Виборчі закони 1832, 1867 та 1884-1885 рр.

Англійський парламент поч. XIX ст. був виразником інтересів верхівки земельного дворянства та фінансової олігархії. Верхня палата - палата лордів - складалася з тримачів спадкових титулів та ієрархів панівної англіканської церкви. Нижню палату общин обирали виборці в округах, діюча система виборів була антидемократичною і нелогічною. Так, у 1816р. з загального числа 658 депутатів 487 були обрані в «гнилих» або «карманних» містечках. Таку назву дістали ті виборчі округи, де виборів практично і не було. Містечко могло отримати королівський привілей надсилати до парламенту одного чи двох депутатів ще у ХІН-ХУІ ст. Проходило кількасот років, містечко вироджувалося у звичайне село або навіть луг чи болото, а право зберігалося. Високий майновий ценз, встановлений для виборців, призводив до парадоксів і курйозів. Так, у графстві Б’ют з 14 тис. населення право голосу мав 21 виборець, а назагал у типовому «середньому» англійському містечку 12 виборців обирали 2 депутатів. Згідно Акта 1710р. майновий ценз для пасивного виборчого права був збільшений до 600 фунтів річного доходу у графствах та до 300 фунтів - у містечках. Траплялося, що містечко просто продавало місце у парламенті з аукціону, оголошення про такий аукціон відкрито друкувалися у газетах. Крупні аристократи у межах своїх володінь де-факто призначали депутатів парламенту. Так, герцог Норфолк мав право призначати 11 депутатів, стільки ж мав і герцог Ньюкастл. Королі контролювали в обох палатах парламенту уже сотні місць - за рахунок чиновників, які повністю залежали від службових доходів. Так, король Георг І контролював 271 парламентське місце, Георг II - 257.

Привілейовані містечка розподілялися на території країни нерівномірно. Зокрема, графство Корнуеллс посилало аж 44 депутати від 165 тис. населення. Для порівняння, пів-мільйонний Лондон мав усього 4 місця. Оскільки саме парламент вотував податки і бюджет та фактично контролював уряд, представництво в законодавчому органі ставало для стрімко зростаючої буржуазії не лише справою принципу і престижу, але й великих грошей. Міг у перспективі виграти від перерозподілу місць у парламенті і робітничий клас Англії.

Велике значення у боротьбі за парламентську реформу мала пропагандистська діяльність дрібнобуржуазного демократа Генрі Гента та статті публіциста Вільяма Коббета, видавця «Щотижневого політичного журналу». Саме вони почали поширювати ідеї впровадження загального виборчого права. Мітинги і демонстрації з вимогою реформ розпочалися у 1819р. 16 серпня 1819р. учасників мітингу на площі Пітерсфільд в Манчестері атакували підрозділи регулярної армії, що брали участь у битві під Ватерлоо. Пізніше ця розправа, в результаті якої загинуло 15 і було поранено 400 чол., дістала назву «побоїща під Пітерслоо». Країною прокотилася хвиля обурення. У відповідь, торій-ський парламент на пропозицію міністра іноземних справ Кеслрі прийняв спеціальні постанови, які обмежували право громадян брати участь у публічних мітингах, забороняли носити зброю, затруднювали видання масових недорогих газет, обмежували право цих газет публікувати і коментувати політичні новини.

З 14млн населення Англії та Уелльсу на поч. XIX ст. правом голосу користувалося 300 тис. чол., тобто ледь більше 2,1 відсотка. Тим самим чисельні прошарки буржуазії не могли достатньо захищати власні Інтереси в парламенті. З багатьох питань ці інтереси кардинально розходилися з інтересами великих землевласників, чиє представництво в парламенті було найбільшим. Зокрема, землевласники добивалися підвищення цін на продовольство та сільськогосподарську сировину для промисловості. Під їх тиском парламент прийняв хлібні закони 1815р. та увів у 1819р. високі мита на ввіз вовни. Буржуазії, навпаки, було вигідним здешевлення продуктів харчування і сировини. Перше дозволяло знижувати заробітну плату робітників, друге -здешевлювати англійський експорт. З метою вимусити землевласників піти на поступки промислова буржуазія почала підтримувати і стимулювати широкий народний рух за парламентську реформу. Торійський уряд лорда Ліверпуля (1815-1827) провів низку реформ в інтересах буржуазії. Зокрема, у 1822 р. були знижені ввізні мита на окремі види продовольства і сировини, включаючи бавовну. У 1824 р. парламент скасував закон, що забороняв робітничі професійні спілки - трейд-юніони. Метою цього кроку було протиставлення легальних підконтрольних організацій таємним революційним спілкам. Такі напівзаходи не могли вдовольнити апетити промислової буржуазії, яка вперто рвалася до влади. В кінці 1829 р. буржуазія м. Бірмінгема створює «Політичний союз для захисту суспільних прав» з завданням пропаганди реформи парламенту. За цим же зразком політичні союзи буржуазії виникли і в інших містах. На парламентських виборах в липні 1830 р. прихильники реформ отримали близько 50 місць. Сформований після виборів вігзький уряд графа Грея оголосив себе прихильником реформ. Білль про реформу парламенту, внесений цим урядом, був затверджений нижньою палатою, але відкинутий палатою лордів у 1831 р. Стихійні народні виступи відбулися в Брістолі, Глазго та ін. містах країни. Уряд вігів демонстративно подав у відставку навесні 1832 р., а буржуазні союзи закликали своїх однодумців до несплати податків та масового забирання вкладниками своїх внесків з банків та зберігальних кас.

Король був змушений доручити формування нового уряду лорду Грею. Віги почали погрожувати палаті лордів, що доб’ються згоди короля на розширення цієї палати за рахунок прихильників реформ. 7 червня 1832 р. палата лордів капітулювала і білль про реформу парламенту став законом.

Акт про поліпшення народного представництва в Англії та Уелльсі 1832 р. позбавляв місць у парламенті 56 «гнилих містечок» - ті міста, де налічувалося менше 2 тис. мешканців (загалом 111 місць). Поселення з числом жителів від 2 до 4 тис. чол. почали обирати лише одного депутата (ще 32 вивільнених місця). Таким чином, вивільнилося 143 місця в парламенті. Промислові міста, що виросли за роки промислового перевороту і дотепер ще не були представлені в законодавчій владі, отримали право посилати загалом 65 депутатів. З метою урівноваження цього посилення позицій промислової буржуазії було збільшено представництво сільських округів у графствах - на 65 місць. Додаткові 13 місць були надані сільським округам Шотландії та Ірландії (а усього з врахуванням «міських» округів ці частини З’єднаного королівства отримали 18 нових місць). Право голосу отримали у містах власники будинків, що приносили не менше 10 фунтів річної ренти, а також ви-наймачі цих будинків. Виборці у містах мали сплачувати особливий податок на користь бідних, тим самим з їх числа виключалися робітники і міська біднота. В графствах право голосу надавалося землевласникам, які мали понад 40 шилінгів річного доходу. Орендаторам для допуску до участі у виборах потрібно було вносити не менше 10 фунтів орендної плати на рік.

Число виборців зросло незначним чином: у графствах з 347 тис. до 376 тис. чол., а в містах - з 188 до 256 тис. Промислова буржуазія забезпечила собі певний вплив на питання державного управління, але саме управління продовжувало залишатися в руках аристократії та фінансової олігархії.

На доповнення Акта 1832 р. про парламентську реформу був прийнятий закон 1835р. про реформу муніципальних управлінь. Замість вузьких корпорацій «вільних міщан», тобто в основному верхівки торгівельної олігархії, в містах створювалися муніципалітети. Виборці, до числа яких були віднесені усі платники прямих податків, стали обирати радників терміном на три роки з правом переобрання. Радники

3 свого середовища обирали т. зв. олдерменів терміном на шість років. Олдермени з власного середовища щорічно обирали мера. Така процедура виборів була своєрідним компромісом заможних верств міста з метою недопущення гострого конфлікту між окремими групами міської верхівки.

Наступні два десятиріччя історії Англії пройшли під знаком т. зв. чартизму (від англійського слова «сЬагІ» - хартія). Суспільство стрімко розпадалося на два нових антагоністичних класи - пролетаріат і буржуазію. Уже 1831 р. в промисловості і торгівлі було зайнято 42% населення, а у сільському господарстві - усього 28%. В середині XIX ст.

в крупних містах країни проживало 34% її населення, кількість мешканців Лондона досягла 2,3 млн чол. Тривалість робочого дня в промисловості становила 14-16, а в окремих випадках - і 18 годин. Буржуазія у своїх вузькокласо-вих інтересах ігнорувала потреби пролетаріату. Особливо цей вузькокласовий егоїзм виявився з прийняттям 1834 р. закону про бідняків. Законодавство про бідних діяло у Англії ще з часів Єлизавети І (померла у 1603 р.). Воно зобов’язувало приходи турбуватися про найменш забезпечених осіб. Закон 1834 р. заборонив видання підмоги особам, які її потребували за старим законом. Натомість вводилася підмога у формі харчування і утримання у спеціальних робітних домах. Режим утримання мало чим відрізнявся від тюремного: роздільне утримання дітей і батьків^ чоловіків і жінок, навмисне безглузда праця (тріпання старих канатів, дроблення каміння), жорстокі покарання за непослух чи невиконання трудової норми. Витрати на бідних різко скоротилися, неімущі намагалися уникнути цих домів, погоджуючись на будь-яку роботу в промисловості. Це в свою чергу дозволяло посилювати експлуатацію.

Робітники приходять до рішення самостійно боротися за реформу парламенту в інтересах власного класу. Перші дві робітничі організації виникли ще у 1836р.- Лондонська асоціація робітників та Великий Північний союз, створений у Лідсі. На першому етапі чартистського руху (до серед. 1839 р.) участь у ньому брала і буржуазія. Вона намагалася використати народні маси для тиску на уряд з метою добитися нової реформи виборчого права та впровадження в життя принципів «вільної торгівлі», зокрема відміни мита на привізний хліб.

8 травня 1839 р. Лондонська асоціація робітників оприлюднила т. зв. Народну хартію з вимогами загального виборчого права для чоловіків, таємного голосування, рівних виборчих округів, відміни майнового цензу для кандидатів у депутати парламенту, щорічного переобрання палати общин та оплатності роботи депутатів. На підтримку вказаних 6 пунктів відбулися грандіозні мітинги в Глазго (200 тис. учасників), Бірмінгемі (250 тис.), Манчестері (400 тис.). 4 лютого 1839р. у Лондоні зібрався перший чартистський Конвент. У самому русі оформилося два крила - ліве (лідер Джуліан Гарні) з лозунгом народного повстання та помірковане (лідер Вільям Ловетт), що виступало за мирну агітацію і масований моральний тиск на парламент. На травень 1839 р. петицію чартистів підписали 1250 тис. чоловік. У відповідь уряд заборонив мітинги і розпочав арешти їх учасників. 12 липня 1839р. палата общин більшістю голосів (235 проти 46) відмовилася навіть розглядати хартію. 15 липня в м. Бірмінгемі розпочалося повстання, придушене тільки 17 липня. До кінця літа усі політичні діячі чартистського руху опинилися в ув’язненні, і 14 вересня чартистський керівний орган Конвент оголосив про саморозпуск.

Друге піднесення чартистського руху припадає на поч. 40-х років XIX ст. На конференції в м. Манчестері (липень 1840 р.) була створена Національна чартистська асоціація. На чолі її стояв виконавчий комітет з 7 чол., члени асоціації платили членські внески. На поч. 1841 р. в країні було організовано збір 1348 тис. підписів під петицією про звільнення арештованих лідерів чартистського руху. Парламент 27 травня 1841р. цю петицію відкинув. Між тим чисельність Асоціації виросла до 40 тис. членів. 2 травня 1842 р. в парламент була внесена друга петиція з вимогами чартистів, під нею стояло 3315 752 підписи. Питання реформ у ній ставилися набагато різкіше, критика суспільного ладу набула раніше нечуваного звучання: «В той час, як королева отримує на день 165 ф. ст., її чоловік - 164 ф. ст., а архієпископ Кентерберійський - понад 52 ф. ст., тисячі робітників вимушені жити з сім’єю на суму 2-3 пенси в день». Палата общин знову переважною більшістю голосів відмовилася навіть заслуховувати чартистських представників. У серпні 1842 р. країну охопив загальний політичний страйк, придушений після 20 серпня за допомогою масових арештів. Сотні чоловік були приговорен! до тюремного ув’язнення.

У 1843 р. намітилися переміни до кращого в економіці Англії, розпочалося циклічне економічне піднесення. Чартистський рух, ослаблений репресіями попередніх років, поволі згасає. Тим не менш, під впливом народних виступів були прийняті закони, які відчутно полегшували становище робітничого класу та відповідали інтересам буржуазії. Зокрема, в 1842-1843 рр. були знижені мита на привізну сировину і хліб та водночас відмінені на вивіз англійських товарів. На поч. 1846 р. через парламент проведено білль про відміну хлібних мит. У липні 1846р. вігзький парламент Росселя відмінив у більшості решту мит, що дозволило знизити ціни на сировину і хліб, здешевити англійські товари та наростити їх експорт.

Особливо важливе значення мав закон про десятигодинний робочий день, схвалений парламентом у 1847 р.

Того ж року розпочалася нова економічна криза. В лютому 1848 р. вибухнула революція у Франції, яка приголомшила Європу. Усе це призвело до реанімації чартистського руху. За кілька весняних місяців під новою петицією підписалося близько 5 млн чоловік. 4 квітня 1848 р. у Лондоні відкрився третій чартистський Конвент, а з 1 травня розпочало свою роботу Національне зібрання чартистів. Щоправда, уже 13 травня делегати цього зібрання припинили свою роботу і розійшлися. Ця хвиля чартизму стала заключною фазою в історії руху. Але значення самого чартистського руху важко переоцінити. Під його тиском правлячі кола Англії були змушені розпочати демократичні реформи: почалася реорганізація парламенту, розвивалося місцеве самоуправління, було проведено в життя закон про охорону фабричної праці та легалізовано тред-юніони, обмежено тривалість робочого дня. Ці завоювання були досягнуті у напруженій боротьбі, коли кожна поступка оплачувалася запеклими, часто кривавими сутичками з поліцією, масовими арештами лідерів руху, роками тюремного ув’язнення і каторги.

У 1857 р. поступово відновлюється боротьба за реформу виборчого законодавства під лозунгами загального виборчого права для чоловіків, таємної процедури голосування та трирічного терміну повноважень парламенту. Ініціатором нового піднесення стали профспілки. В 1862 р. в Лондоні був заснований політичний Союз тред-юніонів, який поставив реформу виборчого законодавства серед своїх головних завдань. У травні 1865р. вимогу реформи висунула радикальна буржуазія на своїй конференції у Манчестері. Тут був створений Національний союз реформи. Вимоги останнього зводилися лише до розширення числа виборців, а не до загального виборчого права. В листопаді 1865р. помер прем’єр Пальмерстон, який був рішучим противником реформи. 11 травня 1866 р. відбувся грандіозний крах на Лондонській біржі, що отримав назву «чорної п’ятниці». Негаразди в економіці далися взнаки на політиці. Восени 1866 р. рух за реформу став набирати небаченого розмаху: на мітингу в Манчестері було 100 тис. учасників, в Лідсі - 300 тис., в Бірмінгемі - 350 тис., в Глазго -200 тис. і т. д. У лютому 1867 р. в палату общин було внесено новий проект реформи, який після прийняття кількох додаткових поправок 15 серпня 1867 р. став законом. У «гнилих» містечок відібрали ще 45 місць, з них 44 були передані містам. В самих містах право голосу надавалося особам чоловічої статі, які проживали там протягом останніх 12 місяців, сплачували податок на користь бідних, та винаймали житло, не дешевше 10 ф. ст. на рік. У графствах коло виборців було розширене за рахунок орендарів з прибутком від 12 ф. ст. на рік і вище.

Зменшення цензу для орендаторів та розширення виборчого права для винаймачів житла дещо збільшило число виборців - з 1 млн 400 тис. чол. до 2,5 млн. Воно зачепило не лише буржуазію, але й верхівку робітничого класу. Зміни в середовищі електорату змушували уряд враховувати інтереси нового кола виборців, щоб в майбутньому мати змогу розраховувати на їхні голоси. Зокрема, в 1867 р. уряд консерватора Дізраелі відмінив закон про господарів і слуг, урівняв-ши права підприємця і найманого працівника у суді. В 1875 р. парламент скасував карну відповідальність за порушення договору найму. До цього часу скарги працедавця суд розглядав за відсутності відповідача, стандартно призначаючи три місяці тюремного ув’язнення «винному» робітникові.

У грудні 1884 р. ліберальний кабінет Гладстона провів нову виборчу реформу, яка далі розширювала коло виборців. Майновий ценз для виборців у містах і графствах відмінявся взагалі. Віднині позбавленими виборчих прав залишалися лише жінки, особи чоловічої статі, молодші 21 року, та ті, що отримували допомогу від приходу впродовж 12 місяців. Тим самим число виборців зросло удвічі, досягнувши 5 млн чол. У наступному 1885 р. було проведено реорганізацію виборчих округів. Територію країни було розбито на територіальні округи. Округ з числом виборців до 50 тис. чол. обирав 1 депутата парламенту, з 50-65 тис. виборців - двох, понад 65 тис. виборців - трьох. В результаті, наприклад, Лондон отримав право посилати до парламенту 62 депутати, Ліверпуль - 9, Глазго і Бірмінгем - по 7. Усунення решток пережитків колишньої виборчої системи по суті урівняло вагу голосу кожного виборця, незалежно від місця проживання, і, що більш суттєво, практично незалежно від його майнового стану - осторонь залишалися лише ті, хто перебував на утриманні приходу.

Уже після реформи 1832 р. розпочався процес утворення політичних партій (в сучасному розумінні слова). Боротьба за голоси виборців вимагала не лише структурної перебудови давніх торі і вігів, але й пошуку нових форм організаційної роботи. Ще у 1831 р. консерватори заснували спеціальний Карлтон-клуб для координації діяльності партії у національному масштабі. У 1836р. аналогічний орган з’явився у лібералів. Пізніше консерватори сформують Національний союз консервативних та конституційних асоціацій. У 1877 р. буде створена Національна ліберальна асоціація.

Розширюється соціальна і національна база колишніх торі та вігів. Під впливом лібералів перебувала не лише верхівка промислової буржуазії, але й пролетаріат, дрібна буржуазія міста і села, більшість інтелігенції. Користувалися ліберали підтримкою і в Ірландії, якій обіцяли т. зв. гомруль - самоуправління. Консерватори розширили свою соціальну базу за рахунок армії, державних чиновників, кліру офіційної англіканської церкви тощо.

Самостійна масова робітнича партія почала оформлюватися на Плімутському конгресі тред-юніонів 1899 р. У 1900 р. на виконання рішень цього конгресу в Лондоні пройшла конференція за участю 129 делегатів від профспілок та дрібних соціалістичних угруповань і союзів. Конференція створила Комітет робітничого представництва для організації виборчої кампанії 1905 р. У рік виборів Комітет було реорганізовано в Лейбористську партію (досл. праця, труд). На перших же виборах ця партія провела до парламенту 29 своїх кандидатів, що стало вагомим успіхом третьої політичної сили Англії. Однак, дуже швидко керівництво Лейбористської партії відмовилося від проведення самостійної політичної лінії і опинилося у блоці з лібералами. Лейбористи та ліберали домовлялися про взаємне зняття кандидатур у виборчих округах на користь більш сильного кандидата, спільне голосування в парламенті при обговоренні найважливіших питань тощо.

У 1911р. депутати нижньої палати почали отримувати заробітну плату за свою парламентську діяльність. Ця зміна мала особливо важливе значення для лейбористів, чиї лідери не могли користуватися сторонніми джерелами надходжень (рента, підприємництво, кошти профспілки тощо) без шкоди для свого політичного іміджу. Після першої світової війни почнеться поступовий перехід традиційних виборців Ліберальної партії (кваліфіковані робітники, дрібні чиновники, селянство) до електорату лейбористів. Відповідно, двопартійна система Англії, основана на протистоянні лібералів і консерваторів, буде замінена на таку ж двопартійну систему, але уже ґрунтовану на суперництві консерваторів і лейбористів. Ліберальна партія втратить свої колишні позиції однієї з провідних течій в британській політиці.

ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ АНГЛІЇ

НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

ЗМІНИ В ПРАВІ ТА ПРАВООХОРОННІЙ СИСТЕМІ

Розширення виборчого права (реформи 1832, 1865 та 1884-1885 рр.) стало визначальним чинником демократизації англійського суспільства. Утверджуються і наповнюються новим змістом основні буржуазні свободи.

Свобода совісті, тобто право сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати жодної, була закладена ще в Бред-ській декларації 1660р. На вищі державні посади могли претендувати віруючі будь-якої протестантської церкви, а не лише офіційної англіканської. Обмеження прав католиків у цей час диктувалося міркуваннями національної безпеки. Боротьба католиків Ірландії за урівняння в громадянських правах зумовила, зокрема, і урівняння католицизму з протестантськими конфесіями. Так, введена у 1870 р. конкурсна система заміщення посад на державній службі уже не передбачала дискримінації за релігійною ознакою. Ще раніше, у 1846 р., було деклароване урівняння в правах євреїв, які сповідували іудаїзм. На початку XX ст. навіть демонстративний атеїзм перестав бути перепоною для зайняття будь-яких посад у системі державної влади, включаючи і членство у парламенті (в текст присяги традиційно включалися згадки про Бога, відмова атеїста «кривити душею» не могла уже служити підставою для позбавлення його повноважень).

Свобода зібрань не декларувалася якимось окремим законом. Більше того, Закон про охорону суспільного порядку 1715 р. дозволяв поліції розганяти збори і мітинги. Однак, поступово установлюється практика, коли для організації мітингу чи демонстрації уже не вимагається особливого дозволу властей. На початку XIX ст. мітинг могли розігнати силами регулярної армії (побоїще при Пітерслоо), навіть не особливо рахуючись з кількістю людських жертв. Після того, як реформи виборчого права різко розширили число виборців, зросла здатність найширших верств населення здійснювати ефективний моральний вплив на владні структури. Правляча партія вимушена боротися за виборців в умовах жорсткої конкуренції з боку опозиції. Тепер мітинги розганяються поліцією лише у випадку повної упевненості в тому, що такий розгін не викличе протестів майбутніх виборців. Якщо мітинг перетворився на «шумне збіговисько» з актами вандалізму і насильства, дії поліції по відновленню порядку є, звісно, виправданими. Але навіть найрішучіші протести проти політики уряду не служать більше підставою для розгону мітингу чи демонстрації, якщо їхні учасники дотримуються правил громадської поведінки.

Свобода слова (цензура була відмінена ще у 1695 р.) в XIX ст. набуває нового демократичного змісту. По-перше, право на висловлення власних поглядів отримують раніше заборонені суспільні структури і організації, наприклад, тред-юніони. По-друге, поширюється практика оскарження у суді тих чи інших публікацій, які завдають моральної шкоди громадянам. Особа, яка обгрунтовано вважає себе жертвою публікації, може розраховувати на відчутну матеріальну компенсацію і публікацію спростування згідно вироку суду. В практиці судів усе частіше зустрічаються справи щодо «образи релігії», коли потрібно проводити риску між дозволеною пропагандою атеїстичних поглядів і недозволеним порушенням громадської моралі (наприклад, порнографією).

На поч. XX ст. гострий конфлікт між верхньою і нижньою палатою парламенту з окремого питання був вирішений на користь останньої, що мало надзвичайно важливі наслідки для парламенту і усієї практики парламентської роботи. У 1909 р. уряд лібералів вніс законопроект про збільшення податку на земельну ренту. Верхня палата, переважну більшість котрої складали аристократи-землевласники, у відповідь відхилила запропонований палатою общин бюджет. Ліберали заручилися підтримкою депутатів від Ірландії, після чого поставили перед королем Георгом V вимогу оголосити дострокові парламентські вибори. У випадку перемоги лібералів на цих виборах, король для усунення тупикової ситуації у конфлікті мав би провести розширення верхньої палати за рахунок т. зв. «маргаринових лордів» (тобто, як це практикувалося і раніше, надати титул «пера» новим особам за якісь визначні заслуги, як-от розвиток економіки, благочинність тощо). Причому, таке розширення мало б урівняти у верхній палаті представництво земельної аристократії і верхівки буржуазії, що дозволило б вирішити конфліктну ситуацію з бюджетом і законом. Але ще до проведення виборів лорди відступили, справедливо вважаючи, що «поганий мир кращий від хорошої війни». Після цього нижня палата робить додаткові зусилля з метою закріпити свій успіх. З 1911 р. встановлюється новий порядок розгляду законопроектів. Відтепер будь-який «фінансовий» білль, схвалений нижньою палатою, йде на підпис королеві, без розгляду у палаті лордів. Усі інші законопроекти верхня палата може заблокувати двічі, але після третього схвалення законопроекту палатою общин він стає законом. Таким чином, Акт про парламент 1911 р. остаточно підтвердив верховенство палати общин над палатою лордів, перемогу демократичних принципів над аристократично-олігархічними.

Становить інтерес і еволюція острівної системи права в XIX ст. та усієї британської правоохоронної системи - з огляду на те, що в цей час саме Британія подавала світу передові зразки демократії, а її колоніальна імперія охоплювала 33 млн кв. км території в усіх частинах світу, за винятком Антарктиди.

Продовжувала залишатися неоплачуваною посада мирового судді. Акти 1732 та 1745 рр. встановлювали майновий ценз у 100 ф. ст. доходу від земельної власності для осіб, які бажали посісти цю посаду. Члени палати лордів, їх старші сини (спадкоємці титулу і місця у верхній палаті), а також спадкоємці осіб з річним доходом від земельної власності у 600 ф. ст. ставали мировими суддями в силу закону, так би мовити, автоматично. Майновий ценз для мирових суддів був відмінений аж у 1906 р. Заміщення посад усіх вищих суддів відбувалося за рекомендацією лорда-канц-лера, за винятком посади лорда - головного судді. Цього останнього призначав король за представленням прем’єр-міністра. У 1832 р. був заснований судовий комітет Таємної ради у якості вищого апеляційного суду для колоній, а також у справах релігійної юрисдикції (тут варто пам’ятати, що в Англії англіканська церква була в значній мірі одержавлена). У 1834 р. був створений Центральний карний суд, який міг перебирати у своє провадження будь-яку карну справу. З 1 листопада 1875 р. почав функціонувати Верховний суд Великобританії, що поєднував у собі Високий суд та апеляційну інстанцію з цивільних справ.

Усі судді виконували свої обов’язки практично пожит-тєво. Відсутність писаних кодексів в принципі дозволяла виносити суб’єктивні вироки, суворо карати за незначні злочини, допускати інші зловживання. За такої ситуації незгідний з вироком міг захистити свої інтереси в суді вищої інстанції, але це вимагало значних коштів на послуги адвокатів.

У 1782 р. в Англії створюється окреме міністерство внутрішніх справ, аз 1817р. починає діяти поліція у графствах. У 1829 р. була створена поліція Лондона - Скотланд-Ярд (досл. Шотландський двір, оскільки на цьому місці колись розміщувалося представництво Шотландії.- Авт.). Даний орган розслідував карні справи у будь-якій частині країни на свій розсуд, здійснював нагляд за іноземцями у столиці і за її межами, подавав допомогу місцевим правоохоронним формуванням. У 1874р. була створена Ірландська королівська поліція.

В містах начальник поліції обирався членами муніципалітету. Властями графства призначався головний констебль графства. Але місцева поліція не була ані незалежною, ні навіть автономною від центру. Інструкції міністерства внутрішніх справ були для місцевих поліційних формувань обов’язковими, саме міністерство вирішувало питання фінансування місцевих поліційних відділків, воно ж проводило інспекцію їх діяльності.

В Англії пройшли свою апробацію більшість важливих інститутів сучасного права і правоохоронної системи. Так, Акт про запобігання злочинам 1879 р. вперше вводив поняття умовного засудження. Якщо умовно засуджений порушував приписи поведінки або здійснював новий злочин під час випробувального терміну, новий вирок виносився без додаткового судового розгляду. З 1871 р. вводиться спеціальний нагляд за рецидивістами, а з 1908 р. рецидивістів у випадку наступного засудження починають карати додатковими (до основного вироку) покараннями - від 5 до 10 років каторжної в’язниці. У 1908 р. з’явився Акт про неповнолітніх злочинців, за яким особи у віці від 16 до 21 року повинні були утримуватися окремо від основної частини в’язнів, для них були введені особливі умови ув’язнення. Акт про звичних п’яниць 1898р. дозволив скеровувати осіб, що вчинили злочин у стані сп’яніння і були визнані «пияками», у спеціальні лікувальні заклади терміном на три роки.

Саме в Англії винайшла себе система «виправлення працею» та заліків за зразкову поведінку і ретельний труд для ув’язнених за карні злочини. Автором ідеї був капітан Мекончі. У 1840р. він почав управляти каторжанами на острові Норфолк, куди посилали найважчих злочинців. Суть т. зв. прогресивної системи позбавлення волі зводилася до того, що увесь термін ув’язнення розбивався на етапи. На кожному наступному етапі в’язень отримує певні пільги. Просування по етапам залежить від поведінки в’язня. Хороша поведінка полегшує режим, погана - призводить до його погіршення. Регламентується усе: на скільки унцій додається у раціон хліба, каші, супу, коли можеш розраховувати на пудинг, скільки днів на тиждень маєш право користуватися матрасом, на якому етапі до нього додається подушка і т. д. Цікаво, що рецидив серед повторно засуджених після перебування на цьому острові склав ледь більше 2 відсотків (20 з 920, випущених на свободу)! Цю систему удосконалили в Ірландії. В ірландській прогресивній системі останній етап відбуття покарання становить собою напівволю - можливість виходу на роботу з в’язниці без конвою, отримання відпустки тощо. Це допомагає ув’язненому адаптуватися до умов майбутньої свободи.