і «Vanitas» (суєта). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорбот життя. Так, іспанський поет Ґонґора-і-Арґоте закликає не поспішати народжуватися «в ім’я життя», а навпаки — поспішити вмерти. Життя в дисгармонійному й хаотичному світі, на думку одного з найвидатніших представників німецького бароко Андреаса Ґріфіуса, є гіршим за смерть. Часто-густо дійсність для письменників барокового напряму втрачає свою реальність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і ілюзії — один з найхарактерніших елементів антитетичного барокового світосприйняття. Недарма Кальдерон називає свою драму «Життя є сон». Дві дійсності — реальна і містифікована — співіснують і в кальдеронівській п’єсі «Дама-невидимка». Нерідко Всесвіт тлумачиться в бароко як мистецький твір. Звідси — поширені барокові метафори: «світ-книга» і «світ-театр». Поетика літературного бароко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Так, Богородиця йменується Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, в богословських трактатах з’являються амури й купідони тощо. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Поетика бароко органічно «сплавляє» символіку з побутовим натуралізмом, аскетику — з гедонізмом, сакральне — із жартівливим. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою метафори все можливо поєднати. Дотепність, парадоксальність, контрастність сполучення найбільше цінувалися теоретиками та практиками бароко. Проблемам дотепності були присвячені цілі трактати, які закладали фундамент нової поетики Парадоксальне поєднання «непоєднанного» покликане вражати й дивувати. Один з найвизначніших ліриків бароко — італієць Дж. Маріно зазначав, що метою поета є «дивовижне та вражаюче», а хто не здатен здивувати, мусить іти до стайні. Маріно став винахідником характерної барокової поетичної форми — так званих «кончетто». Це були словосполучення з неочікуваними мовленнєвими зворотами, парадоксальними епітетами, оксюморонами. В поезії Маріно натрапляємо й на «радісний біль», і на «багатого жебрака», і на «німого промовця». Зірки в Маріно — «жаринки вічного кохання» та «смолоскипи поховання». Подібні до кончетто форми спостерігаються й у видатного іспанського барокового поета Ґонґори-і-Арґоте. Серед образів його поетичних творів — «блаженна мука» та «найсолодша отрута», а людське життя зображується як «скажений звір», що переслідує свою тінь. До речі, власних кончеттистів мало й українське бароко (Л. Баранович, І. Величковський). Однією з типових рис літератури бароко є його інакомовність. Е. Тезауро заявляв: «Щоб проявити дотепність, слід позначити поняття не просто й прямо, а інакомовно, користуючись силою вимислу, тобто новим і неочікуваним способом». Інакомовність спричинена й такими рисами барокової поетики, як символізм, алегоризм, емблематизм. Отже, ускладненість стає ще однією характерною рисою літератури бароко. За барочною естетичною концепцією, твори мають бути важчими для сприйняття.

Мольєр

Об'єднавши воєдино у своїй творчості кращі традиції французького народного театру з передовими ідеями гуманізму, Мольєр створив новий вид драми - "високу комедію", жанр, що для свого часу був рішучим кроком убік реалізму. Великий майстер комедії Мольєр надав жанрові глибокого суспільного змісту і яскравої театральної форми. Його театр виступав при дворі Людовіка ХІУ, висміюючи риси “світської черні”, підкреслюючи головні риси героїв – носіїв певного характеру. Він вивів цілу галерею образів винахідливих, моторних, переповнених плебейською енергією слуг. Мольєр – автор великих комедій “Тартюф”, “Дон Жуан, або Кам’яний гість”, “Мізантроп”, “Міщанин у дворянстві”. Класицизм з його презирливим ставленням до комедій стримував розвиток цього жанру. Мольєр - теж класицист за способом відображення дійсності, але цей геніальний драматург вільно ставився до правил і норм, заявляючи, що люди повинні бути представлені в комедіях такими, якими вони є, щоб у дійових особах можна було пізнати сучасне суспільство; а якщо правила класицизму не допомагають цьому, на них не треба звертати уваги.Драматургію Мольєра відрізняє жанрове різноманіття. Мольєр створював чудові зразки й високої комедії, і фарсу, і комедій-балетів. Поряд із зображенням маніакальних характерів, характерів одні страсті, письменник створює й багатопланові образи. Вчинки, продиктовані волею, перемежовуються в героїв Мольєра із учинками, обумовленими не залежними від волі властивостями характеру. У Мольєра є й характери, повні динаміки. Однак ця проблема вирішується в творах французького драматурга не так просто. Зміна характеру в Мольєра відбувається й шляхом його збагачення новими рисами - виникає нова, більш складна єдність. Так трапляється, наприклад, з Дон Жуаном. В I і II актах Дон Жуан тільки спокусник і марнотратник життя, потім, починаючи з III акту, він проявляє себе також безбожником і богохульником. Наприкінці п'єси, в V акті, Дон Жуан виявляється ще й святенником. Динамічність образа в Мольєра зв'язана іноді не стільки з об'єктивними змінами персонажа, скільки зі зміною погляду інших діючих осіб на нього. Мова йде не про перелом у душі героя, а про більш глибоке розкриття образа. Психологічне багатство, сховане в людині, Мольєр розкриває, уводячи у свої комедії образ людини, яка міркує про життя. Інтелектуальний герой виникає в нього на противагу маніакальному характеру, що був показовий, наприклад, для комедій Скаррона й відрізнявся відомою бездумністю. У Мольєра ми зустрічаємося з героєм нового типу. Це вже не людина, що володіє, подібно речам, конкретними, як би заздалегідь визначеними властивостями; у нього є своє відношення до світу, і в цьому його своєрідність. Інтелектуальному героєві Мольєра властивий свого роду універсалізм відношення до дійсності. Мольєра нерідко дорікали за героя-резонера, людину, схильну до відверненої декламації. Але Мольєр уводив у сферу зображуваного не самі по собі декларації й сентенції, а образ мислячої людини, що захищає продумане судження про людей, про речі. При цьому думки, висловлювані резонером, завжди подавалися на тлі ворожого світогляду. Уже в образі Аріста («Школа чоловіків») цікава людина, що засуджує пережитки середньовічних забобонів. Величезне значення для Мольєра здобуває суперечливість миру, дисгармонійність людини: Мольєр ставить в основу «недоліки» людини, її пороки. Щодо цього особливо показові «Школа дружин», «Дон Жуан», «Тартюф». Драматург підсилює в цих п'єсах злий початок. Веселе, комічне уступає часом місце похмурому або співіснує з останнім. Арнольф з'являється на сцені зовсім не як комічна діюча особа. Це людина небезпечна Мольєра порушує стару схему: розумний герой - дурний, комічний супротивник. Для інтерпретації теми зла в Мольєра дуже важливо, що герой, що бореться проти негативних сил, не підкоряється цим силам навіть у випадку їхньої перемоги над ним. Зло зовсім не представляється Мольєру сумною неминучістю, яка властива усьому світу. Зло втілено в нього в образі людини, з яким не можна примиритися й з яким повинно, навпаки, боротися як з ворогом. У своїх найбільш зрілих речах Мольєр зображував надзвичайно могутнього ворога. Своєрідність художньої системи Мольєра не можна повністю розкрити, залишаючись у сфері творчого методу класицизму. Класицистична художня манера тісно переплітається в драматурга з елементами реалізму. Реалістичні тенденції вгадуються вже в характері окреслення інтелектуального героя. Цей герой звернений до зовнішнього світу. Достоїнство людського розуму для Мольєра складається не тільки в тому, що розум - це основа людської волі. Думка представляється Мольєру неоціненною лише в тому випадку, якщо її спрямованість відповідає поступальному руху самого життя.Для Мольєра характерний перенос уваги із внутрішнього світу особистості на обставини, що визначають її долю. У повній відповідності з поетикою класицизму характер персонажа зображується у Мольєра як внутрішня, психологічна єдність. Однак ця єдність одержує додаткову якість: станово-класова приналежність визначає соціальний зміст характеру. Мольєр не тільки правдиво зображував свій час, але й різко вказував на волаючу невідповідність життя тим ідеальним нормам, які виробив гуманізм і буде розвивати просвітительство. «Тартюф» (Le Tartuffe, 1664—1669). Направленная против духовенства, этого смертельного врага театра и всей светской буржуазной культуры, В первой редакции комедия содержала три акта и изображала лицемера-попа. В таком виде она была поставлена в Версале на празднестве «Увеселения волшебного острова» 12 мая 1664 под названием «Тартюф, или Лицемер» (Tartuffe, ou L’hypocrite) и вызвала недовольство со стороны религиозной организации «Общества святых даров» (Société du Saint Sacrement). В образе Тартюфа Общество усмотрело сатиру на своих членов и добилось запрещения «Тартюфа». Только через полтора года «Тартюф» был наконец представлен в 3-й окончательной редакции. Хотя Тартюф и не является в ней духовным лицом, последняя редакция вряд ли мягче первоначальной. Расширив очертания образа Тартюфа, сделав его не только ханжой, лицемером и развратником, но также предателем, доносчиком и клеветником, показав его связи с судом, полицией и придворными сферами, Мольер значительно усилил сатирическую остроту комедии, превратив её в социальный памфлет. Единственным просветом в царстве мракобесия, произвола и насилия оказывается мудрый монарх, который разрубает затянутый узел интриги и обеспечивает, как deus ex machina, внезапную счастливую развязку комедии. Но именно в силу своей искусственности и неправдоподобности благополучная развязка ничего не меняет в существе комедии.«Дон-Жуан»Если в «Тартюфе» Мольер нападал на религию и церковь, то в «Дон-Жуане, или Каменном пире» (Don Juan, ou Le festin de pierre, 1665) объектом его сатиры стало феодальное дворянство. В основу пьесы Мольер положил испанскую легенду о Дон Жуане — неотразимом обольстителе женщин, попирающем законы божеские и человеческие. Он придал этому бродячему сюжету, облетевшему почти все сцены Европы, оригинальную сатирическую разработку. Образ Дон Жуана, этого излюбленного дворянского героя, воплотившего всю хищную активность, честолюбие и властолюбие феодального дворянства в период его расцвета, Мольер наделил бытовыми чертами французского аристократа XVII века — титулованного развратника, насильника и «либертена», беспринципного, лицемерного, наглого и циничного. Он делает Дон-Жуана отрицателем всех устоев, на которых основывается благоустроенное общество. Дон-Жуан лишен сыновних чувств, он мечтает о смерти отца, он издевается над мещанской добродетелью, соблазняет и обманывает женщин, бьёт крестьянина, вступившегося за невесту, тиранит слугу, не платит долгов и выпроваживает кредиторов, богохульствует, лжёт и лицемерит напропалую, состязаясь с Тартюфом и превосходя его своим откровенным цинизмом (ср. его беседу со Сганарелем — д. V, сц. II). Свое негодование по адресу дворянства, воплощённого в образе Дон-Жуана, Мольер вкладывает в уста его отца, старого дворянина Дон-Луиса, и слуги Сганареля, которые каждый по-своему обличают порочность Дон-Жуана, произнося фразы, предвещающие тирады Фигаро (напр.: «Происхождение без доблести ничего не стоит», «Я скорее окажу почтение сыну носильщика, если он честный человек, чем сыну венценосца, если он так же распущен, как вы» и т. п.).Но образ Дон-Жуана соткан не из одних отрицательных черт. При всей своей порочности Дон-Жуан обладает большим обаянием: он блестящ, остроумен, храбр, и Мольер, обличая Дон-Жуана как носителя пороков, одновременно любуется им, отдает дань его рыцарскому обаянию.

«Мизантроп»Если Мольер внёс в «Тартюфа» и «Дон-Жуана» ряд трагических черт, проступающих сквозь ткань комедийного действия, то в «Мизантропе» (Le Misanthrope, 1666) эти черты настолько усилились, что почти совсем оттеснили комический элемент. Типичный образец «высокой» комедии с углублённым психологическим анализом чувств и переживаний героев, с преобладанием диалога над внешним действием, с полным отсутствием фарсового элемента, с взволнованным, патетическим и саркастическим тоном речей главного героя, «Мизантроп» стоит особняком в творчестве Мольера.Альцест не только образ благородного обличителя общественных пороков, ищущего «правды» и не находящего её: он тоже отличается меньшей схематичностью, чем многие прежние персонажи. С одной стороны, это — положительный герой, благородное негодование которого вызывает сочувствие; с другой стороны, он не лишён и отрицательных черт: он слишком несдержан, бестактен, лишён чувства меры и чувства юмора. «Мизантроп»Если Мольер внёс в «Тартюфа» и «Дон-Жуана» ряд трагических черт, проступающих сквозь ткань комедийного действия, то в «Мизантропе» (Le Misanthrope, 1666) эти черты настолько усилились, что почти совсем оттеснили комический элемент. Типичный образец «высокой» комедии с углублённым психологическим анализом чувств и переживаний героев, с преобладанием диалога над внешним действием, с полным отсутствием фарсового элемента, с взволнованным, патетическим и саркастическим тоном речей главного героя, «Мизантроп» стоит особняком в творчестве Мольера.Альцест не только образ благородного обличителя общественных пороков, ищущего «правды» и не находящего её: он тоже отличается меньшей схематичностью, чем многие прежние персонажи. С одной стороны, это — положительный герой, благородное негодование которого вызывает сочувствие; с другой стороны, он не лишён и отрицательных черт: он слишком несдержан, бестактен, лишён чувства меры и чувства юмора.

Загальна характеристика епохи Відродження Філософія епохи Відродження, чи Ренесансу, стала важливим етапом розвитку у філософській думці і охоплює період із XIV до початку XVII ст., коли відбувається низку змін - у соціально-економічної і приклад духовної життя Західної Європи. У результаті епоха Відродження засвідчує розвитком промисловості, торгівлі, мореплавання, військової справи, тобто розвитком матеріального виробництва.У політичній області епоха Відродження — це епоха зародження капіталістичних відносин, формування національних держав, епоха боротьби з феодальної реакцією, глибоких соціальних конфліктів.У природознавстві цей час великих відкриттів і винаходів, зокрема:- великі географічні відкриття, такі як відкриття Америки;- розширення пізнань про космосі (встановлення нової астрономічної системи, що з ім'ям Коперника);- розвиток знань про навколишньому середовищі про живому світі (початок систематизації рослин, виникнення наукової анатомії, хто поклав початок сучасної медицині) [10].Звідси й саму назву епохи — Відродження, коли викликані до життя творчістю гуманістів відкриття філософів Стародавню Грецію і Риму дали наймогутніший поштовх розвитку у філософській думці. Основні риси філософії Відродження Гуманізм — піднесення людини. Те за доби Відродження, навпаки, індивід набуває значно більшу самостійність, він усе частіше представляє інший чи іншого союз, але себе. Звідси виростає нове самосвідомість чоловіки й нова його громадська позиція: гордощі й самоствердження, свідомість власної сили та таланту стають відмітними рисами людину.Розглядаючи «гуманізм», слід зазначити, що став саме епоха Відродження дала світу ряд видатних індивідуальностей, які мали яскравим темпераментом, всебічної освіченістю, що виділялися серед інших своєї волею, цілеспрямованістю, величезної енергією. 2.2Антропоцентризм — людина, а чи не Бог у центрі дослідження Іншою наскрізною відмінністю світоглядної епохи Відродження є орієнтація на людини. Якщо центрі уваги філософії античності булаприродно-космическая життя, а середньовіччі - релігійна життя - проблема «порятунку», то добу Відродження на чільне місце виходить світське життя, діяльність людини у цьому світі, задля того світу, задля досягнення щастя людини у цьому житті, Землі.2.3 Секуляризація — визволення з церковного впливуПроцес секуляризації — визволення з релігії, і церковних інститутів — проходив у всіх галузях культурної революції й життя. Самостійність стосовно церкви набувають як економічна і політичний життя, а й наука, мистецтво, філософія. Щоправда, той процес відбувається спочатку надто повільно і порізному відбувається у різних країнах Європи.

Фе́лікс-Ло́пе де Ве́га-і-Ка́рпіо (ісп. Félix Lope de Vega y Carpio) (* 25 листопада 1562, Мадрид — † 27 серпня 1635, Мадрид) — іспанський драматург, діяльність якого належить до так званого «золотого віку» іспанської літератури.

Народився в Мадриді. Батько майбутнього письменника — виходець із селян, який заробив деякий статок і купив собі дворянське звання, — вирішив вивести сина в люди й дати йому хорошу освіту. Тож хлопець навчався спочатку в Єзуїтській колегії, а згодом в Університеті та Королівській академії математичних наук. Перебував на службі в знатних осіб, брав участь у поході «Непереможної армади», був кілька разів одружений, став ченцем, священиком, мав численні любовні пригоди. Через загибель сина та викрадення доньки став проявляти схильність до містики.У п'ять років писав вірші, в 12 склав комедію для сцени. Опанував всі жанри, створив більше 400 п'єс, майже всі віршовані, відомо ще 250 назв. Теорія «Нове мистецтво складати комедії в наші дні» (1609) — суміш комічного і трагічного, поділ на акти. Точної класифікації немає. Три типи: героїчні п'єси, комедії шпаги й плаща, і п'єси, де виступає народ. Чітких меж немає. Епізоди з життя Іспанії, її дворянства й побутові. Зіткнення між селянами й феодалами.Лопе де Вега створив величезну кількість п'єс. Зухвалий в житті, Лопе підняв руку і на традиції іспанської драматургії : він відмовився від прийнятого тоді принципу єдності місця, часу і дії, зберіг лише останнє, і поєднав в своїх п'єсах елементи комічного і трагічного, створивши класичний тип іспанської драми.П'єси де Веги торкаються різноманітних тем: соціально-політичні драми з вітчизняної та іноземної історії (наприклад, п'єса про Лжедмитрія «Великий герцог Московський»), історичні хроніки («Доблесний кордовець Педро Карбонеро»), історії кохання («Собака на сіні», «Дівчина з глечиком», «Вчитель танців»). Основа п'єс — інтрига.У драмах Лопе велику роль займає історія. Такі твори, як «Останній готський король», «Граф Фернан Гонсалес», «Зубці стін Торо», «Юність Бернара дель Каріпо», «Незаконний син Мударра» та інші. Трактування історичних подій у Лопе близька і збігається з тою, котру століттями давали романсеро (цикли іспанських народних пісень).Театр Лопе де Вега розігрував знайомі будь-якому жителю Піренеїв сюжети. Усі п'єси побудовані так, що трапляється подія, котра припиняє спокійну дію, доводячи напругу переживань до трагізму, щоб пізніше ввести це схвильоване море пристрасті та свавілля в русло законності та суворої католицької моралі. Любовна інтрига, саме в силу того, що вона може розкрити всю могутність людських інстинктів та свавілля, існує у Лопе де Веги, з одного боку — для показу поведінки в сім'ї та суспільстві, а з іншого — показує значущість політичних та релігійних ідей, що панували у тогочасному суспЛопе де Вега в своїх численних комедіях («Собака на сіні») виявляє тонкий талант комічного письменника. Його комедії насичені яскравою, іноді плакатною веселістю. Особлива роль в них відводиться слугам, історія яких створює паралельну інтригу п'єс. Саме вони, — гострі на язик, лукаві, сиплять влучними прислів'ями та приказками,- виявляються осередком комічної стихії твору. «Фуенте Овехуна» — ісп. «овече джерело». Історична п'єса. Дія відбувається в кінці 15 століття за царювання Фердинанда й Ізабелли. Командор ордена Калотрави Фернан Гомес оселився в селищі Фуенте Овехуна, образивши місцевого алькальда, спробою збезчестити його дочку Лауренсію. Селянинові Фрондосо вдається її захистити. Під час весілля командор розганяє всіх, б'є алькальда його жезлом, хоче повісити Фрондосо і викрадає Лауренсію. Усі жителі села поголовно б'ють ґвалтівників. Коли приїжджає суддя, то усі в селі відповідають, що зчинила злочин Фуенте Овехуна. Поняття честі з категорії дворянських почуттів переходить у загальнолюдську. Драматург уважно працює над лінією кожного персонажа. наприклад, Лауренсія зі звичайної дівчини виростає в народну героїню. Вона озброює жінок й особисто бере участь в бою. Лопе де Вега шукає причини єдності народу й держави, ідеалізує образ короля.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]