Французький реалізм другої половини 19 ст

У західноєвропейській культурі у цей час виключну роль завоював позитивізм. Він спирався на наукове знання, досягнення науки і техніки, у боротьбі проти решток феодалізму та клерикалізму. З іншого боку позитивізм як філософський напрям ставив за мету емпірично точний опис явищ і відмовлявся від розкриття суттєвих закономірностей дійсності. У позитивізмі можна виявити цікаву суміш грубого матеріалізму та ідеалізму.

У різних країнах позитивізм носив різний характер. У Франції він позиціонувався як суто науковий підхід, що стоїть поза будь-якими суспільними і політичними тенденціями. Водночас, у Скандинавії і Польщі ним намагались обґрунтувати соціальні реформи. позиціонувався як суто науковий підхід, що стоїть поза будь-якими суспільними і політичними тенденціями. Водночас, у Скандинавії і Польщі ним намагались обґрунтувати соціальні реформи.

Значення натуралістичних напрямків, що отримали широке поширення в Європі та за її межами, у різних національних літературах було неоднаковим. Найбільш чітко традиційні риси натуралізму проявились у Франції. Німецький натуралізм зіграв свою роль у подоланні занепаду та провінціалізму, що проявились у німецькій літературі другої половини століття. Творчість Гергарта Гауптмана важко обмежити рамками натуралізму. В Англії роль натуралізму була невеликою. Розвиток натуралізму у США відноситься до пізнішого періоду. У процесі його розвитку у натуралізмі перемогли епігонські тенденції, доктрина здолала живий розвиток. Новий підйом реалізму в західноєвропейських літературах на межі століть тісно пов'язаний з активною боротьбою проти натуралізму.

Відчуття неблагополуччя світу, трагедійності буття пронизує творчість багатьох з цих митців, що здійснили значні естетичні відкриття. В окремих представників цих течій художня практика нерідко виявлялась у протиріччі з декадентськими естетичними теоріями. Вони почали ту видозміну вірша, котра продовжилась у 20 столітті, звільняли поезію від багатьох застарілих тенденцій, що обмежували вірш і сходили до традицій раціоналістичної риторики. Ключові особистості цієї літератури — французькі поети Ш.Бодлер, П.Верлен, А.Рембо.

Хоч хронологічно ці течії (принаймні, у французькій літературі) відносяться до літератури другої половини 19 століття, але зазвичай у літературознавстві їх прийнято зараховувати до окремого періоду історії літератури — межі 19 і 20 століття, що історично завершується Першою світовою війною, й знаменує новий етап розвитку світової літератури.

Французька література

Віктор Гюго (Victor Hugo) 1802 — 1885

Александр Дюма (батько) (Alexandre Dumas) 1802 — 1870

Проспер Меріме (Prosper Merimee) 1803 — 1870

Жорж Санд (Georges Sande) 1804 — 1876

Гюстав Флобер (Gustave Flaubert) 1821 — 1880

Жуль Верн (Jules Verne) 1828 — 1905

Еміль Золя (Emile Zola) 1840 — 1902

Гі де Мопассан (Guy de Maupassant) 1850 — 1893

Європейський авангардизм 20 ст.

Авангардизм (від фр. avant — попереду та garde — охорона) — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, радикальніших, ніж модернізм.

Комплекс явищ у мистецтві 1-ої третини XX ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому. Авангардистські тенденції виявились у мистецтві Західної Європи, США, Росії, Латинської Америки, хоча в кожному регіоні мали свої специфічні найхарактерніші особливості (наприклад, російський авангардизм початку століття). Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм) — торкнувся різних царин мистецтва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно).

Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить у собі продуктивні пошуки нових художніх форм і бачення світу. Серед його експериментів є невдалі «одноднівки», данина швидкоплинній моді, але залишається й те, що визначило нові імпульси в культурі нашого часу.Для модернізму характерне вибірково критичне ставлення до традицій, авангард — в опозиції до минулого.

В авангардизмі компоненти фройдизму і марксизму рельєфніші, ніж в модернізмі. Авангардизму властива атмосфера бунту, апокаліптичність світовідчуття, експеримент з формою. Авангардисти створили новий тип героя — людини вольової, духовно активної. Вони декларували активне чоловіче начало, успадкувавши від Ніцше зверхнє ставлення до жінки як "неповного" чоловіка. Ніцше вважав, що жінка — недосконала істота, здатна реалізувати себе тільки через дітонародження.

Ознакою авангардного руху є маніфест — це компонент поетики і документ епохи. В основі маніфесту — ідея духовної свободи від традицій і соціальних умовностей. Авангардисти вважають, що тільки вільна людина може творити нову епоху і нову мову, вони апелюють до інстинкту, бо це первісне відчуття, не ускладнене цивілізаційними і культурними табу.

Прихильники авангардизму відстоюють концепт нераціонального, інтуїтивного типу сприйняття, закликають до пізнання галюцинацій, сновидінь, обирають роль блазнів, юродивих, єретиків.

Більшість літературознавців відлік авангардизму ведуть від 1909— 1910 років, тобто від появи перших футуристичних маніфестів. Авангардизм включає багато стильових течій, серед них — дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, конструктивізм. Отже, проблема нижньої хронологічної межі авангарду зостається дискусійною.

У європейському авангарді було три періоди розвитку: ранній (перед Першою світовою війною), зрілий (між війнами), неоавангард (трансавангард) — після Другої світової війни.

Футуризм (італ. futurismo від лат. futurum — майбутнє) — відгалуження модернізму, авангардистська течія 10—30-х років XX століття. Виникла вона в Італії у 1909 році. Автором першого маніфесту футуристів був поет Філіппо Томмазо Марінетті (1876—1944 рр.). Згодом з'явилися маніфести італійських художників У. Боччоні, Дж. Северіні, Л. Руссоло. У 1910 році побачив світ футуристичний роман Ф. Марінетті "Мафарка-футурист", а в 1912 — антологія "Поети-футуристи", яка відкривалася "Технічним маніфестом футуристичної літератури".

Футуристи виступали проти літературних традицій. Вони закликали знищити музеї і бібліотеки, звільнити Італію від гангрени професорів і археологів. Старій культурі, яка, за їх словами, оспівувала лінощі думки й бездіяльність, футуристи протиставили нову, що возвеличувала зухвалий натиск, стройовий крок, небезпечний стрибок, ляпас і мордобій. Ф. Марінетті заявляв, що війна є "гігієною світу", "великою симфонією", "лише вона може очистити світ. Хай живе озброєння, любов до Батьківщини, знищувальна сила анархізму, високі ідеали знищення всього і вся".

Експресіонізм (лат. expression — вираження) — утвердився в Німеччині на початку XX століття. Елементи експресіонізму спершу з'явилися у творах художників, які об'єднувались у товариства навколо журналів. Відомі об'єднання "Міст" (Е. Гаккель, Е.А. Кірхнер, М. Пехштайн), "Синій вершник" (Ф. Марк, В. Кандинський, А. Макке), "Штурм" (О. Кокошка). Першим вживав термін "експресіонізм" у 1911 році засновник журналу "Буря" X. Вальден. Теоретиками експресіонізму були Курт Пінтус і Казимир Едшмід. Найвідоміші поети-експресіоністи — Ґ. Гейм, Й. Бехер, Г. Тракль, Г. Бенн, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків — К. Едшмід, Л. Франк, Г. Мейрінк.

В утвердженні експресіонізму певну роль відіграв романтизм, філософія А. Шопенгауера, Ф. Шеллінга, А. Бергсона, З. Фройда, С. К'єркегора. Поет Готфрід Бенн, який захоплювався ідеями Ф. Ніцше і З. Фройда, вважав, що зрозуміти людину можна, заглиблюючись у світ її підсвідомих інстинктів і бажань.

Експресіоністи виступали проти позитивістського емпіризму, копіювання і відображення дійсності. Вони вважали, що митець повинен виражати її суть. "Світ перед нами. Було б безглуздям повторювати його, — зауважує К. Едшмід. — Схопити його в найсправжнішій суті й відтворити - ось найвагоміше завдання мистецтва". Для експресіоніста "весь простір... стає видінням. У нього не погляд — у нього бачення. Вій не описує - він співпереживає. Він не відображує — він зображає. Він не бере він шукає".

Дадаїзм (франц. dadaïsme від dada — дитячий дерев'яний коник; перен.: незв'язний дитячий лепет) — авангардистська літературна течія (1914— 1924 pp.), яка виникла в Швейцарії. її засновники — Трістан Тцара, Р. Гюль-зенбек, Г. Валь, Г. Арп. Автором назви течії був румунський поет Трістан Тцара (псевдонім С. Розенштока), який слово "dada" знайшов у словнику Ларруса. Мовою негритянського племені Кру воно означало "хвіст священної корови", а італійського — "дерев'яний коник" і "годувальниця".

Дадаїзм був свого роду протестом проти ідеологій, політичних структур, раціональної логіки, логоцентризму, моральних норм. "Дадаїзм, — писав А. Якимович, — у принципі відкидав будь-яку позитивну естетичну програму і пропонував "антиестетичну". Дадаїсти заявляли, що вони проти всіляких принципів. Гуго Баль писав вірші, відмовляючись від мови, абсолютизував ономатопеї, намагався здійснити фонетичну реконструкцію мови. Він заявляв: "Я не хочу слів, які винайдені іншими. —... Я хочу здійснювати свої власні безглузді вчинки, хочу мати для цього відповідні голосні та приголосні. Чому дерево після дощу не могло б називатися плюплющем або плюплюбашем? І чому воно взагалі має якось називатися? Слово, слово, весь біль зосередився в ньому, слово, панове,.. — найважливіша суспільна проблема".

Сюрреалізм (франц. surrealisme — надреалізм) — авангардистський напрям, який зародився у 20-х роках XX століття у Франції. Вперше термін "сюрреалізм" використав французький поет Гійом Аполлінер. Свою п'єсу "Груди Тирезія" (1918 р.) він називав "сюрреалістичною драмою". Стилю сюрреалізму передувала школа ідеореалізму, заснована французьким поетом Сен Полем Ру в 1893 році. Вона базувалася на філософії платонізму. Філософським підґрунтям сюрреалізму були інтуїтивізм А. Бергсона, психоаналіз . Фройда, аналітична психологія К.Ґ. Юнга.

Теоретиком сюрреалізму став англієць Андре Бретон, який з Філіппом Супо створив програмний твір сюрреалізму — "автоматичний" текст "Магнітні поля". У 1924 році А. Бретон опублікував "Маніфест сюрреалізму". За визначенням А. Бретона, сюрреалізм — "психічний автоматизм", що нехтує раціональністю, намагаючись вирватися з-під контролю розуму. Поет критикував реалізм, який вважав "ворожим будь-якому інтелектуальному та моральному пориву". Він заявляв, що шляхом осягнення реальності є підсвідоме, завдання сюрреалізму — відтворити потік свідомості, його предмет — асоціації, сни, уява, інтуїція (вміння розпізнавати істину на основі здогаду, пошуки прихованого від людського ока, невідомого, непізнаного, відтворення плину думок, не скутих логікою і законами розуму. На думку А. Бретона, розум, логіка, мораль сковують творчі можливості митця.

Абстракціонізм (лат. abstractio — віддалення) — авангардистська стильова течія, яка зародилася в образотворчому мистецтві, а згодом поширилася на всі види мистецтва. Засновником абстракціонізму був російський художник Василь Кандинський (1872—1944 рр.). У 1913 році художник К. Малевич заснував течію супрематизм (лат. supremus — найвищий, зверхній). У розвиток теорії і практики абстракціонізму значний внесок зробив нідерландський художник Піт Мондріан (1872—1944 рр.). Він вважав, що реальний світ є причиною болю, страху, страждань, цих негативних емоцій може позбавити людину абстракціонізм. Абстракціонізм для нього — своєрідний максималізований раціоналізм, який виключає емоційне ставлення до подій і явищ життя. Недоліком старого мистецтва Мондріан вважав захоплення матеріальними предметами і природою, закликав денатуралізувати мистецтво, звільнити його від матеріальності.