84.Постмодернізм у літ-рі 2 половини 20 ст

Постмодернізм (лат. post — після, за і франц. modernisme — сучасний) — напрям, який прийшов на зміну модернізму. Постмодернізм з'явився на Заході у другій половині XX століття і став визначальним напрямом в естетиці. Цей термін уперше вжив Р Ранвіц у праці "Криза європейської культури" (1917 p.). А. Тойнбі використовував його в працях з історії для характеристики періоду після модернізму. Наприкінці 50-х років XX століття постмодерністами називали представників "чорного гумору" (К. Кізі, К. Воннегута, Д. Геллера).

У західноєвропейському літературознавстві термін "постмодернізм" вважають синонімом деконструктивізму і постструктуралізму. Постмодерністська література пройшла етапи нової критики, нового роману і драми абсурду.

Особливості світосприйняття постмодерністів

1. Вони захоплюються колективним позасвідомим, міфологією, пропагують культ незалежної особистості.

2. Намагаються поєднати різні філософські релігії і культури, їх твори відзначаються надмірною ерудованістю.

3. Постмодерністи сприймають реальне життя як театр абсурду, апокаліптичний карнавал, у якому людина втрачається, перетворюючись на маску, маріонетку.

4. Постмодернізму властивий ігровий стиль. Постмодерністи обігрують старі класичні і неокласичні зразки творів, пародіюють, травестіюють здобутки літератури попередніх епох.

5. Поєднання, гібридизація різних стилів (класичного, сентиментального, натуралістичного, гумористичного). У художні твори включаються наукові трактати, звіти.

6. Сюжети постмодерністичних творів — це алюзії на сюжети творів минулих епох.

7. Іронічність і пародійність — характерні ознаки стилю постмодерністів. "Митець-постмодерніст, — відзначає В. Пахаренко, — постійно переймається пошуками витоків звичного, непомітного для суспільного, абсурду. Ця мета вимагає від нього особливих принципів естетичного аналізу: тут стає в пригоді не логіка, не лінійні причинно-наслідкові зв'язки, а чудернацький колаж. Свідомість ліричного героя (часто оповідача) за всієї історичності стає справді карнавальною свідомістю, яка робить відносними, ілюзорними всі цінності, що здаються загалу сталими, незворушними. Саме така свідомість виявляється напрочуд продуктивною, для осягнення таких суспільних стосунків, коли попередні форми життя, моральні устої та вірування перетворюються на "гнилі мотузки" й оголюється прихована досі амбівалентна незавершена природа людини й людської думки. У лицедійстві й пародії немовби відбувається звільнення людини від хаосу історії".

8. Постмодерністи висунули високі вимоги до митця — аж до відмежування від навколишнього життя. Вони відмовилися від традиційних способів характеристики, причинно-наслідкових зв'язків, вдаються до складної метафоричності, домінування суб'єктивного досвіду над суспільним. Постмодерністи створили образ оповідача, який, представляючи різні історії, події, акцентує на суб'єктивності, відносності оцінок, ілюзорності життєвої реальності.

85. Гротескно- сатиричне зображення цивілізації у романах к.Кізі

твори письменника аналізуються з точки зору специфіки їх художнього світу, того умовного простору, в якому існують герої. У “Польоті над гніздом зозулі”абстрактним відповідником уніфікуючої системи виступає метафоричний образ Комбінату, що виник у шизофренічній уяві напівбожевільного оповідача Вождя Бромдена як символ усього, що є у світі ворожого особистості, всіх тих сил, які впливають на людину з метою уніфікувати її, пристосувати, нав’язати певну модель поведінки. Палата для душевнохворих, керована старшою медсестрою міс Ретчет, в котрій відбувається більша частина змальованих у романі подій, є символом будь-якої тоталітарної держави, контролюючої системи (щоправда, з рисами саме американського суспільства), сучасної цивілізації взагалі.

Ссистема, проти якої бореться Макмерфі, зображується не стільки як реальне мікросуспільство, а як існуюче в шизофренічній уяві оповідача, метафоричне, сюрреалістичне.

Необхідно додати, що в названому романі К.Кізі особливо цікавив конфлікт сильної волелюбної особистості з владою, і щоб проаналізувати його "у чистому вигляді", він відсікає другорядні чинники, які пов'язують особистість з оточуючим суспільним середовищем, зосередившись при цьому виключно на опозиції "особистість – влада". Така зосередженість дозволила автору створити узагальнюючу, символічну, багатозначну схему конфлікту особистості та системи.

Основним представником "влади", маніпулятором у романі виступає міс Ретчет. Вона мріє, щоб палата перетворилась на злагоджений механізм, який не дає збою. Для неї головне - не самі люди, а непорушні правила. Це загальна біда будь-якого тоталітарного режиму, в якому в ім’я абстрактних ідей, які виникають нібито для поліпшення життя людства, приносяться в жертву конкретні люди.

Невід’ємною частиною Системи є не тільки представники Комбінату, але і його жертви, без яких Системи не було б. Це насамперед пацієнти. Вони, з одного боку, викликають у читача гостре співчуття, а з другого, - ніби ілюструють слабкість людини, її пристосовництво до будь-яких важких умов життя саме через свій страх.

Не менш активно проявляється вплив Комбінату в зовнішньому світі. Насамперед у стандартизації моди, архітектури, виховання, у намаганнях "білої влади" насильно викупити від індіанців землі навколо водоспаду, щоб  звести там дамбу, що призводить до вимирання корінного населення через втрату звичного для них способу життя. Тут протиставляється “біла цивілізація”, ворожа природі, і природній спосіб життя індіанців. К. Кізі  торкається не лише проблеми уніфікації сучасним суспільством особистості, а також проблеми уніфікації різних народів, національностей, рас Західною цивілізацією.

Усі персонажі, які є представниками влади, змальовуються як роботи, машини, механізми. Це добре розкриває їх сутність: втративши свою непередбачуваність, стихійність, особисту волю, вони стають керованими знаряддями  Комбінату, діють чітко за програмою.

Другий роман К.Кізі – "Часом нестерпно кортить" -  також концентрується на проблемі "особистість і система" і, за словами американських критиків, і образом головного героя, і типом конфлікту цілком продовжує проблематику першого твору. Та нова книжка письменника свідчить про значну творчу еволюцію прозаїка. По-перше, романіст надзвичайно ускладнив техніку оповіді: у тексті перемішані репліки, роздуми, спогади різних персонажів без будь-яких авторських пояснень, кому саме вони належать. Розмежування "чужих" текстів один від одного зроблено формально: дужками, лапками, курсивом тощо. По-друге, автор змінив художній топос: у новому творі дія відбувається не в "закритому мікросуспільстві", а в звичайному селищі лісорубів на узбережжі Тихого океану в штаті Орегон. Взаємостосунки героя і оточення у другому творі різноманітніші і повніші, наближені до реального життя    ( правда, така різноманітність призвела до певної втрати символічного узагальнення образів та ситуацій порівняно з "Польотом над гніздом зозулі").

Представником "влади", маніпулятором типу міс Ретчет виступає Джонатан Дрегер, президент профспілки штату. Він використовує проти своїх ворогів справді дієву зброю - суспільну думку. Крах Дрегера та його ідеології є крахом ідеології детермінізму, проти якої й виступив К.Кізі у своїх романах.

Окрім людей – маніпуляторів (Дрегер, бармен Тедді, Стоукси), у творі змальовуються жертви маніпуляторів, люди, які легко піддаються чужому впливові. Вони поєднані єдиною рисою - неможливістю вирватися з тої ролі, яку нав’язують їм зовнішні обставини.

Частина "жертв" намагається вислизнути з нав'язаної їм ролі "слабких" шляхом самогубства. Останнє виступає в романі як прояв слабкості, як відмова від боротьби за себе.