Лекція 2:
ДЕМОКРАТІЯ ЯК ЦИВІЛІЗОВАНИЙ ІНСТИТУТ СВОБОДИ
ТА АНТИКОНФЛІКТНИЙ СУСПІЛЬНИЙ ЛАД (2 години)
План:
1. Демократія: визначення, походження та її генеза в історії політичної думки.
2. Виникнення та розвиток інституту парламентаризму.
3. Ідеї демократичного врядування в українській історії та суспільно-політичній думці.
4. Особливості становлення й розвитку демократії в незалежній Україні.
1.Ідея демократії, її загальнолюдська сутність усвідомлюється й реалізується людьми упродовж усього історичного розвитку. Проте жодний з етапів цього руху не може претендувати на завершеність, адже демократія–це процес.
Минуло близько 2,5 тисяч років відтоді, коли демократ Протагор розвинув ідею про громадянську рівність, а Фукідід уперше вжив поняття “демократія”, але проблеми демократії не перестають перебувати в центрі багатьох теоретичних дискусій, ідеологічних доктрин.
Визначення демократії.Демократія–( від грецького demokratia; де demos–народ; а kratos–влада)–форма державного устрою, при якому джерелом влади визначається воля більшості громадян, котрі користуються усією повнотою політичних свобод, що є гарантією здійснення цієї влади.
Походження демократії. Швидкий розвиток товарно-грошових відносин призвів до остаточної перемоги приватної власності в Стародавній Греції. Традиційні владні структури поступово втрачають свою опору. На зміну спадковим царям (базилеям) в грецьких полісах приходять видатні особи, які проводили свою політику за допомогою насильницьких методів. Їх називали тиранами, а введену ними форму правління – тиранією.
Однак, тиранам VII-VI ст. до н.е. не вдалося в кінцевому підсумку вирішити проблеми грецьких полісів і зміцнити свою владу. Це змогли зробити законодавці-реформатори, які заклали основи античної демократії. Першим в цьому ряду був Солон, який в 594 р. до н.е. був обраний першим архонтом – вищою посадовою особою в Афінах з необмеженими повноваженнями. Солон (близько 638-559 р. до н.е.) – увійшов в історію Стародавньої Греції як великий реформатор, засновник полісної демократії Афін, а також як правитель, що скасував борги і знищив боргове рабство. Він вважав, що життя суспільства мають регулювати право і закони, прийняті за повної суспільної згоди. Його принципи міри, золотої середини, громадянської єдності були вірно визначені ним як основи існування грецького полісу. Саме вони були покладені Солоном в основу реформ, які були сприйняті його співвітчизниками лиш багато років потому. Аристотель зазначав, що саме з реформ Солона розпочалася “демократія”.
Власне демократичний устрій в Афінах вперше був запроваджений Клісфеном 507 р. до н.е. Суть цього устрою полягала в тому, що кожен вільний громадянин Афін отримував рівні права, незалежно від того, ким він був - селянином, торговцем чи аристократом. Клісфен ліквідував привілеї афінської знаті. Уся повнота влади в Афінах втілювалася у рішеннях міських зборів громадян – асамблеї, яка збиралася 10 разів на рік.
Згодом ідеї Солона розвинув і реалізував в практичному житті видатний афінянин Перикл (бл. 500-429 рр. до н.е.), який перебудував і зміцнив демократичний устрій Афін за 32 роки свого перебування при владі, в так званий “вік Перикла” (461-429 рр. до н.е.). Щоб заручитися підтримкою народу Перикл очолив демократичну партію і в 460 р. до н.е. демократи, яких він очолював, прийшли до влади. В 444-429 рр. до н.е. Перикл 15 разів поспіль обирався стратегом Афін – автократом, а Афіни в цей час досягли найвищої могутності. Перикл не був великим реформатором, він лише довершив почате Солоном і Клісфеном. Він домагався того, щоб Афіни стали ідеальною державою, перетворились в квітучу демократію, яка могла б захистити народ від зовнішніх ворогів та охороняла би своїми законами права усіх вільних громадян.
Саме за правління Перикла було введено платню різним категоріям державних службовців: архонтам – по суті, членам уряду; гелеастам – засідателям в суді; війську і флоту. За Перикла почали виплачувати допомогу сиротам і калікам, за рахунок держави виховувались сини загиблих на війні; розгорнулися велетенські будівельні роботи з тим, щоб люди мали можливість заробляти собі на життя. В результаті правління Перикла Афіни досягли своєї найвищої могутності і краси. Але вінцем його діяльності стала афінська демократія – панування повноправних громадян.
Ознаки класичної афінської демократії.Основними характеристиками класичної афінської демократії були:
- рівні права громадян у здійсненні законодавчої (Рада п’ятисот) та судової (трибунали галеастів) влад;
- суверенна влада належала всім громадянам поліса віком старше 20 років;
- поширення суверенної влади на всі сфери діяльності міста-держави;
- різноманітні способи обрання кандидатів на громадські посади (безпосередні вибори, жеребкування, система ротації);
- відсутність пільг, за допомогою котрих обрані на громадянську службу особи – державні діячі, відрізнялись би від звичайних громадян;
- короткочасний мандат усіх посад, що їх вибирали (1 рік);
- звітність посадових осіб;
оплата праці державних функціонерів, обраних на ці посади.
Отже, наріжними каменями системи грецької політичної свідомості були дві фундаментальні цінності: свобода і повага до закону. Управління полісом здійснювалося за добровільної участі громадян, а головним засобом їх співпраці було вільне і вичерпне обговорення політики в усіх її аспектах. Саме тому патріарх грецької політичної думки Платон відстоював притаманну грекам думку, що державне управління має спиратися на переконання та перевиховання, а не на примус. Політична свобода громадян базувалася на їхній повазі до закону, що означало:
править закон, а не правитель;
закон заслуговує на повагу громадянина навіть тоді, коли він його карає;
свобода та верховенство закону ― основа добровільного державного управління.
Уже в Стародавній Греції поняття “демократія” трактувалося Протигором, Фукідідом, Тразимахом по різному, хоча усі античні мислителі розуміли під демократією такий лад, за якого влада перебуває в руках народу. Однак такий загальний підхід уже не задовольняв ні Платона, ні тим більше Аристотеля, бо вони проводили межу між демократією, регульованою законами, й демократією, позбавленою таких законів, де більшість народу зазнає впливу демагогів, що мають необмежену владу.
Платон, а за ним і Аристотель не тільки виділили й назвали 3 можливі види державного устрою – монархію, аристократію і політію (влада народу в малій державі-полісі, яка здійснюється в загальних інтересах; нині – демократія), а й попередили про можливі форми деградації кожного з цих видів, про відповідно, в тиранію (одноосібне правління узурпатора), олігархію (владу небагатьох), охлократію (владу натовпу).
Найбільш правильною формою держави Аристотель вважав політію, при якій державою управляє більшість в інтересах загального блага. За Аристотелем, демократія, як превалювання бідних у сфері влади має п’ять різновидів. Із усіх форм демократії Аристотель схвалює помірковану цензову демократію Солона, засновану на примиренні багатих і бідних та пануванні закону. Звідси й висока оцінка реформ Солона, з якого, на думку Аристотеля починається демократія в Афінах.
У Стародавньому Римі на початку ІІІ ст. до н.е. після завершення боротьби патриціїв і плебеїв (287 р. до н.е.) сформувалась нова соціальна структура общини. Згідно з нею, кожен громадянин, нащадок патриціїв і плебеїв, мав право на земельну ділянку і долю у військовій здобичі. Разом з тим, усі громадяни в рівній мірі були відповідальні перед законом, а навернути громадянина за борги в рабство стало неможливим. Найвищим виборним і законодавчим органом Риму були Народні збори. Незважаючи на те, що республіка в Римі була встановлена в 510 р. до н.е. і у римлян склалася уява, що верховним носієм вищої влади в державі, тобто “імперія” є сам народ, все ж політичний лад Риму носив яскраво виражений олігархічний характер, бо вся влада в ньому належала знаті (нобілітету).
В добу Середньовіччя, яка проходила під знаком боротьби за зверхність між світською владою монархів і владою Церкви, вперше отримали законодавче закріплення політичні компроміси – Велика Хартія Вольностей (1215 р.) і Магдебурзьке право (з 1188 р.), яке обмежувало сваволю феодалів. І саме в добу пізнього Середньовіччя виник інститут представницької влади – парламент в його національних різновидах.
В Новий час, коли в Західній Європі встановилося панування аристократії та утвердилися незалежність світської влади від духовної, постає лібералізм – політична доктрина, в основі якої – традиції незалежності та свободи особистості і проголошення непорушності приватної власності. Спочатку в Північній Італії, Голландії, згодом – в Англії право власності було оголошене первинним навіть щодо державної організації. Принципи та цінності лібералізму стали теоретичним підґрунтям подальшого розвитку капіталізму в Європі та Північній Америці.
Розвиток лібералізму відбувався в декілька етапів. Зокрема, на першому етапі (кінець XVII – кінець XIX ст.) панівною, крім згаданих вище, залишалась ідея про прийняття обмеженої, парламентської монархії, що зробила правомірною таку назву як аристократичний лібералізм, біля джерел якого стояв англійський лікар, мислитель Джон Локк (1632-1704 рр.). Він передбачив спеціальний конституційний механізм, який не допускав перевищення державою своїх прерогатив над правами особи. Цей механізм полягав у розподілі державної влади на законодавчу, виконавчу і “федеративну”, тобто сферу, що відповідала за міжнародні зносини з іншими державами. Крім того, на перешкоді деспотизму, за Локком, мав стояти принцип законності, згідно з яким “для кожної людини, яка знаходиться в громадянському суспільстві, не може бути жодних винятків із законів цього суспільства”. Погляди Локка значною мірою втілились в політичному устрої Англії перших десятиліть після Славної революції 1688 р., коли були закріплені основні права і свободи громадян, представницьке правління, релігійна терпимість, недоторканість власності.
Слідом за Д.Локком ідею поділу гілок влади на законодавчу та судову розвинув Шарль Монтеск’є (1689-1755 рр.), який виступав за поділ влад як політичних сил, кожна з яких могла б стати реальною противагою іншим. Ш.Монтеск’є, продовжуючи традицію античної політичної думки, розрізняв три способи правління: республіканський, монархічний і деспотичний. На його думку, якщо в республіці влада належить народові, то це демократія, а коли найвища влада перебуває в руках частини народу – елітарної верхівки, таке правління називається аристократією. Для нього демократія тотожна народному суверенітетові, та це не означає поголовної участі усіх в управлінні. Ш.Монтеск’є вважав, що народ повинен доручити здійснення влади своїм обраним уповноваженим, адже саме це відрізняє демократичну державу від інших форм державного устрою. “Всі люди рівні в республіканських державах, – писав Ш.Монтеск’є, – вони рівні й у деспотичних державах, у першому випадку тому що вони – все, в другому – тому що вони ніщо… Свобода є право робити все, що дозволено законом”. Тобто для нього свобода й громадянська рівність – основні цінності демократії.
Поряд з аристократичним розвивається й так званий “демократичний” лібералізм, одним із стовпів якого вважається Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 рр.). Руссо вважав, що спочатку всі люди жили в природному стані й громадянського суспільства не існувало. Основою соціальної нерівності стала приватна власність, а це призвело до появи громадянської нерівності. Такий перехід стимулював швидкий, але дуже суперечливий прогрес.
Основою будь-якої законної влади, за Руссо, є згода людей, оформлена в суспільну домовленість: кожна людина погоджується коритися вищому керівництву загальної волі, а відтак і сама стає його учасником. Завдяки праву та згоді люди здобувають рівність. Головне завдання законодавства Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя й добробут усіх громадян, їхню свободу та рівність. При цьому малася на увазі формальна рівність перед законом, рівне право участі всіх у виробленні законів тощо. В той же час Руссо вимагав підпорядкування особистості суспільному благу, а також вважав, що для повернення усіх до ідей рівності достатньо ліквідувати деспотизм та його носіїв. В цьому явно проглядає намагання пов’язати мораль з політикою, а відтак у ідеях Руссо відчувається зародок тоталітарних теорій більш пізнього часу.
Практичне втілення ідей лібералізму. 4 липня 1776 р. конгрес США затвердив “Декларацію незалежності, яку написав за його дорученням наймолодший конгресмен, 33-літній Т. Джефферсон. Вперше в історії революційна влада пояснювала світу необхідність застосування насильства для повалення неприйнятого для народу уряду, а також право на створення нового ладу. Декларація стала першим документом, в якому знайшли обґрунтування природні права і принципи демократичного управління, головним з яких оголошувалась політична влада, здійснювала від імені народу і покликана захистити інтереси усіх громадян.
Продовжуючи традицію боротьби за “права людини” проти принципу станових привілеїв, Установчі збори Франції 26 серпня 1789 р. прийняли знамениту “Декларацію прав людини та громадянина” перша стаття якої гласила: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах”. Під правами людини автори Декларації мали на увазі “свободу, власність, безпеку та супротив гнобленню”. Єдиним джерелом влади автори вважали волю народу, яку він виражає через своїх виборних представників, яких він наділяє повноваженнями приймати закони і встановлювати податки. Тим самим автори Декларації вперше у світовій практиці відмовились від права влади, яка вважалась священною і дарованою Богом.
З метою убезпечення свободи і власності людини від свавілля з боку держави, були прийняті дві статті: 7-ма і 17-та, зокрема, 7 стаття скасувала право французьких королів без суду саджати за грати будь-кого із своїх підданих: “Ніхто не може бути звинуваченим, затриманим або ув’язненим інакше, як у випадках, передбачених законом і за дотримання форм, передбачених законом”. “Декларація прав людини і громадянина” заклала основи сучасної європейської держави – правової держави, в якій відносини між громадянами, а також між людиною (особою) і державою регулюються за допомогою законів, а не традицій чи грубої сили.
Отже, якщо для пізньофеодального суспільства характерною була абсолютна влада монарха, то буржуазне суспільство, ґрунтувалось на дуже популярній в XVII-XVIII ст. античній традиції і спадщині “просвітників” (Руссо, Вольтера, Локка та ін.), в основі яких були ідеї народовладдя, республіки. Тоді ж виявилось, що монархічна влада чудово уживається з буржуазією і навіть активно відстоює її інтереси (приклад, імперія Наполеона). Тобто, стало зрозумілим, що політична система індустріального суспільства може бути заснована як на основі монархічного, так і республіканського ладу за умови, що уряд є відповідальним перед обранцями народу.
Тож сьогодні і конституційні монархії (Англія, Японія), і парламентські республіки (Німеччина, Італія), і президентські республіки (США, Франція) є цілком прийнятними формами управління, бо вони грунтуються на праві громадян обирати своїх представників і на системі розподілу влад на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову, які є незалежними одна від одної. Усі ці форми політичного устрою суспільства були відпрацьовані в Новий час.
Сучасна ліберальна концепція “демократії для всіх” основною метою висуває знищення станових привілеїв, досягнення рівної перед законом і судом, поділ і виборність властей, гарантії прав більшості й меншості, свободу совісті, друку та інші загальнодемократичні права і свободи. Влада й держава розглядаються не як певні монолітні тотальності, а як інституційний механізм, який має забезпечити ефективну участь народу в управлінні та самоврядуванні. На цьому засновані сучасні західні системи з їхніми принципами взаємодії між громадянами, суспільством і державою.
Противагою ліберальній демократії слугує концепція “демократії для народу” К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна, які наслідуючи й розвиваючи концепцію Платона та Руссо, розглядали природу демократії здебільшого під кутом зору відповіді на питання “хто править?” і були прихильниками концепції “демократії для народу” тобто для трудящих, пригноблених.
Відстоюючи інтереси одного класу, вони водночас вбачали в його диктатурі ту реальну силу, яка в разі ліквідації капіталістичних відносин повинна досягти здійснення загальнолюдського ідеалу –подолання класових відмінностей, соціальної справедливості. Але ж диктатура й демократія як форми правління взаємно виключають одна одну. Досвід СРСР переконує, що буквально в лічені місяці диктатура пролетаріату невблаганною логікою обставин перетворюється на диктатуру правлячої партії, точніше номенклатури (верхівки), яка чим далі, тим менше залежить від будь-якого контролю. Так з’являються Сталін, Мао, Пол Пот та інші. Тобто, говорити про істинну демократію можна лише в тому випадку, коли захищені права й свободи кожної особистості.
Загалом же, вчені поки що не виробили загальноприйнятних уявлень, які б дали змогу сформувати єдине визначення демократії. Для більшості зарубіжних політологів незаперечним фактом є визнання за демократією статусу загальнолюдської цінності.
2.Починаючи з ХІІІ ст. у Європі набуває розмаху прагнення аристократії протиставитись намаганням королівської влади до централізації та зростання абсолютизму. Такими спробами були дії іспанського, англійського, німецького дворянства та верхніх прошарків купецтва й міщанства до поступового обмеження королівської влади.
В Іспанії в період реконкісти (VIII-XV ст.) спостерігалися тенденції як до створення абсолютистської станової монархії, так і посилення впливу представницької влади –кортесів (з ХІІ ст.), де поряд із аристократами значне місце зайняли заможні міщани. Королі змушені були зважати на кортеси у таких питаннях, як визначення податків, наказів, які їм давали тощо. Сам король присягав на вірність законам і фуерос Іспанії (фуерос–пільги-зобов’язання, які король і знать давали містам і сільським общинам).
В Англії барони, дворянство, верхівка вільного селянства та міщани змусили короля Йоганна Безземельного в 1215 р. прийняти Велику Хартію Вольностей. Вона була видана від імені короля й мала 63 статті, серед яких були чотири так звані конституційні статті, які обмежували владу короля. Велика Хартія стала великим компромісом між королем і дворянством, провела законне обмеження королівської влади.
Через півстоліття внаслідок нового компромісу між аристократією та дворянством (разом із селянською верхівкою та міщанами) було утворено перший парламент (1265 р.), що почав регулярно збиратися з 1295 р. Окрім баронів і прелатів туди було запрошено представників від общин –по два рицарі від графства і по двоє міщан від найбільших міст. Перших король запрошував власноручно листами, інших обирали на зборах у графствах та містах. У 1343 р. парламент було поділено на палату лордів та палату общин, у першій членство стало спадковим, до другої–обирали.
Невдовзі парламент отримав право санкціонувати збір найважливіших податків, прийняття законів, а з кінця XIV ст. - право законодавчої ініціативи. Щоправда, закони –статути парламенту–повинні були затверджуватися палатою лордів і королем. Невдовзі англійський парламент став полем жорсткої політичної боротьби між аристократією і королями. Достатньо сказати, що два рази в XIV ст. він скидав королів (Едуарда ІІ і Річарда ІІ).
Трохи інакше розвивався парламентаризм у Франції, де він виник теж у ХІІІ ст., але як вища судова установа. Відокремлений з королівської ради як судова палата (за Людовика ІХ), парламент складався з Великої палати, декількох слідчих палат та палат прохань. Їх очолили президенти, на чолі цілого парламенту стояв перший президент. З приєднанням провінцій до королівського домену в них теж утворювались провінційні парламенти (перший у Тулузі 1443 р.), які стали вищими судами у провінціях. Всього у Франції налічувалося 13 провінційних парламентів.
У Німеччині імператор Священної Римської імперії в ХІІ ст. скликав рейхстаг – парламент до складу якого входили великі феодали, які називалися імперськими князями. Це були герцоги, пфальцграфи, маркграфи, графи і прелати Церкви, як отримали від імператора інвеституру на свої володіння, користувалися правом вищої юрисдикції і регалій і мали право засідати в рейхстазі. На початку XVI ст. до когорти імперських князів входили 7 курфюрстів, 131 прелат церкви та 163 світських аристократи. Окрім них у рейхстазі, починаючи з ХІІІ ст., засідали представники імперських міст (у XV ст. їх уже було понад 80).
Рейхстаг із перших кроків почав наступ на права імператора і йому вдалося їх дещо обмежити. Самі імперські міста домоглися широкого самоврядування та майже повної політичної самостійності в рамках імперії. У східній частині імперії чимало міст завоювало так зване Магдебурзьке право, тобто отримали привілеї, звільнилися від непомірної опіки центральної влади і створили органи місцевого самоврядування. Вперше таке право отримав Магдебург у 1188 р. Згодом воно поширилося на міста східної Німеччини (Дрезден, Галле), а потім – на східну Прусію, Сілезію, Чехію, Угорщину, Польщу, Литву, Білорусію, Україну.
В Україні першими Магдебурзьке право отримали міста Галицько-Волинського князівства: Володимир Волинський у 1324 р., Сянок у 1339 р. і Львів у 1352 р., згодом – Кам’янець (1374 р.), Берестя (1390 р.) і Київ (90-ті рр. XV ст.). Міста, які отримали це право, користувалися широким самоврядуванням, мали податкову і судову незалежність, право власності на землю, пільги на ремесло і торгівлю, були звільнені від феодальних повинностей, за винятком гужової. Також міста встановлювали порядок обрання своєї влади, її функції, основні норми цивільного і карного права. Особливе місце у праві займав суд, що був знаряддям приборкування та утисків городян та примирення ворогуючих соціальних сторін.
Відомо, що слово parliament, починаючи з ХІІІ ст., слугувало родовим позначенням тих станових зібрань, які більш-менш регулярно скликалися монархами в усіх крупних королівствах Європи для обговорення найважливіших політичних і економічних питань. Спочатку вони складались із світських і духовних магнатів, які запрошувались до ради персонально. Але в ХІІІ-XIV ст. у їх складі з’являються і невдовзі займають провідне місце депутати міст, чиї повноваження мали у своїй основі не особисті привілеї, а принцип представництва, той самий принцип, що лежить в основі сучасного парламентаризму.
Приблизно у той самий час визначається коло питань, у рішенні яких участь парламентів визнається обов’язковою – податки та збори, законодавчі новації, успадкування престолу в юридично неясних випадках, зловживання чиновників, тобто складаються основні функції – бюджетна, законодавча, установча та контрольна, які дотепер становлять предмет діяльності парламентів. Водночас запроваджується й принцип процесуальної регламентованості розгляду питань.
Конкретні форми реалізації зазначених принципів і функцій суттєво розрізнялись від країни до країни і від епохи до епохи. Парламентські інститути на століття майже сходили нанівець. Але саме тоді, коли в одних країнах вони, здавалося, переживали агонію, в інших починалося їхнє бурхливе піднесення, яке рано чи пізно ставало надихаючим прикладом для відродження цих інститутів в інших країнах. Таким чином, сьогодні можна і треба говорити про вісім століть парламенту як одного з інститутів європейської моделі державності.
Протягом перших шести століть (XIII-XVIII) своєї історії парламенти існували лише як зібрання зі складною побудовою. Вони включали в себе дві, три, рідше чотири палати. Це, з одного боку, відповідало становому принципу їхнього формування, з іншого – відображало ідею взаємного стримування і контролю центрів та інститутів влади: станів і корони, аристократії і демократії. Остання обставина була теоретично осмислена ще у середині XVIII ст. в працях Шарля Монтеск’є та Ієремії Бентама.
Перший однопалатний парламент з’явився на світ як породження Великої французької революції в 1791 р. і пішов у небуття разом із якобінською диктатурою. Історія парламентів у більшості великих європейських країн у новий та новітній час – це історія двопалатних зібрань з короткими інтервалами однопалатності у періоди революцій і диктатур. До початку ХХ ст. всі європейські країни, за винятком Люксембургу, Болгарії та Греції, прийшли з двопалатними парламентами. Поступово склалося розуміння ролі другої палати як чинника, покликаного надавати суспільному розвиткові “впорядкованого характеру”, протистояти сваволі у законодавчому процесі.
У 2000 р. в Європі 2-палатні парламенти діяли в 19 країнах із загальним населенням понад 600 млн. чол. Серед них – усі великі держави континенту, крім України. Це – Росія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Іспанія, Польща, Югославія, Румунія. Двопалатні парламенти мають як країни з федеративним устроєм (Росія, Німеччина, Австрія), так і унітарні держави (Франція, Польща, Румунія, Італія, Чехія та інші).
Однопалатні парламенти сьогодні діють у 15 країнах, зокрема в Греції, Португалії, Угорщині, Данії, Швеції, Україні тощо.
3. В українській історії реалізація ідея демократичного врядування розпочинає свій відлік з доби козаччини. Адже саме військово-політичну організацію українського козацтва історики кваліфікують як козацьку християнську республіку. Зокрема, В.Антонович (1830-1908) – батько української археології писав, що провідним принципом українського народу є демократизм, віче, а найяскравішим втіленням цих принципів була козаччина – Запорозька Січ.
Аналізуючи причини поразки І.Мазепи у боротьбі за українську незалежність В.Антонович пише і про те, що він (Мазепа) “цілком не зважав на демократичні ідеали народної маси, не дбав про прихильність її, а силувався привабити до себе старшину” він думав “зорганізувати Україну на зразок сусідніх держав, а там скрізь … він бачив монарха й аристократію, що підпирає того монарха, а останній надає їй усякі привілеї, аби утримати її при собі”.
Однією з перших європейських демократичних конституцій, зазвичай, вважаються “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, укладені 5 квітня 1710 р. між гетьманом П.Орликом та Військом Запорозьким (народом України). В ній встановлювалась форма представницького політичного правління в особі загальної Ради, до складу якої входили генеральна старшина, полковники та представники від кожного полку. За Конституцією Гетьман України та його наступники мали б радитися з ними “про цілісність батьківщини, про її загальне добро й про всі публічні справи”. До роботи Ради мали також залучатися посли Запорозького Низового війська. Тобто, було окреслено контури такого собі козацького парламенту, що регулярно засідав (на Різдво, Воскресіння та Покрову) і мав законодавчу владу.
Видатний український мислитель Г.Сковорода (1722-1794) у своїй етико-гуманістичній концепції спеціально не окреслював свого суспільного ідеалу, в той же час він вважав, що такі проблеми, як рівність і свобода є проблемами природної відповідності. За Г.Сковородою, ідеальним мав би бути суспільний лад, який би спирався на компроміс. Шлях до цього ідеалу має пролягати не стільки через всебічний розвиток особи, скільки через самообмеження, самовідмову, аскетизм.
Відомий історик М.Костомаров (1817-1885) – один з ідеологів “Кирило-Мефодіївського товариства” вважав, що основою слов’янської федерації народів мав стати республіканський устрій, де влада буде виборною, змінною і підзвітною народним зборам. Водночас, М.Костомаров визначав хиби демократичного устрою, бо, навіть, демократія, вважав він, не дає гарантій перед свавіллям влади “багатьох царьків”.
Ідеалом М.Драгоманова (1841-1895 рр.) стало поєднання національних та соціально-економічних інтересів у боротьбі за демократичну Україну. Бо істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом, вважав він. У своїх працях “Старі хартії вольностей” та “Лібералізм і земство в Росії” Драгоманов висвітлив ідеї свободи та проаналізував доктрину лібералізму. Він вважав, що лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал. Розподіл влади та парламентаризм були необхідними і важливими ознаками народної влади, яка мала першість перед політичною владою, зазначав М.Драгоманов. До переліку демократичних прав він включав право виборності, відкрите ведення державних справ, урахування інтересів меншості.
Перу М.Драгоманова належить також праця “Вольний Союз – Вільна Спілка” (1885), один з перших конституційних проектів, суттю якого були:
політична свобода суспільства й особи, що мала реалізуватися через народне представництво в центрі;
самоврядування на місцях;
права і свободи особи.
Проголосивши свободу як головну мету, М.Драгоманов пропагував демократично організовану систему суспільства, в якому інтереси держави не суперечили б інтересам народів, котрі її населяють, та інтересам кожної людини. М.Драгоманов послідовно стверджував принцип демократизму не стільки поділом влади й парламентаризмом, скільки народним суверенітетом, первинністю влади народу над політичною владою, державою; акцентував увагу на правах людини, системі виборності й місцевого самоврядування.
І. Франко (1856-1916) критикував лібералізм за формалізм у дотриманні права, не захоплювався він і марксистським баченням демократії. У статті “Що таке поступ?”, критикуючи марксистську концепцію народної держави, він стверджував, що влада такої держави “налягала б страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка… Народна держава стала би величезною народною тюрмою”
В. Липинський (1882-1931 рр.) у доктрині, викладеній в книзі “Листи до братів-хліборобів” виступає прихильником ідеї спадкової монархії в особі гетьмана. Парламентаризм за однопалатної системи із загальним виборчим правом, в тлумаченні В. Липинського, є формою правління буржуазної демократії чужої за духом та інтересами соціальної спільти хліборобів в аграрній країні. В. Липинський виходив із твердження, що жодна нація не починала і не могла почати свого існування з демократії. Виділивши три типи політичної влади, з яких він виводив стільки ж типів політичних режимів: демократичний, охлократичний та класократичний (аристократичний), В. Липинський зазначав, що демократичні нації можуть існувати лише на основі попереднього правління власних класократичних чи охлократичних аристократій.
Оскільки в національно-державницькому напрямку української політичної думки ХХ ст. основою став націоналізм, який започаткував М.Міхновський, а розвинув і абсолютизував Д.Донцов (1883-1873), розвиток традицій демократичного врядування в українській суспільно-політичній думці переживає певний занепад. Те ж саме стосується й тоталітарного СРСР, де не могло бути жодних легальних течій незалежної політичної думки, а всі опозиційні політичні ідеї зливалися в одне русло дисидентської публіцистики, що з’являється в Україні у 60-х роках.
З-поміж учених української діаспори почесне місце в розвитку ідеї демократизму в українській суспільно-політичній думці належить відомому історикові й політологові Івану Лисяку-Рудницькому. У працях “Між історією і політикою”, “Нариси з історії нової України” та інших творах учений послідовно відстоював самостійницьку ідею побудови незалежної української держави на засадах плюралістичної демократії і верховенства закону.
4. Після так званого “соціалістичного експерименту” в Україні важко і непослідовно йдуть процеси розбудови держави на демократичних засадах, формування демократичної свідомості суспільства та особистості. В цьому – одна з головних ознак становлення демократії в Україні.
Історія засвідчує, що демократичні рухи можуть породжувати диктатуру або сприяти їй, тому найглибшою помилкою частини демократичних сил України є те, що вони розуміють власне демократію як найвищу мету соціального та національного відродження. Це означає, що оволодіння владою може стати головним орієнтиром демократичного процесу. В результаті матимемо владу для влади, що підмінятиме всі інші цінності.
У країнах бідних зі слаборозвиненою економікою демократичні експерименти, як правило, закінчуються утвердженням диктатури. Так було в африканських країнах на рубежі 70-80-х рр., де паростки демократії поступилися місцем мілітаризмові, а свобода – диктатові племінних інтересів, так було 1973 р. в Чилі. Тому нині, коли більшість населення України також опинилася на межі бідності, вкрай необхідно знайти шляхи збереження демократичного вибору й засоби протистояння диктатурі. Становище ускладнюється тим, що історія України не дуже багата демократичними традиціями, зокрема в ній не було ні тривалого розвитку елементів особистих свобод, ні правової держави, а тому існує небезпека деспотизму.
Головна передумова руху до демократичної держави – розширення економічної свободи, що передбачає зміни не тільки інститутів суспільства, а й усієї системи цінностей і психології людей. Також люди повинні погодитись жити за демократичними принципами самостійно, з усією повнотою відповідальності, без постійної опіки влади. Крім того, необхідною умовою динамічного розвитку демократичних процесів має стати політична дисципліна народу й достатня політична культура.
Як переконує досвід Заходу, рух до демократії можливий тільки шляхом обмеження влади, рушій цього обмеження – середній клас, який формується в результаті фундаментальних соціально-політичних та економічних перетворень. Заборони й надмірні податки – не сприяють його формуванню.
Неодмінною передумовою демократизації суспільства є встановлення контролю суспільства над політикою, бо там, де народ не контролює уряд, там уряд контролює народ, не даючи йому розвиватися.
Українське суспільство перебуває на посттоталітарному етапі розвитку, який припускає існування деяких демократичних принципів і відкритий для дальших демократичних нововведень, тому донині існує реальна небезпека повернення до тоталітаризму.