Тема 14 становлення парламентської монархії в англії
Утвердження принципів парламентської монархії. Поява «відповідального уряду»
Англійська буржуазна революція прискорила капіталістичний розвиток країни. Акти 1646 і 1656рр. звільнили землевласників від усіх феодальних обов’язків щодо держави і перетворили феодальне землеволодіння у повну буржуазну власність. Селянство як клас зникає в Англії у другій половині XVIII ст., його замінюють підприємці-ферме-ри та наймані батраки.
У промисловості було винайдено і впроваджено летучий човник (ткацька промисловість), механічну прядку «Дженні» на 16-18 веретен, нову водяну машину Р. Айкрайта, парову машину Дж. Уатта, удосконалено виплавку чавуну і сталі тощо. Промисловий переворот змінив економічну географію Англії (з’явилися нові міста Манчестер, Бірмінгем, Ліверпуль) та соціальну структуру населення (на поч. XIX ст. в містах проживало дві третини, а в 40-х роках навіть три чверті мешканців країни). Зміни в економіці вели до змін у політиці. Економічне посилення промислової буржуазії та ослаблення старої феодальної аристократії на цьому фоні стимулювали становлення режиму парламентської монархії.
Прийнятий 22 грудня 1694 р. Трьохрічний акт установлював, що парламент має скликатися не рідше одного разу на три роки, а термін його повноважень не може тривати більше трьох літ. У 1701 р. був прийнятий Акт про престо-лонаслідування (відомий також як Акт про облаштування). Крім питання про «протестантське престолонаслідування» (за допомогою якого з числа престолонаслідників усувався син Якова II Яків-Едуард), цей документ містив й інші важливі положення. Зокрема, вводилося принципове нововведення- контрасигнатура. На кожному державному акті, крім підпису монарха, мав бути проставлений ще й підпис того члена Таємної ради, який відповідав за законопроект. Контрасигнатура знімала з короля відповідальність за затвердження законів («король не може помилятися»), але переносила цю відповідальність на королівських міністрів. Акт 1701 р. проголошував незмінюваність суддів та недійсність королівського помилування політичних злочинців, справу яких порушувала палата громад. Тим самим: а) король мусив обов’язково сповідувати протестантську віру, що потенційно позбавляло його підтримки папського престолу та католицьких країн; б) у випадку спроби узурпації влади королем чи навіть простого конфлікту з парламентом можливості монарха були обмеженими - його міністри ризикували опинитися під судом парламенту без надії на королівську підтримку чи помилування, а без підпису міністрів жодне розпорядження короля вважалося недійсним. Цим же актом встановлювалося, що особа, яка посідає будь-яку платну посаду на службі короні або отримує від неї пенсію, не може бути обрана членом парламенту. Тим самим блокувалося створення сильної роялістської партії (на зразок «пенсіонерського» чи «кавалерського» парламенту Карла II) в законодавчому корпусі країни. Наступниця Вільгельма III королева Анна (1702-1714), невеликого розуму, малоосвічена і неенергійна, авторитету королівській владі не додала. Саме в роки її правління (1711 р.) остаточно утвердився принцип невідповідальності монарха за політичні дії («король не може чинити зла») при одночасній відповідальності міністра, чий підпис-контрасигнатура спричинив політичний злочин чи серйозний прорахунок.
У XVII ст. функції уряду країни виконувала Таємна рада з числа королівських радників. Після прийняття актів 1701 та 1711 рр. члени цієї Ради опинилися під загрозою судового переслідування з боку парламенту. Щоправда, у королів запишався останній аргумент у конфлікті з законодавчою владою - право королівського \віо на законопроекти, але востаннє воно було застосоване ще в 1707р. королевою Анною (для відхилення білля про шотландську міліцію), після чого уже ніколи не згадувалося. Після смерті Анни на престол зійшла нова - німецька Ганноверська династія. Георгу І, коронованому на англійський престол, було вже 54 роки. Новий король так і не спромігся достатньо оволодіти англійською мовою, зі своїми міністрами спілкувався латиною, а на засідання парламенту взагалі не приходив. У роки його правління на зміну колишній Таємній раді приходить кабінет міністрів (сам термін «кабінет» виник значно пізніше.- Авт.). Суть зміни полягала у тому, що члени Ради призначалися королем з власної ініціативи, а міністрів пропонував парламент з числа осіб, наділених його довір’ям. Уже Георг І участі в роботі свого кабінету міністрів не брав. Утвердився принцип затвердження міністрів короною за рекомендацією партії парламентської більшості. Прем’єрство лідера вігів Уолполля (1721-1742) тривало понад 20 років, він фактично відтіснив на другий план королів Георга І (1714-1727) та Георга II (1727-1760). За Уолполля кабінет міністрів дістав свого офіційного главу (раніше дану роль виконував сам король). Цей глава був лідером провідної партії парламенту, а не королівським висуванцем. Нарешті, Уолполль створив ще один важливий конституційний прецедент. Він пішов у відставку зі своїми колегами після того, як його партія втратила парламентську більшість. Уолполля вважають першим англійським прем’єр-міністром.
Використавши заколот у Шотландії 1715-1716 рр., парламент самовільно подовжив термін своїх повноважень із З до 7 років, що також стало ознакою часу. Фактично, парламент ставав усе більш незалежним не лише від короля і королівської влади, але й від більшості населення країни (з 7,5 млн тогочасного населення Англії виборців налічувалося усього 150 тис. чол.). Офіційні парламентські протоколи не публікувалися, більше того - запис і публікація парламентських промов приватними особами переслідувалися у судовому порядку.
У XVIII ст. у гілці виконавчої влади утверджується принцип «відповідального уряду». З Таємної ради виокремлюється кабінет міністрів - орган, який формально не існує ні в законі, ні навіть у теорії. Його засідання проходять таємно, не було навіть постійного місця проведення цих засідань (резиденція на Даунінг-стріт, 12 з’явилася не раніше кін. XIX ст.- Авт.). Спочатку до його складу входила відносно вузька група вищих сановників: прем’єр, лорд-канцлер, лорд-охоронець печатки, лорд-голова Таємної ради, держ-секретар, скарбник. Далі додаються перший лорд Адміралтейства і військовий міністр (він же міністр у справах колоній). Це був уже не механічний набір людей із власними симпатіями і концепціями, а згуртована група однодумців з числа представників партії парламентської більшості. Король не міг відправити у відставку свого «королівського міністра», оскільки це б означало бурхливий конфлікт з парламентом. Разом з тим, жодний уряд не міг проводити свою політику без мовчазної згоди палати общин чи, принаймні, її більшості.
Георг ІІІ (1760-1820) на початку свого правління спробував диктувати власну волю парламенту. У 1761 р. молодий (22 роки) король створив «міністерство королівських друзів» з числа фаворитів-придворних, без попереднього схвалення міністерських кандидатур у парламенті. Утримуватися при владі цьому міністерству (прем’єри Б’ют у 1761-1763рр. та Гренвілль у 1763-1764 рр.) вдавалося з допомогою хабарів депутатам та політичного терору (справа депутата Уілкса). Проте уже кабінет Норта (1770-1782 рр.) був скинений з нечуваним скандалом, викликаним поразкою у війні з північноамериканськими колоніями.
У 1783 р. прем’єр-міністром Англії стає 25-річний Уїльям Пітт Молодший (по 1801 р., а потім і в 1804-1806 рр.). Політичне довголіття цього непересічного політика було пов’язане з війною, яку Англія в союзі з іншими монархами Європи вела проти революційної Франції. Поруч з удосконаленнями системи «вільної торгівлі», поліпшенням управління колоніями тощо, Уїльям Пітт Молодший урегулював відносини уряду з парламентом. Ставши де-факто незалежним від королівської влади, кабінет міністрів перебував у прямій залежності від парламенту. Розкол парламентської більшості призводив до кризи кабінету і його відставки, що не завжди було доцільно з огляду на ті чи інші причини, зокрема, на міжнародну обстановку. Новий прем’єр поступово утвердив порядок, за яким уряд може розпустити парламент у разі конфлікту законодавчої і виконавчої влади. Якщо ж і наступний склад депутатського корпусу, обраного на нових виборах, виступає за розпуск уряду, кабінет міністрів повинен піти у відставку. Вперше розпуск парламенту в інтересах збереження кабінету міністрів відбувся у 1784р. Нові вибори Пітт Молодший виграв. У 1785 р. палата общин прийняла аж 5 резолюцій про недовір’я уряду Пітта, але до загострення відносин справа уже не дійшла. Надалі уряд застосовував своє право оголошувати позачергові парламентські вибори лише тоді, коли був впевнений у власному успіху. Дрібні конфлікти з парламентом ігнорувалися. Вперше уряд потерпів поразку на дострокових виборах 1834р. Цікаво, що новий кабінет лорда Мельбурна продовжував ігнорувати парламентські наскоки, подібно до своїх попередників. З 1834 по 1840 рр. цей уряд 58 разів терпів поразку у парламенті під час розгляду тих чи інших питань, але у відставку уперто не йшов. Загалом на цьому не надто наполягали і самі парламентарі. Вдруге уряд невдало для себе розпустив парламент у 1847 р., програвши наступні вибори. Цей урок був врахований обома сторонами - «вибори - річ дуже дорога, і, у разі невдачі,- дуже образлива». Поступово встановлюється така практика: партія, яка перемогла на чергових виборах, формує уряд. Надалі цей уряд діє автономно. Навіть у випадку розколу у рядах фракції більшості сама фракція намагається не доводити справу до відвертого конфлікту з урядом та до позачергових виборів. Це, в свою чергу, вимагає консолідації у лавах парламентської більшості. Внутрішні конфлікти не виносяться назовні, вони усуваються засобами взаємних консультацій і поступок всередині самої фракції. Уряд намагається уникати конфліктів з парламентською більшістю, утримуючись від застосування свого права на оголошення дострокових виборів, навіть якщо йому не вдається провести через парламент ті чи інші свої кроки. Це й зрозуміло — відкритий конфлікт піде на користь лише політичному конкуренту. Проте, з 1832 по 1867 рр. парламент 10 разів скидав прем’єрів, які переставали задовольняти вимоги більшості. Ці роки дістали назву «золотої ери англійського парламентаризму». Але саме в цей час остаточно оформлюється англійська двопартійна (консерватори і ліберали) система: з’являються постійно діючі партійні центри, нового змісту набирає поняття партійної дисципліни. Здобуття депутатського мандату незалежними кандидатами без підтримки налагоджених партійних структур надзвичайно ускладнюється.
Партії починають дорожити власною перемогою, уникають самої можливості дострокових виборів. Партійна дисципліна вимушує шукати компромісу з тими урядами, що були сформовані самою ж партією відразу після виборів. Склад такого уряду ще на етапі його формування узгоджується з таким розрахунком, щоб були враховані інтереси усіх партійних фракцій. Кабінет міністрів тим самим переживає ще одну принципову еволюцію - це більше не набір лідерів-особистостей, а компромісна група, в якій представлені усі партійні фракції-територіальні, станові тощо.
Таким чином, в кін. XVIII - серед. XIX ст. парламентська монархія в Англії зазнала таких змін і вдосконалень:
монарх перестав бути фактичним главою виконавчої влади, після невдалих спроб формування кабінету міністрів Георг III самоусунувся;
формування уряду як вищого органу державної виконавчої влади перейшло до рук парламентської більшості;
конфлікти між урядами і парламентською більшістю поступово починають вирішуватися у кулуарах - надто висока ціна ризику дострокових виборів;
остаточно оформлюється двопартійна система, обрання незалежних депутатів без підтримки партійних структур ускладнюється максимально;
уряд формується парламентською більшістю з урахуванням інтересів усіх її фракцій з метою запобігти можливому розколу у майбутньому.